Сучасні тенденції формування світової фінансової архітектури

Розширення переліку країн-членів зони євро сприяло створенню регіональної економіки з великими капітальними резервами, і суттєво знизило трансакційні витрати і нестабільність національної валюти для інвесторів країн-членів, тоді як євро залишається орієнтиром для сусідніх країн. За останнє десятиліття суттєво скорочується частка глобальних валютних резервів, деномінованих в доларах (трохи менше двох третин). І хоча товари, а саме нафта, й досі оцінюються в доларах, перевага долара в цій сфері теж ставиться під сумнів.

З ослабленням економічної влади США спостерігається й ослаблення багатосторонності на користь інтенсифікації регіональної інтеграції та просування регіональних інтересів. Для цього існує декілька причин. Одна з них полягає у тому, що процес європейської інтеграції став прикладом для інших регіонів. Так, МЕРКОСУР, Рада співробітництва арабських держав Перської затоки і кілька груп африканських й східно-азіатських країн планують, або принаймні дискутують щодо створення регіональних валют і об'єднання фінансових ресурсів. Ще однією причиною є сумніви щодо потенціалу глобальних фінансових інституцій, а саме МВФ адекватно реагувати на масштабні глобальні фінансові кризи.

По мірі того, як зрушення в структурі глобальних іноземних активів підірвали позиції США в міжнародній валютній системі, на перший план виступають ринки що формуються.

Найдинамічнішими в зазначеному контексті виступають країни БРІК. Так, Китай - найбільша з національних економік і третій найпотужніший експортер у світі - демонструє успіхи у поступовому переході від централізованої планової до змішаної економічної системи, уникнувши занурення у масштабну економічну кризу. Індія, після десятиліття млявого економічного зростання, нарешті відкрилася для навколишнього світу і перетворюється на потужного глобального гравця. Бразилія, приборкавши гіперінфляцію, успішно перейшла до плаваючого обмінного курсу і монетарної політики, що базується на таргетуванні інфляції з одночасним стримуванням хронічних бюджетних дефіцитів. Бразилія і Росія отримала переваги від стійкого зростання цін на сировинні товари.

Унаслідок цих перетворень, ринкам що формуються присвоюються рейтинги інвестиційного рівня. Разом з тим, сучасна світова фінансова криза серйозно заплямувала репутацію США і фінансових ринків інших розвинених країн, які спричинили її розгортання. Крім того, криза виявила прогалини у фінансовому управлінні цих країнах і поставила під сумнів компетентність їх фінансових інституцій.

Таким чином, на зміну діючій однополярній валютній системі на чолі зі США, у наступні кілька десятиліть варто очікувати посилення ролі інших полюсів таких як ЄС (або ж зона євро) і БРІК (та інші великі ринки, що формуються та країни-експортери нафти). БРІК не є регіональним угрупованням, однак ці чотири країни беруть участь у різних регіональних інтеграційних ініціативах. Монетарна ж інтеграція навколо долара США в західній півкулі навряд чи досягне значних успіхів.

Цілком очевидно, що потенційні полюси міжнародної валютної системи відрізняють різні стратегії щодо вирішення глобальних проблем та реалізації міжнародних валютних реформ, зокрема реформи управління міжнародними фінансовими установами, створення міжнародного резервного активу, та ініціатив з посилення фінансового регулювання.

Той факт, що США переживають спад відносного економічного впливу свідчить про те, що їм доведеться враховувати дедалі більше чинників у формуванні внутрішньої і зовнішньої економічної політики. За таких обставин варто очікувати виваженої позиції США при підтримці будь-яких багатосторонніх інституцій, зосередження на двосторонніх відносинах у формі двосторонніх торговельних угод або валютних свопів з іншими центральними банками. Підтримуючи бажання БРІК розширити силу голосу в МВФ, США протистоятимуть будь-якій реформі, яка б поставила під загрозу власне право вето в межах інституції.

Угруповання БРІК, попри відмінності у політичній структурі і економічному розвитку країн, що об'єднались під його назвою, підтримає реформи, які допоможуть утримувати справжню ціну їх багатств та виступатимуть з критикою існуючих інституцій і одно полярної валютної системи.

Отже, в перспективі країни БРІК об'єднаються довкола спільної мети - витіснення долара США як стрижня міжнародної валютної системи, за умови гарантування вартості їх доларових активів. Володіючи доларовими активами загальною вартістю 1,95 трлн. дол. США, і загальним обсягом торгівлі товарами в розмірі 1,9 трлн. дол., вони зацікавлені у тому, щоб перехід до багатополярності не відбувся за рахунок високої нестабільності фінансового ринку та збоїв в потоках світової торгівлі, інвестицій і капіталу [1; 3]. Основне завдання, на думку голови Народного банку Китаю Чжоу Сяочуань і полягає у створенні міжнародної резервної валюти, не пов'язаної з окремими державами і здатної зберегти стабільність в довгостроковій перспективі [11].

Частково вирішення даного завдання зводиться до розширення ролі СПЗ шляхом збільшення їх пропозиції; сприяння їх застосування в міжнародній торгівлі і запозиченнях; розширення обігу за нині офіційні межі, через механізм забезпечення доступу до деномінованих в СПЗ облігацій для кваліфікованих приватних інвесторів (пенсійних фондів, страхових компаній), зацікавлених як у диверсифікації портфеля, так і валютному хеджуванню, передбачених структурою СПЗ.

У даному контексті пропозиція КНР щодо збільшення випуску та підвищення ринкової привабливості СПЗ представляє сферу загального інтересу БРІК. Однак, з точки зору географічної віддаленості, політичної структури, рівнів економічного розвитку, країни БРІК, а відтак і перелік їх основних завдань, суттєво різняться. Так, розмір ВВП на душу населення в БРІК коливається від 8 681 дол. США в Росії, 8 220 - в Бразилії, до 3 735 дол. США в КНР та 1032 - в Індії [10]. На відміну від Бразилії та Індії, Китай і Російська Федерація мають геополітичні амбіції. Водночас, по мірі підтримки національних компаній з метою виходу на міжнародні ринки, всі чотири країни зіткнуться із жорсткою конкуренцією на глобальному ринку злиттів і поглинань.

З огляду на наслідки світової фінансової кризи в країнах ЄС та гостру необхідність модернізації європейських інститутів, можемо прогнозувати їх орієнтацію вже у найближчій перспективі на вирішення внутрішніх європейських проблем. Що стосується відносин з БРІК, можемо констатувати невигідну позицію ЄС з огляду на його енергетичну залежність, зокрема від постачання нафти з країн Близького Сходу і газу з Росії, що дає останнім потенціал скористатися своєю стратегічною ринковою позицією.

Втім, варто констатувати й певні ризики багатополярної системи. Хоча міжнародна валютна система продовжує обертатися навколо долара, валюти найбільшої економіки світу з найбільш ліквідними фінансовими ринками, укріплення євро та інших валют унеможливлює вимірювання глобальної ліквідності лише через доларову ліквідність. Однак, незалежно від кількості валют, ніщо не гарантує обсяги ліквідності адекватні сучасним реаліям глобальної економіки.

Прихильники плаваючих обмінних курсів традиційно стверджують, що гнучкість валютного курсу в поєднанні з виваженою внутрішньої макроекономічної політикою захищає країни від нераціональної політики за кордоном. Разом з тим, практика плаваючих валютних курсів доводить протилежне. Валютна незалежність не є абсолютною, навіть за умови вільно плаваючого обмінного курсу. А процентні ставки США впивають на економіку інших країн, навіть з гнучким обмінним курсом, що й спростовує ідеї, що плаваючі валютні курси і таргетування інфляції виключають необхідність координації політики. Щоправда в умовах багатополярної валютної системи координація ускладнюється.

Крім того, некерована міжнародна валютна система не гарантує, що один із блоків не вдасться до заниження обмінного курсу з метою стимулювання економічного зростання, або ж до його завищення задля «стримування інфляції» в умовах глобальних шоків пропозиції. Так, КНР, Англія, Швейцарія піддавались критиці за навмисне знецінення валюти у відповідь на серйозний економічний спад.

Навмисне маніпулювання обмінними курсами загрожує глобальними дисбалансами на зразок останніх десяти років. Існуючі механізми контролю макроекономічної політики, в першу чергу ті, що пропонує МВФ, не відповідають сучасним реаліям, зокрема в галузі регулювання обмінного курсу. Це дозволяє країнам, які залежать від кредитування МВФ (всі розвинені і великі країни з ринком, що формується) ігнорувати його рекомендації.

Наступна проблема полягає у волатильності обмінних курсів, що посилюватиметься за умов використання декількох основних резервних валют. Як стверджував свого часу Р. Тріффін, розмірковуючи про долар США, резервні валюти країн з дефіцитом платіжного балансу приречені на кризи довіри [9].

І хоча дефіцити можуть відгравати вирішальне значення для збільшення глобальної ліквідності, зростання вимог за борговими зобов'язаннями таких країн, можуть викликати сумніви щодо здатності їх виконання з боку останніх. У світі з однією резервною валютою можливості її заміни обмежені. Таким чином, попри стурбованість американською грошово-кредитною політикою і значним дефіцитом платіжного балансу останніх десятиліть, долар не спіткало суттєве падіння.

Втім, у системі декількох резервних валют проблеми довіри здатні мати негайний ефект, оскільки власники однієї з основних валют можуть перейти на іншу, спричиняючи тим самим різке знецінення знехтуваної валюти з одного боку, та стрімке підвищення вартості обраної валюти з іншого. У зв'язку з цим, заяви країн БРІК про відхід від долара можуть спровокувати кризу довіри до цієї валюти і призвести до суттєвого знецінення деномінованих у доларах активів. З огляду на загрози фінансової нестабільності у разі переходу до багатополярної або ж багатосторонньої міжнародної валютної системи, цей процес вимагає скоординованих зусиль світової спільноти.

Сучасна міжнародна валютна система постала перед серйозною проблемою адаптації до функціонування в умовах багатополярності. Потенціал та значення БРІК були визнані при створенні Великої двадцятки. Разом з тим, Велика двадцятка, хоча вона більше відповідає глобальним реаліям ніж Велика вісімка, не охоплює багато середніх і малих країн, і таким чином не відповідає універсальному принципу багатосторонності, притаманному повоєнному економічному порядку.

Ні Велика двадцятка, ні Рада фінансової стабільності не являють собою глобальну установу, яка дозволила закласти фундамент для важливих рішень урядів країн-членів і забезпечення подальшої діяльності. Таку роль, як правило, беруть на себе багатосторонні фінансові інститути, зокрема МВФ і Світовий банк. У якості альтернативи глобального управління багатополярною валютною системою можна розглянути розширення багатосторонніх організацій з більш обмеженим членством, як наприклад, Організація з економічного співробітництва та розвитку і Банк міжнародних розрахунків, або ж створення нових установ. Проте в майбутньому важливо, щоб інститути глобального фінансового управління були не лише здатні передбачити настання економічних потрясінь, але й мали дієві механізми їхнього запобігання.

Зрештою, нестабільність, пов'язана зі співіснуванням основних резервних валют повинна привести або до домінування однієї з них, або ж до домовленостей про створення більш керованої міжнародної валютної системи. Тим не менш, в сучасній валютній системі криються серйозні ризики.

Без міжнародного співробітництва, перспективи для якнайшвидшого розв'язання суперництва між валютами видаються віддаленими. Євро може суперничати з доларом, але малоймовірно, що він відграватиме таку ж провідну роль. Серед країн БРІК наразі немає жодного кандидата на це звання. Оскільки у майбутньому юань може стати важливою міжнародною валютою, Китаю доцільно далі розвивати власну фінансову інфраструктуру та провадити інші економічні реформи. Таким чином, інтерес до можливостей управління міжнародною валютною системою зростає, про що свідчить і пропозиція Китаю відновити СПЗ в якості резервної валюти.

Втім СПЗ у їх нинішньому вигляді не здатні вирішити проблему декількох резервних валют, окрім хеджування валютних ризиків. Навіть при більшому використанні СПЗ, глобальна ліквідність, як і раніше, буде результатом неузгоджених дій основних центральних банків. В ідеалі міжнародне регулювання ліквідності вимагає створення еквіваленту глобального центрального банку, ефективність і легітимність якого повинна бути підтримана іншими глобальними інститутами.

У короткостроковій перспективі ризики девальвації долара в основних власників резервів можуть бути пом'якшені шляхом надання певної гарантії по відношенню до СПЗ, з боку США, або через багатосторонню установу. Рахунок заміщення може бути створений для того, щоб уможливити впорядкований перехід власників резервів від долара до СПЗ або євро.

У той же час, основні центральні банки повинні скоротити власні резерви і погодитися на більш активні і скоординовані інтервенції на валютних ринках. Попри сумнівну ефективність односторонніх інтервенцій, готовність країн протистояти неконтрольованим змінам валютного курсу може запобігти його суттєвим коливанням. Таким чином, країни основних резервних валют повинні співпрацювати набагато тісніше і розширювати перелік цілей власної грошової політики з огляду на глобальну фінансову стабільність.

Формування нової фінансової архітектури розглядається науковцями як один з основних варіантів забезпечення стабільності валютної системи [4,5]. Невдоволення існуючим станом речей у сфері глобальних фінансових процесів і міжнародної валютної системи яскраво проявилося після мексиканської кризи 1994 р. та набуло особливого резонансу після азіатської кризи та російського дефолту.

Аналіз посткризової ситуації та пошук варіантів уникнення валютних криз нового покоління спонукав до вдосконалення діючих міжнародних засобів запобігання і швидкого реагування на дестабілізаційні процеси у валютно-курсовій та фінансово-банківській сферах. Основними елементами нової архітектури, яка відображає регулюючі впливи на функціонування міжнародного валютного устрою та системи фінансових ринків глобального рівня, є: прозорість, відповідальність та ефективне регулювання; міжнародні стандарти й коди; посилення фінансових систем (національних, але у контексті фінансової відкритості й ефективного виконання ринками функцій фінансового посередництва); лібералізація руху капіталів; стійкі режими валютних курсів; ідентифікація і моніторинг зовнішньої вразливості; підвищення відповідальності й ролі приватного сектору в урегулюванні криз; розширення ролі МВФ.

Пошук варіантів забезпечення стабільності світової валютної системи часто концентрується на проблемах формування нової фінансової архітектури. При цьому під глобальною фінансовою стабільністю розуміється такий розвиток фінансового сектору, який би сприяв довгостроковому зростанню глобальної економіки в цілому, забезпечив безперешкодне фінансування дефіцитів платіжних балансів із приватних джерел (фінансування з офіційних джерел в даному випадку розглядається як елемент забезпечення самої стабільності або ж як свідчення її ушкодження), створив рамкові умови для запобігання кризовим ситуаціям у фінансово-банківській і валютно-курсовій сферах окремих країн і їх поширенню на інші країни за збереження принципу мобільності капіталів для ефективності економіки та гнучкості валютних курсів як фактора уникнення суперечливих монетарних цілей центральних банків.

Таким чином, сучасна Ямайська валютна система стає менш ефективною. У зв'язку з цим багато економістів стверджують, що найближчим часом Ямайська система може бути замінена новою світовою валютною системою. Майбутня система міжнародних валютних відносин може базуватися на широкому використанні в міжнародних економічних відносинах валют 20-30 країн світу, які гратимуть найбільш помітну роль в світовій торгівлі і в міжнародній міграції капіталу. Іншим варіантом розвитку нової світової валютної системи є розподіл світового господарств на кілька регіональних блоків, кожен з яких буде обслуговувати відповідна регіональна валюта.

Водночас, як показує практика, жодна з міжнародних валютних систем не забезпечує позбавлення від валютно-фінансових потрясінь. Тому за неможливості швидкого реформування діючого валютного устрою світу для поступового забезпечення стабільності нової валютної системи слід особливу увагу звернути на зміцнення регулюючих елементів надбудовчого характеру, розробку систем попередження фінансових криз як на рівні міжнародних фінансово-кредитних установ, так і на рівні окремих країн.

Отже, реструктуризація та реорганізація комерційних банків розглядається як один із напрямів підтримки стабільності банківської системи та нарощування її потенціалу. Враховуючи, що становлення банківської системи України відбувається у складних макроекономічних умовах, не позбавлених ознак періодичної економічної кризи в Україні та світової фінансової кризи, особливого значення набуває створення динамічної, гнучкої банківської системи, яка б завчасно реагувала на негативні зміни в макроекономічному середовищі країни і в світовій фінансовій системі. Ефективне використання основних форм реструктуризації банківського сектора є запорукою зростання ефективності роботи банківської установи. Мобілізація внутрішніх резервів за рахунок зростання ефективності банківської діяльності та продуктивності праці і збільшення на цій основі прибутку стануть основним джерелом підвищення рівня капіталізації банківської системи.

За режиму інфляційного таргетування зростає роль процентної політики: офіційні відсоткові ставки стають основним інструментом грошово-кредитної політики, а процентний канал - основним каналом монетарного трансмісійного механізму. В Україні процентний канал не відіграє значної ролі у вітчизняному монетарному трансмісійному механізмі. Як показує практика, принципи використання облікової ставки НБУ як базової відрізняються від механізму її дії в зарубіжних країнах, що і зумовлює вітчизняну специфіку дії процентного каналу трансмісійного механізму грошово-кредитної політики. У більшості розвинутих країн базова ставка - це ставка за основним інструментом монетарної політики. За нею проводиться найбільший обсяг монетарних операцій центрального банку.

Таким чином, вона прямо чи опосередковано впливає на широкий спектр процентних ставок на фінансовому ринку (кредитні, депозитні, міжбанківські), а через фінансовий ринок - на прийняття суб'єктами економіки рішень щодо виробництва, заощаджень, споживання, а відповідно і на рівень виробництва валового внутрішнього продукту та рівень інфляції в країні. На вітчизняному грошово-кредитному ринку монетарні операції центрального банку за обліковою ставкою фактично не здійснюються. Ключовою ставкою, тобто ставкою, за якою НБУ проводить найбільший обсяг операцій, є процентна ставка за кредитами овернайт.

3. РЕФОРМА ФІНАНСОВОЇ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ЗМІН

3.1 Напрями реструктуризації фінансової системи України

Основні напрямки реструктуризації фінансової системи України:

1) посилення здатності банківської системи запобігати банкрутству окремих її установ;

2) збільшення капіталу банківської системи насамперед за рахунок покращання якості активів великих банків,формування надійної ресурсної бази, що дозволить створити фінансову основу для виконання банками своїх основних функцій;

3) реструктуризація окремих неплатоспроможних банків з групи „малих” і „середніх”, ліквідація яких може спричинити серйозні соціальні й економічні наслідки;

4) проведення комплексу заходів для посилення довіри до банків з боку приватних вкладників, кредиторів, клієнтів, у тому числі іноземних партнерів;

5) підвищення рівня банківського управлінського персоналу, покращання банківських технологій.

Європейські, особливо скандинавські країни довгий час проводили політику соціально-орієнтованої економіки, що передбачає соціальні гарантії саме громадянам окремо визначеної країни, що в свою чергу породжує суперечності створення єдиного економічного та географічного простору.

Державне управління економікою України все ще знаходиться у пошуковій стадії щодо ефективної моделі управління не лише розвитком країни окремо, але й її як суб'єкта світової економіки та активного учасника глобалізаційних процесів. Головною особливістю державного управління економікою України є нетотожність політичного та стратегічного вектору розвитку в інтегрованій спільноті. Це утворює з України велику «чорну скриньку», що стає на заваді розвитку інвестиційної привабливості України, а це найбільш важливий важіль участі та регулювання глобалізаційних процесів на державному рівні.

Основні напрями державного управління та формування національних стратегій продиктовані умовами глобалізації, тобто політика держав повинна бути спрямована на боротьбу з негативними та використання позитивних наслідків глобалізації.

Що стосується України, то, на жаль, на сьогодні Україна недостатньо залучена до процесів глобалізації, оскільки вона:

- значно відстає від провідних держав світу в галузі інформатизації та розвитку інформаційних технологій;

- перебуває лише на початку формування власних ТНК, конкурентоспроможних на глобальному рівні й здатних до здійснення глобальної стратегії розвитку;

- досить непослідовно запроваджує економічну лібералізацію;

- не приділяє належної уваги координації своєї зовнішньоекономічної політики з іншими пострадянськими й постсоціалістичними країнами, що розвиваються, - це робить політику мало гнучкою та в цілому послаблює зовнішні позиції.

Фінансова глобалізація руйнує ізольованість національних ринків і породжує складні взаємозв'язки різних сегментів єдиної світової фінансової системи [42, с. 423]. З 90-х років минулого сторіччя починається мобілізація вільних ресурсів, підвищення обсягів фінансового посередництва та сприяння розвитку фондового ринку й фінансового сектору в цілому. Проте частина небанківських фінансових установ (зокрема, довірчі товариства, інвестиційні та пенсійні фонди) викликають значну недовіру з боку пересічного громадянина та історично мають досить погану репутацію, пов'язану з відомою “трастовою епопеєю” 1993-1995 років.

Для вирішення цієї проблеми необхідно забезпечити проведення активної державної політики, яка повинна бути направлена на подальший розвиток системи регулювання фінансового ринку та нагляду. Реалії сучасного світу вимагають найскорішої реструктуризації вітчизняної фінансової системи та інтеграції її в глобалізоване фінансове середовище. Без цього не є можливими ані повноцінний розвиток держави, ані задоволення потреб вітчизняних споживачів на належному рівні.

На жаль, внаслідок політичної нестабільності Україна перебуває на узбіччі світових фінансових потоків. Тому, враховуючи специфічність впливу фінансової глобалізації на розвиток української фінансової системи, можна визначити напрями її реструктуризації:

а) інтеграція України до міжнародних фінансових відносин;

б) взаємини з міжнародними фінансово-кредитними установами;

в) інтеграція до світового фінансового ринку, залучення в Україну іноземних інвестицій та співпраця з іноземними партнерами.

Динаміка інтеграції України до світового фінансового ринку свідчить, по-перше, про відсутність інтересу до вітчизняного фондового ринку з боку іноземних інвесторів і, по-друге, про неможливість використання переваг іноземного інвестування вітчизняними підприємствами. Обсяг іноземного інвестування є надзвичайно низьким у порівнянні із обсягами операцій на міжнародному фінансовому ринку, що означає практичну відсутність інтеграції вітчизняного та світового фінансового просторів.

Низький рівень інтеграції до світового фінансового ринку підтверджується і загальним аналізом платіжного балансу України та міжнародної інвестиційної позиції України. Так, із загального обсягу портфельних інвестицій 76% є інвестиціями в державні боргові цінні папери [13]. Це свідчить про недостатню участь недержавних суб'єктів фінансового ринку у міжнародній фінансовій діяльності. Вони практично не мають доступу до міжнародного фінансового ринку та не використовують тих переваг і можливостей, що є наслідком світової фінансової глобалізації.

Нарешті, ступінь глобалізованості вітчизняного фінансового ринку можна визначити ступенем кореляції між різними індикаторами фінансового ринку України та світового.

До таких індикаторів можна віднести облікову ставку Національного банку у порівнянні із ставками центральних банків провідних країн світу, відсоткові ставки комерційних банків у порівнянні зі ставками на світовому ринку, індекси фондових ринків. На наш погляд, більш показовим є порівняння облікових ставок центральних банків, яке відображає кореляцію в офіційній грошово-кредитній політиці різних країн, і порівняння динаміки фондових індексів, яке відображає кореляцію загальних тенденцій розвитку фінансових ринків [58, с. 239].

Щодо облікових ставок центральних банків, то, з огляду на складну фінансову ситуацію в Україні в період переходу до ринкової економіки та нерозвиненість вітчизняного фінансового ринку, порівняння абсолютних величин наведених показників не є повноцінним критерієм визначення зв'язку вітчизняної та світової фінансових систем. У той же час очевидним є те, що збільшення відсоткових ставок НБУ є прямим наслідком міжнародної фінансової кризи, яка значною мірою вплинула на розвиток фінансового ринку України. Аналогічних висновків можна дійти при порівнянні курсу гривні до основних світових валют та співставленні динаміки вітчизняних фондових індексів із міжнародними.

Так, до основних вітчизняних фондових індексів можна віднести індекс ПФТС ? Першої фондової торгівельної системи. Порівняння цього індексу, наприклад, з основним індексом фондового ринку США ? Dow Jones Industrial Average, що відображає тенденції розвитку світової економіки в цілому, очевидно засвідчує кореляцію між динамікою зміни цін на цінні папери в Україні і на світовому ринку.

У той же час незначні обсяги торгів та інші особливості вітчизняного фондового ринку не дозволяють використовувати індекс цього ринку як повноцінний критерій оцінки напрямів реструктуризації вітчизняної фінансової системи. Все це однозначно вказує на повільний процес інтеграції вітчизняної фінансової системи до світової. Хоча позитивні наслідки такої інтеграції очевидні вже сьогодні, в першу чергу у сфері міжнародної торгівлі.

Відповідно задача інтеграції до глобалізованого світового фінансового простору, що стоїть перед Україною, вимагає врахування особливостей сучасної структури світової економіки, ретельного вибору та використання інструментів, які здатні забезпечити максимальну швидкість та ефективність такої інтеграції і одночасно мінімізувати можливі втрати від цього процесу. Подібне завдання є тим більше актуальним, що, незважаючи на значне поширення світової економічної глобалізації, механізми регулювання фінансового ринку зосереджені більшою мірою в розпорядженні національних структур, адже ефективних та повноважних наднаціональних регуляторних органів до цього часу не створено [58, с. 241].

Саме тому слід розглядати глобалізацію не тільки в контексті нових інвестиційних можливостей, але і нових ризиків для України. І, на нашу думку, при розробці макроекономічної стратегії України першочергова увага має бути приділена саме тим ризикам, які супроводжують процес інтеграції національної економіки до глобалізованого фінансового простору.

У фінансовому секторі варто відокремити небезпеку глобальних фінансових криз та небезпеку підриву суверенітету країн з невисоким рівнем розвитку через боргову та іншу фінансову залежність. При цьому рівень такої небезпеки є тим більшим, чим нижчим є економічний розвиток країни у порівнянні із розвитком провідних держав світу [58, с. 541].

Отже, фінансова глобалізація на певному етапі свого розвитку призводить до підвищеної нестабільності національного фінансового ринку внаслідок тісної інтеграції країни до світової економіки. Така фінансова нестабільність у першу чергу пов'язана з підвищеною мобільністю капіталів, режимом плаваючих обмінних курсів та фінансовою лібералізацією, що стало наслідком втілюваної більшістю країн світу політики у сфері фінансового регулювання, оподаткування тощо. Однак у процесі подальшої глобалізації світовий фінансовий простір стає дедалі більш однорідним. І на прикладі Європейського союзу можна пересвідчитись, що повноцінний валютно-економічний союз відзначається досить високою стабільністю свого фінансового ринку [58, с. 542].

Це ще раз підкреслює, що у процесі подальшого розвитку та лібералізації фінансового ринку України та його подальшої інтеграції до світового фінансового простору все більш актуальним стає вивчення досвіду іноземних країн щодо шляхів такої інтеграції та уникнення негативних наслідків. Про важливість вирішення проблем світових фінансових криз говорить і те, що останні засідання МВФ присвячені саме цій проблемі, тому пошук шляхів запобігання виникненню криз, прийняття необхідних заходів для пом'якшення та ліквідації їх наслідків належать до числа головних завдань при інтеграції України у світовий фінансовий простір.

Результатом вирішення цих завдань має бути завчасне виявлення та ліквідація передумов фінансової нестабільності, обмеження національного ринку від негативного впливу міжнародних кризових процесів та в ідеалі ? створення умов, за яких виникнення фінансових криз є неможливим. Тому необхідно застосовувати методи та інструменти державної політики, спрямовані на досягнення цих цілей [42, с. 542].

У першу чергу до таких методів можна віднести методи контролю над міжнародними потоками капіталів. Ці методи розвивались одночасно із загальною лібералізацією міжнародного ринку, появою нових фінансових інструментів та технологічним прогресом.

Нині, коли країни, що розвиваються, все більшою мірою інтегруються до світового фінансового простору, у них спостерігаються суттєві коливання в обсягах притоку та відтоку інвестицій, що зумовлює необхідність активного використання заходів регулювання міжнародних потоків капіталу, що зумовлено значною мірою саме глобалізаційними процесами і повинно бути спрямовано, в першу чергу, на регулювання рахунку поточних операцій і недопущення короткострокових коливань у платіжному балансі.

З метою визначення особливостей і закономірностей прояву процесів глобалізації на території України можливо використати наступну послідовність етапів (рис. 3.1).

Дослідження кожного рівня за етапами повинно супроводжуватися розрахунками коефіцієнтів інтенсивності інтеграційних процесів, зовнішньоекономічної активності галузі, визначення провідних позиції формування рейтингу регіонів за інтенсивністю прояву процесів глобалізації.

Для України залишається невирішеним питання гармонізації національних інтересів зі стандартами й цінностями глобалізаційного світу - їх українська політична еліта, здається, усвідомлює, але проте ще не розв'язної залишається проблема одночасного створення національних державних установ і права, які б гармоніювали з існуючими в Європейському Союзі.



Рис. 3.1. Послідовність дослідження впливу глобалізаційних процесів на національну економіку [53]

Глобалізація як всеохоплююче явище впливає на всі процеси, що протікають на планеті, багато в чому їх формуючи й визначаючи. При цьому, чим інтегрованіша у світове співтовариство країна, тим більший вплив на неї мають глобальні процеси. Україна на початку свого незалежного існування виявилася досить слабко утягненої в сферу глобальних процесів, втім, як більшість країн-учасниць колишнього СРСР у результаті економічної деструктуризації на момент розпаду. Отже, маємо на старті глибоку економічну кризу з наступними спробами ринкових трансформацій, з однієї сторони, й інтенсивний процес глобалізації, у який утягнені більшість країн світу, - з іншого. Узагальнення основних причин економічних загроз фінансової глобалізації для України можливо представити наступним чином (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Національні умови загроз фінансової глобалізації для України [42]

Спираючись на важливість визначення Україною належного місця в міжнародній економіці, можна відзначити актуальність питань інтеграції України за такими стратегічними напрямками, як: перебудова на ринковій основі виробничих зв'язків з країнами СНД; входження до європейського економічного простору через посилення співробітництва з країнами Центральної й Східної Європи, країнами ЄС; розвиток економічних зв'язків з країнами, що розвиваються. Особливої уваги заслуговує доля України в міжнародних організаціях для забезпечення рівноправного співробітництва у світовій економіці.

Доля України буде залежати від її спроможності знайти і втілити в життя новий, критичний шлях розвитку - модель глобального конкурентоспроможного інтегрування на основі внутрішньодержавного і міждержавного солідаризму та випереджувально-інноваційних стратегій розвитку. Проведені дослідження показали, що вплив глобалізації на національну економіку досить складний та суперечливий. Існують як позитивні, так і негативні сторони.

Позитивні сторони очевидні: по-перше, це можливість брати активну участь в обговоренні режимів регулювання міжнародних економічних відносин, а не бути осторонь, як це спостерігається тепер. По-друге, відбудеться скорочення витрат на здійснення зовнішньоекономічних операцій, що є дуже важливим, оскільки загальне підвищення цінової конкурентоспроможності українських виробників - найактуальніше питання сьогодення. Цим самим наша країна виконає одну з головних умов поглиблення відносин з ЄС та отримає можливість захисту інтересів України та її підприємств відповідно до міжнародних форм та процедур, що мінімально залежать від коливання політичних відносин з тією чи іншою країною.

Забезпечення інвестиційної привабливості України для іноземних інвесторів за рахунок приєднання країни до загальноприйнятих у світі регулятивних норм також є однією з позитивних сторін, оскільки сучасному становищу держави не позаздриш. Іноземні інвестори не довіряють політичній та економічній нестабільності в країні і тому забирають свої капіталовкладення, а це негативно впливає на розвиток виробничої промисловості.

Позиція, яку зараз підтримує Україна, приведе до збільшення можливостей входження країни до великих міжнародних коопераційних проектів, що в перспективі можуть забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності та розширити можливості більш вільного доступу до зарубіжних ринків за рахунок зменшення тарифних і нетарифних перешкод. Але для України стратегічно важливою метою має стати стимулювання структурних реформ усередині країни, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності у відкритому ринковому середовищі, що є стратегічно важливою метою.

Покращити становище України на світовому ринку можливо завдяки застосуванню ефективної інноваційної та зовнішньоекономічної політики. Оптимальний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків ґрунтується, передусім, на принципових змінах у структурі національної економіки України. Тому важливим стає питання реформування зовнішньоекономічного сектору України, інтеграції її господарської системи у міжнародну економіку, створення розгалуженої інфраструктури, яка б забезпечувала швидку реалізацію ринкових перетворень, перш за все у зовнішньому секторі економіки.

Від трансформації зовнішнього сектору економіки України залежать подальший економічний розвиток країни, ефективність і результативність підприємницької діяльності, місце України в системі світового господарства. Якщо Україна хоче стати повноцінним суб'єктом глобальної економічної діяльності, брати участь не лише на ринках виробів чорної металургії або простих хімічних виробів, вона має створювати власні транснаціональні структури.

З метою мінімізувати негативні наслідки збільшення частки іноземного капіталу в банківський сектор України, а також скористатися перевагами цієї присутності для подальшого розвитку національної економіки, запропоновано основні напрямки оптимізації допуску іноземного банківського капіталу: збільшення частки іноземного банківського капіталу в банківській системі повинно відбуватися поступово - по мірі створення сприятливих внутрішніх умов розвитку банківського сектора; необхідно сприяти подальшому розвитку сегмента банків з державним капіталом; проводити моніторинг доступу іноземного банківського капіталу на основі національних пріоритетів розвитку та розробити чіткі вимоги щодо приходу ТНБ у національну економіку.

Дослідження зарубіжного досвіду та аналіз ймовірностей його використання в Україні дозволили визначити варіанти політики регулювання участі іноземних інвесторів в національній банківській системі, а саме:

- заборона продажу банків-резидентів при використанні законодавчих інструментів впливу;

- сприяння процесу приходу закордонних інвесторів до вітчизняного банківського сектору;

- введення мораторію на купівлю іноземними банками контрольних пакетів акцій вітчизняних банків;

- відсутність регулювання процесу збільшення участі закордонних інвесторів в банківській системі.

Визначено основні ризики, пов'язані зі збільшенням частки іноземного капіталу в банківській системі за умови низького рівня конкурентоспроможності українських банків, ступеня відкритості фінансової системи для іноземних інвесторів, використання механізмів регулювання припливу іноземного капіталу та стабільності національної економіки.

При цьому необхідно відзначити, що негативні наслідки для країни можуть бути пов'язані як із відтоком, так і з притоком іноземного капіталу. Тому заходи щодо контролю над імпортом капіталу повинні бути аналогічні заходам щодо контролю над експортом, а сам контроль тісно пов'язаний із валютною політикою держави та обмеженнями щодо операцій поточного рахунку платіжного балансу (щодо відкриття рахунків в іноземних банках, валютних операцій, тощо).

З огляду на викладене можна виділити три основних шляхи обмеження міжнародної фінансової активності [42, с. 556]. По-перше, це запровадження податків або подібних до податків обмежень на міжнародні фінансові операції, які сприяють підвищенню вартості транзакцій та відповідно зменшенню їх прибутковості.

Серед цих заходів ? так званий податок Тобіна, тобто податок на операції на міжнародному валютному ринку, ідея якого була вперше проголошена лауреатом Нобелівської премії Джеймсом Тобіним в 1978 році, або податок на придбання цінних паперів емітентів іншої країни. Серед альтернатив податку Тобіна можна відзначити пропозиції щодо оподаткування всіх міжнародних транзакцій (з огляду на складність відокремлення валютних операцій), або, з метою зменшення валютних спекуляцій, щодо оподаткування прибутків від валютних операцій [2, с. 206].

Варто відзначити, що серед прихильників подібних заходів є не тільки науковці-теоретики чи політичні діячі, але і відомі фінансисти, такі як Дж. Сорос або У. Баффет. Наприклад, У. Баффет висловлювався за впровадження 100% податку на всі прибутки, отримані від операцій з цінними паперами або деривативами строком менше одного року [2, с. 207]. У той же час запровадження подібних обмежень на міжнародному рівні на сьогоднішній день виглядає нереальним, як через відсутність повноважних міжнародних органів, так і з огляду на протилежність цілей, що ставлять перед собою різні країни при проведенні фінансової політики.

До другого шляху можна віднести безпосередні обмеження обсягів руху капіталів. Наприклад, здійснення іноземного інвестування резидентами, і надходження інвестицій від нерезидентів може бути предметом ліцензування з боку держави. Також може бути передбачений ліміт щодо обсягів іноземних інвестицій у певні галузі, або навіть в окремі підприємства. В умовах України прикладом такої політики є обмеження щодо присутності нерезидентів на страховому ринку, або, як опосередковане обмеження, що стосується не тільки іноземних інвесторів ? заборона приватизації певних підприємств або галузей (наприклад, трубопроводів чи атомної енергетики), або заборона на передачу у власність іноземцям земель сільськогосподарського призначення.

Нарешті, до непрямих методів контролю над рухом капіталу можна віднести:

- вимоги до капіталу фінансових інституцій, які полягають у необхідності мати певну заставну суму при проведенні міжнародних фінансових операцій;

- заборону на сплату відсотків по депозитах нерезидентам;

- обмеження щодо обсягів банківських активів в іноземній валюті;

- обмеження щодо обсягів продажу нерезидентам боргових інструментів ? облігацій або інструментів грошового ринку;

- обмеження щодо іноземних запозичень, які можуть встановлюватись у вигляді або спеціального податку, або у вигляді вимоги внесення спеціального депозиту у центральний банк пропорційно до розміру такого запозичення;

- розширення валютного коридору ? зони припустимого коливання валютного курсу, що збільшує ризиковість інвестицій в активи, деноміновані в цій валюті і відповідно сприяє скороченню іноземних інвестицій [42, с. 555-556].

Наведений перелік інструментів є далеко не повним, і в той же час відображена різноманітність заходів, що використовуються з метою попередження інтенсивного притоку та відтоку іноземних коштів, свідчать про постійний пошук шляхів зниження мінливості міжнародних фінансових ринків та намагання більшості країн обмежити вплив суб'єктів світового фінансового ринку на розвиток національної фінансової системи.

Більшість країн, що розвиваються, використовують повністю або частково наведені вище заходи та інструменти. Наприклад, у Чилі свого часу було запроваджено податок на іноземні запозичення, в Бразилії ? і на запозичення, і на іноземне інвестування на фондовому ринку.

При цьому заходи щодо обмеження чи заборони притоку капіталу супроводжувались заходами щодо лібералізації правил репатріації капіталу, аби в жодному разі не порушити прав іноземних інвесторів. Але для України наведені заходи можуть бути неприйнятними, адже національний фінансовий ринок не досяг достатнього ступеню розвитку, а характерною рисою вітчизняної економіки є потреба у значному обсязі вільних грошових коштів, які можуть бути використані для оновлення основних фондів, поповнення обігових коштів, використання в якості кредитних ресурсів.

В умовах дефляції або низьких темпів інфляції, стабільного валютного курсу й одночасно досить високих кредитних ставок, які спостерігаються в Україні протягом останнього часу, було б доцільно вжити заходів для пожвавлення вітчизняного фінансового ринку. З цією метою необхідним є всебічне стимулювання притоку іноземного капіталу до країни ? як у вигляді прямого або портфельного інвестування, так і у вигляді запозичень. Тому можна запропонувати наступне:

- всебічне стимулювання інвестиційної діяльності, в першу чергу ? інвестицій у основні фонди. При цьому йдеться не стільки про іноземні інвестиції, як про створення загального сприятливого інвестиційного клімату. Основним шляхом такого стимулювання має стати податкова політика, в тому числі щодо норм амортизації, та політика щодо стимулювання технічної модернізації виробництва;

- лібералізація вітчизняного фінансового ринку шляхом пом'якшення умов доступу до ринку іноземних фінансових інституцій ? банків, страхових компаній, закладів спільного інвестування;

- пом'якшення умов доступу до міжнародних фінансових ринків вітчизняних позичальників та інвесторів;

- реформування страхової, пенсійної системи та системи фінансового посередництва з метою посилення ролі інституційних інвесторів й одночасного залучення до інвестиційних процесів приватних коштів.

Щодо заходів із ліквідації наслідків фінансової нестабільності, то в західній науковій думці нині переважають пропозиції застосування різноманітних кредитних інструментів. Наприклад, створення міжнародного кредитору “останньої інстанції” (an international lender of last resort), або інших способів надання країнам, що потерпають від кризи, значних допоміжних кредитів. Але застосування подібних механізмів спрямоване на ліквідацію короткострокових наслідків фінансової кризи та не виправляє ані причин виникнення, ані структурних зрушень в економіці, що виникли внаслідок кризи. Більше того, використання таких інструментів призводить до збільшення нестабільності через упевненість учасників ринку в наданні фінансової допомоги з боку держави. Тому створення кредитору “останньої інстанції” в будь-якій формі, збільшення валютних резервів, створення інших резервних фондів і тому подібні заходи не можуть уважатись достатніми для запобігання фінансовій нестабільності в країнах, що розвиваються, до яких можна віднести й Україну. Для України прийнятним може бути лише поєднання таких заходів із заходами контролю над капіталом, лібералізацією та стимулюванням розвитку фінансового ринку, наведеними вище.

Підсумовуючи викладене, з огляду на структуру вітчизняного експорту (складає 56,4%, вітчизняного ВВП), що переважно складається з продукції гірничо-металургійного комплексу, хімічної, текстильної галузей, тобто продукції з низьким рівнем доданої вартості, його обсяги значною мірою залежать від кон'юнктури світового ринку. Така залежність безпосередньо впливає на вразливість національної фінансової системи, адже фінансова система значною мірою відображає ситуацію у реальному секторі економіки. Тому надзвичайно сильним є вплив тенденцій розвитку міжнародного фінансового ринку зокрема на розвиток ринку вітчизняного. Очевидно, що в цій ситуації одним із головних завдань уряду стає обмеження масштабів такого впливу. У той же час варто ще раз наголосити, що цей вплив є лише відображенням ситуації у реальному секторі, адже немає підстав говорити про достатній рівень глибини інтегрованості національного фінансового сектору до міжнародного ринку. Свідченням цьому є в першу чергу низький обсяг іноземних інвестицій та низький рівень міжнародних кредитів [21].

Отже, незважаючи на позитивну динаміку розвитку глобалізаційних процесів в Україні, слабкий рівень інтегрованості країни до міжнародних економічних відносин виступає як свого роду бар'єр, котрий гальмує можливості позитивного впливу фінансової глобалізації на Україну і відкриває шлях для впливу негативного. При цьому повільна інтеграція України у світовий фінансовий простір зумовлена в першу чергу внутрішньодержавними проблемами ? недостатнім рівнем реформування економіки, нерозвиненістю національного фінансового ринку, невідповідністю законодавчих та інших норм міжнародним стандартам. Наприклад, показники вітчизняного фінансового ринку не дозволяють належним чином робити висновки щодо динаміки розвитку вітчизняної економіки, що значною мірою стримує іноземних кредиторів та інвесторів від здійснення операцій в Україні.

Тому можна стверджувати, що проблема ролі та місця України у світі залежатиме від ефективності здійснення реструктуризації фінансової системи держави. Аби вплив глобалізації на фінансову систему України полягав не тільки у збільшенні рівня фінансової нестабільності, але і в отриманні державою всіх переваг, притаманних глобалізаційним процесам. Держава має створити сприятливі умови для повномасштабної інтеграції всіх сегментів вітчизняної фінансової системи до світового фінансового середовища, які в першу чергу мають полягати у розвиткові вітчизняного законодавства та розбудові відповідної сучасним умовам ринкової інфраструктури.

3.2 Передумови формування банкоцентричної моделі фінансової системи України

В умовах адміністративно-командної економіки основа економічних відносин у фінансовій сфері в Україні визначалася державою й відповідала єдиному плану розвитку господарської сфери. Банківська система, представлена Держбанком СРСР, Будбанком СРСР, Зовнішторгбанком СРСР і державними трудовими ощадними касами, забезпечувала виконання планових завдань процесів розширеного і простого відтворення. Розпад Радянського Союзу докорінно реформував фінансові відносини в державі, а політика економічного лібералізму призвела до появи нових фінансових структур з переважною участю приватного капіталу. Отримавши доступ до приватизації державного майна, комерційні банки швидко наростили свої позиції на молодому фінансовому ринку України.

Однак, попри наявну чисельність, створені банки не виявляли інтересу до взаємодії з реальним сектором та населенням і віддавали перевагу високодохідним операціям з перерозподілу державної власності та спекуляціям на валютному ринку.

Таким чином, повний контроль за процесами приватизації, що здійснювався з урахуванням традицій фінансової поведінки, принципів господарської діяльності, в умовах командної економіки у першому десятилітті незалежності України забезпечив банків провідне місце на фінансовому ринку України.

Основним фінансовим посередником у банкоцентричній фінансовій системі виступає банківський сектор, а головним джерелом запозичених коштів для економічних суб'єктів - банківські кредити. У ринково орієнтованій фінансовій системі основний фінансовий посередник - це фінансові установи, що акумулюють ресурси через механізм ринку цінних паперів, а джерелом запозичених коштів для економічних суб'єктів є фінансові ресурси, залучені на фондовому ринку в результаті розміщення корпоративних цінних паперів [38].

Фондовий сектор у зоні євро, як свідчить рис. 3.3, майже втричі поступається банківському сектору, однак облігації як приватного, так і державного секторів економіки становлять значну частку активів фінансової системи (понад 40 відсотків). Натомість Великобританія, володіючи більшою часткою банківського кредитування, аніж у континентальній Європі, відзначається високою капіталізацією фінансового ринку (118%) і водночас слабким ринком облігаційних позик. Отже, структура фінансової системи Великобританії є змішаною, з тяжінням до ринково орієнтованої моделі.

США за головними ознаками фінансової структури (відносно невелика частка банківських кредитів, високий розвиток фондового, особливо облігаційного ринку) відносять до країн з найбільш ринково орієнтованою економікою. Фінансовий ринок Японії характеризується розвинутими елементами обох моделей фінансової системи, проте менша капіталізація фондового ринку в порівнянні з Великобританією засвідчує перевагу елементів банкоцентричної моделі. Азіатські країни, окрім Японії, в цілому повторюють модель Великобританії.

Проте, враховуючи наявність ознак обох моделей фінансових систем у багатьох країнах, частина дослідників наголошують на необхідності розширення поданої класифікації. У цьому сенсі визначальний доробок М. Столбова. Російський економіст на підставі аналізу досліджень грецьких науковців розподілив країни ОЕСР на 5 кластерів [59, с. 18-19].