Шлях Сербії до Євросоюзу

Нарешті, 22 грудня 2009 р. президент Борис Тадич направив у Брюссель офіційну заявку на вступ Сербії в Євросоюз.

Проводячи протягом останніх років лінію на зміцнення відносин з Євросоюзом, керівництво Сербії зберігало відносини стратегічного партнерства зі своїм традиційним союзником - Російською Федерацією, про що свідчать регулярні зустрічі керівників двох країн і тісні зв'язки у сфері енергетики та економіки. Водночас керівництво Сербії не може не враховувати домінуючих у суспільстві настроїв на користь євроінтеграції - кількість тих, хто підтримував європейський шлях протягом останнього десятиліття, постійно становило понад дві третини населення. Але, ставши на цей шлях, сербська держава й суспільство повинні будуть подолати значні труднощі, які можна перебороти тільки реформами й діями.

З досвіду інших країн (у тому числі, Болгарії й Румунії) відомо, що як тільки реформи набирають чинність, число скептиків різко збільшується, оскільки стає необхідним виконання достатнє складних зобов'язань в області скорочення сільськогосподарської продукції, реформування ряду галузей економіки, і в цілому все це веде до зниження життєвого рівня.

Не менш важливими для Сербії представляються політичні проблеми, і головна з них - це проблема Косово. Одним з перших питань, на які Сербія повинна буде відповісти при вступі в Євросоюз - це дані про розміри її території й чисельності населення, а це прямо стосується питання Косово. Керівництво Сербії не може визнати незалежність Косово, а влада Приштини вважає незалежний статус Косово остаточним і не підлягає обговоренню. Косово не може подати заявку в Євросоюз, оскільки її незалежність не визнана членами Євросоюзу - Грецією, Кіпром, Іспанією, Словаччиною й Румунією. Про історію й статус ще довго будуть сперечатися, але вирішувати невідкладні проблеми треба сьогодні. Євросоюз підштовхує Сербію на діалог з Косово, однак, відповідно до заяв його офіційних осіб, поки буде й далі "керуватися у відносинах із Сербією й Косово резолюцією Ради Безпеки ООН 1244 від 10 червня 1999 року".

У більше широкому плані розгляд шляхів зближення Хорватії й Сербії з Євросоюзом виявляє як подібності, так і розходження просування західнобалканських держав по європейському і євро-атлантичному шляху. Сербія пізніше інших західнобалканських держав подала заявку на вступ у Євросоюз, але на відміну від Хорватії й Албанії, не претендує на членство в НАТО, і ситуація може змінитися не швидко, тому що у свідомості нинішнього покоління збереглися кадри березня - червня 1999 р. і бомбардувань Белграда військово-повітряними чинностями НАТО.

У той же час, у відмінності від Хорватії, для Сербії як, що відроджується центра, регіональної політики представляються важливими перспективи просування по шляху євроінтеграції інших балканських держав які поки представляються неясними.

Незважаючи на позитивну оцінку процесів реформування в Чорногорії, експерти вказують на те, що її європейське майбутнє ще не визначилося, хоча й визнають, що це гальмує економічне відродження всього регіону. При цьому підкреслюють, що політичні критерії при прийнятті рішень Євросоюзу не менш значимі, ніж економічні .

Невизначеними залишаються й перспективи початку переговорів ЄС із Боснією й Герцеговиною. Провідні експерти ESI затверджували, що переговори з нею стануть можливими лише після того, як буде скасований пост Верховного представника, і країна стане de facto й de jure незалежної. Необхідна для переходу в новий стан реформа чинностей внутрішньої безпеки (поліції), що Євросоюз розглядає як основну умову для початку переговорів, гальмується урядом Республіки Сербської .

Чте ж стосується Албанії, то в лютому 2006 р. з нею була підписана Угода про Стабілізацію й Асоціацію, хоча роком раніше по її приводу було заявлено, що "у Брюсселі не відчувають консенсусу із приводу вступу Албанії в ЄС. Немає також і чіткого наміру Тирани проводити необхідні реформи" .

В іншій площині розглядається проблема інтеграції в ЄС Македонії, що, незважаючи на очевидні економічні утруднення, була поставлена в один переговірний ряд з Хорватією за умови продовження діяльності міжетнічного коаліційного уряду. У числі причин такого рішення Комісія ЄС указувала на те, що уряд Македонії дотримує підписані в 2002 р. в Охриді угоди, завдяки яким удалося запобігти сповзанню до масштабного балканського конфлікту . Примітно також, що керівництво Македонії додавало й докладає постійних зусиль до врегулювання суперечки із Грецією із приводу назви країни, без чого неможливо остаточне рішення питання про її членство в ЄС .

Проходження по шляху євроінтеграції держав Західних Балкан сполучено зі значними труднощами в сфері економіки й політики. Тому для них важливий досвід близьких їм за рівнем розвитку держав східної частини Балкан - Румунії й Болгарії, що одержали 1 січня 2007 р. членство в ЄС, якого вони домагалися протягом півтора десятиліть. Сьогодні, однак, стає очевидним, що одержання шуканого членства ще не означає досягнення рівня можливостей його реалізації.

Попередня згода з Болгарією було підписано в червні 2004 р., і відповідно до його вона одержала оцінку "реально функціонуючої ринкової економіки" . У квітні 2005 р. була укладена аналогічна угода з Румунією, хоча, на відміну від Болгарії, вона підтвердила наявність меншого числа "критеріїв відповідності". Було, зокрема зазначене, що одним з головних перешкод на шляху в ЄС залишається недостатня відкритість румунської економіки й нерозвиненість політичних структур. І хоча законодавство обох країн було в основних рисах наведено у відповідність із європейським і на його основі реалізовувалися програми ЄС по регіональному розвитку й інфраструктурі, відрив від європейських стандартів був ще дуже великий.

Багато хто з аналітиків стверджують, що для західнобалканських претендентів на вступ у ЄС поставлені їм попередні умови важко здійсненні, але не меншою вагою для них можуть стати довгострокові економічні наслідки поспішно проведених реформ, а надалі - і обумовлені європейськими законами умови взаємодії з розвиненими країнами, особливо в аграрній сфері.

"Режим вільної торгівлі може нанести країнам регіону більше шкоди, чим користі, особливо в сільськогосподарському секторі", - до такого невтішного висновку прийшов кореспондент лондонського Інституту репортажів про війну й світ, що працює в Приштині, Скоп'є, Тирані й Загребі . За його оцінкою, вільний доступ продукції з балканських країн не грає скільки-небудь значимої ролі для Європи, оскільки її обсяг становить усього 0,5% від імпорту ЄС, але його обмеження можуть нанести - і вже наносять - непоправний збиток аграрному сектору відповідних країн. Так, після введення Євросоюзом квот на експорт сільськогосподарської продукції - Македонія зможе вивозити в країни ЄС тільки 1/5 вироблених у країні вин. По оцінці російських економістів, незбіжними представляються інтереси країн "нової" й "старої" Європи також й у питаннях регулювання міграції робочої чинності.

Прагнення до "повернення в Європу" залишається, проте, що домінує рисою політики посткомуністичних держав, у їхньому числі й Сербії, і з ним не тільки політики, але й більшість населення зв'язують надії на остаточне, нехай й у не близькому майбутньому, подолання спадщини авторитарних і тоталітарних режимів і розвиток демократії. Однак, подальші перспективи просування по шляху в Європу багато в чому залежать від того, коли й наскільки успішно будуть переборені поставлені Євросоюзом економічні й соціальні бар'єри. Але в кожному разі важкий перехід від кривавих війн 1990-х років до становлення демократичних норм представляється необоротним. Що ж стосується подань європейських політиків й аналітиків про європейське майбутнє більшості країн регіону Західних Балкан, то воно залишається, на думку багатьох з них, поки невизначеним ("still in the balance"). Основні рішення приймаються поза регіоном, у столицях європейських держав, і, по справедливому зауваженню відомого західного експерта із проблем Центрально-Східної Європи Ерхарда Бузека, "у світі, стурбованому економічною рецесією й банківською кризою, лідери Євросоюзу можуть поки відсунути на другий план проблеми своїх сусідів". До цього можна додати їхня заклопотаність не менш, якщо не більше важливими для Європи наслідками подій у країнах Південного Середземномор'я. У березні 2011 року Єврокомісією був у терміновому порядку прийнятий документ "Партнерство заради демократії й загального процвітання з Південним Середземномор'ям", у якому було сказано про необхідність пошуку нових напрямків політики ЄС на тлі революцій і війн у країнах Північної Африки. Документ став відповіддю на спільний обіг Франції, Іспанії, Кіпру, Греції, Мальти й Словенії, де говорилося, що в контексті арабських революцій Євросоюз повинен надавати меншу підтримку посткомуністичним державам і більшу - середземноморським.

Проте, Словенія підтримала при цьому курс на євроінтеграцію Хорватії й Сербії, а Польща заявила про підтримку євро інтеграційних прагнень Молдови. У цілому ж можна стверджувати, що співробітництво західно-балканських країн, у їхньому числі й Сербії, з європейськими структурами будуть продовжено, незалежно від проблем і перешкод, що неминуче виникають на цьому шляху.

Посол Іспанії в Белграді Ігнасіо де Паласіо Еспанья в жовтні 2009 року заявив, що інтеграція Сербії й регіону займе високу позицію в списку пріоритетів ЄС під час головування його країни цією організацією з 1 січня 2010 року. Він повторив, що прийом Сербії в ЄС не буде обумовлений її визнанням незалежності Косова. Європа не може бути цілої без країн балканського регіону, а Сербія для нас ключова країна на Балканах, з якої в нас привілейовані відносини, - сказав посол Іспанії сербському агентству Танюг.

Він нагадав, що його країна підтримує Сербію в її наполяганні розморозити Проміжний торговельний договір й Угода про стабілізацію й асоціацію Сербії з ЄС. Цю тему Іспанія обговорює з Голландією намагаючись переконати її в тому, що інтеграція Сербії в ЄС в інтересах всіх країн членів цієї організації. Посол Іспанії сказав, що його країна викладе свої аргументи в дебатах по питанню однобічного проголошення незалежності Косова від Сербії, тому що вважає, що по міжнародному праву жодне утворення не може відокремлюватися від країни, до складу якої воно входить, без її згоди.

Сербія в майбутньому повинна стати повноправним членом Євросоюзу, але колись повинна врегулювати конфлікт навколо Косово, заявили журналістам президент Сербії Борис Тадич і канцлер Німеччини Ангела Меркель, що перебувала з візитом у Белграді в серпні 2011 року.

"Ми й сьогодні зіштовхуємося з дуже складними питаннями в регіоні, одне з них - це Косово й Метохія. Сербія не має ілюзій, що може внести цей конфлікт у Євросоюз, тому що в ЄС вистачає й своїх конфліктів. Сербія бажає вирішити конфлікти на просторі Західних Балкан", - заявив Тадич.

Сербський лідер відзначив, що Белград не шукає "штучних шляхів" для членства в ЄС, але сподівається, що Сербія буде оцінюватися за тими ж по критеріям, що й інші кандидати.

Більшість країн Євросоюзу, включаючи Німеччину, визнали незалежність південного сербського краю Косово, албанська влади якого в односторонньому порядку оголосила про незалежність від Сербії в 2008 році. Сербія категорично не визнає суверенітет Косово. У політичних й експертних колах уважається, що без визнання незалежності Косово, Сербія в ЄС вступити не зможе.

За підсумками переговорів з Меркель Борис Тадич заявив про готовність Сербії в співробітництві з ЄС шукати шляхи вирішення конфлікту, але попередив, що ЄС повинен поважати гідність всіх народів.

"У даних обставинах потрібно знайти гнучке, креативне рішення, що не буде заважати нормальному життю людей, не порушить достоїнство ні албанського, ні сербського народів, забезпечить можливість європейського шляху й не створить нові погрози сусіднім країнам", - сказав президент Сербії про умови вирішення косовського конфлікту.

У свою чергу, Ангела Меркель заявила про бажання бачити Сербію в Євросоюзі, але при цьому, за її словами, необхідно досягти прогресу в переговорах Белграда із Приштиною.

У числі умов урегулювання конфлікту вона вказала, що місія ЄС у Косово (EULEX) повинна одержати право діяти на всій території краю, у тому числі в північної, у якій серби становлять більшість, чому дотепер противилися місцеві серби, а також, щоб знизилася роль сербських органів місцевого самоврядування в Косово, які назвала "паралельними структурами".

При цьому Меркель визнала, що косовську проблему вирішити за один день неможливо. "Ми бачимо майбутнє Сербії в Євросоюзі, і зробимо все, щоб вона цей шлях подолала на основі європейських принципів", - сказала канцлер Німеччини .

РОЗДІЛ ІІІ. АДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА СЕРБІЇ ДО ВИМОГ ЄС ТА ПЕРСПЕКТИВИ СПІВРОБІТНИТСТВА КРАЇНИ З ЄВРОСОЮЗОМ

3.1 Нормативно-правова база відносин між Сербію та ЄС

Гармонізація внутрішньої політичної та правової системи до стандартів ЄС яка розпочалася з демократичних змін в 2000 році, значно змінила сербську політичну систему. Сербія вступила в епоху буржуазної демократії, верховенства закону і поваги інститутів, хоча ще багато чого необхідно зробити для виконання критеріїв для вступу в ЄС. Метою адаптації законодавства Сербії до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи Сербії acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Під аcquis communautaire (acquis) розуміється правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ. Елементом адаптації законодавства має стати перевірка проектів законів Сербії та інших нормативно-правових актів на їх відповідність acquis communautaire з метою недопущення прийняття актів, які суперечать acquis Європейського Союзу.

Адаптація законодавства Сербії передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені "Угодою про партнерство та співробітництво". Це сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах - членах ЄС. Важливим чинником реформування правової системи Сербії слід вважати участь її у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти.

22 жовтня 2005 Парламентом державного утворення Сербія і Чорногорія було прийнято чотири закони, які є одним з найважливіших умов для проведення переговорів про інтеграцію СіЧ в Європейський Союз і приєднання до Всесвітньої торгової організації: "Про стандартизацію", "Про акредитацію", "Про метрологію" ; "Про технічні регламенти". Новим Законом "Про стандартизацію" встановлено найменування нового стандарту країни - "сербсько-чорногорський стандарт" (абревіатура "JУС" відповідно замінюється на "СЦС"). Зазначені стандарти приймаються за погодженням із зацікавленими сторонами. Відповідно до цього Закону створюється Інститут із стандартизації, його організаційні одиниці будуть розподілені по територіях Республік. Інститут з стандартизації буде фінансуватися з бюджету СіЧ до 1 січня 2007 року, поетапно зменшуючи бюджетне фінансування і поступово переводячи Інститут на самоокупність. Закон "Про акредитацію" встановлює, що діяльність іноземних юридичних осіб та приватних підприємців здійснюється на таких самих умовах, які надаються на території відповідних іноземних держав сербським підприємцям. Відповідно до Закону створюється акредитаційний орган, що визначає компетенцію органу з оцінки узгодженості умов діяльності сербсько-чорногорських та іноземних суб'єктів ринку. Закон "Про метрологію" є абсолютною новелою в праві СіЧ, ним встановлюються умови діяльності ринкового господарства. Даний Закон розроблявся відповідно до принципів і стандартів міжнародного права та законодавства країн членів ЄС. Положення цього нормативного правового акта встановлюють єдині стандарти та одиниці виміру, які вживаються в області захисту інтересів юридичних та фізичних осіб, безпеки та здоров'я людини, тварин і навколишнього середовища і виконання умов для вільної міжнародної торгівлі. Згідно із Законом створюється Метрологічна рада, як виконавчий орган регулюючий і контролюючий дану область діяльності. Законом "Про технічні регламенти" встановлено, що технічні регламенти приймаються Радою Міністрів СіЧ відповідно до прийнятих на себе зобов'язань згідно з двосторонніми та багатосторонніми міжнародними договорами про запобігання перешкод у міжнародній торгівлі.

10 жовтня 2005 року в Белграді офіційно розпочались переговори про укладання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Сербією. Проте європейська перспектива Белграду залежала від визнання незалежності Чорногорії та Косово. Перебуваючи у пошуку альтернативних варіантів, представник ООН з питань косовського врегулювання фінський дипломат Марті Ахтісаарі захищав варіант косовського врегулювання, який полягав у створенні демократичного, багатоетнічного Косово під фактичним міжнародним протекторатом.

17 березня 2006 року у Відні продовжились сербсько-албанські переговори з питання визначення остаточного статусу Косово. Тодішній міністр закордонних справ Сербії В. Драшкович заперечує можливість визнання Белградом повної незалежності Косова. Знайти компроміс, який був би прийнятним для всіх зацікавлених сторін, було важко. Наприклад, пропонувалося застосувати до цього краю досвід врегулювання ситуації на бунтівному індонезійському острові Ачех. Там 2005 року повстанці та уряд підписали угоду, яка гарантувала широку автономію Ачеху. Проте косовські албанці до компромісу не були схильні. Єдиним варіантом рішення вони визнавали лише незалежність, натхненні думкою західних політиків, які вважали косовський прецедент унікальним, адже між православними сербами та албанськими мусульманами склався крайній ступінь ворожості.

Водночас Європейський Союз сподівався стимулювати балканську регіональну економічну інтеграцію. 7 квітня 2006 року в Бухаресті розпочались переговори з питання умов створення єдиного економічного простору для всіх балканських країн. Зазначений пакт підписали Албанія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Сербія та Чорногорія, Хорватія, Румунія, Болгарія.

Пропонувалося використати досвід роботи Центральноєвропейської зони вільної торгівлі, яка стала своєрідним "підготовчим класом" перед вступом Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини до Європейського Союзу.

Адже саме регіональне співробітництво розглядається як суттєва передумова для членства в Європейському Союзі, який сам по суті є проектом масштабного регіонального співробітництва. На основі плідного економічного співробітництва Євросоюз сподівається посилити мотивацію балканських країн щодо спільної відповідальності за регіональну стабільність.

28-29 жовтня 2006 року у Сербії відбувся референдум щодо прийняття нової Конституції. Потреба в оновленому основному законі обумовлюється відразу декількома об'єктивними причинами. По-перше, 5 червня 2006 року сербський парламент Скупщина оголосила про правонаступність Союзної Республіки Югославія, яка розпалася внаслідок проголошення незалежності Чорногорії. Такий стан речей вимагав внесення відповідних змін до сербської Конституції. По-друге, сербська політична еліта, орієнтована на національні цінності, збиралася зафіксувати в преамбулі нової Конституції положення про сербський суверенітет над краєм Косово, який одержав статус автономії у складі Сербії. Але саме цей пункт став подразником для європейські орієнтованої частини сербського політичного істеблішменту. Обурення сербської проєвропейської опозиції, яка закликала бойкотувати референдум, викликає саме спроба націоналістів формально-правовими засобами утримати контроль над Косово. Але нічого взамін не було запропоновано.

Відносини Сербії з НАТО залишаються лише на рівні програми "Партнерство заради миру". Стосунки з Європейським Союзом були взагалі "заморожені". Офіційний Брюссель ставить перед Белградом вимогу визнання незалежності Косово та видачі до Гаазького трибуналу боснійських сербів Радко Младича та Радована Караджича. Активісти сербських націоналістичних партій розглядали це як чергове приниження честі Сербії та замах на сербську ідентичність.

21 січня 2007 року в Сербії відбулися парламентські вибори. Це були перші вибори після мирного "розлучення" Сербії із Чорногорією. Власне їхнє проведення обумовлювалося фактом остаточного розпаду колишньої Югославії та прийняттям нової сербської Конституції. Участь у виборах взяли 20 партій та партійних блоків, які репрезентують увесь політичний спектр країни: від соціалістів, лібералів, демократів і до націоналістів. Вибори відбулися у всіх районах країни, за винятком лише території, де мешкають албанці в Косово.

Одночасно більше півмісяця у Відні за посередництва фінського дипломата М. Ахтісаарі відбувалися складні переговори між сербами та албанцями Косова. Сербський парламент відкинув пропозиції щодо механізмів визнання незалежності Косова. В свою чергу албанці були вкрай невдоволені затягуванням на їхню думку надання їм повної незалежності. Реагуючи на такий стан речей, М. Ахтісаарі визнав, що переговорний процес фактично зайшов в глухий кут. Причому він висловлює готовність змінити деталі свого плану, якщо можливі поправки будуть прийнятними для обох конфліктуючих сторін у Косово.

Зокрема, косовські албанці не вдоволені тим, що іслам не визнається, відповідно до плану М. Ахтісаарі, державною релігією, а влада майбутньої незалежної держави зобов'язується перед Європейським Союзом охороняти символи сербської православної культури в Косово. Низка поступок була зроблена для Сербії, яка, зокрема, рішенням Гаазького трибуналу уникла репарацій за геноцид боснійських мусульман у місті Сребрениця 1995 року. Але вагоме представництво сербських націоналістів у парламенті робило неможливим будь-які поступки щодо Косово.

10 березня 2007 року питання незалежності Косова було передано на розгляд Ради Безпеки ООН. На початку серпня 2007 р. у Белграді відбулися переговори "трійки" США, ЄС та Росії із сербським керівництвом щодо пошуку шляхів вирішення проблеми Косова. Позиції албанців та сербів залишилися протилежними. Албанці наполягали на невідкладному наданні незалежності, а серби вимагали "законсервувати" цю проблему до кращих часів. Посередники також не досягли компромісу. Західна пропозиція про поетапне визнання незалежності Косова не влаштовувала сербів та їхніх прихильників у Росії. Натомість московсько-белградська пропозиція про надання албанцям Косова широкої автономії у складі Сербії не відповідала інтересам косовських албанців та їхніх західних союзників.

22 жовтня 2007 року у Брюсселі продовжилися переговори між сербами та албанцями щодо визначення статусу Косова. Жодного позитивного вирішення проблеми не було знайдено. Напруга посилювалася, адже 10 грудня 2007 р. минав останній термін, встановлений ООН для розв'язання цієї проблеми. 17 лютого 2008 р. парламент Косово прийняв Декларацію незалежності Косова, в якій оголосив, що Косово є незалежною і суверенною державою. Цікаво, що в тексті декларації наголошується, що вона прийнята у повній відповідності до рекомендацій М. Ахтісаарі щодо вирішення проблеми статусу Косова. Косово проголошується демократичною, світською, мультиетнічною республікою, яка керується принципами недискримінації та рівного правового захисту. В Декларації наголошується на бажанні Косова в майбутньому стати членом Європейського Союзу, повному прийнятті принципів Статуту ООН, Хельсінкського акта та інших документів ОБСЄ. Проголошено також що Косово не має жодних територіальних претензій до своїх сусідів та відмовляється від погрози чи застосування сили будь-яким способом, несумісним з положеннями Статуту ООН.

20 січня 2008 року відбувся перший тур виборів президента Сербії. Його особливістю були виборчі бюлетені, надруковані п'ятьма мовами: сербською, албанською, угорською, словенською та русинською. Основна боротьба розгорнулась між чинним президентом Борисом Тадічем, і заступником голови Сербської радикальної партії Таміславом Ніколічем. Перший - за зближення Сербії з Євросоюзом, другий - відомий своїми проросійськими позиціями. При цьому обидва виступають проти відділення Косово.

3 лютого 2008 року відбувся вирішальний другий тур виборів президента Сербії. Напередодні цієї події міністри закордонних справ Європейського Союзу обговорили можливість підписання Угоди про асоціацію із Сербією. Однак Нідерланди наполягали на попередній видачі до Гаазького міжнародного трибуналу головних сербських військових злочинців. Тим самим Європейський Союз фактично поставив сербів перед доконаним фактом: обрати віддалену перспективу вступу до Європейського Союзу, але відмовитися від Косово негайно.

20 лютого 2008 року офіційно розпочалася робота місії Європейського Союзу у Косово. Водночас відкликання сербських послів із країн Європейського Союзу та США, які визнали незалежність Косова, ускладнило реалізацію перспективи налагодження відносин Сербії та Євросоюзу. Очікувано розкололася Парламентська асамблея Організації з безпеки та співробітництва в Європі, яка на своїй сесії 20-23 лютого 2008 р. розглядала ситуацію у Косово. Але так і не прийшла до консенсусного рішення.

На початку червня 2008 р. парламент Косово прийняв Конституцію незалежної Республіки Косово, З червня 2008 конституція вступила в силу, а в січні 2009 року Пріштіна оголосила про створення власних збройних сил. Зазначена подія стала черговим приводом для загострення стосунків між Белградом та Приштіною. У Сербії після дострокових парламентських виборів 11 травня 2008 р. внутрішньополітичне становище залишалося нестабільним. Президент Б.Тадич вважав, що поміркованість Сербії у "косовському питанні" має допомогти інтеграції до Європейського Союзу. У віддаленій історичній перспективі після вступу до Євросоюзу Сербії косовське питання, на його думку, буде вирішене на основі спільних європейських цінностей.

Натомість В. Коштуниця зайняв позицію, яка більше нагадувала різко негативний російський курс. Кремль так само неодноразово наголошував, що визнання незалежності Косова означає радикальний перегляд міжнародного права. Росія намагалася використати косовський прецедент для зміни свого ставлення до невизнаних державних утворень на пострадянському просторі.

Восени 2008 р. моніторингова місія ООН у Косово (UNMIK) передала місії Європейського Союзу лише частину повноважень. У сербських анклавах не вітали прихід місії Європейського Союзу, який доклав чимало зусиль для проголошення незалежності Косово. Крім того, Європейський Союз виступає проти відокремлення від Косово північних сербських анклавів. Загалом ситуація залишалася нестабільною. Зокрема, в Косово повільно вирішується проблема створення робочих місць. Високим залишається рівень злочинності.

Наприкінці листопада 2008 р. Рада Безпеки ООН проголосувала за розміщення місії Європейського Союзу в Косово. Доповідь Генерального секретаря Пан Гі Муна з цього приводу була схвалена одноголосно. Передбачалося, що управління в сербських районах краю здійснюватиме місцева сербська влада під контролем місії ООН, без підпорядкування Приштині. На цьому особливо наполягав Белград. У Косово Європейський Союз отримав ситуацію, яка нагадує становище, що після імплементації Дейтонських мирних угод склалася в Боснії і Герцеговині.

Європейські експерти на початку грудня 2008 р. підготували доповідь про стан справ у Косово. Серед гострих проблем виділяється високий рівень безробіття та корупції. Натомість було констатовано низький рівень компетентності чиновників, наявність неефективного апарату управління та незахищених національних меншин у Косово. У сербських етнічних районах Косово зруйновано систему управління. Європейський Союз також констатував слабкість судової системи Косова, яка не може гарантувати недопущення повторення міжетнічних сутичок. У свою чергу албанський уряд категорично відмовив місії ЄС створювати особливі структури влади у сербських районах Косово. Президент Косово Фатмір Сейдіу вимагав "поваги до суверенітету та територіальної цілісності Косово".

Незважаючи на тривалу невизначеність ситуації з Косово, процедуру членства Сербії в ЄС було розпочато фактично з часу набуття Сербією незалежності. Так, Угоду про стабілізацію і приєднання між ЄС та Сербією було укладено ще у 2007 р., ратифіковано Народною Скупщиною Сербії 9 вересня 2008 р. За цим 29 квітня 2008 р. йшло підписання в Люксембурзі Перехідної угоди (Перехідної угоди про торгівлю і торгові питання та початок ратифікації). Проте досі Перехідна угода так і не набула чинності, оскільки "початкову умову" вступу Сербії до Євросоюзу - видачі Р.Младича і Г.Хаджича Гаазькому трибуналу - було виконано лише у 2011 р., що викликало низку оглядових та аналітичних публікацій з метою спрогнозувати подальші дії ЄС щодо Сербії. До 2011 р. все, що в цих умовах міг зробити Белград, - піти на безпрецедентний за втратою для власної економіки захід одностороннього застосування Перехідної угоди. На початку 2009 р. Скупщина Сербії прийняла закон про зниження мита на товари, які ввозилися з ЄС, що надає можливість одностороннього застосування Угоди.

Зниження мита в 2009 р. завдало збитку державному бюджету, згідно з визнанням самої влади, на суму 267 млн. євро і від 300 до 400 млн. за оцінками експертів-економістів. До січня 2009 р. сербська економіка увійшла до передколапсного стану. У 2009 р. в Сербії було заморожено близько 800 млн. доларів інвестицій, які були заплановані на 2009 рік. Причиною такого рішення стало серйозне падіння споживчого попиту в республіці. У 2009-2010 рр. загрозливі тенденції для сербської економіки лише посилилися.

У Перехідній угоді містяться свідомо неприйнятні для Сербії умови: порушити власну Конституцію (2006) і погодитися з відділенням її південного краю; "співпрацювати з сусідніми державами і державами регіону", під якими мається на увазі Косово; схвалити введення в Косово місії Євросоюзу, т.з. місії ЕУЛЕКС і здійснити повномасштабну співпрацю з Гаазьким трибуналом.

Сербія погодилася на ЕУЛЕКС - місію, завдання якої однозначно характеризувалося як "будівництво і здійснення незалежності Косова".

Незалежний аналітик, головний редактор порталу www.vostok.rs Саша Савічевич так коментує економічні перспективи входження Сербії до ЄС: "Я бачу в цьому дуже багато мінусів, оскільки аналізую великі масиви інформації з різних джерел. Вступ до ЄС вимагає від Сербії дуже серйозних інвестицій в різноманітні бюрократичні реформи, для впорядкування владної структури Сербії відповідно до євростандартів. Також необхідна буде тотальна реформа шкільної освіти, а сучасна сербська освіта, на думку експертів, значно перевершує те, що створюється за ЄС-стандартами. Входження до ЄС - це і серйозний удар по сербському сільському господарству, а це дуже важливо, адже Сербія досі залишається аграрною країною. Адже не секрет, що євростандарти у сфері сільського господарства в першу чергу спрямовані на підтримку їхніх традиційних сільгоспвиробників з країн - членів ЄС із Західної Європи. У нас перед очима приклад Болгарії, що раніше активно експортувала фрукти в багато інших регіонів, тепер же болгари вимушені купувати яблука закордоном. Просто вони були вимушені підкорятися вимогам єврочиновників з Брюсселя і реформувати, а по суті, знищити своє сільське господарство".

В цілому, позитивне ставлення до вступу в ЄС в Сербії - це результат грамотної і злагодженої роботи медіа, які невтомно свідчать про шлях євроінтеграції як про єдино можливий для розвитку країни. При цьому, у відносинах Сербії та ЄС існує дуже серйозний блок спірних питань, які зачіпають і хвилюють не тільки еліту, але і дуже широкі маси населення. Так, ЄС вимагає визнання незалежності південного сербського краю Косово і Метохії від Сербії, видачі командувача армією боснійських сербів в 1992 - 1995 рр. генерала Ратко Младіча, а все це неприйнятне для переважної більшості сербів, оскільки сприймається як національне приниження і диктат.

Ми можемо констатувати, що до "початкової умови" (видача в МТБЮ Р.Младича і Г.Хаджича) додалася "головна умова" - вимога про визнання Сербією незалежності Косово, яка вперше постала настільки зрозуміло і недвозначно. Крім того, до Сербії у Євросоюзу є ще "умова всіх умов" - це проведення регіоналізації, поділ країни на низку регіонів (т.з. "економіко-статистичні одиниці"), яке є завуальованою формою децентралізації країни і створення на її території "єврорегіонів", що підкоряються не власному центру, а інститутам Брюсселя".

22 грудня 2009 року Белградом було зроблено офіційне звернення на вступ до ЄС. Рада ЄС на рівні глав МЗС 25 жовтня на черговій зустріч в Люксембурзі доручила Європейській комісії почати розгляд заявки Сербії на вступ до ЄС.

Вступ до Євросоюзу - головний зовнішньополітичний пріоритет президента Бориса Тадича і його команди. Сьогодні на Західних Балканах Хорватія і Македонія вже є офіційними кандидатами на вступ до ЄС. А в списку потенційних кандидатів фігурують Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія і край Косово під резолюцією СБ ООН 1244.

"Існує угода з цього питання", - наводить Франс-пресс слова неназваного дипломата, який додав, що ЄС чекає від Сербії форсування арешту колишнього сербського генерала Ратко Младіча, обвинуваченого Міжнародним трибуналом з питань колишньої Югославії (МТКЮ) у військових злочинах в ході конфліктів 1990-х років в Боснії і Герцеговині та Хорватії, і закликає до "повної співпраці" Белграда з МТКЮ.

Члени ЄС могли дати згоду на розгляд заявки Сербії на членство в ЄС як "компенсацію" за рішення Белграда почати діалог з Косово.

Генасамблея ООН підтримала 9 вересня спільну резолюцію Сербії та ЄС щодо Косово. У документі вітається готовність ЄС полегшити процес діалогу між Белградом та Приштіною і міститься посилання на консультативний висновок Міжнародного суду ООН, який постановив 22 липня 2010 року, що одностороння декларація про незалежність Косово не порушує норми міжнародного права. Резолюція ГА ООН і консультативний висновок МС не мають обов'язкової сили.

Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність в лютому 2008 року. Як незалежну державу Косово визнали 22 з 27 країн ЄС. Спільна резолюція Сербії та ЄС щодо Косово була вироблена в результаті тривалих консультацій між Белградом і західними країнами.

Незважаючи на поступки Сербії, позиція Євросоюзу не тільки не пом'якшувалася, вона стала ще жорсткішою. Після винесення висновку МС ООН і виправленої під тиском Заходу повністю беззубої сербської резолюції щодо Косово перед Сербією постав єдиний фронт із США, ЄС та наднаціональних інститутів. Сербську сторону знов застерігають: не вимагати відкриття переговорів з приводу статусу Косова. Їй постійно вказують, що надання статусу кандидата в члени ЄС безпосередньо пов'язане з її поведінкою стосовно Косово (тобто потрібне фактичне визнання незалежності Косово).

Проте і виконання всіх умов, швидше за все, для Сербії нічого не змінить. Остаточну ясність щодо перспектив вступу Сербії до ЄС, вносить колишній посол США в Сербії У.Монтгомері - він заявляє, що Сербія в кращому разі стане членом ЄС через 8 років, "а може, і в 2018 не стане".

На сьогодні більшість громадян Сербії виступають все ж таки за входження їхньої країни до Євросоюзу.

При цьому, входження до ЄС розглядається ними лише як зняття тих незручностей, що існують зараз - в першу чергу, необхідність наявності робочої візи для роботи на території ЄС. Туристичні візи було скасовано для громадян Сербії в 2009 році, тепер серби можуть вільно пересуватися Європою без віз, проте робочі візи все ще необхідні. Також, ЄС розглядається як структура, яка надасть підтримку хиткій економічній системі Сербії. Останнім часом, в країні росте безробіття, курс динара падає, а перспективи на 2011 рік маловтішні.

А приклад Греції, яка регулярно одержує фінансову допомогу в боротьбі з кризою з боку ЄС, в Сербії добре відомий всім.

3.2 Перспективи інтеграції Сербії в ЄС та шляхи її прискорення

Коли вляглася західна тріумфальна ейфорія через перемогу в Холодній війні, закінчення біполярного поділу, скасування Варшавського договору, розпаду СРСР й очевидної тенденції ослаблення Росії, виникло логічне запитання: у чому причина подальшого існування НАТО коли супротивника більше немає. Але НАТО стрімко перевершив "кризу ідентичності", підшукавши собі конкретну справу, жваво й упереджено зайнявшись насильницькою дезінтеграцією Югославії, по-воєнному артикулюючи зміст і темпи балканської "геополітичної традиції". Наступна інтервенціоністська участь на Ближньому й Середньому Сході, поряд з фазовою фронтальною експансією на схід і південний схід Європи, показали наявність двох основних функцій НАТО: збереження американського уніполярного панування у світі й продовження оточення, "стримування" й ослаблення Росії.

Одночасно пропагандистськи моделювався удаваний новий імідж НАТО, у першу чергу спрямований на психологічну підготовку майбутніх васалів, з наступним послідовним охопленням їх "імперією". Із застосуванням інструментів так називаної м'якої могутності, сприйняття випливало перенаправляти в першій фазі на антитерористичне й превентивно-силове, а потім й економічне, політичне, гуманітарне, соціальне та інші виміри "нового НАТО", аж до альтруїстичного. Але ця "ретушована картина" не змогла сховати суть, про яку варто нагадати - НАТО як був так і залишається військовим союзом, характерними рисами якого є експансіонізм та інтервенціонізм; НАТО створили й нею понині недоторканно велять США відповідно до власних інтересів; НАТО виникла в 1949 р. не як реакція на суперницький Варшавський договір, що виник пізніше (в 1955 р.).

У науковому, теоретико-геополітичному змісті, в основі НАТО лежить концепція Rimland-a Н. Спайкмена (1893-1943 р.), обґрунтована в книзі Географія миру, опублікованої в 1944 р. Підхід Спайкмена бере початок у концепції морської могутності Мэхэна (кінець XX в), тобто з розробки й істотної корекції декількох варіантів моделі Heartland-a Макіндера (1904, 1919, 1943 р.). Термін Rimland стосується узбережного поясу Євразії й Спайкмен саме йому відводить провідну роль у досягненні світового панування. Не заперечуючи того, що сторіччями із Центральної Азії, тобто з Осьового ареалу (Pivot Area) Макіндера або Heartland-a, виходили більші військові навали й міграції, він відзначає, що в новітній світовій історії напрямок перемінився, і що вторгнення вже якийсь час спрямовані в протилежну сторону - від євразійської прибережної смуги всередину. Тому положення Rimland-a є контактним, перехідну й посередницьким між Heartland-ом і навколишню Євразію морями, при цьому часто виконуючи й роль буферної зони між протиборчими сухопутними державами Heartland-a з одного боку, і морськими державами з іншої.

Ключову глобальну геополітичну й геостратегічну роль Rimland-a Спайкмен описав так: "Хто контролює Rimland, панує над Євразією: хто панує над Євразією, контролює долі миру". Отже, здійснення американських амбіцій світового панування прямо залежало від здатності поставити під контроль прибережну смугу Євразії й континентальних держав (у першу чергу СРСР, але також Китай і Німеччину...) тримати в оточенні роз'єднаними й слабкими. Найбільше значення в Rimland-e мали далекосхідний і західноєвропейський фасади, тому що із цих двох зон виходила найбільша небезпека погрози континентальними державами морській "формулі" американського глобального панування: СРСР і Німеччина - проривом на Атлантичний, а Китай і СРСР - проривом на Тихий океан. Уже до кінця Другої світової війни США, операціями в Нормандії (1944 р.) і Японії (1945 р.), домоглися геополітичних досягнень - трансатлантичний і транспацифічний "бруствери", що згодом переросли в американські "плацдарми" на східних і західному "фасадах" Євразії.

Відразу ж після закінчення Другої світової війни стало очевидно, що Rimland стає ареною протистояння двох великих держав - США й СРСР. У післявоєнній "першій п'ятирічці" (1945 - 1950 р.) пішла практична "ударна робота" у глобальному й трансконтинентальному (євразійському) плані, що вилилося в багато регіональних політико-економічних протистоянь і жорстоких військових розправ. Операціоналізацію концепції Спайкмена США обґрунтовували на інструкціях Дж. Кеннана (1904-2005 р.) - спочатку даних у довгій телеграмі, а потім уточнених і здійснюваних за допомогою стратегії стримування. Тому Спайкмена вважають теоретичним, а Кеннана практичним "батьком Холодної війни". За цей короткий період кілька подій ясно вказали, що на Заході Європи створюється американський "плацдарм" і спрацьовується довгостроковий розділ на дві протиборчі сфери інтересів. У своїх двох промовах Уінстон Черчілль актуалізував поняття залізної завіси й прогнозував проамериканське зімкнення західноєвропейських країн, а потім пішли доктрина Трумена, план Маршалла, інституціоналізація інтеграції західноєвропейських країн, політичні, економічні й військові протистояння в Греції, Туреччині, Берліні, Чехословаччини, Югославі. Американська участь на заході Європи, спустошеною війною й загальмованої індукованим страхом від "радянської небезпеки", увінчано створенням НАТО в 1949 р. Американські "євразійські кліщі" були сформовані. Їхня західноєвропейська частина легше стискувалася й проникнула глибше, ніж далекосхідна, де вже на самому узбережжі Тихого океану перебували два "міцних горішка" - СРСР і Китай. Пульсуюче протистояння Heartland-a й Rimland-a почалося на їх східній і західній стороні, але протягом Холодної війни охопило всю контактну зону.

Структура Rimland-а була непростою. Усередині цієї периферійної євразійської зони можна розрізнити три типи країн на базі їхньої геополітичної орієнтації: 1) держави орієнтовані до заходу; 2) країни орієнтовані до морських держав; 3) умовно нейтральні країни. Але для американських інтересів було ще важливіше встановити матрицю, за якою Rimland буде функціонувати й виконувати свою антирадянську (і антикитайську) місію. Два встановлених „плацдарми" були необхідні, але через свою крихкість, стратегічних недоліків і географічної обмеженості - недостатні. Тому в ході Холодної війни Rimland послідовно зміцнював і просторово доповнювався на базі „формули": два „трампліна" + численні пакти + країни, що не приєдналися.

Західноєвропейський „трамплін" на відміну від далекосхідного США вдалося міцно інтегрувати й профілювати в економічному, політичному й військовому відносинах. Втіленням американського трансатлантичного „плацдарму" й „трампліна" на заході Європи у військово-силовому сенсі став НАТО (1949 р.), а в економіко-політичному - Європейське об'єднання вугілля й стали (1951 р.), згодом перетворене в Європейське економічне співтовариство, і в 1992 р. у Європейський союз.

Військові пакти й багато двосторонніх і багатобічних союзів, що укладають США з державами уздовж периметра Євразії, мали завдання безпосередньо оформляти геополітичну й геостратегічну роль Rimland-а як ланцюга для оточення й „стримування" Радянського Союзу (і Китаю), тобто, перешкодити їм взяти першість у Євразії й вийти в океани. Поряд з НАТО на заході Євразії, найважливішими пактами були: СЕNТО (Central Treaty Organization) у Південно-західній Азії, СЕАТО (Southeast Asia Treaty Organization) у Південно-східній Азії й АNZUS (Australia, New Zealand, United States Security Treaty) у зоні Тихого океану.

Країни, що не приєдналися, були нейтральними, налагодивши лише гадану рівновіддаленість від двох великих держав. Їхня дійсна функція була двоякої й однозначно проамериканською: заповнити прогалини в „мозаїці" Rimland-а, що залишилися після створення НАТО й „пактоманії" після 1950-х рр.; щоб шляхом включення країн, що послідовно звільнялися від колоніальної влади, запобігти їх логічну прорадянську орієнтацію, що позбавило б сенсу функцію Rimland-а.

Колишній Санітарний кордон, створений після Першої світової війни за рекомендацією й ідеєю попередника Спайкмена-Макіндера, що становив пояс буферних держав між Балтикою й Середземномор'ям, після Другої світової війни виявився усередині радянської сфери інтересів. Замість Санітарного кордону через центр Європи пройшов „бар'єр" з аналогічною функцією - Залізна завіса. Уже в 1948 р. налагоджена його чітка „траса", що розділила європейські країни у два протипоставлених блоки. Всесвітньо важливі наслідки мало „історичне НІ" Тіто Сталіну, що пересунуло „другу" Югославію зі східної на західну сторону Залізної завіси. Югославський конфлікт із Інформбюро стереотипно сприймають звичайно в ідеолого-політичних, економічних і військових рамках, але геополітичні й геостратегічні імплікації при цьому не враховуються. Саме ці характеристики в балканських, європейських і глобальних рамках були важливіше всього. З 1945 по 1948 р. „друга" Югославія входила в радянську сферу інтересів і телурократичний східний блок, що простирався від Тихого океану до Середземного моря, тобто до його важливого Адріатичної затоки, що глибоко вклинились на північ до центральної Європи. Траса виникаючої Залізної завіси тоді проходила по середині Адріатичного басейну. Після 1948 р. „друга" Югославія перейшла на сторону таласократичного Заходу, довгостроково загородивши східному блоку стратегічний доступ до Адріатики й Середземному морю. Залізна завіса в такий спосіб з Адріатики переведений у серединні частини балканської суши, що в євразійських масштабах не представляло значне просторове зрушення, але мало виняткове всесвітнє якісне геополітичне значення. Західноєвропейська частина американських євразійських „лещат" у балканському секторі вже тоді чітко проявляла експансіоністські й інтегративні властивості. Уже з початку 1949 р. Югославія за зіграну й майбутню геополітичну роль, початки одержувати рясну політичну, економічну й військову допомогу Заходу. На зразок буферної й загороджувальної ролі „першої", монархічної Югославії, геополітична функція „другої", соціалістичної Югославії теж була антирадянською (антиросійської). Всупереч традиційної телурократичної геополітичної ідентичності сербських країн як переконливо самої великої складової частини Югославії, держави як Олександра так і Тіто були включені у світовий таласократичний ареал.

Виникнення американського "плацдарму" у Європі формалізовано створенням НАТО 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні. У той момент у Північноатлантичний альянс увійшло 12 країн - дві Північноамериканські (США й Канада) і 10 європейських (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Норвегія, Франція, Італія, Великобританія, Ірландія, Ісландія). Після того, як із застосуванням доктрини Трумена й плану Маршалла було зірване залучення Греції й Туреччини в радянську сферу інтересів, їхня інтеграція в трансатлантичний ареал була вирішена швидким прийомом у НАТО в 1952 р. Це стало першим розширенням даного військового союзу, завдяки чому американська сфера інтересів досягла східного Середземномор'я, поставивши під контроль Босфор і Дарданелли, і проникнувши в Чорноморської басейн - аж до границь СРСР. Перерваний був територіальний зв'язок між греко-турецьким „якорем НАТО" й Італією швидко відновлена в 1953/54 р. висновком Балканського пакту між Югославією (з тих пор лише формально що не входила в НАТО), Грецією й Туреччиною. Розширенням на Західну Німеччину в 1955 р. і постфранківську Іспанію в 1982 р. закінчена фаза трансгресії НАТО в період Холодної війни. У такий спосіб у Європі налагоджені зовсім чіткі територіальні контури й функції НАТО - атлантичний „фасад" повністю контролювався від норвезького Північного мису до Гибралтару; за допомогою Західної Німеччини забезпечена участь у центрі Європи й установлений „бруствер" проти Східної Німеччини, Польщі й Чехословаччину, що входили до складу Варшавського пакту; Норвегія на Скандинавському й Туреччина на Малоазійському півострові представляли „верхню й нижню щелепи" агресивного таласократичного Левіафана, загрозливо роззявлених на телурократичного євразійського Бегемота - СРСР.

Незабаром після зустрічі Буша й Горбачова на Мальті й падіння Берлінської стіни в 1989 р. пішло „невидиме" розширення НАТО (і Європейського союзу) в 1990 р. шляхом об'єднання Німеччини. У такий спосіб була прорвана Залізна завіса й почалося транслювання рубежу євроатлантичних інтеграцій до сходу. Всупереч риторичним заявам і наївним очікуванням на європейському сході, НАТО не пішло шляхом свого суперника періоду Холодної війни - Варшавського пакту й не самоскасувалося. Навпаки, як і будь-який переможець в історії, свою перемогу почав конкретизувати традиційним й очевидним способом - розширюючись на територію переможеного. У трьох циклах експансія НАТО досягла дуже важливих геополітичних і геостратегічних позицій - у всіх трьох випадках реагуючи на стан і дії Росії:

1. Для розширення в 1999 р. скористалася безсиллям Росії, що перебувала на дні фінансової, економічної й політичної кризи в 1998 р. НАТО „окопалась" у центральній Європі, заволодівши ключовими геостратегічними областями й напрямками в Польщі, Чехії й Угорщині, що перебували під час Холодної війни в складі й під контролем Варшавського пакту. НАТО відзначила 50-річчя свого існування агресією проти СР Югославії, у результаті чого Косово й Метохія насильно відділені від Сербії.

2. Розширення в 2004 р. (55-річчя) охопило сім держав і стало самим масовим після створення НАТО. Воно пішло як термінова реакція Північноатлантичного альянсу на появу путінізму, тобто на успіхи у відродженні Росії і її повернення на світову сцену як великої держави. Інтегруванням Словаччини поставлена під контроль центральна Європа, поповнений розрив між Польщею на півночі й Угорщиною на півдні, а за допомогою включення Словенії здійснена участь на балканській стороні Адріатики, на південній стороні Альп і на території колишньої Югославії, у насильницькій дезінтеграції якої НАТО безпосередньо брала участь. Сигнал однозначної антиросійської погрози НАТО направив прийомом Литви, Латвії й Естонії на півночі (Балтійський басейн), Румунії й Болгарії на півдні (Чорноморський басейн).