Правове регулювання місцевих податків та зборів в Україні

Неподаткові доходи є частиною системи державних доходів, яка являє собою "внутрішню єдність, що склалася на даний період часу всієї сукупності доходів, з одного боку, та її диференціацію на окремі групи і види - з іншого". Єдність і диференціація всієї сукупності доходів зумовлюється єдністю економічного джерела утворення державних доходів - національного доходу, який створюється у сфері матеріального виробництва, і різноманітністю окремих видів доходів. Різноманітність видів державних доходів дозволяє класифікувати їх за багатьма критеріями, зокрема, за суб'єктами і об'єктами відносин, які виникають, бюджетним значенням, формами, методами і умовами залучення, територією стягнення коштів тощо.

Одним з різновидів класифікації державних доходів є їхній поділ на податкові і неподаткові.

До неподаткових доходів належать державне мито, реєстраційні збори, плата за ліцензії та інші послуги, що надаються державою, збори до державних цільових фондів (Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування та ін.), надходження, пов'язані з використанням майна, яке є державною власністю (плата за спеціальне використання природних ресурсів, надходження від приватизації державного майна, орендна плата тощо), доходи штрафного та компенсаційного характеру, добровільні внески фізичних та юридичних осіб, доходи від проведення грошово-речових лотерей та ін. Отож, склад даної групи державних доходів вельми неоднорідний. Саме тому неподаткові доходи відрізняються конкретними умовами акумуляції коштів, змістом, призначенням, але їх об'єднує одна ознака негативного плану: всі вони не є податками.

На відміну від податків, неподаткові доходи можуть перераховуватися не тільки до бюджетів, а й до різноманітних державних цільових фондів і навіть на рахунки державних органів, установ (у визначеній пропорції), які надають чи вчиняють певні дії на користь платників.

Неподаткові доходи досить часто мають цільовий характер, тобто кошти створених за допомогою неподаткових надходжень фондів використовуються за наперед визначеною метою (приміром, для виплати пенсій, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи тощо), а податкові доходи не мають цільового характеру.

Зазначені платежі на відміну від податків мають, здебільшого, не односторонній, а двосторонній відплатний або компенсаційний характер (державне мито, штрафи за порушення законодавства, плата за використання водних ресурсів та ін.).

Неподаткові доходи не залежать від доходу (прибутку) платника, не пов'язані з результатами його господарської діяльності - ця особливість властива податкам. При стягненні неподаткових доходів використовуються як обов'язкові (примусові) методи мобілізації фінансових ресурсів, так і добровільні методи, які нехарактерні для податків.

Значна кількість неподаткових доходів (державне мито, різноманітні збори, плати, штрафи тощо) сплачується одноразово при зверненні до держави (уповноважених нею органів) за вчиненням певної дії на користь платника, тоді як податки стягуються регулярно, періодично, у точно встановлені законодавцем строки.

Отже, є потреба порівняти місцеві неподаткові доходи з місцевими податками, встановити грані відмінностей, а також подібність, схожість цих двох видів державних доходів, з тим, щоб визначити суть і призначення неподаткових доходів, їх характерні риси.

Податки являють собою обов'язкові платежі юридичних та фізичних осіб до бюджету. За їхнім економічним змістом - це фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій. Існує не один десяток визначень податку - від зовсім невдалих до близьких до істинного визначення. На наш погляд, найоптимальнішим із цих визначень податку, яке найповніше відображає його суть, властивості та юридичні ознаки, є наступне: податок - це встановлений законом для досягнення загальнодержавних або місцевого значення цілей обов'язковий (або примусовий) індивідуально безвідплатний грошовий платіж, який вносять юридичні та фізичні особи у державний або місцевий бюджет (чи розподіляється між ними) за наявності матеріальних передумов (доходу, прибутку чи майна) у чітко визначені строки та у законодавчо передбачених розмірах і не призначений для конкретних витрат [48, c.126-127].

На відміну від місцевих податків і зборів, місцеві неподаткові доходи можуть перераховуватися не тільки до місцевих бюджетів, а й до різноманітних державних цільових фондів і навіть на рахунки державних органів, установ (у визначеній пропорції), які надають чи вчиняють певні дії на користь платників.

Неподаткові доходи досить часто мають цільовий характер, тобто кошти створених за допомогою неподаткових надходжень фондів використовуються за наперед визначеною метою (приміром, для виплати пенсій, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи тощо), а податкові доходи не мають цільового характеру. Зазначені платежі на відміну від податків мають, здебільшого, не односторонній, а двосторонній відплатний або компенсаційний характер (державне мито, штрафи за порушення законодавства, плата за використання водних ресурсів та ін.).

Неподаткові доходи не залежать від доходу (прибутку) платника, не пов'язані з результатами його господарської діяльності - ця особливість властива податкам. При стягненні неподаткових доходів використовуються як обов'язкові (примусові) методи мобілізації фінансових ресурсів, так і добровільні методи, які нехарактерні для податків. Значна кількість неподаткових доходів (державне мито, різноманітні збори, плати, штрафи тощо) сплачується одноразово при зверненні до держави (уповноважених нею органів) за вчиненням певної дії на користь платника, тоді як податки стягуються регулярно, періодично, у точно встановлені законодавцем строки. Платіжне зобов'язання суб'єкта неподаткового доходу виникає лише в момент звернення до державного органу чи установи і припиняється в момент сплати. Після сплати митного платежу для держави виникає обов'язок виконати ту дію, за вчинення якої одержують плату. Відмова від його виконання дає привід для оскарження бездіяльності державних органів. Обов'язок сплати неподаткового доходу - обов'язок одиничний, який минає, непостійний, нетривалий і далеко не загальний. Значно складніші ті правові відносини, які виникають між державою, з одного боку, і платниками податків - з іншого. Обов'язок сплати податку (за рідкими винятками) не є обов'язком одномоментним, таким, що припиняється, не повторюється періодично, а є обов'язком, який триває залежно від того, чи продовжує існувати той об'єкт оподаткування, що встановлений законом. Податковий обов'язок триває, періодично відновлюючись, доки існує той факт (об'єкт оподаткування), який служить підставою для стягнення податку згідно із законом. Податковий обов'язок не є наслідком звернення до держави чи її органів за якою-небудь послугою. Він діє завдяки закону і його вимогам, зверненим до платників, які, за визначеними в законі ознаками, визнаються такими, що підлягають оподаткуванню. За сплатою податку не настає вчинення будь-якої дії з боку держави в інтересах того, хто заплатив податок.

Платниками неподаткових доходів можуть виступати як підприємства та організації, так і окремі фізичні особи. Причому, якщо до сплати податків залучаються всі підприємства, організації, громадяни (за винятком тих, які користуються пільгами), то питання про коло платників неподаткових доходів вирішується інакше. Їх сплачують не всі підприємства, організації, громадяни, а лише ті, які одержують для користування деякі види державного майна, звертаються до державних органів за вчиненням певних дій та ін. Поряд із суб'єктами підприємницької діяльності до сплати деяких видів неподаткових доходів можуть залучатися і державні неприбуткові установи (школи, лікарні тощо). Підприємства і громадяни стають платниками неподаткових доходів у більшості випадків у зв'язку зі своїм волевиявленням, звертаючись до відповідних державних органів за вчиненням певних дій, за одержанням деяких видів державного майна, купуючи білети грошово-речової лотереї, та ін. Проте у деяких випадках вони повинні вчиняти такі дії в обов'язковому порядку, наприклад, громадяни - прописку паспорта. Правовою підставою для стягнення податку, навпаки, не є звернення будь-якої особи до державної установи чи посадової особи, що породжує певну дію з їхнього боку. Податок стягується з цієї особи незалежно від її волевиявлення, тому що держава визнає за необхідне вимагати від неї пожертви на користь держави для покриття державних видатків та у зв'язку з тим, що ця особа володіє певним майном, одержує доходи [79, c.245].

Підсумовуючи викладене, можна виділити на відміну від податків такі основні ознаки (риси) неподаткових доходів: 1) надходять як у бюджети (Державний і місцеві), так і у державні цільові фонди, а також на рахунки державних організацій, які вчиняють певні дії на користь платників; 2) мають здебільшого цільовий характер; 3) як правило, мають відплатний або компенсаційний характер; 4) не залежать від доходу (прибутку) платника; 5) методи мобілізації як обов'язкові, так і добровільні; 6) нерегулярність, непостійність сплати; 7) коло платників вужче; 8)фактом виникнення правовідносин щодо сплати платежу може служити волевиявлення платника; 9) стороною у правовідносинах з приводу сплати платежу може виступати неспеціалізований фінансовий орган.

Зазначені риси неподаткових доходів мають загальний характер і можуть бути застосовані до всієї сукупності цих доходів загалом. Якщо взяти конкретний вид неподаткового доходу чи їхню групу, то деякі з цих ознак не будуть їх стосуватися. Як уже зазначалося, це пов'язане з тим, що ці доходи відзначаються великою різноманітністю і відрізняються за методами і формами стягнення, джерелами, суб'єктами платежів та іншими підставами.

Спробуємо запропонувати таке визначення неподаткових доходів: неподаткові доходи - це врегульовані правовими нормами обов'язкові та добровільні платежі до Державного та місцевого бюджетів, державних цільових фондів, позабюджетних фондів, які вносяться юридичними та фізичними особами, мають, як правило, цільовий, відплатний або компенсаційний характер і не залежать від доходу (прибутку) платника. Це визначення, звичайно, не є вичерпним, має описовий характер тощо. Пояснюється це великою різноманітністю та значними відмінностями між неподатковими доходами.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОЇ СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ

3.1 Проблеми та шляхи вдосконалення державної та місцевої системи оподаткування

Податкова система України в цілому на сучасному етапі характеризується досить високим рівнем оподаткування. До об'єктивних причин такого становища необхідно віднести: а) реформування відносин власності; б) неможливість повної і швидкої комерціалізації галузей невиробничої сфери (охорона здоров'я, освіти, науки, культури тощо, які вимагають значних державних коштів); в) необхідність збільшення державних розходів на соціальний захист населення внаслідок падіння рівня життя під впливом економічної кризи і інфляції [27, C. 119].

Крім того, головними причинами, що обумовили високий рівень оподаткування в Україні стосовно суб'єктивних факторів, є:

- затримка з ринковими перетвореннями в Україні, які в свою чергу стали перепоною на шляху скорочення видатків державного бюджету, а також зменшення рівня оподаткування;

- помилки при проведенні податкової політики, які призвели до значних масштабів ухилень від оподаткування;

- збільшення дефіциту державного бюджету, яке відбувалося за непродуманої політики державних розходів і супроводжувалося пошуком шляхів збільшення державних доходів, а єдиним способом такого збільшення вважалося підвищення загального рівня оподаткування [26, C. 113].

Чинна податкова система в Україні далека від своєї завершеності і досконалості. Вона зазнає заслуженої критики як з боку науковців, так і з боку підприємців і політичних діячів. Однак дедалі очевиднішим стає те, що ця критика ґрунтується на емоційних і поверхових оцінках економічної дійсності, позбавлена глибокого аналізу фінансових зв'язків в економіці, усвідомлення дійсних потреб держави у фінансових ресурсах для виконання покладених на неї функцій щодо регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки, підтримання на належному рівні суспільного добробуту, системи державного управління тощо.

На сьогодні є підстави стверджувати, що податкова система виявилася неадекватною умовам перехідної економіки, створила значні податкові навантаження на суб'єкти господарювання, призвела до невиправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби в кредитних ресурсах [28, C. 41].

Удосконалення системи оподаткування повинно відбуватися у процесі поступового зниження податкового тягаря в процесі довгострокової поетапної податкової реформи. Основними відправними елементами цієї реформи повинні бути:

науково обґрунтована державна політика доходів, законодавче закріплення якої необхідно відобразити у Податковому кодексі України;

система оподаткування повинна бути складовою державного механізму регулювання розвитку певних галузей економіки. Необхідно посилити податкові методи регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки. Держава повинна мати змогу впливати на всі три складові процесу виробництва - оплату праці, виробничі основні й оборотні фонди, рівень прибутковості;

- система оподаткування повинна мати інвестиційну й соціальну спрямованість;

- зміни в системі оподаткування повинні здійснюватися одночасно з реформуванням системи оплати праці, пенсійного забезпечення, удосконаленням соціальної сфери;

- розширення неподаткових форм і методів мобілізації доходів бюджету за рахунок оренди державного майна, дивідендів від частки державної власності в акціонованих підприємствах, продажу державного майна;

- основу податкової системи повинні становити прямі податки, тобто податки, де об'єктом оподаткування є доходи фізичних осіб, прибуток юридичних осіб (земля, майно та капітал);

- непрямі податки повинні використовуватися лише у формі акцизів для обмеження споживання деяких видів товарів, можливостей виробника-монополіста в одержанні необґрунтовано високих прибутків, а також для оподаткування предметів розкоші, захисту власного виробника;

- застосування при оподаткуванні обґрунтованої диференціації ставок податків залежно від виду діяльності й розміру одержуваного прибутку або доходу;

- ліквідація податкових пільг, які сприяють перерозподілу прибутків, деформують вартісні показники в економіці та знижують конкурентоспроможність товаровиробників. Пільги можуть надаватися на певний строк і за умови використання коштів на визначені державою потреби;

- умови оподаткування повинні бути прості й зрозумілі платникові, податок повинен стягуватися у зручний для платника час і бути прийнятним методом;

- чітке розмежування податків, що зараховуються до місцевих і державного бюджетів, розширення прав у сфері оподаткування органів місцевого самоврядування;

- подальше впровадження та посилення ролі місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів;

- подальше використання митних тарифів як механізму вдосконалення оподаткування у зовнішньоекономічній діяльності [28, с. 44 - 45].

На думку М.П. Кучерявенка, недосконалість податкової системи призвела до негативних наслідків податкової політики, що виразилася в значному скороченні податкових платежів у бюджет; спаду виробництва і підприємницької активності; скороченню кількості платників податків, інвестицій тощо. Основними причинами такого становища, що склалося, він називає занадто високі податкові ставки, велику кількість податків і складність їх нарахування [40, с. 37].

Поряд з зазначеним вище, до важливих напрямів удосконалення місцевої податкової політики необхідно віднести: розширення податкової бази через „детінізацію" економіки, тобто оподаткування прибутків „тіньової" економіки; встановлення пільг, які мають стимулюючий характер для виробництва із чітко визначеними часовими параметрами; узгодження темпів зміни загального рівня оподаткування з темпами зростання валового внутрішнього продукту та можливостями розширеного відтворення виробництва; зниження нарахувань на фонд заробітної плати, що призведе до можливості своєчасної її виплати, зростання надходжень до бюджету через легалізацію доходів; припинення системи взаємозаліків, які стосуються недоїмки до бюджету, списання боргів тощо, що практично призводить до зниження поповнення його дохідної частини; підвищення рівня податкової культури населення [41, с. 274].

Важливою передумовою своєчасної сплати податків є готовність суб'єктів оподаткування до виконання своїх обов'язків, які не завжди ними дотримуються. Про важливість бажання громадян сплачувати податки для побудови ефективної податкової системи говорить і Дж.Е. Стігліц, коли він характеризує властивості доброї податкової системи: "... податкова система має бути спроектована так, щоб індивіди були переконані у доцільності своїх податкових виплат" [55, с. 470].

Отже, не можна побудувати ефективну податкову систему, не сформувавши платника податку як елемент податкової системи, як суспільний інститут.

Історично склалося так, що формування оподаткування в Україні відбувалося без необхідного наукового обґрунтування, що призвело до виникнення багатьох проблем, вирішення яких здійснюється методом спроб і помилок, а результатом такого становлення і розвитку є значне зниження ефективності роботи податкової системи і пригнічення вітчизняного виробництва.

Недосконалі й одночасно складні механізми оподаткування поряд з іншими причинами сприяли приховуванню прибутку з метою несплати податків, формуванню "тіньового" сектора економіки, а також зниженню податкових надходжень до бюджету, зростанню недоїмки.

Розвиток податкової системи в даний час відбувається в умовах відсутності чітко визначеної, науково обґрунтованої концепції соціально-економічного розвитку країни, ролі держави в регулюванні економічних процесів.

Таким чином, становлення та функціонування сучасної податкової системи України має ряд негативних особливостей: створення податкової системи відбулося без достатнього теоретико-методологічного обґрунтування; система оподаткування не відповідає реальному соціально-економічному стану країни; податки відіграють у державі суто фіскальну роль, яка постійно посилюється [39, с. 148 - 149].

Усвідомлення необхідності змін у системі оподаткування призвело в свій час до розробки авторами та урядом ряду концептуальних підходів до реформування системи оподаткування (О. Турчинов, Ю. Тимошенко, Н. Вітренко, Г. Балашов, І. Богословська, Кабінет Міністрів), які планували закріпити в Податковому кодексі України. Ці пропозиції можна об'єднати в дві групи:

система оподаткування практично залишається в тому стані, в якому вона є в даний час, з певним удосконаленням;

основні податки - ПДВ і податок на прибуток підприємств - замінюються єдиним податком (податком з реалізації, податком з обороту тощо)

На думку І. Якушика, одночасно до основних шляхів оптимізації системи оподаткування пропонує віднести:

обов'язкове економічне обґрунтування як загалом системи оподаткування, так і окремих законопроектів з питань оподаткування, причому як з позицій фіскальної ролі, так і впливу на показники фінансово-господарської діяльності підприємств, податкового тиску на виробника і споживача;

скасування подвійного, потрійного оподаткування;

неприпустимість оподаткування витрат виробництва;

зміну існуючого підходу до встановлення податкових пільг. Вони повинні бути безпосередньо стимулюючими для виробництва;

розширення податкової бази шляхом оподаткування прибутків у процесі детінізації економіки;

перегляд механізму справляння ПДВ, податку на прибуток підприємств, нарахувань на фонд заробітної плати;

узгодження темпів зростання (зниження) внутрішнього валового продукту з темпами зростання (зниження) податкових надходжень;

- стимулювання процесів розширеного відтворення виробництва;

- збільшення податкових надходжень до бюджету на підставі фінансового оздоровлення підприємств за рахунок оптимізації механізмів оподаткування, через усунення "вимивання" оборотних грошових засобів підприємств;

- зменшення кількості видів податків, особливо загальнодержавних [48, с. 150].

Аналіз існуючої системи оподаткування дає підстави зробити висновок про об'єктивну необхідність: реформування економічної моделі і правової конструкції чинної системи оподаткування, зміни механізмів і бази нарахування ПДВ і податку на прибуток, а також деяких інших податків, перш за все, тих, що зумовлюють багатократне обкладання податками одних і тих само сегментів виробничого обороту; реорганізації засад формування валових витрат з метою оптимізації собівартості продукції, а відповідно, і її ціни [31, с. 388].

На думку деяких авторів, реформування податкової системи повинно здійснюватися шляхом: поступового зниження податкового навантаження; спрощення механізму оподаткування; розширення бази оподаткування; стимулювання розвитку виробництва; збільшення податкових надходжень до бюджету і на цій основі вирішення соціально-економічних проблем у державі.

Крім того, у процесі реформування податкової системи необхідно: усунути прогалини у правовому регулюванні податкових відносин; чітко визначити права та обов'язки платників податків; врегулювати процесуально питання відповідальності за невиконання, неповне або несвоєчасне виконання податкових зобов'язань, а також за порушення норм податкового законодавства України [63, с. 15].

Процес розв'язання цих та інших проблем включає багато взаємопов'язаних завдань, які досить чітко поділяються на окремі напрями, що характеризуватимуть структуру податкової системи: ліквідація другорядних у фіскальному аспекті податків; пошук альтернативних об'єктів оподаткування; реформування окремих податків [91, с. 292].

Таким чином, базовими напрямами формуваннями раціональної податкової системи вцілому необхідно визнати такі положення.

1. Докорінному реформуванню не повинні підлягати основні групи податків, які формують внутрішню структуру податкової системи: загальні податки, які залежать від економічної діяльності платників податків, зокрема, податок на прибуток, ПДВ, прибутковий податок з громадян, податок на нерухомість; інші податки, основою для сплати яких повинна бути відповідна специфіка діяльності (наприклад, виробництво підакцизних товарів чи їх ввезення на територію України) чи здійснення платником податків або на користь платника податків певних дій (наприклад, державне мито); податки, які мають чітко окреслену специфічну спрямованість (наприклад, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збір від плати за транзит через територію України мінеральної сировини, єдиний соціальний податок).

2. Раціоналізація структури податкової системи за рахунок: скорочення другорядних у фіскальному аспекті податків (наприклад, плата за надання послуг на право виїзду за кордон, податок на промисел тощо); скорочення оборотних податків, які сплачуються з обсягів реалізації; пошуку альтернативних об'єктів оподаткування (зокрема, податку на нерухомість, рентної плати за використання лісових ресурсів, платежів за користування надрами); легалізації латентних форм оподаткування (введення єдиного соціального податку замість відрахувань до діючих соціальних фондів і введення його до складу податкової системи).

Удосконалення механізму функціонування окремих податків з метою посилення їх регулятивного потенціалу шляхом оптимізації бази оподаткування, спрощення порядку обчислення та стягнення.

Упорядкування податкових пільг. Видається обґрунтованим уніфікувати ці пільги, різко скоротити їх кількість, зробити більш прозорими та підвищити їх стимулюючі й регулюючі властивості. Насамперед, необхідно відпрацювати системну концепцію таких перетворень, в якій визначити, що повинно стимулюватися податковими пільгами, а що - шляхом прямого бюджетного фінансування, визначити цілі надання пільг та їх реалістичність. В іншому випадку не виключена відміна одних та поява інших (у першу чергу, пов'язаних з інтересами окремих лобістських груп) пільг [74, с. 291 - 292].

Проаналізувавши теоретичні та законодавчі положення місцевої системи оподаткування, можна провести порівняльну характеристику змін основних елементів місцевих податків і зборів згідно Податкового кодексу України.

Порівняльна таблиця основних елементів місцевих податків та зборів до і після прийняття Податкового кодексу України

Виходячи з вищенаведеного дослідження проблем удосконалення податкової системи в цілому та наведених у табличні показників, необхідно протистояти складній ситуації на місцевому рівні оподаткування.

Пропонуємо удосконалити місцеве оподаткування наступними чином:

1) визначити напрями адаптації зарубіжного досвіду місцевого оподаткування до вітчизняної практики, що полягають у змінах відповідно до законодавчо встановлених вимог структури підсистеми місцевого оподаткування, узгодженні порядку впровадження та механізму справляння місцевих податків і зборів, забезпеченні нейтральності їх надходжень із огляду на умови податкової конкуренції, унеможливленні ухилення від оподаткування;

2) реформувати інститут місцевих податків і зборів в Україні, зумовлену незначною фіскальною роллю місцевих податків та зборів, більшість із яких не справляють за відсутності об'єктів оподаткування, їх низькою питомою вагою у структурі доходів місцевих бюджетів, законодавчою неврегульованістю порядку обчислення і механізму сплати згаданих платежів, надмірними витратами на податкове адміністрування, легкістю ухилення від оподаткування, відсутністю залежності між податкоспроможністю населення й наданими суспільними послугами на місцевому рівні;

3) розширити базу оподаткування місцевих податків і зборів, підвищити граничні розміри їх податкових ставок, скасувати податкові пільги тим платникам, котрі не належать до соціально незахищених верств населення, знизити вартість податкового адміністрування, поліпшити роботу з платниками й заохочувати їх до добровільної сплати місцевих податкових платежів, поширити практику самооподаткування мешканців територіальних громад, впровадити податок на нерухомість фізичних осіб;

4) за умов загрозливої екологічної ситуації в окремих реґіонах України обґрунтовано доцільність віднесення до місцевих податкових платежів екологічного збору. За прикладом податкових систем зарубіжних країн він має стати надійним інструментом забезпечення охорони довкілля та стабільним джерелом формування дохідної частини місцевих бюджетів. Пропонуємо цей платіж слід справляти із суб'єктів господарювання за викиди в довкілля забруднюючих речовин і скиди, що провадять через комунальну каналізаційну систему;

5) поширити практику самооподаткування як форми платежів, що впроваджують органи місцевого самоврядування на основі місцевого референдуму, або загальних зборів мешканців територіальних громад, а також визначити напрями використання платежів із самооподаткування на фінансування заходів із благоустрою та соціально-культурного розвитку населених пунктів.

3.2 Особливості розвитку та існування місцевих податкових систем іноземних держав

У розвинених країнах розвиток податкової системи триває не одне десятиріччя. У нашій країні, а також країнах колишньої соціалістичної співдружності, формування нової податкової системи, що відповідає ринковій економіці, почалося зовсім недавно. Ці країни використовують досвід економічно розвинених держав, ураховуючи специфіку власних умов.

Це можна побачити на прикладі існуючої податкової системи Росії та інших країн ближнього зарубіжжя.

Знання податкової системи Росії і вивчення набутого досвіду в системі оподаткування лише сприяло б розбудові податкової системи України. Разом з тим, з-поміж опитаних нами 327 респондентів - працівників державної податкової служби - лише 43,1 % відповіли, що ознайомлені з податковою системою Росії, 46,9 % - не мали такої можливості. До складу податкової системи Російської Федерації входять федеральні податки, республіканські податки (країв, областей, автономної області, автономних округів), та місцеві податки [90, с. 10; 92, с. 10].

Податкова система Російської Федерації, яка була введена на початку 1992 року, зароджувалася в умовах політичної боротьби Росії за суверенітет і незалежність від Центру. Тому, на думку А. Бризгалова і В. Берника, "головний акцент при формуванні нової системи оподаткування законодавцем був направлений на врегулювання економічних питань, що зачіпали кількісну й явну націленість податків, розмір податкових ставок і розподілу податкових платежів по бюджетах різних рівнів. Стосовно ж юридичних проблем..., то вони були відкинуті на другорядний план" [12, с. 136].

Колись у Росії всього нараховувалося до 300 податків і різних видів зборів [81, с. 437]. Загальні засади побудови податкової системи в Росії відображено в Законі "Про основи податкової системи в Російській Федерації" [24].

Згідно з цим Законом до федеральних податків Російської Федерації відносять: податок на прибуток; податок на додану вартість (НДС); акцизи; податок на операції з цінними паперами; податок з біржової діяльності; митні збори; прибутковий податок з фізичних осіб; платежі за користування природними ресурсами; податки, що служать джерелом створення дорожніх фондів; податок з майна, що переходить внаслідок спадщини і дарування; державне мито; гербовий збір; збір за використання назв "Росія", "Російська Федерація" та створення на їх основі слів і словосполучень; транспортний податок.

До складу республіканських податків входили: податок на майно підприємств; лісовий прибуток; плата за воду, що використовувалася промисловими підприємствами із водогосподарських систем.

До місцевих податків відносилися: податок на майно фізичних осіб; земельний податок; податок на рекламу; податок на будівництво об'єктів виробничого призначення в курортній зоні; курортний збір; збір за право торгівлі; цільовий збір з громадян і підприємств на утримання міліції; на благоустрій території; податок на перепродажу автомобілів, обчислювальної техніки і персональних комп'ютерів; збір з власників собак; ліцензійний збір за право торгівлі вино-горілчаними виробами; ліцензійний збір за право проведення місцевих аукціонів і лотерей; збір за видачу ордера на квартиру; збір за паркування автотранспорту; збір за право використання місцевої символіки; збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш на бігах; збір з осіб, що брали участь у грі на тоталізаторі на іподромі; збір з угод, що заключалися на біржах; збір за право проведення кіно-, телезйомок; збір за прибирання територій населених пунктів; збір за відкриття грального бізнесу [22, с. 45 - 46].

На сьогодні податкова система Російської Федерації чітко закріплена і відображена в чинному нині Податковому кодексі, згідно з яким до федеральних податків і зборів відносяться: податок на додану вартість; акцизи; податок на прибуток організацій; податок на прибутки від капіталу; податок на прибуток з фізичних осіб; єдиний соціальний податок; державне мито; митне мито і митні збори; податок на видобування корисних копалин; податок на відтворення мінерально-сировинної бази; податок на додатковий дохід від видобутку вуглеводів; збір за право користування об'єктами тваринного світу і водними біологічними ресурсами; лісовий податок; водний податок; екологічний податок; федеральні ліцензійні збори [22, с. 483].

Крім того, Федеральним законом "Про внесення змін і доповнень в частину другу Податкового кодексу Російської Федерації про податки і збори" від 29 грудня 2001 року для сільськогосподарських виробників був введений єдиний сільськогосподарський податок, замість інших, що до цього часу існували [40].

До регіональних податків і зборів згідно зі статтею 14 Податкового кодексу Росії віднесені: податок на майно організацій; податок на нерухомість; дорожній податок; транспортний податок; податок з продажу; податок на гральний бізнес; регіональні ліцензійні збори.

До місцевих податків і зборів статтею 15 Податкового кодексу Російської Федерації віднесені: земельний податок; податок на майно; податок на рекламу; податок на спадщину і дарування; місцеві ліцензійні збори.

За оцінкою російських експертів, на частку лише чотирьох податків (на прибуток, додаткову вартість, акцизів, прибуткового податку) припадає 90 % податкових надходжень у бюджет Федерації і все це вимагає проведення податкової реформи [88, с. 37].

У податковій політиці Росії є багато спільних рис, характерних податковій системі України.

Це можна прослідувати на прикладі прибуткового податку з громадян, який у Росії становить від 6 до 8 % загальної суми доходів бюджету. У Російській Федерації прибутковий податок з громадян регулюється Податковим кодексом РФ, який набув чинності 1 січня 2001 року.

Згідно з Податковим кодексом РФ платником цього податку є: фізичні особи - громадяни Російської Федерації, іноземні громадяни та особи без громадянства, що є податковими резидентами РФ, а також фізичні особи, які одержують доходи з джерел, розташованих у РФ, що не є податковими резидентами РФ. При цьому до податкових резидентів РФ відносять фізичних осіб, що фактично перебувають на території РФ не менше 183 днів у календарному році.

Оподаткування доходів фізичних осіб в Україні регулюється Податковим Кодексом України. Платниками цього виду податку виступають громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які мають та не мають постійного місця проживання в Україні.

До громадян, що мають постійне місце проживання в Україні, належать громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, що проживають в Україні не менше як 183 дні в календарному році. Таких осіб ще називають резидентами.

Як видно з цього, у визначенні резидента відмінність не значна.

В Україні резидентом є фізична особа, яка проживає в ній не менше 183 днів у календарному році, а в РФ - що перебуває фактично в цій країні не менше 183 днів у календарному році.

Об'єктом оподаткування як в Україні, так і в Росії у резидентів є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік, що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів, отриманий з різних джерел як на території держави - резиденції (відповідно України або Росії), так і за її межами, а у нерезидентів - дохід, отриманий із джерел у цій державі. При цьому в Податковому кодексі України, на відміну від Податкового кодексу Російської Федерації, не зазначаються конкретні види доходів.

У Росії, на відміну від законодавства України, визначаються як види доходів із джерел у країні (наприклад, дивіденди, відсотки, страхові виплати, доходи від використання авторських або інших суміжних прав, доходи, отримані від здавання в оренду або іншого використання майна, доходи від реалізації нерухомого або іншого майна, винагорода за виконання трудових обов'язків тощо), так і доходи, отримані з джерел за її межами. При цьому не визнаються доходами доходи від операцій, пов'язаних з майновими і немайновими відносинами фізичних осіб, визнаних членами родини чи близькими родичами, за винятком доходів, отриманих зазначеними фізичними особами в результаті укладення між цими особами договорів цивільно-правового характеру або трудових угод.

Звільняються від оподаткування в обох державах такі види доходів (в Україні це називається не включенням до сукупного оподатковуваного доходу. Крім того, в Україні й Росії за перерахованими нижче позиціями дещо різні підходи і умови звільнення від оподаткування): допомога державному соціальному забезпеченню, за винятком допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; суми одержуваних аліментів; державні пенсії; компенсаційні виплати в грошовій і натуральній формах у межах норм, передбачених чинним законодавством; суми грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержуваних солдатами, матросами, сержантами і старшинами, що проходять військову службу за призовом; доходи громадян від продажу вирощеної в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній і садовій ділянках продукції рослинництва і бджільництва; суми, одержані в результаті спадкування і дарування, за винятком сум авторської винагороди, одержуваних неодноразово спадкоємцями (правонаступниками) авторів творів науки, література і мистецтва, а також відкриттів, винаходів і промислових зразків; суми відсотків по державних казначейських зобов'язаннях, облігаціях і інших державних цінних паперах; суми матеріальної допомоги; доходи у вигляді відсотків, одержувані платниками податків по внесках у банках; суми, що направляються платниками податків до благодійних установ і організацій; суми, одержувані працівниками на відшкодування збитку, заподіяного їм каліцтвом або іншим порушенням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними трудових обов'язків, а також у зв'язку з втратою годувальника; суми, одержувані громадянами за здавання ними крові, від інших видів донорства, за здавання грудного молока; вартість путівок на лікування, відпочинок і дитячі оздоровчі табори, крім туристичних і міжнародних; доходи членів селянського (фермерського) господарства, одержувані в цьому господарстві від виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, а також від виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки і реалізації; суми плати за утримання і навчання дітей у дошкільних виховних закладах, навчальних закладах загальної середньої, професійно-технічної освіти, а також у державних вищих навчальних закладах; призи в грошовій або натуральній формах, отримані спортсменами за призові місця на Олімпійських іграх, чемпіонатах, кубках світу і Європи [40, с. 44-45].

Заслуговує також на увагу положення щодо сплати податку власниками транспортних засобів у Російській Федерації. Згідно з Податковим кодексом Росії платниками цього податку можуть бути не лише власники, а й користувачі: стосовно транспортних засобів, переданих фізичними особами в оренду, платниками є особи, зазначені в договорі оренди. При цьому особи, на яких зареєстровано зазначені транспортні засоби, повідомляють податковий орган за місцем проживання про їх передачу на підставі доручення. Така норма в російському законодавстві дозволяє уникнути труднощів, пов'язаних із залученням до оподаткування власників транспортних засобів під час продажу автотранспорту за генеральними дорученнями, запроваджуючи справедливий принцип: хто користується - той і платить [10, с. 25].

Водночас у Податковому кодексі України платниками податку є юридичні і фізичні особи - власники транспортних засобів, а також користувачі (резиденти), які одержали транспортні засоби від нерезидентів на умовах оренди (лізингу), тобто відповідно до нашого перспективного законодавства користувачі сплачуватимуть податок лише у разі, якщо вони отримали транспорт від нерезидентів, у всіх інших випадках платниками є власники транспортних засобів [10, с. 25].

Як бачимо, маючи ряд переваг, українське законодавство щодо оподаткування власників транспортних засобів потребує вдосконалення, і доцільно було б у цьому процесі запозичити досвід Росії.

Податкова система у Росії, так і в Україні потребує подальшого її вдосконалення, основні напрями якого полягають: у стимулюванні розвитку економічної діяльності і в першу чергу виробництва матеріальних благ; забезпеченні бюджетними ресурсами покриття загальнодержавних потреб у галузі економіки, оборони і міжнародних зобов'язань; забезпеченні фінансування із державного бюджету суб'єктів, які потребують дотацій фінансування соціальних розходів.

Діючу податкову систему, крім Росії, можна побачити на прикладі Казахстану, Молдови й Естонії.

Податкова система Казахстану включає в себе 5 видів загальнодержавних податків і 6 видів місцевих податків і зборів.

До загальнодержавних податків належать: прибутковий податок з юридичних і фізичних осіб; податок на додану вартість; акцизи; податки на операції з цінними паперами; спеціальні платежі і податки надрокористувачів.

До місцевих податків і зборів належать: земельний податок; податок на майно юридичних і фізичних осіб; податок на транспортні засобі; збір за реєстрацію фізичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю; збори за право зайняття окремими видами діяльності; збір з аукціонного продажу [76, с. 468].

Податкова система Молдови включає в себе 6 загальнодержавних податків і 17 місцевих податків і зборів.

До загальнодержавних податків належать: прибутковий податок; податок на додану вартість; акцизи; приватний податок; митні збори; збори, що стягуються в дорожний фонд.

До місцевих податків і зборів належать: земельний податок; податок на нерухомість; податок на використання природних ресурсів; збори за благоустрій територій; збори за право проведення місцевих аукціонів і лотерей; готельний збір; збір за розміщення реклами; збір за використання місцевої символіки; збір за розміщення об'єктів торгівлі; ринковий збір; збір за паркування автотранспорту; курортний збір; збір з власників собак; збір за право проведення кіно- і телезйомок; збір за перетин державного кордону; збір за право продажу в митній зоні; збір за право надання послуг при перевезені пасажирів [76, с. 469].