Режим прямого іноземного інвестування. Порівняльно-правова характеристика

Відповідно до ст. З Закону «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» , спеціальне законодавство України про іноземні інвестиції, а також державні гарантії захисту іноземних інвестицій, визначені законодавством України, не регулюють питання валютного, митного та податкового законодавства, чинного на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

До кола питань, на які не поширюються гарантії у разі змін інвестиційного законодавства, належать також питання ліцензування певних видів господарської діяльності згідно з 18 Закону «Про інвестиційну діяльність», де встановлено, що умови договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством, крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору [18].

Гарантії в разі примусових вилучень іноземних інвестицій. Поняття «примусове вилучення» (синонім - експропріація) у спеціальній літературі та міжнародно-правових документах тлумачать широко. Так, Сеульська конвенція 1985 р. про заснування багатостороннього Агентства з гарантій інвестицій (підпункт II п. а) ст. 11 під експропріацією або аналогічними заходами розуміє будь-яку законодавчу дію або адміністративну дію чи бездіяльність, що виходить від приймаючої держави, у результаті якої інвестор позбавляється права власності на своє капіталовкладення, контролю над ним або суттєвого доходу від такого капіталовкладення, за винятком загальнозастосовних заходів недискримінаційного характеру, які звичайно вживаються державами з метою регулювання економічної діяльності на своїй території [50].

Абзац 1 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» видами примусових вилучень називає:

а) націоналізацію;

б) реквізицію;

в) заходи, тотожні за наслідками.

Націоналізацією є примусове відчуження майна державою, при якому майно передається з недержавних форм власності у державну власність, що становить засіб соціально-економічного регулювання. Частина 3 ст. 397 ГК та ч. 1 ст. 9 Закону «Про режим іноземного інвестування» встановлюють безумовну заборону націоналізації іноземних інвестицій в Україні («іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації»). Водночас двосторонні інвестиційні угоди за участю України допускають можливість примусових вилучень (у тому числі націоналізації) іноземних інвестицій за визначених цими угодами умов, а саме, якщо такі примусові вилучення:

а) здійснюються в публічних інтересах;

б) не є дискримінаційними та здійснюються у встановленому законом порядку;

в) супроводжуються виплатою компенсації.

Примусові вилучення, які не відповідають зазначеним умовам, належать до незаконних дій органів влади та їх посадових осіб.

Поняття реквізиції визначене в ст. 353 ЦК, згідно з якою у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про режим іноземного інвестування » органи державної влади та їх посадові особи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, крім випадків здійснення рятувальних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути здійснена лише на підставі рішення органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України, і в порядку, встановленому законом.

До заходів, які не пов'язані з позбавленням права власності на певні активи, однак можуть розглядатися як примусові вилучення (оскільки суттєво знижують економічну заінтересованість іноземного інвестора щодо інвестицій), можна віднести блокування банківських рахунків, заборону переказування іноземної валюти за кордон, надмірне чи багаторазове оподаткування тощо. У літературі такі заходи отримали назву непрямої або повзучої націоналізації.

Виокремлення законодавцем питань компенсації та відшкодування збитків іноземним інвесторам в окремий вид гарантій є умовним, оскільки практична цінність гарантій у разі примусових вилучень та незаконних дій органів влади (їх посадових осіб) якраз і полягає у забезпеченні отримання іноземним інвестором компенсації та відшкодування збитків.

У законодавстві України, а саме ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування» [31], чіткого розмежування понять «виплата компенсації» та «відшкодування збитків» не проведено. Слід виходити з того, що відшкодування збитків є формою галузевої юридичної відповідальності (цивільно-правової та господарсько-правової). У випадку правомірного примусового вилучення інвестицій (націоналізації, реквізиції тощо), тобто за відсутності правопорушення говорити про зобов'язання відшкодування збитків не можна - натомість необхідно оперувати поняттям виплати компенсації. При цьому виплата компенсації є не відповідальністю, а реалізацією позитивного зобов'язання держави. Відтак правомірні примусові вилучення іноземних інвестицій породжують зобов'язання виплати компенсації, тоді як незаконні діяння органів влади та посадових осіб, у тому числі незаконні вилучення, породжують зобов'язання відшкодування збитків.

Компенсація, що виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою, адекватною та ефективною ч. З ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування»[31]. Формула «швидка, адекватна та ефективна компенсація» позначає певний прийнятий світовою практикою стандарт компенсації.

Компенсація є швидкою, якщо вона виплачується без затримки, протягом нормально необхідного для цього часу. Принцип адекватності компенсації стосується розміру компенсації, який за загальним правилом повинен дорівнювати справедливій ринковій вартості вилучених активів. Ефективність компенсації означає виплату її у валюті, в якій були здійснені інвестиції, або у іншій валюті, прийнятній для інвестора. Зазначені принципи український законодавець поширює і на відшкодування збитків іноземним інвесторам *

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування» усі понесені витрати та збитки іноземних інвесторів, завдані їм внаслідок примусових вилучень інвестицій і незаконних дій органів влади та посадових осіб повинні бути відшкодовані на основі поточних ринкових цін та/або обґрунтованої оцінки, підтверджених аудитором чи аудиторською фірмою. При цьому Закон не вказує, що мається на увазі під такою «обґрунтованою оцінкою».

Спеціальним законодавчим актом з питань оцінки є Закон України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [27]. Обчислення розміру компенсації/збитків може проводитися відповідно до останнього Закону у випадках, визначених ст. 7 цього Закону (якщо це передбачено законодавством України, міжнародними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї з сторін угоди та за згодою сторін).

Остаточний розмір збитків визначається на момент фактичного виконання рішення про відшкодування збитків, тоді як компенсація правомірно вилучених інвестицій визначається на момент припинення права власності (ч. З ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування») [29], або на інший момент, визначений двосторонньою інвестиційною угодою. Так, згідно з ст. III (1) Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р., компенсація повинна дорівнювати справедливій ринковій вартості експропрійованої інвестиції безпосередньо перед тим, коли були здійснені дії по експропріації або коли про неї стало відомо, залежно від того, що станеться раніше [29].

Склад збитків, який визначає їх розмір, належний до сплати, встановлює ст. 225 ГК України, згідно з якою до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

а)вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

б)додаткові витрати, понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

в)неодержаний прибуток (втрачена вигода);

г)матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (право іноземних інвесторів на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діяннями органів влади та посадових осіб, прямо передбачене ч. 1ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування»).

Норми, які прямо визначали б обсяг компенсації у разі примусових вилучень іноземних інвестицій, у законодавстві України відсутні. Відтак належний до сплати розмір компенсації залежатиме від обраного методу оцінки вилучених активів. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна та майнових прав», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1440, закріплюють загальний підхід, згідно з яким справедлива вартість активу дорівнює його ринковій вартості у разі можливості її визначення, а її визначення має проводитися з урахуванням очікуваної доходності (такий підхід наближає обсяг компенсації у разі примусових вилучень до обсягу відшкодування збитків) [27].

Згідно з ч. 4 ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» з моменту виникнення права на компенсацію і до моменту її виплати на суму компенсації нараховуються відсотки згідно з середньою ставкою відсотка, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют (ЛІБОР).

Суб'єкти відшкодування збитків визначені ЦК України. Відповідно до статей 1173, 1174 ЦК шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також посадовою або службовою особою цих органів при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (посадових осіб). Питання ж про органи, уповноважені здійснювати компенсацію вартості примусово вилучених інвестицій, повинне вирішуватися у спеціальних законах, які регулюють підстави та порядок здійснення конкретних видів примусових вилучень.

Гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності встановлені ст. 399 ГК України та ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестування».Уразі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності не потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій [40].

Іноземний інвестор має право на повне або часткове повернення грошовими коштами його майнової інвестиції, у тому числі здійсненої шляхом ведення спільної інвестиційної діяльності без створення юридичної особи, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Підтвердженням вартості майнової іноземної інвестиції є звіт про оцінку майна (акт оцінки майна), складений суб'єктом оціночної діяльності, що є таким відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» на час внесення іноземної інвестиції. Підтвердженням вартості майнової іноземної інвестиції, здійсненої до набрання чинності цим Законом, є ВМД та/або інформаційне повідомлення про здійснення іноземної інвестиції (п. 3.6 Положення про порядок іноземного інвестування в Україну, затвердженого постановою правління НБУ від 10 серпня 2005 р. № 280) [45].

Гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій встановлені ст. 398 ГК України та ст. 12 Закону України «Про режим іноземного інвестування». Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій [2, 31].

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», здійснення платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді доходу (прибутку) від іноземних інвестицій не потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій - таким чином практично забезпечується безперешкодність переказу. Негайний переказ означає переказ без затримки, протягом нормально необхідного для цього часу.

Порядок повернення іноземної інвестиції, а також прибутків, доходів, інших коштів, одержаних іноземним інвестором від інвестиційної діяльності в Україні, встановлений розділом III Положення про порядок іноземного інвестування в Україну.

Інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності закріплені, зокрема, в ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (гарантія збереження чинності умов договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством, крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли : і годи про зміну умов договору); ст. 27 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» (гарантії від змін в законодавстві для сторін угоди про розподіл продукції); ч. 1 ст. 25 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (гарантії я збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності СЕЗ при її ліквідації) тощо.

Підсумовуючи вищезазначене, ми доходимо висновку, що інвестиції є фундаментальною економіко-правовою категорією. З точки зору економічної сутності інвестиції являють собою вкладення капіталу в усіх його формах у різноманітні об'єкти (інструменти) господарської діяльності з метою отримання прибутку, а також досягнення іншого економічного чи позаекономічного ефекту, здійснення яких базується на ринкових принципах і пов'язане з факторами часу, ризику та ліквідності.

Іноземне інвестування є діяльністю у сфері господарювання, яка має транскордонний характер, а відтак являє собою різновид зовнішньоекономічної діяльності.

Говорячи про іноземні інвестиції, розмежовують поняття державних та приватних інвестицій.

Залежно від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Признаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава тим самим визнає його право на пільги та гарантії, що проголошені в Законі «Про режим іноземного інвестування».

Визначення кола осіб, які визнаються іноземними інвесторами, має суттєве практичне значення. По-перше, від визнання особи іноземним інвестором залежить отримання відповідних прав та пільг, які надаються внутрішнім законодавством та міжнародними договорами. По-друге, статус іноземного інвестора має значення при реєстрації, допуску до здійснення господарської діяльності. По-третє, якщо особа визнана інвестором в певній державі, на неї можуть поширюватися гарантії та інші умови, що передбачені міжнародними договорами з відповідною країною, а також дипломатичний захист з боку країни інвестора.

Українське економічне середовище одночасно і приваблює, і відштовхує. Хоча Україна й займає стратегічне географічне положення, має багаті природні ресурси та робочу силу з високим рівнем освіти, що робить її привабливим інвестиційним середовищем, вона ще не досягла свого очікуваного потенціалу через те, що не змогла звести до мінімуму втручання держави у дію ринків, усунути адміністративні перепони, що заважають веденню бізнесу, виконати намічені показники приватизації та стати привабливою для іноземних та внутрішніх інвесторів.

Однак аналіз нормативних актів, що визначають інвестиційний клімат України, показав наступне.

Стало зрозумілим, що за останні роки політика держави щодо іноземних інвестицій носила суперечливий, подвійний характер. З одного боку, іноземні інвестори були допущені, хоча і з деякими обмеженнями, у заборонений для них раніше страховий та банківський бізнес, до участі в процесі приватизації. А з іншого - інвестиційна діяльність за участю іноземного капіталу все більше переводиться на національний режим.

На думку іноземних інвесторів, основним недоліком проведених перетворень була практично щомісячна зміна умов функціонування іноземного капіталу. Часта зміна «правил гри» на ринку капіталів відобразилась у негативних оцінках ситуації в Україні з боку закордонних банків, консультаційних та юридичних фірм, оскільки в загальноприйнятих методах розрахунків ступеня ризику правова стабільність відіграє ключову роль. А це, підірвавши довіру до довгострокової усталеності режиму інвестування, не сприяло притоку іноземних інвестицій.

Залучаючи інвестиції до економіки України, слід брати до уваги, що загальний успіх цієї справи залежить від того, наскільки вдасться забезпечити механізм гарантування прав та законних інтересів інвесторів, а також їх захист.

В основу гарантій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції покладений принцип захисту легітимних очікувань інвесторів від наступних та розумно не передбачуваних змін законодавства. Цей принцип знайшов відображення в Указі Президента України від 2 лютого 2001р. № 108/2001 «Про додаткові заходи щодо збільшення інвестицій в економіку України», який вказує на недопущення внесення проектів та видання нормативно-правових актів з питань інвестиційної діяльності, які можуть призвести до погіршення умов здійснення інвестиційної діяльності, звуження змісту та обсягу визначених законами прав інвесторів.

І хоча такі короткі висновки не дають повноти уявлення розкритої проблеми. Однак поставленні автором цілі реалізовані. І в контексті викладеної і розкритої проблематики, знайшов місце і аналіз теоретичної сторони питання, і практичної, і нормативне закріплення. Тобто все сторонність дослідження автором досягнута.

РОЗДІЛ ІІ. СУТНІСТЬ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ. ЇХ РІЗНОСТОРОННІЙ АНАЛІЗ

За останні роки саме прямі іноземні інвестиції стали відігравати особливу роль у житті будь-якої країни пострадянського періоду. Особливого розвитку цей вид зовнішньоекономічних операцій набув у формі прямих приватних інвестицій, які вже наприкінці семидесятих років ХХ століття стали провідним методом приватної підприємницької діяльності. Переваги, які містять в собі прямі іноземні інвестиції для країн - реципієнтів, обумовили неабияку конкуренцію між ними на світовому ринку капіталів.

Саме в цьому розділі автор вбачає за необхідне розкрити сутність прямих іноземних інвестицій як комплексного явища. Заклавши в основу свого теоретичного дослідження погляди різних вчених, які досліджували проблеми прямих іноземних інвестицій, автор разом з тим, піддає аналізу OLI-підхід сучасного американського вченого Д.Данніга. Це дозволяє дослідженню бути актуальним в аспекті сучасних світових тенденцій.

Характерним для даного розділу є також не лише класичний аналіз поняття «прямих іноземних інвестицій», а також висвітлення альтернативних пояснень даного явища, а також причин, що його зумовили.

Поняття прямих іноземних інвестицій також розкривається автором через призму транснаціоналізації. В такому аспекті автор висвітлює прямі іноземні інвестиції як чи не найголовніший чинник транснаціоналізації. І хоча дана теза є досить суперечливою, однак автор робить спробу обґрунтування та відстоювання власної думки.

Зважаючи на те, що магістерське дослідження повинне носити не лише теоретичне забарвлення, автор висвітлює поняття нематеріальних активів у прямих іноземних інвестиціях в аспекті практичного застосування, а саме - як засіб зниження корпоративних витрат. Автором вважається даний підрозділ практичнообґрунтованим та виправданим, оскільки корпоративні інтереси є проблемою сучасності. Важелі, якими вони б регулювались, активно висвітлюються в правовій, економічній науковій періодиці. Тому запропонований аналіз такої складової прямих іноземних інвестицій як нематеріальні активи вважається автором актуальним саме в силу розгляду їх в аспекті практичного застосування як засобу зниження корпоративних витрат.

Поряд із проблемами, що розглядаються в даному розділі окреме місце займає питання стимулювання здійснення прямого іноземного інвестування. Здійснення інвестиційної діяльності зумовлюється не лише відповідними перевагами, але й передбаченими в законодавстві стимулами та пільгами. З токи зору загальної теорії права, стимули та пільги - це близькі поняття, що відображають особливо сприятливі умови здійснення будь-якої діяльності.

Проблематика, яку автор зобов'язався висвітлити в даному розділі є досить широка. Але поряд з цим саме такий підхід забезпечує комплексність у вивченні прямих іноземних інвестицій, різнобічність подачі матеріалу та виправдовує доцільність вибраної автором теми в якості магістерського дослідження.

2.1 Суть та умови прямих іноземних інвестицій. OLI-підхід (за Д.Даннігом)

Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформульовано експертами Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 р.: «інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко - та довгострокових міжфірмових позик» [85, с. 9]. Середина 80-х років відзначена радикальним поворотом у політиці регулювання прямих іноземних інвестицій в усьому світі. Це було обумовлено прискоренням процесу глобалізації і початком проведення широкомасштабних ринкових реформ у ряді країн Третього світу, а потім і в постсоціалістичних державах. У переважній більшості держав, де колись існувала безліч обмежень на доступ іноземного капіталу і твердий контроль за його діяльністю, загальний вектор регулювання прямих іноземних інвестицій змінився на прямо протилежний. Був переглянутий інвестиційний режим у напрямку максимально повного включення прямих закордонних інвестицій у стратегію економічного розвитку і росту. Це відбилося в безпрецедентній по масштабах і темпам лібералізації режиму регулювання прямих іноземних інвестицій.

Економічною теорією та практикою ринкових систем розроблено засоби, що стимулюють або обмежують ендогенну і екзогенну інвестиційну діяльність. Залежно від стану економіки (стадії циклу, рівня інфляції, дефіцитності держбюджету і платіжного балансу, стратегічних завдань, потреб національної (економічної) безпеки тощо) застосовувалися концепції регулювання, кожна з яких містила цільові настанови двох рівнів: кінцеві (зростання національного доходу, зайнятість, темпи інфляції тощо) та проміжні (співвідношення між попитом і пропозицією щодо капіталу, величина процентних ставок, динаміка грошової маси тощо) цілі. Перші з них визначають вплив грошово-кредитної політики на сферу виробництва, а другі являють собою орієнтири для регулювання в грошово-кредитній і фінансовій сферах.

У цілому виділяються два основних типи торговельних та інвестиційних режимів: зовнішньоспрямовані (експортоорієнтовані) та внутрішньоспрямовані (імпортозаміщуючі). Регулювання іноземного інвестування здійснюється на внутрішньому (країн базування і вкладення капіталу) та зовнішньому (двосторонніх угод, регіональному, світовому) рівнях. Сучасна еволюція іноземного інвестування супроводжується його лібералізацією. В 2000 р. 60 країн ввели до своїх інвестиційних режимів зміни ліберального характеру, які були пов'язані з розширенням системи стимулів, лібералізацією умов діяльності, з лібералізацією галузевого регулювання і із збільшенням кількості гарантій. Водночас 4% їх було спрямовано на зменшення числа стимулів і 2% -- на посилення контролю .

На економіку приймаючої країни іноземне інвестування справляє двоякий вплив. З одного боку, через конкуренцію можливими є гальмування розвитку місцевих фірм або навіть їх банкрутство, а з іншого -- навпаки, присутність іноземних філій змушує національні підприємства мобілізувати зусилля на оптимізації виробничого потенціалу. Іноземна конкуренція може і має бути використана як примусовий стимул до вдосконалення господарської діяльності національних підприємств.

Однак лібералізація режиму прямих іноземних інвестицій, усуваючи формальні перешкоди, полегшує вхід на національні ринки, іноді загострюючи там конкуренцію. З огляду на специфічний характер активів транснаціональні компанії (далі - ТНК) та їх транснаціональних організаційних структур, і тим більше -- на вагомі конкурентні переваги, за якими вони нерідко перевершують національні компанії, прямі іноземні інвестиції здатні посилити концентрацію ринку, а ТНК -- вдаватися до обмежувальної або антиконкурентної практики, що може загальмувати розвиток підприємств у країні-реципієнті. Це свідчить про необхідність диференціації регулюючих функцій держави, а також зваженого і поетапного проведення лібералізації її зовнішньоекономічної діяльності. Головні методи стимулювання іноземних інвесторів охоплюють :

1) фіскальні (зниження податку на доходи корпорацій; податкові канікули; прискорена амортизація; дозвіл на інвестування та реінвестування; зменшення податкових платежів залежно від кількості працюючих чи інших видатків, пов'язаних з працею; скорочення податку на доходи корпорацій залежно від обсягу витрат на маркетинг і підвищення дієздатності підприємства; заходи, спрямовані на збільшення доданої вартості; стимулювання імпорту (звільнення від імпортного мита на інвестиційні товари, устаткування, запчастини, комплектуючі та сировину, пов'язані з виробничим процесом; відстрочки сплати мита на імпортні матеріали); стимулювання експорту (звільнення від експортного мита; пом'якшення оподаткування доходів від експорту; зменшення податків на прибуток для діяльності, що приносить валюту, або на експортну продукцію обробної промисловості; повернення мита);

2) фінансові (прямі субсидії на повне або часткове покриття капіталовкладень, витрат виробництва або вартості маркетингу інвестиційного проекту; субсидована позичка; гарантування позички; поручництво експортного кредитування; покриття витрат венчурного капіталу за рахунок коштів державного бюджету; державне страхування за пільговими ставками; покриття від коливань валютного курсу, знецінення валюти, некомерційних ризиків (експропріації, політичних заворушень);

3) інші (субсидування послуг, включаючи допомогу в пошуках ресурсів на фінансування і втілення проекту, а також на управління ним; надання інформації про ринки і наявність сировини; допомога у навчанні та перенавчанні; технічне сприяння "ноу-хау"; укладання преференційних урядових контрактів; захист від імпортної конкуренції; спеціальний режим щодо курсу іноземної валюти (включаючи спеціальний валютний курс); спеціальні знижки при переказі прибутку чи капіталу).

В основі залучення кожною країною іноземного капіталу лежать галузеві та регіональні пріоритети. У чистому вигляді їх не існує, тому при дослідженні мову можна вести лише про загальну перевагу тим чи іншим критеріям у рамках пріоритетів економічної політики (це актуально для України, хоча в умовах переходу до ринкової економіки та обмеженості фінансових ресурсів визначення пріоритетів, з одного боку, є дуже складним, а з іншого -- актуальним). Урахування цих критеріїв слугує важливим інструментом регулювання надходження іноземного капіталу в національну економіку.

На макроекономічному рівні надходження прямих іноземних інвестицій регулюється такими інструментами, як податки, тарифи, амортизація, заробітна плата, ціни і валютний курс, а на мікроекономічному -- інструментами, що детермінують функціонування фірми (вимоги до власності; місцеве регулювання рівня цін; лімітування фінансових засобів для інвестицій і набору робочої сили; експортні обмеження; ліцензування імпорту; контроль за використанням технології та іноземної валюти; величини відпускних цін). Заходи щодо регулювання та підвищення результативності діяльності іноземних інвесторів охоплюють широку гаму законодавче закріплених елементів, серед яких, насамперед, можна виділити:

— регулювання інвестицій та участь у власності;

— вимоги до результатів господарської діяльності;

— регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів;

— система інвестиційних пільг;

— система інвестиційних гарантій;

— інформаційне забезпечення.

Регулювання інвестицій та участь у власності включають три базових компоненти:

Резервування за національним капіталом певних галузей і видів виробництва -- для збереження національної безпеки (стосується заборони на участь іноземних інвесторів у акціонерному капіталі визначених секторів, зокрема -- телекомунікацій в Австрії. Греції, Ірландії, Ісландії, Італії, Китаї, Португалії, Туреччині, Швейцарії та Швеції). Усі держави регулюють вкладення іноземного капіталу, встановлюючи сфери, де діяльність іноземних інвесторів обмежено або заборонено. Насамперед, це -- державний сектор економіки, і в тому числі -- залізничний транспорт, зв'язок і комунальне господарство (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія). Не допускається або суворо обмежується функціонування іноземного капіталу в оборонному комплексі (США. Японія, Франція, Канада, Колумбія, Італія), у виробництві зброї (Китай), на авіаційному та морському транспорті (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Італія, Бельгія), у виробництві алкогольних напоїв (Колумбія), у будівництві та експлуатації атомних або гідроелектростанцій (США, Японія, Франція), в атомній енергетиці (Мексика), у банківській сфері (Бразилія, Італія, Канада, Японія), у страхуванні (Канада), на транспорті (Бразилія, Мексика), у торгівлі товарами невласного виробництва (Ефіопія), у зовнішній торгівлі (Ангола, Гана), у будівництві (Ботсвана), у засобах масової інформації (Бразилія, Мексика), у володінні казино (Китай). Існують заборона та обмеження на ПІІ у деяких галузях і видах виробництва, де присутність іноземних фірм може зумовити надмірний іноземний вплив,-- таких, як видобування корисних копалин, банківська і видавнича справа (Бразилія). Як умова здійснення іноземного інвестування урядами приймаючих країн часто формулюються вимоги щодо участі у ньому елементів національних продуктивних сил: присутності виробників (вкладників) у капіталі, використання місцевих ресурсів і напівфабрикатів вітчизняного виробництва, підготовки кадрів, проведення інвесторами НДДКР, розширення експорту тощо.

Намагання збільшення питомої ваги країни вкладення капіталу в операціях іноземного підприємця (зумовлене рядом причин: участь держави у власності надає можливість посилити контроль за активами інвесторів, а місцеві партнери дістають доступ до інформації про діяльність інвестора і можуть сприяти розробці більш конструктивних ідей щодо регулювання діяльності іноземного капіталу). У Мексиці на основі закону про іноземні інвестиції (1993 р.) для стимулювання надходження зовнішніх коштів дозволено поступове збільшення частки іноземного капіталу в національних підприємствах -- з 49% у 1995 р. до 51% у 2001 р. і до 100% у 2004 р .

Аналізуючи світову практику застосування методів регулювання діяльності приймаючих країн з метою зменшення питомої ваги іноземних інвесторів у власності, можна виділити:

1. фіксацію певного процента участі в ній перед початком інвестування (насамперед, це залежить від галузі або виду виробництва, окупності інвестицій та напряму збуту продукції -- внутрішнього чи зовнішнього);

2. запровадження механізму і часу скорочення участі у власності до межі, де у місцевих партнерів з'являються інтереси навіть до повного права на неї (лімітуючи цю участь, уряд регулює приплив і направленість іноземного інвестування; для підвищення рівня національної участі у власності може бути застосована вимога до іноземного інвестора щодо розширення інвестування у місцеві СП або збільшення капіталу, а також обсягів передання технології та управлінських знань місцевим виробникам);

3. заохочення привілейованих інвесторів шляхом вилучення деяких обмежень (це стосується заборони в Індії до 1981 р. на інвестування, не пов'язане з переданням технології чи експортною орієнтацією; відтоді подібні обмеження перестали поширюватися на таких інвесторів: з нафтоекспортуючих країн, які розвиваються; що направили кошти у пріоритетні галузі промисловості; нерезидентів індійського походження);

4. пряме обмеження іноземної участі у капіталі (як правило, до менш як 50%) (у Іспанії, Канаді та Японії іноземцям дозволено володіти набагато меншою часткою власності у телекомунікаціях; з 1984 р. Індія обмежила розмір іноземної власності в акціонерному капіталі до 40%, Марокко -- до менш як 50%, Філіппіни -- до 60%; у Ефіопії він не повинен перевищувати 73% капіталу СП4; специфіка Індонезії в цьому контексті полягає у дозволі для іноземних інвесторів володіти до 80% власності, проте у випадку довгострокового (15 років) інвестування цей показник вагомо зменшено --до 49%5; трапляються випадки вимог обов'язкового створення СП за участю державного або місцевого приватного інвестора, а також передання власності місцевим фірмам).

Серед інших непрямих заходів щодо регулювання участі у власності та контролю -- резервування за національним урядом призначення одного або більшої кількості представників до ради директорів; право уряду на "вето" щодо деяких рішень чи вимога про повну одностайність ради директорів у вирішенні деяких питань; обов'язковість консультування з урядом перед прийняттям якихось рішень (крім того, застосовуються обмеження на: використання довгострокових іноземних кредитів; цінні папери іноземного інвестора; права іноземних акціонерів (на виплату дивідендів, відшкодування капіталу після ліквідації підприємства, на приховування інформації з деяких аспектів руху інвестицій); національний склад ради директорів або чисельність емігрантів у ній; право власності на землю чи нерухомість; право на промислову або інтелектуальну власність; ліцензування зарубіжної технології).

Світова практика засвідчила дедалі меншу ефективність впливу даного компонента регулювання на іноземних інвесторів у зв'язку з поліпшенням можливостей щодо їх доступу до зарубіжних ринків і зарубіжних технологій, а також контролю за виробничою діяльністю підприємств без володіння контрольним пакетом акцій завдяки управлінському досвіду. В Індонезії доведено неефективність маніпулювання цією межею внаслідок відсутності достатньої кількості місцевих підприємців, здатних володіти рештою акцій. Крім того, на наш погляд, у даному випадку можливим є використання фіктивних осіб. З огляду на це, можна констатувати тенденцію до послаблення регулювання участі у власності при приватизації державних підприємств.

Дослідження міжнародних методів регулювання діяльності іноземних інвесторів дозволило нам узагальнити вимоги до них і сформулювати умови надання їм пільг. У регіональному аспекті ці пільги пропонуються підприємствам, які створені в менш розвинутих районах або функціонують у ВЕЗ. Іспанія та Греція практикують паралельний селективний вибір найвідсталіших районів і економічних центрів, які швидко прогресують. Надходження іноземних інвестицій до них стимулюється в першу чергу, особливо якщо вони направляються в галузі та сектори, пов'язані з новими технологіями. Уряд Греції пропонує для залучення нових інвестицій спеціальні стимули, зменшуючи (це напрочуд цікавий момент) за їх допомогою обсяг цих інвестицій і тим самим знижуючи ризик іноземних контрагентів: інвестиційні субсидії в розмірі 50% від загальних інвестицій; 50-процентна субсидія для покриття банківської позички; 90-процентне зниження податків на прибуток .

У галузевому аспекті іноземним інвесторам можуть надаватися пільги, а також дозвіл на повне володіння власністю підприємства (зокрема, якщо експортується не менш як 80% його продукції або 50% -- при забезпеченні працею, принаймні, 350 місцевих працівників), дозвіл на володіння 51% (тобто контрольним пакетом) акцій підприємства (якщо воно виробляє наукомістку продукцію, як це має місце у Малайзії). Крім того, у Малайзії іноземний інвестор може володіти 100% капіталу -- за умови нарощування обсягу інвестицій протягом двох років з початку діяльності. До вимог належить і дотримання параметрів стандартизації (в автомобільній промисловості Австралії, у нафтовидобуванні Великобританії, Данії та Норвегії). В обох випадках критерієм (умовою) отримання пільг є створення робочих місць.

Прикладом гнучкої політики регулювання діяльності іноземних інвесторів слугує Китай. Ця країна вже поступово скорочує пільгову податкову політику, і в тому числі -- надання тривалих податкових канікул для певних категорій іноземних інвестицій. Нинішня інвестиційна політика Китаю має на меті вирішення двох завдань: по-перше, відновлення балансу (рівномірності) в розвитку прибережних районів, які швидко розвиваються, та нерозвинутих, розташованих далеко від перших, і по-друге -- стримування нарощування видів виробництва з великими виробничими відходами і непродуктивними затратами енергетичних ресурсів (зокрема, на тисячах підприємств, які виготовляють взуття або іграшки у південних районах). Тут заохочуються прямі іноземні інвестиції у нерозвинуті сільськогосподарські регіони, виробництво хімічних волокон, галузі високої технології (мікроелектроніку, точне машинобудування, цивільне літакобудування, біотехнологію та об'єкти інфраструктури -- порти, шосе, електростанції).

Показники виробничої діяльності іноземної фірми регламентуються і заходами, пов'язаними з режимом роботи (вимогами щодо використання місцевих компонентів, передання технології, кореспондування експортних квот з обсягом продажу на внутрішньому ринку, а також обмеженнями: на чисельність іноземного персоналу (включаючи обмеження у наданні віз); на державні закупки (виключення іноземних інвесторів з державних постачальників); на імпорт інвестиційних товарів; на доступ до місцевих ресурсів, факторів виробництва і телекомунікацій; на використання нової технології; на довгострокову оренду землі та нерухомості; на переміщення операцій у межах країни; на диверсифікацію операцій (діяльності); на одержання місцевих кредитів та інформації; на репатріацію капіталу і прибутку (введення додаткових податків або платежів); на розміщення реклами).

Регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів проводиться не тільки з контролюючими, але й із заохочувальними намірами. У першому випадку -- з метою контролювання операцій іноземних інвесторів через значно поширену практику ухилення від сплати податків, зменшення відпливу капіталу та дивестування. Тут можна виділити такі моменти :

— зобов'язання іноземного інвестора щодо забезпечення мінімального резерву в уповноваженому банку в певному розмірі від його участі в акціонерному капіталі;

— не перевищення обсягу коштів, які переказуються, над загальною сумою одержаних доходів (Гвінея-Бісау) або над їх певною величиною -- 50% (Замбія, Єгипет);

— дозвіл на переказ прибутку, величина якого не перевищує розміру інвестованих коштів (Колумбія);

— дозвіл на переказ усього чистого прибутку раніше від встановленого строку;

— відсутність обмежень на переказ прибутку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Перу, Чилі -- у Латинській Америці, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Марокко (крім амортизаційних відрахувань -- Єгипет, Маврикій) -- у Африці) (в рамках НАФТА заборонено всілякі обмеження щодо руху капіталів, і в тому числі -- всіх видів платежів і переказів; проте як виняток кількісні ліміти можуть встановлюватися при необхідності врегулювати платіжний баланс).

Конкуренція щодо залучення прямих іноземних інвестицій постійно загострюється і вдосконалюється. На початку 90-х років у країнах, які розвиваються, існувало понад 40 різноманітних пільг і заохочень для іноземних інвесторів, а останнім часом понад 70 держав лібералізували режими інвестування у видобувну промисловість. Іноді компаніям-інвесторам дозволено прискорену амортизацію: у Бразилії -- 50--60% капіталу за перший рік, у Малайзії -- 100% протягом 2 років . У цілому систему інвестиційних пільг можна класифікувати за двома видами режиму: звичайні та спеціальні.

Іншим аспектом регулювання іноземного інвестування з боку приймаючої країни, який до того ж визначає її інвестиційний клімат, є жорсткість ступеня регламентації. Так, Сінгапур і Гонконг регулюють діяльність ТНК шляхом створення відповідних макроекономічних умов: уряд Сінгапуру активно втручається у регулювання тарифів, заробітної плати і розвиток пріоритетних напрямів інфраструктури; у Гонконгу, навпаки, державне втручання у процес вільного підприємництва і розвиток ринку є мінімальним.

Податкові пільги слугують важливим спонукальним мотивом для іноземних інвесторів. Найістотнішими з них є зменшення податків на прибуток, яке супроводжується податковими канікулами, звільнення від імпортного мита, зменшення мита, податкові пільги на реінвестування, прискорена амортизація тощо. Розвинуті країни, здебільшого, практикують різноманітні фінансові та фіскальні пільги, у них серед інструментів впливу на інвестиційну політику найважливіше місце займають податки і амортизація. Шляхом зміни величини податків, а також збільшення або зменшення строків амортизації визначаються сфери вигіднішого вкладання капіталу, що, врешті-решт, спрямовує рух економіки в заданому напрямі. Використовуються також інші стимули: зменшення внесків на соціальні потреби (Італія), звільнення від оподаткування інвестиційних резервів (Швеція), пропонування альтернативних пільгових режимів на розсуд інвестора (Австрія, Німеччина).

Основною формою міжнародної експансії транснаціональних компаній є вивезення капіталу. Воно може здійснюватися у двох формах: як прямі, так і портфельні (фінансові) інвестиції. Прямі іноземні інвестиції - основа міжнародної господарської діяльності транснаціональних компаній, форма, в якій реалізується її транснаціональна природа. Саме тому транснаціональною компанією вважають фірму, що здійснює пряме іноземне інвестування.

У світовій економічній літературі існують різні погляди щодо визначення суті прямих іноземних інвестицій. Найпоширенішим методологічним підходом є так званий підхід з точки зору платіжного балансу. Згідно з ним під прямими іноземними інвестиціями розуміють будь-яку позику або придбання власності іноземною компанією, яка більшою мірою належить резидентам країни, що інвестує. Співвідношення власності, яке визначається як "більшою мірою", на практиці є диференційованим і коливається залежно від національних особливостей конкретної країни.

Друга поширена точка зору на суть прямого o інвестування передбачає, що прямі іноземні інвестиції визначаються як інвестиції, за яких інвестор отримує значні можливості контролю за іноземною фірмою або засновує дочірню компанію за межами власної країни.

Виходячи з наведених визначень, прямі іноземні інвестиції слід трактувати як такі, що охоплюють володіння та/або контроль за господарською одиницею, яка діє за кордоном. Це визначення вказує на визначальну внутрішню властивість прямих інвестицій, однак не охоплює форм її вияву, їх можна визначити з порівняльної характеристики прямих і портфельних інвестицій. Якщо взяти за основу порівняння визначальну властивість портфельних інвестицій - отримання прибутку як різницю в доході на капітал, - то в цій характеристиці важливими є два моменти.

По-перше, транснаціональні компанії рідко здійснюють переведення значних за розмірами капітальних активів між різними країнами. Багато своїх вимог (а нерідко й більшість) вони обслуговують на іноземних ринках капіталу. Наприклад, японська фірма, яка переводить свої виробничі потужності у Південну Корею, може запозичити необхідні кошти у корейських банків або випустити акції чи облігації на корейський фондовий ринок. Таким чином, пряме іноземне інвестування не є наслідком різниці у доході на капітал. Така різниця - головна причина існування портфельних інвестицій, а транснаціональна компанія створюється Для отримання переваг специфічного економічного середовища. Отримання другорядних прибутків від загального рівня відсоткової ставки і доходу на капітал не є метою її заснування. Якщо якась компанія вирішує розгорнути виробництво в іншій країні, то таке рішення зумовлене не відмінністю у вітчизняних та іноземних відсоткових ставках, а можливістю отримання прибутку від ведення основного бізнесу.

По-друге, іноземні та місцеві фірми завжди перебувають у нерівних умовах. Якщо іноземна фірма є абсолютно ідентичною місцевій, навряд чи іноземець вважатиме прибутковим і доцільним входження на місцевий ринок. ТНК повинна мати особливі переваги, як, наприклад, іншу технологію або нижчі витрати у результаті масштабу виробництва, їх реалізація впливатиме на конкурентоспроможність іноземної фірми і виокремлюватиме її з низки місцевих компаній. Отже, прямі іноземні інвестиції не є наслідком відмінностей у доході на капітал. Прямі іноземні інвестиції реалізуються в довгостроковій діяльності компанії за рубежем.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції - це інвестиції, які (а) забезпечують володіння та/або контроль за закордонною діяльністю господарської одиниці, (б) реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, (в) є довгостроковими.

Здійснення прямого іноземного інвестування - процес перенесення господарської діяльності компанії за кордон. Таке перенесення неможливо оцінити однозначно. Зі зміною середовища господарювання у ТНК виникає коло проблем, яких компанія не мала, коли функціонувала як національна. Таких проблем не мають і національні компанії, у господарський простір яких входить іноземний інвестор. Іноземний підрозділ потрапляє у невигідне становище порівняно з материнською компанією і порівняно з місцевими компаніями. Нерівність становища - фактор, який робить перенесення діяльності за кордон невигідним.

По-перше, ТНК стикаються з певним набором ризиків, не властивих національним компаніям. Насамперед це валютні ризики і ризик можливої експропріації або непослідовних дій уряду. Якщо фірма та її власники з самого початку не зорієнтовані на надмірний ризик, невизначеність зовнішнього середовища може вилитися у справжні (і не малі) витрати для ТНК.

По-друге, підтримання власних виробничих потужностей і дочірніх компаній за кордоном потребує витрат на комунікацію і транспортування, які не є необхідними для місцевих фірм. Такі витрати включають і міжнародні телефонні розмови, і вартість міжнародних перельотів, так само як і вартість втраченого часу внаслідок затримки пошти тощо. Витрати ТНК неминуче зростають.

По-третє, відмінності у мові та культурі між рідною для ТНК та іноземною країнами, з якими національні фірми не стикаються. Вони завжди створюють додаткові витрати для корпорації.

По-четверте, ТНК, принаймні на початку, не має тісних контактів з національною бізнес-спільнотою, не володіє повною інформацією щодо податкового права та інших урядових процедур. Місцеві закони часто спрямовані на те, щоб поставити ТНК у менш вигідне становище.

По-п'яте, транснаціональним фірмам доводиться нерідко відправляти своїх управлінців і технічний персонал у тривалі закордонні відрядження. Як правило, лише вища заробітна плата - єдиний стимул до таких поїздок. Зростання витрат на заробітну плату також є додатковим порівняно з національною компанією.

З огляду на виникнення вагомих додаткових витрат при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування її входження в іноземне господарське середовище можливе лише за умови існування переваг, які компенсують всі витрати. Тому будь-який аналіз прямого іноземного інвестування передбачає виявлення сприятливих умов, які змогли б компенсувати недоліки іноземного виробництва. Один із входів виявлення таких переваг запропонований американським ученим Д. Даннігом. Його методика стала широко відомою під назвою "OLI-підхід".

За Д. Даннінгом, для здійснення іноземного інвестування необхідні три умови.

Умова перша. Фірма повинна мати перевагу власності (ownership advantage, літера О з абревіатури OLI). Перевага власності - те, що дає фірмі достатньо ринкової влади, щоб компенсувати втрати від закордонного виробництва. Така перевага може мати матеріальний і нематеріальний характер. До переваг власності матеріального характеру відносять продукти або виробничі процеси, до яких фірма не мала доступу на власному ринку (патенти, креслення, торговельна таємниця та ін.). Переваги нематеріального характеру мають торговельна марка, репутація якості та ін.

Умова друга. Іноземний ринок повинен пропонувати перевагу місцезнаходження (location advantage, літера L в OLI). Така перевага означає, що виробництво в іноземній країні буде вигіднішим, ніж виробництво вдома та експорт. Митні податки, квоти, транспортні витрати та низькі ціни на фактори виробництва - найбільш очевидні джерела переваги місцезнаходження. Нематеріальні фактори, як, наприклад, доступ до споживачів, також відіграють істотну роль: багато ТНК діють у сферах, де надання обслуговування "на місці" є невід'ємною частиною бізнесу компанії (наприклад, готельні послуги).

Умова третя. ТНК повинні володіти перевагами від інтерналізації (internalization advantage, літера І в OLI). Ця умова є найбільш абстрактною з усіх трьох, її можна з'ясувати, розглядаючи альтернативи прямому інвестуванню. Виконання перших двох умов ще не є достатнім для прийняття фірмою рішення про іноземне інвестування. Навіть якщо фірма має переваги від власного продукту чи виробничого процесу (перша умова), навіть якщо існування митних податків і транспортних витрат робить виробництво за кордоном більш прибутковим порівняно з експортом (друг умова), питання про заснування іноземних філій все одно остаточно не вирішено. Залишаються альтернативи: передача ліцензії іноземній фірмі на виготовлення товару чи на виробничий процес, яка дає змогу продати їй креслення і не розпочинати складний і недешевий процес створення іноземних потужностей. Рішення на користь вивезення капіталу у формі інвестицій приймається у тому разі, якщо фірма матиме переваги інтерналізації. Вони виявляються в тому, що продукт краще виробляється, а виробничий процес краще використовується всередині фірми, ніж іншими учасниками ринку. Таким чином, за Д. Даннінгом, переваги інтерналізації можуть розглядатися як достатня умова перенесення виробництва за кордон, яка може виникнути лише за наявності перших двох умов [106, с. 23].