Правобережний козацький лідер Семен Палій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність.

Постать Семена Палія вже майже три століття є помітною темою для історіописання. За цей час в історіографії відбулося нашарування великої кількості стереотипних суджень та міфів, що почасти виникли завдяки ідеологічному факторові. Необхідність розглянути цю історичну персону в сучасному опрацюванні, використавши наявну джерельну базу, не викликає сумнівів. Слід також зазначити, що в історіографії відсутня праця, котра б розглядала роль Семена Палія як активного та інколи і мимовільного учасника подій Північної війни.

Джерела з даної проблеми є досить різноманітними.

До джерельної бази ми відносимо інформацію із козацьких літописів XVIII століття. Ці відомості будуть розглянуті в історіографічному огляді, адже вони є фактично першими історіографічними творами з даної теми і водночас спричинили створення відповідного образу Семена Палія в історіографії.

Іншим різновидом джерел є фольклорний матеріал, котрий по своєму відобразив у собі постать фастівського полковника. Практично немає жодного збирача фольклору ХІХ - початку ХХ століття, який би не фіксував пісні або думи, легенди та перекази про Семена Палія та Мазепу. Слід зазначити, що ці джерела були дуже важливим для істориків романтичної традиції ХІХ століття, котрі часто вважали їх чи не найбільш достовірним історичним джерелом. Проте сучасні історики ставлять під сумнів таке твердження, називаючи фольклорні джерела в даному випадку цілком антиісторичнимиШевчук В. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. - К.:Либідь, 2006. - С.425.. Також висувається думка, що легенди про Палія та Мазепу, на відміну від пісень та дум, які змістом пов'язані з історичною дійсністю, є лише залишками богатирського епосу. З цієї причини в них немає і не може бути ніяких історичних реалій Іваннікова Л. Фольклорна інтерпретація історичних постатей Івана Мазепи та Семена Палія. // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. Праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. - С. 286.. Ми погоджуємося із зазначеними думками, тому в даній роботі ми не будемо використовувати фольклорні джерела.

Важливим для дослідження є листування російської політичної еліти, що, на нашу думку, відображає використання авторитету Семена Палія з боку Петра І і його оточення у боротьбі з Мазепою і його прихильниками за впливи в Україні. Основний масив цього листування міститься у VIII і IX томах «Писем и бумаг Петра Великого», що були опубліковані у середині ХХ століття. Окрім цього значна частина цього листування опублікована у збірнику «Матеріалы для отечественной исторії» М. Судієнка (т. 2). Для нашого дослідження важливими є листи російських вельмож до гетьмана Скоропадського, де міститься інформація про Семена Палія.

Важливими для розкриття теми є також документи, що містяться в «Архиве Юго-Западной Руси» (другий том актів про козаків (за 1679 -- 1716рр. ), котрий підготував до публікації Володимир Антонович. Також були опрацьовані відповідні документи, що містяться у збірнику документів «Доба Івана Мазепи» (упорядник Сергій Павленко). У дослідженні використовувалась так звана «Історія Свейської війни чи Поденна записка Петра Великого», що є офіційною історією Північної війни, що писалася під редагуванням Петра І.

Оскільки кількість наукової літератури з даної теми є значною, то історіографічному огляду буде присвячено перший розділ дослідження.

Об'єктом дослідження даної роботи є постать правобережного козацького полковника Семена Палія в період 1700 -1710 рр.

Предметом дослідження є роль колишнього фастівського полковника у подіях Північної війни: участь Семена Палія у повстанні на Правобережжі, позиція російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання, рівень самостійності дій Семена Палія напередодні Полтавської битви, його участь у ній та ставлення до правобережного полковника з боку російської влади після полтавської перемоги.

Хронологічні межі дослідження - 1700 - січень 1710 рр.

Метою даної роботи є дослідити роль правобережного козацького полковника Семена Палія у подіях Північної війни.

Завдання роботи:

- аналіз історіографії щодо постаті фастівського полковника Семена Палія;

- аналіз наявної джерельної бази щодо діяльності правобережного полковника;

- визначення ролі Семена Палія як одного із лідерів козацького повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр.;

- уточнення позиції російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання;

-- визначення рівня самостійності дій колишнього фастівського полковника напередодні Полтавської битви;

— дослідження участі Семена Палія у Полтавській битві;

— вивчення взаємовідносин між правобережним полковником та російською владою після Полтавської битви.

— спроба розставити акценти щодо ролі Семена Палія у поразці мазепинської антиросійської визвольної акції 1708-1709 рр. та його участь у подіях Північної війни

Розділ 1.

Історіографічний огляд

Історіографічні відомості про участь Семена Палій у подіях Північної війни знаходимо у літописних творах ХVIII століття, що окрім свого джерельного значення мають ще й риси перших історіографічних напрацювань. Козацькі літописці описують повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр., а також епізод із арештом та поверненням із заслання Семена Палія. Із Короткого опису Малоросії дізнаємося, що «1709 року напередъ указомъ государевимъ ПалЂя з СЂбЂра сискано и милость къ нему показано, который удостоился видЂть побЂду над шведами под Полтавою и самъ тамже на конЂ, хотя уже поддерживанный, ездилъ, побуждая войско, дабы непріятелю сламанному не дали ободритись, пока весма ослабЂютъ и сдадутся.»Краткое описаніе Малороссиі. (Летопись Самовидца по новооткрытым спискам / Под ред. О. И. Левицкого. -- К., 1878. -- С. 302.) [Електронний ресурс]. . Така ж інформація присутня в Лизогубівському літописі[Лизогубівський літопис] ЛЂтописецъ или описаніе краткое знатнЂйшихъ дЂйствъ и случаевъ, что въ которомъ году діялося въ Украини малороссійской обЂихъ сторонъ ДнЂпра и кто именно когда гетманомъ былъ козацкимъ. - С.50.[Електронний ресурс]. - Режим доступу: .

Цікаві відомості містить Чернігівський літопис, автор якого повідомляє, що після повернення Семен Палій був призначений знову на місце білоцерківського полковника. Слід відзначити, що в даному літописі відсутня згадка про участь Палія в Полтавській битві, проте літописець зазначає час і смерті і місце поховання правобережного полковникаЧернігівський Літопис. Підготовка до друку, передмова і коментар Ю. Мицика (Сіверянський літопис. -- 1996. -- №4 (10). -- С. 118) [Електронний ресурс]. . О. І. Рігельман також пише про повернення Семена Палія, зазначаючи, що Петро І наказав негайно звільнити його, оскільки він був потрібний у даній ситуації Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. - К.: Либідь, 1994.- С. 550..

Після істориків літописної традиції про Семена Палія у своїх працях згадують історики-романтики. У відомого історика Д. М. Бантиш-Каменського можна зустріти неоднозначну оцінку ініціаторів повстання 1702-1704 років. Автор «Истории Малой России» (1822р) констатує факт, що «на правій стороні Дніпра появилися двоє хоробрих воїнів, що завдавали неспокою заздрісному Мазепі». Цими воїнами були Самусь і Палій Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. - К., 1993. - С. 345.. Автор називає їх «бунтівними воїнами», що озброїли селян, обіцяючи їм подарувати волю назавжди. Причиною негативного ставлення до козацького визвольного повстання є те, що «Самусь і Палій наносили відчутну шкоду Польщі» Там само, - С. 359., що була союзником Росії у війні проти Швеції. Історик у своїй праці «Жизнь Мазепы» подає інформацію про те, що Мазепа в Бердичеві «посадив його в темницю, відправив у Москву, звідки Палій несправедливо звинувачений Мазепою у відносинах із Карлом XII, у посяганні на гетьманство, засланий був, як зрадник, у Єнісейськ» Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Мазепи.- М., 1834.- С. 36.. Автор описує повернення Семена Палія із заслання. Він пише, що «Государ згадав про славного Палія, у 1705 році, за брехливим доносом Мазепи, засланого у Сибір, і негайно велів повернути йому свободу, чин полковника і маєток невинному страждальцеві, що колись зброєю своєю лякав поляків і татар» Бантиш-Каменський Д. Н. История Малой России. Ч. 3. 1830. - С. 113.. Історик ідеалізує участь Семена Палія у Полтавській битві : «В останній раз у житті він цей престарілий воїн оголив тоді свій меч; кілька малоросіян підтримувало його на коні і якщо переможний м'яз, послаблений від багатолітньої праці не міг уже разити суперників, однієї його присутності було достатньо для підняття співвітчизників до мужніх подвигів»Бантиш-Каменський Д. Н. История Малой России. Ч. 3. 1830. - С. 127.. Даний опис спирається на літописну інформацію.

Історик Микола Маркевич називає Семена Палія великим воїном Задніпров'я, котрий воював з турками разом із Яном Собеським, вів постійні війни із татарами і завдяки цьому отримував від короля подарунки та почесті Маркевич Н. История Малороссии.- т.2. - М., 1842., - с.330.. Автор зазначає, що цар : «згадав про Палія; і старий полковник негайно повернувся з Сибіру на Батьківщину, де знову отримав чини і багатства»Там само, - С.500.. Щодо участі Семена Палія у Полтавській битві, то в описі Маркевича присутнє певне композиційне протиставлення. З одного боку на полі бою Максимович, Зеленський, Покотило, Гамалія, Григор'єв і Чуйкевич, що знаходилися поруч із Мазепою, а з іншого Палій, що бився в рядах Петра»Там само, - С. 504.. В такий спосіб автор протиставляє вірність Семена Палія і зраду прибічників Мазепи.

Окрім дослідників історії Малоросії про повернення правобережного полковника писав також І.І. Голіков. Він зазначає, що російський монарх дуже приязно прийняв Палія, наказавши повернути йому відібрані у нього маєтки. Семен Палій був щедро нагороджений і відпущений у ФастівГоликов И.И. Деяния Петра Великаго, мудраго преобразователя Россиі, собранния изь достовернихь источниковь и расположенныя по годамь. т.4. Изд.второе, - М., 1838. - С. 352-353..

Російський історик С. М. Соловйов давав позитивну оцінку діяльності Палія та правобережного козацтва, котрі намагалися приєднатися до Росії. А причину таких дій він бачив у тому що «козак не міг ужитися у згоді з панами»Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - кн. 3. т. 11-15. - Спб.: Изд. т-ва «Общественная польза» , б/р - С.1124. . Він пов'язує повернення Семена Палія із заходами, що робилися царем і його оточенням для впливу на Запорозьку СічТам само, - С.1544..

Дмитро Яворницький у своїй трьохтомній «Истории запорожских козаков» також згадує про Семена Палія. Він ідеалізує постать фастівського полковника, називаючи його «провідником народовладдя на Україні, захисником особистої свободи та політичної автономії, ненависником панського самовладдя і чванливості та ворогом всякого рабства»Эварницкій Д.И. Исторія запорожских казаков / Дмитрий Иванович Эварницкій.- т.3.- Спб., 1897. - с. 213-214..

Новим етапом в історіографії теми стали напрацювання В. Б. Антоновича та М. І. Костомарова, що стали початком сучасного синтетичного узагальнюючого викладу історичного процесу. Володимир Антонович 18 лютого 1870 року захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», що є ґрунтовним дослідженням останнього періоду існування козацьких інституцій на Правобережній Україні. Саме в цій праці ми знаходимо важливі відомості про участь Семена Палія у подіях Північної війни.

Оскільки згадана праця була написана за матеріалами одного із дев'яти томів «Архива Юго-Западной России», головним редактором яких був В. Б. Антонович, то вона має ще й велике джерельне значення. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», як передмова, також увійшла до другого тому актів про козаків (за 1679 -- 1716рр.).

В.Б. Антонович вважав Семена Палія яскравим виразником народних мас. Правобережний полковник був улюбленцем черні, на думку якої, лише Палій думав про її потреби та прагнення, лиш він був достойним унаслідувати епітет «козацького батька», що колись був даний ХмельницькомуАнтонович В.Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра (1679-1716) // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. -К.:Либідь, 1995. - С. 296 .. Історик зазначає, що повернення Палія було пришвидшене бажанням протиставити особу популярну в народі Мазепі, і таким чином підірвати значення і авторитет останньогоТам само. - С. 362..

Микола Костомаров у монографії «Мазепа» не міг оминути постать Семена Палія. Слід зазначити , що ця праця займає своєрідне і неоднозначне місце у доробку автора. Ця студія виглядає як разючий дисонанс, що є блідою тінню попередніх його праць, своєрідним казусом у творчості історика Ясь О. Історія як міф. «Гетьман-відступник» у рецепції М. Костомарова // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. - С. 145..

Історик вважав, що Палій фактично створив державне утворення у складі Речі Посполитої. Він був ніби удільним володарем у своєму полку, що прагнув розширити територію цього полку і розповсюдити козацтво, передавши йому панування над краєм, що належало польському шляхетству Там само, - С. 204..

Сюжет про роль Семена Палія у подіях Північної війни після його повернення із заслання не знайшов належного відображення на сторінках цієї монографії. Важливість повернення колишнього фастівського полковника визначалася намаганнями схилити запорожців до вірності царюКостомаров Н. Историческія монографії та іследования.-Мазепа и мазепинцы. - т.16. Спб., 1885 .- С. 505.. Загалом постать С. Палія постає на сторінках монографії як одна із символічних жертв гетьмана Мазепи, представлених у споминах народу.

Слід зазначити, що, на думку Антоновича та Костомарова, і Мазепа і Палій захищали ідею об'єднання обох частин України, проте їхній антагонізм був неминучим Струкевич О. К. Співробітництво й протистояння С. Палія та І. Мазепи в українській історіографії// Семен Палій та Фастівщина в історії України: Матеріали науково-практичної краєзнавчої конференції. Київ-Фастів, 1996. - С.62. .

Погляди Костомарова і Антоновича підтримували й інші їхні колеги. Тут слід згадати про декілька праць даного періоду, котрі хоч і не вирізняються якимось новаторством, проте зберігають історіографічну цінність. Це праці В. Волк-Каричевського «Борьба Польши з казачеством во второй половине ХVІІ и начале ХVІІІ века», Т. Осадчого «Козацкий батько Палий», Н. К. Сторожевського «Семен Палий, Киевское Полесье, Волинь, 1670-1710».

В. Волк-Каричевський, описуючи повернення Семена Палія, фактично повністю спирається на фактаж В. Б. Антоновича. Він вказує, що повернення правобережного козацького лідера було логічним наслідком падіння МазепиВолк-Каричевський В.В. Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVII и начале XVIII. - К., 1899.- С. 355.. Автор зазначає, Семен Палій був вірним інтересам простого народу, будучи першим виразником його устремлінь, він веде разом з ним боротьбу із шведами, що були ворогами МосквиОсадчий Т. И. Козацкій батько Палій. Очеркь изь истроріи старой козацкой Украины. - К., 1900. - С. 44.. Сторожевський, поділяючи погляди В. Б. Антоновича, пише, що засланням Палія закінчується таємна боротьба Івана Мазепи з представниками народно-демократичних кілСторожевский Н. К. Семен Палий. Киевское Полесье, Волинь 1670-1710 г. - Житомирь, 1897. - С. 113. .

Серед праць даного періоду також слід відзначити монографію Ф.М. Уманця про гетьмана Мазепу. Саме її можна вважати першим науковим твором, де замість прямого засудження діяльності лівобережного гетьмана проводиться спроба виправдання його дій. Саме в цьому контексті проходить критика Галагана, Апостола, Скоропадського, Палія, що залишилися вірними російському монархові. Автор зазначає, що фастівський полковник «одночасно із проханнями про московське підданство мав зносини із Любомирськими, брав гроші від Яна Собеського, і, засланий в Сибір, лаяв Петра і Мазепу»Уманець Ф. М. Гетьман Мазепа. Историческая монография. - Спб., 1897. - С. 408.. Це є чи не першою спробою критичного ставлення до постаті Семена Палія.

Микола Аркас також описує повернення колишнього фастівського полковника : ««Тоді ж князь Долгорукий нагадав цареві про Палія і його звелено було повернути з Сибіру, бо він мав вплив на запорожців. Запорожці тепер були дуже лихі на москалів, і новий гетьман Скоропадський із поміччю Палія, надіявся прихилити їх на бік Петра»Аркас М. Історія України-Русі. - К., 1993. - С. 290..

Щодо польської історіографії, то вона негативно відноситься до повстання правобережного козацтва 1702-1704 років. Постать Семена Палія цікавила представників так званої «української школи» в польській історичній літературі ХІХ - початку ХХ ст. Більшість із них стояли на ідеологічних позиціях польської державницької школи та використовували методологічні засади класичного позитивізму ХІХ століття.

Так, один з корифеїв цієї школи Й.Й. Роллє ( псевдонім Доктор Й. Антоні) називає Семена Палія «хлопом», який був популярним серед селян і був «на зразок Богдана Хмельницького у меншому масштабі». Він називає останнього «хлопом тілом і душею, напівгайдамакою і напівсічовиком давнього звичаю, який виріс з «гультяя» до «козацького батька» Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст.. - К., 1963. - С.10-11..

На початку ХХ століття починають застосовувати марксистську теорію у різних галузях гуманітарного знання, включно з історичною наукою. На практиці це конкретизувалося розглядом історичних процесів, насамперед крізь призму економічних відносин. Дослідники змушені від самого початку творити, спираючись на теорію формаційного підходу та класової боротьби Мільчев В. І.Соціальна історія запорозького козацтва кінця ХVII -XVIII століття : джерелознавчий аналіз. - Запоріжжя, 2008. - С. 34..

Такі тенденції значно вплинули на трактування постаті Семена Палія. Відтепер акцент робився на класовій боротьбі трудящих Правобережної України, а саму боротьбу якраз і очолив фастівський полковник. В період правління Й.Сталіна в оцінці політичних діячів даного історичного періоду дослідникам була нав'язана так звана дворянська історіографічна традиція (Петро І - прогресивний політичний діяч, Мазепа зрадник, а Палій - одна із жертв зрадника) Струкевич О. К. Зазн. праця. - С. 63.. Це значно ускладнило об'єктивні дослідження постаті фастівського полковника .

Із радянської історіографії слід відзначити напрацювання В.А. Дядиченка, який перший із радянських науковців розпочав дослідження за архівними матеріалами визвольного руху на Правобережжі. Він є автором невеличкої праці «Семен Палій», яка вперше в радянські історіографії була присвячена постаті фастівського полковника. Історик пише, що Петро І у «важкий час звертається до Палія». В.А Дядиченко помилково стверджує, що Палію було надано уряд білоцерківського полковника Дядиченко В. Семен Палій. - Саратов. Укрвидав при ЦК КП(б)У, 1942. - С. 11-12.. В даній праці присутнє «правильне» трактування відносин Семена Палія та Івана Мазепи, проте в ній немає класової боротьби та «прагнення українських трудящих Правобережної України до возз'єднання з братнім російським народом», що є характерними ознаками подальших напрацювань автораДядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії і на Україні в XVII - XVIII ст. - К., 1954. - С. 26. та всієї радянської історіографії. Така особливість найімовірніше пояснюється часом і місцем написання роботи, адже вона вийшла у світ у 1942 році в евакуації, в Саратові,. Таким чином побачила світ книга, в якій вже у першому абзаці говориться про «самовідданих борців за незалежність України»Дядиченко В. Семен Палій… - С. 3. .

Інший радянський історик В. Шутой також пише про Семена Палія. Цей дослідник є автором концепції так званої «народної війни» в Україні у 1708-1709 роках, котра була направлена проти шведських загарбників. Цю ідею спростовує Сергій Павленко, стверджуючи, що поголоски про цю «народну війну» створили військові підрозділи, що перебували на службі у царя Павленко С.О. «Народна війна» під час військової кампанії 1708-1709 рр..// Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам'ять» (15-17 жовтня 2008 р., Київ-Полтава). - С. 70-71.. Саме в контексті «народної війни» В.Шутой описує повернення колишнього фастівського полковника в Україну, проте не дає жодної оцінку його ролі у цих подіяхШутой В. . Борьба народных масс против нашестивия армии Карла ХІІ. - М., 1958. - С. 299-300.. Щодо участі Семена Палія у полтавській битві, то автор зазначає, що він «підбадьорював і запалював російсько-українські війська на повну перемогу над ворогом»Шутой В.Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. - К., 1951. - С. 32. .

Однією із найґрунтовніших праць радянської історіографії по правобережному козацтву є монографія Григорія Яковича Сергієнка «Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст.». Автор пише, що колишній фастівський полковник «допомагав згуртовувати сили українського народу на війну проти лютого ворога», запалював козацьке військо на подвиги в ім'я визволення батьківщини. Г.Я. Сергієнко також стверджує, що Палій навесні 1709 року очолив правобережне козацьке військоСергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст. - К., 1963. - С. 196.. Ключовою характеристикою Семена Палія було те, що він «залишався вірним великому союзові України з Росією» Там само. - С.198..

Інше трактування подій на Правобережній Україні ми знаходимо у групи авторів, котрих радянська історіографічна школа таврувала як представників українського буржуазного націоналізму.

Михайло Грушевський був одним з перших представників цього напрямку, котрий можна назвати державницьким в українській історіографії. Він називає Семена Палія «найбільш славним» серед правобережних козацьких лідерів. Події на Правобережжі розглядає крізь призму постаті Івана Мазепи та його державницьких вчинків. Лівобережний гетьман прагне об'єднати обидві частини козацької держави під власною гетьманською булавою, що стало причиною несправедливо обвинувачення Семена Палія перед Петром ІГрушевський М.С. Ілюстрована історія України. - Київ-Відень 1921. - C. 377.. У статті «Семен Палій» фастівський полковник постає перед нами як небезпечний демагог та суперник, котрий своїми діями заважав об'єднавчим намірам Івана Мазепи.

Слід зазначити, що «державники» були розгромлені у Радянському Союзі. Окремі представники цієї школи змушені були продовжувати роботу в еміграції. З часом там склалася нова наукова школа, у сферу зацікавлень якої входила і тема даної роботи. З даної теми писали свої праці українські історики-емігранти. Так, учень Грушевського, Микола Андрусяк, котрий був директором Інституту історії України в окупованому Києві (1941-1942) досліджував події на Правобережжі, серед його наукових студій слід відзначити працю «Мазепа і Правобережжя» (1938 р.). М. Андрусяк повністю заперечує антагонізм між Палієм та Мазепою, вважаючи, що Палій був лише блідим відображенням лівобережного гетьмана Струкевич О. К. Зазн. праця. - С. 63.. Цікавою також є праця Наталії Полонської-Василенко «Палій і Мазепа».

Серед дослідників також слід згадати про Ілька Борщака, який у співавторстві з французьким літератором Рене Мартелом став автором романізованого життєпису про Мазепу. Пишучи про несподіваний арешт Семена Палія, Ілько Борщак та Рене Мартел зазначають, що він приніс «українській Державі» всю Київщину, а сам фастівський полковник був лише «руїнницькою силою» в УкраїніБорщак І., Мартел Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана/ Автор пер. з франц. М. Рудницького.- К.: Вид-во СП «Свенас», 1991. - С. 29..

Василь Луців пов'язує повернення Семена Палія в Україну тим, що він міг викликати протидію Іванові Мазепі, що дозволило б не допустити його замирення Мазепи із кримським ханомЛуців В. Гетьман Іван Мазепа (Життя і подвиги великого гетьмана) / Наукове товариство ім. Шевченка.- Торонто, 1954. - С. 84..

Одним із найвідоміших дослідників мазепинської доби є Борис Крупницький. Найбільш вагома праця у його науковому доробку - це монографія «Гетьман Мазепа та його доба», що вийшла у світ німецькою мовою 1942 року в Лейпцигу. Автор наводить історіографічні погляди дослідників (Костомарова, Антоновича, Андрусяка) щодо суперечностей між Палієм і Мазепою. Він також висловлює власну позицію з цього приводу, за якою усунення Палія було спричинене тактичними міркуваннями лівобережного гетьманаКрупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. (Пер. з нім. О. Струкевич; Передм. Та комен. В. М. Горобця).- К., 2001. - С. 108-109.. Не відкидаючи особистих мотивів Мазепи, ув'язнення фастівського полковника автор пояснює аргументами об'єднавчого характеру щодо Правобережної УкраїниКрупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи. - Авсбург 1949.- С. 10.. Борис Крупницький пов'язує швидку здачу Чигирина, Корсуня та Богуслава на Правобережжі російським військам із засланням до Сибіру фастівського полковника Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - С.187..

Олександер Оглоблин також пише про Семена Палія. Його повернення повернення в Україну він не вписує у контекст боротьби Петра І проти мазепинців. Історик зазначає, що Семену Палію у вересні 1709 року надано уряд білоцерківського полковникаОглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Ред. Л. Винар, упорядн. І. Гирич, А. Атаманенко. - 2-е доп. вид. - Нью-Йорк - Київ -Львів -Париж -Торонто, 2001. - С. 132., хоча цей факт викликає певні сумніви.

Зростання української національної свідомості наприкінці 80-х років ХХ століття хвилю зацікавлення до мазепинської доби. У1993 році була видана праця істориків В.А. Смолія та В.С. Степанкова «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.: проблема державотворення». На думку авторів, заслуга Палія полягала у повернені до козацьких державних інституцій. Фастівський полковник розглядав Правобережну Україну як складову частину Гетьманщини, а не Польщі, а зв'язки між обома сторонами Дніпра розглядалися правобережними лідерами як відносини у межах однієї держави і цей факт публічно декларувавсяСмолій В. А. Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.:проблема державотворення.- К., 1993. - С. 52-53..

Продовженням ідей даної монографії є праця цих же авторів «Українська державна ідея ХVІІ - ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» . В. А. Смолій та В. С. Степанков вказують на те, що Семен Палій та його соратники вважали територію, зайняту козацькими полками, окремим політичним об'єднанням, котре лише формально залежало від королівської влади. Відбувався процес відродження ідей не лише про козацьку автономну державу, а й про незалежність України в її етнічних межах від Речі ПосполитоїСмолій В.А. Степанков В. С. Українська державна ідея, проблеми проблема формування, еволюції, реалізації. - К. 1997.- С.192.. В такому ракурсі Семен Палій виступає як палкий прихильник соборності козацької України.

Історик Сергій Павленко зазначає, що у Мазепиних донесення 1704 року ідеться лише про тимчасову ізоляцію Семена Палія на час здачі Білої Церкви. Саме заслання було рішенням Петра І, котре було спричинене союзницькими зобов'язаннями перед польським королем Августом ІІПавленко С.О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники . - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. - С. 230.. Сергій Павленко критикує діяльність Семена Палія та розглядає його арешт як усунення дестабілізуючого фактору із Правобережжя. Зараховуючи правобережного полковника до «партнерів Мазепи з Правобережної України», автор не приділяє уваги проблемі його повернення із сибірського заслання.

Слід також вагомий внесок Тараса Чухліба у дослідження історії правобережного козацтва. Він пропонує новий підхід до подій на Правобережжі, називаючи лідером визвольного повстання не фастівського полковника Палія, а наказного гетьмана Самуся, котрий, на його думку, і був на чолі «другої Хмельниччини»Чухліб Т. Самійло Іванович (Самусь) - полковник та наказний гетьман правобережної частини Українського гетьманату // Істину встановлює суд історії (збірник на пошану Федора Павловича Шевченка).- т.2.- С. 276.. Ця думка надає аргументацію для переосмислення ролі Семена Палія у подіях Північної війни.

Д. Журавльов розлядає арешт Палія як трагiчний за суттю i наслідками конфлікт двох яскравих i непростих постатей тогочасної української історії. Історик зазначає, що їхня співпраця могла б відвернути трагічні для України наслідки подій 1708-1709 роківЖуравльов Д.В.Мазепа : людина, політик легенда.- Харків : Фоліо, 2007.- С.183. .

Слід також згадати про праці Людмили Іваннікової та Валерія Шевчука, де міститься аналіз критичний аналіз фольклорних джерел щодо постаті фастівського полковника.

Проте в сучасній українській історіографії трапляються дивні казуси, що пов'язані з відсутністю історичної освіти в авторів. До прикладу, праця «Семен Палий - вождь козацького народа», що є незакінченою компіляцією, містить багато цікавих трактувань. Так, автори зазначають що під час Полтавської битви Семен Палій узяв на себе командування козацькими військами, що викликало замішання у рядах запорожцівОбухов В.В. Палий А.И. Семен Палий - вождь козацького народа. (Сер. «Наши Великие Предки»). -К., 2004.- С. 287..

Зміни відбуваються і в російській історіографії, в якій починає формуватися відхід від класичного ставлення до Мазепи як до гетьмана-зрадника. Велика заслуга в цьому належить дослідниці Тетяні Таіровій-Яковлєвій. Вона пов'язує повернення Семена Палія із зусиллями Петра І та О. Меншикова, що мали на меті не допустити приєднання Запорожжя на бік МазепиТаирова -Яковлева Т.Г. Мазепа.- Молодая гвардия, 2007.- С. 229..

Підсумовуючи історіографічний огляд, хотілося б зазначити, що про Семена Палія написано значну кількість наукової літератури. Проте відсутня праця, де б окремо розглядалася роль правобережного полковника у подіях Північної війни. Наявна історіографічна база часто є ідеологізованою і побудованою на традиційних стереотипах.

1.1 Відродження правобережного козацтва у 80--90-х роках ХVII століття

За визначенням вітчизняних істориків, протягом другої половини 1680х - 1690х рр. на Правобережній Україні відбувався неухильний процес відродження політичних структур Українського гетьманату 1. Польський король монарх стимулював відродження структур Війська Запорозького на території Київщини й Брацлавщини. Яна ІІІ Собеський. Саме видав С. Палію, Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та іншим полковникам привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права цих козацьких зверхників на території Київщини та Брацлавщини.

Стародавні «права та вольності Війська Запорозького» підтверджувалися постановою вального сейму від 16 лютого 1685 р. 2 Уже 25 серпня того ж року С. Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, у якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку, про запровадження мита на користь козацької адміністрації. 10 вересня того ж року датується перший лист козацького полковника до свого сюзерена -- короля Яна ІІІ Собеського 3.

Від часу обрання гетьманом Лівобережної України І. Мазепи Палій розпочинає активну переписку з ним. Перший лист був відправлений правобережним полковником із Фастова до Батурина в лютому 1688 р. У ньому подавалася інформація про пересування Кримської та Буджацької орд 4.

У тому ж році С. Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. Проте, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою «Вічний мир», ініціатива фастівського полковника не була підтримана. З огляду на це влітку 1689 р. відновлюється листування між С. Палієм та королем Яном ІІІ Собеським, у якому козацький полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої 6.

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало невдоволення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі почала поступово поширюватися влада С. Палія. Зокрема, в інструкції послам від Київського воєводства до короля, датованого 29 травня 1688 р., відзначалося, що «на Поліссі київськім Палій підданих наших у своїх обертає і так уже кілька років» 11. Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати «ті добра, які Богу і Церкві належать» 12. Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя.

З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С. Яблоновського, комісара С. Дружкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом із декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у в'язниці майже півроку -- до квітня 1690 р. -- і були випущені звідти за особистим наказом Яна ІІІ Собеського 14. Щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказує повернути полковнику Фастів 15.

У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Кшиштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна ІІІ Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів -- короля чи царя.

Після надання допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу «ханського» гетьмана Петра Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен С. Палій намагається повернути захоплені відділами регіментаря Б. Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна ІІІ Собеського від 16 травня Палій повідомляв, що без дозволу короля ходив у похід із лівобережними полками, і виправдовував ці свої дії існуванням «спільної й нерозривної монаршої ліги» проти турків.

На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським на Фастів. С. Палій послав до короля своїх представників із проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки відділи регіментара Б. Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир'я з Вільгою і Яблоновським: «…Вимушений з ляхами з'їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали» 20.

У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С. Палія. Можливо,

в 1694 р. полковник все ж таки таємно визнав протекцію царя. Опосередкованим свідченням цьому є наведені літописцем С. Величком такі слова гетьмана І. Мазепи до Петра І: «Під час того перебування його (С. Палія) у мене в Батурині заповідав я йому іменем живого Бога і сповіданням християнської православної віри, щоб він, як почав служити вам, великим государям, православним монархам, так до кінця зберіг непорушимо свою вірність і до мене гетьмана був у неодмінному доброхітті….Він учинив обіцянку, як і раніше, що воістину служитиме вам, великим государям».

Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з повідомленням про знищення семи татарських поселень та відправив до польського короля й коронного гетьмана декілька взятих у полон «язиків», яких супроводжували козаки. Про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол

К. Ісарович: «Пане милостивий, відаю, що у В.К.М. (вашої королівської милості. -- Т. Ч.) були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В. К. М. полював у полі, і вони теж були в полі і кланялись В. К. М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія.

А як тільки прийшли, то і тієї ж години він послав їх до Мазепи в Батурин, яким, певно, гроші дано, щоб віддали Палію».

Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воювали проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу, Палій, за свідченнями очевидців, говорив, що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля. -- Т. Ч.), повернеться назад» 23. Коли наприкінці 1695 р. одного з сотників С. Палія польська шляхта намагалася витіснити з Полісся, полковник звернувся до польських урядовців: «…зараз усе Полісся видано на військо козацьке» 24. «Козаки узурпують собі при консистенціях intraty з добряк земських, так і королівських…» 25,- скаржилася у 1696 р. брацлавська шляхта. Саме в цей час, за словами історика Б. Крупницького, полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України С. Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги, був «акцентований» представник фастівського полковника. Тісні контакти в козацького керівника були також і з мінським воєводою К. Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то «був прийнятий і трактований мило». Особливі взаємовідносини склалися у Палія також із коронним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить часто брали участь у спільних козацько-польських операціях проти татар. Український полковник листувався з белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським. «Проста мова козацька не має бути доводом проти осіб гідних», 29 -- так говорили польські урядовці, які не підтримували зв'язків своїх колег із С. Палієм. Листуючись із представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник намагався аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, що складалася в цій країні, а також прогнозувати розвиток подій, які могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна ІІІ Собеського й період безкоролів'я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, кожен із яких схилявся до різних кандидатур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польську корону. Однак невдовзі після обрання Августа ІІ Сильного український полковник визнав його владу, хоча спочатку його стосунки з новим королем були напруженими. У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: «…Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш… мусиш виконувати обов'язки

і права публічні» 30. Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року відрядив до Варшави татарських полонених, а в листопаді -- «відібраний цікавий документ» про плани кримського хана. У відповідь Август ІІ Сильний надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забував правобережний полковник і про налагодження взаємин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 р. активізував дії своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського від 23 листопада 1698 р. С. Палій засвідчував, що готовий «велику чинити В.М. прислугу». Тим самим він намагався уникати можливих військових заходів польського урядовця.

Але вже наступного року ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 р. приймає постанову про заборону утримання «козацької міліції» -- саме так іменували українські козацькі полки польські політики. Одержавши звістку про цю сеймову ухвалу, старшина зібрала раду у Фастові. 15 серпня 1699 р. до короля Августа ІІ Саксонського було відіслано листа за підписом Король Речі Посполитої Август ІІ400

«Семена Палія, полковника Війська В. К. М. (вашої королівської милості. -- Т. Ч.) Запорозького, сотників, отаманів і черні», у якому, зокрема, йшлося: «…аби могли без клопоту, спокійно на своїх осідлостях перебувати, бо ми від Найяснішого Антесесора В.К.М. і цілої Речі Посполитої під час початої з неприятелем меча святого війни затягнені і утверджені листом Й.К.М. великі вольності і в проживанні нашому.

З того часу статечно і вірно у великих битвах з неприятелем здоров'є своє втрачаючи, кров проливаючи про достоїнствах В.К.М. і цілої Речі Посполитої, тут на Україні проживаємо» 33. Далі козацтво скаржилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель.

Для контролю за виконанням своїх вимог до королівської резиденції вирушило козацьке посольство на чолі з полковником З. Іскрою. Рішення ради сенату про наділення «демобілізованого» козацтва визначеними коронним урядом землями задовольнило тільки певну частину правобережців. С. Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не погодився з такою постановою польської верховної влади. Перед тим він уклав тимчасове перемир'я з регіментарем Б. Вільгою, який розпочав виконувати наказ сейму про знищення українського козацтва на Правобережній Україні. Цікаво, що лівобережний гетьман І. Мазепа, оцінюю чи тогочасну поведінку правобережного полковника, говорив: «…Палій то на цю (царську. -- Т. Ч.), то на ту (королівську -- Т. Ч.) сторону схиляється і не може нічого твердо і міцно у себе постановити».

Звернення правобережної старшини до московського царя й гетьмана про політичну та військову допомогу не мали успіху. Тому восени 1700 р. С. Палій домовився з коронним гетьманом С. Яблоновським про припинення воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі втратили ефективність. Наполегливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до лівобережного гетьманату, зважаючи на тогочасну міжнародну ситуацію, закінчилися безрезультатно. Разом з тим, із огляду на існування польсько?російського миру, С. Палію вдалося за короткий проміжок часу відродити на правобережжі державні інститути Українського гетьманату.

Зважаючи на постійні військові дії, які велися між Польщею й Туреччиною, татарські набіги і спротив польської шляхти, розміри території, яку займала «Палієва держава» в другій половині 80-х рр.

ХVІІ ст. - на початку ХVІІІ ст., не були сталими. Козацький устрій охоплював межі колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського (правобережної частини), Чигиринського, Тарговицького й Могилівського полків 35. Новоутворений Фастівський полк як адміністративна одиниця охоплював частини територій, зниклих у середині 70-х рр. Білоцерківського, Паволоцького, Тарговицького та Київського полків. На південно-західних землях Білоцерківського полку виник Богуславський полк, який частково поширювався на південні райони Паволоцького. Наказний гетьман Самусь намагався відродити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі відродження інститутів української державності відіграло відновлення Брацлавського полку на чолі з А. Абазином. Його влада розповсюджувалась не лише на територію, яку займав Брацлавський полк у 50-70-ті рр. ХVІІ ст., а й охоплювала окремі сотні колишніх Уманського, Кальницького й Могилівського полків. На південній Київщині за допомогою полковника З. Іскри відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського, Черкаського й Чигиринського полків.

Наприкінці 80-х рр. починає відновлюватися традиційний західний кордон Гетьманату. Те, що полковник Палій «узурпував собі владу» на території по р. Случ, відзначалося ще на сеймі 1688 р.

На цьому наголошував і один із депутатів вального сейму у 1692 р: «…привласнює (Палій. -- Т. Ч.) собі… аж по Случ» 37. У тому ж році королівський комісар С. Дружкевич скаржився до Варшави, що фастівський полковник створює «удільну провінцію» й претендує зайняти всі українські правобережні землі до межі Київського воєводства з Волинським 38. Неодноразово відзначав політичне «свавільство» козацької старшини, яка встановлювала власні кордони в 90-х рр., коронний гетьман С. Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні знаходились у містечках південно-східної Волині -- Любарі, Лабуні, Полоному й Грицеві, а західна межа козацького устрою проходила по лінії Демидів -- Литвинівка -- Бородянка -- Радомишль -- Коростишів.

Північний кордон козацького устрою в даний період постійно зазнавав змін. Спочатку він проходив по річках Прип'яті й Словечній, які безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилась влада С. Палія, територіально зменшились і почали обмежуватись р. Уж, а згодом р. Тетерів. Слід зазначити, що в окремі роки козацький устрій поширювався на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме поблизу Тетерева, неподалік Іванкова, у 1694 році відбулося укладення перемир'я між військами польського регіментара Б. Вільги й українського полковника С. Палія. У липні 1696 р. коронний референдар С. Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили Горностайпільську, Бородянську й Казаровицьку волості. «Щоб війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Палієве…не переходили», -- писав лівобережний гетьман І. Мазепа до Москви в грудні 1699 р., повідомляючи про стремління фастівського полковника встановити північні кордони власних володінь 41. У листопаді 1701 р. київська шляхта внесла до інструкції на вальний сейм повідомлення про те, що, «зайнявши собі по р. Тетереву якийсь кордон», С. Палій розставляє там своїх козаків.

Західні кордони правобережних адміністративно-територіальних інститутiв відроджуваного гетьманату межували з володіннями Київського полку, який підкорявся лівобережному гетьману. З боку Києва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході -- по Дніпру. Для козацької організації Правобережної України даний кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними договорами між монархами Речі Посполитої й Московської держави.

Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами України охоронялась, головним чином, лише гетьманами Лівобережжя, а не правобережними козацькими полковниками.

Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобережних полковників у досліджуваний період. На південному сході вони межували з територією, на яку поширювалась юрисдикція кошових отаманів Запорозької Січі. Можливо, південні кордони Брацлавського полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С. Палій та А. Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами були Калюс і Могилів.

Таким чином, на початку ХVІІІ ст. правобережна козацька старшина «узурпувала» майже всю територію Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Звичайно, адміністративна влада українських полковників не була доконаною з огляду на тогочасне політичне становище Правобережжя та проблеми правових відносин між ними та королівською й шляхетською владами. Очевидно, саме тому польська шляхта присвоїла С. Палію титул «Dux malorum et scelerum artifex». В інструкції послам від Київського сеймику на вальний сейм 1692 р. відзначалося, що Палій, «опираючись на Гадяцькі пакти, привласнює собі якусь монархію…»

Отже, треба зазначити, що протягом останніх десятиліть XVii ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових походах, які здійснювала польська армія проти Османської імперії та залежних від неї держав. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької Священної ліги, передбачала самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом полковника Семена Палія, а також інших полковників близько півтора десятка разів разом із лівобережними козаками здійснювали великі походи на турецькі володіння.

Колонізуючи землі Київщини, Брацлавщини та Східного Поділля, козацька старшина відновлювала й запроваджувала традиції формування місцевої адміністрації періоду Української ранньонаціональної революції. Одержавши в середині 1680-х рр. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, полковники в наступні роки почали легітимізувати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування перетворювалися на державні структури Гетьманату, які існували тут з 1648 по 1676 рр. й були знищені у результаті війн за Правобережжя між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією в другій половині 70-х - на початку 80?х рр. XVii ст. Одержуючи матеріальну допомогу від уряду Речі Посполитої й визнаючи зверхність польського монарха Семен Палій (якого він традиційно «лякав» протекцією московського царя!) та інші козацькі полковники поступово й самочинно, з точки зору уряду Речі Посполитої, трансформували правобережне Військо Запорозьке в автономне політичне утворення, яке прагнуло до возз'єднання з лівобережною частиною Українського гетьманату.

Правобережна Україна зазнала значного спустошення внаслідок трагічних подій доби Руїни. Кульмінацією цієї кривавої драми стали Чигиринські походи 1677-1678 років, що фактично знищили на деякий час правобережне козацтво.

Після Руїни на Правобережній Україні починається відродження козацтва як стану і заселення цієї території українським населенням. Ініціатором відродження козацьких структур на території Київщини і Брацлавщини був польський король Чухліб. Зошити . 58.. Козаки були потрібні Речі Посполитій для захисту Правобережної України і всієї держави від турецько-татарської загрози. До того ж Польща ввійшла до антиосманської коаліції (Річ Посполита, Австрія, Венеція, Ватикан і Московщина), і це передбачало самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар.