Режим прямого іноземного інвестування. Порівняльно-правова характеристика

Нерідко простежується і елемент національної ментальності. Закордонні інвестори і підприємці іноземного походження тяготіють до своєї історичної батьківщини. Найчастіше вони володіють середнім і невеликим капіталом, відзначаються національним патріотизмом, легкі на підйом. Саме цим можна пояснити той факт, що найбільшими інвесторами у спеціальні економічні зони КНР є “хуацяо”, тобто китайці, що мешкають поза межами Великого Китаю - у Гонконгу, на Тайвані, в інших державах.

Найбільшою мірою виробничі об'єкти, що створюються у спеціальних економічних зонах представляють такі галузі промисловості, як легка (текстильна індустрія, виробництво одягу), деревообробна (виробництво буддеталей, меблів), харчова (продукти харчування), електроніка, машинобудування. Це пояснюється тим, що вироби зазначених галузей можуть споживатися як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках. Транспортування продукції цих галузей, як і забезпечення виробництва комплектуючими й сировиною, не становить значної проблеми. Для цих виборів можуть використовуватися місцеві компоненти та комплектуючі. Як правило, готові вироби зазначених галузей є досить рентабельні.

Найчастіше при формуванні виробничого сектору зони підприємства первинних галузей стають базовими і на їх основі відбувається формування промислового ядра зони. Це підтверджується досвідом створення об'єктів електронної промисловості у Бразилії та Мексиці, текстилю та одягу на Філіппінах, у Малайзії та Єгипті.

Характерним є також те, що досить часто у спеціальних економічних зонах зберігається саме та виробнича спеціалізація, яка з'явилась там уперше. Поступово набуваючи досвіду, підприємці розширюють потужності підприємств своєї галузі, створюючи тим самим монокультурне виробництво. У ряді випадків це веде до небажаних наслідків, оскільки не дозволяє гнучко реагувати на структурні зміни у світовому виробництві та поділі праці.

Проте, можна також назвати і приклади зворотного характеру. Трапляється так, що несподівано для організаторів зони її спеціалізація формується інакшою. Зокрема, такий прецедент стався у експортно-виробничій зоні о. Маврикій, де спеціалізація планувалася наступною: електронна промисловість - 30%, а виробництво текстилю та одягу - 25%. Однак після п'яти років діяльності зони виробництво текстилю та одягу досягло 87% , меблевої промисловості - 2,5%, а частка виробів електронної промисловості склала лише 1%.

При складанні концепції створення спеціальної економічної зони потрібно зважувати інтереси інвесторів та враховувати їх в установчих документах. Це обумовлено приватним характером капіталу, намаганням кожного інвестора мати не тільки тверді гарантії його збереження, але і утворення необхідних умов збільшення. Умови включають привілеї і пільги, що стосуються оподаткування прибутків, митних зборів, платні за використання місцевих ресурсів тощо.

Наслідки діяльності ряду зон підтверджують, що привілеї та пільги інвесторам вагомі для їх активного залучення, але в ряді випадків це питання є другорядним. На першому місці інвесторів привертає стабільність політичного, економічного та правового режимів, а вже потім вивчаються можливості регіону у забезпеченні ефективної роботи, терміни та розміри потенційних прибутків.

У більшості випадків при створенні вільних економічних зон фіксується бажання країни-резидента отримати нові технології, забезпечити підготовку кадрів для освоєння “ноу-хау”. Нажаль, бажання, подекуди, залишається нездійсненним. Іноземні підприємці забезпечують передачу новітніх технологій у загальне користування лише тою мірою, якою це потрібно для розвитку власного виробництва і забезпечення випуску конкурентоспроможної продукції. Найкращим варіантом запозичення технології є розміщення у вільній зоні спільного підприємства, коли іноземний інвестор у відповідності з угодою передає техніку, технологію, “ноу-хау” та досвід управління. Саме таким чином відбувається інтеграція сучасних технологічних схем в економіку створюваної зони, а значить, і в економіку держави.

Поряд з іншими позитивними сторонами функціонування зон для країни-резидента (податки, митні збори, платня використання ресурсів) значне економічне і соціальне значення має створення нових робочих місць. Розміри заробітної платні на іноземних та спільних підприємствах перевищують відповідні оклади на підприємствах, розташованих поза зоною.

Тут будуть доречними узагальнюючі висновки.

1. Законодавча база діяльності СЕЗ, ТПР, технопарків потребує впорядкування й вдосконалення.

Закон «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», прийнятий у 1992 році, визначає лише загальні принципи їхньої роботи і не задає критеріїв ефективності. А рамкового закону про ТПР взагалі не існує. Території пріоритетного розвитку, які за визначенням мали б залучати інвестиції у депресивні регіони, не отримали законодавчо визначених критеріїв. Тому, статус ТПР могли отримати усі бажаючі за інвестицію або «інвестицію» у 250 тис. дол.

СЕЗ і ТПР створювалися «вручну». Особливості більшості зон, у тому числі й податковий режим, визначалися окремими законами або указами президента. Якихось специфічних вимог до компаній, що бажали стати суб'єктами спеціального податкового режиму, не висувалося. Потенційний інвестор мусив лише надати бізнес-план на розгляд адміністрації спецзони. Це не могло не вносити певної суперечливості в законодавчу базу і зрештою стало підґрунтям для критики СЕЗ як «чорних дірок із відкачування бюджетних ресурсів».

2. Політика держави щодо «зон» має бути стабільною, передбачуваною і послідовною.

Водночас до світової практики, спеціальні економічні зони -- це території зі спеціальними митними або податковими умовами, що стимулюють імпорт комплектуючих та експорт готової високотехнологічної продукції. Однак наші СЕЗи не залучали іноземних інвестицій під високотехнологічне виробництво. Лише третина інвестицій у СЕЗ і ТПР станом на 1 січня 2008 року були іноземними.

Низька активність іноземців пояснюється нестабільністю умов ведення бізнесу в Україні загалом і в спецзонах зокрема. Наприклад, у 1999 році було запроваджено мораторій на створення нових СЕЗ і ТПР, а пізніше -- й на нові інвестпроекти в межах існуючих зон. Такі законодавчі кульбіти, звісно ж, унеможливлюють для інвесторів отримання прибутку не тільки у довгостроковій, але й навіть у короткій перспективі. А наші СЕЗи до виробництва та експорту високотехнологічної продукції відношення фактично не мали.

Ще один аргумент. Результати досліджень Ради з вивчення продуктивних сил України засвідчили, що ніяких бюджетних трансфертів на розвиток зональних утворень взагалі не здійснювалося. Насправді це не досягнення, а одна з причин низької ефективності СЕЗ. Наприклад, Китай «…зміг залучити інвесторів тільки після виконання величезної будівельної програми зі створення у своїх СЕЗ найсучаснішої інфраструктури: дороги, зв'язок, готелі. До 80% усіх затрат лягли на бюджет країни, а іноземні інвестиції прийшли у ВЕЗ після створення необхідних для ведення бізнесу умов»[66, с. 14]. А Україна? Україна, по суті, кинула СЕЗи напризволяще, не здійснивши відповідного контролю за реалізацією проектів. І чомусь це стало приводом стверджувати: «Ні, нам світовий досвід не підходить».

Лише у 3% проектах, які реалізовувалися у СЕЗ та на ТПР, було виконано всі інвестиційні зобов'язання. Що це означає? Тільки те, що навіть такі обсяги виконання проектів у СЕЗ та на ТПР дали відчутний позитивний ефект для економіки України та окремих регіонів. А якби були виконані всі? А якби не було відкритих залякувань про перспективи зон? А якби держава долучилася до СЕЗ із інфраструктурним розвитком, як це зробив Китай?

3. Діяльність «зон» має підлягати постійному, жорсткому контролю і моніторингу.

До функціонування СЕЗ і ТПР треба підійти виважено, з урахуванням ефективності реалізації конкретних інвестиційних проектів. За підсумками попереднього періоду зафіксовано значну нерівномірність результатів між окремими СЕЗ і ТПР. Так, у СЕЗ «Порт Крим» залучено інвестицій на рівні 0,2% від очікуваного та організовано робочих місць 0,3% від очікуваного; у СЕЗ «Донецьк» -- 1,2 і 3,2% відповідно; у ТПР м. Шостка -- 0,7 і 24,8% відповідно; у ТПР Луганської області -- 2,9 і 23,2% відповідно. Водночас, наприклад, для СЕЗ «Яворів» ці показники становлять 23,7 і 102,4% відповідно; для СЕЗ «Порто-франко» -- 24,8 і 160,4%; для ТПР Волинської області -- 55,9 і 45,2% від запланованого.

Оптимально поєднати контролюючу і стимулюючу роль держави в економіці можна через запровадження промислових парків, які будуть організовані не за територіальним, а за функціональним принципом і в частині реалізації інвестиційних проектів діятимуть аналогічно технопаркам. Метою діяльності промпарків має стати модернізація існуючих та створення нових виробництв. Стимулюючим механізмом у рамках промислових парків є надання пільг не територіям, а під реалізацію конкретних проектів. Це зробить діяльність промпарків водночас ефективною і прозорою та доступною для державного контролю і незалежного аудиту на будь-якій стадії.

Наприкінці авторові хотілось провести просту аналогію. СЕЗ, ТПР, технопарки -- це не моральні категорії у політиці, а конкретні інструменти економічного зростання, залучення іноземних інвестицій вцілому, а також безпосередньо - прямих іноземних інвестицій.. І, як і будь-який інший інструмент, вони вимагають певної майстерності гри.

3.3 Прямі іноземні інвестиції як спосіб ухилення від сплати податків

Дедалі більшого значення в українському економічному просторі набуває проблема ухилення від сплати податків. Останнім часом це навіть стало нормою поведінки багатьох суб'єктів господарської діяльності. Адже, в підсумку, вони отримують кошти для ведення бізнесу і неформального вирішення нагальних виробничих і соціальних проблем у специфічних для України умовах нерозвинутості демократичних інститутів і розквіту корупції. Разом з тим це приводить до розвитку ряду негативних тенденцій в економіці і соціальній сфері: порушення правил чесної конкуренції, росту корупції, недостатнього фінансування суспільного сектору господарства, відтоку капіталів за кордон тощо. Президент, парламент, уряд і регіональні органи влади постійно підкреслюють необхідність боротьби з цим явищем, розробляють заходи, спрямовані на зменшення його масштабів, які, однак, не завжди приводять до належних результатів.

Уникнення податків та ухилення від їх сплати притаманні будь-якому суспільству. Причиною цього є очевидний вплив податків на доходи і витрати платників при недостатньому усвідомленні ними вигоди від споживання суспільних благ, що фінансуються за рахунок податкових платежів. Це означає, що витоки зазначеного суспільного явища необхідно шукати в суспільній природі податків, які за своєю сутністю є еквівалентними платежами громадян в обмін на суспільні блага, що надає їм держава, виконуючи свої функції (наслідком усвідомлення сутності податків стало визначення принципу еквівалентності як одного з основних наукових принципів оподаткування), а за формою прояву - відносинами привласнення державою частини індивідуальних та корпоративних доходів, відчужених і вилучених у платників на основі примусу, що в правових державах здійснюється на підставі закону.

В державах з розвинутими демократичними інститутами, надійними механізмами зворотного зв'язку між органами представницької демократії, що ухвалюють податкові закони, та виборцями - платниками податків, а також надійними системами контролю за ефективним витрачанням бюджетних коштів, що сприяють досягненню еквівалентності податкових платежів і суспільних благ, необхідність сплачувати податки все більше набуває усвідомленого характеру, а відносини приневолення до їх сплати трансформуються у відносини, в які все більша частина платників вступає з власної волі, у відносини вільного вибору. Натомість в державах, які лише будують демократичні інститути і в яких обмін податків є далеким від еквівалентного, форма прояву податків не лише маскує їх сутність, а й ототожнюється з нею. Отже, в суспільній свідомості податкові платежі ототожнюються з платежами, які і запроваджуються без згоди більшості платників (оскільки парламент не репрезентує інтереси всіх груп виборців), і сплачуються в примусовому порядку. Це стає підґрунтям для антифіскальної поведінки платників , породжуючи бажання зменшити податкові зобов'язання або взагалі ухилитися від їх виконання. І чим менш досконалими є демократичні інститути в державі, тим більш масовою стає така поведінка.

Що ж необхідно розуміти під уникненням податків та ухиленням від їх сплати? В Оксфордському толковому словнику уникнення податків розглядається як таке що є наслідком мінімізації податкових зобов'язань законним шляхом з використанням податкових лазівок. На відміну від нього, ухилення трактується як приховування податкової бази і/або надання в податкові органи завідомо хибної інформації. [61, с. 45]

Такої ж думки дотримується і Дж. Стігліц [67, с. 371], який під уникненням податків розуміє використання певних положень податкового законодавства, які дозволяють відійти від їх сплати, а під ухиленням - незаконний відхід від сплати податків.

Цікаво, що в Український економічній енциклопедії [70, с. 778- 779] не дається визначення "уникнення від сплати податків". А ось під ухиленням від сплати податків, згідно з вищезазначеним джерелом, слід розуміти сукупність легальних і незаконних способів приховування доходів від оподаткування. Тобто в Українській економічний енциклопедії вищезазначені терміни не розмежовуються.

Між іншим, крім цих термінів, деякі науковці виділяють і інші близькі за значенням до "ухилення" та "уникнення". Так, в міжнародному оподаткуванні застосовується термін "податкове планування" ("tax planning"). При цьому представники юридичної науки віддають перевагу саме цьому терміну. На їх думку, податкове планування - це законний спосіб обходу податків з використанням наданих законом пільг і можливостей скорочення податкових зобов'язань. Ухилення - це використання заборонених законом методів (податкове правопорушення). При цьому підкреслюється, що саме незаконність зменшення зобов'язань дозволяє розділити поняття "податкове планування" і "ухилення". На думку російських юристів можна дати визначення і такому терміну як "обхід податків" (tax avoidance). Автори вважають, що під "обходом податків" слід розуміти використання занижених ставок податків для окремих суб'єктів, різних ставок податків для різних видів доходів, "податкових сховищ" в інших країнах для зменшення податкових зобов'язань як законним, так і незаконним шляхом.

Таким чином, немає одностайності в розумінні і трактуванні всіх цих термінів. Є частина економістів, які ототожнюють ці поняття і під "податковим плануванням" розуміють те ж саме що і "уникнення". Інші ж представники економічної науки розрізняють ці терміни. На нашу думку, за основу варто прийняти визначання, які використовуються у фінансовій науці, оскільки, якщо застосовувати юридичну термінологію, то залишається не зрозумілим, чим законний "обхід" відрізняється від "податкового планування", а незаконний від "ухилення". Тому погоджусь з представниками української фінансової школи В.Вишневським і А.Вєткіним [60, с. 10], які розрізняють терміни "ухилення" і "уникнення" і вважають їх двома необхідними і основними складовими поняття "відхід" (уход) від сплати податків. Саме вони, на мою думку, дали найбільш ґрунтовне визначення термінам "уникнення" і "ухилення" і розуміють під уникненням від сплати податків - діяльність господарюючих суб'єктів, направлену на мінімізацію податкових зобов'язань всіма допустимими законом способами: використання податкових пільг, в тому числі зміни податкового режиму в залежності від територіальної належності, найрізноманітніші організаційно-правові форми ведення бізнесу і форми угод, вибір раціональної облікової політики, найбільш вигідне з податкової точки зору розміщення прибутку і активів, використання недоліків у законодавстві і навіть припинення легальної підприємницької діяльності, переведення її в сферу неформальної економічної активності, якщо така не потребує відповідно до закону сплати податків.

Ухилення від сплати податків, на думку авторів - це протиправні дії по зменшенню податкових зобов'язань, наслідками яких, у випадку їх виявлення може бути відповідальність за порушення податкового законодавства. А у відповідності з діючим законодавством застосовуються наступні види відповідальності за порушення податкового законодавства: штрафні (фінансові) санкції, адміністративна, дисциплінарна та кримінальна відповідальність.

Проаналізувавши теоретичні аспекти термінів "ухилення" та "уникнення" податків, треба відмітити, що на практиці законні і незаконні методи зменшення податкових зобов'язань тісно переплітаються.

В.Вишневський і А.Вєткін виділяють два способи уникнення від сплати податків [58, с. 45]. Це використання податкових пільг і податкових лазівок. Щодо лазівок, то вони або навмисно створюються - закладаються у проекти податкових законів розробниками, які лобіюють інтереси окремих платників та їх груп, чи вносяться під час голосування за дані законопроекти членами парламенту, - або виникають внаслідок недосконалості податкового законодавства, передусім недостатньої регламентації процедурних питань. І той, і інший спосіб уникнення податків характерний для України, але найбільш розповсюдженим способом уникнення оподаткування для України є, без сумніву, пільги. Їх обсяг, за даними ДПА, з 1998 до 2003 року зріс в 1,6 рази.

Умовно податкові пільги можна розділити на вилучення, знижки і податкові кредити. Вилучення - це пільги, які дають можливість звільнити від оподаткування окремі об'єкти (предмети) оподаткування. Наприклад, в Україні із числа об'єктів оподаткування виключені доходи по банківським вкладам.

Знижки - це пільги , які зменшують базу оподаткування. Наприклад, в багатьох розвинутих країнах, платникам податку на доходи громадян надається право зменшувати валовий дохід на певну суму, що є різного для сімейних пар і самотніх громадян (стандартна знижка), а також вираховувати з валового доходу медичні витрати, витрати на лікування, некомпенсовані ділові витрати тощо.

Податковий кредит - це зменшення суми валових податкових зобов'язань (нарахованого податку) для визначення остаточних зобов'язань (сума податку, що має бути сплачена до бюджету). Найбільш важливою формою податкового кредиту є інвестиційний податковий кредит, що застосовується з метою стимулювання інвестицій.

Найбільші можливості для уникнення податків в Україні виникають у зв'язку з використанням таких пільг, як перенесення балансових збитків на наступні податкові періоди, звільнення процентів по вкладах від оподаткування, стягнення ПДВ за нульовою ставкою, застосування ліберальних правил списання безнадійних боргів, вкладання коштів у благодійну діяльність тощо.

Податкові лазівки, як другий спосіб уникнення від сплати податків, прийнято розділяти на зміщення доходу, відкладення доходу і податковий арбітраж.

Зміщенням доходу називається переведення платником податку доходу під більш низьку граничну ставку податку в умовах податкової структури із зростаючими граничними ставками. Широкого розповсюдження цей вид податкової лазівки не має, оскільки існують інші радикальніші методи уникнення сплати податків, як, наприклад, відкладання доходу, або перенесення терміну сплати податку на більш пізніший час. Мається на увазі можливість платника податку переносити терміни визнання доходу і сплати податку, використовуючи можливості, надані законодавством, або визнання доходів і видатків по принципу першої із подій, що відбулася раніше, що дає можливість такому платнику, маючи гроші на розрахунковому рахунку взагалі ніколи сплачувати ПДВ і податок на прибуток: достатньо тільки в кінці звітного періоду зробити передплату тому підприємству, яке або має дебетове сальдо по ПДВ і збитки, або воно просто зникне.

Податковий арбітраж - ще одна з різновидностей податкових лазівок, яка передбачає випадки оподаткування різних об'єктів і платників податків за різноманітними нормами. Іншими словами, податковий арбітраж - це теж саме, що й "податкове сховище", тобто країни з пільговими режимами оподаткування, або "податковий оазис", тобто території (або зони) з пільговим режимом оподаткування в межах однієї країни.

Якщо з уникненням від сплати податків можна боротись шляхом зменшення податкових пільг і лазівок, то проблема ухилення від оподаткування є найбільш гострою. Існує декілька методів ухилення, як:

- нелегальна діяльність з виробництва товарів та надання послуг, або іншими словами "тіньова економіка", яка передбачає повну несплату всіх податків і зборів і може провадитись у таких формах: заняття підприємницькою діяльністю без відповідної державної реєстрації, імітація зупинення діяльності підприємства, здійснення діяльності, що підлягає ліцензуванню без відповідної ліцензії, нелегальне виробництво товарів і надання послуг у межах легальної діяльності та ін.;

- приховування об'єктів оподаткування в межах легальної діяльності передбачає: неподання податкових декларацій, або подання їх з перекручуванням; приховування виручки; заниження сум фактично виплаченої заробітної плати; завищення валових витрат тощо;

- фальсифікація обліку, як метод ухилення, передбачає ведення податкового обліку з порушенням чинного законодавства, наприклад, відображення підприємцем своїх особистих витрат як загальних витрат підприємства; невідображення у податковому обліку деяких операцій, наприклад, товари продаються фактично, але продовжують обліковуватись на складах продавця і навпаки;

- маскування дійсних ситуацій іншими фіктивними юридичними ситуаціями може здійснюватись шляхом створення фіктивних фірм; оформлення операцій з продажу як дарунок; оформлення оплати праці як участі у прибутках або відносин позики тощо;

- неумисні правопорушення і помилки, які виникають внаслідок складності чинного законодавства, частої зміни податкових норм, необізнаності платників з причини недостатнього інформування та роз'яснення податковими органами і т.ін.

Таким чином, щоб зменшити масштаби ухилення від податків та уникнення їх сплати, необхідно ретельно налаштувати податкове законодавство на потреби забезпечення його прозорості і відвернення податкової дискримінації, підвищити ймовірність виявлення фактів ухилення, і насамперед шляхом аналізу діяльності посередників, чиї операції сьогодні знижують у багато разів граничні витрати ухилення для платників податку. На практиці потрібно не збільшувати кількість перевірок і розміри штрафів, а вдосконалювати демократичні інститути, активізувати боротьбу з корупцією, усунути ганебні явища, коли політики та чиновники разом з олігархами, зловживаючи владою в особистих корисливих інтересах, прикривають існування різноманітних посередницьких структур, порушують правила чесної ринкової конкуренції, домагаючись податкових пільг і різного роду переваг "своїм" підприємствам територіям, галузям. Навіть незначне зростання імовірності покарання посередників приведе до позитивного ефекту у справі звуження масштабів ухилення. Ще одним із шляхів мінімізації цієї проблеми являється виховання у платників патріотичних почуттів щодо обов'язку утримувати державу завдяки сплати ними податків в обмін на суспільні блага.

Специфічною причиною прямого іноземного інвестування є прагнення компанії обійти існуючі в материнській країні правові норми, що регламентують сплату податків. Як засвідчує практика, зростання обсягів прямих іноземних інвестицій не в останню чергу зумовлене саме реакцією на оподаткування. Компанії намагаються знайти шляхи (як легальні, так і не цілком легальні) уникнення оподаткування. Поширеним легальним шляхом є перенесення виробничої бази компанії до країни з найменшою ставкою оподаткування. За допомогою прямих іноземних інвестицій це можна зробити двома способами. Перший - пряме інвестування. Воно дає змогу ТНК "закріпитися" в країні з низькими податками. Погано це чи добре з точки зору світу в цілому залежить, з одного боку, від цілей, на які спрямовуються прибутки, з іншого - від динаміки рівня продуктивності компанії в країні з низьким рівнем оподаткування.

Другий спосіб - механізм трансфертного ціноутворення, який дає змогу зареєструвати прибутки у країнах з низькою ставкою оподаткування, навіть якщо доходи були отримані у країнах з високими податками. Трансфертне ціноутворення може бути використане будь-якою фірмою, яка здійснює торговельні міжкордонні операції між своїми філіями. Щоб зменшити податок на корпоративний прибуток, підрозділ ТНК у країні з високим рівнем оподаткування може завищити ціну (або недоплатити) за товари і послуги, які цей підрозділ купує у (продає до) філії, розташованої в країні з меншим рівнем оподаткування. У такий спосіб філія компанії у країні з високим рівнем оподаткування приховує від податкових органів більшу частину свого прибутку в той час як філія у країні з низьким рівнем оподаткування демонструє високі прибутки. Прибутки приховано переводяться з підрозділу ТНК в зоні високого оподаткування до філії у зоні низького оподаткування і як результат - загальне зниження податкового тягаря для ТНК.

Урядам відомо, що ТНК можуть використовувати трансфертні ціни для переміщення своїх прибутків і зменшення податків, тому вони намагаються контролювати трансфертне ціноутворення шляхом порівняння трансфертних цін, що використовуються між підрозділами ТНК, з відповідними світовими цінами. Складність і дорожнеча такого аналізу завжди залишає для ТНК певну можливість змінювати розмір податку через трансфертне цінотворення.

Деякі американські штати намагаються розв'язати проблему трансфертного ціноутворення методом єдиного оподаткування. При стягненні податку штат виходить з того, що відомості про доходи, які подає ТНК, є недостовірними, оскільки компанія використовувала метод трансфертного ціноутворення, і тому податок нараховується з певного відсотка всього світового прибутку компанії. Такий підхід має назву "єдине світове оподаткування". Він змушує компанію сплачувати податок на частку її світового прибутку, яка відповідає середній частці світових активів, заробітної плати і продажів ТНК, що відповідають даному штату. Трансферне ціноутворення може призвести до переміщення прибутків, але, на думку штатів, які використовують метод єдиного світового оподаткування, воно не може змінити загальносвітові прибутки ТНК, а відтак компанії доведеться сплачувати прибутки на досить справедливій основі.
Не дивно, що багато ТНК негативно ставляться до такого методу. І не лише тому, що змушені сплачувати вищі податки, а й тому, що метод єдиного світового оподаткування потребує більшої бухгалтерської роботи щодо обчислення загальносвітового прибутку компанії. Шляхом лобіювання ТНК США досягли того, що тепер лише в чотирьох американських штатах (Аляска, Айдахо, Монтана та Північна Дакота) використовується метод єдиного оподаткування.

3.4 Прямі іноземні інвестиції та економічна безпека України

Розгляд ситуації, що складається у виробничій сфері світової економіки показує, що з послабленням міждержавних бар'єрів все більш важливим фактором розвитку промислових фірм стають зовнішньоекономічні операції, в тому числі іноземне інвестування. Особливого розвитку цей вид зовнішньоекономічних операцій набув у формі прямих приватних інвестицій, які вже наприкінці семидесятих років ХХ століття стали провідним методом приватної підприємницької діяльності. Переваги, які містять в собі прямі іноземні інвестиції для країн - реципієнтів, обумовили неабияку конкуренцію між ними на світовому ринку капіталів.

Аналізуючи рух світових прямих іноземних інвестицій, експерти ЮНКТАД відмічають постійне зростання в загальному обсязі припливу інвестицій частки інвестицій шляхом злиття компаній. Так, на цей вид прямих інвестицій у 1997р. прийшлося 233 млрд.дол. або близько 58% річного обсягу припливу прямих іноземних інвестицій. У перспективі ж ними прогнозується ще більша питома вага цього виду прямого інвестування в загальному обсязі світових прямих іноземних інвестицій.

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідними економіками не в змозі вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій, тому що залучаючи підприємницький, державний та змішаний капітал до своєї економіки, вони отримують доступ до сучасних технологій, методів управління тощо. Крім того, іноземні інвестиції сприяють заходам макроекономічної стабілізації. Важкий економічний стан, що склався в Україні з перших кроків її існування як незалежної держави, також примусив країну звернутися по допомогу до зовнішніх джерел інвестування своєї економіки.

Одночасно відомо, що інтереси іноземних інвесторів майже ніколи не збігаються із загальнонаціональними інтересами країни - реципієнта інвестицій і за ступенем їх збігу іноземних інвесторів поділяють на добросовісних, недобросовісних та псевдоінвесторів. Добросовісність визначають таким веденням справи інвестором, яке разом із забезпеченням йому прийнятного доходу зміцнювало б також економіку сторони, що приймає іноземний капітал. Тому головним завданням для України при залученні конче необхідних для структурної перебудови економіки держави іноземних інвестицій є створення таких умов щодо іноземного інвестування, які б при гарантуванні засад економічної безпеки держави одночасно забезпечували максимальне зближення інтересів держави з інтересами іноземних інвесторів.

Говорячи про захист української економіки у зв'язку із залученням іноземних інвестицій, слід мати на увазі не її захист від іноземних інвестицій, які конче необхідні, а доцільно вести розмову про нейтралізацію негативних ефектів неминучого процесу, про забезпечення інвестиційного механізму системою безпеки.

Створюючи сприятливі умови для вкладання іноземного капіталу, оголошуючи про національний режим для нього, практично в усіх країнах світу процес залучення іноземних інвестицій в тій чи іншій формі регламентується: їхній приплив заохочують в одні галузі виробництва і обмежують в інші. Вочевидь, що для кожної з країн - донорів, які є основними імпортерами капіталів в українську економіку, держава повинна напрацьовувати та проводити цілеспрямовану політику щодо залучення іноземних інвестицій, яка має базуватися на принципах загальнодержавних пріоритетів щодо іноземного інвестування та на концептуальному визначенні галузей економіки України, їх ведучих підприємств, набуття контролю над якими з боку іноземного капіталу загрожуватиме економічній безпеці державі.

Таке визначення дає можливість Україні побудувати свої системи захисту - від дій недобросовісних іноземних інвесторів та впливу негативних явищ, що супроводжують процес будь-якого іноземного інвестування, та заохочення - з метою залучення іноземних інвесторів до інвестування української економіки за пріоритетними напрямами. Ці системи повинні включати відповідні заходи на рівні законодавчої та виконавчої влад. На законодавчому рівні мають бути вирішені питання щодо заборон та обмежень, які стосуються діяльності будь - якого іноземного інвестора на території України, на рівні виконавчої влади - прийняті конкретні рішення щодо умов діяльності на українському ринку капіталів кожного з іноземних інвесторів з урахуванням визначених для кожного з них пріоритетів інвестування та діючих міжурядових і міжгалузевих угод тощо.

Виходячи з прогнозу експертів ЮНКТАД щодо подальшого розвитку в світі такої форми прямого інвестування, як злиття компаній, а також враховуючи ту увагу що приділяється зараз в Україні покращанню інвестиційного клімату (в тому числі за рахунок розбудови вторинного ринку цінних паперів, активізації процесу з приватизації об'єктів групи Г), вже найближчим часом для економіки держави може з'явитися загроза щодо втрати контролю над окремими стратегічно важливими для її економіки та обороноздатності підприємствами або галузями.

Таке твердження пов'язано з тим, що при проведенні приватизації державного майна цей процес здійснюється згідно із затвердженою Державною програмою приватизації, одним з пріоритетних завдань якої є забезпечення контролю за переходом прав власника на контрольні пакети акцій ВАТ, створених на базі підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. В той же час, на вторинному ринку цінних паперів такого контролю з боку держави вже немає. Проте зрозуміло, що скупка акцій будь-якого підприємства з виробництва військової техніки і озброєнь і перехід його основних фондів у власність закордонної компанії буде практично означати управління ним іноземною державою.

Відомо, що питання забезпечення контролю з боку держави за підприємствами, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, вирішується шляхом збереження підприємства у повній або частковій державної власності (наприклад, закріплення за державою пакета акцій в розмірі 50% статутного фонду плюс одна акція), ступінь участі у власності якого дозволяє здійснювати цей контроль. У зв'язку з останнім особливої гостроти набуває питання щодо прискіпливості періодичного перегляду Переліку майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація який не допускається (перелік цей періодично розглядається і затверджується Верховною Радою України).

З огляду на досвід інших держав було б також доцільно розробити і затвердити в законодавчому порядку перелік галузей і сфер діяльності, що закриті для іноземного інвестування повністю, а також частково. Ця доцільність продиктована поширенням приватизаційних процесів, зростанням обсягів іноземного інвестування, а також розпорошеністю різних заборон та обмежень щодо іноземного інвестування по багатьох законодавчих актах України, що досить-таки незручно для іноземних інвесторів. При можливому формуванні такого переліку в Україні необхідно враховувати наступні чинники:

· галузеві та регіональні пріоритети держави щодо розвитку її економіки, які мають бути визначені на основі ретельного аналізу конкурентоспроможності кожної з галузей;

· потенційні джерела (внутрішні та зовнішні) фінансування галузей економіки України;

· необхідні і достатні обмеження щодо надходження іноземного капіталу в економіку України.

Таким чином, інвестиційний клімат в Україні складається з безлічі складових, головними з яких є ступінь довіри інвесторів до органів влади, стабільність й прогнозованість економічної й політичної ситуації, прозорі ринкові й структурні перетворення, наявність відповідної ринкової інфраструктури, ріст економіки.

На сьогодні вже створено єдине правове поле для інвестування, зокрема, Законами України «Про інвестиційну діяльність» й «Про режим іноземного інвестування» забезпечено всім суб'єктам інвестиційної діяльності, незалежно від форм власності й господарювання, рівні права здійснення інвестиційної діяльності, збереження умов, при яких було здійснене інвестування, передбачені гарантії захисту інвестицій.

Світова економіка знає чимало модифікацій того, що в Україні прийнято називати СЕЗ: вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, зони вільного підприємництва, зони спільного підприємництва, особливі економічні райони, зони зовнішньої торгівлі, промислово-підприємницькі зони, сервісні зони, зони розвитку експорту, технологічні парки, технополіси, вільні митні зони і т. ін. Усі ці економічні форми, об'єднані загальним принципом анклавного стимулювання інвестицій, можна класифікувати за двома основними блоками. Перший, експортно-виробничий, має на меті забезпечення достатніх темпів наздоганяючого економічного розвитку. Найбільш поширені такі зони у країнах, що розвиваються (азійський, африканський, латиноамериканський регіони, Східна Європа). Другий блок -- науково-технологічний -- включає технополіси, технопарки, науково-технічні зони, котрі створюються з амбіційними цілями випереджального економічного зростання.

В Україні правова база для створення СЕЗ розроблювалася на початку 90-х років минулого століття разом із прийняттям так званих законів першої хвилі. У жовтні 1992р. було прийнято Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», а після затвердження урядом у 1994р. Концепції створення вільних економічних зон в Україні почалися перші спроби їх створення.

Відповідне законодавство передбачає створення різних зон, з-поміж яких виробничі, фінансово-банківські, страхові, експортні, митні, транзитні, туристсько-рекреаційні, технополіси тощо. Згідно із зазначеним Законом для іноземних інвесторів і спільних підприємств, що діють у СЕЗ, можуть надаватися додаткові пільги, вводитися спрощений порядок реєстрації підприємств з іноземними інвестиціями, встановлюватися знижені ставки плати за використання землею та іншими природними ресурсами, особливий митний режим, спрощений порядок в'їзду і виїзду іноземних громадян, зокрема, встановлення безвізового режиму тощо.

Специфічною причиною прямого іноземного інвестування є прагнення компанії обійти існуючі в материнській країні правові норми, що регламентують сплату податків. Як засвідчує практика, зростання обсягів прямих іноземних інвестицій не в останню чергу зумовлене саме реакцією на оподаткування. Компанії намагаються знайти шляхи (як легальні, так і не цілком легальні) уникнення оподаткування. Поширеним легальним шляхом є перенесення виробничої бази компанії до країни з найменшою ставкою оподаткування. За допомогою прямих іноземних інвестицій це можна зробити двома способами. Перший - пряме інвестування. Воно дає змогу ТНК "закріпитися" в країні з низькими податками. Погано це чи добре з точки зору світу в цілому залежить, з одного боку, від цілей, на які спрямовуються прибутки, з іншого - від динаміки рівня продуктивності компанії в країні з низьким рівнем оподаткування.

Останньою проблемою, яка підіймається автором в даному розділі, є питання прямих іноземних інвестицій в аспекті економічної безпеки України. Саме в даному підрозділі автором ставиться під сумнів, чи виключно позитивне забарвлення носять іноземні інвестиції. Обґрунтовується доцільність переоцінки ролі іноземних інвестицій в економіці України. А також - пропонується ряд заходів задля забезпечення економічної безпеки від недобросовісного іноземного інвестування.

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідними економіками не в змозі вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій, тому що залучаючи підприємницький, державний та змішаний капітал до своєї економіки, вони отримують доступ до сучасних технологій, методів управління тощо. Крім того, іноземні інвестиції сприяють заходам макроекономічної стабілізації. Важкий економічний стан, що склався в Україні з перших кроків її існування як незалежної держави, також примусив країну звернутися по допомогу до зовнішніх джерел інвестування своєї економіки.

Безперечно, перераховані висновки не носять вичерпного характеру,так як і наведений автором ряд проблем, що виникають у зв'язку з функціонуванням прямих іноземних інвестицій. Однак автором висвітленні найбільш очевидні проблеми економічного та правового характеру. Проте досить велика кількість проблем, пов'язаних із здійсненням прямого іноземного інвестування, лишається завуальованою.

Вдосконалення правової та законодавчої бази є запорукою покращення інвестиційного клімату в Україні, зміцнення її економічної позиції та економічного захисту її політичного курсу.

ВИСНОВКИ

Інституційні реформи фінансового сектору призвели до напівстихійного формування в Україні економіки ринкового типу і створення трьох ланкової системи її фінансування: бюджетне фінансування; банківське кредитування; інвестування.

Україна має усі об'єктивні передумови для динамічного поступу до цивілізованих ринків капіталу, але ті проблеми, які постійно виникають через недосконалість і безсистемність реформ, несумісність економічних методів управління і закономірностей розвитку ринкових структур, значні недоліки в правовому забезпеченні розвитку ринку капіталів негативно впливають на економічний стан країни та її фінансову безпеку.

Якщо збільшення обсягу внутрішнього інвестиційного капіталу було зумовлене загальним економічним зростанням та значним збільшенням банківського кредитування, збільшенням обсягів експорту, сприятливою кон'юнктурою світових цін на вироби з металу та хімії, грошовими надходженнями від українців, що проживають за кордоном тощо, то притік іноземних інвестицій безпосередньо залежав від створеного в країні інвестиційного клімату. Який в значній мірі залежить від стану нормативно-правової бази.

На 1 січня 2009 року в Україні напрацьована значна законодавча база, більш ніж 30 законів України і 1000 законодавчих актів з питань ефективного функціонування ринку капіталів. Автором був проведений аналіз правової бази з питань інвестування.

Аналіз прийнятих законів з питань інвестиційної діяльності показав, що багато з цих законів прийняті ще на ранніх етапах розвитку ринку капіталів в Україні і потребують внесення відповідних змін, а саме в Закон України «Про режим іноземного інвестування» особливо в частині права націоналізації і реквізування інвестицій, Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» та Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» в частині зниження ставки оподаткування при здійсненні інвестиційних процесів, також необхідно внести зміни до Закону України «Про концесії» в частині захисту приватних інвестицій та ухвалити Закони України «Про державно-приватне партнерство», «Про акціонерні товариства», «Про інвестиційні компанії».

Крім того, українське законодавство, що регулює або впливає на інвестиційну діяльність потребує системного вдосконалення:

1) по-перше, недостатньо врегульоване питання виділення та обігу землі;

2) по-друге, потребує реформування дозвільна система;

3) по-третє, система нарахування та стягнення податків і зборів в Україні є ускладненою і накладає помітне навантаження на підприємницьку діяльність.

Крім того, в Україні відсутні і законодавчо не забезпечені поширені в Європі наступні фінансові інструменти: державні пенсійні облігації; гарантовані облігації; субординовані облігації; конвертовані облігації; облігації, забезпечені цінним паперами під заставу цінних паперів інших емітентів; привілейовані акції з кумулятивними (накопичуваними) дивідендами; привілейовані акції з різними обсягами прав для їх власників; привілейовані акції, конвертовані у прості акції цього ж емітента; похідні фінансові інструменти.

Чекає також свого рішення створення комплексної системи законодавчого забезпечення основи інвестиційного процесу фондового ринку та державної інфраструктури його підтримки. Якщо на сьогодні ухвалена група базових законів, яка регулює діяльність біржових майданчиків, депозитарну систему рейтингів та індексів, то на сьогодні зовсім відсутнє законодавче забезпечення діяльності інвестиційних банків, венчурних фондів, клірингових палат і таке інше, неврегульоване питання щодо систем розкриття інформації, акціонерних товариств та податкового навантаження інвестиційних проектів. Це значно уповільнює прихід стратегічних та портфельних інвесторів, а вирішення вищезазначених питань дозволить Україні отримати сучасний фондовий ринок з усіма елементами його ефективного функціонування: централізовану національну депозитарну систему; консолідовану біржову систему; систему розкриття інформації; де матеріалізований обіг та емісію цінних паперів; модернізовану торгівельну, облікову та розрахункову інфраструктуру.

Слід також відзначити, що невпорядкованість державного регулювання ринку капіталів в Україні також створює багато перепон на шляху інвестора.

Державне регулювання ринку капіталів в Україні здійснюється:

- ринку банківських послуг - Національним банком України (НБУ);

- ринку цінних паперів - Державною комісією із цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР);

- небанківських фінансових послуг - Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг (ДКРРФП);

- ринку інвестицій та інновацій - Державне агентство України з інвестицій та інновацій (ДАУІІ).

Крім зазначених державних установ функції регулювання ринку капіталів виконують Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний Комітет, Митний Комітет, Податкова адміністрація України, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Українська фондова біржа.

Одним із шляхів для покращення ситуації на ринку капіталів в Україні слід якнайшвидше реалізувати розроблену Державним агентством з інвестицій та інновацій цільову економічну програму правової модернізації цього ринку. Перш за все, це стосується реформування правової системи державного регулювання ринків капіталу, фінансових послуг та діяльності фінансових установ на засадах розмежування функцій, регулювання та консолідованого нагляду.

За участю держави в 2009-2010 роках пропонується створити:

- венчурний корпоративний інвестиційний фонд інноваційного розвитку;

- державний інноваційно-інвестиційний банк;

- державну фінансову установу муніципального розвитку;

- національну фондову біржу;

- центральний депозитарій цінних паперів;

- центральну розрахунково-клірінгову палату;

- центрального контрагента (ССР) - структури, яка займає позицію між установами платіжної системи.

Також автором вбачається за необхідне розробити законодавчу базу для використання в Україні наступних фінансових інструментів:

- державних пенсійних облігацій;

- гарантовані облігації, погашення яких гарантується іншою юридичною особою, як правило, пов'язаною емітентом;

Ефективне реформування економіки будь-якої країни, її структурне перетворення з якісним оновленням товаровиробництва, ринкової та соціальної інфраструктури немислимі без відповідних капіталовкладень, тобто без належного інвестування. Без надійних капіталовкладень неможливо забезпечити створення і впровадження новітніх технологій, систем сучасної організації та управління товаровиробництвом і збутом продукції, розвиток ринкової інфраструктури, інформатизацію суспільства тощо. Це фундаментальні основи для забезпечення конкурентоспроможності національного товаровиробництва, без чого не може бути й успішної інтеграції нашої країни в Європейське співтовариство. Складні відтворювальні процеси відбуваються виключно на базі інвестування. Чим воно активніше, тим швидші темпи відтворення і ефективних ринкових перетворень. Одним з першочерговим завданням держави, на думку автора, повинно бути - комплексне сприяння інвестиційному ринку України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- №30. -- Ст. 141.

2. Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України. - 2003.-№18. - Ст.144.

3. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- № 6. -- Ст. 56.

4. Цивільний кодекс України -- К.: Атіка, 2003. -- 416с.

Закони, положення, декрети, укази, постанови, накази, листи та конвенції:

5. Про акціонерні товариства: Закон України вiд 17.09.2008 № 514-VI // Відомості Верховної Ради України. - .2008. - № 50. - Ст. 384.

6. Про банки і банківську діяльність: : Закон України вiд 07.12.2000 № 2121-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 5. - Ст. 30.

7. Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність»: Закон України від 16.11.2006 № 358-V // Відомості Верховної Ради України. - 2007.- № 2. - Ст. 15.

8. Про внесення змін до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»: Закон України від 16.11.2006 № 360-V // Відомості Верховної Ради України. - 2007.- № 3. - Ст. 29.

9. Про внесення змін до статті 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»: Закон України від 10.04.2008 № 253-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 23.

10. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: Закон України вiд 15.05.2003 № 755-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31. - Ст. 263.

11. Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності: Закон України від 06.09.2005 № 2806-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 48. - Ст. 483.

12. Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України вiд 22.05.2003 № 851-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003 р. - № 36. - Ст. 275.

13. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон: Закон України вiд 13.10.1992 № 2673-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992 р. - № 50. - Ст. 676.

14. Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування : Закон України вiд 09.07.2003 № 1058-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 49. - Ст.376.

15. Про захист іноземних інвестицій на Україні: Закон України від 10.09. 1991 № 1540а-XII// Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 46. - Ст. 616.

16. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України від 05.07.1994 № 80/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 31. - Ст. 286.

17. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 № 959-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

18. Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18.09.1991 № 1560-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 47. - Ст. 646.

19. Про інститути спільного інвестування (пайові та інвестиційні фонди): : Закон України вiд 15.03.2001 № 2299-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103.

20. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

21. Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати: Закон України від 19.06.2003 № 979-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 1. - Ст.1.

22. Про концесії: Закон України від 16.07.1999 № 997-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 41. - Ст. 372.

23. Про кредитні спілки: Закон України від 20.12.2001 № 2908-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 15. - Ст. 101.

24. Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні: Закон України від 10.12.1997 № 710/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 15. - Ст. 67.

25. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07.2003 № 1057-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 47. - Ст. 372.

26. Про оподаткування прибутку: Закон України від 28.12.1994 № 334/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 4. - Ст. 28.