Телепростір Миколаївщини

Але, мабуть, особистість ведучого є ще одним підтвердженням важливості елементу шоу. Адже жодне ток чи інше шоу не відбудеться, якщо ведучий чи ведуча не привертають своєю персоною увагу глядачів. Ось, що говорить про це у книзі «Ти не один!» Ю. Макаров: «Привабливість каналу «1+1» зразка 1997 року трималась на трьох китах: новини, кінопоказ і - чим далі, тим більше власних програм. Першою з них на каналі стало власне ток-шоу «Табу» із Миколою Вереснем. Микола - хоризматик. При бажанні, і навіть супроти свого бажання, може заповнити собою кадр… Завдання інтерв'юера не в тому, щоб краще розкрити інтерв'юємого. Його кінцева і, по суті, єдина мета - зробити так, щоб розмова була цікавою. Журналісти про це знають, хоча не завжди зізнаються. Чим добрий Ларрі Кінг? Він сидить перед гостем, як удав перед кроликом. Зараз з'їсть. Сеанс годування удава набагато цікавіший, ніж думки кролика з цього приводу».

Далі Макаров говорить про те, що журналіст на ток-шоу тягне ковдру на себе. І, що на прикладі Вересня, успіх полягає в тому, щоб зробити вигляд пофігіста, який уже все чув і все знає. «А ще і назва програми «Табу», а ще заставка, в якій в прямому значенні роздягався догола, усе це натякало на те, що ми почуємо щось заборонене. Насправді нічого такого скандального гості не говорили, тому що Микола не питав…»

Юрій Макаров також згадує Ольгу Герасим'юк. У тому ж дусі, розповідаючи про її хоризму, «образ демонічної жінки, леді-вамп, відьми», який оснований на «почутті гумору, розумі, жіночій інтуїції і життєвому досвіді» [29].

Одним словом, тема програми, гості, розмова - великого значення не мають, головне - обличчя у кадрі, шоумен, його авторитет і ексклюзивність. Це нагадує кіноіндустрію - якщо у стрічку запросять зірку, то принаймні піарівський успіх гарантовано.

Одним з провідних вітчизняних видань, де можна знайти критичні відгуки на телепередачі є інтернет-видання «Телекритика». Наприклад, інформаційні повідомлення про нові шоу на телеканалі «Тоніс». Одне з них - «Око за око», одна з «копій» низькоінтелектуального американського телешоу, на зразок «Вікон» з Дмитром Нагієвим. У ньому правосуддя вершиться на очах у телеглядачів: людина, з якою обійшлися, на її думку, несправедливо, подає на кривдника до «телевізійного суду»: після «слухання» справи в ефірі, суддя Екстрім Акім виносить вирок: покарати кривдника. Причому його ж методами, Суддя Акім ніколи не вимагає грошової компенсації у людей, визнаних винними. Замість цього він пропонує позивачу здійснити помсту по біблейським законам - око за око! Кожну серію нові справи з'являються для рішення судді Акіма. Люди вимагають, щоб покарання відповідало злочину! [53].

Саме такі «шоу» перетворюють наш ефір на інформаційне сміттєзвалище. А українські канали намагаються переробити щось із зарубіжного «сміття». Повною противагою є суто американський продукт - шоу Опри Уінфрі. Як зазначають експерти: Опра Уінфрі - напевно, єдина телеведуча, чиє ім'я добре відоме навіть у тих країнах, де не виходить її шоу. Це успішна темношкіра телеведуча і бізнес-вумен, що за 29 років телевізійної діяльності з репортера і другого диктора новин «доросла» до вільного підприємця, що володіє власною компанією. В активі «Нагро» - одне із найрейтинговіших у США шоу «The Oprah Winfrey Show», сучасна виробнича студія в Чикаго (де і проходять зйомки її шоу), міні-серіали, документальні і художні фільми, контент для кабельного каналу Oxygen Media (20% акцій цього телеканала були куплені компанією Опри Уінфрі), а також журнал «О», який виходить з 2000 року.

Сенсаційне відкриття 19-го сезону «The Oprah Winfrey Show» (показ якого починаючи з 28 березня з'явиться в ефірі телеканалу «ТОН1С») обговорюють уже, напевно, в усьому світі: кожному з присутніх у студії гостей (а їх було всього-на-всього 276) телезірка вручила… по новенькому «Понтіаку», Цей щедрий презент їй і директорам компанії-виробника «General Motors» обійшовся в 28 тисяч доларів за кожну машину» [52].

І жодного слова про теми, які обговорюють в цьому шоу, чи принаймні про гостей, які беруть в ньому участь. Ведуча настільки важлива, що інше уже не має такого принципового значення. Вона - основна зірка, яка для вдячних глядачів не лише зробить шоу, але й машину подарує.

Цікаві думки з приводу ролі і місця телеведучого висловлює М. Бриних у статті «Спадкоємці енциклопедії та цирку». Він говорить про те, що гю різні боки екрану існують дві порожнечі. Одна з них - це абстрактний глядач для телеведучого, інша - телеведучий для глядача, який задовольняється екранним образом, ніби це - самодостатня індивідуальність.

Головне, що недооцінка глядача призводить до того, що й «обличчя каналів» починають вірити, ніби для суспільства вони - не тричі куплені й п'ять разів продані паразити, а найсправжнісінькі «зірки», що їх усебічно жадають реклама й журнальні обкладинки, випадкові перехожі й поважні політики. Цей ефект упізнаваності (коли тобі посміхаються й хочуть потиснути руку абсолютно незнайомі люди) легко й приємно сприймати за вияв любові, хоча у такому самозасліпленні немає ні йоти правди. Йдеться про життя у штучно витвореному для приватних потреб і задоволень світі, який мало чим відрізняється від інформаційного простору, що в ньому телемедіуми гарують.

Шокуюче враження завжди справляли на М. Бриниха диктори теленовин. Їхні обличчя наділені аскетичним діапазоном емоцій, визначених неписаним «кодексом професійної етики». Розповідаючи протягом десяти хвилин п'ять історій, що мали би викликати п'ять - іноді полярних одна до одної - емоцій, диктори легко знецінюють і знебарвлюють їх м'язами свого обличчя.

Це можна сказати і про ідеї щодо телевізійних особистостей, дикторів, які неприродні не лише у своїх емоціях, а й постійно ідеальному зовнішньому вигляді. А особливо це помітно коли Бриних говорить про інформаційну перенасиченість, яка щодня потоком лине з екранів наших телевізорів. Він говорить про те, що людині і так вистачає власних радостей і трагедій у житті, які викликають у неї достатню кількість емоцій. Тому виробники телевізійного продукту шукають способів нав'язати нам потребу у більшій кількості інформації, зокрема, за допомогою жанру ток-шоу. «Людина, яка раптом збагне, що з ящика на неї обвалюється «завеликий», а тому непотрібний світ, - це катастрофа для телебачення. Найлегший спосіб позбавити глядача цієї небезпечної підозри - замаскувати «енциклопедію» у відверто цирковому форматі, ідеал якого - це ток-шоу.

Специфіка сприйняття ток-шоу полягає в тому, що ти ніби дивишся просто розмову різних цікавих людей на якусь актуальну тему, й навіть ледаче стеження за плином бесіди відволікає тебе від факту, що це - той таки інформаційний передоз, той таки «завеликий світ», який проштовхується до твоєї свідомості в інші двері. Тому я завжди з великим піднесенням вітаю ті ток-шоу, які через різні обставини не здатні приховати своєї інтоксикованої безглуздою інформацією сутності. Більше того, перетворюють її на повчальний урок, на інструкцію з виживання й навіть на якийсь окремий, паралітично привабливий, напрямок сучасного мистецтва [50].

Автор доводить, що інформаційна перенасиченість телевізійних проектів, у якому ведучий змушує людей «пам'ятати все», де негативної та емоційної інформації назбирується більше, ніж у цілодобовому новинному мовленні, - це порушення цинічних домовленостей між глядачем і ТБ про взаємозаповнення. Він ілюструє це програмою «Тетянин день» на СТБ.

«Якби її вела молода журналістка, яка запросила б Гаріка Кричевського і «душевно розпитувала його про шпану», а також побожно вислуховувала блатняк під гітарку, - ніякого напрягу це б не викликало. Але у студії сидить не студентка журфаку, а Тетяна Цимбал зі своїм інформаційним великим ТБ - досвідом, який змушує мене перейматися цим «зайвим світом» і міркувати, як же ж це все узгоджується.» Саме це за словами Бриниха приводить до розуміння того, що «натреноване екранне кайфування Тетяни Цимбал, яка слуха Гаріка Кричевського, «важить» на декілька гігабайт більше, ніж охайненька інформаційна дуля (кілобайт на триста), котру я спожив би і не помітив, якби у студії замість пані Тетяни був хтось інший».

Також у статті згадується про нове політичне ток-шоу на каналі «1+1» «їду на ви», яке теж є прикладом війни глядача з інформаційним потоком. Саме це шоу Піховшека і Герасим'юк, яке активно рекламували на «1+1» ще задовго до його появи, отримало багато негативних відгуків. Своїм першим ефіром воно викликало розчарування не лише у багатьох глядачів, а й у критиків [54].

Одним з таких критиків, який одразу відгукнувся на появу в ефірі «Іду на ви» був Борис Бахтєєв, експерт видання «Телекритика». У своїй статті «Неоновлене оновлення, або Засудять… не засудять… плюнуть… поцілують…» він висловлює своє розчарування з приводу того, що глядачі знову отримали не те, на що сподівалися і не те, що їм було обіцяно.

Це ще один з прийомів телебачення - запросити аудиторію до екрану інтригуючими і багатослівними обіцянками. Після чого, глядач зі своїми «великими сподіваннями» залишається обманутим отриманим результатом. І якщо це завжди більш стосувалося реклами. Вона примушує нас купувати продукт, який часто не відповідає рекламному тексту і яскравому екранному зображенню. То в даному випадку телебачення, як ЗМІ, несе відповідальність не лише як рекламодавець, а і як виробник «продукту», що рекламує. Адже саме тут воно має стовідсоткову можливості прослідкувати відповідність між своїми обіцянками, тобто анонсом, і результатом, яким є певна програма.

Розчарування Бахтєєва зрозуміле, адже він не побачив в «Іду на ви» «…ані аналітичних проривів із несподіваними висновками, ані мозкового штурму, ані маловідомих фактів, що змушували б по-новому поглянути на ситуацію, ані переконання опонентів у своїй правоті. Глядачі виставили програмі свою оцінку; скільки відсотків їх вірили в можливість суду над Кучмою на початку програми, стільки ж приблизно вірили й під самий її кінець. Кожен залишився при своїй думці» [49].

Кого було справді шкода, за його словами, - це шанованих політиків та журналістів. Із тим самим успіхом, - говорить він, - у студію можна було б запросити перших-ліпших людей із вулиці - вони наводили б приблизно такі самі аргументи й відстоювали б приблизно такі самі позиції.

Усе це приводить Бориса Бахтєєва до логічних висновків; «…як видається, технологія (а можливо, й мета) програми залишилася незмінною порівняно з тим, якою вона була в «інтелектуальних» ток-шоу всі минулі десять років. Технологія ця базується ось на чому; абсолютно однаково, що відбувається на екрані - дискусія політиків, матч із боксу чи з'ясування стосунків між сусідами. Піпл хаває дійство, екшн, а глибокодумні розмишлізми йому ні до чого. Головне - не те, ПРО ЩО учасники сперечаються, а те, ЯК вони це роблять. Хай би вони хоч узагалі нічого не казали, а краще б вовтузили один одного за чуби чи жбурлялися мікрофонами - от тоді, мабуть, автори програми почувалися б на сьомому небі від щастя: програма вдалася б. Бо відчували вони себе не арбітрами дискусії, а шоуменами. До чого тільки тут оновлення, журналістська майстерність та подібні високі слова?» [48].

Згодом на сторінках тієї ж «Телекритики» з'явилася стаття «В'ячеслав Піховшек - відповідь Борису Бахтєєву». У ній Піховшек намагався оправдати свою програму, умовно пояснюючи це тим, що на помилках вчаться і те, що вперше не все вдається. Про формат і мету програми - «мозковий штурм», якого не вийшло в першому випуску, журналіст сказав так: «Ми будемо працювати над тим, щоб такий «мозковий штурм» вдався у інших програмах. Однією із передумов такого «мозкового штурму» і є активна участь запрошених до студії журналістів інших видань. Фактично це телевізійний формат прес-конференції - за тим винятком, що прес-конференції ніхто по телебаченню не показує, а тут є можливість «засвітити» і запитання журналіста до політика, і позицію журналіста щодо теми програми» [56].

Можливо кожен має право на апеляцію. Проте, чи варто серйозно сприймати ці слова глядачу, який вже був одного разу обманутим. І яким би великим не був авторитет ведучого, напевно варто взяти до уваги слова Бахтєєва про те, що «ток-шоу» - це насамперед шоу.

Складність полягає в тому, що якщо ток-шоу - це більше розважальний жанр, аніж інформативний, то політичні ток-шоу перетворюють на розвагу серйозні речі. Так, Анна Шерман, ще один експерт «Телекритики» у матеріалі «Телебачення і українці» говорить про те, що політика, навіть відкрита - це не різновид шоу-бізнесу. За її словами ми маємо усвідомлювати, що президент і прем'єр-міністр - не поп-зірки, а міністри з портфелями і без - не кордебалет. Зважаючи на неприпустимість перетворення політики на видовище, вона піддала критиці ток-шоу «Я гак думаю» з Ганною Безулик. Зокрема, випуск, який було присвячено призначенню на посаду прем'єр-міністра Юлії Тимошенко: «…Плановий «прем'єрський ефір» «Я так думаю» учора, 3 лютого, мав бути найживішим з-поміж живих, а виявився лише черговим «мило піниться в кориті». Представники «і наших», «і ваших» на автопілоті не то сварилися, не то потішалися. Ведуча Ганна Безулик як не намагалася, так і не змогла витягти суспільно важливий конструктив ні з представників експертного цеху, ні з партійних товаришів. Єдина ясність і визначеність, що виникла під час шоу: обов'язкове для модернового політичного кіно (театру) амплуа «безбашеного» ексцентрика, що до вступу в «Про те» успішно експлуатував несвітлої політичної пам'яті Дмитро Корчинський, тепер належить персонажеві під назвою Нестор Шуфрич. Загалом, цирк поїхав - клоуни залишилися» [58].

Отже, у будь-якому ток-шоу є елемент розважальності, тобто шоу, видовища. Чим більше видовищних елементів, тим рейтинговішою є передача - про що свідчать думки телеекспертів, глядачів, а також міркування критиків, журналістів, телеведучих тощо. На жаль, наші телевізійні канали часто пропонують різноманітні політичні ток-шоу. Справді, скільки буде існувати попит, стільки буде існувати й пропозиція.

Інший популярний жанр - реальне шоу (realty show) - запозичено в науковці в-психологів. Телевізійники лише винесли в ефір те, що досліджувалося з науковою метою, додавши режисерського антуражу. Відомо, що свого часу британська медіакорпорація «Бі-бі-сі» замовила вченим експеримент на виявлення психологічних змін людини в екстремальних умовах. Групу добровольців було розділено на «ув'язнених» та «наглядачів» і взято під нагляд в обмеженому лабораторному просторі, що нагадував в'язницю. Експеримент припинили достроково, бо «наглядачі» надто вжилися у свою роль і почали вдаватися до відвертого садизму. Однак така рольова гра дала можливість кинути світло на природу влади. Але чому еволюція людської психології має бути лише об'єктом наукового аналізу? - задумалися тоді продюсери. Як під впливом обставин змінюється людина? - корисно знати кожному, щоб упередити певні життєві конфлікти та колізії. Ось приблизно так виник жанр реального шоу.

Його філософія ґрунтується на бажанні проникнути крізь межу, яка відокремлює приватне від публічного. Власне, цим реал-шоу близьке до документального кіно. Жанр став однією з ознак поняття «інформаційне суспільство», яке сприяє руйнації приватних обмежень. Отже, не слід розглядати «реальне ТБ» як підглядання крізь шпаринку. Воно є своєрідною моделлю суспільства, що віддзеркалює соціум. У цьому ключі яскравим був проект телеканалу «Інтер» під назвою «Весілля». Аудиторія спостерігала за справжнім весільним дійством: з народним колоритом, розмовами про життя, про витрати на застілля, де і на що житимуть молодята тощо. Тим самим ініціювалася масштабна дискусія про болючі життєві проблеми. Тобто жанр сприяє саморегуляції суспільної думки, і в цьому полягає його значущість.

Окрім соціального спрямування, «реальне ТБ» дає ще й ефект світла в кінці тунелю. Такі відомі проекти телеканалу «1+1», як «Останній герой», «Стати зіркою», «Народний артист» (їхні реальні персонажі натхненно прагнули успіху), оптимізують соціальне й психологічне почуття аудиторії, особливо молодіжної. Популярні формати вчать науки виживання, надихають діями сильних і яскравих особистостей («їм пощастило, а може, й мені усміхнеться доля»).

Однак є й зворотний бік медалі. «Реальне ТБ» до певної міри легалізує непривабливі ознаки людської психології: дволикість (коли герої позаочі, перед телекамерою, осуджують партнера, демонструючи синдром Іуди), цинічний прагматизм (жертвування певними людськими чеснотами заради виживання) тощо. Водночас інтрига, що розвивається в річищі антитези герой-антигерой, спонукає до роздумів. Ми ніби опиняємося перед невидимим дзеркалом: ось такі ми, цинічні й дволикі; подобається? Тобто жанр реального шоу спонукає до осмислення самого себе, дає можливість власного вибору. А це справляє ефективніший вплив, ніж банальне моралізування.

Феномен популярності реал-шоу, вважає Б. Потятиник, нагадує нам про непозбутній потяг людини до видовищ, де страждання і радість не вигадані сценаристом, режисером та актором, а цілком «справжні». Таке шоу може й проявляти ті риси, про які ми навіть не здогадувалися [38].

Загалом, жанр до певної міри суперечливий, але й дуже цікавий з огляду на можливості творчої самореалізації.

Наближення якості вітчизняного телеефіру до світових стандартів оптимізує розв'язання досі актуальної для України проблеми інформаційної безпеки. Назріла потреба перегляду загальнонаціональними телеканалами своїх творчих концепцій з метою адекватного висвітлення українських реалій. Стратегія виживання має змінитися на стратегію розвитку.

Успішний розвиток вітчизняного ТБ тісно пов'язаний з його жанровим різноманіттям. Упровадження сучасних жанрових новацій сприяє масовості телевізійного продукту. Видовищність, діалогічність та інші аспекти стилістики ТБ значно розширюють глядацьку аудиторію, що, в свою чергу, зміцнює вплив телеефіру на суспільну свідомість. Жанрові новації підвищують конкурентоспроможність будь-якого телеканалу. Отже, їх науковий аналіз є актуальною справою як для менеджерів, так і журналістів.

2.3 Інформаційні жанри телевізійної журналістики

Жанри журналістики відрізняються від літературних вірогідністю, адресністю фактів. Основою всіх журналістських здобутків є факт. Факт - подія, яка відбулась. Факти є основою інформації. Факт має такі властивості: вірогідність, новизна, правдивість, своєчасність, і він не повинен бути банальним. З фактів компонується інформаційне повідомлення.

Інформаційні жанри відрізняються особливими методами і прийомами передачі інформації, і подаються у так званому «телеграфному стилі» реальних фактів у контексті реального часу. До інформаційних жанрів належать: хронікальна інформація, розширена інформація, замітка, репліка, звіт, епістолярні жанри, інтерв'ю і репортаж.

Головним завданням журналістів, працівників засобів масової інформації є констатація фактів. Аналізуючи певну інформацію, журналіст бере на себе чималу відповідальність перед суспільством, оскільки не має права трансформувати її і, розмірковуючи, повинен намагатися бути об'єктивним. Найголовніший обов'язок журналіста - забезпечувати права громадян на інформацію, яка, у свою чергу, мусить бути правдивою. Це означає: шляхом точної, вичерпної і перевіреної інформації відображати дійсність, щоб громадськість на основі такого повідомлення могла дістати чітке уявлення про ті процеси, які відбуваються у державі, оскільки журналіст - спостерігач, а не учасник подій.

Інформаційний випуск - це добірка повідомлень, яка окреслює події, що відбулися, відбуваються чи відбуватимуться за певний про Інформаційний випуск складається з відео сюжетів на різні і рубриками. Сюжети поділяються на такі:

Замітка (відеосюжет) - інформаційний жанр журналістики, що являє собою коротке повідомлення у якому викладається якийсь факт.

Це загальножурналістський жанр, який використовують у пресі, на радіо, телебаченні. Замітку нерідко називають хронікальним повідомленням (від грецького - час). Хроніка - це запис історичних подій в хронологічній послідовності (тому журналістів називають літописцями подій або ж хронікерами) і хроніка в журналістиці - це коротке повідомлення про факт.

На телебаченні в цьому жанрі виступає усне повідомлення та відеозамітка. Кінодокументалісти відезамітку називають хронікальним репортажем: це короткі матеріали, що показують основні моменти події у їх натуральній послідовності.

Замітка - найбільш розповсюджений інформаційний жанр, основний елемент бюлетенів (випусків) новин. Замітка у вербальній (словесній) формі або усне повідомлення передається без відео ряду. Обставина, що виправдовує її використання - особлива оперативність, коли новина являє собою безумовний інтерес, а зйомки з тієї чи іншої причини неможливі або ж матеріали ще не надійшли.

Цей журналістський жанр не дає відповіді на питання: як? і чому? Лише на питання: що? хто? де? Якщо новина заслуговує на те, вона буде прокоментована, проаналізована, отримає певну оцінку, але для цього існують інші жанри. Підготовка і передача вербальної замітки в ефір зводиться до відбору, редагування та відтворення у кадрі. Критерій відбору - суспільна важливість, значимість матеріалу, що повідомляється, або ж його пізвальна цінність (нарешті, врахування такого фактору, як цікавість» - факт може й не мати суспільної значимості, але через ту чи іншу причину являє певний інтерес для значної частини аудиторії).

Нерідко вербальні замітки пропонуються телеаудиторії невеликими блоками, де окремі повідомлення об'єднані за тематичною ознакою. Тут ефективний прийом, що «підігріває» цікавість глядача, - контрасне розташування матеріалів.

Відеозамітки (сюжети) можна умовно розподілити на два різновиди. Перший - повідомлення про офіційну, традиційну за формою подію: від сесії найвищого законодавчого органу до прес-конференції. Другий різновид замітки можна назвати сценарним або авторським. Тут більш помітна присутність журналіста у всьому творчо-виробничому процесі, його вплив на якість інформації.

Отже, журналістська робота під час підготовки авторського «сюжету» складається з таких етапів: вибір та затвердження теми, вивчення об'єкта зйомки і створення сценарного плану, власне зйомка, монтаж і написання тексту. До речі, у всіх випадках текст має бути лаконічним, але давати відповідь на запитання, які можуть виникнути у глядача. Особливо важливо, аби текстова частина замітки не дублювала відеоряд. Останнє, здається, зрозуміло навіть початківцю. Однак ми весь час чуємо у закадровому тексті інформаційних заміток фрази типу: «На трибуну піднімається…», «3 ал зустрів виступ аплодисментами…». Пам'ятайте, те, що досить добре видно на екрані, не потребує словесних пояснень.

Звіт. Тематична основа звіту, як правило, офіційна подія значного соціального, нерідко державного, значення. Цим і пояснюється необхідність «протокольної» фіксації, детального та тривалого показу.

Сценарний план звіту зазвичай не пишуть попередньо, однак доцільно, щоб журналіст був присутнім на зйомках: це допоможе йому при написанні тексту, що супроводить показ відзнятого матеріалу.

Звіт може вийти в ефір і без коментарів журналіста. Так роблять у тих випадках, коли необхідно продемонструвати неупередженість висвітлення події. Скажімо, той чи інший захід повністю записують, а потім, у зручний для глядача час, показують у скороченому вигляді. Скорочення, як правило, погоджують з офіційно виділеними для цього представниками учасників зустрічі так роблять при підготовці звітів із засідань парламентів суверенних держав, сесій місцевих органів влади і т. п.). У цьому випадку жанрові особливості звіту повністю співпадають з некоментованим репортажем. Нерідко звітом також називають пряму трансляцію тієї чи іншої офіційної події.

Виступ. Будь-яке звернення людини до масової аудиторії за допомогою телеекрану, коли сама ця людина є основним (а частіше єдиним) об'єктом показу - і є виступ в кадрі.

Виступ - це скоріше не жанр, а метод, за допомогою якого автор може донести до глядача будь-яку інформацію. Від уже згаданої хронікальної замітки в усному виконанні диктора чи журналіста до телевізійного фільма-нариса, що містить яскравий, образний, художній виступ блискучого у своєму артистизмі людини - все це виступи в кадрі.

Інтерв'ю. Журналіст отримує необхідну інформацію, будучи присутнім на важливих подіях, знайомлячись з документами та іншими джерелами інформації, але перш за все спілкуючись з людьми - носіями інформації. Будь-як процес людського спілкування, як правило, відбувається у формі діалогу - запитань та відповідей.

Інтерв'ю (від англійського - буквально - зустріч, бесіда) - жанр публіцистики, що являє собою розмову журналіста з політичним, громадським або іншим діячем з актуальних питань. Якщо звернутися до семантики англійського слова інтерв'ю, то воно складається із префікса «інтер», що означає взаємодію, взаємоспрямованість, та слова «в'ю», одне із значень якого - погляд, думка. Отже, інтерв'ю - обмін думками, поглядами, фактами, інформацією.

Інформаційне інтерв'ю - найбільш розповсюджена форма екраного діалогу. У всякому разі, в інформаційних випусках абсолютна більшість зустріч журналістів з їхніми співрозмовниками відбувається з метою отримання конкретних відомостей від людини, що володіє необхідною інформацією. Найчастіше такі інтерв'ю, виконують два взаємопов'язані завдання: отримання суспільно-значимої інформації плюс виявлення деяких особливостей особи носія цієї інформації.

Портретне інтерв'ю - так відрізняється від виступу людини на екрані, як фото на паспорт відрізняється від твору фотохудожника, хоча на знімку одна й та ж людина. Портретне інтерв'ю може бути головною складовою фільма-нарису - твору телемистецтва, здійсненного за особливими законами естетичного освоювання дійсності. Такий телепортрет багатомірний. Герой може постати перед глядачем у своїх стосунках з іншими людьми, у протистоянні одвічним проблемам буття, у моральних пошуках або утвердженнях принципів, у які він вірить, які видаються йому одвічними. Людина в інтерв'ю може говорити не про себе, але в цьому теж відобразиться його особистість, система поглядів та цінностей, якими вона керується. Телевізійна практика знає випадки, коли жанр портретного інтерв'ю ставав своєрідним документом часу, малював образ лише однієї людини, але й цілого покоління.

У проблемному інтерв'ю передбачено іншу тональність розмови, відкриту публічність, неприховану присутність телекамери. Якщо в портретному інтерв'ю (та й в інших різновидах - теж) журналіст-шукач різного роду відомостей, то в проблемному він нерідко заявляє і про свою точку зору.

Репортажність - іманентне (внутрішньо притаманна) природна риса телебачення. Відповідно і репортаж - набільш розповсюджений, дійовий, провідний жанр тележурналістики. Термін «репортаж» походить від французького та англійського і означає «повідомляти».

Репортаж - жанр журналістики, що оперативно повідомляє для преси, радіо, телебачення про певну подію, свідком чи учасником якої є кореспондент. Особливо слід відзначити останню обставину, бо повідомлення новин є метою й інших інформаційних жанрів. Але в репортажі на перший план виходить особисте сприйняття події, явища, відбір фактів автором репортажу, що не протирічать об'єктивності цього інформаційного жанру.

У інформаційних випусках (новини), як правило, використовують усі ці жанри. Втім, особливістю телевізійних новин є чітка регламентованість. Випуск триває 5-30 хвилин, залежить від ефірного часу, встановленого керівництвом телекомпанії, зважаючи на діапазон трансляції каналу (центральний, регіональний, районний).

Тому й інформаційні повідомлення регламентуються. Вони повинні уміщуватися у час від 20 секунд (усна інформація - читає диктор у кадрі) до 3 хвилин (повноцінний відеосюжет).

Отже, за такий короткий час глядач / слухач (споживач) має отримати інформацію про подію. А щоб цього досягти вона повинна бути доступною для сприймання. Отож, слід пам'ятати відмінність усної мови від писемної. Навіть офіційні («протокольні») матеріали можна «олюднити», зробити не такими казенними, сухими. Для цього уникають довгих речень, що викликають утруднення при усному читанні. Телевізійна лексика не терпить канцеляризмів, професіоналізмів та суто наукової термінології.

2.4 Інформаційний сюжет на ТРК «Сатурн»: від написання до виходу в ефір

ТОВ ТРК «Сатурн» створений у 1998 р. Сьогодні здійсню віщання програм щодня 12 годин на добу на 35 дециметровому телевізійному діапазоні (на підставі Ліцензії HP №1527 Національної ради з питань телебачення й радіомовлення). Усі абоненти трьох існуючих кабельних систем Миколаєва мають технічну можливість якісного прийому програм ТРК «Сатурн».

Апаратно-студійний комплекс телерадіокомпанії «Сатурн» складається з 4-х апаратно-студійних блоків: ефірної трансляції, студії запису, апаратного запису програм, апаратної нелінійного монтажу.

Трансляція програм здійснюється за допомогою спеціально обладнаного комп'ютеризованого комплексу, а також відеомагнітофонів формату SVHS й DV.

Одержавши Ліцензію Державного комітету зв'язку й інформатизації України, ТРК «Сатурн» уперше в Миколаєві почав експлуатувати радіорелейну лінію передачі ТВ сигналу. Це дозволяє реалізовувати нові проекти-зустрічі й ток-шоу в прямому ефірі, а також ретрансляцію супутникових інформаційних, пізнавальних і розважальних каналів.

Основа програмної політики ТРК «Сатурн» - просвітницькі, інформаційні й аналітичні цикли передач у сполученні з ретельно вивіреним підбором ліцензійних фільмів і програм.

У відділі редакції інформаційних програм працюють чотири ж журналісти, які виконують безпосередньо редакторські функції, а також в виступають дикторами. Диктори, як правило, виконують функції випускових редакторів. Тобто, відповідає за інформаційний випуск тоді, коли веде новини у кадрі. Старший редактор виконує ті ж самі функції, та планує інформаційне наповнення наступного. Тобто розподіляє зйомки між журналістами. Або погоджує матеріали, запропоновані журналістом особисто.

Інформаційна програма «Новини» на телеканалі ТРК «Сатурн» виходять в ефір українською мовою, щоденно о 18:00.

Журналіст-редактор ТРК «Сатурн» перебуваючи на місці події, яка є інформаційним приводом повинен зорієнтуватися, про що саме він буде робити відео-сюжет, які факти буде акцентувати, що йому треба уточнити, у кого буде брати інтерв'ю. Також він має передбачати, які відеокадри мають відображати або доповнювати його майбутній сюжет. Тобто йому необхідно співпрацювати з оператором. Після зйомки, журналіст розшифровує запис на касеті: тобто ще раз прослуховує звукозапис і обирає так звані синхрони - частину записаного інтерв'ю з очевидцем, учасником події, або компетентним чиновником, який доповнює, уточнює факти, які планує озвучити журналіст у своєму майбутньому тексті. Безпосереднє написання тексту передбачає логічний виклад фактів, правильну побудову речень, дотримуючись мовностилістичних норм української мови. Телевізійному журналістові, при написанні тексту, слід пам'ятати відмінність усної мови від писемної.

Інформаційні тексти будуються переважно за принципом «перевернутої піраміди». Тобто, основний факт виноситься у підводку ведучому, далі журналіст поступово розкриває його, оперуючи іншими фактами, якими володіє, але не має права висловлювати свою точку зору.

Для полегшення роботи журналістів на ТРК «Сатурн» створена схема-зразок написання журналістського тексту:

Підводка (диктор розповідає у кадрі). Найбільш яскравий факт: Що? Хто про це сказав? Звідки журналіст про це дізнався, або де відбулася поді: Коли? Наприклад: Зниження цін на житло до 30 відсотків прогнозують київські аналітики. Вони вважають, що це станеться уже у січні наступного року. У Миколаєві цього очікувати не варто - кажуть місцеві фахівці. Проблеми житлового ринку сьогодні розглядали у регіональному прес-клубі реформ. Або у підводку виносяться лише факти, які потім детальніше описуються у сюжеті. Наприклад: Джентльменські забави для двох юнаків закінчилися трагічно. Мешканець Великої Коренихи загинув, а миколаївець відбуде строк у в'язниці. Такі сумні наслідки відпочинку на дискотеці у Малій Коренисі.

Кореспондент за кадром (далі Кор. з/к). Суть події. Наприклад: Миколаївські фахівці житлового ринку кажуть, що прогнози на падіння цін ідуть з року в рік саме наприкінці осені та взимку, коли втихає гонка за квартирами. Але практика останніх років доводить марність сподівань покупців житла. Так і цього року подешевшання квартир не буде, і ціни триматимуться критичної межі, якої досягли за останні кілька місяців. Як стверджує керівник однієї з філій українського банку Сергій Костєв, ціни на помешкання зростають виправдано. Оскільки зростає собівартість житла на первинному ринку. Наприклад дорожчає будматеріали, послуги до установ (тепловиків, енергетиків), а також кредитні ставки. Якщо ще рік тому можна було взяти кредит на житло під 11-12% річних у доларах. Сьогодні менше 13 годі й шукати. Це стосується і житла на вторинному ринку, до того ж завищують ціни і власники квартир.

Синхрон. Коментар чиновника, організатора, очевидця, учасника події.

Кор. з/к: нові факти, або порівняльна характеристика. Наприклад: Наразі вартість однокімнатних квартир в Миколаєві коливається від 25 до 30 тисяч доларів, двокімнатні коштують 38-40, трикімнатні до 50 тисяч доларів. Так, простому громадянинові із зарплатою 500-700 гривень про власну оселю можна лише мріяти. Оскільки й банки тут не помічники. А стояти у черзі на пільгове житло доведеться довго, бо до цього часу у квартирному відділу міськради вже накопичився список бажаючих довжиною у 15 тисяч прізвищ.

Кор. з/к: або синхрон. Висновки. Але не особисті журналістські, а лише підтвердженні фахівцями або власне виказані співрозмовником в інтерв'ю.

Написавши текст журналіст повинен прочитати його іншому редакторові, а вже потім начитує за кадром. На ТРК «Сатурн» журналістові не обов'язково давати свій текст на перевірку та вичитувати його старшому реакторові. Головне, щоб його прочитав і почув випусковий редактор. Потім журналіст керує процесом монтажу свого сюжету. Оскільки лише він знає, які відеокадри найкраще відображають сказане.

Отже, показ існуючих людей в реальних обставинах - ось завдання журналістики. Донести ідею, розгорнути тему, користуючись лише засобами камери, досить часто буває неможливо. Тому найважливішим компонентом документальних жанрів телебачення стає слово.

Але в екранному контексті звичні функції слова, його признання істотно змінюється у порівнянні з «друкованою» журналістикою. Екранне слово, виголошене в кадрі чи за кадром, оживає, отримуючи багатство фарб людської мови. Воно персоніфіковане, наділене рисами самого образу, який живе на екрані будь то людина, предмет, процес - будь-яке явище дійсності.

Все це наближається до «живого» слова особливі естетичні вимоги, незнайомі пресі, або ж просто їй непотрібні. Немає сумнівів у важливості для мови екрану могутнього засобу виразності - слова. Але слово на телебаченні співіснує із зображенням неоднаково.

Вплив зорового образу, створеного на телевізійному екрані, не настільки потужне, як дія образу на кіноекрані, в силу розмірів телеекрану і особливо умов сприйняття. Не впливаючи на свідомість в тій же мірі, що зображення на кіноекрані, зоровий образ, створений телебаченням, вимагає підкріплення зображення словом, як правило, у більшій мірі, через зоровий образ на кіноекрані. Слово активізує сприйняття, поглиблює його, розширює кордони, кадру, дає глядачу матеріал для роздумів.

Власне таким має бути і слово на екрані. Але особливості сприйняття дозволяють говорити про неоднакове співвідношення слова та зорового образу в кіно і на телебаченні як про закономірність. У кіно вплив зорового образу набагато сильніше, а тому і роль слова в кіно не так значна, як на телебаченні.

Зв'язок слова і зображення на телеекрані складний. У деяких документальних передачах показ події не потребує широких коментарів: зображення промовляє саме за себе і може переважати слово, що звучить з екрану. У таких випадках, в силу фізичної достовірності телевізійного зображення, ми отримуємо інформацію, уяву про явище або подію головним чином завдяки показу.

Отже, написати текст для телебачення, це лише перший етап. Щоб донести інформацію до широкого загалу, його треба правильно озвучити: чітко і правильно вимовити кожне слово, зробити логічні наголоси і підібрати доцільний темп мовлення.

Приклади редакторської правки. Порівняння авторського оригіналу та відредагованого тексту:

2.5 Проблеми використання русизмів і кальок телебаченні Південного регіону України (Поняття калька і русизм).