Шлях Сербії до Євросоюзу

Скупщина СРЮ на спільному засіданні обох палат 15 липня 1997 р. обрала С. Мілошевича союзним президентом СРЮ. Водночас був прийнятий пакет виборчих законів, на підставі яких восени цього ж року в Сербії відбулися парламентські та президентські вибори. До того часу блок "Єдність" практично розпався. За результатами виборів (21 вересня 1997р.) до сербської Скупщини потрапили коаліція лівих сил, яку склали Соціалістична партія Сербії, Югославські ліві і Нова демократія (44 %, 110 мандатів з 250), Сербська радикальна партія (32,8%, 82 мандати), Сербський рух оновлення (18 %, 45 мандатів) та ще п'ять партій (разом 13 мандатів). Радикальна партія отримала 14 урядових портфелів (з 35), а її лідер В. Шешель став віце-прем'єром. Події кінця 1996 -- початку 1997 рр., пов'язані зі спробою владних структур Сербії сфальсифікувати результати виборів до місцевих органів влади, стали причиною нової політичної кризи. Міжнародні експерти так оцінили становище, що склалося в цій країні: "Республіка переживає політичну кризу і потребує політичних реформ, а Президент Мілошевич має

поступитися демократичному тиску і відкрити реформи в системі".

Перший тур президентських виборів відбувся 21 вересня 1997 р. за участю семи кандидатів. За відсутності єдності серед демократичних сил найбільше голосів отримали кандидат правлячої коаліції З.Лілич (37,7 %) та лідери Сербської радикальної партії В. Шешель (27,3%) і Сербського руху оновлення В. Драшкович (20,1 %). Другий тур (5 жовтня 1997 р.) 12 опозиційних партій бойкотували, голосувало лише 49 % виборців.

На повторних президентських виборах, які відбулися в грудні 1997 р., перемога дісталася соціалісту Мілану Міллутиновичу (60 % голосів), одному з найближчих соратників С. Мілошевича. Як міністр закордонних справ СРЮ він виступав за послідовне виконання Дейтонських угод, нормалізацію відносин із колишніми югославськими республіками та всіма суміжними з СРЮ державами.

Вже невдовзі незадоволення урядом набуло в суспільстві масового характеру, активізувала свою діяльність опозиція. На дочасних президентських виборах СРЮ 24 вересня 2000 р. фактично переміг кандидат блоку "Демократична опозиція Сербії" (18 партій) В. Коштуніца. Намагання влади сфальсифікувати результати на свою користь призвело до революційного вибуху. Перерахунок голосів, зроблений під тиском опозиції, показав, що В. Коштуніца набрав 50,24%. Попередньому "переможцю" С.Мілошевичу дісталося лише 37,15 % (згодом він постав перед Гаазьким міжнародним судом; за його видачу сербська влада отримала 1,3 млрд. дол., що мало суттєво покращити економіку країни).

В. Коштуніца став президентом у час складної політичної ситуації. Адже всі ключові посади займали соціалісти, прихильники і ставленики С.Мілошевича. Президентом Сербії надалі залишався М. Мілутінович. За таких умов розпочалися переговори про створення нового сербського уряду. Сторони досягли компромісу і в жовтні парламент затвердив склад перехідного кабінету міністрів з представників Демократичної опозиції Сербії, Сербського руху оновлення і Соціалістичної партії. Одночасно було ухвалено проведення у грудні 2000 р. дочасні вибори сербського президента (вони не проводилися).

Оскільки М. Мілутіновича звинувачували в причетності до геноциду над косовськими албанцями у 1999 р., він у січні 2003 р., після завершення терміну на посаді глави Сербії, добровільно прибув до Гааги на міжнародний суд. Президентські повноваження перебрала голова сербської Скупщини Н.Мічич. Убивство прем'єр-міністра З.Джінжича весною 2003 р. загострило політичну ситуацію, в країні було запроваджено надзвичайний стан, заарештовано осіб, які займали ключові посади у державі (начальники служби безпеки, генштабу, військової розвідки, заступник головного прокурора, радники колишнього президента В. Коштуніци - всього 18 осіб). Чотири спроби президентських виборів завершилися провалом, оскільки на виборчі дільниці з'являлося менше половини виборців.

У листопаді Н.Мічич розпустила Скупщину і призначила нові вибори на 28 грудня 2003 р. З 19 партій та коаліцій, які виборювали мандати, лише 6 подолали 5 % бар'єр. Найбільше голосів здобули Сербська радикальна (27,6 %) і Демократична (17,7 %) партії. Партії демократичної орієнтації ("Демократична партія", "Сербський рух оновлення" і "Група 17 плюс") разом мали 42 % голосів. Соціалісти набрали лише 7,6 % голосів. Важливим підсумком виборів стало те, що ті політичні сили, які прийшли до влади в жовтні 2000 р., зазнали поразки. З колишніх 18 політичних партій, котрі їх представляли, до парламенту потрапила лише одна - Демократична партія. Крайні праві домоглися успіху через розчарованість урядовою політикою, незгодами в демократичному блоці, складне економічне та соціальне становище.

На такому політичному фоні помітно збільшилися шанси кандидата Сербської радикальної партії Томислава Ніколича стати главою держави. Хоча листопадові вибори 2003 р. були визнані такими, що не відбулися (з'явилося менше половини виборців), Т.Ніколич отримав 46,2% голосів. За наявних політичних умов почала набувати певного резонансу ініціатива сербського короля в еміграції Олександра Карагеоргієвича, який висловився за відновлення в країні конституційної монархії. Цю ідею підтримав патріарх Сербської православної церкви Павло, але вона не набула подальшого розвитку.

У лютому 2004 р. сербська Скупщина відмінила закон про обов'язкову 50% явку виборців під час голосування. Обраним главою держави мав вжатися той претендент, який набрав абсолютну більшість голосів. На таких умовах й проходили у червні 2004 р. четверті президентські вибори за участю 15 кандидатів. За результатами другого туру (27 червня) президентом Сербії став Б. Тадич (53,7% при 49% явці виборців).

У суспільно-політичному житті країни помітною подією стали парламентські вибори в січні 2007 р. Голосувало 60,49% виборців. На 250 місць у законодавчому органі претендували 20 політичних сил, але 5% бар'єр подолали лише 6. Відносним переможцем стала Сербська радикальна партія (лідери - В. Шешель і Т. Ніколич), яка отримала 28,59% і 81 мандат. Дещо меншу підтримку (22,71% і 64 мандати) мала Демократична партія (лідер - Б. Тадич). Як третя потужна політична сила до парламенту пройшла коаліція Демократична партія Сербії - Нова Сербія (лідер - В. Коштуниця), за яку проголосувало 16,55% (47 мандатів). Парламентськими стали також "Група 17 плюс" (6,82% і 19 мандатів), Соціалістична партія Сербії (5,64 і 16 мандатів) та блок у складі Ліберально-демократичної партії, Громадянського союзу Сербії, Соціал-демократичного союзу і Ліги соціал-демократів Воєводини (5,31% і 15 мандатів). П'ять політичних сил, які представляли національні меншини, хоча й не подолали визначеного бар'єру, отримали зарезервовані для них місця: Союз угорців Воєводини (1,3% і 3 мандати), Коаліція за Санджак (0,84% і 2 мандати), Союз циган Сербії і Коаліція албанців Прешовської долини (по 0,42% і по мандату) та Циганська партія (0,36% і 1 мандат).

Тривалий час новий парламент не міг утворити більшість і сформувати уряд. Лише у травні 2007 р. вдалося подолати політичну кризу і правлячу коаліцію сформували Демократична партія, Демократична партія - Нова Сербія і партія Група 17 плюс. Уряд очолив В.Коштуниця. Серед його пріоритетних завдань є поновлення припинених переговорів про відносини Сербії з ЄС.

Розпад СФРЮ, запровадження торгово-економічних санкцій проти СРЮ, значні витрати на підтримку боснійських і країнських сербів, придушення національного руху албанців Косово та інші чинники різко погіршили соціально-економічне становище в союзній державі. До грудня 1992 р. обсяг виробництва скоротився приблизно вдвічі, річна інфляція перевищила 7000%, посилилося соціальне розшарування. Програма економічної стабілізації, що розпочалася на початку 1994 р., була спрямована на досягнення фінансової стабілізації та припинення падіння виробництва. Запроваджено новий, конвертований динар (при фіксованому курсі прирівнювався до німецької марки). Було введено жорстку систему стягування податків, зменшено витрати на охорону здоров'я, науку, освіту, армію тощо.

Наприкінці листопада 1995 р. уряд оприлюднив "Програму економічної стабілізації", за якою обмежувалися адміністративні методи господарювання, а перевага надавалася ринковим механізмам, створювалися умови для іноземних інвестицій, запроваджувалися заходи щодо стабілізації динара тощо. Проте реалізація програми затрималася майже на рік, під час якого тривав спад виробництва та знижувався рівень життя населення.

Економічні реформи активізувались весною 1997 р. Сербська Скупщина прийняла низку законів (про приватизацію, іноземні інвестиції, засади податкової системи, митні тарифи, трудові відносини тощо). Закони спрямовані на пристосування економічної системи до ринкових методів діяльності. ВВП має тенденцію до зростання, якщо у 2005 р. він становив 43,4 млрд. дол. (4203 дол. на душу населення), то у 2006 р. ці показники були відповідно 54,3 млрд. дол. і 7234 дол.

З початку 1990-х років СРЮ була фактично ізольована світовою спільнотою. Її членство в міжнародних організаціях, включаючи ООН і ОБСЄ, було призупинено. Проте поступово держава нормалізувала відносини зі сусідами. Так, 8 квітня 1996 р. в Белграді була підписана угода про врегулювання відносин між СРЮ і Македонією та розвиток югославомакедонського співробітництва. У серпні того ж року президенти СРЮ і Республіки Хорватії підписали договір про взаємне визнання, кордони, встановлення дипломатичних відносин, розвиток економічних зв'язків. На початку листопада в Парижі С. Мілошевич і А. Ізетбегович підписали спільну декларацію та домовилися про встановлення дипломатичних відносин на рівні посольств, скасування віз для своїх громадян, а також про сприяння економічному обміну, відновленню повітряних і залізничних зв'язків тощо.

Нова влада взяла курс на інтеграцію в євроструктури, приєднання до натівської програми "Партнерство заради миру". Проте одним з основних і найбільш болісних умов для просування Сербії на шляху до об'єднаної Європи є питання її співробітництва з Гаазьким трибуналом.

3 червня 2006 року в результаті референдуму Чорногорія оголосила про свою незалежність. 5 червня скупщина Сербії проголосила Сербію спадкоємицею союзної держави.

Останнім часом Сербії нарешті вдалось подолати наслідки війн, конфлікту з НАТО та внутрішні громадянські проблеми. Проте невирішеною залишається проблема автономного краю Косово, який проголосив незалежність 17 лютого 2008 року. Незалежність Косово була визнана 62-ма державами світу.

2.2 Еволюція політики Європейського Союзу щодо Сербії та початковий етап співробітництва Сербії з Євросоюзом

Розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії став найсерйознішим регіональним геостратегічним викликом процесу європейської інтеграції та загрозою безпеці Європейського Союзу. Свого часу видатний британський політик У. Черчілль зазначав, що надто багато історичних подій припадає на невеликий клаптик балканської землі.

Насамперед, постала проблема замирення агресивних націоналістичних настроїв та спровокованих ними етнічних чисток, які докорінно суперечать гуманістичним принципам та демократичним цінностям, що залишаються системоутворюючими чинниками процесу європейської інтеграції. Не менш серйозним є питання формування чіткої політичної позиції як передумови для ефективних дій країн-членів Європейського Союзу щодо розв'язання проблеми балканської нестабільності.

Розвиток політики Євросоюзу щодо Балкан відбувався одночасно із еволюцією структур самого Європейського Союзу. Початок балканської кризи наприкінці 1980-х рр. Європейське Співтовариство зустріло у складі 12 країн-членів. Час найбільш активних бойових дій між сербами та хорватами у 1991-1992 рр. припадає на "маастрихтський процес", коли на основі Маастрихтського договору розроблялися принципи поглиблення процесу європейської інтеграції, та, зокрема, формування спільної зовнішньої та оборонної політики Євросоюзу. Втім, балканська проблематика засвідчила недосконалість та суперечливість механізмів погодження спільної позиції країн-членів ЄС навіть щодо принципових європейських питань та проблем міжнародного життя.

Наступний етап еволюції балканської політики Євросоюзу був пов'язаний із вступом до ЄС 1 січня 1995 р. Австрії, Швеції та Фінляндії. Передусім Австрія опинилася на транзитному маршруті біженців, які залишали охоплену громадянською війною Боснію та Герцеговину й рухалися до європейської оази стабільності. Ініційований Сполученими Штатами Америки Дейтонський мирний процес знову засвідчив безпорадність політики Євросоюзу щодо Боснії та Герцеговини. Водночас, починаючи з грудня 1995 р., ЄС залучився до миротворчої місії у Боснії та Герцеговині.

Черговий етап еволюції політики Європейського Союзу на Балканах припадає на кінець 1990-х рр., коли загострюється криза навколо Косово. Організовані США переговори у Рамбуйє (лютий 1999 р.) засвідчили відсутність у Євросоюзу самостійної погодженої всіма країнами-членами позиції щодо Косова. Цей факт камуфлювався ідеєю зміцнення євроатлантичної солідарності. її проявом стала підтримка всіма країнами НАТО, за винятком Греції, бомбувань Югославії. У червні 1999 р. територія Косова була поділена на п'ять зон відповідальності: американську, британську, німецьку, італійську та французьку. Інші учасники "КФОР", за винятком Росії, фактично виконували допоміжну роль. 20 червня 1999 року 84 - денна військова операція військ НАТО під назвою "Союзницька сила", яка тривала з 24 березня, згідно з угодою 10 червня була припинена. В червні сербські війська залишили Косово і згідно з резолюцією РБ ООН №1244 від 10 червня 1999 року а Косові було створено міжнародну адміністрацію та введено міжнародні сили безпеки (НДОР) за участю НАТО.

Цей етап розвитку політики Європейського Союзу щодо Косова завершився з проголошенням 17 лютого 2008 р. незалежності цього краю. "Державний департамент США, - пише дослідник історії Балканських країн М. Каменецький, - заявляє, що незалежність Косово - це питання компетенції не Ради Безпеки ООН, а самих жителів цього краю". Воля американських союзників є вищою за будь-які норми та інституції, які відповідають за існування та дотримання норм міжнародного права, а не лише права сили. Однак албанську проблематику після проголошення незалежності Косова не можна вважати вичерпаною. Навпаки, питання створення "Великої Албанії" не зникло з порядку денного регіональної та міжнародної політики. Водночас у Європейському Союзі з'явилися додаткові проблеми. Мова йде про вимогу Греції до Македонії змінити назву цієї країни, що є передумовою Афін для реалізації європейської та євроатлантичної інтеграції Македонії.

У грудні 2005 році виповнилось десять років з часу укладання Дейтонської мирної угоди 1995 року, яка покінчила з громадянською війною на території Боснії та Герцеговини. Проте за цей час зазначена країна так і лишилась поділеною між етнічними громадами боснійських мусульман та хорватів з одного боку, та боснійських сербів з іншого. Тим часом лідери країн ЄС 16 грудня 2005 року надали Македонії офіційний статус країни-кандидата на вступ. Однак Греція продовжувала наполягали, аби спочатку Македонія змінила назву своєї держави. В свою чергу Албанія підписала угоду про стабілізацію та асоціацію з Європейським Союзом. Геополітичні ставки були зроблені дуже великі. Адже дестабілізація ситуації на Балканах може спровокувати ефект доміно у інших регіонах, які потерпають від тривалих міжетнічних конфліктів.

Додаткової невизначеності ситуації додавало залучення військових ресурсів ЄС та НАТО до іракської та афганської операцій. Європейський Союз вимушено суттєво скорочував свій військовий контингент у Боснії та Герцеговині. Водночас ЄС та НАТО обговорювали координацію своїх зусиль із забезпечення безпеки в Косово в період набуття незалежності. За цих обставин західні експерти зазначали, що насправді сербська національна держава від визнання незалежності Косово виграє. Адже, по-перше, відпаде потреба великих витрат на підтримання своєї присутності в Косово, по-друге, західні країни втратять останній аргумент, який перекреслює європейську інтеграцію сербів та обмежує потік інвестицій. Але історичній націоналістичні міфи знову виявилися сильнішими за здоровий глузд. За даними соціологічного опитування громадян Сербії, яке було проведено навесні 2007 р. на замовлення Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй, 47 відсотків сербів були категорично "проти" надання незалежності Косово, але 35 відсотків "за", а решту це питання не турбувало.

В цій ситуації спеціальний представник Європейського Союзу німецький дипломат В. Ішінгер зазначав, що вийти з глухого кута можна, якщо обговорити пропозицію про поділ краю. Адже, якщо сторони продовжуватимуть наполягати на своєму, надії на компроміс майже не залишиться. Це "соломонове рішення" пропонувало поділити Косово за територіально-етнічними ознаками. Сербську частину краю залишити під повним контролем Белграду, а албанській території надати незалежність. Але радикальна частина албанців відразу відкинула напівофіційну німецьку пропозицію. Прихильники "Армії визволення Косово" вважали, що не заради того вони воювали, аби зрештою віддати сербам північні території Косова, надра яких багаті корисними копалинами. Помірковані албанці обережно поставилися до цієї ідеї. Натомість косовські серби повністю підтримали зазначену пропозицію, оскільки бояться, що після проголошення незалежності Косово та завершення виведення міжнародних миротворців албанці закінчать етнічну чистку проти них.

Не випадково "Сили швидкого реагування" Європейського Союзу були приведені у стан підвищеної боєготовності, зважаючи на невизначену ситуацію у Косово. 22 жовтня 2007 року у Брюсселі продовжилися переговори між сербами та албанцями щодо визначення статусу Косова. Жодного позитивного вирішення проблеми не було знайдено. Напруга посилювалася, адже 10 грудня 2007 р. минав останній термін, установлений ООН для розв'язання цієї проблеми.

Тим часом несподівано гострими стали протиріччя ЄС з Болгарією, яка після десяти місяців членства в Євросоюзі наполягала, аби назва спільної європейської грошової одиниці писалася не тільки латиницею, а й кирилицею. Приклад болгарам у захисті національної унікальності перед загрозою європейської уніфікації подала Греція, яка домоглася напису "євро" поряд з латиницею й грецькою мовою.

На такому конфліктному фоні успіхом дипломатії Європейського Союзу стало підписання 15 жовтня 2007 року з Чорногорією Угоди про її асоціацію з Європейським Союзом. Загалом сучасні тенденції розвитку балканських країн засвідчують, що європейські цінності пошуку компромісів заради зміцнення демократії, стабільності, миру та процвітання дуже складно торують собі шлях у регіоні, який століттями провокує різноманітні конфлікти. В разі провалу миротворчої місії Європейського Союзу на Балканах це може стати тим айсбергом, наштовхнувшись на який пішов на дно "Титанік".

За кулісами дипломатичних баталій російські та азійські дипломати натякали, що косовський прецедент може актуалізувати проблему сепаратизму й на території країн Європейського Союзу. Лідер "Шотландської національної партії", яка має більшість у місцевому парламенті, О. Саймон закликав домагатися незалежності. Напруженим було становище в іспанських автономіях: Басконія, Каталонія та Галісія також домагалися фактично конфедералізації Іспанії.

В свою чергу Белград погоджувався надати Косово статус аналогічний до правового становища Аланських островів. Як відомо після 1918 року ці острови з переважно швецьким населенням отримали повне самоуправління, обмежене тільки в питаннях зовнішньої політики та безпеки, які вирішує Фінляндія. Однак більшість косовських албанців не приховувала наміру найближчим часом створити "Велику Албанію", що викликало тривогу у сусідній Македонії, чиє населення складається на 25 відсотків із етнічних албанців.

Головним спонсором косовської незалежності стали США. Визнаючи незалежність Косова, Вашингтон одночасно вирішував декілька проблем. По-перше, чергове формальне збільшення кількості "демократичних" країн було потрібно адміністрації Джорджа Буша молодшого, яка зазнавала дошкульних поразок у зовнішньополітичній сфері. Загострення кризи навколо Косова та у балканському "передпокої" Європейського Союзу давало можливість переключити увагу на цю проблему. По-друге, косовська проблема зв'язує руки Європейському Союзу, якому вже не до снаги критикувати розміщення американської системи протиракетної оборони на території Польщі та Чехії. Незалежність Косова поглибила розкол в ЄС щодо спільної зовнішньої та оборонної політики. Попри намагання провідного європейського дипломата Х.Солани домогтися одночасного визнання незалежності Косова всіма 27 країнами-членами ЄС, Словенія, Швеція, Фінляндія відкрито заявили про свою неготовність зробити це. Ще більш обережну позицію зайняла Греція, яка не в захваті від перспективи створення "Великої Албанії", котра висуватиме територіальні претензії до сусідньої Македонії. За цих обставин США зберігали монополію в ролі гаранта європейської безпеки, контролюючи найбільшу в Європі військову базу "Бондстіл" у Косово.

По-третє, черговий балканський головний біль Європейського Союзу послабив курс євро щодо долара США, який зазнавав нищівних ударів внаслідок іракської війни та кризи на ринку нерухомості в США. Крім того, захищаючи албанських мусульман, Вашингтон сподівається покращити свій негативний імідж в очах ісламських країн.

В умовах цієї стратегічної геополітичної гри на Балканах 20 січня 2008 року відбувся перший тур виборів президента Сербії. Його особливістю були виборчі бюлетені, надруковані п'ятьма мовами: сербською, албанською, угорською, словенською та русинською. Тим самим уряд Сербії демонстрував толерантність до національних меншин. Але, на думку представників інших народів колишньої Югославії, раніше саме безуспішні намагання створити "Велику Сербію" призвели до спочатку розпаду Югославії, а тепер і до поділу території власне історичної Сербії. Звичайно, жоден із кандидатів на вищу державну посаду не погоджувався із сумним фактом неминучості остаточної незалежності Косова. Виступаючи з трибуни Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй, президент Сербії Б. Тадич закликав світову спільноту поважати територіальну цілісність його країни. Він заявив, що Белград ніколи не визнає незалежність Косова.

Водночас військові заходи з боку Сербії в умовах присутності у Косово збройних сил Європейського Союзу та США були виключені. В свою чергу сербська суспільна свідомість розривається між природним бажанням "жити як у Європі", та марними сподівання не йти заради цього на жодні поступки.

Тільки 21 з 27 країн-членів Європейського Союзу визнали незалежність Косово. На надзвичайній нараді з цього приводу міністри закордонних справ країн-членів Європейського Союзу констатували, що вирішення питання про визнання незалежності Косово є справою кожної країни. Тим самим було продемонстровано чергову кризу спільної зовнішньої політики Європейського Союзу. Франція першою встановила з Косово дипломатичні стосунки. Але Іспанія, Кіпр, Болгарія, Румунія, Греція, Словаччина виступили проти визнання незалежності Косово без згоди Сербії та відповідного рішення Ради Безпеки ООН.

Зрештою, навіть найбільші сербські оптимісти навряд чи вважали, що пасивними протестами, які іноді втілювалися у погром американського посольства у Белграді та місії Європейського Союзу, можна повернути контроль над Косово. Його було втрачено фактично ще тоді, коли рівень народжуваності серед косовських албанців перевищив показник десятьох албанців до одного народженого серба. Суто демографічно албанці мали рано чи пізно витиснути сербів з їхньої "історичної колиски". Однак визнати цю реальність не лише для сербських політиків, а й для сербського суспільства дуже болісно.

Фактично сербська політична еліта ще глибше розкололася на націоналістичну та прагматичну частину. Символом цього розколу стала суперечка між президентом Б. Тадичем та прем'єр-міністром В. Коштуницею. Президент наполягав, аби серби згорнули бурні протести проти незалежності Косово та визнали існуючу реальність, намагаючись повернути несприятливі обставини на свою користь. Зокрема, Б. Тадич пропонував негайно підписати угоду про асоціацію та співробітництво з Європейським Союзом. Однак тим самим, на думку прем'єр-міністра В. Коштуниці, Сербія визнавала би підтримку Євросоюзом незалежності Косово. Тому 8 березня 2008 року прем'єр-міністр Сербії В.Коштуниця заявив про фактичний розпад правлячої коаліції та свою відставку.

15 червня 2008 року набула чинності Конституція Косова. Зазначена подія стала черговим приводом для загострення стосунків між Белградом та Приштіною. У Сербії після дострокових парламентських виборів 11 травня 2008 р. внутрішньополітичне становище залишалося нестабільним. Президент Б. Тадич вважав, що поміркованість Сербії у "косовському питанні" має допомогти інтеграції до Європейського Союзу. У віддаленій історичній перспективі після вступу до Євросоюзу Сербії косовське питання, на його думку, буде вирішене на основі спільних європейських цінностей. Натомість В. Коштуниця зайняв позицію, яка більше нагадувала різко негативний російський курс. Кремль так само неодноразово наголошував, що визнання незалежності Косова означає радикальний перегляд міжнародного права. Росія намагалася використати косовський прецедент для зміни свого ставлення до невизнаних державних утворень на пострадянському просторі.

Невизначеності ситуації додавав й діалог між Албанією та Косово. Відвідавши албанську столицю Тирану наприкінці червня 2008 р., косовський прем'єр-міністр Х. Тачі підписав Договір про дружбу і співробітництво між Косово та Албанією. Сторони домовилися налагодити контакти на всіх рівнях, надати один одному режим найбільшого торговельного сприяння. Косово та Албанія мають намір проводити погоджену зовнішню політики. Фактично тим самим було створено конфедерацію Косово та Албанії. Внаслідок цього на Балканах навряд чи стане спокійніше, адже ця земля не є надто великою для будь-яких "великих" етнічних утворень, а може бути справді великою лише за умов мирної співпраці всіх балканських народів.

Сформований після позачергових виборів 11 травня 2008 р. уряд Сербії на чолі з демократом М. Цветковичем визначив стратегічними зовнішньополітичними завданнями пришвидшення вступу до ЄС, розвиток стратегічного газового співробітництва з Росією, започаткування нових переговорів про статус Косова. Сербський уряд закликав парламент ратифікувати угоду про асоціацію та стабілізацію з Європейським Союзом, що дасть можливість у 2009 році Сербії офіційно отримати статус кандидата на вступ. Договір про асоціацію було зірвано після того, як у лютому Косово зі згоди ЄС проголосив незалежність. Символічно, що зазначена урядова сербська коаліція змогли виникнути лише завдяки підтримці "Сербської соціалістичної партії". Захід санкціонував входження соціалістів до нового коаліційного уряду, адже у іншому випадку вони могли створити коаліцію з сербськими націоналістами. Соціаліст І. Дачич став першим віце-прем'єр-міністром та міністром внутрішніх справ. Прем'єр-міністр М. Цветкович обіцяв поліпшити відносини зі США, намагаючись заохотити Вашингтон більше враховувати думку Белграду щодо Косова. Водночас Сербії довелося поступово відновлювати дипломатичні відносини з більш як сорока країнами, які визнали незалежність Косово. Про це заявив міністр закордонних справ Сербії В. Єремич.

Таким чином, косовська проблема засвідчила факт впливу на Європейський Союз балканської нестабільності. Еволюція політики Євросоюзу щодо цих питань ускладнювалася одночасним удосконаленням якості процесу європейської інтеграції та збільшенням кількості країн-членів ЄС. Внаслідок цього ще більш суперечливим став процес формування та реалізації спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу, зокрема, й на балканському напрямку. Провал ратифікації першої спільної конституції ЄС, проблеми із ратифікацією Лісабонського договору спричинили наприкінці 2008 р. політично-правову кризу в ЄС. Крім того, поглиблення світової економічної кризи, яка потребувала дедалі більших ресурсів для стимулювання європейської економіки, лімітувало можливості Європейського Союзу щодо блискавичної інтеграції балканських країн. Підтримання ситуації на Балканах у "перехідному" стані у середньо терміновій перспективі залишає регіон зоною невизначеності та підвищених ризиків для інтересів більшості країн-членів ЄС. За цих обставин не лише серби, а й Європейський Союз загалом сподіваються на покращення відносин зі США за нової адміністрації Барака Обами. За умов, якщо президент США Б. Обама проводитиме курс, спрямований на пошук компромісів із європейськими партнерами та на спільне лідерство, реальним є шанс у повному обсязі відновити спільну євроатлантичну політику щодо Балкан, яка матиме більше можливостей для імплементації у країнах регіону європейських цінностей.

Зрештою, актуальним етапом розвитку балканської політики Європейського Союзу є тривалий період адаптації нових незалежних держав до імперативів процесу європейської інтеграції. Першою з балканських країн це випробування витримала Словенія, яка 1 травня 2004 р. стала членом ЄС. Головуючи у першому півріччі 2008 р. в Євросоюзі, Словенія намагалася ініціювати чіткіше визначення політики ЄС щодо Балкан. Зокрема, триває процес переговорів щодо вступу Хорватії. Приблизною датою такого вступу вважається 2011-2013 рр.. Також було підписано угоди про стабілізацію та асоціацію між Європейським Союзом і Боснією та Герцеговиною, Албанією, Чорногорією. Перешкодою для Сербії на цьому шляху є питання невизнання незалежності Косова.

Проаналізуємо фактори, які вплинули на еволюцію позиції Європейського Союзу щодо косовської проблеми, у контексті взаємодії Європейського Союзу із усіма головними суб'єктами балканської політики.

Після завершення влітку 1999 р. виведення сербських сил безпеки з Косово та введення до країни миротворців "КФОР" під командуванням НАТО ситуація в Косово майже на п'ять років стабілізувалась. Провідники косовських албанців багато разів висловлювали незадоволення тим, що ООН постійно відкладає остаточне вирішення питання незалежності Косово. Восени 2004 р. у Косово відбулися вибори до місцевих органів самоуправління. Прихильники албанського відділення від Сербії сподівалися, що політична криза в Белграді та реалізація чорногорського курсу на незалежність за умови антисербської позиції ЄС та США виключать можливість силового варіанту сербського втручання.

Після косовської кампанії НАТО у 1999 р. прискорились внутрішньополітичні зміни на сербській політичній арені. Восени 2000 р. під тиском вуличних протестів пішов у відставку С. Мілошевич. Наступного року він та лідер "Сербської радикальної партії" В. Шешель опинились перед Гаазьким міжнародним трибуналом зі злочинів, скоєних на території колишньої Югославії. Одразу після зміни влади в Белграді ООН скасувала всі міжнародні санкції проти СРЮ. В країні розпочався процес інтеграції до західноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО.

Проте повалення Мілошевича не принесло Югославії спокою. Розгорнулася запекла боротьба між Воіславом Коштуницею - поміркованим націоналістом та Зораном Джинджичем - відвертим прихильником прозахідного активного курсу. На президентських виборах 2000 року Джинджич не висунув свою кандидатуру, це він пояснив так: "Я занадто прихильний до Заходу, щоб сербський виборець мене підтримав".

Припинилася ця боротьба 12 березня 2003 року внаслідок вбивства Джинджича. Це фактично принесло перемогу партії поміркованих націоналістів, які вважають, що швидкий темп економічних і політичних реформ створює загрозу "продажу" країни Заходу.

В країні панувала апатія та зневіра у позитивне майбутнє. Таким чином, підводячи підсумок під темою приходу до влади опозиції, можна сказати, що перемогу здобули помірковані націоналісти, яких Захід вимушений підтримувати через загрозу приходу до влади радикалів. Загибель Зорана Джинджича завдала серйозного удару по прозахідним позиціям в Югославії і Сербії зокрема. Помірковані націоналісти на чолі з Коштуницею взяли курс на збереження Югославії, або хоча б її частини. Навесні 2004 р. Скупщина скасувала норму про 50% явку електорату. Цей рубіж ледь був досягнутий у першому турі виборів. 27 червня 2004 р. відбувся другий тур виборів Президента Сербії. Суперничали націоналіст лідер радикальної партії Т. Ніколіч та наступник З.Джінжича на посаді лідера "Сербської демократичної партії" Б. Тадич. Передвиборча програма Т. Николіча мала положення про розрив співробітництва з Гаазьким трибуналом та пропонувала об'єднання з боснійськими та косовськими сербами. Натомість Б. Тадич рішуче виступив за вступ Сербії у ЄС та НАТО. Він наголошував, що гіпотетична перемога націоналіста знову ізолює Сербію. Врешті вирішальним став вибір на користь європейського майбутнього сербської молоді, яка голосувала за Б. Тадича.

31 серпня 2004 р. у Гаазькому міжнародному трибуналі С. Мілошевич розпочав процес самозахисту, наполегливо відмовляючись від допомоги офіційно призначених адвокатів. Він звинуватив США, Німеччину та Ватикан у організації розпаду Югославії, що на його думку об'єктивно перетворило сербів на жертв. Тому з точки зору С. Мілошевича, саме західні країни, підпадають під критерії найтяжчих міжнародних злочинів проти людства, якими є за класифікацією Нюрнберзького трибуналу (1945 р.) навмисні злочини проти миру. Однак довести цю точку зору С. Мілошевич так і не зміг. 11 березня 2006 р. він помер на 64-му році життя у Гаазькій в'язниці.

Ще одним гучним відлунням балканських конфліктів стало прийняте 17 березня 2005 р. рішення Європейського Союзу, який переніс дату початку переговорів про вступ Хорватії до ЄС. Приводом стала справа генерала Анте Готовини, який десять років тому відзначився в процесі етнічної чистки сербів у Сербській Країні. 25 квітня 2005 року балканські країни Болгарія та Румунія підписали угоди про вступ до Європейського Союзу з 1 січня 2007 року. Європейський Союз назвав цілковиту співпрацю з Гаазьким трибуналом передумовою початку підготовчих переговорів із Сербією та Чорногорією. Після початку офіційних переговорів про укладання угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Сербією, вступу до ЄС перш за все заважає конфлікт із Чорногорією та Косово.

Отже на шляху до інтеграції Сербії в ЄС зроблено чимало реальних кроків, підготовлено нормативно-правову базу однак існують і певні проблеми, зокрема Сербія не готова обміняти Косово на ЄС таки чином інтеграція в ЄС реальна не раніше 2018 року. Наразі багато політиків Сербії не зовсім упевнені, чи буде тоді ЄС існувати. Однак можна стверджувати, що набуття Сербією членства в ЄС стане значною геополітичною віхою, яка нарешті змінить хибне уявлення про Європейський Союз, як "закритий клуб" розвинутих західних держав.

Європейська політика Сербії зробила протягом останніх двох десятиліть кардинальний поворот від тотального протистояння з навколишніми європейським миром у роки адміністрації Слободана Мілошевича до вступу на шлях євроінтеграції і подання заяви в Євросоюз у грудні 2010 року. За ці роки країна пройшла через найтяжчі випробування. Навесні 1999 р. Союзна Республіка Югославія та її столиця Белград піддалися натовським бомбардуванням(Перші ракети і бомби впали на засинаючі міста і села Югославії увечері 24 березня 1999 р. в 20 годин 30 хвилин за белградському часу). Далі пішов розпад Союзної республіки Югославії і вихід з її складу Чорногорії, а потім і втрата Автономного краю Косово, історичного осередку сербської культури. На початкових етапах все сказане проходило на тлі важкого розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, збройних конфліктів на її території і спроб європейського та світового співтовариства силовим шляхом змусити адміністрацію Мілошевича відмовитися від планів збройного тиску на сусідів.

Не можна не помітити, що альтернатива такому розвитку подій могла відбутися, коли в 1992 р. до влади прийшов уряд Мілана Паніча, що швидко завоював міжнародний авторитет і підтримку демократичної опозиції всередині країни. Однією з перших його ініціатив став план створення економічної унії балканських держав, що одержав схвалення й підтримку Євросоюзу. У серпні 1992 р. були проведені переговори з керівниками Угорщини, Румунії, Болгарії, Греції, де також розглядалося питання про зближення з європейськими і євроатлантичними структурами. Тоді ж був зроблений сенсаційний візит у Тирану, де М.Паніч запропонував Албанії співробітництво "без усяких попередніх умов" і запевнив, що "трагедія Боснії в Косово не повториться". Здається, що все це могло б кардинально змінити хід історії, але цього не сталося.

Після усунення в грудні 1992 р. уряду М.Паніча його розумні й конструктивні заходи були зведені нанівець націоналістичними колами СРЮ, прапором яких був Слободан Мілошевич, що тісно співпрацював з військовими структурами, що вимагали реваншу Югославської Народної Армії. Народам Сербії довелося пережити важкі випробування аж до вересня 2000 р., коли С.Мілошевич був відсторонений від влади, а потім перепроваджений у Міжнародний трибунал з військових злочинів на території колишньої Югославії. Тимчасово був закритий і шлях СРЮ (після 2004 р. Сербії) у Євросоюз, що, крім всього іншого, ускладнювалося наявністю неурегульованого конфлікту навколо Автономного краю Косово.

Але процеси євроінтеграції інших країн регіону тим часом тривали. І хоча балканські держави явно відставали від більш розвинених в економічних відносинах Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі і навіть колишньої республіки СФРЮ Словенії, що ввійшли в "першу хвилю" розширення Євросоюзу, їхнє прагнення просуватися шляхом в Європу стало очевидним ще на початку 1990-х рр., коли на цей шлях стали Болгарія й Румунія. Складнішою була ситуація з державами Західних Балкан, більшість з яких в 1990-і роки були втягнуті в збройні конфлікти на території Югославії, що розпадалася. Зустріч "шістки" президентів 6 червня 1991р. лише підкреслила наявність протиріч, особливо між Сербією та Хорватією з питання про становище сербського населення в Хорватії . Ці зустрічі глав та представників республік чітко дали зрозуміти про існуючі протиріччя й про нездатність або неможливість вирішення їх мирними засобами.

Що ж стосується Європейського Союзу, то наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр. він був поставлений перед вкрай складним завданням налагодження співробітництва із країнами, що прагнули до "повернення в Європу", і їхньої наступної інтеграції в європейські структури, але явно до цього не готовими. Досить згадати, що сумарний ВВП всіх десяти східно-європейських країн становив не більше ніж 5% ВВП країн Євросоюзу, а наявність у балканських країнах масштабного аграрного сектора в міру їхньої інтеграції в Євросоюз істотно збільшувало навантаження на сільськогосподарську політику ЄС .

Основні умови для початку переговорів з країнами Центрально-Східної Європи були сформульовані Євросоюзом ще в липні 1989 р. на Паризькому саміті "Великої сімки" (G7), після чого Європейська комісія взяла на себе функції координатора допомоги, яку країни ОЕСР почали надавати країнам "соціалістичної співдружності", яка розпадалася.

У червні 1993 р. на засіданні Європейської Ради в Копенгагені було прийнято рішення про можливе членство в ЄС тих держав, які відповідають умовам, позначеним як "копенгагенскі критерії членства" і визнані здатними:

-створити стабільні інститути, що гарантували б демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захисту національних меншин;

-мати функціональну ринкову економіку, здатну справляться з конкуренцією і діями ринкових сил;

-привести у відповідність із законодавчою базою ЄС (acquis communautaire) внутрішнє законодавство країни-кандидата.

Незважаючи на очевидну невідповідність висунутим критеріям (проведення вільних і демократичних виборів; повага до верховенства закону; дотримання прав людини, зокрема, прав національних меншин; проведення економічних реформ, що ведуть до створення ринкової економіки), Болгарія та Румунія вже на початку 90-х рр. вжили початкових заходів зі зближення з ЄС.

В 1993 р. Євросоюз уклав з Болгарією та Румунією Угоди про Асоціації, що передбачали створення в перспективі зон вільної торгівлі за допомогою поступового зниження митних тарифів.

Про значення цих угод говорить той факт, що в результаті їхнього застосування обсяг торгівлі між Румунією та ЄС збільшився з $3,6 млрд. в 1993 р. до $10,6 млрд. в 1996 р., а частка ЄС у зовнішньоторговельному обігу країни зросла до 54,1%, у результаті чого ЄС уже в середині 1990-х років став головним зовнішньоекономічним партнером Румунії .

У середині травня 1999 р., в самий розпал авіаударів НАТО по Союзній Республіці Югославії, від яких постраждали також і суміжні, "прифронтові" держави, Європейська економічна комісія ООН виступила на підтримку якогось варіанту "плану Маршалла" для Балкан.

У поширеному в Женеві Комюніке секретаріат ЄЕК заявив про необхідність економічного сприяння Югославії та її сусідів після завершення воєнних дій. Мова йшла про програму допомоги, що забезпечила б країнам Південно-Східної Європи стабільність і розвиток і дозволила б їм "у майбутньому реінтегруватися в широку європейську економіку".

Наступним кроком на цьому шляху стало прийняття 10 червня 1999 року на зустрічі міністрів закордонних справ держав ЄС, США й Росії, а також групи балканських країн (крім СРЮ) і ряду європейських і міжнародних організацій (Ради Європи, ОБСЄ, ООН, МВФ і Світового Банку) "Пакту стабільності для Південно-Східної Європи". У документі містилася низка принципів, відповідно до яких, на думку його розробників, повинна була бути досягнута стабілізація становища в регіоні на основі демократизації, прискорення економічних перетворень і боротьби з організованою злочинністю .

Про Союзну Республіку Югославію, що була піддана авіа ударам, в документі було сказано, що вона може стати "повним і рівноправним учасником Пакту стабільності, якщо буде йти шляхом політичного вирішення косовської кризи відповідно до принципів, погоджених міністрами закордонних справ групи G8". Поки ж право приєднання до Пакту було надано лише Чорногорії як складової частини СРЮ .

Ще один етап контрактних відносин між ЄС і західною частиною балканського регіону стартував в рамках запропонованого в 1999 р. Процесу Стабілізації і Асоціації, при цьому програма фінансової допомоги на період до 2006 р. припускала використання 4,65 млрд. євро для п'яти країн. Але, підкреслювали європейські експерти, можливості їхньої інтеграції в ЄС будуть залежати не тільки від їх (поки ще сумнівної) готовності до членства, але й від готовності ЄС до їхнього прийому .

Підсумки наступних кількаразових зустрічей виявили "зачароване коло": політична стабільність у Південно-Східній Європі неможлива без прогресу в економіці, а він, у свою чергу, гальмується відсутністю політичної стабільності. декларативні побажання, що неодноразово висловлювалися, підкріпленими рекомендаціями про зниження митних бар'єрів, поступове введення в обіг євро, створення на Балканах зони вільної торгівлі тощо не приводили до вирішення безлічі найскладніших проблем, у тому числі, міжетнічних і територіальних протиріч.

До формування в регіоні структур відкритого, демократичного суспільства стояв ще тривалий шлях. Ставало очевидним, що без підтримки європейських та євро-атлантичних структур державам західної частини Балкан (насамперед, Сербії і Чорногорії, Македонії, Боснії-Герцеговині) загрожують не тільки міжетнічні конфлікти, але й економічна і політична нестабільність, небезпека надовго затриматися "на узбіччі Європи".

Тим часом, Євросоюз, незважаючи на кількаразові обіцянки, надавав їм меншу підтримку, ніж стосовно більш благополучних держав східної частини Балкан. При порівняно рівній чисельності населення цих двох частин півострова, орієнтовна сума підтримки ЄС в 2004-2006 р. проведенню реформ у Румунії й Болгарії - 1,5 млрд. євро (2,6% їх сумарного ВВП), а всім разом державам Західних Балкан - 500 млн. євро (1% їх ВВП) .

У підготовленій в рамках Європейської Стабілізаційної Ініціативи (ESI) доповіді "Західні Балкани 2004. Сприяння, об'єднання й нові кордони" відзначалося в цьому зв'язку, що Європа повинна запропонувати Західним Балканам більше, ніж руку допомоги, для того, щоб цей регіон не залишився островом нестабільності в серці Європи. Необхідна підготовка багаторічних програм розвитку на основі реального партнерства між ЄС, національними урядами, місцевою владою й громадянськими суспільствами з висуванням пріоритетів розвитку й моніторингом реалізації програм.

У підсумковому коментарі до доповіді зазначалося, що без допомоги Європи цьому, найбільш відсталому регіону загрожують не тільки міжетнічні конфлікти, але й економічна і політична дестабілізація, безробіття, що насувається, і нарешті, зростаючого розчарування у зв'язку із провалом демократичних реформ.

Для підтримки стабільності, на думку авторів доповіді, необхідне включення Західних Балкан у процеси загальноєвропейського економічного та політичного співробітництва і створення фінансової основи для підтримки цього субрегіону (приблизно 900 млн. євро) з урахуванням того, що досить імовірні кризи й конфлікти будуть коштувати ще дорожче.

Принципове рішення про початок переговорів Євросоюзу з державами західної частини Балкан, у тому числі й СРЮ (Сербія та Чорногорія) було прийнято в 2003 р. На засіданні Ради Євросоюзу, що відбулося в Салоніках 19-20 червня, і саміті "ЄС - держави Західних Балкан" 21 червня для них були позначені перспективи членства в Євросоюзі: "повага міжнародного права, непорушність міждержавних кордонів, мирне вирішення суперечок і регіональне співробітництво як принципи найвищої важливості".

В укладених у ході саміту з усіма західнобалканськими державами, у тому числі й із Сербією, "Угодах про Стабілізацію та Асоціацію" були позначені й прописані взаємні права і зобов'язання кожної із країн регіону, з одного боку, і Європейського Союзу, з іншого. У прийнятій на саміті заяві було урочисто проголошено, що "карта ЄС буде неповною доти, поки Західні Балкани не приєднаються до Союзу" .

Наступний розвиток подій показав, що різні західно-балканські країни мають у своєму розпорядженні нерівні можливості для вступу на шлях євроінтеграції. Переговорний процес ще більше сповільнився після провалу в 2005 р. референдуму про прийняття Європейської Конституції, що посилило сумніви політиків та експертів у необхідності форсувати процес подальшого розширення Євросоюзу .

У кожному разі до цього часу був відкинутий сценарій одночасного початку переговорів з державами Західних Балкан - Албанією, Боснією й Герцеговиною, Сербією, Чорногорією, Хорватією й Македонією, і надалі переговори велися з кожною окремою країною.

Найбільш імовірним кандидатом на вступ до Євросоюзу стала Хорватія. Пройшовши після розпаду СФРЮ через низку збройних конфліктів і наступних непростих етапів у своїй внутрішній і зовнішній політиці, але маючи найбільш розвинену економіку, Хорватія розраховувала на швидкий вступ до ЄС.

Водночас керівництво Хорватії зробило низку зовнішньополітичних кроків, що не сприяли зміцненню довіри в регіоні Західних Балкан. Досі Хорватією до кінця не врегульовані відносини із Сербією й не відкликаний поданий ще наприкінці 1990-х років у Міжнародний суд позов про відшкодування Сербією збитку за геноцид хорватів під час війни 1991 - 1995 р. (відповідний позов був поданий Сербією в 2010 р., але вона готова відкликати його, одночасно з відкликанням відповідного позову Хорватією).

Відносини двох провідних країн регіону Західних Балкан - Хорватії й Сербії ускладнилися після вступу Хорватії, поряд з Албанією, в 2008 р. у НАТО, а також після того, як Хорватія однією з перших визнала незалежність Косово.

У грудні 2008 р. тодішній президент Хорватії С.Месич відвідав Приштину, пообіцявши "зробити все можливе для міжнародного визнання Косово". У цілому всі ці кроки не сприяли зміцненню довіри в регіоні Західних Балкан і поліпшенню відносин між Хорватією та Сербією.

Водночас заслугою керівництва Хорватії стало проведення економічних реформ, було здійснено модернізацію транспортної інфраструктури, пристосованої під європейські стандарти. Був також даний серйозний імпульс для розвитку важливого для економіки країни туризму. Тому, незважаючи на значний зовнішній борг і високий рівень безробіття, економіка в цілому розвивається успішно, і країна має шанс стати першим із групи Західних Балкан кандидатом на вступ до Євросоюзу.

Наступним за значимістю кандидатом на вступ до ЄС могла б стати Сербія; однак головною перешкодою для цього була й залишається проблема Косово. Так було і до проголошення незалежності краю в березні 2008 р.,так залишилося й після.

У другій половині 2009 року, коли помітно зросли зусилля Євросоюзу в напрямку консолідації Західних Балкан, Сербія була позначена як регіональний центр. Теза про геостратегічну значимість Сербії була висунута й активно підтримана Австрією. 15 листопада 2009 р. посол Австрії в Белграді К. Койа заявила: "Австрія багато чого може зробити в Сербії. Ми невелика країна, але економічно дуже активна, тут ми один з головних інвесторів і присвятили себе інтеграції Західних Балкан до Європейського Союзу. Ми вважаємо Сербію ключовою країною на Заході Балкан… Австрія симпатизує Сербії, як і Хорватії й Боснії та Герцеговині, тому що культурно ми близькі" .

Тоді ж було сформовано загальну позицію Італії та Сербії щодо стратегії входження держав Західних Балкан у Євросоюз і підписаний цілий ряд італійсько-сербських економічних угод, відповідно до яких Італія повинна вийти в лідери економічних відносин Сербії в рамках Євросоюзу.

Поступово став змінювати свою позицію у відношенні євроінтеграції Сербії і її найбільш непримиренний опонент - Голландія, що протягом декількох років блокувала початок переговорів Сербії з Євросоюзом під приводом її недостатнього співробітництва з Гаазьким трибуналом. У середині листопада 2009 р. три парламентські фракції голландської правлячої коаліції заявили про можливості визнання європейського шляху Сербії, але поки що ключовий договір про Стабілізацію й Асоціацію не розблокований.

Важливим результатом важких переговорів, що проходили в останні роки, стало виконання раніше даної Євросоюзом обіцянки про скасування візового режиму у відносинах Сербії із країнами ЄС. Це рішення було важливим для рядових громадян республіки, що зберегли пам'ять про режим вільного пересування, яким у свій час користувалися громадяни Соціалістичної Федеративної республіки Югославії і який був втрачений в 1990-і роки.