Падіння Римської республіки

Становлення, розвиток та падіння Римської республіки. Зовнішні відносини римлян. Боротьба Риму і Карфагену за панування у Західному Середземномор’ї. Перший тріумвірат, диктатура Цезаря. Громадянська війна, Другий Тріумвірат і встановлення Принципату.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 20.10.2011
Размер файла 458,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Римська республіка у V - І ст. до н .е. Визрівання кризових явищ

1.1 Становлення Римської республіки

1.2 Римська республіка у V - IV ст. до н.е. Зовнішні відносини римлян

1.3 Боротьба Риму і Карфагену за панування у Західному Середземномор'ї

1.4 Розвиток Римської держави у ІІ ст. до н. е

Розділ ІІ. Падіння республіки у Римі

2.1 Перший тріумвірат. Диктатура Цезаря

2.2 Громадянська війна, Другий Тріумвірат і встановлення Принципату

2.3 Епоха Августа

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

З недавніх пір актуальною темою є причини гибелі Римської республіки і утворення Римської імперії. Недавно по телебаченню демонстрували 23 серійний телесеріал «Рим» в якому показали події громадянської війни між Гаєм Юлієм Цезарем і Гнейом Помпейом та Гаєм Октавіаном і Марком Антонієм. Тому і я не лишився байдужим і вибрав дану тему, а також що найвідоміші правителі Римської держави Юлій Цезар і Октавіан Август безпосередні учасники цих подій. Але криза республіки почала назрівати від самого початку утворення республіки

З кінця VI ст. до н. є. і до І ст. до н. є. в історії Риму тривав період республіки. Усі важливі проблеми вирішувалися на Народних зборах голосуванням. На зборах громадян обирали на магістратські посади. Державу очолювали два консули, обрані на річний термін. Консули командували арміями і піклувалися про добробут громадян. Інші магістрати стежили за порядком у Римі, опікувалися фінансами, судом тощо. Як і раніше, функціонувала рада старійшин - сенат. Він керував зборами, перед ним звітувалися магістрати. Провідне місце в управлінні належало патриціям, з яких складався сенат.

Політична історія Риму V - IV ст. до н. є. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизації, зміцненням зовнішнього становище республіки.

Перша Пунічна війна (264 - 241 до н. є.) спалахнула через Сіцілію. Розпочали її римляни. Їм вдалося захопити деякі карфагенські міста. Але остаточну перемогу здобути було важко. Могутній карфагенський флот прикривав з моря свої міста і нищив італійські поселення на узбережжі. Проте морську перевагу Карфагену Рим швидко здолав. Римляни не лише збудували власний військовий флот, а й винайшли нову тактику морського бою. Свої кораблі вони спорядили містками з гаками. Підійшовши впритул до ворожого корабля, вони брали його на абордаж. Для пунів це було цілковитою несподіванкою. Карфаген здався, було укладено мир. Карфаген віддав Римові Сіцілію та деякі інші острови, і повернув полонених та сплатив контрибуцію. Так Рим здобув перші заморські володіння. Внаслідок двох наступних пунічних війн Рим став нейтральною державою Середземноморя.

У політичному житті Риму на 60 р. до н.е. найяскравіше виділялися три постаті: Гай Юлій Цезар, Гней Помпей і Марк Ліциній Красс. Незважаючи на свій вплив ніхто з них не міг протистояти сенату. Юлій Цезар хоча і належав до патриціанського роду, вів боротьбу проти сенатської аристократії. За це він накликав на себе ненависть багатьох видних політиків з табору оптиматів як то Марка Порция Катона, Марка Кальпурнія Бібула та ін.

У ході громадянської війни Цезар одержав ряд вирішальних перемог: над Помпєєм (Фарсал, 48 р. до н. е.), над армією прихильників Помпея в Африці (Тапс, 46 р. до н.е.) і Іспанії (Мунда, 45 р. до н. е.). У 45 р. до н. е. він став необмеженим володарем римської держави. Йому були декретовані сенатом надзвичайні почесті і повноваження - довічна диктатура, трибунська влада, титули "імператор", "батько вітчизни" і тому подібне Монархічні устремління Цезаря викликали неспокій прихильників республіки, і в результаті змови він був убитий (15 березня 44 р. до н.е.).

Рим, отриманий в правління Августом після багатьох літ громадянських воєн був далекий від колишньої величі часів ранньої республіки. Сама республіканська форма правління цілком себе дискредитувала. Поняття "республіка" було зв'язано у свідомості кожного римлянина з безперервними війнами, руйнівними і кривавими.

Для того, щоб не повторити сумної долі Цезаря Август активно почав зміцнювати свою владу. При цьому він використовував політику патерналізму, введену знаменитим попередником - "Усіх, хто бунтував занадто часто чи віроломно, він карав тільки тим, що продавав їх у рабство з умовою, щоб рабську службу вони несли вдалечині від батьківщини і звільнення не одержували раніше, ніж через 30 років".

Мет роботиа: розкрити причини падіння Римської республіки та з'ясувати наслідки.

Завдання: дослідити причини падіння республіки і встановлення принципату.

Об'єкт дослідження - Рим у часи республіки, причини та наслідки падіння республіки, огляд джерел і літератури.

Курсова робота складається зі вступу, 1 розділу Римська республіка V - І ст. до н.е. Визрівання кризових явищ, 2 розділу Падіння республіки у Римі, висновків, списку використаної джерел і літератури.

Розділ І. Римська республіка у V - І ст. до н. е. Визрівання кризових явищ

1.1 Становлення Римської республіки

Респумбліка - історична епоха Стародавнього Риму, що відрізнялася аристократично-олігархічною формою правління, в якій вища влада головним чином зосереджувалася у сенаті та в руках консулів. Іноді умовно підрозділяється на Ранню і Пізню. Латинський вираз res publica означає загальна справа.

З кінця VI ст. до н. є. і до І ст. до н. є. в історії Риму тривав період республіки. Усі важливі проблеми вирішувалися на Народних зборах голосуванням: приймалися нові закони та скасовувалися старі, оголошувалися війни та укладався мир, розглядалися позови та скарги в суд тощо. На зборах громадян обирали на магістратські посади. Державу очолювали два консули, обрані на річний термін. Консули командували арміями і піклувалися про добробут громадян. Інші магістрати стежили за порядком у Римі, опікувалися фінансами, судом тощо. Як і раніше, функціонувала рада старійшин - сенат. Він керував зборами, перед ним звітувалися магістрати. Провідне місце в управлінні належало патриціям, з яких складався сенат [14, с. 46].

Політична історія Риму V - IV ст. до н. є. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Республіканський спосіб правління встановився в Римі після вигнання царя Тарквінія Гордого (510/509 р. до н. е.). Прерогативи царської влади були розділені між двома посадовими особами, що обиралися щорічно, які спочатку називалися преторами, а потім консулами.

Внутрішня історія ранньої Римської республіки була історією боротьби перш за все між патріціями і плебеями. У Римі за часів царів існував фонд неподілених земель, так зване ager publicus - "суспільне поле". Він збільшувався за рахунок завойованих територій. Патриції, будучи, як правило, військовими вождями, прагнули за рахунок суспільного поля примножити свої особисті володіння. Плебеї ж були позбавлені доступу до цих земель і політично безправні. Тому їх боротьба за землю перепліталася з вимогами політичних прав.

В результаті тривалої боротьби плебеї добилися ряду великих успіхів: установи посади народного трибуна (494 р. до н. е.) для захисту інтересів плебеїв, допуску до консулата (367 р. до н.е.), відміни боргової кабали (326 р. до н.е.) і ін.

Після поглинання Римом кількох приміських громад і завоювання - ще в царську епоху - міст Габій і Фідене, римська територія (ager Romanus) обіймала собою близько 870 кв. км. На півдні римляни спиралися на одноплемінну ним і союзну федерацію латинських міст; на півночі мали проти себе могутні етруські міста під владою царів, що складали слабку федерацію; на сході ворогували із спорідненими гірськими племенами сабінян, вольськів і еквів, що робили набіги на родючу римську «Кампанью».

У дрібних сутичках з сусідами пройшла для Риму перша половина епохи в 240 років, передуюча повному завоюванню Італії Римом. На межі двох її половин стоїть завоювання римлянами міста Вейїв (396 до р. до р. е.). На початку ІV ст.

Рим піддався короткочасному, але спустошливому нашестю галлів (390 р. до н. е.) і спаленням Рима, але місто скоро відродилося, і протягом трохи більш як століття змогло підпорядкувати собі всю Італію в тодішньому сенсі, тобто за винятком долини По і приальпійських областей, що вважалися Галією.

З часом боротьба плебеїв привела до позитивних наслідків. Патриції були змушені піти на поступки і погодилися з тим, аби плебеї щороку обирали своїх представників - народних трибунів, обов'язком яких був би захист інтересів плебеїв у боротьбі проти сваволі патриціанських магістратів. Особа народного трибуна була недоторканною. Якщо трибун не погоджувався з рішенням сенату, то накладав заборону - вето на це рішення, і його не приймали.

До середини V ст. плебеї добилися прийняття писаних законів, що їх викарбували на 12 мідних дошках та виставили на головній площі Рима - Форумі. Ці закони увійшли в історію як Закони дванадцяти таблиць. Вони стали основним джерелом римського права, встановлювали обов'язковість обговорення в суді, передбачали обов'язкове виконання рішень, ухвалених судовою владою[19, с. 26].

Якщо раніше патриції чинили все на власний розсуд то тепер вони змушені були підкорятися законам. Згодом плебеї добилися права на землю, було скасована не боргове рабство. Відтепер за несплату боргу могли відібрати майно, але обертати людину на раба заборонялося.

Зрештою від плебеїв обирався один із консулів. На початку IV ст. до н.є. плебеям стали доступними всі посади. Та найбільшою перемогою плебеїв було те, що і рішення їхніх зборів мали виконувати всі громадяни.

Оскільки плебеї становили більшість, це і означало народовладдя, тобто республіку. Спочатку Рим був містом-державою. Його територія складалася з міста та землеробської околиці.

1.2 Римська республіка у V - IV ст. до н.е. Зовнішні відносини римлян

З V ст. до н. є. Рим поступово завоював численні землі, потіснивши етрусків та інші племена. Здійсненню планів римлян деякий час перешкоджали кельти, які тоді займали майже всю Західну Європу. Римляни називали їх галлами, тобто півнями, оскільки кельти полюбляли яскравий одяг та прикрашали шоломи півнячим пір'ям.

Північну Італію галли окупували ще в середині V ст. до н. є. А у 390 р. до н. є. вони вдерлися до Рима і спалили його. Вистояла лише цитадель на Капітолії. За переказами, капітолійську залогу розбудили гуси, які зчинили галас при наближенні галлів. Звідси походить вислів, що гуси врятували Рим. Галли залишили місто, взявши великий викуп.

Після поразки у війні з галлами римляни здійснили реорганізацію армії. Основним її підрозділом став славнозвісний римський легіон. Він налічував 4500 воїнів: 4200 піхотинців та 300 вершників. Легіон поділявся на менші підрозділи. Під час бою вони шикувалися в три ряди. Причому в останньому ряду стояли найдосвідченіші воїни. Прорвавши перші ряди, супротивник сподівався на перемогу. Однак тут у бій вступали кращі сили. З боків (флангів) легіон прикривала кіннота.

Така організація війська була найсучаснішим винаходом. Завдяки їй римлянам і вдалося завоювати півсвіту.

Проте у подальшому галли знову вдиралися у підвладні Риму землі, але зазнали поразки і змушені були укласти мирний договір.

Ще в V ст. італійське плем'я самнітів поширило свою владу на Кампанію, до них перейшло місто Капуя. Великі капуанські землевласники звернулися по допомогу до Риму. Розпочалася Перша Самнітська війна, що закінчилася перемогою Риму[21, с. 75].

Загострився антагонізм між Римом і містами Латинського союзу - федерації З0 міст Лацію (сучасне Лаціо, Італія). У результаті розпочалася Латинська війна, що тривала з 340 до 338 р. до н. є. Повстали майже всі латинські міста. До них приєдналися жителі міста Капуя. Внаслідок війни Латинський союз перестав існувати: найближчі до Рима міста ввійшли до його складу, а їхнє населення було визнано рівноправним з римлянами, жителі ж інших латинських общин були зрівняні з римлянами в громадянських правах, але їм не дано було права голосу в Народних зборах.

Римляни і на цей раз міцно утвердилися в Кампанії, що призвело до нового загострення з самнітами, і, коли римляни захопили Неаполь, розпочалася Друга Самнітська війна. Римляни реорганізували армію, створивши невеликі рухливі загони, озброєні дротиками та короткими мечами. У результаті цих нововведень римські війська здобули над самнітами та їхніми союзниками ряд перемог.

У III ст. після тривалої перерви галли, з'єднавшись з етрусками, дійшли до римських територій. Цим скористалися самніти, які поновили свій вплив у Луканії, раніше союзній Римові. Це стало приводом до Третьої Самнітської війни, у якій Рим знову здобув перемогу.

У результаті безперервних воєн з навколишнім населенням Рим поступово завоював Середню, а потім і Південну Італію. Боротьба за останню була особливо жорстокою.

Після перемоги над самнітами римляни розпочали боротьбу з грецькими містами. Найбільшим грецьким містом в Італії був Тарент. Місто не мало своєї армії і користувалося послугами грецьких найманців. 280 р. до н. є. римляни послали в Тарент послів, але їх образили, що і стало приводом для війни. Для боротьби з Римом Тарент запросив епірського царя Пірра, одного з видатних тогочасних полководців. Він висадився в Італії з армією, що складалася з 22 тис. добре навчених піхотинців, 3 тис. кавалеристів і 20 бойових слонів, застосування яких під час війни було новиною[4. с. 66].

Перша битва між римлянами і Пірром, що закінчилася перемогою останнього, відбулася поблизу Гераклеї. Велику роль відіграли при цьому бойові слони, з якими римляни боротися ще не вміли.

Наступного року Пірр здобув нову перемогу над римлянами в Апулії, але при цьому зазнав значних втрат ("Піррова перемога"). Тому він вирядив у Рим послів з пропозицією укласти мир, яку відхилив Сенат.

275 р. відбулася вирішальна битва між армією епірського царя і римськими військами. Римські лучники зуміли злякати слонів, повернути їх назад і розладнати ряди війська Пірра. Римляни здобули рішучу перемогу і захопили величезну здобич. Пірр повернувся в Епір і незабаром загинув у боротьбі з македонянами.265 р. римляни завершили завоювання Італії.

Таким чином, на III ст. до н. є. влада Риму поширилася майже на всю Італію. В успіхах Риму велику роль відіграли дипломатія, принцип "поділяй і владарюй". Майже в кожній війні Рим виступав у союзі з якими-небудь племенами і містами, часто руйнував союз своїх противників і так здобував перемогу. Рим був молодою рабовласницькою державою, і його перемога над італійськими племенами була перемогою рабовласницького ладу[21, с. 64].

Успіхам Риму наприкінці IV - на початку ІІ ст.. до н. є. сприяла консолідація рабовласницького класу. Наслідком римських завоювань було утворення федерації, підкорених Римом племен та міст і поширення рабовласницьких відносин на весь Апеннінський півострів.

Завоювавши Італію, Рим не заспокоївся. Метою його домагань став багатий острів Сіцілія. Колись тут оселилися фінікійці та греки. Серед грецьких міст славилися Сіракузи. Рим почав готуватися до війни за острів. Але на Середземному морі тоді володарював Карфаген.

Це місто заснували фінікійці. Воно швидко стало могутнім завдяки сильному торговельному та військовому флоту. Згодом Карфаген підкорив фінікійські міста на Піренейському півострові (сучасна Іспанія) та чимало міст на островах. Так виникла потужна морська держава - Карфаген. Він і став суперником Риму на Середземному морі. Понад 60 років між Римом та Карфагеном точилися запеклі війни за перевагу у Середземномор'ї. Ці війни дістали назву Пунічних, оскільки римляни називали жителів Карфагена пунами.

Утвердивши владу республіки у Римі, Рим починає завойовувати Апенінський півострів, внаслідок чого були війни із Самнітами, з Піром правителем Епіру який був союзником грецького міста Тарент який знаходиться на Апенінському півострові, та інші війни піля яких Рим захопив Апенінький півострів.

1.3 Боротьба Риму і Карфагену за панування у Західному Середземномор?ї.

Головними причинами римо-карфагенських протистоянь є соціально-економічні протиріччя, які постають тим ядром, на основі якого можна окреслити реальну картинку минулого, зрозуміти сутність подій і конфронтації між Римом і Карфагеном.

Боротьба між Римом та Карфагеном була жорстокою і довготривалою й охоплювала значні території тогочасного світу. Протягом більше ста років з перервами вони боролися між собою; вони билися, як дикі звірі, завдаючи шкоди мирним жителям. Між ними було три війни - вони називалися Пунічними війнами[7, с. 56].

Пунічні війни відображали смертельну сутичку між Римом і Карфагеном за панування на Західному Середземномор'ї і були прямим наслідком політики територіальних загарбань ворогуючих сторін.

Рим вів постійні війни з своїми сусідами. За період з 382 до 275 рр. до н.е. відбулося близько 10 великих війн, внаслідок яких римляни підкорили весь Аппенінській півострів.

Завоюванням Італії не було завершено римську експансію. Римляни були зацікавлені у війні як у способі привласнення багатства, розширення земельного фонду, а також поширення влади римського народу та системи експлуатації підкорених територій.

Війни збагачували всіх учасників, але очікування військової здобичі зумовлювало певне ставлення римського суспільства до війни, яке мислило скоріш категоріями грабежу та загарбання, ніж виробництва. Військовий успіх вважався найбільш належним джерелом багатства.

Війна була невід'ємною частиною всього римського способу життя. Військова слава була важливою передумовою політичної кар'єри. Досвід ведення війни (участь у 10 кампаніях) був обов'язковим для кандидатів на посади магістратів.

Римляни не могли не воювати і предметом їхньої подальшої експансії став острів Сицилія, який в давнину називали ,,житницею”. Проте на острові вже була досить міцна грецька держава Сіракузи, решта території була захоплена Карфагеном.

У той час, як в Італії посилювався вплив Риму, в Північній Африці наймогутнішою державою був Карфаген - фінікійська колонія в Північній Африці. Карфагеняни були чудовими моряками і підприємливими купцями. За державним устроєм Карфаген був республікою, яка ще більше, ніж римська, була республікою багатіїв. Це була міська республіка з величезною кількістю рабів.

Карфаген поширив свою владу на інші колонії і за їх співучасті утворив велику державу, що від Сицилії й Сардинії на сході сягала аж до Іспанії й узбережжя Атлантичного океану. Свої володіння карфагенці старанно пильнували, не допускаючи до них нікого з чужинців.

Пунійці (так римляни називали карфагенян) здавна прагнули закріпитися на багатій Сицилії. У V ст. до н.е. вони невдало воювали з коаліцією грецьких полісів на чолі з Сіракузами. Починаючи з 409 р. до н.е. пунійці здійснюють ряд десантних операцій з метою закріплення на острові. Ці війни з Сіракузами продовжувались протягом усього IV ст. до н.е. У 315 - 306 рр. до н.е. відбулася ще одна безрезультатна війна Карфагена та Сіракуз, в результаті якої сторони зберегли свої колишні володіння. Нарешті у першій половині ІІІ ст. до н.е. Карфагену вдалося утвердитись на значній частині Сицилії та забезпечити собі панування на заході Середземного моря.

В той же час народні збори Риму виступили з вимогою поширити впливи Римської держави на морі і для їх забезпечення здобути сусідню Сицилію. Рим не міг погодитися з тим, щоб поряд залишалася торгова база фінікіян і не хотів змиритися із торговою гегемонією Карфагену в Західному Середземномор'ї, що і відобразилось у прагненні оволодіти Сицилією. Інтереси двох найсильніших держав Середземномор'я увійшли у непримириме протиріччя.

Отже ,,каменем спотикання” між двома потужними державами античного світу став острів Сицилія - давня вотчина карфагенян. За словами римського історика Флора ,,вона була ласим шматком, який ніби був під рукою і, водночас, відірваний від материка”. Майбутня здобич приваблювала своїми містами і землями, де легко можна було збагатитись. Однак римляни в Сицилії були небажаними гостями і в плани карфагенян їхня поява явно не входила.

Напередодні Першої Пунічної війни сили сторін були різними. Карфаген володів обширними територіями, Рим же мав більший людський потенціал. Багатства Карфагена здавались невичерпними, проте римлянам було легше налагодити постачання армії, що проводила воєнні дії на Сицилії. Карфаген хазяйнував на морі, у Рима кораблів майже не було. В армії Карфагена воювали найманці, але римське ополчення було надійнішим. Грошей найманці вимагали більше, а управляти ними, звичайно, було важче. Професійність карфагенських офіцерів була безсумнівною, у римських солдатів була чудова дисципліна. Кіннота карфагенян здавалась непереможною, римські легіони звикли перемагати[16, с. 26].

Приводом до війни стали події, що відбулися на острові Сицилія. У сицилійському місті Месcані, навпроти італійського міста Регіон, грецькі наймані вояки, що їх звали ,,мамертинами” - синами Марса, заснували розбишацьку державу. Коли ж сіракузький король Гієрон II хотів цю державу завоювати, вони звернулися за допомогою і до Рима, і до Карфагена. Карфагенці поспіли швидше й зайняли Мессану. Римляни, які побоювалися, що взяття карфагенянами Мессани спричинить до захоплення Сіракуз, тобто підкорення Карфагеном всієї Сицилії, почали військові дії на острові.

Війна проходила на периферії цивілізованого світу. Але Рим для могутніх великих держав того часу - Сирії Селевкідів, Єгипту Птолемеїв, Македонії Антигонідів - нічого не означав. Для мешканця Олександрії чи Антіохії - великих міст тогочасного світу - події, що відбувалися в Італії здавалися далекими і нецікавими. Але вже наприкінці Перша Пунічна війна була ,,в центрі уваги світової спільноти”.

На боці карфагенян виступав увесь грецький світ, та й сам Карфаген давно вважався елліністичним центром. З часів Аристотеля, який возвеличував державний устрій Карфагену, багато греків симпатизували столиці пунійців.

Війна розпочалася в 264 р. до н.е., коли римська армія захопила Мессану, розгромивши спочатку карфагенян, а потім і сіракузьке військо. З 263 р. до н.е. сіракузці сталі союзниками Рима. Незабаром римляни вторглися до західної Сицилії і взяли в облогу карфагенську фортецю Агригент. Облога і битва при Агригенті відбулася в 262 р. до н.е. Захисники міста під командуванням Ганнібала Гіско стійко оборонялися, а Карфаген надіслав для підтримки армію під командуванням Ганнона. У наступній битві Ганнон зазнав поразки, але Ганнібалові зі своєю армією вдалося втекти з міста. Ця перемога принесла Риму владу над більшою частиною Сицилії, за винятком декількох карфагенських фортець, розкиданих по західному берегу, які Карфаген боронив за допомогою свого флоту.

Битва біля Липарських островів 260 р. до н.е. в Тірренському морі, в якому римська ескадра під командуванням С. Корнелія Сципіона зазнала поразки, підтвердила перевагу карфагенського флоту.

І в тому ж таки 260 р. до н.е. відбулась морська битва біля Міл, в якій римський флот, що комплектувався кораблями, збудованими за зразком пунічної п'ятиреми, під проводом Гая Дуїлія переміг карфагенський. Карфагеняни втратили 50 кораблів: почасти їх було затоплено, почасти - взято в полон.

Перемогу було здобуто завдяки застосуванню винайденого абордажного містка, що кріпився на бортах римських кораблів, що сприяло перенесенню тактики сухопутного бою на морську війну. Карфагеняни втратили контроль над морем. Римські експедиційні сили вторглися на Корсику і Сардинію.

Рим, заохочений першим успіхом, вирішив розбудувати морську силу й атакувати сам Карфаген. У 256 р. у море вийшов римський флот, що мав до 350 кораблів. Карфагеняни, чисельність флоту яких теж сягала близько 350 кораблів, заступили йому шлях біля мису Екном на Півдні Сицилії. Але і цього разу в тяжкому бою перемогла нова римська тактика. Тридцять карфагенських кораблів було потоплено і 64 захоплено, тоді як римляни втратили тільки 24[19, с. 52].

Історик Полібій оповідає про це так: “Хоча до цього римляни ніколи не звертали уваги на море, враз, коли про це подумали, вирішили побудувати воєнні кораблі, і вони так відважно взялися за діло, що, не випробувавши добре ще сил, уже вирішили дати морський бій карфагенянам, що від предків тримали владу на морі”.

Перемога в цьому бою дозволила римлянам у 256 р. до н.е. висадитись в Африці. Армію, чисельністю 20 тисяч чоловік, очолював воєначальник Регул. Після того, як він виграв вирішальну битву біля Адіса, карфагеняни запросили миру. Проте умови, поставлені Регулом, були такі жорсткі, що карфагеняни вирішили продовжувати війну.

Здавалося, що Фінікійській державі прийшов кінець. Але римський сенат зробив тут велику помилку, оскільки відкликав з Африки флот, залишивши тільки 15 000 сухопутного війська. Крім того у відчаї пунійці звернулися по допомогу до вождя спартанських найманців Ксантіппа, який зі своїм загоном незабаром прибув до Карфагену. Незабаром це дало свої плоди. Карфагеняни під проводом Ксантіппа за допомогою нумідійської кінноти, бойових слонів та фаланги грецьких найманців блискавично перемогли римлян у бою біля Туніса, що відбувся у 255 р. до н.е. Римський флот з врятованими залишками війська було знищено штормом. Після цього війна знову повернулась на сицилійську землю, де вона проходила із перемінним успіхом, але все ж таки з перевагою на боці римлян. Римляни, відмовившись від морської війни, завойовують Сицилію, окрім карфагенських баз Лілібей, Дрепанум та Ерікс.

Втрата римського флоту і зникнення загрози столиці дозволили карфагенянам 254 р. до н.е. укріпити взяті в облогу фортеці в Сицилії і повернути Агригент. Римляни відповіли успішним десантом на укріплене місто Панорм. Встановилася взаємна рівновага. Однак успішне ведення війни римлянами перекреслила битва біля Дрепанума. Тут, поблизу сицилійського узбережжя, римський флот під командуванням консула П. Клавдія Пульхера, що блокував сицилійський порт Лілібей, вступив в бій з карфагенським під керівництвом Адербала; кожний флот налічував приблизно по 200 кораблів. Римляни зазнали поразки, втративши 93 кораблі, 8 тисяч загиблими і 20 тисяч полоненими. Карфагенський флот не втратив жодного корабля.

Для Рима це був рік тяжких невдач. Під Еріксом сухопутні і морські операції проти карфагенських сил під командуванням Гамількара Барки виявилися безуспішними. Незабаром після цього велика частина римського флоту загинула в морі під час шторму.

Під кінець війни карфагенські сили очолив, згаданий вище, Гамількар Барка, який прибув у Сицилію в 247 р. до н.е. В 247 - 242 рр. він здійснює загальне керівництво карфагенської армії західної Сицилії. Протягом цих років полководець успішно відбивав всі римські спроби захоплення карфагенських фортець, умінням і винахідливістю компенсуючи тактичну перевагу легіону. Не зустрічаючи серйозного римського опору на морі, він спокійно відсилав кораблі грабувати береги Італії.

Однак, талановитий воєначальник не зумів змінити хід подій. Завдяки знову відродженому флоту, римляни у 242 р. до н.е. захопили карфагенські фортеці Лілібей та Дрепанум. А у 241 р. до н.е. відбулася вирішальна морська битва біля Егатських островів. Карфагеняни направили в сицилійські води Ганнона із флотом чисельністю близько 200 кораблів. Римляни із Катулом на чолі здобули повну перемогу - 70 карфагенских кораблів було захоплено, ще 50 потоплено. Перемога римського флоту в битві біля Егатських островів визначила результат війни. Виснажений війною Карфаген у 241 р. до н.е. змушений був укласти мир.

Мир був укладений на умовах відмови Карфагена на користь Риму від частини Сицилії, що належала йому, і від островів між Італією і Сицилією, а також з вимогою повернення переможцям полонених без викупу і виплати грошової контрибуції у розмірі 3200 талантів срібла. Рим дозволив Сіракузам зберегти контроль над східною Сицилією, але організував західну Сицилію як свою першу заморську провінцію.

Так сухопутна держава, що зуміла створити флот, здолала ,,морську” державу із здавалося б непереможною воєнно-морською силою. Проте в Римі залишилися незадоволені умовами миру. Дійсно, переможений Карфаген зберіг не тільки свою незалежність, але і всі заморські володіння, крім Сицилії, яку і раніше ділив з греками.

Інакше сприйняли цей договір в Карфагені. Така бажана Сицилія була назавжди втрачена. Торговельна монополія карфагенян у Західному Середземномор'ї була підірвана. Тепер розміщені на Сицилії римські війська могли вторгнутись в Африку. Під загрозою опинилось саме існування Карфагенської держави, але все ж таки вона залишалась потужним противником Риму [12, с. 62].

Отже, Перша Пунічна війна, яка тривала впродовж двадцяти трьох років, з 264 по 241 рр. до н.е. закінчилася перемогою Риму. Підбиваючи підсумки війни, німецький історик Теодор Моммзен писав, що ,,римляни вели її гірше, ніж будь-яку іншу війну”. ,,Якщо Рим і переміг, то тільки завдяки помилкам своїх ворогів”. Цей факт сприяв тому, що карфагеняни не втрачали надію на успіх у новій війні. Такий мир не міг бути стійким.

Крім того, після війни сталися зміни в організації влади Карфагена. Зростає роль народних зборів та народу в цілому. Олігархія, позиція якої похитнулась, розкололась на два угруповування. Перше, на чолі з Ганноном, виступало за обережну і мирну політику, яка б виключала будь-який конфлікт із Римом, інше, під керівництвом Гамількара Барки, - за активну політику, метою якої є реванш. Оскільки цю мету сповідували широкі кола карфагенян, зацікавлені притоком багатств та торговою монополією Карфагену, то природнім був союз між ними та баркидською олігархією, що сприяв посиленню конфронтації між Римом та Карфагеном.

Після закінчення війни співвідношення сил у Середземноморській акваторії схилилось на бік римлян. Підтвердженням цього стали події, що відбулися у 238 р. до н.е. Військові найманці, обурені невиплатою належних їм грошей, повстали проти Карфагена. До повсталих приєднались раби, лівійці та нумідійці. Повстання охопило африканські та іспанські володіння Карфагена, а також Сардинію. І якщо повстання в Африці та Іспанії вдалося придушити, то в Сардинії склалась зовсім інша ситуація. Після описаних вище подій сардинські найманці направляють до Риму прохання про допомогу, і той знову оголошує війну Карфагену і примушує поступитися Сардинією та Корсикою, а також сплатити ще 1200 талантів. Тірренське море стає ,,своїм морем” для римлян.

Перша Пунічна війна, хоча і закінчилася перемогою Риму, не вирішила основного питання - про політичне і економічне панування в Західному Середземномор'ї, оскільки економічна і військово-політична потужність Карфагена не була зламана. На світовій арені продовжували залишатися дві могутні держави, які не збиралися йти на поступки одна одній і прагнули розширити свій вплив на якомога більшій території.

1.4 Розвиток Римської держави у ІІ ст. до н. е

Народні збори, як і раніше, залишались найвищою установою в державі. Вищі магістрати офіційно мали всю повноту влади, але обирались на короткий термін, а їх обрання залежало від рішення сенатської більшості.

В останній період війни з Ганнібалом роль Сенату зросла, а надалі ще більше посилилася. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політикою, був оплотом знаті (нобілітету). Серед знаті пануюче становище належало старшим патриціанським родам - Еміліям, Корнеліям, Клавдіям, Валеріям.

Великого впливу набули окремі плебейські роди, зокрема Лівії, Семпронії та особливо Цецілії Метелли. З кінця III ст. доступ у Сенат для нових членів став складнішим. Ті, хто не належав до сенаторської знаті, могли добитись вищих посад лише у виняткових випадках.

Сенатори носили туніку з широкою пурпурною каймою, черевики з чотирма ремінцями і золоту каблучку на пальці. В їхніх будинках було чимало клієнтів, які всюди супроводжували свого патрона. Клієнтами були іноземці або молодші родичі (земляки), які не мали громадянських прав. Вони голосували за патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергу в разі необхідності патрон виступав за клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Для римського політичного життя першої половини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету. Зокрема, великим авторитетом користувався Публій Корнелій Сципіон Африканський Старший. Він впливав на зовнішню та внутрішню політику Риму. У зовнішній політиці він був противником утворення нових провінцій і вважав, що зміцнити римську могутність можна, створивши систему залежних від Риму держав. У внутрішній політиці Сципіон був прихильником сенатської системи управління, але разом з тим ставив своєю метою полегшення військової служби і зменшення прямих податків. Одним із найбільш послідовних противників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший, який виступав як затятий прихильник старовини і захисник аристократичних привілеїв, наполягав на зруйнуванні Карфагена. Впродовж багатьох років Катон боровся проти розкоші аристократії Риму, але згодом багато з того, що запровадив Катон, було скасовано [16,0с. 132].

Падіння Сципіона, як і скасування заходів Катона, свідчили про ще більше посилення сенаторської олігархії, що виявилося і в законодавстві першої половини II ст., яким регламентувався порядок проходження магістратур. Найвищі магістратури могли посідати лише ті, хто пройшов нижчі виборні посади. Той, хто претендував на першу магістратуру, мав бути не молодший 28 років, прослужити десять років в армії або ж протягом десяти років з'являтися за призовом на військову службу. Виборним посадам повинна була передувати військова служба. Цей закон мав допомогти олігархії в боротьбі проти осіб, популярних серед плебсу. Найвищі посади, як правило, обіймали пересічні особистості, але зі знатних родів.

Обмеження доступу у вищий стан призводило до посилення незнатної верхівки плебсу - вершництва - другого після сенаторів за майновим цензом стану римського суспільства, що мав право стягати податки. Вершники вдавалися і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, вони давали потрібні суми в позику під високі проценти і по закінченні терміну забирали гроші найжорстокішими способами. Лихварські операції в Римі перейшли до рук вершників, так само як і зовнішня торгівля. Вершники поступово відокремилися від основної плебейської маси і оформилися в окремий

В еволюції рабовласницького способу виробництва в Стародавньому Римі (виник у 754 - 753 pp. до н. е.) виділяються такі періоди: ранній Рим (VIII - VI ст. до н. е.) - період розкладу родового ладу; VI - І ст. до н. е. - період республіки; II - І ст. до н. е. - І - II ст. н. е. - період розквіту Римської імперії; III - IV ст. н. е. - період кризи і розкладу античної економічної системи.

У період раннього Риму виникла сусідська община і посилилося соціальне розшарування. Велике значення для руйнації родового ладу мали реформи царя Сервія Туллія (579 - 535 pp. до н. е.). Усю римську територію було поділено на 21 трибу (округ) - 4 міських і 17 сільських. Як і Солон в Афінах, Сервій Туллій запровадив цензовий принцип поділу населення Рима на шість майнових розрядів. На основі майнового цензу комплектувалося військо. По суті ці реформи створили новий державний устрій. Настав період республіки. Рим у цей час - місто-держава, подібне до грецьких полісів, що підкоряло інші держави, але не включало їх до складу Римського поліса.

Переважання розвитку сільського господарства було характерним для соціально-економічного життя Стародавнього Риму VI - III ст. до н. е. У найбільш розвинутих районах (Етрурія, Кампанія, Апулія) вирощували пшеницю, ячмінь, просо, боби; у менш розвинутих і гірських районах - полбу, ячмінь, боби, ріпу. Населення займалося виноградарством і тваринництвом, зокрема розведенням ослів. Навколо великих міст створювали спеціалізовані господарства, які постачали в міста молоко, сир, м'ясо, свіжі овочі та фрукти.

У Стародавньому Римі земля належала або знатним патриціанським родам, або плебеям, але частина її («агер публікус») була власністю міста - держави і вважалася загальною. Її можна було займати, вносячи до казни орендну плату. Спочатку плебеї не мали такого права, що зумовило їхню тривалу, протягом VI - III ст. до н. е., боротьбу за допуск до «агер публікус», за зниження позичкового процента, за політичну рівноправність, а також проти боргового рабства. Для того щоб послабити боротьбу за землю, Рим став засновувати на завойованих землях колонії, роздаючи там землі плебеям. У V ст. до н. е. було засновано 10, у IV ст. до н. е. - 15 колоній.

Заснування колоній у V ст. до н. е. супроводжувалося частковим задоволенням вимог плебеїв. "Закони XII таблиць" закріпили приватну власність, рабство, обмежили свавілля патриціїв, зменшили позичковий процент до 8 % за рік, проте шлюби між патриціями та плебеями заборонялися. У IV ст. до н. е. плебс здобув ще низку перемог. У 367 р. закон Ліцинія і Секстія заборонив володіти більш ніж 500 югерами землі (югер - 0,25 га). Можна гадати, що мова йшла про допуск плебеїв до агер публікус, але в реальному житті таку можливість мала лише плебейська верхівка. У 326 р. законом Петелія було скасовано боргову кабалу для римських громадян і членів їхніх сімей. У рабів можна було перетворювати переважно військовополонених. До кінця III ст. до н. е. плебеї домоглися також політичної рівноправності з патриціями. Унаслідок перемог плебсу Рим до початку III ст. перетворився в громадянську общину - цівітас, аналогічну грецькому полісові. [16, с. 28].

Розвиток сільського господарства сприяв у VI - III ст. до н. е. активізації ремесел і торгівлі. У виробництві використовували як залізо, так і бронзу. Найпоширенішим із ремесел було керамічне: виготовляли посуд, тару, водопровідні труби, черепицю, цеглу тощо. Активізувалися торгові контакти. Торгували предметами розкоші, залізом, металевими виробами, керамікою, хлібом, вином, маслиновою олією. Найбільшими торговими центрами були Сиракузи, Тарент, Популонія, Адрія, Спіна. Однак центром торгового життя залишався Рим. Для торгівлі тут виділявся кожний дев'ятий день, який називався нундіни (дев'ятий). Один раз на рік організовували ярмарки, куди приїжджали жителі сусідніх міст. Ярмарки приурочували до великих релігійних свят і проводили поблизу святинь. Потреби торгівлі викликали появу карбованої монети. У Римі перші монети відливали у формах: це були мідні злитки вагою 273 г, без зображень (так званий важкий ас). У другій половині IV ст. до н. е. на монетах появилися зображення тварин - бика, свині, орла та ін. (ас із зображенням). Карбування більш легких і зручних срібних монет почалося в Римі лише з кінця III ст. до н. е. Перший монетний двір - підприємство, де карбували монети, було засновано при храмі Юнони Монети. Звідси, до речі, і пішов термін "монета". Спочатку користувалися грецькими монетами, а з другої половини IV ст. до н. е. появилися римські монети. Основними номіналами у Римі були бронзовий ас, срібний сестерцій (2,5 аса), срібний динарій (10 асів, або 4 сестерції).

У Стародавньому Римі існувало рабство. У різні періоди воно мало різний характер. Патріархальне рабство існувало в період IV - III ст. до н. е., коли експлуатація раба ще не досягла крайніх меж. Інститут рабства зафіксований "Законами XII таблиць". У документах IV ст. до н. е. раби згадуються частіше. Судячи з того, що в 357 р. до н. е. запроваджено податок на відпущення рабів на волю, чисельність їх була значною. Проте різкої межі між вільним і рабом не було.

Чисельність рабів значно зросла з військовою активністю римлян. Війни стали основним джерелом надходження рабів. Можливість використовувати рабів-чужаків дала змогу скасувати боргову кабалу (у 326 р. до н. е. за законами Петелія громадянин відповідав за заборгованість тільки своїм майном); поступово рабовласницькі відносини проникли в усі сфери життя.

На рубежі III - II ст. до н. е. патріархальне рабство розвинулось у класичне. Можна виділити зовнішні (вдалі війни) і внутрішні (еволюція суспільно-політичних відносин у IV - III ст. до н. е.) причини цього переходу. Внутрішні мали вирішальну роль, а війни лише прискорили розвиток внутрішніх процесів.

Поширення приватної власності, концентрація землі, розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу потребували дешевої робочої сили. Дрібного власника, наділеного ділянкою землі, практично не можна було примусити працювати на іншого. Такою робочою силою міг бути лише позбавлений прав і майна раб.

Рабство у досконалій формі сприяло переходу від дрібного до більш великого централізованого виробництва. Переважати стали маєтки на 100 - 250 югерів землі з 13 - 20 працівниками. Це вказувало на загальну інтенсифікацію виробництва, хоча традиційний селянсько-общинний сектор і далі посідав важливе місце.

Сільське господарство в II - І ст. до н. е. переживало підйом. Про його стан докладно повідомляють римські автори Катон (II ст. до н. е.) і Варрон (І ст. до н. е.). Значно поширилося виноградарство, маслино- і овочівництво, урожайність зернових до І ст. до н. е. досягла 10 - 15 ц/га. Землеробство забезпечило Італію продуктами харчування, в тому числі хлібом (привізного вистачало тільки на Рим і військо), воно вважалося престижним заняттям. В обробці врожаю використовували преси - з вантажем, клиновий, гвинтовий, а також давильний для вичавлювання винограду, оливок, овочів, млини з жорнами із вулканічних порід або дробленого базальту (появилися з V ст. до н. е.). На початку нової ери почали будувати водяні млини.

Піднесення сільського господарства II - І ст. до н. е. можна пояснити трьома причинами:

- широким запровадженням рабства;

- встановленням ринкових зв'язків між містом і селом, які мали потребу в продукції один одного. Товарною галуззю в маєтку, як правило, ставала лише яка-небудь одна. Основна маса продуктів у ринковий обіг не втягувалася. Наприклад, катонівський маєток забезпечував себе всім аж до кілків і вербових лозин для підв'язування винограду;

- переходом від дрібного до великого землеробства. Найпоширенішим видом був фільварок на кілька сот югерів (середня вілла становила 200 - 300 югерів (50 - 60 га) землі з 10 - 20 рабами). У таких маєтках, де контроль за рабами був ефективнішим, застосовували елементи простої і складної кооперації. Товарність фільварку сягала 70 - 90 %. Існували також дрібні господарства сільського плебсу площею 10 - 30 югерів землі з використанням 1 - 2 рабів. Хоча такі господарства часто розорялися, вони пристосовувалися до всіх змін економіки.

Збільшення чисельності селян викликало могутній рух вільного громадянства за аграрні реформи. Частково ці проблеми було вирішено за законом Тіберія Гракха (134 р. до н. е.), що обмежував кількість земель, які можна було взяти в оренду в держави із фонду агер публікус - не більш як 1000 югерів на сім'ю. Землю понад цю норму повертали в державу та ділили на ділянки по 30 югерів для безземельних і малоземельних громадян. Щоб попередити розорення, ці землі не можна було дарувати або продавати. У III ст. до н. е. цей принцип відмінили; усі громадяни, які володіли державною землею в розмірах 500 югерів, отримували її у повну приватну власність. Ця подія мала двояке значення: з одного боку, сприяла розвитку товарно-грошових відносин на селі, прагненню власників зробити маєток більш прибутковим, а з другого - фактично відкривала шлях до концентрації землі в руках багатих [13, с. 29].

Рабство проникало також у ремесла, які на рубежі II - І ст. до н. е. бурхливо розвивалися. Переважали майстерні, у яких працював вільний майстер з 1 - 2 рабами; лише в галузях, де вироблялися товари широкого вжитку, налічувалося до сотні робітників. Досить часто стали виходити на волю раби-ремісники (вільновідпущені).

За рахунок узаконеної експлуатації провінцій (сплата податків і нерівноправна торгівля), які вважалися "маєтками римського народу", швидко розвивалися ремесла.

Римлянам належить заслуга винаходу бетону (II ст. до н. е.), відкриття методу дуття скла (І ст. до н. е.).

Визначилася спеціалізація різних видів ремесел, склалися ремісничі центри: у Путеолах виробляли вироби із заліза, у Капуї - з бронзи й свинцю, у Калах і Минтуріях - сільськогосподарські знаряддя, в Арреції - кераміку, у Таренті - шерстяні вироби, у Північній Італії - льняні тканини. Ремісники створювали колегії за професіями, куди приймали також вільновідпущеників і рабів.

Великими торговими центрами були Рим, Путеоли, Сиракузи. Характерно, що в Західне Середземномор'я із Італії вивозили готову продукцію в обмін на сировину, торговий баланс зі Східним Середземномор'ям був пасивним, оскільки римські вироби не могли конкурувати з грецькими. За словами Плінія Старшого, щорічний імпорт поглинав до 550 млн сестерціїв.

Внутрішньоіталійська торгівля набувала великого значення. Цьому сприяло створення мережі міцних, прямих, добре вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Уже в IV ст. до н. е. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям. Загальна довжина їх становила 80 тис. км. Пам'яткою такого будівництва є Аппієва дорога, прокладена в IV ст. до н. е. між Римом і Капуєю (350 км), вона використовується і сьогодні. Тут же було викладено дороговкази. Будували мости (найбільший - через Дунай, завдовжки 1070 м, мав ширину перегону 50 - 60 м), прокопували тунелі, складали дорожні карти та путівники, відкривали заїжджі двори. Їх використовували, крім того, не лише з воєнною, а й з торговою метою.

Інтенсифікація торгівлі сприяла розвитку грошового обігу. Римські срібні монети - динарій і сестерцій - стали основною валютою Середземномор'я. Функціонування різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових грошей сприяли розвитку міняльної справи, лихварства (міняйл називали аргентаріями, вони стежили за грошовим курсом, перевіряли справжність монет, проводили обмін грошей і надавали позики). Позичковий процент в Італії не перевищував 6 % за рік, але в провінціях це порушувалось і він сягав до 48 %, причому в лихварських операціях, що розорювали цілі міста, брала участь римська знать. Проте торговий капітал не фінансував і не організовував виробництва, що свідчило про відносно низький рівень економічного розвитку суспільства. [6, с. 57].

Завойовні війни супроводилися притокою до Італії величезної кількості рабів. Широко процвітала торгівля рабами, часто пов'язана з піратством (центр оптової торгівлі - острів Делос). Чимале значення мало природне відтворення рабів. Все це у поєднанні з невижитим в провінціях борговим рабством привело до того, що рабська праця (з кінця 3в. до н. е.) почала грати провідну роль у виробництві.

Йшов інтенсивний процес формування рабовласницької держави. Концентрація землі, поява великих маєтків (латифундій) і особливо розповсюдження вілл, заснованих на експлуатації рабської праці, неминуче викликали витіснення дрібних селянських господарств, позбулося землі і пауперизацію сільського плебсу. Обезземелені селяни частково ставали орендарями або поденниками, але велика частина відправлялася на заробітки в місто.

Перетворення Рима на найбільшу державу сприяло широкому розвитку товарно-грошових стосунків і зовнішньої торгівлі. З Італії вивозилися вино, оливкове масло, металеві вироби, кераміка; ввозилися в Рим сільськогосподарські продукти (з провінцій) і предмети розкоші (з країн Сходу). Римські завоювання сприяли безперервному припливу грошового капіталу за рахунок контрибуцій і військової здобичі. Все це приводило до розвитку кредитово-лихварських операцій, якими займалися тепер не тільки окремі особи, але і цілі компанії відкупників (публікани) або контори міняйлів (аргентарії).

Римське суспільство цього часу було строкатою картиною ворогуючих класів і станів. Остаточно оформилися два основні антагоністичні класи - раби і рабовласники. Суперечності між ними настільки загострилися, що привели до озброєних повстань рабів. Спостерігалася подальша диференціація пануючого класу. Разом з вищим станом - сенаторами (тобто представниками нобілітету) з'явилася торгово-лихварська знать (вершники).

Певну роль почала грати муніципальна аристократія (привілейовані круги італійських общин). Росла політична активність плебсу. Найважливішим явищем соціально-економічному і політичному життю ІІ ст. слід рахувати криза полісної організації.

Старі республіканські установи, пристосовані до потреб і запитів невеликої римської общини (поліса), опинилися в нових умовах недостатньо дієвими. Ця невідповідність особлива яскраво виявилося, наприклад, в питанні управління провінціями. Вони фактично віддавалися в безконтрольне розпорядження намісників (проконсулів , пропреторів), що призначаються сенатом. Особливо руйнівною для жителів провінцій була діяльність публіканів, які, беручи на відкуп збір податків і вносячи до римської казни певну суму, вибивали її потім з величезними надлишками з місцевого населення [17, с. 47].

Останнє сторіччя існування римської республіки насичено яскравими політичними подіями. У 138 р. до н. е. (або 136 р. до н. е.) почалося 1-е Сіцілійське повстання рабів, в ході якого повсталі зробили спробу створити свою державу; воно було придушене великими збройними силами в 132. У 104-99 спалахнуло 2-е Сіцілійське повстання рабів. Ці рухи зустріли відгук в Східному Середземномор'ї (Пергам, острови Делос, Хіос). У самому м. Римі почався широкий революційний рух сільського плебсу, який привів до перших спалахів громадянської війни на вулицях міста. У 30-20-х рр. 2 ст. рух очолили брати Гракхи, що прагнули шляхом демократичних реформ добитися відродження вільного селянства. Гай Гракх висунув також пропозицію про дарування римських прав італікам. В ході напруженої боротьби, що розвернулася, оформилися дві основні ідейно-політичні течії: оптимати і популяри.

Луцій Корнелій Сулла (138-78 р. до н. е.) - римський полководець, консул з 88 р.до н. е. У 84 здобув перемогу над Мітрідатом VI. Перемігши Гая Марія у громадянській війні, став у 82 р. до н. е. диктатором, проводив масові репресії. У 79 р. до н. е. склав повноваження.

Сулла народився 138 р. до н. е. у патриціанській родині, що належала до роду Корнеліїв. Молоді роки провів у легковажних веселощах, щоправда, цікавився літературою.

У 93 р. до н. е. став претором. Відзначився під час Марсійскої війни. У 88 до н. е. був обраний у консули і отримав доручення вести (першу) війну проти Мітрідата. Він уже встиг відправитися в Кампанію до війська, коли в Римі народна партія під керівництвом народного трибуна Сульпіція Руфа передала керівництво мітрідатовскою війною Мамрію.

Сулла повернувся на чолі війська до Риму, взяв місто, змусив оголосити найголовніших зі своїх супротивників ворогами вітчизни і залишався ще деякий час у Римі, щоб забезпечити спокій на час своєї відсутності і дочекатися консульських виборів на наступний рік.


Подобные документы

  • Політичний устрій Римської держави. Політична історія Риму V—IV ст. Римський легіон. Зовнішні відносини римлян. Перша битва між римлянами і Пірром. Виникнення Карфагену. Пунічні війни. Армія Ганнібала. Розвиток Римської держави у ІІ ст. до н. е.

    реферат [16,3 K], добавлен 22.07.2008

  • Французьке Просвітництво, його характерні риси. Повалення монархії і встановлення республіки у Франції. Жірондистське правління і боротьба "Гори" і Жіронди в Конвенті. Якобінська диктатура, її падіння. Італійський і єгипетський похід Наполеона Бонапарта.

    дипломная работа [64,0 K], добавлен 06.07.2012

  • Франція напередодні та під час встановлення П’ятої республіки. Соціальна політика та внутрішньополітична боротьба у 1962-1967 роках. Формування політичного механізму П’ятої республіки. Соціально-політична криза у 1968-1969 р. Падіння колоніальної імперії.

    курсовая работа [76,5 K], добавлен 04.08.2016

  • Історія Римської держави: ранній Рим, або царський період; Римська республіка та Римська імперія. Критика Римської культури: погляди прихильників і противників. Культура Риму епохи республіки. Культура Римської імперії в період найбільшої могутності.

    курсовая работа [50,8 K], добавлен 28.01.2008

  • Дослідження процесу переходу Римської державності від царського періоду до періоду Республіки. Плебеї ї патриції Давнього Риму, їх походження та причини боротьби - цікава та яскрава сторінка стародавньої історії. Реформи Сервія Туллія. Закони ХІІ таблиць.

    реферат [3,9 M], добавлен 06.12.2010

  • Місце сената та імператора у системі державних органів Римської імперії в період принципату та монархії. Характеристика кримінально-судової системи суспільства. Дослідження статусу населення і розвитку цивільного законодавства в історії Римської імперії.

    курсовая работа [62,4 K], добавлен 06.04.2009

  • Загострення внутрішньої кризи у Франції й крах Другої Імперії. Утворення Третьої Республіки. Політична боротьба республіканців та монархістів. Зміст Конституційних Законів 1875 року. Економіка Третьої Республіки в кінці ХІХ ст. та початку ХХ ст.

    курсовая работа [1,3 M], добавлен 08.06.2015

  • Аналіз закономірностей, концептуальних підходів та здобутків істориків доби пізньої республіки та принципату Стародавнього Риму. Історіографічні праці Салюстія і Цезаря, доробки Тіта Лівія, Светонія і Тацита. Історіографічні джерела Стародавнього Риму.

    курсовая работа [66,7 K], добавлен 14.11.2012

  • Причини краху IV Республіки як передумова становлення V Республіки у Франції. Висвітлення етапів становлення конституційного ладу Франції. Дослідження формування основних інститутів та особливості політичного життя в перші роки існування V Республіки.

    дипломная работа [94,7 K], добавлен 03.08.2011

  • Боротьба між Римом та Карфагеном. Короткий огляд війн, які вів Рим у ІІ столітті до нашої ери. Пунічні війни II століття до н.е. Характерні риси військової організації римської армії. Розташування римських сил в стратегічних місцях Ареццо і Ріміні.

    презентация [1,1 M], добавлен 15.03.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.