Англо-бурська війна 1899–1902 рр

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Хід військових дій ІІ англо-бурської війни 1899-1902 рр

1.1 Підготовка англійців і бурів до війни

1.2 Воєнні дії жовтня - грудня 1899 р

1.3 Партизанська війна 1900-1901 рр

Розділ 2. Закінчення війни і її наслідки

2.1 Переговори воюючих сторін, мирний договір 31 травня 1902 р. та наслідки його підписання

2.2 Вплив англо-бурської війни на розвиток військової справи у світі

Висновки

Список використаної джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Минуло більше ста років з початку англо-бурської війни, що тривала з жовтня 1899 р. до травня 1902 р. Але вона все одно притягує інтерес вчених, аналітиків, публіцистів, військових істориків та інших. Це була перша війна XX століття. Саме вона стояла в центрі уваги, як говорили тоді, цивілізованого світу, коли він зустрів ХХ століття.

Цією війною завершився колоніальний розділ Африканського континенту, який тривав останню чверть XIX ст. У результаті цієї війни виник британський домініон Південно-Африканський Союз - найбільш економічно розвинена країна Африки, але й одна із самих расистських.

Політичні зміни, що відбулися в другій половині XX століття як у самій Великобританії (розпад колоніальної системи), так і в південноафриканських республіках (падіння режиму апартхейда і встановлення демократії), спонукають на сьогодні розглянути першу імперіалістичну війну початку XX століття за переділ уже поділеного світу з нових позицій, розставити акценти в пріоритетах англійської колоніальної політики рубежу XIX-XX століть.

Актуальність дослідження англо-бурської війни визначається тими процесами, які відбуваються на сучасному етапі розвитку історичної науки. Одним з таких процесів є усвідомлення очевидності факту різноманіття існуючих у світі культур, багатоваріантності шляхів історичного розвитку людських суспільств і контактів між ними. Це дає великі можливості для вивчення й осмислення минулого, що розуміється не як історія окремих "обраних" народів, а як єдиний і різноманітний історичний процес, діалог різних культур і різних цивілізацій. Таким чином, очевидна необхідність вивчення і переосмислення епохи англійського колоніалізму, її неоднозначної історичної ролі і англо-бурської війни, зокрема, як закономірного результату британської колоніальної політики, спрямованої на нові захоплення. Від відповіді на питання, що приніс колоніалізм країнам Африки та Азії, залежить оцінка сучасних процесів в країнах "третього світу", взаємин "центру та периферії".

Всі вказані міркування та обставини й визначають актуальність обраної теми.

Об'єкт дослідження - колоніальна політика Великої Британії в Південній Африці в ІІ половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Предмет дослідження - англо-бурська війна 1899-1902 рр.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період 11 жовтня 1899 - 31 травня 1902 року.

Нижня хронологічна межа - 11 жовтня 1899 р. початок бойових дій в Наталі і Трансваалі.

Верхня хронологічна межа - 31 травня 1902 р. підписання мирного договору між Англією і бурськими республіками.

Метою роботи є вивчення колоніальної політики Англії в Південній Африці наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Для досягнення цієї мети, були поставлені наступні завдання:

- простежити позицію провідних держав щодо відношення до англо-бурської війни;

- розглянути хід війни та її підсумки;

- з'ясувати вплив англо-бурської війни на світову військову справу.

Джерельна база та історіографія дослідження. Варто зазначити, що дана тема в історіографії почала розроблятися на зламі ХІХ-ХХ століття і включає в себе обширну наукову літературу та джерельну базу.

Цінний джерельний в тому числі і фактичний матеріал з історії колоніальної Англії можна віднайти у численній мемуарній літературі. Спогади та щоденники британських політичних діячів Д. Ллойд-Джорджа [28], У. Черчілля [49], які відображають не тільки їх особисті погляди на зовнішньополітичні проблеми країни, а загальний настрій середовища, в якому вони писались. У. Черчілль вмістив цікаві спогади про Південну Африку, оскільки працював там журналістом в часи англо-бурської війни. Мемуари Ллойд Джорджа глибоко тенденційні, є потреба у їхньому критичному осмисленні. У своїх спогадах колишній англійський прем'єр-міністр намагається виправдати політику свого уряду, в тому числі й по відношенню до домініонів. При цьому документальний і фактичний матеріал мемуарів становить великий інтерес для дослідника насамперед з огляду на роль їх автора у подіях перших десятиліть ХХ ст.

Доповнюють мемуарні джерела спогади Артура Конан Дойля [26], що працював в часи війни в санітарному загоні. Він став першим істориком цієї війни. Перше видання його книги побачило світ наприкінці 1900 року, коли війна підходила до кінця. Між 1900 і 1902 роками книга Конан Дойля витримала вісімнадцять видань! Особливий інтерес книзі додає той факт, що автор був безпосереднім свідком і учасником подій. Вперше опублікована російською мовою історія англо-бурської війни Конан Дойля заслуговує уваги всіх, хто цікавиться військовою і політичною історією епохи великих колоніальних імперій кінця XIX - початку XX ст.

Також велику цінність мають спогади генерала Х. Девета [20]. Спогади були написані оригінальною мовою африкаанс.

Велику цінність має роман Джайлса Фодена про облогу міста Ледісміт під час Другої англо-бурської війни [47]. Книга базується на записах та спогадах очевидців - прапрадіда письменника, що був британським солдатом, журналістів, які пережили блокаду, документах і газетних публікаціях того часу.

У 2000 р. в Росії на відзначення сторіччя з початку англо-бурської війни вийшов з друку збірник документів,і спогадів очевидців, а також карти і схеми англо-бурської війни.

Інший збірник документів вийшов під редакцією керівника центру африканських досліджень Інституту загальної історії РАН А. Давідсона, де вміщена стаття професора Університету Дурбан - Уестфіл (ПАР) І. Філатової „Англо-бурська війна і Росія" [25].

У сенсі аналізу історіографії проблеми ми вважаємо за доцільне виокремити праці: а) західної історіографії; б) роботи російських (у т.ч. радянських) істориків; в) праці українських науковців.

Типовим представником західної історіографії є Маколей Дж. Травельян; визначний англійський історик, професор Кембріджського університету. Джордж Маколей Тревельян теж був свідком подій кінця ХІХ - початку ХХ ст. У його обширному огляді британської історії ХІХ ст. Тревельян схвалював діяльність уряду Р. Солсбері щодо поділу сфер впливу між Англією, Німеччиною та Францією в Африці, оскільки Британська імперія, не застосовуючи військової сили і тиску, значно збільшила свої володіння. Він виходив із позицій необхідності дотримання Англією балансу сил у Європі і, одночасно, проведенням політики "блискучої ізоляції" [31].

Також слід звернути увагу на іншу американську дослідницю Ханну Аренд. В своїй праці бурів вона називає бюрократами - расистами, які володіють в колоніальній Африці "відстрелюючи туземців" [5].

Оцінки радянськими істориками подій на Півдні Африки складалися під впливом пануючої ідеології, і тому вони дуже часто страждали надмірною заідеологізованістю - бури розглядалися не як борці за незалежність, а як білі колонізатори африканського населення. І лише після перегляду офіційної ідеологічної доктрини на межі 1980-1990 років сучасні російські історики почали позбавлятися різного роду ідеологічних упереджень, повертаючись до оцінок англо-бурської війни і позиції щодо неї Росії, які були пануючими в російському суспільстві на початку ХХ століття, але при цьому поглиблюючи історичне уявлення про неї. Колоніальна політика Великої Британії й тактика англійського розроблені в монографіях Н.А. Єрофеєва [23], А.З. Зусмановича [24], І.Д. Парфенова [34;35], А.Б. Давідсона [12,]. Останньому належать як праці присвячені політичним діячам англійської колоніальної політики, так і проблемні монографії [14]. Сучасним російським дослідником є І. Г. Дроговоз[22], який у своїй книзі розкрив поняття "тактика випаленої землі", значення концентраційних таборів і військових злочинів. У даній книзі детально розглянуті основні події англо-бурської війни, проаналізовано військово-технічні та тактичні новинки, вперше випробувані на просторах Південної Африки.

В українській історіографії окремі аспекти проблеми досліджувались істориками Л.Ю. Питльованою, Г.В. Сталоверовою, О.М. Петраш, Л.І. Валюх, Ю.М. Блох, О.В Фоміною. Слід виділити роботу львівської дослідниці Л. Ю.Питльованої, яка показала англо-німецькі суперечності як боротьбу за переділ сфер впливу в світі [41]. Ще одна робота чернівецької дослідниці О. М. Петраш. показує встановлення громадської думки в Росії на англо-бурську війну. Вона підсумовує той факт, що хоча події війни відбувалися досить далеко від Росії, і Російська імперія була там не задіяна, все одно ця подія сильно сколихнула громадськість [36]. Що стосується ідеологічного наповнення і обґрунтування англійського колоніалізму, то досить дотичною є праця Л.І. Валюх, яка показала трансформацію поглядів на зовнішньополітичний курс англійського політикуму [6].

Таким чином, у науковій літературі поки що відсутня єдина точка зору щодо досліджуваної проблеми. Українськими істориками в такій постановці та хронологічних рамках проблема досліджувалася вузькоспеціалізовано і фрагментарно. Аналіз стану наукового вивчення теми дозволив констатувати, що англо-бурські суперечності на Півдні материка залишаються науково актуальними для сучасної історичної науки.

Розділ 1. Хід військових дій ІІ англо-бурської війни 1899-1902 рр.

1.1 Підготовка англійців і бурів до війни

Англія почала готуватися до мобілізації сухопутних сил за два з половиною роки до початку війни. У травні 1897 р. мобілізаційний комітет приступив до обговорення питання про терміни мобілізації і до розробки її проведення. На початку 1899 р. англійські війська в Південній Африці були нечисленні. Після провалу Блумфонтейнської конференції, яка відбулася з 31 травня до 5 червня 1899 р. (стосовно виборчого права), англійський уряд направив до Південної Африки нові військові сили [34, с.57]. Бажаючи приховати від англійського народу підготовку до війни, Дж. Чемберлен намагався виправдати відправку військ заявою про те, що Англії необхідно бути готовою "до будь-якої випадковості" і задовольнити прохання натальської колоніальної адміністрації про посилення оборони Наталя [34, с.58]. На 1 жовтня 1899 р. загальна чисельність англійських військ у Південній Африці становила приблизно 24 тис. осіб, що складало близько половини від чисельності бурських військ. А вже протягом перших десяти місяців війни з Англією та її середземноморськими володіннями сюди було відправлено близько 100 тис. солдатів і офіцерів регулярної армії. До лютого 1900 р. в Південній Африці знаходилося вже близько 180 тисяч військових. У ході війни в Південну Африку були спрямовані також військові частини з Індії, Австралії, Нової Зеландії, Канади [33, с.51]. Наприкінці 1899 р. в Англії також почалося вербування волонтерів. В кінці війни було завербовано 270 тис. волонтерів, з яких 19 856 осіб були відправлені в діючу армію. Бойові якості волонтерів були низькими, багато хто з них погано володіли зброєю [15, с.60].

На початку війни чисельність бурських загонів становила 45 - 60 тис. чоловік. Бури не мали постійної армії. Їх війська (командо) сформувалися лише після оголошення про мобілізацію. Військовозобов'язаним вважався кожний бур у віці від 16 до 60 років. Всі військовозобов'язані повинні були з'явитися з власною зброєю, невеликою кількістю боєприпасів, верхом на коні і восьмиденним запасом продовольства [35, с.78]. У бурських військах було мало чинів; до вересня 1900 р. вони були виборними. Група бійців чисельністю від 30 до 100 осіб вибирала фельдкорнета; фельдкорнети дистрикту вибирали коммандант; коммандант трьох або більше дистриктів вибирали генерала. На чолі військ стояв коммандант-генерал, який обирався на п'ять років бурськими бійцями і офіцерами [35, с.79]. Бурські бійці звичайно не проходили спеціального навчання. Будучи скотарями та мисливцями, вони були прекрасними наїзниками і стрілками. Проте через експансію англійських колонізаторів в Південно-Африканській Республіці і вторгнення на її територію в 1895 р. збройного загону Л. Джемсона бури залучили кількох американських і німецьких військових фахівців для навчання бурських командирів і для роботи в якості інструкторів в бурській військовій школі в Преторії. Іноземні добровольчі загони, у кількості 13, створені вже в період самої війни не надали серйозної підтримки бурам. На останньому етапі англо-бурської війни бурами були створені партизанські загони, максимальне число бурів, які брали участь у партизанській війні становило 20 тис. чоловік. У бурських військах не було ні інтендантської, ні медичної служби. До початку війни в розпорядженні Трансваальського уряду було тільки два лікарі. Під час війни на кошти уряду ПАР було створено лише 7 госпіталів. Майже вся лікарська допомога бурам була організована Товариством Червоного Хреста ПАР і європейськими країнами [33, с.50].

Якість бойової техніки, яку мали англійські і бурські війська, було приблизно рівноцінною - вони мали магазинні гвинтівки, станкові кулемети системи "Максим", скорострільні гармати польової артилерії, важкі артилерійські знаряддя, бездимний порох [45, с.159]. При цьому британці використовували кулі дум-дум, заборонені С.-Петербурською конвенцією, а також розривні кулі. Антигуманним способом ведення Великобританії війни була "політика спустошення", яка полягала у масовому спаленні та конфіскації британськими військами ферм та іншого майна, що належали бурам. Дана програма була розрахована на те, щоб зробити подальший опір бурів неможливим. Такими ж не гуманними діями було створення в 1900 р. англійським командуванням в Південній Африці концентраційних таборів для жінок, дітей, людей похилого віку - членів сімей бурів, що воювали. Створюючи табори, англійське командування хотіло запобігти надання мирним бурським населенням допомоги партизанам, а також використовувати ув'язнених в якості заручників. До квітня 1901 р. такі табори вже існували в 11 містах, до кінця 1901 р. в цих таборах перебувало близько 150 тис. чоловік, причому співвідношення бурів і африканців, які в них містяться, було приблизно однаковим. Умови проживання в таборах були жахливими: табори вкрай перенаселені, бракувало води та їжі, не було елементарних санітарних зручностей, необхідного одягу та медичної допомоги. Ув'язненим заборонялося залишати територію табору, деякі з них були оточені колючим дротом [11, с.67].

У цілому втрати в результаті цієї війни склали: у британців - 5 774 вбитих і 22 829 поранених, у бурів - 4 тис. убитих і близько 40 тис. полонених. Європейські країни не залишилися осторонь від виниклої війни. Ліберальні партія і суспільство в усіх країнах засуджували англійську колоніальну експансію в Південній Африці. Добровольчі бригади та волонтери прибували в обидва воюючих табори, в той час як офіційна влада Великобританії вела свою політику. Англія купила невтручання Німеччини в цю війну, згодою на будівництво Багдадської залізниці Німеччиною [41, с.147]. Франція, усвідомлюючи власну неготовність вести війну з потужним і давнім супротивником, не втручалася, крім того у війні були і інтереси французьких промисловців. Англія і Франція створили на випадок вторгнення Німеччиною на боці бурів свій блок, у зв'язку, з чим швидко створився клубок колоніальних питань між цими двома країнами. Однак офіційно нейтралітет Францією оголошено не було, що давало можливість переглянути своє ставлення на поточне питання, якщо знадобиться. Однак цього не сталося, а навпаки Франція поступово зближалася з Англією все ближче і ближче. З Португалією у Англії були інші відносини. Колись велика колоніальна держава Португалія перебувала в занепаді. На Африканському континенті Мозамбік, що межував з республіками бурів, через який англійці швидко перекидали військові сили, і підвозили продовольство, спорядження, боєприпаси. Росія не мала економічних інтересів на Півдні Африки, як не мала й самих колоній, однак вона боялася ще більшого посилення Англії, і це спонукало її до посилення на Близькому і Середньому Сході, де інтереси Росії та Англії перетиналися. Крім того, подібно Франції Росія мала власні досить вагомі причини не втручання у війну (соціальні та економічні), так, як перебувала на порозі буржуазно-демократичної революції, що також не дозволяло втручатися в ситуацію. Росія обмежилася, неофіційним, відправленням добровольців на допомогу бурам [40, с.34]. Голландія, боячись ускладнень у взаєминах з Британією, не допомагала бурам, нащадкам цієї ж нації. Невтручання США також було куплено Англією, за поступку в питанні будівництва, використання і контролю Панамського каналу. Крім того, поставки США на англійський ринок товарів значно зросли, а також поставки боєприпасів в англійську армію в Південній Африці [33, с.41-42].

Таким чином, більшість країн офіційно не надавали допомоги жодній зі сторін, але неофіційно брали участь у війні. Велику користь від війни отримали США, чий обсяг поставок товарів до Європи збільшився, у зв'язку з "зайнятістю" Англії [33, с.52].

1.2 Воєнні дії жовтня жовтня - грудня 1899 р.

Міністр колоній Д. Чемберлен, виступаючи 28 липня 1899 року в британському парламенті, пригрозив бурам війною і закликав англійців "в разі необхідності підтримати свій уряд у здійсненні будь-яких заходів, які вона вважатиме за потрібне зробити для того, щоб забезпечити справедливе ставлення до британським підданим в Трансваалі".

В цих умовах президент П. Крюгер, не бажаючи ще більше загострювати відносини з Великобританією, 19 серпня 1899 р. погодився надати йотландерів, що прожили в Трансваалі більше п'яти років, виборчі права за умови відмови Великобританії від втручання у внутрішні справи бурської республіки, одночасно запропонувавши передати всі англійські домагання на розгляд третейського суду.

Тому, у відповідь на згоду президента П. Крюгера прискорити натуралізацію англійських поселенців, британський уряд, в черговий раз відкинувши пропозиції бурів, зажадало негайно роззброїти армію Трансваалю, погрожуючи в іншому випадку застосуванням збройної сили. Відмовившись визнавати Трансвааль в якості суверенної держави, англійці знову висунули вимоги негайного надання виборчого права йотландерам, виділення їм чверті всіх місць у парламенті - фольксрааді та надання англійській мові статусу державної. Одночасно Д. Чемберлен, впевнений у тому, що бури відмовляться, підготував текст ультиматуму, відхилення якого повинно було стати приводом до війни.

Президент П. Крюгер, в свою чергу, зажадав від англійців негайного припинення практики втручання у внутрішні справи Трансваалю, якнайшвидшого відводу від його кордонів англійських військ і видалення з Південної Африки додаткових сил британської армії.

Загнане в кут, керівництво бурських республік вирішило не чекати британського вторгнення, а постаратися випередити ймовірного противника, завдавши йому превентивний удар.

Пасивне очікування не обіцяло нічого гарного, враховуючи співвідношення сил, а захоплення ініціативи в свої руки давало бурам хоч якийсь шанс на успіх у збройному протистоянні з Британською імперією.

Вже в кінці вересня 1899 р. основні сили армії бурів зосередилися біля кордонів Наталя, готуючись перейти в наступ. На лінії Фолксрюс - Валкестром - Фрейхед розташувалися загони генерала П. Жубера (до 25 000 чоловік, 40 гармат, 16 кулеметів), ще шість тисяч бурів при 20 гарматах і шести кулеметах зосередилися на лінії Спрінгсфонтейн - алівал-Норт.

Головнокомандувач армією Оранжевої Республіки генерал Піт Крона, що мав під своїм командуванням до десяти тисяч чоловік і вісім кулеметів, стояв в безпосередній близькості від міста Мафекінга.

Всі загони бурів були готові до бою, залишалося тільки віддати наказ про початок наступу. Розпочався зворотний відлік часу

9 жовтня 1899 р. президент Трансваалю П. Крюгер направив британському уряду ультиматум, вимагаючи протягом 48 годин припинити всі військові приготування на території провінції Наталь.

Ультиматум, був відкинутий Лондоном.

12 жовтня бури перейшли в наступ одночасно по усьому кордону. Того ж дня був підірваний залізничний міст на річці Моддер, на південь від Кімберлі, а наступного дня коммандо бурів захопили залізничну станцію в 50 милях на північ від Кімберлі, пустивши під укіс бліндірований потяг (бронепоїзд)англійців [4, с.3]. Побачивши ворога англійці могли б дати задній хід і тим врятувалися б, але вони кинулися через лінію бурів, і перш ніж вони досягли їх, потяг зійшов з рейок. В ту ж хвилину бури відкрили вогонь зі знарядь; англійці не могли відповідати на цей вогонь, оскільки при сході потягу з рейок їх знаряддя перекинулися. У такому положенні англійцям, яких обсипало знарядами і кулями, залишилося тільки здатися в полон [19, с.56].

Запропонований генералом П. Жубером план бойових дій об'єднаної армії бурів передбачав концентрований наступ дев'ятьма колонами на Наталь, користуючись тимчасовою перевагою в силах над супротивником. Командування бурів сподівалося використати наявну у нього чисельну перевагу для досягнення в найкоротші терміни рішучої перемоги в Наталі.

На південній межі Оранжевої Республіки загони бурів, які стояли біля Спрингфонтейна, переправившись через річку Оранжеву, вторглися в північний округ Капської колонії і трьома колонами рушили на Де-Аар(на заході), Міддельбург (у центрі) і Квінстаун (на сході) [19, с.57].

Основні ж сили армії бурів під командуванням коммандант-генерала Петруса Жубера ще до початку бойових дій були зосереджені у Зандспруйта. Близько шести тисяч бурів спостерігали за бродом на річці Буффало і контролювали проходи в Дракенбергских горах.

12 жовтня 1899 року загони бурів перейшли кордон. Колона головних сил, через Карлстоун вторглася у Верхній Наталь, звідки рушила в Ньюкастл. Авангард бурів, чисельністю до тисячі чоловік, 16 жовтня з'явився у Ньюкастла, а їх патрулі досягли Інгагани і Даннгаузера. Одночасно два загони, що прикривали фланги, через гірські проходи у Ваккерстроома і перевал Бота також вишли до Ньюкастлу. Таким чином, тут до 17 жовтня 1899 р. зосередилися основні сили армії генерала П. Жубера.

Поки війська П. Жубера йшли до Гленко, інший загін бурів, в який окрім коммандо Йоганнесбурга входили німецький і голландський легіони чисельністю близько 800 чоловік під командуванням генерала Коха, рухався на Елансдлааге, намагаючись перерізати залізничну лінію, що веде в Ледісміт [47, с.23].

Корпус генерала Луки Мейера, зосереджений до початку бойових дій у Врейхеда, до 19 жовтня переправився через річку Буффало, відтіснивши роз'їзди 18-го гусарського полку британської армії. Західніше Ледісміта бури невеликими загонами через гірські проходи вийшли до станції Бестерс, погрожуючи стратегічно важливому мосту у Колензо.

Наступ військ бурів в Наталі на Ледісміт незабаром змусив англійського генерала Дж. Уайта зосередити близько десяти тисяч своїх солдатів і офіцерів на підступах до цього міста, залишивши чотири тисячі чоловік під командуванням генерала Пенн-Саймонса у Данди і Гленко. Саме ці сили і потрапили під перший удар бурів, що мав для англійців катастрофічні наслідки [52, с.264].

Рано вранці 20 жовтня передові загони бурів з'явилися на залізничній лінії на схід від Данди. Дізнавшись про появу супротивника, генерал Пенн-Саймонс з основними силами своїх військ рушив назустріч бурам, але несподівано сам потрапив під артилерійський обстріл, результати якого могли б стати непоправними для англійців, коли б не щаслива випадковість - більшість снарядів, оснащених ударними трубками, заривалися в рихлий пісок, не вибухаючи.

Відкривши артилерійський вогонь у відповідь, генерал Пенн-Саймонс вирішив атакувати позиції бурів з фронту, прикриваючись з флангів лісом і будівлями. У 8.50 ранку англійці перейшли в наступ під сильним рушничним вогнем супротивника. Бури неквапливо розстрілювали атакуючих солдатів супротивника, і вже через сорок хвилин був смертельно поранений генерал Пенн-Саймонс, після чого командування загоном перейняв на себе генерал Дзиг [22, с.101].

Оскільки бури займали надзвичайно вигідну в тактичному плані позицію на гребені пагорба, англійцям довелося буквально дертися по схилу. До 13.00 години дня британські солдати підійнялися з великими втратами на пагорб, бури відійшли. Намагаючись відрізати бурам шлях до відступу, кавалеристи підполковника Меллера з 18-го гусарського полку спробували обійти супротивника з флангу, але замість цього самі опинилися в оточенні.

Результати першого великого бойового зіткнення з бурами виявилися для англійців важким - було убито і поранено більше 200 солдатів і офіцерів, ще 220 чоловік пропало безвісти. Були убиті начальник штабу бригади підполковник Черстон і командир 1-го батальйону Королівських стрільців [22, с.102].

Прагнучи допомогти генералові Дзигу, Д. Уайт відправив до місця бою командира кавалерійської дивізії генерал-майора Д. Френча з п'ятьма ескадронами Королівської легкої кінноти, наказавши йому відбити у бурів залізничну станцію Еландслааге [31, с.247].

Англійська артилерія, змінивши позиції, точним вогнем, зуміла зупинити військові дії бурів. Користуючись слушним моментом, британські піхотинці, маючи на своєму правому фланзі кавалерію, уздовж височин швидко просувалися до лівого флангу позицій супротивника, практично не маючи при цьому втрат. Проте в 1000 метрах від бурів починалася абсолютно рівна поверхня, на якій не було ніяких природних укриттів. Її-то і належало під вогнем супротивника здолати англійцям.

У бурів між тим були свої проблеми. Генерал Кох, виявивши підхід підкріплень супротивника, порахував, що тепер англійці мають значну перевагу над ним, і вирішив відійти на гребінь, що лежить позаду позицій. Проте командири німецького і голландського легіонів зуміли переконати його не міняти позицію, а продовжувати бій.

Поки бури сперечалися, англійські солдати, що атакували з флангу короткими перебіганнями, наблизилися до них вже на відстань близько 50 метрів. Припинивши суперечки, бури почали спокійно обстрілювати англійців, добре керованим рушнично-кулеметним вогнем. Коли ж англійці пішли в штикову атаку, вони організовано відійшли, залишивши, з незрозумілої причини, на позиції два кулемети Максима і частину коней, укритих до цього за горою [26, с.127].

Поле бою залишилося за англійськими військами, які отримали свою першу скромну перемогу. Причиною їх успіху став вдалий план атаки, розроблений генералом Д. Френчем: демонстративні дії Девонширского полку з фронту дозволили зробити рішучу атаку лівого флангу позицій бурів.

Позиції бурів, що обходили з флангу, англійські частини вдало скористалися як прикриттям височинами, що тягнулися від початкового пункту атаки до окопів супротивника. У самий розпал бою було вдало зроблено і посилення атакуючого ланцюга резервами, що багато в чому дозволило англійській піхоті виконати бойове завдання.

З настанням темряви британські війська повернулися у свій табір. Незважаючи на досягнутий успіх, їх положення залишалося досить складним: з хвилини на хвилину могли з'явитися основні сили генерала П.Жубера [26, с.128].

На ранок 21 жовтня, отримавши донесення про те, що бури зайняли Імпати-Маунт, генерал Д. Френч вислав в цьому напрямі розвідувальний загін, який виставив аванпости в трьох кілометрах від табору [26, с.129-130]. Тим часом бури неквапливо стягували до англійського табору свої війська. Під прикриттям декількох коммандо, на волах було підвезено навіть важке облогове 155-мм артилерійське знаряддя, що відкрило незабаром вогонь з великої дистанції по англійському табору. Спроби британських артилеристів відповідати вогнем на вогонь успіху не мали, оскільки дальність стрільби їх польових знарядь була набагато меншою. Із-за постійного обстрілу бурів англійські війська вимушені були покинути табір.

Наступного дня генерал Дзиг зі своїми військами рушив на Гленко, залишивши невеликий загін для прикриття табору. Проте коли він підійшов до цього важливого залізничного вузла, з'ясувалося, що бури вже зайняли його, тому англійцям довелося повернути назад. Побоюючись потрапити в оточення, генерал Дзиг вирішив відступити. І хоча бури поводилися досить пасивно, відступ англійців більше нагадував панічну втечу - в таборі були кинуті усі поранені, велика частина обозу, боєприпаси, продовольство і усі намети [46, с.34].

У ніч на 23 жовтня англійська колона під прикриттям авангарду з 18-го гусарського полку, минувши Біггарсберг, прийшла у Бейт. Давши тут своїм солдатам невеликий відпочинок, Дзиг рушив далі, пройшовши за ніч 22 кілометри, і, перейшовши річку Вашбанк, зупинився в долині цієї річки [46, с.35].

Поки генерал Дзиг зі своїм загоном відступав до Ледісміту, війська генерала Дж. Уайта після битви у Еландслааге зосередилися в місті. 23 жовтня англійці в 10 кілометрах на північний схід від Ледісміта виявили перші бурські коммандо, що зайняли Інтинтаніонскі висоти, поряд з якими проходила залізниця.

Дізнавшись про появу супротивника і побоюючись, що бури переріжуть залізницю, позбавивши зв'язку з військами, що знаходилися в Дунди, генерал Дж. Уайт вирішив виступити зі своїми головними силами в долину річки Моддер-Спруйт.

У його розпорядженні у цей момент перебували 5-й уланський і 19-й гусарський полиці, чотири батальйони піхоти (1-й батальйон Девонширского полку, 2-й батальйон Королівських стрільців, 1-й батальйон Ліверпуля полиця, 1-й батальйон Глочестерширского полку), натальскі кінні волонтери і три артилерійські батареї [22, с.113].

Кавалерія, рухаючись ньюкастльскою дорогою, обігнала піхоту і підійшла до Рейнтфонтейнских висот, де її зустрів рушничний вогонь бурів. Перейшовши річку Моддер-Спруйт, 19-й гусарський полк став на височині в трьох кілометрах від річки. Командир полку вислав роз'їзди вперед і на фланги, а інші гусари, спішившись, вступили в перестрілку з супротивником. 5-й уланський полк розташувався на південь від Моддер-Спруйта [22, с.115].

У вісім годин ранку до Рейнфонтейнских висот підійшов з основними силами сам генерал Дж. Уайт. Артилерія бурів - чотири польові знаряддя - негайно відкрила вогонь по англійських військах, але незабаром вимушена була замовкнути, оскільки батареї супротивника, що розгорнувшись на позиціях уздовж дороги, у свою чергу почали обстріл.

Через деякий час генерал Дж. Уайт вимушений був ввести в бій резервний батальйон, а на його місце висунути половину батальйону, залишеного для прикриття обозу.

Порахувавши, що супротивник має намір обійти його лівий фланг, відрізавши тим самим від Ледісміта, Д. Уайт перекинув на свій лівий фланг натальских кінних волонтерів, що билися до цього на правому фланзі.

Проте пасивність бурів у черговий раз зіграла на руку англійцям.

Командири бурів не зробили ніяких дій, здатних завадити зосередженню сил генерала Д. Уайта, навіть не намагалися переслідувати генерала Дзиґа. Давши можливість супротивникові організовано відійти до Ледісміту. Втрати англійців у битві під Рейтфонтейном склали 12 чоловік убитими і 103 пораненими [22, с.116].

Одночасно з частинами генерала Д. Уайта до Ледісміту підійшли і війська генерала Дзига. Таким чином, усі британські війська до 29 жовтня 1899 року знаходилися в північній частині Наталя чисельністю більше 12 тисяч чоловік з 48 знаряддях зосередилися в місті Ледісміт.

Сюди ж, незабаром підішли і загони бурів під командуванням генералів X. Девета і П. Жубера, що хоча і поступалися за чисельністю супротивникові (у них налічувалося близько 8 тисяч чоловік), проте зуміли блокувати цей найважливіший залізничний центр на підступах до Преторії і Блумфонтейну.

Головні сили генерала П. Жубера розташувалися на північний схід від міста на пагорбах на лівому березі річки Моддер-Спруйт.

Британські передові пости впродовж перших днів облоги не висувалися вперед далі найближчих від міста висот, а генерал Д. Уайт обмежився висилкою розвідувальних загонів, що мали завданням "видивлятися слушної нагоди для завдання удару супротивникові" [47, с.30].

29 жовтня, коли розвідка доповіла британському командуванню про появу значних сил бурів на висотах Лонг-Гилль на північний схід від Ледісміта, генерал Д. Уайт вирішив, що це слушна нагода, якої він так довго чекав, і віддав наказ про виступ [47, с.41]. Для досягнення цих цілей Д. Уайт вирішив піти ва-банк і кинув у бій усі війська, що зібралися до цього часу під Ледісмитом, залишивши для охорони табору всього декілька рот.

Кавалеристи генерала Д. Френча рано вранці 30 жовтня підійшли до Ломбард-Некского проходу, проте прорватися в долину Моддер-Спруйта не зуміли, оскільки бури, що зайняли висоту на лівому березі річки, відкрили сильний артилерійський і рушничний вогонь по англійських військах, змусивши їх зупинитися.

У центрі наступального порядку британських військ артилерія відкрила масований вогонь по позиціях бурів на висоті Лонг-Гилль, проте незабаром з'ясувалося, що супротивник відійшов з неї ще вночі, і англійці марно витрачали снаряди. Піхотинці з бригади полковника Гримвуда рушили вперед, щоб зайняти висоту, але несподівано піддалися фланговому рушничному обстрілу значних сил бурів, що розташувалися на правому березі річки Моддер-Спруйт [35, с.143].

Англійці вимушені були розгорнути свій бойовий порядок направо, і розгорівся запеклий бій, під час якого бури спробували обійти супротивника з флангів. До 10 годин основні сили і резерви англійців вже цілком увійшли до лінії вогню. Артилерія Гримвуда і Гамильтона спочатку обстрілювала Лонг-Гилль, а потім перейшла до вогневої підтримки наступу бригади полковника Гримвуда. Вогонь у відповідь знарядь бурів особливого збитку не заподіяв.

Англійці почали відхід, а бури, замість того щоб переслідувати супротивника і постаратися увірватися в Ледісміт, залишилися на своїх позиціях, спостерігаючи за відступаючими британськими військами і не роблячи ніяких спроб завадити організованому відходу [47, с.43].

Результати битви 30 жовтня виявилися катастрофічними для англійців - загинуло 69 чоловік, 249 було поранено, 954 людини пропали без вісті - абсолютна більшість з них потрапила в полон до бурів. План бою, складений напередодні генералом Д. Уайтом, був повністтю провалений, а британським військам довелося безславно повернутися в Ледісміт [47, с.45].

Переможці - бури - цього дня не особливо раділи своїй перемозі. На висотах залишалося близько 200 убитих і поранених [47, с.50]. Для тих, кому ще можливо було надати допомогу, було зроблено усе можливе в межах людських сил, потім переможці, зібравшись, співали псалми, швидше меланхолійного, чим торжествуючого характеру.

Залишки військ генерала Уайта безславно повернулися в Ледісміт, де їм довелося витримати облогу бурів, що тривала декілька місяців. Як істинний джентльмен, генерал Джордж Уайт усю відповідальність за поразку у Нікольсон-Нека узяв на себе, тим більше що усі підстави для цього у нього були.

В той же час бурські війська під командуванням комманданта Корнеліуса Вессельса, що діяли в південно-західній частині Оранжевої Республіки, блокували в місті Кімберлі близько 2000 англійських солдатів і офіцерів на чолі з полковником Кеквичем. Намагаючись зміцнити бойовий дух блокованого гарнізону, в обложеному місті залишився прем'єр-міністр Капської колонії Сесіл Родс.

В жовтні 1899 року війська бурських генералів П. Кроньє і Снимана також блокували ще одне місто - Мафекинг, розташований у Бечуаналенді, замкнувши в нім до тисячі британських солдатів на чолі з полковником Баден-Пауеллом. Дорога між Капською колонією і Родезією виявилася перерізаною [12, с.213].

Головною метою облоги Ледісміта, Кімберлі і Мафекинга було прагнення командування бурів захопити важливі стратегічні бази британських військ, позбавивши їх можливості вести наступальні операції. Проте, намагаючись реалізувати таким чином свою тимчасову чисельну перевагу над англійцями, бури легковажно розтягнули свої позиції, практично не маючи резервів, що робило їх дуже уразливими у разі контрудару супротивника.

Бури одночасно наступали на Західному фронті (у районі Кімберлі, Мафекинга), на півдні (у районі Стормберга), а на сході обложили Ледісміт. Замість того, щоб завдати супротивникові потужного удару об'єднаними силами - своєрідним кулаком, вони вважали за краще тикати розчепіреними пальцями на всіх напрямках, намагаючись завдати англійцям поразки скрізь, де тільки можливо. Забуття генералами бурів аксіом військової стратегії (про існування яких, вони, можливо, навіть і не підозрювали) успіху, природно, принести не могло [22, с.130].

1 листопада війська бурів перетнули кордон Капської колонії, пізніше вони зайняли Наупорт і Стормберге, посиливши свої ряди за рахунок місцевих жителів голландського походження. Британські війська генерала Гатакра (3-3,5 тис. чол., 2 батареї, 2 кулемети) 10 грудня без розвідки атакували позиції бурів (1700-2000 чол., 3 гармати). У битві при Стормберге і зазнали поразки, втративши понад 90 чол. убитими і пораненими і більше 600 полоненими.

Тривала облога Ледісміта, Кімберлі і Мафекінга скувала основні сили бурів, вони далі не намагалися вести наступальні дії.

Англійське командування почало масову перекидання військ до Південної Африки. Щоб парирувати вогонь далекобійних артилерійських знарядь бурів французького виробництва були зняті важкі далекобійні морські гармати з крейсерів "террібль" і "Пауерфул" і до них зроблені імпровізовані колеса і лафети (металеві та дерев'яні). Частина далекобійних знарядь встигли доставити в місто Ледісміт залізницею і вони не дозволили обклавши її бурам захопити це місто. Інші знаряддя використовувалися для наступу англійських військ в Натале. Незабаром англійцям вдалося забезпечити переважний чисельний і технічний перевагу (до грудня 1899 року загальна чисельність військ досягла 120 тис, до кінця війни - 450 тис). У грудні 1899 року командувачем британськими військами був призначений фельдмаршал Ф. Робертс.

Отже, в жовтні 1899 р. перевага була на боці бурів, але згодом їх неорганізованість і недисциплінованість привила до поразок і втрати важливих опорних пунктів. Саме це в подальшому привело до партизанської війни і поразки бурів.

1.3 Партизанська війна1900-1901 рр.

Перейшовши в наступ, англійські війська в лютому 1900 року оточили і примусили до капітуляції армію Оранжевої республіки при Паадеберге і деблокували Кімберлі (15 лютого), потім 1 березня 1900 деблокували Ледісміт, а 17 травня зняли облогу Мафекінга [22, с. 43].

13 березня 1900 вони зайняли столицю Оранжевої республіки Блумфонтейн, а 5 червня 1900 року - столицю Трансваалю Преторію. До вересня 1900 р. регулярна війна припинилася [22, с.43].

Передавши командування генералу Г. Кітченеру, фельдмаршал Ф. Робертс відплив з Південної Африки.

Численні поразки в Преторії, втрата найважливіших політичних центрів бурських республік змусили вище військово-політичне керівництво бурів шукати вихід із скрутного становища.

У березні 1900 року на Кронштадтській військовій раді було прийнято рішення змінити тактику ведення війни, вдавшись до дій невеликими загонами на флангах і в тилу ворога, уникаючи фронтальних зіткнень з перевершуючими силами супротивника [22, с.150].

Основою армії бурів з цієї миті повинні були стати невеликі загони (коммандо чисельністю від 500 до 1000 чоловік), здатні завдавати раптових ударів по комунікаціях англійців, їх обозах і тилових базах. Найбільш активним прибічником подібного образу дій був генерал Хрістіан Девет, першим що випробував нову тактику на практиці.

Потрібно відмітити, що не усі бури погодилася з цими змінами. Багато хто з них змирився з поразкою і відмовився від продовження озброєної боротьби, покинувши армію. Так вчинили майже усі бури округів Філіпполіса, Смітфелда, Блумфонтейна, Босхофа, Ледібранда і багатьох інших. Більше того, багато хто з них навіть вступив добровольцями в англійську армію, виконуючи функції провідників і розвідників, б'ючись проти вчорашніх однополчан [20, с.179].

Тому перші партизанські загони вже в квітні 1900 року почали бойові дії проти англійських військ. Після втрати Блумфонтейна і Преторії їх число збільшилося, а дії стали активнішими. По суті справи, усі вцілілі коммандо бурів перетворилися на партизанські загони, оскільки їх земля була окупована англійцями. Тільки на території Трансвааля в період з 6 червня до 4 липня 1900 року загони бурів провели 255 бойових операцій проти британських військ [45, с.187].

На початку червня загін бурів підірвав залізничну колію у Роодеваля, спалив станційні будівлі і дев'ять дерев'яних мостів в околицях станції. Тут 21 червня вони захопили британський залізничний склад, пошкодивши заздалегідь шляхи.

На північ від Преторії 3 вересня 1900 р. бури, підірвавши рейки, пустили під укіс вантажний потяг, а за два тижні зруйнували лінії телеграфного зв'язку. Зайняття Преторії не виконало тієї рішучої дії, яка очікувалася від цього в штабі лорда Робертса. Навпаки, видалення англійських військ викликало в Оранжевій Республіці частіші і енергійніші напади на англійські загони і комунікаційні шляхи [45, с.189].

Східний округ колонії річки Оранжевої, куди англійці доти проникали рідко, став вогнищем найактивнішого повстання і продовольчим центром більшій частині коммандо оранжистів. У всіх інших місцях обох республік, як в західній частині Трансваалю, так і в східній, де сховався трансваальский уряд і війська Х. Бота, були сформовані нові банди, що проявляли найенергійнішу діяльність [26, с.156].

Британське командування, що вже святкувало перемогу, несподівано для себе виявило, що не усі бури готові скласти зброю і перетворитися на підданих Її Величності. Напади партизанських загонів частішали і це викликало занепокоєння англійців.

Так, 31 травня 1900 року загін генерала Піта Деларея увірвався в місто Ліндлей, де розташовувався великий гарнізон англійських військ. Напад бурів виявився повною несподіванкою для англійців, тому вони здалися без бою. У полон потрапило 500 британських солдатів, яких незабаром переправили в Трансвааль [26, с.157].

Інший загін, яким командував генерал Луіс Бота, в червні 1900 року діяв уздовж залізниці Преторія - узбережжя затоки Делагоа, перешкоджаючи просуванню британських військ в східні райони Південно-африканської Республіки (Трансваалю). На захід від Преторії вів активні бойові дії загін генерала Дж. X. Деларея, на південний схід від столиці Трансвааля не давала спокою військам генерала Р. Буллера коммандо Хрістіана Бота.

Уздовж залізниці Преторія - Пітерсбург діяв загін Гроблера, а у безпосередній близькості від міста тривожили англійські війська загони, кожен чисельністю по 200-300 чоловік, на чолі з генералами Дютуа, Сниманом, Дайтвези, Остгаузеном, Лемером, Смітом [22, с.157].

Літо 1900 року фельдмаршал Робертс присвятив боротьбі з подібного роду утрудненнями. Була значно посилена охорона залізниць на південь від річки Вааль, в східний округ Оранжевої Республіки було спрямовано декілька загонів, що розгорнули концентрований наступ, підсумком якого стала здача в полон загону бурів під командуванням Прінслоо. Всього до кінця червня англійцям вдалося узяти в полон в околицях Сенекала близько 4000 бурів, проте генералові Дж. Девету вдалося втекти, незважаючи на усі зусилля англійців [20, с.181].

За сприяння військ генерала Р. Буллера, що підійшли з Наталя, Робертс відтіснив залишки армії генерала Х. Бота на схід, зробивши зупинку в Міддельбурзі. Одночасно англійські леткі загони полювали за бурами по усьому завойованому краю, прагнучи в першу чергу знищити загін Х. Девета, проте, завдяки прекрасному знанню місцевості і високій рухливості, йому вдавалося втекти від супротивника [22, с.160].

Загін іншого воєначальника бурів - генерала Дж. Деларея - в цей період діяв в Мігалісбергському окрузі, не даючи спокою англійцям.

У серпні 1900 року лорд Робертс відновив бойові дії проти загонів генерала Х. Бота, які під натиском перевершуючих сил супротивника вимушені були відійти в гірську місцевість на північ від залізниці, що веде до Камати-Порт.

Оцінюючи обстановку, що склалася на південноафриканському театрі військових дій, європейські військові експерти відмічали: "Хоча час великих військових дій, мабуть, минув, положення англійців продовжувало бути скрутним. Сполучення по залізницях щодня уривається, на окремі англійські загони робилися напади; банди озброєних бурів вільно бродили в країні, легко тікаючи від англійських загонів, що виснажувалися при переслідуванні. Діяльність англійців була спрямована головним чином на охорону своїх довгих комунікаційних ліній і найважливіших пунктів завойованої країни, для чого їм доводилося організовувати численні загони і висилати їх по усіх напрямах. Наслідком тривалості військових дій стала обопільна озлобленість і для обох сторін настав час жорстокостей і насильства. Англійські загони робили навколо себе спустошення, забирали усі продовольчі запаси і спалювали ферми, у яких ним чинився опір. Вони влаштовували концентраційні табори, в яких усе мирне населення, жінки, діти і люди похилого віку наражалися на величезну небезпеку" [10, с.270].

Незважаючи на репресії англійських окупантів, бури продовжували партизанську війну, причому місцем найбільш активних дій партизан став район столиці Трансваалю Преторії.

У кінці 1900 року коммандо бурів на чолі з Дж. Герцогом, Філіпом Ботой, Гасброком і Круйцингером вступили на територію Капської колонії і стали просуватися у напрямку до Стромбергу, Штейбургу, перерізавши попутно залізничну лінію Де-Аар - Кімберлі. Проводирі бурів сподівалися, що їх поява у британських володіннях викличе повстання місцевих африканерів, але цього не сталося. Тому при наближенні англійських військ бури повернулися на рідні землі [22, с.162].

Досвід перших партизанських операцій проти британських військ показав, що найбільш ефективними були дії дрібних загонів, що мають високу мобільність, що дозволяло їм легко втекти від переслідувачів. Тому в лютому 1901 року на військовій раді бурів було вирішено розділити великі загони на дрібніші коммандо, які, проте, могли об'єднуватися у разі потреби.

Розділ 2. Закінчення війни і її наслідки

2.1 Переговори воюючих сторін, мирний договір 31 травня 1902 р. та наслідки його підписання

До початку 1902 року усі учасники англо-бурської війни вже "дозріли" для того, щоб, нарешті, сісти за стіл переговорів. Війна, що тривала третій рік, стала обтяжливою для бюджету Великобританії - як повідомляв міністр у справах колоній Д. Чемберлен в листі А. Мілнеру :"Війна щонайменше коштує мільйон фунтів стерлінгів в тиждень. У Англії майже не залишилося військ, - на щастя, ми можемо розраховувать на флот, але якби було зроблено вторгнення в метрополію, я не знаю, як би ми могли йому протистояти. Якщо впродовж довгого часу не буде перелому у війні, то я думаю, що народне невдоволення прийме серйозні розміри і погрожуватиме існуванню уряду, незважаючи на те що він має в розпорядженні в більшістю місць в парламенті" [29, с.465].

Тривала партизанська війна, здавалося, вже ніколи не закінчиться. Незважаючи на заходи, що приймаються британським командуванням, - посилення охорони залізниць, використання для патрулювання бронепоїздів, будівництво на території окупованих бурських республік декількох тисяч блокгаузів, - партизанські коммандо бурів продовжували опір, наносячи значних збитків англійським військам [22, с.150].

Британська військова машина виявилася безсилою перед обличчям невеликих загонів стійких, умілих бійців. Створення концентраційних таборів, використання тактики випаленої землі викликали люту критику дій британського уряду на міжнародній арені [38, с.231].

Громадська думка Європи і Америки була на стороні волелюбних бурів, і не зважати на це в Лондоні не могли. Потрібно було вийти із скрутного становища, зберігши обличчя.

Бурам теж доводилося не солодко - британські війська розорили і спалили тисячі ферм по всій країні, викрали худобу і вивезли усі запаси продовольства. Дружини і діти партизанів страждали в концтаборах, а вони самі вже не могли знайти притулок і їжу в розореній англійцями країні.

Колись процвітаючі республіки перетворилися на випалену пустелю, в якій місце зруйнованих англійцями ферм зайняли побудовані ними ж тисячі міні-фортець - блокгаузів, що стали відмінною рисою пейзажу Південної Африки [4, с.5].

Багатьом керівникам бурів стало ясно, що продовження партизанської війни не принесе перемоги, і вони все частіше замислювалися про переговори з англійською владою про припинення бойових дій.

Ще в лютому-березні 1901 року в Мідделбурзі відбулися переговори генерала Луіса Боти з головнокомандувачем британськими військами в Південній Африці лордом Г. Кітченером, проте успіху вони не мали унаслідок категоричної відмови англійців визнавати незалежність бурських республік, на чому наполягав Л. Бота.

Довгий час питання визнання незалежності залишалося каменем спотикання в контактах керівництва бурів і англійського командування, оскільки керівництво воюючих республік не збиралося визнавати анексію своїх держав, оголошену урядом Великобританії [13, с.33].

У своїй відповіді на ультиматум Г. Кітченера президент Оранжевої Республіки М. Т. Штейн писав: "Країна наша розорена. Будинки і майно знищені. Худоба відведена або убита. Дружини і діти узяті в полон, ображені і відведені військами і озброєними кафрами. Багато сотень поклали вже життя за батьківщину. Невже ж ви думаєте, що ми тепер не виконаємо нашого обов'язку і злякаємося вашої загрози вічного вигнання. Вважаєте ви, що ми можемо зрадити тим сотням убитих і полонених, які, довіряючи нашій стійкості, пожертвували вітчизні життям і свободою" [22, с.180].

Наполегливий опір бурів, їх готовність пожертвувати життям заради незалежності своєї країни змусили британський уряд піти на незначні поступки. Прем'єр-міністр Великобританії Р. Солсбері визнав можливим пообіцяти бурам зберегти самоврядування в колишніх бурських республіках і зрівняти бурів в правах з англійцями, що мешкали на півдні Африки. Головнокомандувач британськими військами лорд Г. Кітченер запропонував Лондону, для якнайшвидшого завершення війни, гарантувати бурам грошову компенсацію за усе реквізоване у них продовольство, видачу субсидій на відновлення зруйнованих і спалених ферм, а головне, амністію всім хто брав участь в озброєній боротьбі [8, с.21].

Постійне погіршення положення в окупованих бурських республіках змусило піти на поступки і військово-політичне керівництво бурів. Навесні 1902 року багато хто з них вже не вірив в успіх боротьби з Британською імперією [8, с.22].

9 квітня 1902 року в Клерксдорпі зібралися керівники бурських республік і командири партизанських загонів. Республіку Трансвааль представляли віце-президент Схалк Бюргер, державний секретар Ф. В. Рейц, генерали Луіс Бота, Дж. X. Деларей, Лука Мейер, Оранжеву Республіку - президент М. Т. Штейн, головнокомандувач Хрістіан Девет, його заступник суддя Я. Герцог, державний секретар В. Бребнер і генерал К. Олівер [26, с.546].