Аналіз проблем сучасної телерадіожурналістики на прикладі публікацій збірника "Теле- та радіожурналістика"

Специфіка сприйняття рекламного тексту.

Надзвичайно важливу роль у радіопросторі відіграє рекламний текст. У статті «Термін у тексті масової реклами: емоційно-оцінна модальність» автор зазначає, що процес сприйняття тексту є складною системою, в якій у тісному зв'язку перебувають нижчий (сенсорний), та вищий (смисловий), рівні. Ієрархічність осмислення тексту виявляється у поступовому переході від інтерпретації значень окремих слів до розуміння смислу цілих висловлювань і врешті - до осмислення загальної ідеї тексту. Але ці процеси відіграють роль допоміжних операцій, оскільки, звертаючись до тексту, реципієнт ніколи не переслідує мету зрозуміти окремі слова чи фрази. Можна сказати, що реальний процес розуміння тексту не збігається з порядком надходження інформації. Тому адекватне осмислення рекламного повідомлення можливе тільки тоді, коли між різними рівнями та елементами існує зворотний зв'язок, взаємозумовлення[64].

Типовою помилкою усіх журналістів є зневажливе ставлення до рекламної інформації як такої, тому вони намагаються всіма засобами привернути увагу читача до самого тексту, а суть рекламного оголошення подати вкінці. Найпроблемнішим є редагування текстів, написаних рекламодавцями. Адже воно полягає не лише у непрофесійності авторів з погляду грамотності та знання секретів впливу на читача, а й в особливостях комунікації між редактором та замовником. Рекламодавці, попри своє досконале знання про продукт, найчастіше не вміють правильно донести ці знання до споживачів. Грамотність журналістів є суттєвою перевагою серед інших категорій авторів рекламних звернень. Однак, намагання приховати справжню суть повідомлення, обмеженість у використанні жанрової палітри рекламних текстів зумовлюють низьку ефективність журналістських оголошень [65].

Дослідниця Л. М'яснянкіна у своїй публікації «Композиція реклами на радіо» стверджує, що «рекламний заголовок - найважливіший рядок у композиції. Більшість дослідників вважає, що рекламне гасло має привертати увагу до реклами, бути лаконічним, зверненим до читача. Заголовок містить у собі думку, пов'язану з темою реклами, і повідомляє таким чином мінімальну інформацію. Він має у своєму складі ключове слово, яке зацікавлює слухачу, примушує його вислухати рекламу до кінця» [68]. Важливе місце в композиції реклами займають ключові слова. Головним у рекламних текстах називають таке слово, «яке в рекламному оголошенні несе основне смислове навантаження, концентруючи зміст усього викладу [66, с.233]. Буває й таке, що рекламні тексти на радіо подаються у формі діалогу. «Діалогічна форма мовлення дозволяє створити відчутну атмосферу контактування дикторів між собою і аудиторією [67, с.85]. Також ще одним вдалим елементом привернення уваги слухача до радіореклами являється текст на фоні музики. Саме тоді реклама стає більш насиченішою та цікавішою. У вищезгаданій статті авторка нагадує журналістам, що у рекламних текстах на радіо потрібно більше акцентувати на удосконаленні композиції оголошень, а також особливо пильну увагу відвести заголовкові та ключовим словам.

У другому розділі магістерської роботи «Проблемно-змістовий дискурс статей збірника «Теле- та радіожурналістика» (аспект радіо) на основі проаналізованих публікацій досліджено такі проблеми: проблему впливу та сприймання дітьми радіопередач, мовну проблему сучасного радіоефіру, а також проблему рекламного впливу на радіо. У дослідженні зазначено, що створення радіопередач для дитячо-юнацької аудиторії вимагає від радіожурналістів чіткого усвідомлення та орієнтації на визначену вікову аудиторію. Теорії психологічного розвитку дитини підтверджують, що створення універсальної передачі для всіх вікових категорій є недоцільним. Тому варто скеровувати увагу на окрему групу глядачів: дітей, підлітків або юнаків. У роботі також схарактеризовано мову радіопередач, що є найефективнішим засобом впливу на почуття слухачів. Осмислено такі мовні проблеми радіоефіру: перспектива національного аспекту українського радіомовлення, мовно-культурні проблеми в радіо просторі та проблему лексичного різноманіття української мови. Проаналізувавши вищезгадані мовні проблеми радіожурналістики можна стверджувати, що мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Адже високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Отож, варто зазначити, що до радіомовлення глядачі ставляться дуже прискіпливо, а деякі навіть вважають прикладом для наслідування. Саме тому правильності мовлення радіоефіру потрібно приділяти особливу увагу. Також варто зауважити, що у магістерській роботі досліджується вплив радіореклами на споживача. А саме наголошено на основах рекламного радіодискурсу та специфіці сприйняття рекламного тексту. Визначено, що емоційний вплив реклами залежить від форми подачі, переконливості обраних аргументів і виражальних засобів, новизни та визначеності рекламної інформації, змісту, матеріальних і духовних потреб людей тощо. На основі проаналізованих статей збірника «Теле- і радіожурналістика» наше дослідження дає підставу стверджувати, що у сучасному суспільстві проблема впливу та сприймання дітьми радіопередач, мовна проблема сучасного радіоефіру, а також проблема рекламного впливу на радіо є найголовнішими і тому потрібно неодмінно їх вирішувати. У цьому розділі результати дослідження дають можливість з'ясувати, яким чином можна вирішити вищезгадані проблеми у нашому суспільстві.

РОЗДІЛ 3. ЖАНРОВІ НОВАЦІЇ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ЖУРНАЛІЗМУ (на основі публікацій збірника «Теле- та радіожурналістика»)

Вивчення жанрів української преси, радіомовлення і телебачення в основному базується на предметно-функціональному підході до їх класифікації. Це пояснюється спільністю призначення жанрів усіх засобів масової інформації, їх генеральною функцією - інформуванням і формуванням громадської думки [75].

Успішний розвиток телебачення тісно пов'язаний з його жанровим різноманіттям. Упровадження сучасних жанрових новацій сприяє масовості телевізійного продукту. Видовищність, діалогічність та інші аспекти стилістики телебачення значно розширюють глядацьку аудиторію, що, в свою чергу, зміцнює вплив телеефіру на суспільну свідомість. Жанрові новації підвищують конкурентоспроможність будь-якого телеканалу. Отже, їх науковий аналіз є актуальною справою як для менеджерів, так і журналістів. Нині вже можна констатувати: в Україні існує сучасне телебачення, і його продукт мало чим поступається світовим медійним стандартам. Така обставина, звісно, тішить, але й зобов'язує.

За спостереженнями телевізійних менеджерів, останнім часом українська аудиторія помітно втрачає інтерес до програм московських телеканалів, які транслюються здебільшого комерційним ТБ. Помічено, що деякі рейтингові проекти російських партнерів у нас провалюються. Раніше така ж доля спіткала американський медіапродукт; у результаті голлівудське "кіномило" з'являється тепер на наших телеекранах рідше і не дає значного рейтингового ефекту. Мотиви такої тенденції очевидні - український глядач хоче пізнавати не чужу, а свою реальність (це прагнення особливо підсилилося під впливом недавніх політичних процесів). Тоді чому ж і досі вітчизняний телеефір відчутно насичений чужоземним продуктом, здебільшого російського походження? По-перше, дається взнаки комерційний інтерес: приватному телеканалу вигідніше купити готову й "об'їжджену" програму, аніж витрачатися на своє виробництво. (Принаймні телеканал "СТБ" так і пояснив прилюдно причину закриття свого департаменту документального кіно на чолі з відомим українським документалістом С. Буковським.) По-друге, вітчизняні телевізійники призвичаїлися йти у фарватері телевізійних авторитетів, копіюючи апробовані формати. Отже, існує проблема творчих новацій. Утім, така проблема є актуальною для телебачення безперервно. Бо ТБ - річ вельми динамічна, глядач постійно прагне змін і новинок; навіть вельми успішні проекти недовговічні. Тому журналісти мусять бути в постійному творчому пошуку.

Аналіз сучасних творчих новацій у телеефірі здійснюється переважно на рівні телекритики. Телевізійні експерти (найавторитетнішими серед них є, зокрема, Н. Лігачова, І. Куляс, О. Чекмишев) відстежують помітні формати (здебільшого інформаційні) і завдяки пресі та інтернету оприлюднюють свої міркування. Експертний рівень цікавий багатим емпіричним матеріалом, однак тут недостатньо висвітлюються причинно-наслідкові зв'язки проблеми.

Подекуди в журналістикознавчих працях можна знайти фрагментарні вкраплення про теленовації. Стилістика сучасного телеефіру нагадує видовище. Навіть статичні за своєю жанровою логікою випуски новин тяжіють до моделювання інформаційного дійства. Його режисери прагнуть, щоб глядач уявно проник в інформаційну картину дня, підсвідомо відчув його пульс. Елементи видовища збагатили також телевізійну публіцистику, утворивши, по суті, новий жанровий формат, який має характер шоу. Політичний чи культурний дискурс стає тут до певної міри грою, у яку віртуально втягується й аудиторія. Ток-шоу та близьке до нього реальне шоу помітно впливають сьогодні на формування обличчя телебачення. Тому саме ці відносно нові жанрові формати є одними з головних об'єктів аналізу нашого дослідження на основі публікацій збірника «Теле- та радіожурналістика».

Почнемо з ток-шоу, що має неабияку популярність серед глядачів. Політичні, розважальні, інтелектуальні... Сучасний авторитетний телеканал виробляє по кілька ток-шоу, охоплюючи провідні сфери суспільного та громадського життя. Їх диференціюють відповідно до видів аудиторії, ідеологічних цілей, а також маркетингових завдань. Так, у денному ефірі переважають ток-шоу для домогосподарок, шкільної та студентської молоді. Опівночі - для інтелектуалів. У цьому випадку менеджери свідомо йдуть на збитковість програмного виробництва, адже нічна аудиторія нечисленна і залучити достатньо реклами для самоокупності важко. Зате можна мати інший зиск - іміджевий. Вдало продумана тема і ретельно підібраний гурт учасників її обговорення можуть шляхом резонансу (наприклад, цитування цікавих і нестандартних думок у пресі) надати телеканалу вигідного образу-осередку інтелектуальної еліти; тобто формується імідж інтелігентного і стильного ТБ. Телевізійні критики досить прискіпливо оцінюють надто розважальні ток-шоу. Однак це не знижує їх високий рейтинг. Суперечність між оцінками телекритики та смаками глядача, очевидно, мотивована недостатнім розумінням ролі й суті популярного жанру[69].

У будь-якому ток-шоу є елемент розважальності, тобто шоу, видовища. Чим більше видовищних елементів, тим рейтинговішою є передача - про що свідчать думки телеекспертів, глядачів, а також міркування критиків, журналістів, телеведучих тощо. На жаль, наші телевізійні канали часто пропонують різноманітні політичні ток-шоу [76]. Н.Островська у своїй публікації «Характерні риси і критерії моделі політичних ток-шоу» розглядає із всіх сторін політичне ток-шоу та намагається якомога щільніше проникнути у цей цікавий, але не простий жанр. На сьогодні політичними ток-шоу найчастіше називають усі можливі жанрові різновиди ток-шоу, у яких беруть участь політики і обговорюють здебільшого політичні теми. Політичні ток-шоу мають допомагати аудиторії розібратися у вирі подій, вони є важливим каналом політичної інформації [70]. Попри значну критику політичних ток-шоу за використання елементів розваг, серед західних дослідників поширеною є думка, що “через взаємопроникнення обох сфер політичний зміст може проникати саме в ті кола населення, які б інакше ніколи не переймалися питаннями загального громадського інтересу” [72, с. 188]. Варто зазначити, що політичні ток-шоу можуть бути представлені різними моделями, зокрема, інфотейменту, публічної презентації влади, політичного театру, медіагри, активного посередника в суспільному діалозі, дослідження яких ще потребують уваги науковців. На модель сучасного політичного ток-шоу впливають різні чинники: сучасні тенденції представлення політичної інформації, приналежність до певного жанрового різновиду (від чого залежить концепція і структура програми) [71]. Зокрема, варто наголосити і на публікації Ольги Мітчук «Ток-шоу в українському ефірі як конфліктогенне середовище» у якій висвітлено проблему використання конфлікту на ток-шоу, що транслюються українськими каналами телебачення як маніпулятивної технології. Ток-шоу - особливий жанр журналістики, що супроводжується дискусією, обговоренням якого-небудь питання. У вищезгаданій статті авторка аналізує знання про маніпулятивні технології на ток-шоу, які транслюються українськими телеканалами, досліджує соціально-психологічні наслідки використання агресії та пропонує профілактичні методики для боротьби з її впливом. Особливістю ток-шоу є те, що в процесі обговорення залучається сам телеглядач, який погоджується з емоційно забарвленими судженнями, які пропонуються у процесі студійного обговорення, або заперечує його. Завдяки ефектові залучення у глядача формуються стереотипи оцінки різних явищ [73,с. 185].

Дослідниця також наголошує на тому, що політичні ток-шоу залучають численну і політично активну аудиторію, впливаючи якщо не на перебіг політичних процесів, то на політичну атмосферу в країні. Ток-шоу, поряд із політичною промовою та інтерв'ю - той випадок, коли стереотипи озвучують їхні реальні та потенційні об'єкти. Оскільки у ток-шоу, здебільшого запрошують представників протилежних політичних сил, то велике значення має полеміка: програш однієї сторони закріплює її негативний стереотип в очах прихильників іншої [74].

Варто згадати і особливості жанру реального шоу, які помітно впливають сьогодні на формування обличчя телебачення. У своїй публікації «Реальні шоу: історія розвитку» Катерина Цибулько детально розповідає про реальне шоу, яке щоразу більше полонить теперішнє телебачення. Авторка зазначає, що реальне телебачення у сучасному розумінні глядачі побачили на телеекранах наприкінці 1980-х і у 1990-х роках. Дослідники вважають, що успіх реального телебачення зумовлений тим, що воно показує звичайних людей в екстраординарних ситуаціях і оточенні. Виробники таких програм проектують форму цих шоу і контролюють результат деяких із них. То наскільки “реальним” є реальне телебачення? Немає сумніву, що продюсери мають свою редакторську стратегію, вони здатні зобразити деяких героїв злими, а деяких добрими, показувати події у неправильному хронологічному порядку і лише вибрані ситуації. Шоу використовують ретельно розроблені сценарії, змагання, події і установки для заохочення специфічної поведінки й конфліктів. І деякі учасники заявляють згодом, що вони змінили свою поведінку, щоб здаватися божевільнішими або емоційнішими для того, щоб їх помітили телеоператори [77]. Реальне телебачення зараз набуває все більшого і більшого поширення, адже ґрунтується на непідготовлених драматичних або гумористичних ситуаціях, документує фактичні події, показує “звичайних” людей, а не професійних акторів.

Сьогодні багато науковців досліджують один із найпоширеніших жанрів журналістики - репортаж. У багатьох випусках збірника «Теле- та радіожурналістика» автори також характеризують цей жанр, яким доволі вправно оперують журналісти різних ЗМІ. У статті «Радіорепортаж - найскладніший інформаційний жанр» науковець В. Лизанчук розглядає жанрові особливості радіорепортажу та аналізує методику підготовки цього жанру. Для підтвердження важливості авторського голосу в тексті, автор наголошує на тому, що «основними жанровими ознаками радіорепортажу є документальність, достовірність, об'єктивність, оперативність, які ґрунтуються на актуальності інформації. Радіорепортаж відрізняється від усіх інших жанрів насамперед подієвістю й оперативністю. Репортаж завжди повідомляє щось нове. Репортер не тільки описує подію, але й показує слухачам її розвиток, розкриває її зміст. Об'єктом репортажу слугують зазвичай явища, події, процеси, а також реакція людей на ці події, явища і процеси. Щоб успішно вести радіорепортаж, журналіст повинен володіти навиками суміжних творчих і технічних професій, які існують на радіо. Для ведення прямого ефірного радіорепортажу необхідно бути одночасно і журналістом, і режисером, і оператором»[78].

“Радіорепортаж - це не вправа з красного письменства, а вираження глибокого знання автором висвітлюваної проблеми. Як може вести peпортаж людина, яка сама не зуміла розібратися у тому, що відбувається? Будь-який радіорепортаж вимагає великої, інколи досить трудомісткої підготовки. У протилежному разі кореспондент може опинитися у безглуздій ситуації. І вся його робота через легковажне ставлення до своєї справи зведеться до запису на стрічку матеріалу, який немає нічого спільного з радіодіожурналістикою” [79, с. 30]. Отже, «в радіорепортажі поєднуються всі сильні сторони інформаційного радіоповідомлення: оперативність, актуальність, ємність тексту. В цьому також присутні й елементи публіцистики - оцінка події, її емоційне відображення, образний опис [80].

Якщо аналізувати репортаж у пресі, то тут доволі інші особливості. Адже перш за все, читач газетного репортажу повинен, вникаючи у написане, створювати собі уявлення про те, що відбувалося. У статті «Жанрово-стильові особливості репортажу в сучасній українській спортивній пресі» О. Лаврик стверджує, що репортаж у спортивній пресі є одним із домінуючих жанрів. «Жанр репортажу як один із „живих” жанрів журналістики має свою давню історію становлення. Особливе місце він займав і продовжує займати у спортивній пресі, відповідаючи як загальним вимогам до інформації (новизна, стислість, достовірність), так і специфічним вимогам (динамізм, стрімкість викладу, наочність, ефект присутності, деталізація події тощо). Спортивний репортаж у пресі відрізняється від радіо- й телерепортажу можливістю більшого заглиблення у подію (ситуацію, явище), вищим ступенем аналітичності, узагальнень, усесторонньої оцінки, використанням часо-просторових меж»[82].

Серед спортивних репортажів дослідники виділяють такі, в яких домінує подієве начало, й репортажі, у яких переважають аналітичні елементи. Спортивний репортаж-коментар орієнтований не лише на докладне висвітлення події, а й на детальне її коментування. Користуючись аналітичними елементами, репортер роз'яснює читачам суть події, вичленовує із того, що відбулося, найголовніше, залучає додаткові аргументи, без яких неможливий серйозний аналіз, залишаючи при цьому простір для міркувань й уяви самим читачам [83].

У спортивному репортажі, як в одному із досить суб'єктивних жанрів журналістики, документальне відображення дійсності часто сполучається з максимально повним вираженням авторських почуттів та емоцій із приводу спостережуваної події. Ефект присутності у спортивних репортажах посилюється за умови, коли автор уміло передає свої безпосередні почуття й переживання, описує свій емоційний стан, виражає власне ставлення до того, що відбулося, за допомогою категорії авторського „я” демонструє свою причетність до події, висловлює власні судження й оцінки[82].

Отже, спортивний репортаж у пресі на сучасному етапі все частіше збагачується елементами аналітики. Він є не лише засобом аналізу, критики, роздумів і узагальнень, а й розрахований на певну реакцію інформаційно підготовлених реципієнтів.

У кафедральному збірнику автор Я. Табінський у своїй публікації «Зображальні особливості сучасного репортажу у пресі і на телебаченні» досить вдало простежує відмінності газетного репортажу від теле- та радіорепортажу. Дослідник зазначає, що «телерепортаж, на відміну від репортажу на радіо або в газеті, не тільки розповідає, але і показує глядачеві те, що сталося. Якщо “газетярі” і “радійники” змушені “малювати” події словами, то за журналіста-телевізійника описову функцію виконує відеоряд, а у фотожурналістиці - серія фотографій. Маючи багато спільного з газетним репортажем, телерепортаж, водночас, суттєво відрізняється від нього тому, ще одним із головних засобів самовираження у ньому є рухоме зображення»[81]. Втім, варто зазначити, що автор наголошує на тому, що «наочність телерепортажу якісно відмінна від наочності аналогічного гезетного чи фотоматеріалу. При цьому на зображення переноситься важлива частина розповіді. Коментар у телерепортажі здебільшого виступає допоміжним (хоча й важливим) компонентом»[81].

Отже, репортаж є одним з найбільш персонально орієнтованих жанрів журналістики, і провідне місце в ньому займає категорія авторського «Я», яка є міцним початком у з'єднанні різнорідних структур. Саме тому документальне відображення дійсності повинно поєднуватися в репортажі з максимально повним вираженням авторських почуттів та емоцій з приводу спостережуваного події.

Сьогодні тему репортажних медіа-ефектів досліджують мало науковців. Серед них і Ольга Максим'як, яка розглядає у своїй публікації «Класифікація репортажних медіа-ефектів» медійні ефекти, які притаманні жанру репортажу та розглядає їхній вплив на читача. Дослідниця подає думку науковця Грушина Б., який пояснює, що медіа-ефект як будь-який результат діяльності засобів масової інформації та пропаганди, процес споживання інформації населенням [84, с. 40]. У вищезгаданій статті авторка поділяє медіа-ефекти на так звані різновиди, а саме: ефект присутності, ефект зацікавленості, ефект наочності, ефект емоційного поштовху, ефект співпереживання та інші.

«Ефект присутності». Ефектом, що відрізняє жанр репортажу від усіх інших, є «ефект присутності»: репортер, перебуваючи на місці події, живо, образно, насичуючи розповідь фактами і деталями, викликає у читача відчуття, ніби той теж перебуває у гущі подій [85]. «Ефект присутності» - не імітаційний прийом, а реальний доказ того, що публіцист описує подію, за якою спостерігає особисто” [86]. «Ефект зацікавленості». Від уміння автора репортажу створити «ефект присутності», описати власні емоції та почуття, і залежить ступінь зацікавленості читача його матеріалом. Іншими словами «ефект присутності» викликає появу ще одного - «ефекту зацікавленості»[85]. «У репортажі поруч із зображенням події рівноцінна значимість висловлених про нього суджень, думок автора» [87, с. 164]. «Ефект наочності». Документальність і точність зображення досягаються за рахунок створення «ефекту наочності». Його репортер досягає, використовуючи яскраві деталі, за допомогою яких можна описати різноманітні предмети чи об'єкти матеріального світу, охарактеризувати поведінку людей, змалювати зовнішню обстановку події. «Ефект емоційного поштовху». Цей ефект виникає тоді, коли журналіст розповідає про надзвичайну подію. Журналістські прийоми передання почуттів, думок, настроїв та переконань ефективні допоки вони зіставляються з способами мислення читача, розгортаються у формах, адекватним власним уявленням реципієнта і не суперечать його переконанням[85]. «Ефект співпереживання». Цей ефект виникає тоді, коли читач разом з репортером буде захоплюватися, обурюватися, радіти” [88, с. 189]. Всі вищезгадані «ефекти створюють «ефект дії» - тобто вплив тексту репортажу на реципієнта, його думки та погляди. Цей вплив зумовлюється насамперед інтерпретацією репортером описаних ним подій»[85].

У журналістській діяльності коментар є аналітичним жанром. А от які особливості та відмінності радіокоментаря та коментаря у пресі, цікаво ж знати правда? Щоб відповісти детальніше на це запитання ми розглянемо публікації В. Лизанчука «Переконлива сила радіокоментаря» та О.Надточій «Жанрова специфіка коментаря на сторінках журналу «Український тиждень». В.Лизанчук підкреслює, що радіокоментар - це невід'ємна частина функціонування радіожурналістики. Радіокоментатору не обов'язково бути на місці події - бути її учасником або очевидцем, але він повинен знати все детально про цю чи аналогічну подію. Радіокоментар також характеризується оперативністю, злободенністю, аргументованістю[90]. Дослідник зазначає, що радіокоментар - це завжди думка компетентної людини. Переконлива сила радіокоментаря - у незаперечних фактах, які розкривають суть явища, у глибокій аргументованості авторських думок. Зрозумілість позиції коментатора забезпечує зрозумілість викладу. Ця органічна єдність творчого процесу ґрунтується на певних навичках аналітичного мислення. У радіокоментарі, на відміну від коментаря у пресі, не тільки допустиме, але й якоюсь мірою і потрібне повторення деяких основних тез. Радіокоментатор повинен володіти даром слова, журналістським і літературним чуттям, приємним тембром голосу, говорити повільно і розбірливо, розповідати образно, захоплено, переконливо[90]. У статті автор не забуває і вказати думку І. Томана: “Цікава розповідь має такі особливості: тема повинна бути цікавою і щоразу новою; початок розповіді має привернути увагу слухачів; розповідь повинна бути стислою, невимушеною і зрозумілою; думки логічно впорядковані” [89, с. 284].

Можливість оперативно передати повідомлення про подію і тут же її прокоментувати створює велику перевагу радіо над пресою[90]. Незважаючи на це коментар у пресі також має ряд особливостей, що інтригує та зацікавлює читача. Підкреслює це і науковець Олена Надточій у вищезгаданій статті «Жанрова специфіка коментаря на сторінках журналу «Український тиждень». Авторка стверджує, що «у сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства вітчизняні мас-медіа зазнають значних трансформацій, що спричинено потребою відповідати запитам аудиторії та світовим глобалізаційним процесам. Перехід до нової моделі функціонування ЗМІ зумовлює потребу докорінного перетворення методів збирання, переробки та подання інформації, зміну формату традиційної журналістики, у зв'язку з чим трансформується її жанрова палітра: поняття “жанр” розширює межі» [91]. Розмивання жанрових меж публікацій, що виникло в результаті перебудови системи жанрів журналістики, спричинило появу нового термінологічного поняття “дифузії жанрів” - явища еволюційної трансформації усталених типів публікацій внаслідок їхньої інтерференції та взаємодії один з одним [92, с. 4]. Отже, для коментаря у сучасній пресі, зокрема у виданні “Український тиждень” характерною є тенденція до розмитості жанрових меж. Сьогодні коментар значно наблизився до жанрів есе, аналітичної статті, “колонки”, рецензії. Це значною мірою підтверджує інтенсивний процес дифузії у різножанрових групах публікацій.

Радіоінтерв'ю, радіозвіт, радіовиступ, радіоповідомлення - різноманіття жанрів, які досліджені авторами у збірнику «Теле- і радіожурналістика». Велику увагу в збірнику зазначеним жанрам приділили В.Лизанчук та М.Лубкович. В одній із публікацій В. Лизанчук запевняє, що робота над радіоінтерв'ю вимагає від журналіста великої підготовки і професійної майстерності, особливо коли передача йде наживо в прямому ефірі. У цій статті автор детально досліджує радіоінтерв'ю, що передає живі голоси учасників розмови, на відміну від газетного інтерв'ю, документальніше та емоційніше. Радіожурналіст у ньому - посередник між носієм інформації та аудиторією, при цьому посередник - активний, творчий. Окрім цього, дослідник аналізує характерну особливість радіоінтерв'ю, яка полягає в тому, що, на відміну від інших радіожанрів, воно є результатом праці журналіста і співбесідника, має діалогічний характер. Вищезгадані науковці досліджують також такі жанри як радіо звіт та радіовиступ. У статті зазначено, що «радіозвіт - це не протокол, не звичайне переповідання виступів, а вдумливий журналістський виклад обміну думок з метою найповнішого відображення суспільно значущої події, яка виражена словом»[93]. У своїй публікації «Радіозвіт і радіовиступ» автори наголошують на тому, що для роботи над радіозвітом вимагається оперативність, висока літературна майстерність, морально-психологічна, інтелектуальна, професійна готовність радіожурналіста. Адже не кожен може бути спеціалістом у всіх жанрах, але підготувати добрий радіозвіт зобов'язаний уміти кожний радіожурналіст. Також науковці розглядають жанрові особливості радіовиступу. Як зазначалося вище, головною жанровою характеристикою радіоінтерв'ю є його діалогічний характер. А от головна особливість сприймання виступу по радіо полягає в тому, що зникають усі проміжні ланки між людиною, запрошеною до мікрофону, та аудиторією. Виступаючий виходить на найменшу відстань спілкування із слухачами, які отримують цікаву для них інформацію “з перших рук” - від людей, безпосередньо причетних до суспільно важливих подій, явищ, процесів розвитку держави. У статті наголошено на тому, що основними складниками підготовки радіовиступів перед мікрофоном є вибір теми і відповідного виступаючого, який би зумів змістовно, переконливо, правдиво, оригінально розповісти про важливу подію, актуальне суспільно-політичне явище. Також варто згадати і про такий жанр як радіоповідомлення, що дуже вміло досліджується цими ж авторами. Радіоповідомлення має велику схожість до замітки, тому цей радіожанр також називають “інформаційною заміткою” [94, 31]. Найбільше автори акцентують увагу на тому, що основою інформаційного радіоповідомлення, предметом зображення є факти живої дійсності, тобто конкретні події. Також у статті наголошено на тому, що якою б не була методика підготовки інформаційного радіоповідомлення, воно, безумовно, повинно бути достовірним, тобто відповідати істині, базуватися на точних, конкретних, перевірених фактах. Отже, можна зробити висновок, що радіоповідомлення зв'язує слухачів з подіями в момент їх здійснення або повідомляє про них з допомогою розповіді журналіста - очевидця події, знайомить слухачів з допомогою мікрофона з героями подій або дає можливість слухачам звертатися до найкомпетентніших джерел інформації.

Багатожанровість літератури була чи не головною спокусою телебачення. Воно сміливо запозичило жанри газетні, мистецькі, літературні, трансформуючи їх відповідно до власної специфіки. Так з'явилися, наприклад, телевізійні нариси, есе [95]. Телевізійне есе - це оригінальний жанр, який сьогодні є малодосліджений. У збірнику «Теле- та радіожурналістика» М. Лазаркевич досліджує особливості цього жанру у своїй публікації «Есе - важливий жанр телепубліцистики». На думку авторки, «есе - це прозовий твір малої форми і довільної композиції, в якому висловлюються власні враження або думки з будь-якого приводу, не претендуючи на загальне чи вичерпне трактування предмета. Жанр телевізійного есе дає змогу створювати довільну композицію, трактувати теми зі свого погляду, своєрідну її адаптацію на екрані. Малий хронометраж дає змогу утримувати біля екранів глядача, не перевтомлюючи його інформацією, дотримуватися певного темпоритму, послідовності візуальної думки, подієвої динаміки» [95]. Отже, новацій цього маловивченого жанру є ще вдосталь, тому дослідження повинно розширюватися різноманітними авторами, аби дізнатися якомога більше про цей особливий жанр, що має назву телевізійне есе.

У третьому розділі магістерської роботи «Жанрові новації сучасного українського журналізму» на основі проаналізованих публікацій збірника «Теле- та радіожурналістика» досліджено такі найпопулярніші жанри сучасного журналізму: ток-шоу і реал-шоу, репортаж, коментар, радіоінтерв'ю, радіозвіт, радіовиступ, радіоповідомлення та телевізійне есе. У розділі зазначено, що у будь-якому ток-шоу є елемент розважальності, тобто шоу, видовища. Чим більше видовищних елементів, тим рейтинговішою є передача - про що свідчать думки телеекспертів, глядачів, а також міркування критиків, журналістів, телеведучих тощо. У дослідженні також схарактеризовано особливості жанру реального шоу, які помітно впливають сьогодні на формування обличчя телебачення. Розглянуто та обґрунтовано такі радіожанри як радіоінтерв'ю, радіозвіт, радіовиступ та радіоповідомлення. Також наголошено на особливостях їхнього сприймання. Варто зауважити, що у цьому розділі магістерської роботи досліджується жанр репортаж, яким доволі вправно оперують журналісти різних ЗМІ. Основними жанровими ознаками радіорепортажу є документальність, достовірність, об'єктивність, оперативність, які ґрунтуються на актуальності інформації. Радіорепортаж відрізняється від усіх інших жанрів насамперед подієвістю й оперативністю. У роботі також зазначено особливості та відмінності радіокоментаря та коментаря у пресі. Радіокоментар характеризується оперативністю, злободенністю та аргументованістю. Сьогодні коментар значно наблизився до жанрів есе, аналітичної статті, “колонки”, рецензії. Це значною мірою підтверджує інтенсивний процес дифузії у різножанрових групах публікацій. Проаналізувавши вищезгадані жанри сучасної журналістики можна зазначити, що жанрові новації великою мірою залежить від самої специфіки роботи журналіста.

На основі проаналізованих статей збірника «Теле- і радіожурналістика» наше дослідження дає підставу стверджувати, що сучасні жанри журналістики зазнали чималих змін. Отож, у цьому розділі результати дослідження дають можливість з'ясувати жанрові новації сучасного українського журналізму. У роботі здійснено спробу дослідити філософію цих жанрів, технологію їх виробництва та особливості сприйняття аудиторією. Узагальнюючи результати дослідження, доходимо висновку про те, що, безумовно, слід більш інтенсивно вивчати новітні жанри та удосконалювати їх.

ВИСНОВКИ

Проблема, якій ми присвятили своє дослідження, полягає в тому, що сьогодні телерадіожурналістика, переповнена не тільки позитивною інформацією, але й, маючи негативний смисл, у сукупності є системою негативного характеру. Проблемою є незнання того, у чому саме виражається негативний характер продукту, що циркулює в дискурсі як телевізійного і радійного контенту, так і в дискурсі життя кожної пересічної людини в Україні.

У третьому розділі проаналізувано жанрові зміни в усталеній системі, з'ясувано їхні причини та пояснено поширення інших жанрів журналістики. Також узагальнено теоретичні підходи до вивчення трансформаційних процесів у системі журналістських жанрів, на прикладах конкретних публікацій окреслено головні тенденції у жанротворенні.

Висвітлено, зазначено, схарактеризовано, осмислено, проаналізовано, зауважено, наше дослідження дає підставу стверджувати, наголошено, отож, варто зауважити, осмисливши вищезгадані мовні проблеми, ,розглянуто та обґрунтовано, порушено проблеми

Автор, аналізуючи різноманітні публічні мовні партії, шукає приховане, можливо, і від самої себе, обличчя сучасної України, прислухається до її внутрішнього настрою, прагне відчути “мовний смак епохи”, виявити естетичний стереотип сучасних медій. Він хоче з'ясувати насамперед для себе і показати усім нам, “наскільки українці стали іншими та наскільки залишилися тими самими, совєтськими” [4,с. 10]. Сьогодні ця лінгвоекологічна проблема для нашого ефіру, як і загалом для медій, медійників, по суті невичерпна.

Загальновідомо, що телебачення як система створення і поширення культурних цінностей впливає на формування світогляду і культурного рівня населення. У сучасних умовах розбудови незалежної держави (і, відповідно, розвитку й удосконалення державної мови) важливе значення має підвищення культури мовлення засобів телекомунікації. Різноаспектний аналіз мовної практики комунікантів, а також теоретичні проблеми культури мовлення висвітлюються у працях О.Сербенської, В.Лизанчука, Н.Бабич, О.Пономарева, С.Єрмоленко, Г.Сагач, С.Караванського, Л.Струганець, С.Богдан, М.Волощак та ін. Не менш актуальним є дослідження специфіки безпосереднього впливу конкретної мовної особистості (зокрема, телеведучого) на глядацьку аудиторію в аспекті формування громадської думки, розвитку і вдосконалення мовленнєвих умінь та навичок адресатів - глядачів і слухачів.

Метою статті є аналіз одержаних у результаті проведеного соціодослідження типологічних ознак мовної особистості сучасного телеведучого спортивних програм. Одним із завдань було з'ясування поглядів і міркувань респондентів (глядачів) на окремі проблеми сучасного телебачення - шляхи підвищення інтересу глядачів до програм спортивної тематики, заходи щодо підвищення загальної мовної культури телеведучих та ін.

У статті розглянуто порушення орфографічних, лексичних та граматичних норм літературної мови в засобах масової інформації.

Ключові слова: мовна норма, порушення, ненормативний, слововживання.

Добре мовлення збуджує бажання слухати його, задовольняє естетичні потреби людини. Радіо і телебачення впливають на мовленнєву поведінку слухачів чи глядачів. Через аудіовізуальні засоби люди підсвідомо засвоюють манеру розмовляти; радіо- і телемовлення впливають на рівень розвитку їх мовленнєвих умінь.

Матеріали наших засобів масової інформації не завжди є зразками української мови. До прикладів мовної неохайності належать ненормативні наголоси, спотворена вимова слів, уживання їх у невластивому значенні, порушення граматичних норм. Таких помилок припускаються люди, які за своїм покликанням мали б бути взірцем української літературної мови. До причин низького рівня мовленнєвої культури мовознавці, зокрема О.Сербенська [2001, с.81], відносять необізнаність з мовними нормами, байдуже ставлення до свого мовлення, лінивство думки, мовну неохайність, невміння контролювати себе.

Порушенням літературних норм, підвищенню рівня мовленнєвої культури присвячені праці Б.Антоненка-Давидовича, М.Волощак, О.Пономарева, О.Сербенської, рекомендації щодо правильного слововживання подають мовознавці С.Головащук, Є.Чак.

Мета пропонованої статті - розглянути різні типи помилок у мовленні працівників радіо і телебачення.

В усному мовленні важливу роль відводять наголосові. Помилки в наголошуванні слів зумовлені

Професор Василь Лизанчук наголошує: “Засоби масової інформації - це складна, цілеспрямована, динамічна система, що охоплює періодичні друковані видання, радіомовлення, телебачення, кіно, інформаційні агентства, інші форми періодичного поширення соціальної інформації” [1, с. 8]. Професор Анатолій Москаленко вважав, що до ЗМІ належать також інформаційні служби: телеграфічні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік рилейшнз, професійні журналістські клуби й асоціації, органи управління системою журналістики, організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою журналістських кадрів [2, с. 217].

Проблематика телебачення. Думки науковців…

Телебачення - звичне для нас слово. От про що пересічна людина одразу ж згадує, коли чує його? Для кожного, звісно ж, свої асоціації. Та існує більшість. Ось для них телебачення - це розвага і трата вільного часу. Навіть не засіб отримання інформації. Але саме для цього телепростір і був створений. Усім відомо, що слово - це зброя. Її найчастіше використовують представники ЗМІ. Тепер варто задуматися - а чи правильно журналісти сучасних телеканалів користуються своєю «зброєю»? Як на мене, то зовсім не так. Лише взяти до уваги той факт, що значна частина, ба більше, близько 90 відсотків інформації, що подають у новинах - негатив. Це новини про катастрофи, різноманітні кризи, вбивства, аварії і т.п. Людей просто залякують. Після цього соціум не може бути цілком психічно здоровим,на жаль. Це стосується й дитячих програм. Більшість із них нічого доброго не розвивають у дітях і навпаки, притуплюють їхні таланти.

«Стільки цікавого по телевізору - жити нема коли!» Андрій Вансович

Телебачення, до якого ми звикли надто просте. Це частина нас самих, попри те, цікаве воно нам чи ні. З року в рік українці все більше й більше зловживають переглядом популярних телеканалів. Так, мова йде саме про найбільш популярні, тому що, на превелику прикрість, саме вони несуть нездорову атмосферу до громадян. Це розважальні телепередачі, в яких освітлюється вся тупість сучасного життя. Також, це музичні передачі, де чути неякісну поп-музику. На усіх телестанціях видно або обличчя так званих «зірок», або ж наших політиків. «Четверта влада» зловживає своїми вміннями та можливостями впливу на людей. Не направляє у потрібне русло. Наше сучасне телебачення вчиться у західних сусідів. Саме тому транслюються низькоякісні серіали та політичні заангажовані передачі.

«Телевізійний образ слабкіший, ніж у кіно, і тому вимагає посилення його словом.» Зенон Дмитровський

Звісно ж, що існує на українському телеетері й якісні програми. Переважна більшість з них - це авторські проекти, що порушують суспільно вагомі теми. Актуальність подібних телепередач не зникає роками і завжди знаходиться свій глядач.

Телебачення - це досягнення світової науки. Воно надало людям змогу знати і бачити все і всюди. Людина звикла перед телевізором відпочивати, хоча повинна була б вибирати вартісне для себе.

«Телебачення - це грань між інформацією і мистецтвом.» Тетяна Цимбал.

Цю межу треба добре бачити і намагатись не переступати через неї. Ідеальна формула корисного перегляду ТБ - саме серединка, де керують слова та мистецтво. Це насамперед залежить від того, хто подає матеріал і як він це робить. Але також залежить від глядача, що повинен не лише обирати, але й аналізувати та поглинати лише необхідне.

Після висвітлення сучасного телебачення майже зі всіх сторін, розумію - змінювати його у кращу сторону варто. В майбутньому я теж не проти взяти у цьому участь. Теорії достатньо, та й практичні навики можна здобути, якщо дуже захотіти.

Тож, на останок, глядачеві обирати - дивитись йому «телебачення, що втратило совість», або ж те, що створює реальність.

Проблематика телебачення.

Деградація телебачення - деградація нації

Від початку заснування українського телебачення та упродовж останніх 20-ти років можна простежити динаміку його розвитку. Однак останнім часом відзначається різка зміна формату українського телепростору. Якщо раніше ефір був орієнтований на високорозвиненого, освіченого глядача, якого цікавить навколишня дійсність та мистецтво, то зараз спостерігаємо певну змістову деградацію, адже ефір все більше наповнюється лише розважальними програмами, різноманітними шоу, а важливі суспільні проблеми замовчуються. Фактично телеефір перетворюється у метод зомбування нації.

Український телепродукт зазнає змін, а кращі традиції відходять у минуле. Зменшується відсоток українськомовних передач, музики, кіно і театру. Телевізійники все більше уникають різноманітні культурні події національного значення та акції протесту в Україні, не висвітлюють дії правоохоронців, спрямовані на блокування протестів та подальше переслідування їх учасників. Українці все більше не довіряють інформації з українського телеефіру, яка вже не виходить без упереджень та фальші. У новинах журналісти зосереджуються на сенсаціях, збоченнях та вбивствах (ТСН явний приклад тому). Самореклама, плітки, дрібне політиканство та шельмування опонентів стають ключовими тенденціями українського телерадіомовлення. Рівень і якість телепродукції катастрофічно падає, а з ним зникає моральне здоров'я дорослих українців, не кажучи вже про юного глядача. Людська психіка просто не витримує того, що показують на телеекранах. Спокусливі сцени, гламурні дівчата і хлопчики «невизначеної» орієнтації, безголосі співачки і напівроздягнені танцюристи - таке наповнення накидає хибні життєві цінності, штовхає в атмосферу обману й зверхності. Бути «шустряками» і крутіями стає модно й актуально. Такі риси пропонуються дітям навіть героями мультфільмів.

Тенденція моральної «інвалідизації» українських телеглядачів продовжується. Комерціалізація ЗМІ останніх років сприяла збільшенню кількості "джинси" (прихованої реклами). Зосередження багатьох телеканалів у руках політичних діячів нівелює журналістську діяльність як незалежний фактор впливу на соціум, перетворюючи її в маніпулятора, в механізм накидання ідей, в зброю інформаційної війни з власним народом.

На українських телеканалах процвітає „дикий ринок”. Редактори прагнуть за рахунок подачі в ефір карколомних за формою та примітивних за змістом сюжетів, розрахованих на невибагливі смаки, підвищити рейтинг своїх програм. У цьому випадку з'являється можливість максимально вигідно продати рекламний час. Тобто - телебачення це бізнес! Бізнес, а не мистецтво, як це передбачалось на етапі його зародження. Примітивізм заполонив телепростір, і наразі перспектив для розвитку інтелектуального та незалежного телебачення майже немає. Існують лише перспективи деградації. Розважати, а не інформувати, дискутувати чи вчити - провідна тенденція більшості сучасних українських телеканалів.

«ЗМІ давно вже не виконують своєї функції, оскільки давно вже лежать у позі "зю". В тій самій позі, в якій вони лежали в останні роки Кучми. Є величезна кількість людей, які виконують роль підставки для мікрофона і картинки під це озвучення. Жодної реальної аналітики, крім як на двох каналах, які ще рипаються, ТВі і 5-му, жодної аналітики, спроби проаналізувати, що було перше, курка чи яйце. Всі інші ЗМІ, так чи інакше, виконують роль пропаганди. І ця пропаганда настільки ж недолуга, як і внутрішня політика цієї влади» , - розповідав Роман Чайка у інтерв'ю «Телекритиці».

Українське телебачення деградує. «Будь-якому українському глядачеві зараз видно, що телебачення із засобу інформації перетворилося на засіб пропаганди і розваг. Я думаю, що наслідок цього буде дуже простий: все більше українців будуть шукати правдиву інформацію з інших джерел, у першу чергу з інтернету», - відповів Андрій Шевченко, депутат із фракції «БЮТ-«Батьківщина» у розмові з Радіо Свобода.

Сучасне українське телебачення - це лише засіб розважати примітивну публіку примітивними програмами та закордонними серіалами. Закриті програми, які хоч у якийсь спосіб пропагували щось українське, до прикладу у грудні 2011 року телеканал ICTV закрив останню дитячу передачу Сашка Лірника «Українська Казка». Діяльність телебачення перебуває в тісному взаємозв'язку з подальшим розвитком української державності та демократії, економічними і духовними змінами в суспільстві. А як відомо, теперішня ситуація трактується, як безлад, безлад у країні, безлад у правлінні, безлад у свідомості її громадян. Відбувається тотальний наступ на психіку українців незрозумілими на перший погляд ток-шоу, реаліті-шоу та дешевими серіалами.

Інтелектуальна публіка вже давно втекла від екранів телевізорів до комп'ютерних моніторів. Справжні інформаційні емоції наразі перекочували до інтернету, тому що поки що лише в інтернеті люди можуть отримати правдиву інформацію, зіставити її з іншими медійними джерелами.

Сучасний стан національного інформаційного простору, зокрема телебачення можна назвати не інакше, як деградацією. Зважаючи на те, що саме телебачення є для багатьох громадян головним джерелом інформації і культурним "вихователем", то це однозначно призведе до масової деградації суспільства. Катастрофічне зменшення відсотка культурних і просвітницьких програм на всіх каналах дуже швидко позначиться на зниженні моральності і загальної культури. Інтелектуальний „голод” буде компенсуватися іншими, штучними потребами, що може набути незворотних наслідків.

Телебачення вважають головним комунікативним каналом у сучасному світі. Воно є головним провідником так званого житєвого «оптимізму». Тому й не дивно, що телепростір, наповнений фальшивим сміхом та примітивним глузуванням, особливо глузуванням насамперед із глядачів телеканалів, формує примітивні стереотипи людських взаємин. Доки в Україні не буде громадського мовлення, справжнього, а не лише з вивіскою, доти держава буде на небезпечному шляху суспільної деградації.

Телеефір став зброєю в руках ворогів, адже він просто став методом зомбування. Немає об'єктивності та незаангажованості - немає справжнього телебачення, немає правдивого джерела інформації для більшості громадян, немає того основного фактору, який формує свідомого і мислячого громадянина. Деградує телебачення, а значить деградує і свідомість кожного, хто залишається більшість свого вільного часу біля «блакитних» екранів.

У магістерській роботі розглядається проблема відходу телебачення від традиційної тематичної системи подачі ТБ-матеріалу, а також висловлюється припущення, що пропаганда повернулась у медіавидання й здійснює не менші маніпуляції зі свідомістю медіспоживачів, аніж класична.

Вимоги до нового українського телебачення певною мірою кардинально змінюють звичну уяву про його жанрову структуру та форму подачі матеріалів. «Не менш, ніж хліба насущного, глядач вимагає хліба видовищного для роздумів і духовного відпочинку». Класична манера телевізійного мовлення в Україні як незалежній державі пережила важкі економічні, технічні, управлінські і мовні війни. Те, що ми сьогодні бачимо на телеекранах, є нічим іншим як новим телебаченням нової держави. Однак що в ньому нового і що залишається незмінним в молодому і дещо посивілому медіапросторі України? Насамперед поговоримо про тематичні умови і потреби, а разом з тим і проблеми деяких телеструктур. Традиційна система розгалуження тематики сьогодні поступово себе вичерпує, а деякі канали вже й давно забули, що це таке. Тому, що нині надто важко або й взагалі неможливо говорити про сільське господарство чи промисловість, не порушуючи проблем економіки, міжнародних відносин, права, ситуації в уряді та регіонах. Не можна говорити про сучасну літературу, не зачепивши питань стану української поліграфії, виробництва паперу, художнього оформлення, політики ціноутворення на книгу, популяризації духовної думки, як не можна говорити про театр, серйозну музику без обговорення кола проблем, від яких залежить в Україні доля професійної творчості. Чим ширшого кола питань торкається телевізійний журналіст, тим цікавішою має бути програма. Окрім того міняється і рух часу -- глядач прагне лаконічної стислої інформації, орієнтуючись на FM- станції та Інтернет. Звичайно, що ці зауваження не стосуються програм, створених за принципом жанрової «окрошки», де все, що не подається, тим і цікаве, бо суперечить старим канонам. Причина цього явища зрозуміла -- нові часи розширили можливості телебачення, а разом з тим надали журналістам право аналізувати усі грані нашого життя. Та чи вистачить нашим метрам журналістської майстерності, аби осягнути своїм розумом та здібностями усі ті грані? Ми також спробуємо провести невеликий аналіз стану українського телебачення та його телепрограм. Схоже, що український телеринок вже давно і суттєво поділений. Хто ж тоді керує нашими телеканалами? Були поодинокі медіа, власники яких пробували створити свої правила поведінки, таких або знищували або придушувати. Дехто ще намагається змінити правила гри, однак зіштовхується з постійною протидією. Це і не дивно: правила гри існують вже давно, і олігархічні групи, що успішно підкорили собі український телеефір, не поспішають прощатися зі своїм телевізійним дітищем. За словами Миколи Томенка, багато українських телеканалів продовжують існувати коштом дотацій власників-покровителів. А навзамін виконують певні завдання, найчастіше пов'язані з політикою: вміло розставляючи правильні акценти, надаючи ефіри потрібним людям. До чого ж призводить таке незвичне для світу і вже класичне для нас управління медіапростором України? Відповідь проста -- пропаганда повернулася. На думку експертів, приховані механізми маніпулювання інформацією використовують більшість вітчизняних телеканалів. Загалом таких способів існує багато. Найдієвіші з них постійно використовуються в інформаційних війнах і PR-кампаніях. В основному маніпуляція інформацією у нас відбувається на рівні інтерпретації, тобто описується і передається не вся інформація, а лише її частина, інтерпретуються і коментуються не всі особи, а тільки деякі, яких вигідно або потрібно висвітлювати. Існує також тенденційна подача особистостей -- одні постають лише в позитивному світлі, інші в негативному. Медіа стало нашим довкіллям, тому було б принаймні нерозумно ігнорувати те, що нас оточує. Тобто, засоби масової інформації продовжують залишатися цілком діяльною зброєю впливу на громадську думку. І подальші кампанії з маніпуляції інформацією можуть бути значно результативнішими і ефективнішими, ніж невдалий передвиборчий телепіар.