Телепростір Миколаївщини

Починаючи з 1994 року все це спричинилось до телевізійного буму, що викликав масове виникнення нових каналів у телепросторі країни: ліцензії направо мовлення видані 419 телеорганізаціям. В результаті звичайним явищем (особливо в областях) став вихід в ефір того чи іншого телеканалу, забезпечений застарілою технікою, не призначеною для такого використання, з абсолютно непристосованого приміщення, що служить студією. Тому цілком зрозуміло, що поспіхом організовані канали і окремі дрібні виробники не здатні створювати якісний ТБ-продукт, а тим більше у сфері телебачення видовищ, яке вимагає особливо значних грошових витрат. Становище ускладнюється ще й тим, що нерішучість керівництва країни і органів управління державним телебаченням у питаннях формування політики у сфері телевізійного мовлення на початку 90-х років призвели до суттєвого перерозподілу значних потоків рекламних коштів. Йдеться про надання загальнонаціональними телеканалами іноземним власникам права користування аудіовізуальним простором України.

В інших пострадянських країнах пріоритетне право використання ефіру належить національним телевиробникам. Створення СНД стало ще одним фактором, що сприяв виникненню суб'єктів рекламної діяльності, наділених правом представляти інтереси іноземних рекламодавців на території України. Внаслідок почався відчутний відтік коштів. Контроль за коштами від телереклами швидко перейшов до кримінальних кіл, і їх обіг перемістився у сферу тіньового капіталу. Невтручання держави в економічний аспект функціонування телебачення призвело до утворення демпінгового ціноутворення на рекламні послуги на ТБ. Так одна хвилина рекламного часу на загальнонаціональному ТБ-каналі Румунії коштує від 10 до 20 тисяч умовних одиниць. Найвища ж вартість однієї хвилини реклами на УТ- 1 оцінена рекламним відділом телекомпанії в 1 тисячу умовних одиниць. При цьому аудиторія УТ-1 майже удвічі перевищує румунську.

Незважаючи на серйозні економічні проблеми, державою віднайдені кошти для введення в дію одного з найпотужніших у Європі телевізійного центру на Сирці в Києві, що відбулося в грудні 1992 року. Всередині 90- х років держава забезпечила УТ так званий «зв'язаний» кредит на суму понад 13 мли. доларів США для придбання найсучаснішої ТБ-техніки провідних японських фірм. Потужності центру і нова високоякісна техніка дозволяють створювати власний ТБ-продукт і забезпечувати ефір на 4-5 загальнонаціональних ТБ-каналах. Але навіть це не стало рушійним фактором розвитку державного телевізійного мовлення. З іншого боку, загальнополітична ситуація в країні не сприяла створенню досконалої законодавчої бази у сфері аудіовізуального виробництва. Протягом 1991-1997 років були прийняті закони України «Про інформацію», «Про ТБ та радіомовлення», «Про авторське право та суміжні права», «Про систему громадського телебачення і радіомовлення», «Про Національну раду України з питань ТБ і радіомовлення», покликані регламентувати діяльність у сфері телебачення. Проте ці законодавчі акти не враховували реалії телевізійного виробництва в Україні. Це й спричинилось до потужного впливу в цій сфері кримінального капіталу. В 1993-1996 роках державні телевізійні канали почали активно обслуговувати комерційні структури, які, визначаючи різні параметри телеефіру, безконтрольно використовували найпотужніший в Україні технічний потенціал державного ТБ. Національне телевізійне виробництво на українському державному телебаченні було паралізоване. Ефірний час активно використовувався комерційними структурами, що обслуговували особисті інтереси і амбіції корумпованих чиновників від державного телебачення [35].

Стадії розв'язки цей процес досяг в 1996 році, коли, в обхід чинного законодавства України, найпривабливіший в економічному сенсі ефірний час на державному каналі УТ-2 в ранкові та вечірні години був наданий у розпорядження так званої «Студії «1+1». Продовжується практика незаконного (суборенда каналів мовлення заборонена законом) надання каналом УТ-1 свого ефірного часу в ранкові та вечірні години іншій комерційній структурі - так званій «Телерадіокомпанії «Ера». Державне телебачення України штучно позбавлене можливості заробляти гроші на свій технічний та творчий розвиток.

На початку 1997 року у телевізійному інформаційному просторі склалася принципово нова ситуація: на загально-національних каналах господарями стали три незалежні один від одного мовники. З'явилися реальні умови для конкуренції потужних телекомпаній, їх творчого співзмагання. Одразу ж почалася рейтингова боротьба за глядача. Поступово вперед вийшов «Інтер», за ним з невеликим відставанням «Студія 1+1». На жаль, Національна телекомпанія, яку в листопаді 1996-го очолив В. Лепти к, через непродуману програмну політику здала завойовані програмні позиції.

Поштовхом для створення каналу «Інтер» стала доля в Україні колишнього першого каналу ЦТ. Правомірність існування каналу «Останкіно» (ГРТ) в правовому телевізійному полі нашої держави була доволі сумнівна. За законом «Про телебачення і радіомовлення» будь-які іноземні телекомпанії не мають права вести мовлення на території України. Проте і в 1994, і в 1995 році російське телебачення займало найпотужніший в Україні телеканал. У1995 році народився проект спільного мовлення. Відповідно до закону, ГРТ отримало 29% акцій спільного телеканалу і стільки ж відсотків бере участь у прибутках, створюючи програмний продукт. У Києві була відкрита організаційно-творча структура і здійснюється верстка програми. «Інтер» далеко не є механічним ретранслятором найкращих програм ГРТ: навіть програма «Время» транслюється на ньому не зовсім адекватно московській версії. Український програмний продукт у перший стартовий рік «Інтера» був представлений в його ефірі перш за все інформаційними програмами як власного виробництва (Інтерновини), так і вироблюваними однією з кращих в Україні телевізійною інформаційною агенцією «Вікна». Це «Уїк-енд», «Спорт-тайм», «Вітражі», «Мелорама», «Подробиці» тощо. Однак Інтер - це в широкому розумінні слова міжнародний канал. Він поєднує не лише російські (ГРТ) передачі з програмами власного виробництва та продуктом кращих українських телевиробників, а й залучає у свій ефір апробовані програми європейських і світових компаній. О. Зінченко, президент «Інтера», здобув великий авторитет і в 1998 році був обраний народним депутатом Верховної Ради України.

Творцем телекомпанії «1+1» був О. Роднянський, кінематографіст-документаліст. Студія «1+1» була створена ним восени 1995 року: 3 вересня на першому каналі Національного телебачення відбувся перший ефір; спершу студія спеціалізувалася переважно на кінопоказі. У жовтні 1995 року було укладено контракт з кіностудією Довженка на придбання прав показу по телебаченню 63 фільмів. Цим створено прецедентреальної оцінки, вираженої у конкретному грошовому еквіваленті, тобто «національного надбання», яким безконтрольно користувалися до того різні телекомпанії України. З тих пір «1+1» безперечно дотримується правил ліцензійної чистоти демонстрованої нею продукції. До вересня 1996 року обсяг мовлення «1+1» сягав майже половини всієї програми УТ-1. Поряд з кінопоказом почалося виробництво власних програм. 11 листопада 1996 року Нацрада з питань телебачення та радіомовлення видала телекомпанії ліцензію на мовлення обсягом 9 годин щодобово по телевізійній мережі другого каналу.

З 1 січня 1997 року «Студія 1+1» переходить з УТ-1 на УТ-2 у якості самостійного мовника. Створена телевізійна служба новин («ТСН»), у сітці мовлення з'являється ряд нових авторських розважальних програм: «Табу», «Пісня року», «Бомба», «Про спорт», «Проти ночі» тощо. Імідж телекомпанії пов'язаний з трансляцією найпопулярніших закордонних та вітчизняних телесеріалів та найякіснішої кінопродукцїї.

Оплата «Інтером» та «1+1» своєї частки мовлення складала 40% прибутків концерну РРТ, що почасти утримувало його від розорення.

Тим часом по всій країні сформувалися регіональні системи телебачення, що також засновувалися на конкуренції декількох або багатьох телекомпаній, що, як правило, далеко випереджували державні ТК. Найбільша кількість об'єктів телебачення і радіомовлення розташована в Київській області -120, Одеській - 76, Донецькій - 59, 10 областей мають від 20 до 50 об'єктів телерадіомовлення. Програми комерційних телерадіокомнаній сумарно за обсягами мовлення у кілька разів перевищували обсяги мовлення державного телебачення і радіо [17].

Практично неконтрольованою через відсутність нормативної бази виявилася наприкінці 90-х років в Україні система кабельного телебачення: характер її діяльності майже підпільний. Згідно з чинним законодавством порядок її діяльності мала визначати Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, чого насправді не відбувалося.

Діяльність новостворених телевізійних структур, що роблять спроби організувати роботу на комерційних засадах (продюсерські виробничі студії, комерційні ТБ-канали), відзначається ще суттєвішими недоліками, ніж державне ТБ незалежної України в початковий період становлення системи телевізійного мовлення. Серйозною перешкодою в їх роботі є те, що до сьогодні, вже після перерозподілу телевізійного ринку, не розроблені чіткі засади державної політики в аудіовізуальній сфері. Загрозу повного розвалу системи державного телевізійного мовлення являє намагання законодавчого переведення державного ТБ-мовлення в систему громадського телебачення. На його фоні Верховна Рада України під тиском кримінально-олігархічних структур зробила спробу позбавити УТ можливості заробляти гроші на рекламі: адже в усьому світі громадське ТБ не має права заробляти гроші на комерційних проектах.

2. Жанровий склад програм регіонального телебачення

Зміни в структурі Українського телебачення в середині 90-х рр., що були відображенням розвитку суспільства, яке прагнуло, з одного боку, контролювати поширення інформації, з іншого - видозмінюватися під впливом інформації, позначалися на розвитку регіональних телекомпаній. Не можна стверджувати, що ці зміни є кардинальними, однак заявлені нові принципи програмної політики були покликані нівелювати різницю між якістю приватного й державного регіонального телебачення.

Українські державні телекомпанії мали знайти нову програмну концепцію і з її допомогою підсилити свої зв'язки з усіма сферами суспільного життя, не виключаючи, зрозуміло, підтримки культурних і мистецьких традицій країни. Чим на цьому тлі може потішити обласне телебачення? Ситуація в регіональному телевізійному просторі привертає увагу і аналітиків, і звичайних глядачів. Яка роль обласного державного телебачення? Як воно функціонує і чому втрачає глядача? Чи має перспективи у конкуренції не лише з центральними телеканалами, а й з приватними телестудіями, що існують у регіонах? Ці питання вже давно у розряді риторичних. Негативний імідж слабких провінційних каналів перетворився на стереотип. Мало хто вірить, що обласне телебачення зможе стати цікавим і сучасним.

Кількість праць, які включали б теоретичний аналіз розвитку регіонального телебачення, вважаємо надто обмеженою. Відомі наукові дослідження лише окремих питань функціонування державних телекомпаній є дотичними до теми даної статті й можуть стати підґрунтям для подальших наукових досліджень особливостей регіонального телемовлення. Наприклад, працю Р. Борецького[3] можна розглядати у контексті порівняння із тими змінами, які відбулися у жанровій структурі сучасних телепрограм обласних телекомпаній. Основи наукового розгляду функціональних та методологічних аспектів розвитку Українського ТБ, що були закладені Т. Щербатюк [46], - варто вивчати для подальшого визначення специфіки телевізійного продукту. Наукові дослідження О. Гоян та В Гоян присвячені окремим питанням доцільності роздержавлення телекомпаній [17]. Чимало наукових розробок і досліджень тлумачать сутність телевізійних жанрів або розглядають їх в контексті конкретних передач УТ.

Науково-публіцистичному дослідженню функціональних особливостей державного мовлення, зокрема прямих екранних діалогів, присвячена спільна праця В. Бугрима та Г. Мащенка «Телебачення прямого ефіру» [5]. Специфіку телевізійної інформації розглянуто в наукових працях З. Дмитровського [20].

Про ЗМТ в період національного відродження України писав В. Лизанчук [27], що є доречним при розгляді історії становлення українського регіонального телебачення періоду першої половини 90-х рр. Специфіку телевізійної творчості в інформаційних програмах досліджували А. Юровський та В. Гоян [16], функціональні можливості телебачення - Е. Багіров [2].

Доречно розглянути наукові дослідження, в яких автори аналізують візуальну сутність телебачення. ї. Фенг вивчав специфіку екранної творчості [45], екранний образ телевізійного персонажу - П. Гуревич [18], проблеми створення іміджу - Л. Браун [4].

Розглядаючи праці, які стосуються вивчення історії УТ, зазначимо: їх автори (теоретики, історики та практики телебачення) наводять найрізноманітніші факти й дати, які, зрештою, не фіксують реалії розвитку саме регіонального телебачення. Щодо становлення телевізійного мовлення в Україні взагалі, то вважаємо прийнятними чотири основні етапи функціонування УТ, запропоновані В. Цвіком та І. Мащенком, про що у своєму дослідженні наголошує В. Гоян [16].

Етапом розгорнутої побудови, розвитку технічної бази і становлення регіонального телебачення вони вважають період 1951-1972 рр. - другий етап загального періоду функціонування Українського телебачення. У цей час практикувався «показ на телевізійному екрані зображувально-виражальними засобами кінематографа і радіо життєвих подій у момент їх звершення».

Втім регіональне телебачення досить відрізняється від центрального. І ця різниця досить принципова, і відіграє не аби яку роль у створені, а головне у отримані продукту та його якості.

2.1 Особливості регіонального телебачення

У 1959 р. Київська студія телебачення вийшла в ефір з програмою «Новини дня» - телевізійним варіантом новин, де усна інформація ілюструвалася кіно - та фотоматеріалами. У регіонах, а саме в Донецьку, Запоріжжі та Херсоні, виходили «Новини тижня», у Дніпропетровську - щомісяця «Новини Дніпропетровщини». Загалом, з 1960 р. регулярні випуски місцевих теленовин здійснювали Київська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська та Львівська студії телебачення.

1972-1991 рр. - третій етап, початком якого був перехід на двоканальне телевізійне мовлення в Україні. Створення загальнореспубліканської телевізійної мережі відокремило Українське телебачення від ЦТ не формально, а матеріально: програми ЦТ транслювалися по одному каналу, програми УТ і обласних студій - по іншому.

1991-1996 рр. - четвертий етап розвитку Українського телебачення, що засвідчив остаточне становлення типологічної моделі телемовлення. Саме на цей час припала творча та ідейна реконструкція УТ. Реорганізація обласного телемовлення була розпочата з програм, які вже мали достатню аудиторію, а саме зі щотижневих аналітичних випусків, що мали нові рубрики.

У січні 1995 р. відповідно до Указу Президента «Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням» було створено Державний комітет телебачення і радіомовлення. На базі ліквідованої Держтелерадіокомпанїї почали працювати Національна телекомпанія, ТРК «Крим», Київська та Севастопольська державні регіональні телестудії, 23 обласні телерадіооб'єднання, які підпорядковувалися Держтелерадіо України. Загальний обсяг місцевого мовлення 1994-1995 рр. становив понад 14 тис год нарік [16].

Нині державний сегмент телерадіоінформаційної сфери, а це 30 ТРК, становить не більше 2,5% від загальної кількості телерадіоорганізацій, адже в Україні на даний момент ліцензовано 1260 ТРК. Однак про його особливе місце свідчать цифри: у 2004 р. державний сегмент виробив понад 89 тис год телепрограм, що можна порівняти із сукупно виробленим продуктом 11 загальнонаціональних недержавних мовників (80 тис год).

Державні ТРК працюють у форматі публічного мовлення, вони зорієнтовані не на отримання прибутків, а на виконання державного замовлення, яке, по суті, мало б бути замовленням суспільства. Як зазначає В. Шкаралупа, соціальна активність населення в областях сьогодні дуже висока. Мешканці регіонів воліють жити не тільки столичним життям, їх цікавлять події у власному регіоні, які стають інформаційним продуктом саме місцевого ТБ. Окрім того, кожен громадянин України має законне право на інформацію [51], реалізувати яке покликані ЗМІ, зокрема, регіональні телекомпанії.

Заради об'єктивності зазначимо, що створені у 50-х рр. минулого століття обласні телекомпанії виявилися не в однаково сприятливих умовах. Приміром, телевізійники Житомира, Херсона, Тернополя, Хмельницького отримали нові спеціалізовані приміщення, сучасну технічну базу. В інших областях (Вінницькій, Полтавській) процеси становлення молодих студій відбувалися складніше.

Наказом Держтелерадіо від 18 липня 1995 р. «Про тимчасовий розподіл технічних засобів розповсюдження програм ТБ» з 1 серпня було здійснено перекомутацію телепередавачів і ретрансляторів, які транслювали програму УТ-2 на мережу каналу «Громадського Російського Телебачення», а передавачів, що транслювали «ТРТ», - на мережу каналу УТ-2. Водночас було припинено використання мереж УТ-1 і УТ-2 для розповсюдження регіональних та обласних програм.

Обласні ТРК опинились у складному становищі. З одного боку, вони теоретично мали право розбудовувати власні канали, з іншого - Національна телекомпанія позбавила їх можливості транслювати програми по каналу, який охоплював усі області. У зв'язку з цим з великою затримкою відбулося ліцензування обласних держтелерадіокомпаній. На практиці це виявилося надто складним: за винятком Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Хмельницької, Одеської, Полтавської областей та Республіки Крим, ніхто не спромігся на створення власних повноцінних обласних телеканалів, Завадила цьому недостатня радіорелейнокомунікаційна база, розбудова якої вимагала мільйонних витрат.

Більшість ОДТРК змушені були погодитись на вихід у ефір в час, не заповнений каналом «Інтер» на III телевізійній програмі (з 13-00 до 18-00). До того ж перехід на III канал у Сумській, Вінницькій, Рівненській, Закарпатській областях виявився взагалі проблематичним, оскільки технічно він накривав лише до половини їх територій. Наприклад, Вінницька ОДТРК лише в середині 2005 р. отримала у своє розпорядження довгоочікуваний 6-й метровий телеканал і право власного ефіру хоча б на половину області.

До речі, на сьогодні технологічне та інженерне забезпечення більшості телестудій не відповідає нинішнім концептуальним засадам розвитку аудіовізуальних ЗМІ. Апаратно-студійні комплекси - це переважно застаріла енергоємна матеріально-технічна база, розташована на будівельних об'єктах, побудованих ще за часів Радянського Союзу [42].

У хоча, як уже зазначалось, обласні телекомпанії є некомерційними, нині можна спостерігати їх систематичну господарську діяльність з метою отримання прибутків. Так, наприклад, Донецька ОДТРК веде мовлення на двох каналах, обсяг якого становить 55% власних програм з чітко розробленою тематикою та власною концепцією. Якщо торік середня вартість хвилини реклами на комерційних каналах становила від 250 до 320 доларів, то Донецька ОДТРК пропонувала свій рекламний час всього за 30 у.о.

На жаль, слід наголосити, що більшу половину ефірного часу деякі ОДТК відводять трансляції сесійних засідань обласних рад. Це і є визначальним чинником втрати зв'язку з глядачем. «У тоталітарному суспільстві, - зазначав А. Москаленко, - систему ЗМІ владні структури розглядали надто спрощено: мовляв, журналістика - це виробництво і поширення інформації, що стояла винятково на стороні існуючого режиму»/ Як правило, телекомпанії опинялися під егідою людей, за чиїми спинами бовваніли амбітні фігури тодішніх керманичів політичної роботи в адміністраціях, тому обласне ТБ справно відігравало роль телерупора обласних влад [35].

Із впевненістю можемо констатувати, що за десятиліття така роль обласного телебачення не тільки не змінилась, але в окремих випадках ще більше посилилась. Недарма журналісти Закарпаття таємним анкетуванням, підсумовуючи політичні події 2004 р., засудили обласне телебачення за неетичну поведінку і присудили ЗОДТРК приз «Мадам за викликом» [41].

І сьогодні більшість обласних телекомпаній інформують глядачів про досягнення чиновників облдержадміністрацій, а у вільний від пропаганди час стомлені ведучі (нерідко це люди без відповідних навичок, освіти й рівня інтелекту) годинами мляво обговорюють з тими ж чиновниками актуальні, на їх думку, проблеми. Масовий глядач реагує на це відповідно, просто перемикаючи канал.

Як приклад, розглянемо діяльність Львівського ТБ, стан якого фахівці називають занепадницьким. Застаріле обладнання і мислення, одноманіття тем. І це при умові, що творчий колектив становлять 400 телевізійників. На рекламі ЛТБ заробляє приблизно 1,5 млн гривень на рік (на деяких українських каналах річний рекламний дохід становить 500-600 млн доларів). Майже 80 відсотків працівників телекомпанії - пенсіонери, що досі живуть категоріями радянського часу. Про свіжі ідеї та нові проекти за цих обставин годі й говорити. ЛТБ нині потребує докорінних змін. І насамперед у керівництві.

Найпарадоксальнішим у цій ситуації є неоднозначне ставлення працівників обласних телекомпаній до якості роботи. У деяких випадках кадрові суперечки переростають у формування своєрідної опозиції всередині колективів. Проте для більшості старий підхід до справ є бажаним. З новим керівництвом прийдуть нові зміни, а зі змінами - обов'язки, до яких далеко не всі готові.

При цьому зазначимо, що навіть запровадження цифрової системи виробництва (у порівнянні з аналоговими мовними системами вона має значно кращі техніко-економічні показники, істотно поліпшує якість зображення, його глибину, повноту кольору) не є панацеєю від усіх бід. Чотири ОДТРК України (у Львові, Луцьку, Дніпропетровську та Житомирі) уже мають цифрові телевізійні комплекси. Часом вони не здатні конкурувати з комерційними студіями, бо колективи неохоче шукають нові нестандартні рішення й проекти. Наприклад, недержавні телекомпанії Буковини (ТзОВ «Міська телерадіокомпанія «Чернівці» та ТРК «Прем'єр ТБ») кілька років тому успішно відійшли від ділового моноведення одним ведучим до екранного діалогу модератора новин із співведучими рубрик, від статики до руху в студії під час ефіру. Ці зміни особливо відчутні на тлі застарілих прийомів роботи колективу Чернівецького обласного телебачення. Так само приватна Ужгородська телекомпанія «21 канал» вигідно відрізняється від Закарпатської ОДТРК тим, що кожен з її ведучих може подавати свій сегмент новинних програм.

Діалог між учасниками аналітичних суботніх програм Чернівецької комерційної телекомпанії «ТВА» створює особливий ефект динаміки завдяки тому, що ведучі переходять з одного знімального майданчика до іншого, залежно від етапу розмови. Майже на всіх вищезгадані недержавні канали вирізняються оригінальною версткою новинних програм, цікавими соціальними репортажами типу «story» тощо. Причому, що парадоксально, ексклюзивом сучасного телебачення стають хвилини саме «шароварного» мовлення, але у високопрофесійній обробці справді талановитих і часом зовсім молодих телевізійників.

і

Щоправда, починаючи з 1991 p., дуже повільно, але все-таки проводиться реорганізація й у штатному розкладі редакцій ОДТРК. Так, наприклад, метою керівництва Закарпатської ОДТРК було створення двох типів підрозділів - редакторського (служба інформації, кореспондентська мережа) і режисерського (поєднання служб операторів, архіву і творчих підрозділів, у тому числі редакцій угорських та словацьких програм).

Ще один важливий нюанс. Досі тривалість сюжетів, що становлять структуру інформаційних програм на обласному ТБ, у 3-4 рази переважає тривалість аналогічних повідомлень комерційних студій. Складається враження недоцільної розтягнутості матеріалів. Щоправда, окремі телекомпанії (Львівська, Донецька, Кіровоградська) внесли корективи щодо збільшення у програмах кількості сюжетів і, відповідно, скорочення їх хронометражу до 1,5-2 хвилин.

Для прикладу, розглянемо тематичну характеристику двох програм інформаційного телемовлення, що транслювалися у звичайний будній день (15 вересня 2005 p.). Перша - «Вісник» Закарпатської ОДТРК - щоденна інформаційна програма, яка має подавати змістовний коментар до подій. Друга - програма «Вісті» Кіровоградської ОДТРК, у фабулі якої таке трактування: «щоденна програма інформаційного типу з 5-денним тижневим виходом».

Згідно з результатами моніторингу, до програми «Вісник» увійшло 9 сюжетів, три з яких на тему політики, 1 - економіки, 1 - соціальної тематики, 1 - культури, 2 - спорту, 1 - інформації гідрометеоцентру. Таке програмне наповнення свідчить про те, що «Вісник» - політично орієнтована передача. Програма «Вісті» подала політику в двох сюжетах, але при цьому вони були значно коротшими, що дозволило вмістити у випуск чотири економічні й чотири соціальні сюжети. Два сюжети про культуру й один матеріал у формі «story» йшли останніми. Спортивних повідомлень не було, а завершила випуск інформація про погоду.

Отже, Закарпатська ОДТРК досі піддається колишнім негативним тенденціям. «Командний» стиль підготовки кожного випуску, коли над програмою працює кілька незалежних творчих груп, телекомпанія почала застосовувати лише віднедавна. Про оперативність й незаангажованість годі й говорити. Натомість у Кіровограді колектив студії приділяє значну увагу саме економічним та соціальним питанням. Загальний стиль викладу повідомлень нагадує випуски центральних каналів, які орієнтовані на масового глядача, хоча часом й виконують політичні замовлення [25].

Розглядаючи параметри, які впливають на міру довіри до ведучого, Г. Почепцов, зокрема, зазначав, що «адресат реагує не тільки на вербальну, а й невербальну ситуацію. Тип одягу, зачіски, поведінки промовця формує той чи інший ступінь довіри до його слів». Що може негативно впливати на сприйняття інформації та її персоніфікацію? Для прикладу, розглянемо структуру аналітичної програми «7 днів» виробництва Тернопільської ОДТРК. По-перше, стиль подання матеріалів і сценарій програми не змінювалися протягом останніх п'яти років. По-друге, зовнішній вигляд ведучих, зокрема їх одяг, близький до стилю 80-х pp., підібраний з елементарним несмаком. Ведучі втомлюють аудиторію своєю консервативністю, що межує з недбалістю або навіть з відсутністю бажання вдосконалюватися, можливо, через брак конкуренції. На жаль, ще не скоро в обласних державних телекомпаніях з'являться штатні дизайнери, які працюватимуть над іміджем журналістів і «talking heads» - ведучих, а також самих студій. Естетика «відеошапки» програм, а також стиль її анонсів - усе це формує обличчя телекомпаній, тому прикро, що ці питання свідомо відсуваються на останній план реорганізації ОДТРК [35].

І все ж, хоча центральні канали завжди матимуть більше грошей, а отже, і можливостей, однак інтерес до місцевих новин задовольнити зможуть лише місцеві ЗМІ. А тому обласне ТБ приречене розвиватися і завойовувати свого глядача.

Серйозним кроком до зміни ролі й формату державного телебачення є розпорядження Президента України про зміни Національної телекомпанії (НТКУ) з метою переходу на суспільне мовлення. Одночасно Концепція розвитку державного телебачення і радіомовлення на 2005-2009 pp., розроблена Держкомтелерадіо, проголосила стратегічною метою створення суспільного мовлення. У ній також розглядається питання про розвиток державних аудіовізуальних ЗМІ, які у найближчій перспективі мають набути статусу громадських і суспільних (слід враховувати, іцо громадські та суспільні аудіовізуальні ЗМІ є державними за формою власності і громадськими та суспільними за метою створення і формою контролю) [21].

Зміна економічного статусу державних телекомпаній з бюджетної організації на статус установи некомерційного господарювання, яка отримує бюджетні кошти як плату за надані послуги, дасть змогу вирішувати питання розвитку матеріально-технічної бази, концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку телекомпанії.

Крупні канали у викладі новин чатують здебільшого за сенсаціями, скандалами, прагнуть приперченої інформації, аби підігріти інтерес глядачів. Аналітика, журналістське розслідування, за невеликим винятком, що лише підтверджує правило, на телеекрани потрапляє нечасто. А така політика шкодить суспільству - руйнує молодь, знецінює духовні ідеали, пропагує вседозволеність, одне слово, сприяє виродженню нації. Отже, створення телебачення, вільного від надлишку реклами, невиразної і беззмістовної продукції, а головне - глибоко національного - цілком слушна і виправдана ідея. Вдумаймося в слово «продукція»: що споживаємо - так і виглядаємо!

Справді, життя провінції на центральних каналах висвітлюється мало. З одного боку, тому, що бракує власних кореспондентів на місцях, з іншого - над цим просто не працюють мужі, що опікуються українським телебаченням.

Створення громадського телебачення - поки що відкрите питання для всіх у плані концепції. Адже усталена структура телепроетору України складається з державних і приватних телекомпаній, причому частка державних суттєва. Тут за роки незалежності утворилися колективи професіоналів. Це доводить визнання їхньої роботи на престижних телефестивалях.

Миколаївському телебаченю, як і іншим регіональним телекомпаніям, бракує коштів, технічних засобів. У працівників, які належать до сфери культури, порівняно низькі зарплати. Але професіоналізму, компетентності у них не забереш.

На сьогодні існують пропозиції роздержавити обласні телерадіокомпанії і створити на їхній матеріально-технічній базі суспільно-громадське телебачення. Якщо цей процес відбудеться без шкоди для регіонів у плані поліпшення інформаційного забезпечення, якщо тисячі людей, які тямлять у своїй справі, не опиняться без роботи, якщо це употужнить саму систему національного мовлення - тоді така реформа необхідна. Але проводити її потрібно розумно, зважено, компетентно. Оновленому телебаченню потрібні професіонали, які творитимуть національну ідею. Думка, що наш народ проковтне все, аби воно було новим, хибна. Шароварщина, низькопробність, маніпулювання вже не пройдуть. Наш народ уже скуштував присмак правди, долучився до істини, проявив свої високі вимоги, в тому числі й до культури.

Тепер про основне питання - фінансування суспільно-громадського телебачення. Практика показує, що держава або самі регіони не зможуть на сто відсотків профінансувати потреби телерадіоорганізацій. Навіть за умови, якщо в областях працюватимуть невеликі колективи телевізійників. Тоді хто платитиме? Якщо олігархи - від тих годі очікувати дбайливого ставлення до рівня професійності працівників, вимагати дотримання певних принципів і норм. Якщо держава-то чи не простіше було б реорганізувати існуючі телекомпанії, скоротивши, скажімо, штати, відсікши все зайве і цим самим збільшивши заробітну плату? Якщо регіони - то чи не виконуватиме замовлення місцевої влади таке телебачення? Тут багато запитань, на які необхідно дати точні відповіді. І головне - хто прийде працювати на таке телебачення - фахівці чи початківці, професіонали чи кар'єристи-нетямучки? Цього слід остерігатися. Бо існуюча система Держтелерадіо довела, що в тележурналістиці найкраще приживаються трудоголіки, люди, що вболівають за кінцевий телепродукт.

Регіональні телекомпанії не так уже й перенасичені рекламною продукцією, боротьба за клієнта йде неабияка. І взагалі, братися за рекламу - справа непроста й відповідальна втричі. Бо, коли людина платить гроші, вона очікує результату, і її сподівань не можна обманути. З іншого боку - творці реклами мають бути обачними, аби не дезінформувати глядачів. Мої колеги люблять повторювати, що реклама - це рушій прогресу. А якщо серйозно, то створити ефективну рекламу часом важче, ніж зробити добротну передачу, бо вона вимагає фантазії, імпровізації, аналізу, видумки. Так що, в принципі, реклама потрібна, варто лише її дозувати. А без реклами регіональне, як і будь-яке телебачення не виживе.

2.2 Жанрові новації сучасного українського телебачення

Нині вже можна констатувати: в Україні існує сучасне телебачення, і його продукт мало чим поступається світовим медійним стандартам. Така обставина, звісно, тішить, але й зобов'язує.

За спостереженнями телевізійних менеджерів, останнім часом українська аудиторія помітно втрачає інтерес до програм московських телеканалів, які транслюються здебільшого комерційним ТБ. Помічено, що деякі рейтингові проекти російських партнерів у нас провалюються. Раніше така ж доля спіткала американський медіапродукт; у результаті голівудське «кіномило» з'являється тепер на наших телеекранах рідше і не дає значного рейтингового ефекту.

Мотиви такої тенденції очевидні - український глядач хоче пізнавати не чужу, а свою реальність (це прагнення особливо підсилилося під впливом недавніх політичних процесів). Тоді чому ж і досі вітчизняний телеефір відчутно насичений чужоземним продуктом, здебільшого російського походження? По-перше, дається взнаки комерційний інтерес: приватному телеканалу вигідніше купити готову й «об'їжджену» програму, аніж витрачатися на своє виробництво. (Принаймні телеканал «СТБ» так і пояснив прилюдно причину закриття свого департаменту документального кіно на чолі з відомим українським документалістом С. Буковським.) По-друге, вітчизняні телевізійники призвичаїлися йти у фарватері телевізійних авторитетів, копіюючи апробовані формати. Отже, існує проблема творчих новацій. Утім, така проблема є актуальною для телебачення безперервно. Бо ТБ - річ вельми динамічна, глядач постійно прагне змін і новинок; навіть вельми успішні проекти недовговічні. Тому журналісти мусять Бути в постійному творчому пошуку.

Аналіз сучасних творчих новацій у телеефірі здійснюється переважно на рівні телекритики. Телевізійні експерти (найавторитетнішими серед них є, зокрема, Н. Лігачова, І. Куляс, О. Чекмишев) відстежують помітні формати (здебільшого інформаційні) і завдяки пресі та інтернету оприлюднюють свої міркування. Експертний рівень цікавий багатим емпіричним матеріалом, однак тут недостатньо висвітлюються причинно-наслідкові зв'язки проблеми.

Певну цікавість викликають інтерв'ю від знаних телевізійних менеджерів (О. Роднянського, О. Ткаченка, М. Княжицького) і самих «телезірок». їхній практичний досвід дає можливість усвідомити мотивацію і сутність творчих змін на вітчизняному ТБ.

Однак існує проблема наукового аналізу сучасного суто українського телепродукту. Історичному ж аспекту українського ТБ пощастило більше завдяки дослідженням відомого науковця і практика І. Мащенка. Подекуди в журналістикознавчих працях можна знайти фрагментарні вкраплення про теленовації. Зокрема, автор посилався на деякі тези відомих дослідників журналістики В. Здоровеги та Б. Потятиника.

Стилістика сучасного телеефіру нагадує видовище. Навіть статичні за своєю жанровою логікою випуски новин тяжіють до моделювання інформаційного дійства. Його режисери прагнуть, щоб глядач уявно проник в інформаційну картину дня, підсвідомо відчув його пульс. Елементи видовища збагатили також телевізійну публіцистику, утворивши, по суті, новий жанровий формат, який має характер шоу. Політичний чи культурний дискурс стає тут до певної міри грою, у яку віртуально втягується й аудиторія. Ток-шоу та близьке до нього реальне шоу помітно впливають сьогодні на формування обличчя телебачення. Тому саме ці відносно нові жанрові формати є головними об'єктами аналізу. Але перед тим, як будемо їх характеризувати, з'ясуємо, що таке «жанр». Перші судження про жанр знаходимо у «Поетиці» Арістотеля, хоч сам термін починають вживати значно пізніше. Слово «жанр» (від франц.) - означає рід, вид. Професор В.Й. Здоровега слушно зазначає, що слово «жанр» не однозначне. Поширене у східнослов'янських мовах, воно не вживається, скажімо, у польській. Під словом «вид» (даШпек) тут прийнято розуміти як рід, так і вид літературного твору. Його визначальними ознаками вважають різноструктурні елементи: предмет відображення, тип мовної організації, будови, композиції твору.

Словник надає три тлумачення слова «жанр»:

· Вид творів у галузі якогось мистецтва, які характеризуються тими чи іншими сюжетними і стилістичними ознаками…

· Живопис на побутові сюжети…

· Манера, стиль… [19].

У «Літературознавчому словнику-довіднику» літературний жанр трактується як: «один з головних елементів систематизації літературного матеріалу, що класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури, розрізняючи при цьому літературний рід (загальне), літературний вид (особливе), різновид (жанр)» [28].

Навіть відкинувши суто мистецьке трактування жанру як картини на побутові сюжети (так званий жанровий живопис), трояке значення терміну зберігається. В одному випадку жанром називають відповідний рід (лірика, драма), у другому - вид (роман, поема), у третьому - різновид (детективний, історичний, науково-фантастичний, соціально-побутовий роман). Трапляються ще складніші ситуації, коли поняття «жанр» має або надто широке, або вузьке значення. У літературній практиці про публіцистику, скажімо, говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публіцистики характерна жанрова багатоманітність. Бо ж публіцистика - це не тільки стаття, а й нарис, есе, відкритий лист, фейлетон, памфлет тощо [3].

Отже, жанр - це форма пізнання і відображення, а у мистецтві - творення дійсності. У журналістиці під жанром розуміють «усталений» тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури [16].

Наголошується, зазвичай, на тому, що кожен жанр відзначається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною композиційною організацією матеріалу. Правда, поділ журналістських матеріалів на жанри до певної міри умовний, «має скоріше не практичний, а теоретичний характер,» - зазначає колишній головний редактор газети «Вечірній Київ», нині професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заслужений журналіст України В.О. Карпенко. «Жанрові особливості на практиці певного мірою розмиваються, в матеріалі одного жанру знаходимо елементи іншого».

Для читача, радіослухача чи телевізійного глядача не так важливо, якого жанру матеріал звучить по радіо, опубліковано у газеті чи показують по телевізору. Чимало людей достеменно не знає, що таке жанри. Головне для них, - щоб матеріал був цікавим. Детально феномен цікавого в журналістиці розглядає професор В.І. Здоровега у підручнику «Теорія і методика журналістської творчості» [23].

Ми торкаємось тут цього питання у зв'язку з класифікацію журналістських матеріалів за жанрами. Будь-яку людину зацікавить журналістський твір, коли в ньому доступно розповідають про свіжу і неординарну новину, поєднано новизну факту і новизну думки, коли важливе подано цікаво. Якщо новизна і незвичність факту є найпершим способом зацікавлення, то новизна, оригінальність думки і подачі його - другий спосіб зацікавлення реципієнта.

Отже, у нинішніх умовах інформаційного буму, глобалізації, інформаційних війн за серця і розум людей, проблема задоволення цікавості телеглядачів набуває особливого значення. Щоб цікаво писати, розповідати, показувати про соціально важливі факти, події, явища, журналіст повинен дуже добре знати особливості та можливості того засобу масової інформації, у якому він працює. Тобто, не лише володіти інформацією, мати про що сказати, а - що найголовніше - вміти сказати! Тому значення ознак жанру, його специфіки, можливостей реалізації творчого задуму не тільки скорочує і полегшує шлях до досягнення мети, а й робить його плодотворнішим.

Почнемо з ток-шоу, що має неабияку популярність серед глядачів. Політичні, розважальні, інтелектуальні. Сучасний авторитетний телеканал виробляє по кілька ток-шоу, охоплюючи провідні сфери суспільного та громадського життя. їх диференціюють відповідно до видів аудиторії, ідеологічних цілей, а також маркетингових завдань. Так, у денному ефірі переважають ток-шоу для домогосподарок, шкільної та студентської молоді. Опівночі - для інтелектуалів. У цьому випадку менеджери свідомо йдуть на збитковість програмного виробництва, адже нічна аудиторія нечисленна і залучити достатньо реклами для самоокупності важко. Зате можна мати інший зиск - іміджевий. Вдало продумана тема і ретельно підібраний гурт учасників її обговорення можуть шляхом резонансу (наприклад, цитування цікавих і нестандартних думок у пресі) надати телеканалу вигідного образу - осередку інтелектуальної еліти; тобто формується імідж інтелігентного і стильного ТБ. Телевізійні критики досить прискіпливо оцінюють надто розважальні ток-шоу. Однак це не знижує їх високий рейтинг. Суперечність між оцінками телекритики та смаками глядача, очевидно, мотивована недостатнім розумінням ролі й суті популярного жанру.

У зв'язку із зміною політичної влади на початку 2004 року, політичні ток-шоу набули великої популярності. Усі телевізійні канали намагалися бути у центрі політичних перипетій ще на початку передвиборчої кампанії. Зокрема, на сайті «5 каналу» відвідувачам було запропоновано висловити свою думку у форумі на тему «Політичне ток-шоу». Напевно, журналісти «п'ятого» намагалися отримати поради своїх глядачів, щоб згодом створити щось подібне.

Більшість відгуків були дуже схожими за побажаннями. Для прикладу можна процитувати декілька уривків: «…це повинно бути інтелігентне шоу, з нальотом академічності, але в той же час потрібно, щоб воно не перетворилося в занудство як у Погребинського, чи «Четверта Влада» на 1-му. І складність полягає в тому, щоб об'єднати цю академічність і інтелігентність з елементами шоу. Адже народу хочеться видовищ, побільше «жириновських», і бажано з рукоприкладством - «Вікна». Тоді за вуха не відтягнеш від телика, і каналу рейтинг. Однозначно - потрібна студія, чоловік сто народу. Тоді це буде схоже на показовість зборів, на солідність проекту в цілому. Решта - думаю, Миколі Вересню таланту не займати…»; «Наприклад щось що б нагадувало університетські семінари… задається тема… програма передбачає дві протилежні точки зору на цю проблему…. маємо дві сторони-команди, які захищають свої погляди. Наприклад гема чи треба визнавати вояків УПА воюючою стороною - маємо команду швецьких ветеранів і вояків УПА… або як треба в Києві реформувати міський транспорт - маємо команду мерії та команду незалежних автоперевізників. На початку кожний викладає свої аргументи - аргументи великими літерами яскраво висять за спиною ведучого і потім ведучий та аудиторія починають піддавати ці аргументи сумніву. Команди їх захищають. Під час дискусії можливе включення кількох підготовлених сюжетів на цю тему. Нудно чи не нудно - це все буде вже залежати від підбору команд та професіоналізму ведучого. В кінці аудиторія голосує за того, чиї аргументи видаються їй більш переконливими. Хеппі енд. Або бійка.,»; «Тип програми - Круглий стіл. Непрямий ефір - вибирається все найцікавіше, нудне (а його буде багато) - викидається…Суть програми - інтелігентна розмова на тему дня. Чому інтелігентна? Тому що дебати трьох і більш учасників у передачі - це вже не передача, а базар. Тому єдиний можливий варіант - це спокійна розмова, коли ніхто нікого не перебиває, не агітує. Авторитет ведучого - максимальний, тільки він може перебивати співрозмовника, та й то бажано тільки наприкінці програми…» [10].

Як бачимо глядачів вабить елемент шоу. Часто вони не уявляють без цього цікавої передачі, навіть на серйозну тематику. Для них не так важлива тема дискусії, компетентність гостей, фаховість ведучого чи культура спілкування, головне - щоб не було нудно. Змістовність розмови програє епатажності, екстравертизму. І це не лише те, що нам пропонує телебачення, це те - що ми самі, а принаймні більшість, хочемо бачити.

Якщо замислимося над змістом і підтекстом словосполучень, то помітимо, що у кожному з них є, так би мовити, головне і другорядне слово. Ось, наприклад, «ток-шоу» - що тут є головним розмова («ток») чи шоу, а що другорядним? Як би не намагалися автори серйозних ток-шоу розглядати важливі суспільні чи політичні проблеми у своїх передачах, елемент шоу завжди буде домінувати. І цьому є безліч підтверджень. Зокрема, про це говорять самі журналісти, які беруть участь у створенні цих програм.

Світлану Пиркало, журналіста, запросили взяти участь у ток-шоу Миколи Вересня «Табу» на тему «За і проти нудизму». Незважаючи на те, що вона не осуджує нудизм, їй довелося виступати опонентом пенсіонера, який очолював товариство нудистів. Як вона сама згадує: «На мить мені здалося, що це якось дивно, - запрошувати старого діда захищати нудизм, а молоду дівчину - його ганити. Проте мені завжди подобалася софістика, а режисеру, очевидно, не хотілося шукати іншої кандидатури, тому програма відбулася. Потім за цією ж схемою я виступила проти української естради. Проти неї я теж нічого не маю, бо не слухаю її. Але так мене просив один чоловік…» Згодом Світлана була запрошена до співпраці як журналіст у ток-шоу «Без табу» [14].

А ось В. Здоровега іншої думки, він вважаєє, що ток-шоу - це насамперед діалог. Його сила в полемічності. Найціннішим у ньому є прагнення знайти зерно істини, певний повчальний момент, спільний знаменник у результаті зіткнень різних поглядів. Для розуміння суті ток-шоу важливою є думка журналістів-практиків, які безпосередньо творять цей продукт. Автор систематизував газетно-журнальні фрагменти з їхніх виступів, долучивши міркування телекритиків, і спробував не лише кинути світло на філософію жанру, а й проаналізувати практичний досвід. Ось деякі висновки:

1. Принадність ток-шоу зумовлена ілюзією причетності аудиторії до обговорення актуальної проблеми. Стежачи за дійством, глядач підсвідомо асоціює себе з учасниками діалогу: «я теж міг би так висловитися»; «ні, не згоден з такою думкою»… Студійна масовка створює ефект віртуальної присутності під час запису програми. Ніби зникає невидима перепона, що розділяє глядача й диспутантів. Тому запрошені на запис «волонтери» мають проходити коректний і негласний відбір (частіше вживається нині модне іншомовне слово «кастинг») з метою продуманого розміщення гостей, щоб виникало відчуття зацікавленої атмосфери. Тут ще й має значення вміння режисерів та операторів вихоплювати зосереджені й вдумливі вирази обличчя для підсилення відчуття співпереживання.

2. Телевізійне ток-шоу задовольняє потребу аудиторії в спілкуванні. Адже не завжди у своєму середовищі щастить зустріти цікавого співбесідника, з яким можна обговорити щось актуальне чи поділитися наболілим. Ток-шоу дає таку можливість, щоправда віртуальну. Комунікативний аспект жанру має надзвичайно велике суспільне значення. Завдяки йому ТБ може привертати увагу громадськості до важливих суспільно-політичних проблем, впливати на суспільні процеси, формувати громадську думку. По суті, ток - шоу замінює сумнозвісне перешіптування на домашній кухні, добре відоме за радянських часів. Отже, комунікативність жанру сприяє демократизації суспільства. Спостерігаючи за телевізійним диспутом, глядач прилучається до культури спілкування, стає розкутим під час висловлення своїх думок. У його свідомості виникає розуміння цінності консенсусу й можливості його досягнення.

3. Нерідко автори надають програмі певної скандальності, створюючи подекуди диявольський театр абсурду. Телекритика, як правило, осуджує це: мовляв, у глядачів виховуються не кращі людські чесноти, зокрема цинізм, дволикість, лукавість тощо; тим самим ТБ легалізує, виправдовує їх існування в повсякденності. Психологи ж пояснюють популярність скандальної ознаки ток-шоу підсвідомим прагненням аудиторії грати роль судді. Тобто пересічному глядачеві імпонує позиція стороннього спостерігача за тією чи іншою життєвою колізією. Звісно, це може нагадувати й добре відоме побутове пліткування або ж балаканину на дозвіллі. З іншого боку, чужа драматична ситуація змушує замислитися над певними життєвими цінностями, скорегувати свою поведінку. Чи не в цьому полягає сутність стандарту «ТБ з людським обличчям», про який полюбляють розмірковувати телевізійні менеджери? Загалом, скандальність у ток-шоу - питання неоднозначне; очевидно, все тут залежить від рівня етики й естетики авторів.

Отже, популярний на ТБ жанр - не забаганка менеджерів, а соціально й психологічно мотивоване явище, ознака поглиблення комунікативності суспільства. Однак активне поширення ток-шоу в телевізійному ефірі призвело до певної його девальвації. Водночас це змусило авторів та продюсерів нарешті зайнятися пошуком тематичної й стильової відмінності. Стало очевидно, що кожна програма повинна охоплювати лише певний тематичний сегмент, добувати собі повноцінний бренд. Глядач має уже наперед знати, що може очікувати саме від цього ток-шоу, легко впізнавати його стилістику. Слід зазначити, що й донині багатьом діалогічним програмам бракує свого почерку і системності висвітлення тем.

Досвід загальнонаціонального телеканалу «1+1» засвідчує, що вдале розташування ток-шоу в сітці мовлення можливе завдяки їх концептуальній різноманітності. Канал тривалий час виробляє чотири, несхожі одне на одне, ток-шоу: «Без табу», «Подвійний доказ», «Я так думаю», «Іду на Ви». Щоб уникнути копіювання, творчі команди кожного з них керуються лише своєю концепцією. Так, найрейтинговіша програма «Без табу» зосереджується на реальних життєвих драмах, які здебільшого мають щасливий кінець, бо її герої не здалися на милість обставин. Реальні люди засвідчують перед телекамерою свій високий дух, що дарує аудиторії життєдайну енергетику. Авторка і ведуча О. Герасим'юк зізнається: «Ми вирішили, що це буде документальна драма, ніяких «підстав», ніяких вигаданих питань, ніяких автопідказувачів, ніяких розучувань ролей». «Подвійний доказ» має контрастну драматургію: чорно-білі барви у графічному оформленні, двоє ведучих, як уособлення «за» і «протии», учасники розділені на дві групи, які впродовж усього ефірного часу шукають консенсус навколо заявленої теми. «Я так думаю» - обговорення резонансних суспільно-політичних проблем на експертному рівні. «Іду на Ви» - телевізійний прес-клуб, де журналісти відверто спілкуються з першими персонами вітчизняного політикуму [10].

Ток-шоу «Нового каналу» під назвою «Життя прекраснеє» пропонувалося (судячи з анонсів) як «шоу успішних людей», «світлим і душевним». Його автори ставили собі за мету показати, що в Україні є люди, у яких усе гаразд, які зуміли розв'язати свої проблеми; і «ці люди живуть поряд з нами, на сусідній вулиці». Подібну ідеологію сповідувало також ток-шоу «Дійові особи», що певний час виходило на телеканалі «Інтер». Його автори моделювали свою мету таким чином: створити в студії сприятливу атмосферу, максимально розкрити людину перед глядачем, але без конфлікту чи епатажу.