Режим прямого іноземного інвестування. Порівняльно-правова характеристика

Таким чином, прямі іноземні інвестиції є формою реалізації транснаціональної діяльності фірми, а прийняття компанією рішення про пряме іноземне інвестування залежить від того, чи зможуть переваги інвестування компенсувати недоліки, що супроводжують перенесення виробництва за кордон.

2.2.Альтернативні пояснення суті та причин прямого іноземного інвестування. Прямі іноземні інвестиції як показник транс націоналізації

Незважаючи на домінування визначення суті прямих закордонних інвестицій як інвестицій, що реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, в економічній науці існують і інші тлумачення. Через недосконалість їх не використовують часто, однак в окремих випадках, передусім коли здійснюється багатофакторний аналіз причин міжнародного інвестування, вони використовуються активно. Найчастіше беруть до уваги два пояснення. Перше пояснює прямі інвестиції як наслідок поліпольної конкуренції через яку окремі фірми цілком випадково опиняються на іноземних ринках. У такому трактуванні інвестиції постають як похідна від дії суто об'єктивних сил - сил ринку. Суб'єкт процесу - компанія, що приймає рішення про інвестування, - залишається за межами визначення. У цьому - однобокість пояснення. Процес прямого інвестування не є простим або випадковим. Заснування іноземних філій і здійснення успішної діяльності - результат складної комплексної роботи компанії. Оскільки місцеві фірми вже з самого початку мають безперечні переваги перед ТНК, для кожної компанії, що прагне до інвестування за кордон, прийняття рішення базується на свідомому аналізі власних потенцій і обґрунтуванні майбутнього ефекту від виходу на іноземний ринок інвестицій. Тому процес прямого інвестування не можна визначати як об'єктивний. Його суть у тому, що він об'єктивно зумовлений.

Друге пояснення прямих іноземних інвестицій є суто фінансовим: прямі іноземні інвестиції - це форма міжнародних потоків капіталу, які базуються на відмінностях у ставках доходу та ризику в різних країнах. У чому недосконалість такого твердження? Дохід і ризик дійсно беруться компанією до уваги, коли приймається рішення стосовно здійснення нею прямого іноземного інвестування. Однак це обмежений підхід. Він не пояснює, як пряме іноземне інвестування пов'язане зі встановленням управлінського контролю за іноземними підприємствами. Якщо проблема полягає лише у переведенні капіталу з однієї країни до іншої з метою отримання доходу за вищою ставкою, то міжнародні портфельні інвестиції можуть виконати це завдання краще, ніж пряме інвестування фірмами, основним бізнесом яких є виробництво і маркетинг.

В альтернативних поясненнях причин, що спонукають до прямого іноземного інвестування, вчені відійшли від моделей поліпольної конкуренції. В основу їх пояснень покладено поєднання прямого іноземного інвестування з конкретним типом ринкової влади. Відтак набули поширення два підходи: підхід С. Хімера і теорія привласнення.

Головна ідея Стівена Хімера, викладена у книзі "Міжнародні операції національних фірм: Дослідження прямих іноземних інвестицій", - поєднання вчення про прямі іноземні інвестиції з класичними моделями недосконалої конкуренції на товарних ринках. За С. Хімером, прямим іноземним інвестором є монополіст або олігополіст (що трапляється частіше) на товарних ринках. Причина інвестування в іноземні підприємства - послаблення конкуренції та захист своєї ринкової влади.

Підхід С. Хімера пояснює досить поширену серед ТНК стратегію "захисного інвестування". Багато компаній засновують закордонні підприємства, які не є прибутковими, з метою обійти своїх основних конкурентів на закордонних ринках. Так, "Кока Кола" може створити іноземну філію лише тому, що коли вона цього не зробить, то це зробить "Пепсі Кола". "Форд" та "Дженерал Моторз" заснували підприємства зі збирання автомобілів у країнах третього світу, щоб не допустити один одного на ці ринки. Хоча таке "захисне інвестування" значною мірою нагадує звичайну конкуренцію, С. Хімер досить переконливо розглядає це явище як олігополістичну поведінку, яка втілюється у короткострокову конкуренцію між невеликою кількістю господарюючих суб'єктів для завоювання ринкової влади [103, c. 74]

Вплив на конкуренцію через "захисне інвестування" породжує щонайменше дві важливі проблеми. По-перше, якщо припустити, що прямі іноземні інвестиції, як вважає С. Хімер, насправді знищують конкуренцію на товарних Ринках, то уряди відповідних країн повинні бути готові їх контролювати. Отже, проблема перша: будь-який монополіст чи олігополіст, який прагне захистити свою ринкову владу, вступає у суперечність з національними інтересами країни, яка приймає його капітал. Наприклад, дочірнє підприємство англійської компанії з виробництва паперу, розташоване в Сінгапурі, може за вказівкою материнської компанії не продавати продукцію до Австралії та Індії, ринки яких приносять великі прибутки тамтешнім дочірнім підприємствам. Уряд країни-реципієнта, тобто уряд Сінгапуру, може розцінити ці дії як такі, що суперечать його інтересам, і вплинути на діяльність материнської компанії, змусивши її або не обмежувати конкуренцію, або залишити Сінгапур і звільнити місце для інших інвесторів, які активно експортуватимуть із Сінгапуру.

Проблема друга: "захисне інвестування" спричиняє певні додаткові витрати. Зарубіжний підрозділ ТНК буде схильний до лобіювання у місцевому уряді певних захисних заходів, наприклад, запровадження імпортних обмежень на папір. Сінгапурський підрозділ .англійської компанії отримає від цього додаткові прибутки, а країна-реципієнт програє, оскільки на ринку створиться монополія іноземного виробника.

Таким чином, підхід С. Хімера спрямований не лише на визначення причини прямого іноземного інвестування, а й на з'ясування проблем, які можуть його супроводжувати.

В теорії привласнення основні переваги, якими володіє фірма та які зумовлюють існування прямих іноземних інвестицій, не таять у собі загрози конкуренції на товарних ринках, які розглядає С. Хімер. Вихідним у теорії привласнення є положення, що компанія має здійснювати інвестування для розвитку досконалого управління, отримання якісної інформації про покупців, використання нових технологій і створення кращих продуктів. Головна проблема компанії в цьому випадку - отримання відповідного прибутку на інвестиції та продовження інвестування для постійного поглиблення специфічних для цієї фірми переваг. Величина прибутку, який фірма може отримати, обмежується конкуренцією з боку інших компаній, представлених на цьому товарному ринку. Кожна компанія намагається створити й використати власні специфічні переваги. Реалізація таких переваг є ядром теорії.

Специфічні для компанії переваги змушують її здійснювати пряме іноземне інвестування з тих самих причин, з яких вона будує "вдома" власні виробничі потужності. Питання "чи інвестувати за, кордон" є міжнародним аспектом проблеми щодо розмірів фірми (виробляти чи купувати; придбати у власність чи орендувати тощо). Для отримання потенційних доходів від своїх переваг компанії нерідко вигідніше встановлювати контроль за виробництвом і мати підприємство у своїй власності: за відсутності жорсткого контролю й розподілу іноземного підприємства між кількома власниками специфічні для фірми, переваги можуть бути втрачені. Наприклад, коли компанія володіє виключною інформацією щодо організації та контролю за певними технологічними процесами, то поділ контролю між кількома власниками неминуче призведе до зниження ефективності та якості. Якщо компанія розкриє свою інформацію для партнерів у країні-реципієнті, ці знання можуть бути використані для конкуренції з самою компанією.

Теорія привласнення визнана як така, що має більшу силу передбачення порівняно з підходом С. Хімера. її відносно сильні сторони полягають у тому, що вона передбачає комплексне тлумачення цілей прямого іноземного інвестування і проблем, які постають з їх реалізацією. Цілями, що одночасно трактуються як причини інвестування, пропонується динамічний розвиток галузей високих технологій. Це теоретичне припущення обґрунтоване практикою функціонування ТНК. Прямі іноземні інвестиції тяжіють до високотехнологічних галузей, оскільки їх залежність від комплексу навичок і знань приносить фірмам додатковий прибуток від прямого контролю за всіма іноземними філіями. Проблеми у транснаціональної компанії виникають у тому разі, коли стає складно гарантувати, що всі доходи від технологічних переваг будуть отримані безпосередньо компанією. З огляду на це, якщо компанія сумнівається в тому, чи вдасться їй зберегти ефективний контроль за своїми іноземними філіями, вона утримається від інвестицій у виробництво [103, с.58.].

Теорія привласнення має також відмінне від теорії С. Хімера політичне значення. Вона наголошує на виробничій природі більшості специфічних для фірми переваг, надаючи перевагу політиці, яка або не втручається у процес прямого іноземного інвестування, або за допомогою сприятливого державного економіко-правового режиму позитивно впливає на нього. Відповідь На питання, "яка політика є більш доцільною: політика невтручання чи преференційна політика", залежить від того, якою мірою компанія здатна привласнити результати інвестування у виробництво. Якщо вона спроможна зробити це, уряду приймаючої країни варто здійснювати політику невтручання. Якщо компанія неспроможна привласнити результати інвестування, уряд, зацікавлений в отриманні інвестицій, має здійснювати преференційну політику, спрямовану на підтримку прямого інвестування.

Отже, альтернативними причинами прямого іноземного інвестування є, по-перше, прагнення компанії до зменшення конкуренції та захисту своєї ринкової влади, які породжують "захисне інвестування", по-друге, наявність у компанії специфічних переваг, що формуються передусім у результаті опанування високотехнологічним виробництвом і реалізуються через привласнення результатів інвестування.

2.3 Нематеріальні активи у прямому іноземному інвестуванні як засіб зниження корпоративних витрат

Інвестиційна активність транснаціональних компаній істотно залежить від конкретної галузі. В деяких галузях ТНК займають основні позиції, в інших - іноземна частка незначна. Загальновідомо, що більшість ТНК сконцентрувала свою діяльність у галузях з відносно великою часткою високих технологій. У чому причина такого явища?

Ступінь транснаціоналізації галузі значною мірою визначається такими змінними, як науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи, витрати на маркетингові дослідження, кількість наукових і технічних працівників, новизна і складність продукції, її диференціація.

Ці змінні покладено в основу концепції іноземної інвестиційної активності компанії, що базується на нематеріальних активах. Такі активи - специфічні для кожної окремої фірми (FSA, firm-specific assets). Вони є власними активами фірми і втілюються у гуманному капіталі, представленому найманими працівниками; патентах або інших ексклюзивних технічних знаннях; авторських правах; торговельних марках і навіть ще більш нематеріальних активах - управлінських навичках і репутації компанії.

Існує дві причини, через які нематеріальні активи більшою мірою сприяють зростанню прямих іноземних інвестицій, ніж матеріальні активи:

1) нематеріальні активи - мобільніші й завдяки цьому їх легко перевести з одного місця в інше. Наприклад, інженер або менеджер може відвідати багато окремих виробничих підрозділів за порівняно низьких витрат;

2) значна частина нематеріальних активів базується на знаннях, які часто мають характер суспільного блага (блага, доступного для всіх, за яке не треба сплачувати прямим шляхом). Ці активи легко трансформуються в додаткові виробничі потужності за досить низьких витрат.

Наприклад, креслення нової продукції або нові технології, які можна використати на додаткових виробничих потужностях, не зашкодивши первісному виробництву. Креслення у цьому випадку є суспільним благом для всіх виробничих підрозділів. Схожі властивості мають хімічні формули та фармацевтичні технології. Під цю категорію підпадають також торгові марки та інші маркетингові інструменти. Матеріальні активи, що базуються на фізичному капіталі (наприклад, обладнання), таких характеристик не мають. Фізичний капітал зазвичай не може надавати послуги в одному місці, не зменшивши обсягу послуг в іншому.

Така властивість нематеріальних активів має важливе значення для ефективного функціонування фірми та для ринкової структури. Мобільність нематеріальних активів і суспільний характер їх певних категорій (зокрема, тих, що базуються на знаннях) покладено в основу концепції "економіки мультизаводського виробництва" (economy of multi-plant production). Згідно з цією концепцією одна фірма з двома виробничими підрозділами є більш ефективною, ніж дві незалежні фірми з одним виробничим підрозділом кожна. Фірма з кількома виробничими підрозділами (ТНК) може один раз інвестувати в науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, у той час як дві незалежні фірми мусять робити це кожна окремо. Галузева структура у випадку двох фірм включає в себе повторювання FSA. Принцип мінімізації витрат вимагає створення ТНК як рівноважної ринкової структури у галузях, де FSA відіграють істотну роль. Особливе значення цієї концепції в тому, що практика підтверджує її висновки.

Існує і обернена закономірність. Вивезення фізичного капіталу мотивується цільовою функцією компанії. Вона може бути реалізована насамперед за рахунок мінімізації витрат. Однак економіка, в якій ефект масштабу досягається за рахунок інтенсивного використання фізичного капіталу, сама по собі не зумовлює пряме іноземне інвестування. Ефект масштабу - наслідок економічної ефективності централізованого, а не географічне диверсифікованого виробництва. Однак деякі галузі з високою інтенсивністю фізичного капіталу також можуть бути галузями, в яких значну роль відіграють FSA (наприклад, автомобілебудування).

Таким чином, ТНК мають виступати експортерами послуг FSA, тобто послуг управлінських, інженерних, маркетингових та фінансових, які значною мірою базуються на людському капіталі. До них також відносять послуги патентів і торговельних марок, які належать до активів, що базуються на знаннях. Філії ТНК мають імпортувати ці послуги в обмін на репатрійовані прибутки, роялті, платежі або на кінцеву продукцію.

Інвестиції в нематеріальні активи мають ще одне вагоме для ТНК значення. Воно пов'язане з питанням "чому ТНК прагне використовувати свої активи за кордоном, відкриваючи або купуючи дочірні підрозділи, замість того, щоб продавати права чи ліцензії на використання цих активів іноземній фірмі". Хоча відповідь на нього ґрунтується на багатофакторному аналізі, проте фахівці з міжнародного бізнесу як основну причину називають численну кількість транс-акційних витрат, які виникають у комерційних відносинах між контрагентами. Витрати при відкритті іноземних філій (внутрішньокорпоративні витрати) також можуть бути надзвичайно великими, однак вони значно менші за витрати на ліцензування та інші форми розрахунків, що опосередковують міжкорпоративні зв'язки. Інтерналізація, яка відбувається через пряме інвестування в межах ТНК, сприяє зниженню витрат транснаціональної компанії та підвищує п конкурентоспроможність. Тут і постає питання про роль у зниженні внутрішньокорпоративних витрат інвестування в нематеріальні активи. Відповідь на нього базується на розмежуванні понять "інтерналізація в межах компанії" та "інтерналізація в межах галузі".

Одна з причин переваг інтерналізації, суб'єктами якої є незалежні компанії, - суспільні блага, зокрема ноу-хау, їх поширення сприяє підвищенню ефективності іноземного виробництва всіх компаній галузі. Водночас воно може призвести до розпорошення вартості FSA окремої компанії, отже, послабити її конкурентоспроможність.

Якщо інженери можуть "постачати" технологію для всієї галузі за майже нульових витрат, то це саме можуть зробити й покупці ліцензії ТНК, які її "зрадили" й започаткували власний бізнес, використовуючи набуті у ТНК знання. Ліцензіат може також передати технологію третій стороні. Таким чином, при продажу іноземній фірмі ліцензії чи права на використання нематеріальних активів ТНК потенційно потрапляє у загрозливу ситуацію, що результати її інвестування в нематеріальні активи будуть поширені в усій галузі. Це і є причиною внутрішньокорпоративної інтерналізації активів, що базуються на знаннях. Для інвестицій у матеріальні активи ця проблема не є актуальною, оскільки матеріальні активи завжди постають у формі приватних благ. Внутрішньокорпоративна інтерналізація активів, що базуються на знаннях, - друга причина переважної концентрації діяльності транснаціональних компаній у галузях з великою часткою високих технологій.

Таким чином, інвестування в нематеріальні активи зумовлює внутрішньокорпоративну інтерналізацію. Це стосується багатьох сторін інвестиційної діяльності ТНК. Так, новизна й складність продукції, з якою прагне вийти на ринок компанія, може означати, що простого продажу іноземному покупцеві креслення ще не достатньо для успішного її виробництва. Але витрати на навчання іноземного технічного та управлінського персоналу можуть бути надто великими, у такому разі для фірми краще відкрити власне відділення та відрядити власних інженерів, техніків і управлінців за кордон на певний час.

Важливим нематеріальним активом ТНК є репутація якості її товарів. Якщо ТНК надає ліцензію іноземній фірмі, в не відкриває свій підрозділ за кордоном, то в іноземної фірми може виникнути спокуса знехтувати якістю задля отримання короткострокових прибутків, підірвавши таким чином у довгостроковій перспективі репутацію ТНК.

Ще один приклад. Через новизну та складність технології у ТНК і в іноземної компанії-покупця може виникнути непевність щодо ступеня легкості, з яким технологія може бути передана іншій стороні, та можливих ускладнень на початковому етапі її впровадження у виробництво. Складання письмового варіанту ліцензійної угоди за цих умов неможливе. Більше того, природа нематеріального капіталу ТНК невідома потенційному покупцю або ліцензіату. Для ТНК досить складно переконати їх заплатити за товар ціну, якої він вартий, не розкривши його технічних складових.

Таким чином, через суспільну природу нематеріальних активів, яка полягає в тому, що вартість знань може бути легко "розподілена" між багатьма учасниками ринку, процес інтерналізації перших відбувається саме на внутрішньокорпоративному рівні через пряме іноземне інвестування, яке є ефективним засобом зниження корпоративних витрат і підвищення конкурентоспроможності ТНК.

2.4 Стимулювання здійснення прямого іноземного інвестування

Здійснення інвестиційної діяльності зумовлюється не лише відповідними перевагами, але й передбаченими в законодавстві стимулами та пільгами. З токи зору загальної теорії права, стимули та пільги - це близькі поняття, що відображають особливо сприятливі умови здійснення будь-якої діяльності.

На думку А.В. Малько, «правовий стимул - це правове заохочення до законної дії, що створює для задоволення власних потреб суб'єкта режим сприяння» [83, с. 50]. Характерною рисую правового стимулу є відсутність примусу, залишення для адресата правового регулювання певного права вибору. Як правило, правовий стимул діє як певна додаткова (в порівнянні з загальним статусом) перевага, яка заохочує здійснення суб'єктом бажаних дій, в першу чергу, шляхом використання не адміністративних, а економічних засобів створення зацікавленості. Таким чином, інвестиційний стимул - це норма, що закріплює певну додаткову перевагу (податкового, митного чи іншого характеру), яка також є умовою добровільного здійснення інвестицій для заохочення капіталовкладення в певний сектор економіки чи для залучення особливо великих інвестицій. Інвестиційні стимули покликані створювати сприятливий конкурентний стан інвестора, що погодився здійснити ризиковане капіталовкладення в конкретну сферу економіки.

Для того щоб правові стимули і правові обмеження були ефективними правотворчий орган повинен модифікувати їх систему з врахуванням зміни різних факторів (в першу чергу економічних і соціальних). Важливо законодавцю враховувати і часове застаріння даних юридичних інструментів. Так, матеріальне заохочення, якщо воно лишається на одному і тому ж рівні, то з часом втрачає своє стимулююче навантаження.

Необхідно знати і те, що правові стимули і правові обмеження мають не тільки "світлі сторони" (наприклад, заохочення, стимулюючи одну дію, одночасно позитивно обмежує інші, а покарання, обмежуючи одні, одночасно негативно стимулює інші), які приносять деякий небажаний ефект, але і "тіньові" сторони з небажаним ефектом (негативний результат). Так матеріальна заінтересованість без належного поєднання з матеріальною може не тільки стимулювати добросовісне і чесне відношення до праці але і при деяких умовах підштовхувати людей на вчинки, що суперечать інтересам суспільства, законам. Сучасна дійсність, що характеризується регіональним егоїзмом, зростанням економічної злочинності яскраво підтверджує це.

Разом з цим зустрічаються правові норми з прямою і зворотною мотивацією. Це означає, що в деяких випадках заборони, замість стримуючих мотивів можуть викликати поштовх до конфліктної поведінки.

Однак данні небажанні ефекти не можуть поставити під сумнів необхідність самих правостимулюючих і правообмежуючих засобів. Мистецтво законодавця зводиться до того, щоб максимально мінімізувати подібні негативні результати.

Виходячи з вище вказаного слід зазначити , що серед численних причин руйнівних процесів, що відбуваються в Україні, та шляхів їх подолання , основні вбачають у сфері оподаткуванні . І хоча не варто вважати податки універсальним засобом усунення всіх хиб та прорахунків у здійсненні економічної політики, конструктивна податкова діяльність, безумовно, - один з найефективніших інструментів державного регулювання економіки. Від її а зваженості та досконалості суттєвою мірою залежить результативність заходів щодо подолання затяжної, системної кризи.

Під поняттям «пільги» в праві розуміється правове виключення із загального правила регулювання тих чи інших відносин, що встановлюється для більш повного задоволення суб'єктом своїх інтересів, полегшення умов його діяльності. На думку І. С. Морозової, пільги - це юридичний засіб, за допомогою якого створюється режим найбільшого сприяння для інтересів й потреб суб'єктів, що має для останніх компенсаційне, стимулююче и гарантійне значення [82, с. 4]. Як відмічає А.В. Малько, «при встановленні пільг законодавець ставить ціль покращити матеріальний або моральний стан окремих суб'єктів, переводить процес задоволення їх інтересів в більш сприятливий режим»[84, с. 75].

Виходячи із специфіки режиму іноземного інвестування, пільги можна визначити як особливий вид переваг, що надаються іноземним інвесторам в силу їх правового статусу і направленні на створення особливо сприятливого клімату для капіталовкладень.

Відповідно до загальноправової характеристики стимулів та пільг останні можна розглядати в якості різновиду інвестиційних стимулів в тому випадку, якщо вони (пільги) направленні на заохочення капіталовкладень. Разом з тим, інвестиційні стимули можуть встановлюватись на індивідуальній основі (тим інвесторам, що погоджуються з додатковими умовами інвестування), а інвестиційні пільги надаються в силу іноземного походження капіталу (без пропозиції додаткових умов інвестування). Таке співвідношення стимулів та пільг підтверджується й аналізом зарубіжного законодавства.

Ні одна країна не може примушуватись до встановлення пільгового режиму для іноземного капіталу. Зазвичай пільги вводяться для заохочення додаткових капіталовкладень і характерні для країн з перехідною економікою. В багатьох країнах пільги іноземним інвесторам та підприємствам з їх участю носять не загальний характер, а застосовуються лише до довгострокових інвестицій, пріоритетним інвестиційним проектам, крупним капіталовкладенням чи до інвестицій, що вносяться у встановлений проміжок часу.

В Україні статус пільг для іноземних інвесторів змінювався багаторазово, і існуючу ситуацію не можна назвати сприятливою для заохочення іноземних інвестицій. Юридичні (в першу чергу податкові) пільги надавались іноземним інвесторам в попередніх законах про режим іноземного інвестування. Так Закон України, що був прийнятий в 1992 році «Про інвестиційну діяльність» передбачив, що регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом системи податків з диференціацією суб'єктів та об'єктів оподаткування, податкових ставок та пільг (ст.12). Закон України, що був також прийнятий в 1992 році «Про іноземні інвестиції» звільняв всі підприємства з іноземними інвестиціями від спати податку на прибуток строком на 5 років.

Закон України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» від 17.02.2000р. ввів національний режим для валютного та податкового регулювання у відношенні іноземних інвесторів, скасувавши всі існуючі пільги, закріплені попереднім законодавством про іноземні інвестиції. На сьогоднішній день надання пільг іноземним інвесторам можливе лише у дуже обмеженій кількості випадків: якщо аналогічні пільги надані підприємствам без участі іноземного капіталу (тобто в рамках національного режиму) або в силу прийняття спеціального закону. Подібне «вороже» відношення держави до надання іноземним інвесторам та підприємствам за їх участі пільг є невиправданим.

Поряд з цим не слід путати інвестиційні пільги з окремими правилами та процедурами, встановленими для регулювання іноземного інвестування та обумовленими особливим характером інвестицій (такі, як звільнення майна, що ввозиться іноземними суб'єктами в якості вкладу в установчий фонд підприємства, від сплати митного збору та ПДВ).

Гарантом успішного залучення іноземних інвестицій в країну є стабільність та передбачуваність інвестиційного законодавства. Це гарантовано, до речі, в ч.1 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність». Поряд з цим всілякі пільги та правові стимулу слугують гарним інструментом в державній політиці щодо залучення іноземних інвестицій. Однак їх використання не повинне дискримінувати вітчизняне підприємництво.

Проаналізувавши різні аспекти вивчення поняття прямих іноземних інвестицій відштовхуватись, на думку автора, першочергово варто від прямих іноземних інвестицій сформульованого експертами Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 р.: «інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко - та довгострокових міжфірмових позик» [99, с. 223]. Середина 80-х років відзначена радикальним поворотом у політиці регулювання прямих іноземних інвестицій в усьому світі. Це було обумовлено прискоренням процесу глобалізації і початком проведення широкомасштабних ринкових реформ у ряді країн Третього світу, а потім і в постсоціалістичних державах. У переважній більшості держав, де колись існувала безліч обмежень на доступ іноземного капіталу і твердий контроль за його діяльністю, загальний вектор регулювання прямих іноземних інвестицій змінився на прямо протилежний. Був переглянутий інвестиційний режим у напрямку максимально повного включення прямих закордонних інвестицій у стратегію економічного розвитку і росту. Це відбилося в безпрецедентній по масштабах і темпам лібералізації режиму регулювання прямих іноземних інвестицій.

З огляду на виникнення вагомих додаткових витрат при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування її входження в іноземне господарське середовище можливе лише за умови існування переваг, які компенсують всі витрати. Тому будь-який аналіз прямого іноземного інвестування передбачає виявлення сприятливих умов, які змогли б компенсувати недоліки іноземного виробництва. Один із входів виявлення таких переваг запропонований американським ученим Д. Даннігом. Його методика стала широко відомою під назвою "OLI-підхід".

В альтернативних поясненнях причин, що спонукають до прямого іноземного інвестування, вчені відійшли від моделей поліпольної конкуренції. В основу їх пояснень покладено поєднання прямого іноземного інвестування з конкретним типом ринкової влади. Відтак набули поширення два підходи: підхід С. Хімера і теорія привласнення.

Підсумовуючи, варто виділити, що альтернативними причинами прямого іноземного інвестування є, по-перше, прагнення компанії до зменшення конкуренції та захисту своєї ринкової влади, які породжують "захисне інвестування", по-друге, наявність у компанії специфічних переваг, що формуються передусім у результаті опанування високотехнологічним виробництвом і реалізуються через привласнення результатів інвестування.

Дослідивши поняття нематеріальних активів в аспекті прямих іноземних інвестицій, варто наголосити, що саме через суспільну природу нематеріальних активів, яка полягає в тому, що вартість знань може бути легко "розподілена" між багатьма учасниками ринку, процес інтернаціоналізації перших відбувається саме на внутрішньокорпоративному рівні через пряме іноземне інвестування, яке є ефективним засобом зниження корпоративних витрат і підвищення конкурентоспроможності.

Існує дві причини, через які нематеріальні активи більшою мірою сприяють зростанню прямих іноземних інвестицій, ніж матеріальні активи:

1) нематеріальні активи - мобільніші й завдяки цьому їх легко перевести з одного місця в інше. Наприклад, інженер або менеджер може відвідати багато окремих виробничих підрозділів за порівняно низьких витрат;

2) значна частина нематеріальних активів базується на знаннях, які часто мають характер суспільного блага (блага, доступного для всіх, за яке не треба сплачувати прямим шляхом). Ці активи легко трансформуються в додаткові виробничі потужності за досить низьких витрат.

Гарантом успішного залучення іноземних інвестицій в країну є стабільність та передбачуваність інвестиційного законодавства. Це гарантовано, до речі, в ч.1 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність». Поряд з цим всілякі пільги та правові стимулу слугують гарним інструментом в державній політиці щодо залучення іноземних інвестицій. Однак їх використання не повинне дискримінувати вітчизняне підприємництво.

Створюючи сприятливі умови для вкладання іноземного капіталу, слід зважати й на те, що інтереси іноземних інвесторів майже ніколи не збігаються із загальнонаціональними інтересами країни - реципієнта інвестицій і за ступенем їх збігу іноземних інвесторів поділяють на добросовісних, недобросовісних та псевдоінвесторів. Добросовісність визначають таким веденням справи інвестором, яке разом із забезпеченням йому прийнятного доходу зміцнювало б також економіку сторони, що приймає іноземний капітал. Тому головним завданням для України при залученні конче необхідних для структурної перебудови економіки держави іноземних інвестицій є створення таких умов щодо іноземного інвестування, які б при гарантуванні засад економічної безпеки держави одночасно забезпечували максимальне зближення інтересів держави з інтересами іноземних інвесторів.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАКТИЧНИЙ АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В УКРАЇНІ. ХАРАКТЕРИСТИКА КОЛА ПРАВОВИХ ПРОБЛЕМ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У ЗВ'ЯЗКУ ІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯМ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В УКРАЇНІ

В даному розділі автор намагається перейти від теоретичного до практичного вивчення прямих іноземних інвестицій. Аналіз статистичних показників дає змогу автору структурного вивчення питання - через аналіз відсоткового співвідношення показників, через аналіз динаміки їх зростання.

Інвестиційний клімат в Україні складається з безлічі складових, головними з яких є ступінь довіри інвесторів до органів влади, стабільність й прогнозованість економічної й політичної ситуації, прозорі ринкові й структурні перетворення, наявність відповідної ринкової інфраструктури, ріст економіки.

Виходячи із вищезазначеного, автор береться проаналізувати коло правових питань, що пов'язані із функціонуванням так званих вільних економічних зон. На їх прикладі автором буде зроблений аналіз щодо ступеня довіри інвесторів до органів влади, стабільності й прогнозованості економічної й політичної ситуації, прозорості ринку структурних перетворення, наявності відповідної ринкової інфраструктури, росту економіки тощо.

В Україні правова база для створення СЕЗ розроблювалася на початку 90-х років минулого століття разом із прийняттям так званих законів першої хвилі. Автор в даному розділі робить спробу аналізу еволюції законодавства про СЕЗ, а також розглядає сучасний стан даного питання.

Також автор в даному розділі в аспекті аналізу СЕЗ робить спробу проаналізувати різні модифікації СЕЗ, даючи оцінку функціонуванню СЕЗ як вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, зон вільного підприємництва тощо.

Враховуючи спеціалізацію свого вищого навчального закладу, автор окремим підрозділом розглядає прямі іноземні інвестиції як спосіб ухилення від сплати податків. Усвідомлюючи, що дедалі більшого значення в українському економічному просторі набуває проблема ухилення від сплати податків. Останнім часом це навіть стало нормою поведінки багатьох суб'єктів господарської діяльності. Специфічною причиною прямого іноземного інвестування є прагнення компанії обійти існуючі в материнській країні правові норми, що регламентують сплату податків. Як засвідчує практика, зростання обсягів прямих іноземних інвестицій не в останню чергу зумовлене саме реакцією на оподаткування. Висвітлення даного питання є досить актуальним. Тому автор робить спробу в даному розділі як можна детальніше розглянути прямі іноземні інвестиції як спосіб ухилення від сплати податків.

Наступна проблема, яку автор підіймає в цьому розділі, прямо і опосередковано витікає із попередньої. Прямі іноземні інвестиції розглядаються автором в контексті економічної безпеки країни. Розгляд ситуації, що складається у виробничій сфері світової економіки показує, що з послабленням міждержавних бар'єрів все більш важливим фактором розвитку промислових фірм стають зовнішньоекономічні операції, в тому числі іноземне інвестування. Саме в даному підрозділі автором ставиться під сумнів, чи виключно позитивне забарвлення носять іноземні інвестиції. Обґрунтовується доцільність переоцінки ролі іноземних інвестицій в економіці України. А також - пропонується ряд заходів задля забезпечення економічної безпеки від недобросовісного іноземного інвестування. Вцілому автор має намір надати виключно практичного забарвлення заключному розділу магістерського дослідження.

3.1 Статистичний аналіз впливу прямих іноземних інвестицій на економіку України

Інвестиційний клімат в Україні складається з безлічі складових, головними з яких є ступінь довіри інвесторів до органів влади, стабільність й прогнозованість економічної й політичної ситуації, прозорі ринкові й структурні перетворення, наявність відповідної ринкової інфраструктури, ріст економіки.

На сьогодні вже створено єдине правове поле для інвестування, зокрема, Законами України «Про інвестиційну діяльність» й «Про режим іноземного інвестування» забезпечено всім суб'єктам інвестиційної діяльності, незалежно від форм власності й господарювання, рівні права здійснення інвестиційної діяльності, збереження умов, при яких було здійснене інвестування, передбачені гарантії захисту інвестицій.

Для підвищення захисту іноземних інвестицій Законом України від 16.03.2000 №1547-ІІІ ратифіковано Вашингтонську конвенцію 1965 року про порядок дозволу інвестиційних спорів між державами й іноземними особами [49].

Для сприяння інтенсивному економічному співробітництву між країнами в області інвестування, обігу приватного капіталу й економічного розвитку держав, стійких правил для інвестування, збільшення ефективності використання економічних ресурсів міждержавні угоди «Про сприяння й взаємний захист інвестицій» підписані вже з 70 країнами світу. Ще ряд проектів угод перебувають у стадії узгодження.

Протягом 2007-2008 років зусилля Уряду були спрямовані на поліпшення інвестиційного клімату й подолання нестабільності, що виникла внаслідок ліквідації в законодавстві пільг для інвесторів, які реалізовували інвестиційні проекти в технопарках і вільних економічних зонах, а також нестабільності через затяжну дискусію, що стосується реприватизації раніше приватизованих підприємств, посилення податкового преса й лібералізації торговельного режиму.

Свідченням цього є активізація інвесторів на вітчизняному ринку й збільшення обсягів залучення прямих іноземних інвестицій.

У цілому, приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни за 2008 рік склав 4295,9 млн. USD, що становить 54,8% до приросту за 2007 рік.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну, станом на 1 січня 2008 року склав 21186,0 млн. USD, що становить 125,4% до обсягів інвестицій на початок 2007 року й 454,6 USD на душу населення.

У 2008 році в економіку України іноземними інвесторами вкладено 1319,9 млн.дол. прямих інвестицій, у т. ч. з країн СНД надійшло 69,0 млн.дол. (5,2% до загального обсягу), з інших країн світу - 1250,9 млн.дол. (94,8%). Нерезидентами вилучено капіталу на 340,4 млн.дол.

Основними формами залучення капіталу були грошові внески, які склали 754,3 млн.дол. (57,1% вкладеного обсягу), та внески у формі рухомого і нерухомого майна - 483,6 млн.дол. (36,6%).

Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2008р. становив 6657,6 млн.дол., що складає 140 дол. на одного мешканця України. Приріст іноземного капіталу у 2007 році склав 1185,7 млн.дол. (21,7%).

Інвестиції надійшли із 114 країн світу і найбільші обсяги внесено нерезидентами з:

- США - 1074,8 млн.дол. (16,1% до загального обсягу);

- Кіпру - 779,2 млн.дол. (11,7%);

- Сполученого Королівства - 686,1 млн.дол. (10,3%);

- Нідерландів - 463,9 млн.дол. (7,0%);

- Німеччини - 441,4 млн.дол. (6,6%);

- Віргінських островів, Британських - 381,0 млн.дол. (5,7%);

- Російської Федерації - 377,6 млн.дол. (5,7%);

- Швейцарії - 319,5 млн.дол. (4,8%);

- Австрії - 252,1 млн.дол. (3,8%).

Цим 9 країнам належить 71,7% загального обсягу прямих інвестицій в економіку України.

Найбільш інвестиційно привабливими, як вказується на Рис. 3.1. в Україні залишаються підприємства оптової торгівлі і посередництва в торгівлі - 996,3 млн.дол. (15,0% загального обсягу інвестицій) і підприємства харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів - 988,3 млн.дол. (14,8%). Інтерес у нерезидентів також викликають підприємства машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) - 597,3 млн.дол. (9,0%), транспорту і зв'язку - 524,8 млн.дол. (7,9%), металургії та оброблення металу - 338,0 млн.дол. (5,1%), хімічної та нафтохімічної промисловості (хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів) - 319,3 млн.дол. (4,8%), а також організації, що здійснюють фінансову діяльність - 490,9 млн.дол. (7,4%), операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам - 347,9 млн.дол. (5,2%).

Рис. 3.1. Структуру іноземних інвестицій за видами економічної діяльності станом на 01.01.2009р.

Слід зазначити, що підприємства промисловості отримали майже половину загального обсягу інвестицій - 3314,6 млн.дол.

У підприємства колективної форми власності спрямовано іноземних інвестицій на суму 4970,2 млн.дол. (74,7% загального обсягу), у підприємства, що є власністю інших держав, - 1567,9млн.дол. (23,5%), державної форми власності - 52,1 млн.дол. (0,77%), приватної та комунальної - відповідно 65,2 млн.дол. (1,0%) та 2,2 млн.дол. (0,03%).

Іноземні інвестиції вкладено у 9442 підприємства України. Серед регіонів провідні місця за обсягами інвестицій продовжують утримувати м. Київ - 2123,4 млн.дол., Дніпропетровська - 598,4 млн.дол., Київська - 473,7 млн.дол., Запорізька - 442,0 млн.дол., Донецька - 434,2 млн.дол., Одеська - 361,7 млн.дол., Львівська - 304,9 млн.дол., Харківська - 267,9 млн.дол. області та Автономна Республіка Крим - 224,2 млн.дол. У зазначені регіони спрямовано 78,5% обсягу інвестицій.

Сума кредитів та позик, отриманих підприємствами України від прямих інвесторів, на 01.01.2004р. склала 385,7 млн.дол. Найбільші їх обсяги надійшли з Кіпру - 91,2 млн.дол., США - 64,7 млн.дол., Сполученого Королівства - 58,7 млн.дол., Польщі - 49,2 млн.дол.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, включаючи позичковий капітал, на 01.01.2009р. становив 7043,2 млн.дол.

Загальний обсяг портфельних інвестицій нерезидентів, що входять до статутного фонду підприємств України, становить 260,6 млн.дол.

У 2008 році з України в економіку інших країн світу спрямовано 17,7 млн.дол. прямих інвестицій. Інвестування здійснювалось переважно у формі рухомого і нерухомого майна - 10,3 млн.дол. (58,1%) та грошових внесків - 7,3 млн.дол. (41,2%).

Обсяг інвестицій з України на 01.01.2009р. склав 163,5 млн.дол., у т. ч. у країни СНД - 90,0 млн.дол. (55,0%), в інші країни світу - 73,5 млн.дол. (45,0%).

Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких видів економічної діяльності, як операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам, обсяги інвестицій яких склали 66,4 млн.дол. (40,6%), транспорт - 55,1 млн.дол. (33,7%), державне управління - 14,8 млн.дол. (9,0%), фінансова діяльність - 8,3 млн.дол. (5,1%), машинобудування - 6,3 млн.дол. (3,8%), хімічна та нафтохімічна промисловість - 4,3 млн.дол. (2,6%), будівництво - 3,4 млн.дол. (2,1%), металургія та оброблення металу - 2,5 млн.дол. (1,6%).

Найбільші обсяги інвестицій здійснено підприємствами Харківської - 52,2 млн.дол. (31,9%), Одеської - 36,5 млн.дол. (22,3%), Вінницької - 17,1 млн.дол. (10,5%) областей, міст Києва - 19,4 млн.дол. США (11,9%) та Севастополя - 18,9 млн.дол. (11,6%).

В підтвердження поданої інформації автором надаються додатки для більш детального ознайомлення з даними.

3.2 Вільні економічні зони як ефективний засіб залучення іноземних інвестицій

Світова економіка знає чимало модифікацій того, що в Україні прийнято називати СЕЗ: вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, зони вільного підприємництва, зони спільного підприємництва, особливі економічні райони, зони зовнішньої торгівлі, промислово-підприємницькі зони, сервісні зони, зони розвитку експорту, технологічні парки, технополіси, вільні митні зони і т. ін. Усі ці економічні форми, об'єднані загальним принципом анклавного стимулювання інвестицій, можна класифікувати за двома основними блоками. Перший, експортно-виробничий, має на меті забезпечення достатніх темпів наздоганяючого економічного розвитку. Найбільш поширені такі зони у країнах, що розвиваються (азійський, африканський, латиноамериканський регіони, Східна Європа). Другий блок -- науково-технологічний -- включає технополіси, технопарки, науково-технічні зони, котрі створюються з амбіційними цілями випереджального економічного зростання. Наприклад, Нідерланди мають 45 технополісів, Німеччина -- 50. У Великобританії діють 25 зон і технопарків, в Японії -- 20 науково-технічних зон.

В Україні правова база для створення СЕЗ розроблювалася на початку 90-х років минулого століття разом із прийняттям так званих законів першої хвилі. У жовтні 1992р. було прийнято Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», а після затвердження урядом у 1994р. Концепції створення вільних економічних зон в Україні почалися перші спроби їх створення.

Відповідне законодавство передбачає створення різних зон, з-поміж яких виробничі, фінансово-банківські, страхові, експортні, митні, транзитні, туристсько-рекреаційні, технополіси тощо. Згідно із зазначеним Законом для іноземних інвесторів і спільних підприємств, що діють у СЕЗ, можуть надаватися додаткові пільги, вводитися спрощений порядок реєстрації підприємств з іноземними інвестиціями, встановлюватися знижені ставки плати за використання землею та іншими природними ресурсами, особливий митний режим, спрощений порядок в'їзду і виїзду іноземних громадян, зокрема, встановлення безвізового режиму тощо.

Світова практика свідчить, що найбільш ефективні СЕЗ, які мають галузевий характер і розміщені на достатньо обмеженій території, як правило, не більш 10 кв.км. Тому вчені та фахівці у цій сфері обґрунтовують створення, передусім, так званих локальних зон вільного підприємництва.

Залучення іноземних інвестицій та створення СЕЗ повинно бути підпорядковано інтересам держави, і здійснюватися згідно загальнодержавних економічних програм (приватизації, структурної перебудови народного господарства, реформи національної грошової системи). Вплив тут взаємний, і від єдності, і оптимальності заходів, закладених в кожній із них, залежить кінцевий результат загальногосподарських перетворень.

Компонентом загальної програми повинна бути детальна розробка й обґрунтування основних каналів, форм і сфер заохочення іноземних інвестицій. Для цього формуються списки галузей народного господарства, пріоритетних з погляду державних інтересів, які вимагають дозволу при вкладенні в них іноземного капіталу, а також заборонених для нього вкладення.

Ідея створення СЕЗ на території України виникла як ініціатива органів місцевого самоврядування і зацікавлених господарських організацій, а не як цілеспрямована стратегія з боку центральних органів влади. Це дає підставу для оптимістичних прогнозів можливого сценарію зонування в країні, так як він базується на інтересах тих структур, які не тільки своєчасно оцінили перспективність механізму спеціальних зон, але й будуть надалі здійснювати все необхідне для їх створення.

Існує ціла система невідповідностей економічного механізму господарства України світовому ринку, яка слугує перешкодою активного використання фактору загальноекономічних зв'язків для перетворення національного господарства і його інтеграції в світове. В якості засобів пом'якшення цих протиріч можуть бути використані СЕЗ - мікроструктури світового ринку, які включені в національну економіку. Пропонуючи використовувати механізм СЕЗ, автор має на увазі можливість подолання проблем юридичного, інституційного, організаційного та інших невідповідностей за рахунок концентрації у порівняно стислі строки - необхідної інфраструктури, фінансових ресурсів, виробничих потужностей.

В даний час в Україні простежується орієнтація на залучення в створення СЕЗ іноземних інвестицій транснаціональних корпорацій (далі ТНК).

ТНК, які володіють потужною виробничо-збутовою структурою, практично необмеженими фінансовими ресурсами, можливістю гнучкої географічної переорієнтації і достатньо стійким до змін становищем на ринку, не будуть потребувати специфічного економічного і організаційного режиму СЕЗ. Тому, акцентуючи увагу на ТНК, необхідно, щоб СЕЗ володіла вагомими перевагами (транспорт, система комунікацій; географічне розміщення стосовно ринків постачання і збуту, тощо), які вписуються у вже сформовану стратегію корпорацій та не створювала труднощів організаційно-правового характеру.

Необхідність виконання цих умов при повній (або майже повній) індиферентності до інших - характерна риса мотиваційного механізму інвестування капіталу транснаціональними корпораціями в СЕЗ.

Даний висновок може служити точкою відліку формування інвестиційного клімату в СЕЗ, якщо останній буде орієнтований на заохочення засобів великих та гігантських фірм світу, а також в силу об'єктивних історичних умов, коли іноземні дочірні підприємства транснаціональних корпорацій американського та європейського походження були розміщенні і практично діяли в цих державах до створення СЕЗ, вони виявилися недостатньо (чи неадекватно) присутніми в багатонаціональних підприємствах СЕЗ.

Розглядаючи питання місця і ролі спеціальних економічних зон в економіці регіонів і країн, слід апріорно виходити з того, що економіка спеціальних економічних зон і економіка відповідної території великою мірою взаємозалежна. Практика свідчить, що більшою ефективністю відзначаються зони, наприклад, в країнах, які характеризуються динамічним розвитком. Це країни Південно-Східної Азії, Південної Америки. Але і в цих країнах зони одного й того ж класу, але різні за розмірами і обсягами виробництва, мають неоднакові показники. Більшою ефективністю відзначаються зони невеликого розміру. Це пов'язано з мобільністю виробництва таких зон, здатністю більш швидко пристосовуватися до умов, які доволі часто змінюються еластичністю управління. Тобто, ефективність діяльності зон залежить перш за все від тих же факторів, що і виробнича діяльність, розміщена безпосередньо в зонах.

Цілком очевидно, що країна-резидент, на території якої створюється або діє спеціальна економічна зона, розраховує на певні позитивні наслідки.

Вони можуть бути прямими, тобто у вигляді прибутків або опосередкованими, тобто проявлятися у придбанні нових технологій, навчанні робітників новим професіям, створенні виробничої і соціальної інфраструктури, зменшенні безробіття, збільшенні експорту, заміщенні імпорту тощо. Звичайно, кожна з країн-резидентів при створенні на своїй території спеціальної економічної зони перш за все орієнтується на залучення іноземних інвестицій, що дозволяє поряд з капіталом отримати передову техніку, новітню технологію, інтелектуальний потенціал, досвід управління. Саме це також дозволяє державі планувати у перспективі структурну перебудову господарства, нарощувати обсяги виробництва продукції, у тому числі імпортозамінної.

Як свідчить досвід, іноземні інвестиції, як правило, надходять до тих країн, де стабільна політична ситуація, динамічна економіка, створюються належні умови для інвестування. Останнє означає, що країни-резиденти при розміщенні зон повинні нести відповідні витрати. Наприклад, Китай на початковій стадії розвитку зон (перша половина 80-х років) витрачав на залучення одного долара приблизно 7,5 юанів. Понесені витрати Китай перекриває швидким залученням зони і її ефективним функціонуванням у наступному. Важливе значення має використання новітніх технологій, передових принципів маркетингу і менеджменту. Продукція новостворених підприємств має забезпечити насичення внутрішнього ринку і одночасно утвердитися на світовому ринку. При цьому, як показує практика, більш ефективним є створення у зонах невеликих за розмірами об'єктів, що пов'язане з їх більшою мобільністю, більш простим, але надійним апаратом управління. Це є однією з причин того, що об'єкти саме такого класу розміщуються в зонах і те, що їх представляють середні і невеликі за розмірами капіталу фірми.