Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Визначення європейських орієнтирів внутрішньої і зовнішньої політики змушує по-новому осмислити принципи організації векторів політичної та економічної діяльності як всередині країни, так і на міжнародній арені. Зараз Україна танцює на місці, вибираючи вектор руху. Водночас наша держава стоїть перед необхідністю впровадження суттєвих змін в усіх сферах суспільного розвитку, в тому числі й у регіональній політиці. Зміст цих змін визначатиметься як рівнем усвідомлення суспільством та владою сутності політичних і соціально-економічних процесів, що відбулися в країні за останні десять років, так і вибором ідеології та моделі розвитку країни в цілому і взаємовідносин центру і регіонів.

У цьому зв'язку зупинимося на декількох аспектах, що визначають як нинішні, так і майбутні тенденції формування регіональної політики.



1. Визначте і охарактеризуйте сучасні проблеми соціально-економічного розвитку регіонів України та шляхи їх вирішення

1.1 Сутність проблеми

Сьогодні розвиток України в цілому та окремих її регіонів зокрема - це сукупність протиріч і непередбачуваності. Саме тому виникає необхідність реальної оцінки досягнень, визначення перспектив і термінів реалізації цілей, необхідних важелів і ресурсів, які повинні бути задіяні.

Насамперед відзначимо, що регіони України суттєво відрізняються. Тому, безумовно, дуже велика різниця і за економічними показниками. Останнім часом диференціація посилюється по ряду причин: регіони з різною структурою економіки по-різному адаптуються до нових умов господарювання. Загалом міжрегіональні відмінності є відображенням дедалі більшої диференціації між економічною (відмінність у формах власності та секторах економіки) та соціальний (різні групи населення) складовими у регіонах.

Адміністративно Україна розділена на двадцять чотири області, Автономну Республіку Крим, міста Київ і Севастополь. Всі регіони України користуються перевагами загального географічного становища України, яка розташована у центрально-східній частині Європи. За площею Україна посідає третє місце у Європі (після Росії та Франції) та 46-е у світі, займаючи територію 603,6 тис. км2. Клімат є однаковим -- помірно континентальним -- майже на всій території країни (за винятком південного узбережжя Криму). Але інші географічні характеристики областей різняться [4, c. 61].

Переважна частина території України має рівнинний характер, гори займають лише 5% території. З точки зору економіки важливо те, що рівнини мають родючі ґрунти і є придатними для використання в сільському господарстві. Відмінності у площі земель сільськогосподарського призначення між областями є приблизно пропорційними до різниці у їх загальній площі. Однак у частині областей частка землі, яка використовується у аграрному виробництві, є більшою за середній показник (60,5%), у частини - суттєво меншою (див. Рисунок 2.2).

Рис. 1. Площа земель сільськогосподарського призначення у областях України, млн га; частка таких земель у території області, %, станом на 1 січня 2014 року [9]

Потенціал розвитку аграрного сектору є порівняно великим у одинадцяти областях, в яких частка сільськогосподарської землі є вищою за середню і становить 65,1%-78,5% їх території (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Тернопільська, Харківська та Хмельницька області).

Найбільшою частка такої землі є Запорізькій області (78,5%). У Миколаївській області частка землі, яка призначена для аграрного виробництва, займає 72,6% території, у Кіровоградській - 72,3%, у Хмельницькій - 71,0%. Ще у восьми регіонах частка сільськогосподарської землі становить 53,9-64,5%, що є близьким до середнього рівня (Автономна республіка Крим, Київська, Луганська, Сумська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька та Чернігівська області).

Найменшою частка сільськогосподарських угідь є у шести регіонах на заході та на півночі. Так, у аграрному виробництві задіяно лише 31,7% земель Закарпатської області, 35,2% -- Івано-Франківської області, 41,3% -- Волинської області та 41,4% -- Рівненської області. Менше половини території належить до сільськогосподарських угідь також у Житомирській (43,55%) та Львівській (47,28%) областях.

З семи країн, з яким межує Україна, три входять до групи держав з високим рівнем доходів за класифікацією Світового банку (Польща, Словаччина, Угорщина). Ще три держави входять до групи країн з рівнем доходів вище за середній (Росія, Білорусь, Румунія). Лише одна країна-сусід -- Молдова -- має рівень доходів нижчий, ніж середній у світі, так само як і Україна. Наявність спільних кордонів з розвиненими країнами означає близькість до розвинених та багатших ринків і може бути вважатись фактором, що сприяє інвестиційній привабливості.

Спільні кордони з «найбагатшими» з сусідів України мають три західні області -- Волинська, Львівська та Закарпатська. Майже половина регіонів України межують з державами, які мають рівень доходів вищий за середній (Волинська, Донецька, Житомирська, Київська, Луганська, Одеська, Рівненська, Сумська, Харківська, Хмельницька, Чернівецька Чернігівська). Деякі області мають спільні кордони з кількома державами. Закарпатська область має спільний кордон із Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Одеська область межує по суші із Молдовою та Румунією. Кордони з двома державами також мають Волинська область, яка межує з Польщею та Білоруссю, та Чернігівська область, що розташована поруч з Білоруссю та Росією [7, c. 104].

Дев'ять областей України не мають сухопутного кордону з іншими державами. П'ять з них не мають виходу до моря, і в цьому сенсі є виключно внутрішніми територіями країни.

Це Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Тернопільська та Хмельницька області. Проте їх розташування в центрі країни робить їх важливими транзитними регіонами. Техногенний вплив на навколишнє середовище є найвищим на сході України. За обсягом викидів шкідливих речовин перше місце в Україні посідає Донецька область: у 2011 році обсяг викидів у регіоні становив 67,9 тонн на 1 км2 площі. Значним обсяг викидів був і у Дніпропетровській (38,2 тонни), Луганській (22,6 тонни), Запорізькій (15,8 тонн) та Харківській (14,4 тонни) областях.

До областей із найменшим обсягом викидів шкідливих речовин належать Севастополь (0,6 тонни), Чернівецька (0,8 тонни), Херсонська (1,3 тонни), Закарпатська (1,4 тонни), Тернопільська (1,4 тонни) та Волинська (1,5 тонни) області.

Розмах варіації за показниками валового регіонального продукту в 2013 році склав аж 23,1 рази (м. Киев -196 639 млн грн, Чернігівська обл. - 9 892 млн грн), за обсягом капітальних інвестицій розмах варіації у 2013 р склав майже 19 раз (м.Київ - 47 169,3, Чернівецька обл. - 2486,7 млн.грн) [9].

Щомісячний розрахунок рейтингової оцінки соціально-економічного розвитку регіонів України проводиться на основі методики і показників, затверджених Постановою КМУ від 09.06.2011 № 650, із змінами внесеними Постановою КМУ від 09.04.2012 № 335 (далі Постанови КМУ).

Рис. 2. Загальне місце регіону за усіма сферами соціально-економічного розвитку за січень-серпень 2014 року [9]

Більшість регіонів за спеціалізацією є сировинними або виробляють проміжну продукцію, їхній економічний потенціал визначають одна-дві галузі. Основна частина валової доданої вартості (40,8% в 2013 році) створюється у трьох регіонах (м.Київ, Донецька та Дніпропетровська області), де проживає близько 23% населення України.

В загальноукраїнському експорті питома вага чотирьох областей (Донецької, Дніпропетровської, Луганської та Запорізької) становить половину - 53,8% - і складається на 90% з експорту руди, металопродукції та продукції хімічної промисловості (мінеральні добрива). З урахуванням питомої ваги імпорту цих регіонів слід відзначити, що вони економічно більш тісно пов'язані з міжнародними ринками, ніж з національним (проте в дуже вузькому секторі - металургії та галузях, що постачають сировину для неї). Частка ж експорту половини регіонів не перевищує 1% кожного з них.

Рис. 2. Загальне місце регіону за усіма сферами соціально-економічного розвитку за період 2013-2014рр. [9]

Надзвичайно негативний вплив на майбутню структуру економіки більшості регіонів України буде мати збільшення регіональної асиметрії з інвестицій в основний капітал. Нічого доброго не обіцяють для національного виробництва і тенденції до розміщення іноземного капіталу. Так, у 2008 році 41,1% всіх прямих іноземних інвестицій були розміщені в Києві, а в 2013 році на столицю припадало вже 48,4%. В 12 регіонах питома вага прямих іноземних інвестицій не перевищує 1% від загальноукраїнського показника. Це переважно регіони з потенційними (але не використовуються) можливостями розвитку сільського господарства і занепадом промисловості, низьким рівнем розвитку сектора послуг [6, c. 74].

Аналогічна тенденція спостерігається в розподілі кредитних ресурсів українських комерційних банків: половина кредитів, наданих суб'єктам господарювання, сконцентрована в Києві та Київській області.

Населення в Україні розподілене за регіонами нерівномірно. Найбільшим населення є у Донецькій області, в якій на 1 січня 2014 року мешкало 4,48 млн осіб - 9,7% населення України. Крім Донецької області, в країні є ще шість регіонів з населенням більше 2 млн осіб. Це столиця (2,8 млн) та, в основному, регіони, в яких розташовані найбільші міста: Дніпропетровська (3,3 млн), Харківська (2,7 млн), Львівська (2,5 млн), Одеська (2,4 млн) та Луганська (2,3 млн) області (див. Рисунок 5.1). У названих вище семи регіонах мешкає майже половини населення України (44,9%, або 20,5 млн осіб на початок 2014 року) [6, c. 102].

В той же час 10 регіонів налічують менше ніж 1,2 млн мешканців кожен. Число мешканців найбільш населеної області (Донецької) перевищує чисельність жителів найменш населеної (Чернівецької) майже у п'ять разів. Загалом до групи найменших за числом мешканців регіонів входять Севастополь (0,4 млн осіб), Чернівецька (0,9 млн), Кіровоградська (1 млн), Волинська (1 млн), Тернопільська (1,1 млн), Херсонська (1,1 млн), Чернігівська (1,1 млн), Сумська (1,15 млн), Рівненська (1,15 млн) та Миколаївська (1,18 млн) області.

До економічно активного населення відносяться особи у віці 15-70 років, які працюють або шукають роботу. Частка такого населення є приблизно однаковою майже у всіх регіонах України. У 2013 році вона становила від 61% до 66,4%, тобто плюс-мінус 3% від середнього показника по Україні, у 25 з 27 регіонів України. Частка економічно активного населення значно перевищувала всеукраїнський рівень (64,3%) лише у Києві (68,2%). Найнижчим цей показник був у Івано-Франківській області (57,2%).

Тому пропорції розподілу робочої сили між регіонами є практично такими самими, як і пропорції розподілу населення. Найбільша кількість економічно активного населення мешкає у Донецькій (2,2 млн осіб), Дніпропетровській (1,6 млн) областях та у Києві (1,5 млн). До регіонів з найменшою чисельністю економічно активного населення належать Чернівецька (0,4 млн), Кіровоградська (0,5 млн), Волинська (0,5 млн) області та Севастополь (0,2 млн).

Економіка регіонів по-різному адаптувалися до подій останніх часів змінам, і це позначилося на регіональних ринках праці. В середньому в регіонах пропозиція робочої сили перевищує попит у 30 разів, зокрема в Івано-Франківській області - у 329, Волинській - в 137, Львівській - в 103 рази. Від 20 до 50% безробітних по регіонах не працюють більше 1 року.

Але рішення проблеми безробіття не дуже впливає на розвиток малого бізнесу в регіонах. Частка зайнятих на малих підприємствах або в приватному бізнесі людей не перевищує в останні п'ять років 6% від кількості населення працездатного віку. Торік у 21 регіоні налічувалося від 4 до 6% працездатних осіб, зайнятих в малому бізнесі. Значна частина вивільненої робочої сили працює в неофіційному секторі економіки.

Важливим показником, що характеризує рівень життя, є доходи населення. Диференціація сукупних доходів на душу населення між окремими областями становить більше 3-х разів. Якщо межею бідності вважати офіційно встановлений прожитковий мінімум, то поза його в Україні в 2013 році проживало 30,7% людей, тоді як в 2012-му і 2011 рр. - близько 23%. Зараз розрив у доходах на душу населення між окремими областями (не враховуючи Києва) становить більше 73%, хоча за міжнародними стандартами він не повинен перевищувати 20%.

Ці та інші критерії і повинні визначати основні підходи до вирішення гострих регіональних проблем.

1.2 Шлях вирішення проблеми соціально-економічного розвитку регіонів України

Головним завданням реформування регіонального розвитку держави має стати створення регіональної демократії як системи, ефективно і послідовно надає можливість країні зі складною регіональною структурою, територіальними громадами з різним культурно-мовним складом жити в гармонії та економічному добробуті.

На перший план розвитку регіонів мають бути висунуті такі економічні цілі, які можуть стимулювати приплив фінансових ресурсів, інвестицій в регіони, що найбільш динамічно розвиваються, які здатні максимально прискорити зростання національної економіки, а також реструктуризацію господарства окремих регіонів. Важливим є створення нової системи управління комунальним сектором економіки за участю регіональних і місцевих органів влади, реформа фінансово-бюджетної і податкової системи відповідно до потреб регіонів. Необхідні вдосконалення практики територіального планування і програмування, розробка державних цільових програм розвитку окремих регіонів і територій, зокрема середньо- і довгострокового територіального планування, що стане важливим чинником підвищення ролі місцевих бюджетів як структурного елементу в системі такого планування; формування нової системи управління державним сектором з чітким визначенням ролі і місця місцевих органів влади в управлінні державною власністю.

На думку автора, не слід відкидати такий важливий чинник регіональної політики, як економічне районування, виділення великих економічних районів, які мають важливе значення при комплектуванні самодостатніх територіальних формувань і стануть основою майбутнього видозміненого адміністративно-територіального устрою держави.

Важливе значення має набути розвиток депресивних регіонів, що колись характеризувалися високим розвитком промислово-виробничого потенціалу і досить розвиненою інфраструктурою. При цьому об'єктом підтримки з боку держави повинні стати не регіональні управлінські структури, а населення і підприємства. Необхідно забезпечити надання цілеспрямованої державної підтримки регіонам, окремим територіальним громадам, страждаючим від структурних перетворень, а також слаборозвиненим територіям, соціально-економічні показники яких суттєво нижчі за середні по країні.

Нову динаміку слід надати розвитку малих монофункціональних міст, структурну основу яких становлять одне-два підприємства. Зараз малих міст в Україні налічується 352, з них з монопромисловою структурою виробництва - 122. У малих містах проживає 19% міського населення України. На тлі загальної тенденції до зменшення кількості населення в Україні в малих містах спостерігається як позитивний природний приріст населення (1,1-1,3%), так і значний приріст (1,7-3,6%) за рахунок міграції. Враховуючи фактичну зупинку виробництва, такі міста мають стати об'єктами особливої ??державної підтримки.

На найближчий період загрозливим може бути зростання чисельності безробітних в сільській місцевості (сільським районам необхідно надавати статус слаборозвинених). В Україні налічується 28 450 сільських населених пунктів, в яких проживає більше 14 млн. осіб., трудоресурсний потенціал з урахуванням вікового складу і коефіцієнтів трудової активності яких перевищує 9,5 млн. осіб, або в середньому по 334 особи на село [9]. Попит на сільськогосподарську роботу не перевищує 2,5 млн. осіб, а в 2012 році очікується 1,7 млн., тобто незайнятими будуть практично двоє з трьох працездатних. Експертні оцінки зайнятості сільського населення, маючи негативний тренд, вимагають відповідної демографічної та соціально-економічної політики на селі. Рівень пропозиції робочої сили може суттєво перевищує попит, а тому вимагатиме програм протидії безробіттю, у тому числі через розширення приватного фермерського господарства і його трудомістких галузей.

Важливе значення має удосконалення системи міжбюджетних відносин, яке повинно базуватися на створенні економічно та фінансово самодостатніх низових адміністративно-територіальних одиниць - територіальних громад, які повинні стати основою бюджетної системи.

В цьому аспекті автор пропонує зупинитися на двох проблемах самодостатності: фінансовій та просторовій. Всі країни у світі будують політику місцевого самоврядування, виходячи з того, що земля та інші об'єкти нерухомості є місцевими економічними ресурсами. Вони й визначають базу економічної самодостатності. Земля є головною матеріально-фінансовою базою місцевого самоврядування.

Разом з тим в Україні територіальні громади втрачають кошти через недостатній рівень володіння цими землями, а саме внаслідок слабкості наповнення місцевих бюджетів від плати за землю, правової відсутності норм та механізмів щодо справляння податку на нерухомість, надходження від зборів за договорів купівлі-продажу нерухомості та земельних ділянок і т.п. Крім того, відсутність ринку землі перешкоджає розвитку економічної системи на регіональному та місцевому рівнях.

Земля, яка перебуває у власності територіальних громад, повинна стати економічним активом і використовуватися місцевою владою не для збагачення окремих чиновників, а для розвитку територіальної громади. У розвинених країнах з цією метою створюють спеціальні компанії з управління активами, в які громада через органи місцевого самоврядування може входити в якості акціонера. Такі компанії найбільш ефективним і прозорим способом здійснюють проектне управління розвитком і володіють інструментарієм професійного управління раціональним використанням територіальних активів.

Основною тенденцією має бути зростання питомої ваги надходжень від плати за землю в структурі загальних надходжень до місцевих бюджетів. Слід активізувати діяльність органів місцевого самоврядування по впровадженню та розвитку ринку землі.

Основним джерелом формування необхідних коштів повинна бути земельна рента, яка має надходити у фонди району та оподаткування доходів. Тому ключовим напрямком державної політики в цьому питанні є повне забезпечення зайнятості сільського населення. Уже зараз в сільському середовищі 53% практично безробітних, що позбулися роботи за наймом. Зайнятість в приватному селянському господарстві становить не більше 16% від потенціалу. Сезонний характер роботи господарств товарного землеробства є негативним фактором. Іншими словами, рівень зайнятості тут може становити 45-47%. Тому проблеми формування місцевих бюджетів і зайнятості переплітаються. Їх рішення є складним і багатовекторним. Парадигмою розвитку може бути зростання зайнятості сільського населення в результаті розробки окремих соціальних програм. Особливої ??уваги заслуговує розвиток сільської кооперації з виробництва і збуту продукції тваринництва, городництва, садівництва. Зонами особливої ??турботи повинні стати регіони Полісся, Карпат, посушливого степу Причорномор'я і т.д. Вони вимагають не тільки фінансової допомоги, а й перерозподілу на їх користь певної частини земельної ренти.

Вимираючі села і занедбані господарства товарного землеробства потрібно включати в пріоритетні програми підприємництва і ринку землі. Але нові моделі господарювання для різних регіонів повинні бути різними. Якщо в степових районах можна залучити до ринку земельних ресурсів в межах 35-40% земель, то для Поділля, Прикарпаття або Полісся - не більше 20-25%. Пріоритетною повинна бути модель, яка базується на приватному підприємництві в конкурентному середовищі та оренді земельних ділянок. Для цього необхідною умовою є суцільний облік земель та інституційний земельний банк.



2.Задача

Визначте ефективність розміщення в регіоні промислового підприємства та обгрунтуйте результат розрахунку, якщо його загальний дохід у поточному році становив 11,0 млн. грн., а приведені витрати досягли суми 8,9 млн.грн.

Розв'язання.

Приведені витрати - економічна категорія, що відображає величину (у вартісному вираженні) повних витрат суспільної праці на виробництво продукції.

Ефективність виробництва визначається як відношення загального доходу до приведених витрат

Е = Загальний дохід / Приведені витрати

Е = 11,0 / 8,9 = 1,24.

Тобто 1 грн витрат приносить 1,24 грн доходу підприємства.

Отже, розміщення промислового підприємства в регіоні ефективне.



Висновки

Дискусійними є зараз місце і роль в системі регіональної політики запитань територіальної організації влади і розвитку місцевого самоврядування. Аналіз зарубіжного досвіду показує, що ці проблеми переважно відносять до конституційних реформ і питань державного будівництва. Необхідні конструктивні наукові напрацювання з поетапної трансформації державного устрою України в бік підвищення ролі регіонів у вирішенні питань соціально-економічного розвитку, подальшої децентралізації управління шляхом як деконцентрації, так і передавання або делегування окремих функцій виконавчої влади органам місцевого самоврядування, що функціонують як на регіональному, так і на місцевому рівнях.

Якісно нову роль починає грати Одеська область та Одеса, яка після подій у Криму стає новою чорноморської столицею, куди переміщений флот. Унікальна роль може бути у Вінницькій області та Вінниці, яка залишається лідером за досвідом і впровадженню місцевого самоврядування та регіональних реформ.

Новим локомотивом розвитку країни, на думку автора, може стати Миколаїв і Миколаївська область, які займають позицію центру Півдня України. Це і суднобудівний центр, і центр військово-промислового комплексу, який зараз починає відроджуватися в силу військових замовлень.

Закономірність глобалізації та регіоналізації відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин. Разом з тим, ці процеси супроводжуються значними негативними наслідками для цивілізації в цілому та окремих держав і регіонів зокрема. Глобалізація та регіоналізація виступають як всемогутня сила, що породжує надзвичайно гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів.



Список використаної літератури

1. О. Борисюк, Н. М. Кравчук] ; Нац. авіац. ун-т. - К.: НАУ, 2011. - 112 с.

2. Буряковський В. В. Регіональна економіка [Текст]: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. В. Буряковський, О. М. Грабчук ; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О. Гончара. - Суми: Папірус, 2011. - 355 с.

3. Квач Я. П. Регіональна економіка [Текст]: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Я. П. Квач, О. Г. Борісов, К. С. Колеснікова ; Укр. держ. ун-т фінансів та міжнар. торгівлі, Одес. ін-т фінансів, Каф. приклад. економіки. - О.: Фенікс, 2012. - 204 с. аграрний регіон реформування промисловий

4. Ковтун О. І. Регіональна економіка [Текст]: практикум для аудитор. занять та самост. роботи студ. за кредитно-модул. системою орг. навч. процесу / Ковтун О. І. ; Укоопспілка, Львів. комерц. акад. - Л.: Вид-во Львів. комерц. акад., 2011. - 219 с.

5. Мартусенко І.В. Регіональна економіка [Текст]: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / І. В. Мартусенко, Б. В. Погріщук ; Терноп. нац. екон. ун-т , Вінниц. ін-т економіки. - Т.: Крок, 2010. - 241 с.

6. Регіональна економіка [Текст]: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / [В. В. Журавель та ін.] ; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. - Х.: ХНАМГ, 2011. - 272 с.

7. Савченко В. Ф. Регіональна економіка [Текст]: навч. посіб. для студентів ВНЗ / В. Ф. Савченко. - Чернігів: ЧДІЕУ, 2013. - 195 с.

8. Спорняк С. О. Регіональна економіка [Текст]: курс лекцій для студ. ден. та заоч. форм навчання напряму "Економіка та підприємництво" / С. О. Спорняк, Я. В. Федько ; Держ. закл. "Луган. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка". - Луганськ: ДЗ "ЛНУ ім. Тараса Шевченка", 2012. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru