Шлях Сербії до Євросоюзу

Особливості політичного та соціально-економічного розвитку Сербії в 1990-2010 роках. Вивчення початкового етапу співробітництва країни в Євросоюзом. Опис процесу адаптації законодавства Сербії до вимог ЄС; перспективи вступу держави до міжнародної спілки.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид магистерская работа
Язык украинский
Дата добавления 23.01.2012
Размер файла 148,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

Розділ І. Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження

1.1 Аналіз джерельної бази

1.2 Історіографічний аналіз проблеми

Розділ ІІ. Передумови інтеграції Сербії у ЄС

2.1 Внутрішня політична ситуація в Сербії в 90-х роках ХХ ст. та на початку ХХІ ст.

2.2 Еволюція політики Європейського Союзу щодо Сербії та початковий етап співробітництва Сербії з Євросоюзом

Розділ ІІІ. Адаптація законодавства Сербії до вимог ЄС та перспективи співробітництва країни з Євросоюзом

3.1 Нормативно-правова база відносин між Сербію та ЄС

3.2 Перспективи інтеграції Сербії в ЄС та шляхи її прискорення

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Регіон Центральної і Південно-Східної Європи завжди відігравав особливу роль у світовому розвитку. Багато в чому геополітична проблема місця Сербії в європейських трансформаційних процесах має тривалу, надзвичайно неоднозначну історію; варто лише згадати слова Святого Сави: "Ми Схід на Заході і Захід на Сході ". Завжди залишаючись територіально й географічно Європою, вона ніколи не були нею по суті. І як у минулому, сьогодні питання входження до Європи пов'язані зі складністю та невирішеністю "сербського питання", що має 200-річну історію: як поєднувати процес модернізації та об'єднання "сербства". У 2008 році після самопроголошення незалежності Косово ця дилема трансформувалася в не менш актуальну проблему - збереження державної цілісності та національної ідентичності сербів. Тривалий період кризи і розпаду СФРЮ, ускладнений епохою громадянської війни, перетворив Сербію з регіонального лідера "євроінтеграції" кінця 80-х рр.. в її аутсайдера. Вкрай тривалий у часі процес демократичної революції значною мірою загальмував як інституційні реформи, так і необхідну трансформацію соціальної структури і партійної системи країни. Становлення багатопартійності також було тривалим: у 90-і рр.. XX ст. партійна система країни зазнала складну трансформацію від класичної однопартійності до уявної багатопартійності з однією домінантною партією (Соціалістична партія Сербії). Строката за своїм складом, розколота у світоглядному відношенні коаліція демократичних партій, що прийшла до влади в 2000 році, хоча формально зробила гасло вступу в ЄС головним пріоритетом, абсолютно по-різному бачила сам зміст інституційних реформ на "шляху до Європи". Сербія пройшла складний і вкрай непослідовний процес реформування на шляху інтеграції в ЄС, що було результатом не стільки опору "антиєвропейських" сил, скільки фрагментованості самої політичної системи країни, нездатності "проєвропейських" партій досягти довгострокового консенсусу і сформувати дієздатний коаліційний уряд. У цих умовах Європейський Союз зумів перетворити процес євроінтеграції в засіб впливу на внутрішньополітичні процеси, навмисно зв'язавши європейську перспективу Сербії з вирішенням найбільш складних для суспільства питань остаточного визначення статусу автономного краю Косово і Метохія і співпраці з Міжнародним трибуналом по колишній Югославії . Зміни в даному регіоні, що відбувалися протягом 90-х років XX століття носили революційний характер. Вони торкнулися соціально-економічної та політичної сфер, мали далекосяжні наслідки для системи міжнародних відносин у світі. В їх основі полягли глибокі внутрішні суперечності. Разом з тим на події в Центральній і Східній Європі чинили вплив багато зовнішніх сил: адміністрація США, країни Європейського союзу, міжнародні фінансові інститути (МВФ, МБРР), НАТО.

Доля деяких країн, які виникли на уламках колишньої Югославії, залишається невизначеною щодо перспектив їх внутрішнього розвитку, а також їх майбутнього місця і ролі в Європі. Саме такі держави несуть серйозну загрозу регіональній та європейській безпеці, тим самим представляючи особливий інтерес для дослідників сучасних міжнародних відносин.

Найбільш конфліктною і вибухонебезпечною частиною Балканського регіону вважають Західні Балкани, куди прийнято відносити колишні югославські республіки Сербію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину, Хорватію, колишню Югославську Республіку Македонія, а також Албанію. Термін Західні Балкани має скоріше політичне, ніж географічне значення, і був введений в текст офіційних документів Європейського Союзу для позначення найбільш неблагополучних країн регіону.

В даний час у країнах Балканського регіону переважає орієнтація на Європейський Союз, який поступово бере на себе відповідальність за долю регіону. Будучи зацікавленим в усуненні вогнищ напруженості в Європі, ЄС бачить своє завдання в тому, щоб максимально сприяти всебічній демократизації та економічному благополуччю регіону.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що об`єктивна необхідність вимагає поступового , але неухильного включення Сербії до світових інтеграційних процесів. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану , нового типу цивілізації третього тисячоліття . Також актуальність теми зумовлена важливістю реалізації задекларованого стратегічного курсу державної політики Сербії -- вступу до ЄС. Адже цей процес потребує не тільки політичної волі керівництва держави, а й проведення ґрунтовних наукових досліджень, які б сприяли ухваленню виважених політичних рішень. На жаль, практично немає системних теоретичних розробок, які охоплювали б широкий спектр взаємопов'язаних питань співпраці Сербії з ЄС. Іншою проблемою є впровадження результатів досліджень на практиці, що, в свою чергу, потребує нових підходів до планування і втілення державної політики у сфері європейської інтеграції Сербії.

Сучасні тенденції світового розвитку ставлять перед Сербією нові проблеми та потребують від неї активної участі в їх рішенні.

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об'єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив. На європейському континенті таким інтеграційним угрупованням є Європейський Союз, розширення якого приведе до того, що Сербія матиме нові можливості для поглиблення співпраці, та водночас і змусить відповідати на нові виклики.

В даній роботі викладені міркування й аргументи на користь європейської інтеграції Сербії та пропозиції щодо наступних першочергових ініціатив з боку країни.

Метою роботи є ґрунтовне дослідження інтеграційних процесів країни наприкінці ХХ та на початку ХХІ століть, особливості внутрішньої та зовнішньої політики Сербії, перспективи щодо вступу у Європейський Союз та аналіз внутрішніх та зовнішніх обставин, які обумовлюють вступ Сербії до Європейського Союзу.

З огляду на це завданням магістерської роботи є:

Проаналізувати історіографію та джерельну базу досліджування інтеграційних процесів Сербії у 1990-2010 роках у вітчизняній та зарубіжній літературі;

Визначити нормативно-правову базу відносин ЄС - Сербія та сучасний стан інтеграції;

Дослідити особливості політичного та соціально-економічного розвитку країни в цей період часу через призму участі Європейського Союзу як головного зовнішньополітичного фактора в даному процесі;

Дослідити особливості еволюції політики Європейського Союзу щодо Сербії та передумови інтеграції Сербії у ЄС;

Проаналізувати перспективи співробітництва між Сербією і Європейським Союзом та дослідити шляхи прискорення інтеграційних процесів. сербія євросоюз економічний законодавство

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Сербії та процеси євроінтеграції країни, політична стратегія та сучасний стан розвитку співпраці з ЄС .

Предметом дослідження є перетворення в політичній, економічній, гуманітарній та інших сферах розвитку Сербії наприкінці ХХ століття з метою її повномасштабної європейської інтеграції .

Хронологічні рамки магістерської роботи охоплюють період з 1990 по 2010 рр. Нижня межа обумовлена 1990 р., коли в умовах кризи та розпаду СФРЮ Європейські спільноти вперше спробували стабілізувати економічне та політичне становище в країні. Верхня межа співпадає з 2010 роком: після тривалої політичної та економічної кризи в Сербії проведення інституціональних реформ, пов'язаних з інтеграцією до Європи, призвело до формування нової політичної та партійної структури, орієнтованої на вступ до ЄС, як безальтернативну зовнішньополітичну мету.

Елементи наукової новизни одержаних результатів полягають у тому, що на основі дослідженої джерельної (документальної) бази та літератури були зроблені нові ґрунтовні висновки з даної проблематики. Використовуючи найновіші методи історичного дослідження і застосування нових технологій, а також інтернет-ресурсів, що дало можливість на науковому рівні оцінити всю ситуацію невизначеності, багатоманітності розвитку пост югославської, нової Сербії, визначити позитивні та негативні сторони внутрішньої та зовнішньої політики, дати критичну оцінку невизначеності, поступовості політики у вирішенні внутрішніх та зовнішніх (насамперед, європейських) питань.

Методологічну основу магістерської роботи становлять принципи об'єктивності та історизму, метод історичного аналізу та системний підхід до об'єкта дослідження. Основним структуростворюючим принципом став проблемно-хронологічний метод. Основу обраної методології дослідження становить аналіз історичних джерел з використанням наявних у відкритому доступі документів, повідомлень засобів масової інформації та наукової літератури на базі широко застосовується при вивченні міжнародних відносин системного підходу. Був використаний метод ретроспективного політологічного аналізу з метою визначення еволюції форм конфліктів на території Балканського півострова і форм міжнародного співробітництва у сфері забезпечення європейської безпеки. Пакт стабільності для Південно-Східної Європи приводить до висновку про те, що цей механізм залишається ключовим елементом довгострокової стратегії міжнародного співтовариства щодо інтеграції до ЄС країн Південно-Східної Європи, частиною якої є Сербія.

Структура магістерської роботи відповідає меті та основним завданням дослідження, яке здійснювалося за планом, що складався зі вступу, трьох розділів та висновків з додаванням списку використаних джерел та літератури.

Практична значимість роботи. Фактичний матеріал даної магістерської роботи може бути використаний при написанні навчальних посібників із новітньої історії країн Центрально-Східної Європи, політологічних дисциплін, присвячених сучасним політичним процесам в країнах Центрально-Східної Європи, також може стати частиною більш загального дослідницького проекту з вивчення модернізаційних проблем на Балканах, а також проблем євроінтеграції. Матеріали і висновки даної роботи можуть бути використані для розробки ряду спеціальних курсів, присвячених питанням європейської інтеграції та політичної історії Сербії.

Розділ I. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Аналіз джерельної бази

Перспективи Сербії для вступу до Європейського Союзу в найближчому майбутньому є не надто оптимістичними. Сербія втратила багато часу на підписання договору Стабілізації та Об'єднання, а також підтвердила заяву на членство в ЄС. Існують внутрішні і зовнішні фактори впливу на очікування щодо того, наскільки довгим буде шлях Сербії до ЄС.

У процесі дослідження цих факторів в першу чергу було проаналізовано договірно-правову базу співпраці Сербія - ЄС, а також внутрішню правову документацію Сербії.

Ще одним джерелом з даної проблематики є доповіді Комісії Європейського Союзу, в яких детально викладається про підготовку держав-кандидатів до вступу в Євросоюз.

29 квітня 2008 р. Євросоюз та Сербія підписали у Люксембурзі "Угоду про стабілізацію та приєднання". Від імені Сербії Угоду підписав віце-прем'єр Уряду Сербії Божидар Джелич, а від імені Євросоюзу - голова Ради міністрів, міністр закордонних справ Словенії Димитрій Рупел. Два найважливіші зобов'язання, які Республіка Сербія взяла на себе, підписавши Угоду це створення зони вільної торгівлі та гармонізація сербського законодавства з законодавством ЄС. Ця угода передбачає створення зони вільної торгівлі між Сербією та ЄС протягом перехідного періоду в шість років. Крайній термін для лібералізації торгівлі, визначається відповідно до потужності сербської промисловості і сільського господарства, щоб адаптуватися до вільної торгівлі, але і з бажанням Сербії для швидкого завершення реформ і приєднання до Європейського союзу. Зобов'язання Сербії полягає у поступовому скасуванні мита на товари, що походять з країн Європейського Союзу в перехідний період. З іншого боку, Європейський союз цією угодою підтверджує вільний доступ до товарів з Сербії на ринок ЄС. Темпи лібералізації і ступінь захисту залежать від ступеня чутливості продукції промисловості Сербії. "Угода про стабілізацію та приєднання" зобов'язує в узгоджені терміни адаптувати національне законодавство до стандартів ЄС, регулює зобов'язання майбутніх країн-кандидатів, в першу чергу у зв'язку з прийняттям деяких законів та їх виконанням. Враховуючи масштаб законодавства ЄС визначені пріоритетні галузі, які мають безпосередній вплив на створення зони вільної торгівлі між ЄС і Сербією: захист конкуренції і присудження державної допомоги (субсидії), право інтелектуальної власності, державних закупівель, стандартизації та захисту прав споживачів.

"Угода про стабілізацію та приєднання" є першим кроком на шляху до повноправного членства в ЄС і передбачає встановлення більш тісних відносин з країною-кандидатом в різних аспектах. Проте, цей документ набуває чинності після виконання країною-кандидатом низки вимог щодо відповідності нормам та критеріям, що існують для країн-кандидатів на членство (копенгагенські критерії). Копенгагенські критерії - це критерії вступу країн у Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської ради в Копенгагені й підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб у державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи й поваги прав людини, а також принцип правової держави. Паралельно із цим у країні повинна бути присутня ринкова економіка, визнаватися загальні правила ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу. Угода передбачає в країні-кандидаті реформи органів влади, судової та поліцейської системи, проблеми візових відносин та ін. Відповідно до цього, основні вимоги, які висувалися до Сербії як країни-кандидата це співпраця з Гаазьким трибуналом (видача звинувачених у скоєнні воєнних злочинів Р.Младича і Г.Хаджича, які заарештовані у травні та червні 2011 року відповідно), визнання Косово та співпраця з ним.

20 лютого 2008 року офіційно розпочалася робота місії Європейського Союзу у Косово. Водночас відкликання сербських послів із країн Європейського Союзу та США, ускладнило реалізацію перспективи налагодження відносин Сербії та Євросоюзу. Фактично сербська політична еліта ще глибше розкололася на націоналістичну та прагматичну частину. Символом цього розколу стала суперечка між президентом Б. Тадичем та прем'єр-міністром В. Коштуницею. Президент наполягав, аби серби згорнули бурні протести проти незалежності Косово та визнали існуючу реальність, намагаючись повернути несприятливі обставини на свою користь. Зокрема, Б. Тадич пропонував негайно підписати "Угоду про асоціацію та співробітництво" з Європейським Союзом. Однак тим самим, на думку прем'єр-міністра В.Коштуниці, Сербія визнавала би підтримку Євросоюзом незалежності Косово. Таким чином, косовська проблема засвідчила факт впливу на Європейський Союз балканської нестабільності. Еволюція політики Євросоюзу щодо цих питань ускладнювалася одночасним удосконаленням якості процесу європейської інтеграції та збільшенням кількості країн-членів ЄС. Внаслідок цього ще більш суперечливим став процес формування та реалізації спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу, зокрема, й в балканському напрямку.

Крім тексту "Угоди про стабілізацію та співробітництво" між ЄС та Сербією (підписано 29.04.2008, ратифіковано лише 19.01.2011), було проаналізовано основний закон Сербії - її конституцію, що визначає основні права та свободи, обов'язки громадян Республіки. Конституцію Сербії було прийнято 28-29 жовтня 2006 р. на референдумі вона замінила основний закон 1990 р. Новою Конституцією Сербії гарантована свобода слова, совісті, зборів і переконань. У першому пункті основного закону сказано: "Сербія є державою сербського народу і всіх громадян, які в ній живуть, що базується на верховенстві закону та соціальної справедливості, началах громадської демократії, правах людини і правах та свободах національних меншин, прихильності європейським принципам та цінностям".

У новій конституції Сербії 206 статей і 10 розділів - обґрунтування, права людини і національних меншин, економічний устрій і громадські фінанси, компетенції Республіки Сербія, устрій влади, конституційний суд, територіальний устрій, конституційність і законність, порядок зміни конституції, заключний розділ.

Захищаючи принципи народного суверенітету, Конституція забороняє державним органам, політичним партіям і окремим особам узурпувати народний суверенітет, або налаштовувати Уряд проти вільного волевиявлення громадянина.

Основні принципи Конституції також містяться положення про державний суверенітет, в тому числі положення про територію, державні символи, захист прав громадян , статус іноземців, і так далі.

Серед основних положень Конституції Сербії, крім названих вище, слід назвати:

верховенство закону є її основою й ґрунтується на невід'ємних правах людини. Воно здійснюється у формі безпосередніх виборів, конституційного забезпечення прав людини і меншин, принципу поділу влади, незалежності суду й підпорядкування всіх інституцій та осіб влади конституції і закону;

права людини і меншин закріплені конституцією, їхній рівень не може бути зменшений;

принцип загальної рівності перед законом і конституцією;

заборонено й підлягає покаранню за законом розпалення расової, національної та релігійної ненависті і нетерпимості.

Відповідно до європейських норм, окремим пунктом конституції гарантована рівноправність жінок та чоловіків. Окремою статтею проголошено, що повага до принципів міжнародного права та міжнародних угод є частиною правового устрою Сербії.

У преамбулі нової конституції визнано автономію Косово, на чому наполягав Європейський Союз: "…край Косово і Метохія є складовою частиною території Сербії і має права суттєвої автономії в рамках суверенної держави Сербія…", проте зазначено, що всі державні органи Косово мають представляти і захищати державні інтереси Сербії. У Конституції є чіткі правові норми про обов'язковість виконання норм Конституції органами державного управління, судами, судовими органами та громадськістю. Конституція прямо не визначає поняття демократії, але вона містить ряд норм, які прямо або побічно належать до концепції конституційної демократії. У Конституції також містяться правові положення про територію держави, державні символи, захист громадян, зазначаються права і статус іноземних громадян і т.ін.

Конституція визначає принцип верховенства закону в якості однієї з найважливіших і відмітних рис правової держави та основні принципи на які вона опираться. Конституція Республіки Сербія базується на верховенстві закону і соціальної справедливості, на принципах громадянської демократії, правах людини і свободах, а також визнає спільні європейські цінності. Правовий зміст принципу верховенства закону включає в себе ієрархію правових норм, єдиного правового порядку, обов'язкове опублікування правових норм, заборону зворотної дії правових та інших нормативних актів (за винятком випадків, дозволених конституцією), судовий контроль за законністю діяльності адміністрації. У більш широкому сенсі, принцип верховенства закону включає в себе функціональні та організаційні особливості системи поділу влади (горизонтальної і вертикальної).

Аналіз основних положень конституції Сербії свідчить, що вона цілком відповідає європейським нормам і стандартам європейського законодавства. Сербію можна вважати правовою державою.

Серед важливих джерел вивчення окресленої теми стали тексти економічних законів. Це, зокрема, закони "Про захист конкуренції", "Про захист споживача", "Про ціни".

Законом "Про захист конкуренції" встановлено правила рівноправ'я всіх суб'єктів господарювання вільного ринку і обмеження монополій. Закон "Про захист споживача" встановлює європейські стандарти у сфері захисту прав та інтересів споживачів, визначає принципи діяльності організацій у цій сфері, включення представників цих організацій до державних органів виконавчої влади. Законом "Про ціни" встановлено правові гарантії на вільне формування цін на всі товари та послуги, за винятком цін на електроенергію, нафтопродукти, олію, "народний" хліб тощо.

Крім того, Європейський союз є найбільшим торговельним партнером Сербії - 54% сербського експорту йде в європейські країни і більше половини інвестицій у Сербію надходить із ЄС. У зв'язку з цим проаналізовано зовнішньоекономічну договірну базу, прийняту урядом Сербії (Закони "Про зовнішньоекономічну діяльність" 2005 р., що робить можливим інтеграцію Республіки в європейський простір і приєднання до СОТ, Закон "Про зовнішню торгівлю", розпорядження уряду "Про порядок видачі свідоцтва на експорт і імпорт товару, видачу яких здійснює не встановлений законодавством орган" від 1.12.2005 р., розпорядження Уряду від 01.12.2005р. "Про експорт цукру в країни-члени Європейського Союзу", яким встановлено пільгову квоту на експорт цукру й товарів із цукру тощо).

Приміром, на початку 2009 р. Скупщина Сербії прийняла закон "Про зниження мита на ввезені з ЄС товари", що надає можливість однобічного застосування Угоди. В ході дослідження детально проаналізовано основні пункти Закону, тому що зниження мита в 2009 р. стало негативним явищем на шляху до євроінтеграції Сербії, оскільки завдало значного збитку державному бюджету.

У ході дослідження теми також вивчено як позитивні, так і негативні (неприйнятні) для Сербії пункти вимог Угоди про стабілізацію та співробітництво. Серед останніх - вимога визнати незалежність південного краю Сербії - Косово (порушуючи свою ж конституцію 2006 р.), співпраця з Гаазьким трибуналом тощо.

У грудні 2009 року Белградом було зроблено офіційну заяву на вступ до ЄС. Рада ЄС на рівні глав МЗС 25 жовтня 2010 р. на черговій зустрічі в Люксембурзі доручила Європейської комісії почати розгляд заявки Сербії на вступ до ЄС.

Рішення про передачу заявки Сербії на розгляд Єврокомісії стало можливим після того, як на сесії Генасамблеї ООН у вересні Белград виявив готовність до діалогу щодо проблеми Косово. Генасамблея ООН підтримала 9 вересня спільну резолюцію Сербії і ЄС щодо Косово. У документі вітається готовність ЄС полегшити процес діалогу між Белградом і Приштиною і міститься посилання на консультативний висновок Міжнародного суду ООН, який постановив 22 липня 2010 року, що однобічна декларація про незалежність Косово не порушує норми міжнародного права.

У ході дослідження проаналізовано документацію про скасування візового в'їзду на територію Шенгенської зони для громадян Сербії, прийняту у 2010 р., а також низку конституційних законів Сербії, хартії та декларації про незалежність і суверенітет, виступ С. Мілошевича на Конференції щодо Югославії в Гаазі (документи опубліковані в збірниках документів: "Югославия в огне: Документы, факты, комментарии (1990-1992). Современная история Югославии в документах").

Доцільно у цьому контексті проаналізувати також і договірну базу Сербії із сусідніми державами упродовж її становлення як самостійної держави та еволюції євроінтеграційних процесів.

1.2 Історіографічний аналіз проблеми

Історіографія досліджуваної проблеми починається з розгляду причин Югославської кризи та позиція ЄС щодо її врегулювання. Важливо також простежити оцінку ЄС політичної, економічної ситуації в Сербії та перспективи щодо подальшого її євроінтеграційного майбутнього.

У новітній історіографії політики Європейського Союзу на Балканах є декілька напрямків досліджень. Насамперед, російська та сербська історіографія залишаються на однозначно негативній позиції щодо незалежності Косова та геополітичних змін на Балканах (О.Задохін, А.Низовський, К.Гуськова та ін.).

Розходяться думки дослідників і з приводу "ісламізації" Балкан і, як наслідок, Європи (серед прихильників цієї теорії - В. Носенко, С.Романенко, Д.Кузнєцов; заперечує її - І.Добаєв). Втім, три ісламські держави: Албанія, Боснія та Герцеговина й Косово об'єктивно змінюють цивілізаційний баланс на Балканах.

Власну точку зору на ці події мають американські дослідники. Зокрема, З. Бжезинський впевнений, що бомбуванням Югославії у 1999 р. США продемонстрували своє лідерство всьому світові. В свою чергу Г. Кіссінджер відверто прогнозував, що "проголошення незалежності Косово стимулюватиме вимоги принаймні автономій для всіх албанських меншостей у сусідніх країнах". Натомість С. Хантінгтон, виходячи з концепції "зіткнення цивілізацій", переконаний, що "балканські проблеми до американського втручання накручувались навколо протистояння тандемів Белград - Афіни та Тирана - Анкара". Колишній державний секретар США доби адміністрації Б.Клінтона М. Олбрайт, навпаки, переконує в тому, що "демократизація та європеїзація косовських албанців має стати яскравим прикладом для інших ісламських народів".

Особливу цінність становлять роботи професора університету в Стірлінгу (Шотландія) Дейана Йовича (D. Jovic) і доцента Лондонської школи економіки Ясни Драгович-Сосо (J.Dragovic-Soso). Роботи цих двох дослідників дозволяють більш адекватно оцінити суть системних трансформацій політичної системи Сербії на межі XX - XXI ст.

Водночас у вітчизняній історіографії триває процес вироблення наукової неупередженої позиції щодо геополітичної трансформації Балкан у контексті їхньої поступової інтеграції до Європейського Союзу (М. Каменецький та О. Маначинський).

На початку 90-х років минулого століття у російській та українській науці, пресі з'являються огляди, в яких мова йде про історію і причини міжнаціональних сутичок. Варто особливо відзначити статті фахівців з Югославії і Східного питання В.М.Виноградова та ін. Так, у статті В.Н.Виноградова "Об исторических корнях "горячих точек" на Балканах" (Новая и новейшая история. 1993. № 4) порівнюються події регіону періоду Першої світової війни з подіями початку 90-х років. Автор робить висновок, що перетворитися знову в "пороховий льох" усього континенту Балкани не можуть через відсутність військово-політичних угруповань і вибухонебезпечної атмосфери на континенті в цілому.

Слід відзначити дисертацію М.М.Гелетій "Балканська криза (1990-2005) у контексті геополітичних трансформацій у Європі" (2009), в якій аргументовано, що зовнішньополітичний контекст Балканської кризи та глобалізація визначально вплинули на розгортання подій в регіоні. З одного боку, розглянуто геополітичний контекст кризи та трансформаційні процеси в світі і їх вплив на розвиток кризи. З іншого, вплив кризи на формування нового міжнародного порядку. Окрім того, привернено увагу до ролі міжнародного фактора у розвиткові подій на території колишньої СФРЮ, а також зроблено наголос на позиціях зацікавлених сторін щодо врегулювання кризових питань Балканського регіону, запропоновано прогноз імовірного розвитку подій в регіоні.

На особливу увагу у контексті вивчення нашої теми заслуговує дисертація К.Волкової "Европейский Союз как фактор преобразования партийной системы Сербии на рубеже ХХ - ХХІ вв" (2009), в якій проаналізовано політику ЄС щодо Сербії, починаючи з 90-х років минулого століття і до 2008 р. Досліджено трансформацію внутрішньополітичного життя Сербії на шляху до євроінтеграції упродовж 90-х років ХХ ст. - початку ХХІ ст., стратегію ЄС в Сербії у цей час. Відокремлено засоби і методи впливу ЄС на розстановку внутрішньополітичних сил в Сербії у 2006-2008 рр.

Слід відзначити низку праць Л.В.Тягуненка, зокрема "Союзная республика Югославия на рубеже XXI века. Природа югославского кризиса" (2001) та ін. Л.В. Тягуненко, досліджуючи югославську кризу й роль світового співтовариства в її розвитку, також доходить висновку, що в процесі врегулювання поступово складалася нова система забезпечення європейської безпеки, у якій все зростаючу роль відіграє НАТО. При цьому в цілому не знімаючи відповідальності країн Заходу за кровопролиття в Югославії, вона схильна позитивно оцінювати їхню роль у справі врегулювання конфлікту.

Комплексною роботою, присвяченою проблемам Балкан, є монографія "Південно-Східна Європа в епоху кардинальних змін", підготовлена колективом авторів: А.А. Язьковою, П.Є. Канделем, С.А. Романенко та ін. У роботі піднімаються такі проблеми, як балканський націоналізм, причини розпаду СФРЮ, становлення демократії в регіоні Південно-Східної Європи, інтеграція регіону в ЄС і НАТО, співробітництво з Росією. У книзі висвітлюється вплив балканського фактору на міжнародні відносини в період "холодної війни", протягом розпаду СФРЮ і на сучасному етапі.

Дослідження причин і сутності югославських конфліктів міститься і в монографії М.Ю. Мартинової "Балканська криза: Народи і політика". Зародження югославської кризи автор бачить у невдоволенні сербської й словенської інтелектуальних еліт становищем своїх народів у країні. Дискусія, що почалася, щодо перетворень у країні й відсутність прогресу на цьому шляху призвели до формування в країні декількох паралельних конституційних порядків. У свою чергу це стало причиною росту націоналізму у всіх частинах держави. Автор робить висновок, що не етнічність сама по собі призвела до націоналістичної напруженості, а політизація і мобілізація етнічної самосвідомості.

Оцінюючи внесок ЄС в урегулювання югославської кризи, В.К. Волков ("Новый мировой порядок" и балканский кризис 90-х годов", 2002) аналізував значення антикризової політики ЄС для європейської й світової міжнародної системи безпеки. На його думку, дії ЄС грубо порушували норми права і завдавали сильного удару по післявоєнній системі міжнародних відносин. Саме ці дії дали поштовх для її перебудови і формування "нового світового порядку", де домінують дії НАТО, і для початку процесу "врегулювання" у кризовому регіоні не потрібно мандата ООН.

П.Є. Кандель у доповіді "Югославська криза вчора та сьогодні" , характеризуючи зусилля ЄС, також не вважає їх даремними: їхньою основною метою було не допустити "балканізації" Центральної та Східної Європи. На його думку, дії ЄС при всій обмеженості були раціональними і сприяли локалізації конфлікту. Саме прагненням стабілізації ситуації в регіоні пояснюється й визнання Словенії та Хорватії як незалежних держав.

На сучасному етапі у сербській науці з'являється велика кількість робіт, присвячених питанням історичної перспективи Балкан. Особливу цінність щодо цього має опублікований у Росії збірник статей "Сербия о себе". У ньому представлена містка картина соціально-економічних і політичних процесів у Сербії кінця XX - початку XXI ст., інтерпретація труднощів процесу формування демократичної опозиції Сербії, конфліктності в демократичному таборі внаслідок неоднакового розуміння самого процесу інтеграції Сербії в ЄС. Розвитку інтеграційних процесів, трансформації внутрішньополітичної ситуації в сусідніх, східноєвропейських державах, присвячена книга Е.Г.Задорожнюк "Власть - общество - реформы: Центральная и Юго-Восточная Европа. Вторая половина XX века", колективна монографія "Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века" (в 3-х тт.) та ін.

Зазначимо, що ціннісні оцінки балканських подій тісно пов'язані із штучною політичною реальністю, яку по-різному створюють міжнародні та національні засоби масової інформації. В новітній історіографії політики Європейського Союзу на Балканах чітко відмежовуються декілька напрямків досліджень. Насамперед, російська та сербська історіографія залишаються на однозначно негативній позиції щодо незалежності Косова та капітальної геополітичної реконфігурації Балкан. Відома російська дослідниця

О. Гуськова доводить, що політика провідних країн Європейського Співтовариства ФРН, Франції, Великої Британії сприяла прискоренню реалізації кривавого сценарію розпаду Югославії. Аналогічної точки зору дотримується й російська академічна наука. В цьому можна переконатися, ознайомившись з колективною науковою працею Інституту світової економіки та міжнародних відносин РАН, яка присвячена аналізу політики Європейського Союзу щодо проблем безпеки.

Інша частина російських дослідників переконана, що завдяки тенденціям ісламізації Балкан до кінця ХХІ ст. "Європа стане ісламською". Натомість російські дослідники, які дотримуються власної мусульманської ідентичності, доводять, що "загроза ісламізації Європи є міфом". Втім, три ісламські держави: Албанія, Боснія та Герцеговина й Косово об'єктивно змінюють цивілізаційний баланс на Балканах. Водночас російські дослідники, пов'язані з іноземними недержавними фондами, більш критично ставляться до російської політики на Балканах, доводячи слабкість стратегічного бачення тенденцій розвитку ситуацій на Південному Заході Європи.

Найбільш близькою до офіційної позиції Європейського Союзу щодо розвитку балканських подій є британська, німецька та французька історіографія балканської проблематики кінця ХХ -- початку ХХІ століть. Зокрема, співробітник Лондонської школи економіки і політичних наук П. Ханна у монографії "Другий світ: імперії та вплив за нового глобального порядку" слушно зазначає, що загострення косовської проблема пов'язано з конкуренцією між ЄС та США. "Розширення ЄС, -- пише П. Ханна, -- стало низкою успіхів в освоєнні нових ринків та як результат зменшення залежності ЄС від експорту до США. Що є необхідною передумовою для створення суверенної наддержави". Однак, таке твердження на нашу думку є перебільшенням ступеня економічної дезінтеграції євроатлантичного простору.

В свою чергу канцлер ФРН у 1998-2005 рр. Г. Шредер у своїх спогадах зазначає, що німецька позиція щодо косовської проблеми формувалася на основі принципів євроатлантичної солідарності та спільної відповідальності за стан європейської безпеки. У пошуках порозуміння зі США після жорсткого протистояння початкового періоду американської силової політики німецько-французький тандем однозначно став на бік визнання незалежності Косово.

Власну точку зору на ці події мають американські дослідники. Зокрема, З. Бжезинський впевнений, що бомбуванням Югославії у 1999 р. США продемонстрували своє лідерство всьому світові. В свою чергу Г. Кіссінджер відверто прогнозував, що "проголошення незалежності Косово стимулюватиме вимоги принаймні автономій для всіх албанських меншостей у сусідніх країнах". Натомість С. Хантінгтон, виходячи з концепції "зіткнення цивілізацій", переконаний, що "балканські проблеми до американського втручання накручувались навколо протистояння тандемів Белград -- Афіни та Тирана -- Анкара". Колишній державний секретар США доби адміністрації Б.Клінтона М. Олбрайт, навпаки, переконує в тому, що "демократизація та європеїзація косовських албанців має стати яскравим прикладом для інших ісламських народів".

Водночас у вітчизняній історіографії триває процес вироблення наукової неупередженої позиції щодо проблеми розпаду Югославії та трансформації Балкан у контексті їхньої поступової інтеграції до Європейського Союзу. Прикладами такого підходу, зокрема, є праці М. Каме-нецького та О. Маначинського. Водночас на думку багатьох ісламських країн, поява в Європі ще однієї мусульманської країни є переконливим свідченням розширення впливу ісламу в світі.

Певний час обговорювалася навіть така екзотична пропозиція, як надання Косово статусу "асоційованої території" Європейського Союзу. Балканські народи мали усвідомлювати, що логіка процесу європейської інтеграції веде до виникнення своєрідної "Югославії-2" у складі Європейського Союзу. Головне, аби разом з тим єдина Європа не отримала у спадок і всі традиційні балканські проблеми. І замість "європеїзації" Балкан не сталась "балканізація" Європейського Союзу.

Цінною у контексті нашого дослідження є низка публікацій щодо проблеми Косова. Це зокрема праця П.Іскендерова "Косово или Евросоюз: решающие выборы в Сербии", Є.Новикової "Почти тупик", С.Маркедонова "Казус Косово", "Косово: ода торжествующего этнонационализма" та ін. Нині в українській та світовій періодиці з'являється низка статей зі спробами проаналізувати подальші кроки ЄС на шляху до євроінтеграції Сербії у зв'язку з екстрадицією Ратко Младича у травні 2011 р., адже це була одна з основних вимог ЄС до Сербії перед початком переговорів про членство. Проте у цих статтях висловлюються сумніви в дотриманні ЄС обіцянки. Так у статті "Серби на крок ближче до ЄС. Але черга велика, вимоги суворішають…" зазначено: "Нині, коли знята остання перешкода, Брюссель готується відповісти на заявку офіційного Бєлграда щодо надання йому статусу країни-кандидата на вступ до блоку європейських держав. Офіційне підтвердження з боку євроустанов очікують у жовтні цього року. Втім, це ще не означає, що серби будуть у ЄС вже у найближчому майбутньому".

Отже, на сьогодні існують внутрішні і зовнішні фактори впливу на очікування щодо того наскільки довгим буде шлях Сербії до ЄС. Внутрішні фактори: кооперація з МКТЮ, проблема Сербської ідентичності, питання Косово, і негативний вплив довгого процесу інтеграції, реформи що мають бути впроваджені. Зовнішні фактори: економічна і фінансова криза у ЄС, "поглиблення" викликане Лісабонським договором, і зростаючі проблеми у певних країнах ЄС.

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРЕДУМОВИ ІНТЕГРАЦІЇ СЕРБІЇ У ЄС

2.1 Внутрішня політична ситуація в Сербії в 90-х роках ХХ ст. та на початку ХХІ ст.

1990 р. - це рік фактичного розпаду СФРЮ. У країні швидко розповсюджувались ідеї національного суверенітету й антикомунізму. Правлячий СКЮ перебував у глибокій кризі.

Весною-влітку 1990 р. федеральний уряд А. Марковича намагався продовжити економічні реформи. З метою організації політичної підтримки свого курсу реформ А. Маркович спробував організувати новий суспільно-політичний рух - Союз реформаторських сил Югославії. Проте прагнення прем'єр-міністра зберегти реформовану Федерацію викликало критику в Словенії, Хорватії та Сербії. Лідери трьох республік уже мали власні програми перетворень. У липні 1990 р. Союз комуністів Сербії заявив про свій саморозпуск і на його основі виникла Соціалістична партія Сербії (СПС). У листопаді - грудні 1990 р. пройшли вибори на багатопартійній основі. Вибори проводилися до нової конституції прийнятої у вересні. Передвиборна боротьба, в якій взяли участь десятки партій, відрізнялася напруженістю і загостренням пристрастей. Проявилися сепаратистські тенденції в Словенії та Хорватії давали привід будувати політичні програми на протиставленні їм лінії збереження цілісності країни. СПС, очолювана С. Мілошевичем виступила з критикою довголітньої діяльності старого комуністичного керівництва на чолі з Тіто, звинувачуючи його в тому, що воно довело країну до дезінтеграції і кризи. Вона зробила наголос на підкресленні прав людини і демократичних свобод, орієнтації на ринкову економіку і висунула гасло "Сильна Сербія в сильній Югославії".

У 1990 році була прийнята нова Конституція Республіки Сербія за участю легітимних представників албанської національної меншини. На думку сербської сторони, прийняття конституції подолало параліч Республіки Сербія, яка до цього часу функціонувала як держава, яка об'єднувала в собі дві квазі-держави.

Лідери косовських албанців вважають, що законодавча база Сербії та СРЮ містить 32 дискримінаційні закони (включаючи дві державні програми) та 140 підзаконних актів, що спрямовані проти Косово. Наприклад з 1990 року в Косово було скасовано викладання албанською мовою у всіх навчальних закладах, а в 1994 році було відновлено викладання албанською мовою лише в середніх школах.

Конституція Сербії 1990 року гарантувала територіальну та культурну автономію Воєводині, Косово та Метохії, але без атрибутів держави(статті 108-112). Також у новій Конституції Сербії в спеціальній статті підкреслювалося становище автономних країв лише як форми територіальної автономії. Стаття 6 цієї Конституції говорить: "У республіці існують Автономний край Воєводіна і Автономний край Косово і Метохія як форми територіальної автономії ". У статті 4-й цього ж документа проголошено, що "територія Республіки - єдина, неподільна і невідчужуваних "

Краї мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, використання мови, охорони здоров'я, соціального захисту прав, тощо. Політика національного рівноправ'я декларується основним політичним та конституційним принципом Югославії, в якій третину населення складають національні меншини. Тому з 144 статей конституції СР Югославії переважна більшість статей пов'язана з правами членів національних меншин та людськими та громадянськими правами. Конституція містить дві статті, які спеціально присвячені національним меншинам, що суперечить реальній політиці Сербії. Ці статті забезпечують національним меншинам право на освіту та інформацію рідною мовою, та право засновувати навчальні та культурні організації та асоціації.

На виборах до республіканської Скупщини перемогла Соціалістична партія, а її лідер С. Мілошевич став главою держави.

Парламентські вибори в республіках виявили нову розстановку політичних сил, між якими загострилась боротьба щодо питань про майбутній устрій країни. Водночас виявилася неподоланна відмінність поглядів між прибічниками збереження Федерації (Сербія і Чорногорія) та утворення Конфедерації (Словенія і Хорватія). Сербія більше за інші республіки втрачала від розпаду Федерації: позбавлялася безпосереднього виходу на захід, Белград - статусу єдиної столиці, а серби - домінуючої ролі серед інших народів. Особливої гостроти набула проблема національної єдності всіх сербів, у т. ч. й тих, які проживали на території Хорватії, Боснії та Герцеговини.

Федерація опинилася на грані остаточного краху. Свідченням цього були незавершені економічні реформи, розрив господарських, фінансових і транспортних зв'язків між республіками, збройні конфлікти. Діяльність уряду А. Марковича була паралізована. Фактично не діяли Скупщина і Президія СФРЮ. Офіційно факт розпаду Югославської федерації зафіксувала Гаазька міжнародна конференція (18-23 жовтня 1991 р.).

Як спадкоємиця колишньої Югославії, 27 квітня 1992 р. була створена СРЮ. 27 квітня 1992 прийнята конституція СРЮ, яка передбачала суверенність і самостійність Сербії і Чорногорії в складі демократичної держави з єдиним економічним простором. СРЮ оголосила про визнання всіх югославських республік, які проголосили незалежність, про відсутність територіальних претензій до колишніх республік СФРЮ. Згідно з Конституцією, влада в Союзній Республіці Югославія належить громадянам, які здійснюють її безпосередньо або через вільно обраних представників. Як конституційного принципу устрою державної влади проголошений принцип поділу влади. Союзна Республіка Югославія - це країна з федеративною формою державного устрою, до складу якої входять як союзних республік Сербія і Чорногорія.

Провідні позиції у ній зайняла Сербія - республіка зі значно більшим економічним і людським потенціалом. Утворення нової югославської федерації вимагало оновлення структур влади, сформованих після травневих виборів 1992 р. У Скупщині СРЮ більшість депутатських місць отримали представники Сербської соціалістичної партії, Сербської радикальної партії та Демократичної партії соціалістів Чорногорії.

Першим президентом об'єднаної держави став Добриця Чосич (обраний Скупщиною 15 червня 1992 р.). Союзний уряд очолив М. Панич (серб американського походження, багатий підприємець; союзна Скупщина затвердила його кандидатуру, сподіваючись на поліпшення відносин зі США та скасування санкцій ООН). Обидва керівники намагалися проводити конструктивну політику, спрямовану на встановлення співробітництва з різними країнами й міжнародними організаціями, досягнення компромісу з урегулювання проблем балканських народів. Однак заява Д. Чосича про готовність СРЮ визнати повну незалежність колишніх югославських республік, інші сміливі ініціативи призвели до звільнення його з посади. Новим главою союзної держави став З.Лілич. Проте фактично ці функції перебрав президент Сербії С. Мілошевич, який опинився на верхівці влади ще в 1987 р. Він проводив усі важливі міжнародні переговори, представляв СРЮ за кордоном. З самого початку своєї активної політичної діяльності Слободан Мілошевич зайняв позиції сербського націоналізму, а враховуючи, що націоналізм в той час користувався значною підтримкою сербської спільноти (та й не тільки серби підтримали ідею націоналізму, а також хорвати, словенці, босняки, албанці, македонці, чорногорці, воєводинці), це вже само по собі принесло йому широку популярність і підтримку в народі. Підвалини свого довгого політичного життя Мілошевич заклав у 1986-1990 роках, будучі головою Пезидії ЦК СК Сербії, членом Президії ЦК СКЮ. Вже тоді він відійшов від ідеї Вітовського соціалізму. В 1990-1997 роках був президентом Сербії, а в 1997-2000 р. - президентом СРЮ.

Восени 1992 р. чітко визначилося протистояння політичних сил, що об'єднались навколо С. Мілошевича і лібералів (лідери - Д. Чосич і М. Панич). У ході підготовки дочасних загальних федеральних і республіканських виборів, намічених на грудень 1992 р., опозиція об'єдналася в демократичний блок (Демократичний рух Сербії), проте не змогла домовитися про єдиного кандидата на посаду президента. Передвиборчий штаб демократів фактично очолив федеральний прем'єр-міністр.

Водночас завершилося організаційне оформлення різних політичних течій, що призвело до поляризації сил, між якими розпочалася запекла боротьба за владу. Сербський рух оновлення стрижневими визначив національні гасла і закликав сербів усіма можливими засобами боротися за так звану Велику Сербію (об'єднання всіх територій, заселених сербами), обіцяв відродити демократію, культурні традиції сербів, православну релігію, приватну власність і підприємництво. Лідер сербських радикалів Воїслав Шешель також виступав за Велику Сербію, закликав до встановлення міцної влади на всіх рівнях, проведення жорсткої політики щодо Заходу, розпуску всіх "зрадницьких партій" у країні. Д. Чосич пропагував демократичні реформи, помірковану політику в сфері міжнаціональних відносин, обережну зовнішню політику.

На грудневих виборах до сербської Скупщини (1992) перемогла Соціалістична партія (101 мандат). Потужними парламентськими силами стали Сербська радикальна партія (73 мандати) і Сербський рух оновлення (50 мандатів). На президентських виборах кандидатуру С. Мілошевича підтримали 58 %, а М. Панича - 34 % виборців. Це засвідчило, що населення СРЮ підтримало політичних діячів, які виступали з національних і антизахідних позицій.

У червні 1993 р. Скупщина СРЮ замінила главу держави - ним став соціаліст 3оран Лілич, підтриманий коаліцією сербських соціалістів і радикалів. Однак фактична влада концентрувалася в руках С. Мілошевича і правлячої Соціалістичної партії Сербії, які посилили тиск на опозицію уособлену Сербським рухом оновлення.

Чергові парламентські вибори в Сербії (20 грудня 1993 р.) в котре принесли перемогу соціалістам, які здобули половину місць (123 мандати). Президентом Сербії знову став С. Мілошевич. На цей раз у внутрішньополітичному житті відбувався процес консолідації суспільства під гаслами націоналізму і сильної, майже диктаторської влади С. Мілошевича. Він зумів організувати міцну управлінську ієрархію в державі, згуртувати довкола себе дійових і впливових у сербському суспільстві постатей (політичних осіб, військових, керівників бізнес-структур тощо). Водночас у країні не було жодних проявів демократії: всі ключові важелі впливу контролювала команда С. Мілошевича, діяла загальна цензура, влада нав'язувала свою волюнтаристичну політику.

Було внесено істотні зміни до зовнішньої політики. Сербське керівництво почало проводити більш реалістичний курс, відмовилося від негайної реалізації гасла "Всі серби - в одній державі", почало налагоджувати контакти з лідерами Хорватії, Хорвато-мусульманської федерації в Боснії та Герцеговині, представниками міжнародних організацій для розв'язання мирного питання про статус сербського населення в сусідніх державах. За таких умов Соціалістична партія змогла утримувати ключові позиції на всіх рівнях (перша політична поразка соціалістів сталася лише у 1996 р. на виборах до міських представництв у кількох великих містах).

У першій половині 1996 р. на політичній сцені СРЮ відбулося деяке перегрупування сил. Соціалісти сформували ліву коаліцію за участю партій Югославські ліві та Нова демократія. Опозиційні демократичні, реформістські партії (Демократична партія Сербії, Сербський рух оновлення, Громадянський союз) об'єдналися У блок "Єдність". Крайні праві позиції посіла Сербська радикальна партія.

На листопадових виборах 1996 р. до союзної Скупщини балотувались 32 політичні партії та сім коаліцій. Найбільше голосів зібрала правляча коаліція лівих партій (64 мандати з 138). До парламенту потрапили також блок "Єдність" (22 мандати), і позаблокова Сербська радикальна партія (16 мандатів). На виборах до місцевих органів влади правляча коаліція перемогла в 75 % виборчих округів у провінції, але зазнала фіаско в Белграді та великих містах країни.

Невдовзі після виборів сербський Верховний суд з мотивів порушення виборчого законодавства анулював результати голосування в округах, де перемогла опозиція. У відповідь опозиція звинуватила уряд у зловживанні владою і вивела своїх прибічників на вулиці. Антиурядові демонстрації в Белграді та кількох містах тривали до січня 1997 р. Демонстранти вимагали визнання підсумків листопадових виборів, демократизації країни, економічних реформ, компромісної угоди з албанцями Косово. Країна переживала гостру політичну кризу. Від правлячої Соціалістичної партії Сербії дистанціювалася частина керівництва Чорногорії разом з прем'єр-міністром М. Джукановичом, армії і Сербської православної церкви. Влада була змушена поступитись, а лідер Демократичної партії Сербії З.Джинджич став мером столиці.


Подобные документы

  • Фактори формування міжнародної конкурентоспроможності країни. Загальна оцінка економічного розвитку Сполучених Штатів Америки. Сучасні стратегічні напрямки удосконалення міжнародної конкурентоспроможності країни в міжнародному економічному суперництві.

    дипломная работа [947,8 K], добавлен 02.10.2014

  • Рівень економічного розвитку України, її місце в світовій економіці та міжнародних економічних відносинах. Участь країни в процесах міжнародної міграції капіталу та торгівлі. Удосконалення системи міжнародних економічних відносин та співробітництва.

    курсовая работа [206,2 K], добавлен 10.12.2009

  • Основи секторального економічного співробітництва України та Європейського Союзу (ЄС), діагностика його розвитку. Напрями національної економічної політики в умовах розширення ЄС та стратегія участі України у формуванні Єдиного економічного простору.

    курсовая работа [362,7 K], добавлен 01.06.2014

  • Становлення США як світового економічного лідера. Характеристика економіки США на сучасному етапі. Особливості зовнішньої економічної політики США. Стан та перспективи економічного співробітництва США та України. Проблеми та перспективи.

    курсовая работа [54,1 K], добавлен 30.03.2007

  • Особливості економічного розвитку індустріальної країни - Тайваню. Географічне розташування та стан внутрішньої економіки країни, її зовнішньоекономічні зв'язки. Показники динаміки імпорту та експорту, структурні показники розвитку міжнародної торгівлі.

    реферат [348,4 K], добавлен 19.07.2010

  • Передумови розвитку співробітництва України та Туреччини, стан договірно-правової бази. Характеристика розвитку торгівельно-економічного та двостороннього інвестиційного співробітництва країн. Проблеми та перспективи зовнішньоекономічних відносин.

    курсовая работа [135,5 K], добавлен 25.05.2010

  • Сутність міжнародної торгівлі та її види. Динаміка експорту та імпорту товарів і послуг України за 2003-2007 роки. Основні перспективи розвитку міжнародної торгівлі в умовах її інтеграції. Потенційні переваги України для розвитку міжнародної торгівлі.

    курсовая работа [137,6 K], добавлен 06.10.2010

  • Сутність міжнародної технічної допомоги, її види. Подальші напрямки співробітництва з фондами, іншими країнами, щодо технічної допомоги Україні. Програми та проекти міжнародної технічної допомоги, що спрямовані на покращення економічного стану в Україні.

    реферат [34,4 K], добавлен 26.10.2008

  • Активізація інтеграційних процесів у світі та Європі як характерна риса сучасного світового політичного та соціально-економічного розвитку. Вимоги до країни, що збирається вступати до Європейського Союзу. Основні вигоди та загрози євроінтеграції.

    реферат [20,7 K], добавлен 05.07.2015

  • Зовнішньополітичні доктрини Сполучених Штатів Америки з часу проголошення державності і до початку 1990-х років. США - Росія: стан та перспективи стратегічного співробітництва країн. Розвиток американо-українських відносин: проблеми та перспективи.

    курсовая работа [49,8 K], добавлен 24.01.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.