Безполучникові складні речення у прозі Г. Тютюника

Деякі дієслова самі по собі не викликають акту сприймання чи висловлення думки. Роль підведення до процесу сприймання вони набувають лише співвідносячись із другим компонентом, який формулює зміст того, що сприймається. В усному мовлені цьому сприяє інтонації незавершеності, попереджуваності.

Таке семантичне наповнення предиката й інтонаційне оформлення першого складника визначають його препозитивну позицію як компонента , що націлює на сприймання факту дійсності, даного об'єкта, висновку чи результату, що виражається другою частиною. Закріпленість порядку розташування компонентів робить речення цього зразка "негнучкими структурами" [31,с.69]. За нашими спостереженнями, подібна особливість спостерігається й у співвідношенні складових частин першої групи речень із розгортаючою частиною: спрямування на повідомлення і називання його, вимова першої частини з незавершеною інтонацією, неможливість трансформації компонентів без заміни синтаксичних відношень. У цьому й полягає спорідненість груп речень із розгортаючою частиною.

Відмінність безсполучникових речень другої групи від першої полягає в тому, що в них пропущена семантична ланка, яка має позначати відповідним дієсловом сам процес сприймання. Такими словами, що підводять до сприймання, могли б бути дієслова бачити, побачити, чути, почути, думати, подумати, відчути, та ін. Вони здатні заповнити логічну послідовність викладу думки. Так, у реченні "Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки" присудок першої частини лексичним значенням вказує на дію яка веде суб'єкт до акту сприймання. Однак у ньому немає дієслова на позначення самого акту сприймання. Ним може бути слово побачив. Воно заповнює логічний ланцюг викладу: спочатку дія, яка підводить до сприймання (глянула), далі називання процесу (побачила), а тоді й те, що сприймається (в сірій світанковій млі...). конструкція набуває такого вигляду: Олена глянула у вікно і побасила: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Проте у реченні оригіналу такого слова, що називає акт сприймає, немає. Однак від цього речення не втрачає ознак складної синтаксичної одиниці, не змінюється зміст, хоч "сприймається як специфічне структурно-семантичне поєднання" [31,с.69].

Структурні, граматичні і смислові ознаки аналізованих сполук граматисти розглядають по-різному. У характеристиці структурних рис аналізованих конструкцій існує два провідні напрями: визнання пропуску проміжної ланки між першою і другою частинами і заперечення пропуску дієслова сприймання як структурно непотрібної ланки. Визнання пропуску проміжної ланки у вигляді дієслова сприймання привело частину дослідників, зокрема М.С.Поспєлова, до переконання , що такі єдності потрібно характеризувати як переривисті структури [58,с.341], інші мовознавці, серед яких Л.А.Булаховський та Б.М.Кулик, вважають їх конструкціями з еліптичною першою частиною [50,с.355;48,с.129,123]. Заперечення пропуску дієслова сприймання дало окремим авторам змогу кваліфікувати ці речення одиницями, закінченими як граматично, так і лексично [62,с.600]. Ми вважаємо цей погляд більш переконливим.

Твердження про пропуск у першій частині лексичного елемента, що створює її переривчастість, еліптичність, грунтується на можливості структурної трансформації конструкції із відсутнім дієсловом сприймання в єдності з дієсловом - присудком в "еліптичні" структури: "Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія" - Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся і побачив: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія; "Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує"- Вискочила вона надвір: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Але з можливості такої трансформації не обов'язково випливає визнання факту, що в першому компоненті необхідно вбачати пропущений елемент.

У творах Г.Тютюнника речення аналізованого зразка зустрічаються часто. Розгляд їх семантики показує, що відсутність дієслова, яке вказує на процес сприймання, коментують слова, що націлюють на сприймання висловленого у другому компоненті, не потребуючи ніяких інших лексем, тобто вони зовсім не потрібні для виразу думки.

Особливо чітко це помітно тоді, коли дієслово першої частини витупає у формі наказового способу наприклад: "Дивися, он щось ворушиться". У конструкціях подібного зразка не можна й уявити "еліпс" у вигляді "побач". Введення до складу речень таких слів привело б до штучності фраз, чужих синтаксичній нормі української мови.

Та сама функція першої частини - вказувати на зміст сприймання, наголошувати на ньому - властива і безсполучниковим синтаксичним одиницям, у котрих другий компонент становить номінативне речення: "Тимко розгорнув: білизна". Введення "пропущеного" слова у цю сполуку або призвело б до перетворення її в окремий різновид безсполучникових конструкцій: "Тимко розгорнув і побачив: білизна" - речення з розгортаючим відношенням, у якому присудок першого складника націлює на повідомлення, або взагалі змінило б його синтаксичну будову: складне речення трансформувалося б у просте: "Тимко розгорнув і побачив білизну", а це порушило б комунікативну заданість думки. Звідси й випливає, що "вставка еліпса" не лише не потрібна, але й за певних умов неможлива. Тому науковець С.І.Дорошенко наголошує на тому, що ці речення слід вважати особливою групою різновиду пояснювальних конструкцій із розгортаючою частиною. Таке розуміння семантико-граматичної природи цієї групи речень не узгоджується з думкою тих дослідників які вбачають у них структури, що виражають відношення приєднання чи додаткового зауваження [58,с.341,344,347;48,с.129]. Від названих конструкцій сполуки з розгортаючою частиною відрізняються і семантичним наповненням дієслівного присудка, що передбачає появу другого компонента, і смисловою і інтонаційною незавершеністю першого компонента [66,с.30]. Зіставлювані безсполучникові не можна зараховувати до одного різновиду і за стилістичним вживанням. Реченням зі значенням приєднання і додаткового зауваження властиві не тільки усно-розмовному і художньому мовленню, а й науковому і публіцистичному стилям. Сфера вживання цих синтаксичних одиниць широка. Сфера застосування конструкцій із розгортаючою частиною - усне розмовне мовлення, де порозумінню співбесідника сприяють обставини, жести, міміка, ритмо-інтонаційні засоби. За таких умов і створюються ознаки динамічності й емоційності виразу думки.

Використання речень із розгортаючою частиною в літературній мові, зокрема в жанрі художньої літератури, збагатило художній стиль новим стилістичним прийомом,а писемну мову - своєрідною структурною сполукою. Вони зустрічаються і в мовленні персонажів: "Дивимось, лежить"; "Бачу- на тобі ременяка добра"; "Сам чуєш - гуркотить, от-от до нас припожалує"; "Чую - пиляють"; "Глядь - хазяїн з батуриною стоїть, зуби шкірить", і в розповіді автора: "Тільки він туди зайшов, бачить у вікно: зірвало вихором вершняк, закрутило понад садом і понесло к лихій мамі"; "Тимко розгорнув ганчірку: в ній лежала грудка іскристого меду"; "Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою".

В усіх цих випадках безсполучникові конструкції з розгортаючим компонентом є елементом експресивного синтаксису, одним із стилістичних прийомів динамічного відтворення подій.

2.2. Речення з уточнюючою частиною

Безсполучникові складні речення з уточнюючою частиною характеризуються чіткою окресленістю функцій компонентів: до складу першого входять слова і словосполучення, які потребують уточнення, конкретизації, другий - виражає уточнення, деталізує. Уточнюється те, що в загальній формі названо у першому складникові : "А вісті були невтішні: пренімець, палить, убиває, грабує"; "Обносились зовсім, одне рам'я висить". Уточнювала частина цього різновиду конструкцій посідає перше місце і за своїм значенням може стояти тільки у препозиції. Як пояснює С.І.Дорошенко, уточнюючий компонент "інтродукує детальне розкриття предмета думки" [31,с.73], наприклад: а вісті були невтішні (а які саме, показано у наступному компоненті); обносились зовсім (а як саме, розкриває другий складник). Така роль першого компонента аналізованого різновиду зумовлюється наявністю в ньому слів певної семантики. Вони поділяються на дві групи: 1) слова вказівного значення і 2) слова, позбавлені конкретно речового вираження [31,с.73].

Д першої групи належать вказівні займенники, займенниковий прислівник так (отак), числівник однини у займенниковому значенні. Наприклад: "Тепер з коровами так: теличка залишається вдома". Вказівні слова впливають на характер усієї фрази, на розміщення її компонентів. Через відсутність семантичної конкретності вони позбавляють першу частину самостійності і роблять її значеннєво незавершеною, такою, яка потребує розкриття. Не випадково такі речення з конкретизацією займенників кваліфікуються як конструкції "з сильним, обов'язковим з'вязком" [43,с.137].

Найчастіше змістова незавершеність препозитивного компонента підкреслюється винесенням вказівного слова на його кінець, хоч завершення першої частини - не обов'язкова позиція займенника, а значить і не конструктивна риса розглядуваних речень. наприклад, у структурі "Отак і з вами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете" вказівне слово стоїть на початку предикативного складника. Однак яку б позицію воно не займало, логічний наголос падає саме на нього. Його виділення зосереджує увагу на пояснюючій частині і сигналізує її необхідність. Вказівні слова першого компонента - це елементи , функція яких - привернути увагу до явищ, дій, предметів і їх ознак, націлити на розкриття змісту чи обставин інформації. Роль другого складника - конкретизувати, уточнювати вказівку. Це співвідношення між частинами, яке виражає граматичне значення складного цілого, С.І.Дорошенко характеризує як значення конкретизації займенника і слів номінативного значення.

Дехто з дослідників схильний вважати подібні сполуки конструкціями що нагадують відношення між узагальнюючим словом і однорідними членами речення [11,с.432]. ми поділяємо думку тих мовознавців, які вважають, що таке трактування розглядуваних структур неправомірне [31,с.74]. Передусім , зіставлювані єдності не схожі тим, що узагальнююче слово простої синтаксичної одиниці передає називання однорідних членів речення. У безсполучникових складних конструкціях розглядуваного різновиду наявність кількох уточнюючих компонентів можлива, наприклад: "Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском", але не обов'язково.

Введення одного чи кількох пояснюючих предикативних компонентів залежить від семантики узагальнюючого слова, розміщеного в препозитивному інгредієнтові. При вказівному займенникові і займенниковому прислівникові так (отак) може стояти одна і кілька пояснюючих предикативних частин. За умови наявності числівника один відбувається обмеження кількості складників: при такому слові узагальненого значення можливий лише один пояснюючий компонент.

Однак найголовніша відмінність між безсполучниковими складними структурами аналізованого різновиду і простими реченнями із узагальнюючим словом при однорідних членах речення полягає у тому, що зіставлювані синтаксичні одиниці "не можна порівняти за характером граматичного зв'язку"[31,с.75]. Однорідні члени вступають у граматичний зв'язок із керованим "чи керуючим" словом із узагальненою чи вказівною семантикою як однорідні елементи, оскільки воно є таким самим членом речення, як і перелічувальні лексеми. Воно лише узагальнює їх семантичні ознаки. Вказівні ж слова першої частини безсполучникових конструкцій і уточнюючі предикативні компоненти сурядним зв'язком не пов'язані. Окрім цього, як зазначає С. І. Дорошенко, вони різняться "позицією про номінативного слова: вказівне чи узагальнююче слово стоїть у першій частині безсполучникової єдності" [31,с.75], воно уточнюється змістом наступного чи наступних складників. Узагальнююче ж слово стосовно однорідних членів простого речення може посідати будь-яке місце. Аналізовані безсполучникові конструкції, у яких до складу препозитивного компонента входять вказівні слова, становлять один із зразків безсполучникових складних сполук, у яких співвідношення частин не прирівнюються ні до граматичних зв'язків простого речення, ні до синтаксичної "пов'язаності сполучникових складних утворень пояснювального типу" [31, с.75]. Специфіка цих конструкцій полягає у тому, що вони не лише не мають сполучників, але й не припускають можливості їх вставлення. Це - типово безсполучникові складні одиниці.

Другу групу слів, які зумовлюють необхідність і обов'язковість появи уточнюючої частини складної безсполучникової конструкції становлять: означальні займенники, прикметники, а також окремі займенники і числівники у значенні прикметників (займенник свій у розумінні "своєрідний", "особливий"; числівник один у значенні "однаковий", "той самий"), числівники один, два, три, чотири, числівники у сполученні з іменниками, прислівники, іменники й іменні сполучення зі словами ряд, низка тощо та субстантивовані прикметники. Наприклад: "Ну, ми тобі наробимо багато, тільки приймай"; "І ось наслідок - сидить із перебитою ногою."

Характерною властивістю названих вище слів і сполучень є те, що вони позбавлені вказівності. Специфічною ознакою їх є узагальненість і відсутність конкретно-речового значення. Саме це робить їх тим елементом препозитивної частини, який потребує розкриття змісту, виявлення його рис. Як і вказівні слова, зазначені лексеми і їх сполуки займають таке саме місце: останнє у першому складникові. Відтягнений на кінець препозитивного компонента, такий елемент виділяється логічним наголосом і створює "незакінчено перервану інтонацію" [31, с.77], яка супроводжує цей різновид безсполучникових складних речень.

Лексеми аналізованої групи мають широке загальне значення і тому привертають увагу до предмета думки для подальшого його розкриття. Цю функцію беруть на себе слова на позначення розумової діяльності та висновку, волевиявлення і запитання, причини й умови, почуття й ознаки, що сприймається загально. Разом з тим характер семантики пояснювального слова першої частини має здатність впливати на будову та способи граматичного вираження другого компонента. Так, при пояснюваних словах на позначення картин природи, вияву розумової і психічної діяльності, повідомлення другий компонент виступає "предикативною структурою розповідного типу" [31, с.77]: "З дощової мряки виринув вишневий хутір - з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами"; "А ось у тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем'я прийшло із-за моря і напало війною на вельможу". Граматисти стверджують, що є й такі безсполучникові конструкції у яких наявність у першому складникові слова питання (запитання) зумовлює оформлення другої частини як питального речення. Однак у прозі Г.Тютюнника нами таких сполук не зафіксовано. При уточненні слів наказ, застереження, завдання другий інгредієнт виражається інфінітивною конструкцією: "Передайте наказ: нікому не говорити про моє поранення".

У творах Г.Тютюнника також зустрічаються речення, у яких пояснюване слово першого складника виражене прислівником: "Перший раз торг закінчився невдало: у нього відібрали рибу і виштовхнули втришия з казино"; "Темно - навіть кінського хвоста не видно"; "Та ще невідомо, винен він чи ні?".

Дослідники зауважують, що у переважній більшості випадків немає чіткої закріпленості між семантикою пояснюваного слова і способами вираження предиката другої частини [31, с.78]. Лексичне значення багатьох слів припускає різне граматичне оформлення уточнюючого складника. Проте можливість різного вираження постпозитивного компонента при одному і тому самому пояснюваному слові не заперечує загального уявлення про те, що в реченнях цієї групи другий інгредієнт служить уточненням слова широкої семантики. Незалежно від того, як структурно оформлялась друга частина, вона виступає поясненням слова, позбавленого конкретно-речового значення.

Структури цієї групи безсполучникових речень співвідносні з сполучниковими, які передають пояснювальні відношення за допомогою службових слів тобто, а саме, зокрема та інших, наприклад "Серед народу ходили жахливі чутки: німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармійців" - Серед народу ходили жахливі чутки, а саме: німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармійців.

Аналіз двох груп конструкцій з уточнюючою частиною показує, що спільним у них є відношення між уточнюваною лексемою і другим компонентом. В обох групах воно сприймається як відношення загального і часткового, хоч можливе різне морфологічне вираження уточнюваного слова. Поряд зі спільними виявляються і відмінні ознаки зіставлюваних речень, які полягають у можливості перетворення у сполучникові синтаксичні одиниці. Конструкції першої групи не припускають введення сполучників, структури другої групи, мають здатність трансформуватись у сполучникові єдності.

За нашими даними, у творах Г.Тютюнника, безсполучникові речення з уточнюючою частиною трапляються рідко. Конструкції, що належать до другої групи функціонують частіше, а складні єдності першої групи займають периферійну позицію.

2.3 Речення з коментуючою частиною

У творах Г.Тютюнника серед речень із пояснювальним відношенням за специфічною семантикою і структурними ознаками виділяється різновид безсполучникових конструкцій із коментуючою частиною: "По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кулі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі"; "Таке скажете, то ж Йонька подався на хутори до своєї рідні в гості."

У лінгвістичній літературі речення цього різновиду характеризуються по-різному. В академічному виданні "Сучасної української літературної мови" структури з коментуючим компонентом кваліфікуються як конструкції, у яких друга частина (або кілька частин) розкриває зміст попереднього інгредієнта [50, с.385]. В інших посібниках і підручниках аналіз складної синтаксичної одиниці цього різновиду поєднано з характеристикою речень пояснювальних або речень, що виражають приєднувальні відношення [27, с.339; 48, с.129; 22, с.357].

Окремими авторами були висловлені пропозиції про виділення конструкцій із коментуючою частиною в окремий вид, у якому друга частина має "вміщуюче значення" [12, с.346] або "коментуюче, роз'яснююче значення" [67, с.189]. С.І.Дорошенко прийняв назву речення з коментуючим значенням, запропоновану Г.К.Хамзіною, і, поділяючи її аргументи про відмінність коментуючих структур від приєднувальних конструкцій, разом із цим висловлює незгоду з намаганнями дослідниці відірвати цей різновид від пояснювального виду і вважати його окремим типом безсполучникових складних речень.

Конструкції з коментуючою частиною становлять різновид пояснювальних ,безсполучникових структур, що має свої специфічні ознаки в смислових взаємозв'язках компонентів, в будові і навіть частково в інтонаційному оформленні. Проте разом із цим вони є, як зазначає С.І.Дорошенко, "виявленням загальної ідеї пояснення, закладеної у смислових зв'язках першого і другого компонента" [31, с.80]. Тому за семантичною пов'язаністю частин аналізований різновид не можна відривати від виду речень із відношенням пояснення, у яких другий складник розкриває, уточнює, коментує чи доповнює перший. У коментуючих конструкціях семантичний зв'язок пояснюваності характеризується специфікою, відмінною від інших різновидів, а серед них насамперед від уточнюючих структур. Це відбивається у значеннєвій ролі другої частини і в структурних ознаках коментованого і коментую чого компонента.

У реченнях із уточнюючою семантикою друга частина пов'язана з лексичним елементом першого складника, який потребує уточнення. Між уточнюваним елементом препозитивного компонента і уточнюючою постпозитивною частиною встановлюється відношення загального і часткового, за якого часткове наповнює загальне, вводить у його межі те, що може становити зміст загального. Саме тому лексичні елементи першого компонента становлять невід'ємну ознаку його структури. Через наявність таких слів перша частина позбавлена семантичної самостійності. Це засвідчує і її інтонаційний малюнок: немає зниження тону вкінці, але є логічне виділення уточнюваного слова.

Інші властивості мають конструкції із коментуючим компонентом, у складі першого інгредієнта яких немає лексичних елементів узагальнюючої чи вказівної семантики, що потребують уточнення, які б програмували другу частину. Це позначається на інтонаційному оформленні першого складника. Він вимовляється з більшим пониженням тону укінці, у ньому немає виділюваного слова, відсутність якого надає компонентові семантичної самостійності. Звідси зрозуміло, що таким реченням не властиве відношення загального і часткового. Коментуюча частина не уточнює пояснюваного слова першої, оскільки такого елемента у ній немає. Наприклад: "Доносило нескінченний жерстяний шелест - то шумів у плавнях вітер". Препозитивний компонент у такій конструкції не виявляє недовершеності ніяким своїм елементам, незакінченості вислову чи потреби щось з'ясувати, уточнити. Узята окремо перша частина може функціонувати як самостійне речення. Саме тому деякі науковці наголошують на непереконливості твердження про те, що у конструкціях із коментуючим компонентом перша частина "з необхідністю вимагає коментування її, що і здійснюється другою частиною" [67, с.188]. Коментар у вигляді другого складника викликаний бажанням з'ясувати семантично широке повідомлення, зробити його вичерпно зрозумілим. За такої ситуації як смислова накладка на першу частину або на її окрему синтаксичну ланку [31, с.82].

Така смислова роль зумовлює оформлення структурної схеми всього речення: коментуючий інгредієнт включає до свого складу вказівні займенники це (оце), то, те (теє), іноді займенниковий прислівник так, які співвідносять другий складник із першим. Ці лексичні елементи зазвичай стоять на початку компонента: "Ти ж, брате, контрреволюцію вбрав на себе, це я тобі як другові говорю. Така структурна особливість коментуючих конструкцій своєрідна порівняно з уже розглянутими різновидами речень пояснювальної семантики. Вказівний елемент коментуючої частини надає їй ознак несамостійності, пов'язаності з попереднім інгредієнтом. В уточнюючому різновиді другий компонент не має таких показників, тому й сприймається семантично самостійною одиницею.

Вказівні займенники виконують подвійну роль: співвідносять другу частину або з усім першим компонентом, або з одним чи кількома лексичними елементами. У першому випадку вони служать вказівкою на те, що саме підлягає коментуванню: факт дійсності чи щось уявне: "Заб'ємо пацє, то діло найвірніше"; "Між небом і землею каламуть: то кінські копита розляпують багнюку". У другому випадку, тобто коли зазначені лексеми співвідносять коментуючий складник з окремим словом чи нерозривним словосполученням першого компонента, вони націлюють на окремі предмети і явища, що коментуються: "В лісах стояв скляний дзвін - то на стовбурах лопалася льодяна кориця".

Оскільки вказівні слова другої частини не виконують чіткої семантико-синтаксичної ролі, вони можуть не вживатись, проте смислові і синтаксичні відношення між складниками не втрачаються, наприклад: "Тихо тренькнули вікна: Орися зачинила за собою набухлі двері"; "Іноді із степової пустелі линув тужливий людський крик, не залишаючи після себе ні луни ,ні голосу: кричала сова". Характерно, що пропуск вказівних займенників легко заповнюється, не зумовлюючи порушення смислових зв'язків між компонентами: "Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок,- співала дівчина - полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки.- Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок,- то співала дівчина - полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки. Зіставлення конструкцій із пропущеними і наявними у другій частині вказівними лексемами засвідчує те, що смислові зв'язки між складниками не змінюються, але стилістично ці речення не можуть вважатися рівноцінними. Вказівне слово створює розмірено повільний виклад думки. Відсутність його надає фразі динаміки, що перетворює такі структури в елемент експресивного синтаксису, який широко застосовується в художній літературі.

Мовознавці стверджують про дещо іншу роль займенникових прикметників. Співвідносячи другу частину з першою, вони виступають разом з цим у ролі обставин, а це зумовлює неможливість їх пропуску, оскільки речення втратять свої семантико-синтаксичні ознаки: "Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися". Дослідниками також помічено, що конструкції із займенниковим прислівником трапляється значно рідше, ніж складні структури з вказівними займенниками. У прозі Г.Тютюнника речення, коментуючи частина яких до свого складу включає займенниковий прислівник, займають периферійну позицію.

Отже, проаналізовані конструкції із коментуючою частиною об'єднуюються спільністю відношень компонентів: друга частина коментує першу.

Різновид речень із коментуючим складником не співвідноситься з жодним видом складних сполучникових речень. І в цьому його своєрідність Б структури виражають відмінне від сполучникових конструкцій значення.

2.4 Речення з доповнюючою частиною

В основі смислових відношень частин речень із доповнюючим компонентом лежать відношення доповнення або додаткового зауваження, тобто другий інгредієнт конструкції не служить ні уточненням слова першого складника, ні його коментарем, а поширює думку про особи, предмети, дії, обставини: "Ось кому все одно, їм хоч на край світу їдь"; "Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доїтися". У таких конструкціях взаємозв'язок частин встановлюється з їх семантичного наповнення. Другий складник продовжує інформацію, називає додаткові дані про висловлення в першому інгредієнтові, що сприймається як його пояснення. На такому взаємовідношенні будуються фраза з доповнюючою частиною. За цією ознакою такі конструкції і відрізняються від інших структур із пояснювальною семантикою. Речення з компонентом додаткового зауваження становить семантично неоднорідний різновид. За характером смислових відношень між частинами і окремими ознаками структури С.І,Дорошенко поділяє їх на кілька груп:

1) речення з доповнюючо-роз'яснювальною частиною;

2) речення з доповнюючо-тлумачним компонентом;

3) речення з доповнюючо-оціночно-висновковим складником;

4) речення з доповнюючо-поширюваною частиною [31,с. 85],

Групу конструкцій із доповнюючо-роз'яснювальним компонентом становлять речення, у яких другий складник є додатковим зауваженням означального характеру до іменника першої частини. Дослідники зауважують, що смислову співвідносність з елементом першого компонента виявляють:

а) особові займенники;

б) займенникові прислівники.

У творах Г.Тютюнника нами зафіксовано такі структури з доповнюючим компонентом, який містить особові займенники: "Підійдеш до товариша Стукача - він тобі все розкаже"; "Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з'явився до Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного"; "Оце ж садиба Вихорів, він її знає"; "Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають".

Значно рідше зустрічаються речення, в яких у другій частині стоять займенникові прислівники: "Принеси його торбу, там должні ковбаси буть".

У конструкціях із доповнюючо-роз'яснювальними відношеннями займенники і прислівники виконують функцію семантичного зв'язку препозитивного складника з постпозитивним.

Речення цієї групи семантично не співвідносяться з жодним різновидом сполучникових структур, хоч їх будова і припускає можливість введення сполучних слів який, де, але за умови обов'язкового зняття займенника або прислівника другої частини. Тоді безполучникові конструкції з доповнюючим складником перетворюються у складнопідрядні речення з означальною підрядною частиною. "Підійдеш до товариша Стукача - він тобі все розкаже „- Підійдеш до товариша Стукача, який тобі все розкаже".

Як і в інших видах безсполучникових конструкцій, підстановка сполучників у структурах із доповнюючо-роз'яснювальними відношеннями не тільки впливає на структуру речень, але й змінює граматичне значення. Через це граматисти твердять про семантичну невідповідність зіставлюваних конструкцій. Тому їх не слід розглядати як синтаксичні синоніми.

Речення з другою доповнюючо-тлумачною частиною об'єднують компоненти, постпозитивний з яких становить тлумачення незрозумілого слова, вжитого у препозитивному складникові. Роз'ясненню може піддаватись іншомовне слово чи сполука слів або маловживане слово. У прозі Г.Тютюнника конструкції другої групи нами не зафіксовані.

У речення із доповнюючо-оціночно-висновковими відношеннями друга частина дає висновок висловленому у першому компоненті, поєднуючи це з оцінкою, яка залежить від семантики лексем і виявляється більшою чи меншою мірою. Обов'язковим структурним елементом другої частини є вказівні займенники то, це (оце)те, які співвідносять доповнюючий компонент з усім препозитивним складником: "Нікуди вони не ходили, це я тобі набрехав"; "А нічого того не буде, то все - бабські випадки".

Обов'язковість займенника у будові другої частини робить неможливим трансформацію структур із доповнюючо-висновковими відношеннями у сполучникові речення: вони не співвідносяться з жодним із різновидів сполучникових конструкцій.

Безсполучникові речення з другим доповнюючо-поширюваним компонентом передають додаткові зауваження без ознак роз'яснення, тлумачення чи оцінки. Такі доповнення можуть торкатися змісту всієї препозитивної частини, але можуть пов'язуватись і з одним чи кількома її лексичними елементами, наприклад: "Бо ті лящі дуже на сковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював"; "Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу"; "Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть"; "Чугай уже завів мотор: німецька техніка опанована"; "Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати"; "Вона не похитнулася, тільки ліве крило подалося назад"; "Скільки я на йому того пруття побив - до неба тин можна було б загородити"; "Харчі є - на двох вистачить"; "Уже зажав старий грудьми голову сина, підім'яв під себе - напирала стара степова сила на молоду, вимірюючи її витривалість"; "Закипіло в мене серце - сім шкур би з них зідрав за таку шкоду"; "Він зняв його з голови і побачив руде п'ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилась вниз".

За нашими дослідженнями, речення з доповнюючо-поширюваною частиною серед усіх груп доповнючих безсполучникових конструкцій займають центральну позицію у прозі Г.Тютюнника.

Отже, названі семантичні ознаки речень із доповнюючим компонентом засвідчують те, що доповнення, поширення сказаного характеризується різноманітним значенням, відтінки яких розпізнаються у конкретному смисловому наповненні безсполучникових конструкцій.

Отож, розуміння семантики терміна "пояснення" як розвитку змісту основного складу висловлення шляхом його деталізації зумовило розмежування в безсполучникових скдладних реченнях - синтаксичних відношень розгортання, уточнення, коментування і доповнення. Відповідно до синтаксичних відношень виділяється чотири різновиди конструкцій із пояснювальними відношеннями: з розгортаючою, уточнюючою, коментуючою, доповнюючою частинами. Кожен із названих різновидів характеризується відмінними семантико-структурними і стилістичними особливостями.

Важливою структурною ознакою аналізованих різновидів речень є порядок розташування компонентів як засіб вираження смислових і синтаксичних відношень. У препозиції стоїть пояснювальний складник, у пост пропозиції - пояснюючий. Транспозиція частин спричиняє втрату змісту або перетворення безсполучникової складної структури в інший семантико-синтаксичний вид.

Помітну роль в організації структурної схеми речень відіграють лексичні елементи. Відповідно до місця їх розміщення в складових частинах конструкції із пояснювальними відношеннями поділяються на дві групи: 1) речення з лексичним елементом у препозитивному компонентові; 2) речення з лексичними одиницями у постпозитивному складникові. До першої групи належать конструкції з розгортаючою та уточнюючою частинами, до другої - з коментуючою і доповнюючою. Лексичними елементами у першій групі є дієслова, займенники, іменники, прикметники, числівники, займенникові прислівники, у другій - вказівні й особові займенники, займенникові прислівники.

Функції лексичних елементів у цих групах неоднакові. Лексеми першого компонента своїм значенням передбачають пояснення, втіленням якого стає другий складник безсполучникового речення. Лексичні одиниці постпозитивної частини співвідносять другий компонент із першим як пояснююче до пояснюваного.

Згідно зі значенням лексичних елементів ,яке визначає характер відношень між першою і другою частинами, конструкції першої групи поділяються на дві підгрупи: речення з розгортаючою частиною, у яких роль структурного елемента відіграють дієслова певного значеннєвого наповнення, і уточнюючі, у яких пояснюваними словами є іменники, прикметники, числівники, займенники, прислівники. З лексичних елементів другої групи закріпленістю за підгрупами конструкцій характеризуються лише займенники: вказівні становлять конструктивну рису коментуючих структур, особові і вказівні - доповнюючих. Займенникові прислівники властиві обом різновидам речень.

За наявності названих виразних конститутивних лексичних елементів, які визначають семантико-синтаксичні відношення і становлять структурні ознаки всієї конструкції, участь часових, видових і способових форм дієслів - присудків у формуванні між складовими компонентами речень із пояснювальними відношеннями стає мінімальною. У цьому їх важлива синтаксична риса, за якою вони відрізняються від інших видів безсполучникових структур.

Із чотирьох розглянутих різновидів конструкцій із пояснювальними відношеннями речення з коментуючою частиною стилістично не співвідносяться зі сполучниковими реченнями: вони не мають синонімів у жодному зі складносурядних чи складнопідрядних структур. Конструкції кожного з інших трьох різновидів поділяються на групу стилістично співвідносних і групу стилістично неспіввідносних зі сполучниковими конструкціями.

Зіставлення безсполучникових складних пояснювальних речень і стилістично співвідносних із ними складнопідрядних структур дає змогу помітити експресивність перших і стилістичну підрядність других.

Наші дослідження засвідчують те, що у прозі Г.Тютюнника з-поміж конструкцій із пояснювальними відношеннями найчастіше вживаються речення з розгортаючою частиною, значно рідше зустрічаються структури із коментуючим компонентом.

3. Речення з відношенням детермінації

Назву цього різновиду конструкцій визначило часове співвідношення компонентів. У безсполучникових складних структурах, у яких одна з частин має часове значення, детермінуючий компонент називає час дії, впродовж якої, під час якої або після якої здійснилася, здійснювалася чи здійсниться інша дія, виражена дієсловом-присудком наступної частини; "Приїхали до лісу - зійшло сонце"

У реченнях цього різновиду взаємодія компонентів передає відношення однієї дії до часу іншої дії. У структурній схемі часовий складник стоїть у препозиції, становлячи "темпоральне тло", на якому розвивається наступна дія [31, с.91].

Граматисти зазначають, що безсполучникові конструкції з часовою частиною виражають два часових значення: одночасність і хронологічному послідовність. Коли дія, названа у першому складникові, становить динамічне тло, на якому триває інша дія і здійснюється а один із моментів продовжуваної першої дії; співвідношення між компонентами сприймається із значенням одночасності. Якщо ж дія першого складника завершується на початку другої, то конструкція має значення послідовності.

Речення з часовою частиною значно відрізняються від структур з перелічувальним значенням, компоненти яких розміщуються в одно часовому і різночасовому планах. Відмінність виражається структурно, семантично й інтонаційно.

Вони несхожі за будовою, бо протиставляються як відкриті ряди з одно функціональними частинами (речення з перелічувальним значенням) і бінарні структури з різнофункціональними компонентами (конструкцій з компонентом, що має часове значення). Зіставлю вальні речення різняться інтонацією: відкритим структурам властива однотипна інтонація переліку, інтонування першої і другої частин конструкцій із часовою семантикою різнорідне, тобто тон підвищується під час вимови детермінуючого складника і знижується під час вимови детермінантного компонента. Інтонація переліку відображає смислову наповненість ряду складників значеннєво відособлених один від одного, і в реченнях, що передають одночасність подій, і в структурах із послідовністю явищ. Смислова самостійність цих речень супроводжується їх смисловою автономністю. Жоден із часових компонентів не виступає часовим фоном, на якому б розгортались наступні події. Інтонування переліку виключає сприймання цілої складної конструкції як такої у якій наступна частина пов'язана з характером дії, названої у попередньому компонентові. Співвідношення ж, у якому дія наступного складника пов'язується з часом дії попереднього, властиве складним реченням, у яких інтонаційний малюнок характеризується попереднім підвищенням із наступним зниженням тону. У цих структурах дія першої частини пов'язана з дією другої і є її часовим показником, друга існує в межах тривання дії першого компонента або здійснюється в один з її моментів чи після неї. У цьому структурна інтонаційна і семантична різниця речень із часовою частиною і конструкцій зі значенням переліку одночасних чи послідовних дій.

Властиві структурам із часовим складником значення одночасності і темпоральної послідовності передаються і співвідношенням спільночасових дієслівних форм, і відношенням різних форм часу, вжитих в одному з часових планів - минулому, теперішньому, майбутньому.

За нашими даними, для вираження значення одночасності речень найхарактернішими у прозі Г.Тютюнника є випадки вживання присудків обох частин з однаковими дієслівними часовими формами, що передають об'єктивний час:

а) минулого: "Вели когось без ременями і пілотки, всі шепотіли [:- Он уже ... Повели до Махоткіна...]" "Ми жили зовсім у чужих людей - ви й подушки не дали під голови"; "Пиляли в кирнасовому лісі дуби - не вберігся Василь";

б) майбутнього: "Умиратимете - піп причастя не дасть".

Безсполучникових складних структур, у яких присудки обох частин виражені формою теперішнього часу, нами у прозі Г. Тютюнника не зафіксовано. Граматисти стверджують, що значення одночасності можливе і при вираження присудків обох компонентів різними часовими формами, які завдяки їх властивості набувати відносно-часове значення сприймаються в одному часовому плані. Однак такі конструкції у тканині творів Г.Тютюнника не зустрічаються. Є лише випадки, коли дієслово першого складника передано формою майбутнього часу, а в другій частині використовується складений дієслівний присудок, який разом із присудком першої частини формує одну часову площину: "Нас тут не буде, доведеться самим себе захищати".

У структурах із темпоральною наступністю дія, виражена першим складником, передуючи дії другого, стає часовою межею, після якої здійснюється наступне. Динаміку дій можуть передавати присудки, що виражаються співвідношенням різних та однакових часових форм:

1) минулого і минулого: "А прийшли червоні - не соромлячись людей, штани скидав, рубчики показував"; "І тільки він кинув мило, плигнула в річку";

2) майбутнього і майбутнього: "Німці ж тільки ступлять - тебе ж першого на шворку, горе ти моє нещасне"; "Приведуть - довідаєшся".

Значення послідовності властиве також конструкціям, друга частина яких має форму наказового способу, наприклад: "Прийду німець - стійте один за всіх і всі за одного"

Як засвідчують наші дослідження, часові відношення пов'язані з певним розташуванням компонентів, при якому препозитивним є часовий складник. У такій структурі важливу роль відіграє смислове наповнення часового складника, зумовлене введенням до його складу своєрідних лексичних одиниць. Часові відношення виразно виражають дієслова на позначення прибуття: прийти, приїхати, прилетіти, наприклад: "Приходив - покірно горнулася до нього, мовчала і любила"; "Приїдеш колись до нас олію бити, ми з тебе надавимо макухи"; на позначення початку і кінця; починатися, минати, кінчатися тощо, наприклад: "Почнеться косовиця - рубля притягнути нічим буде".

Часове значення першого компонента підкреслюється також сполученням названих вище дієслів з іменниками, семантика яких має часові ознаки: день, пора, осінь, весна, наприклад: "Прийде зима - можна чаю випити". Наявність таких лексичних елементів вказує на час, на тлі якого відбувається чи відбудеться інша дія.

Детермінуюча частина набуває відчутно темпорального значення також у випадку вираження її присудка дієсловами, що позначають часову пору доби - виднітися, темніти, смеркати тощо, а також словосполученнями на зразок зійшло (зайшло) сонце, ще й не світ та інших: "Приїхали до лісу - зійшло сонце". Виразно-часова семантика детермінуючого компонента у таких реченнях дає йому змогу займати і препозицію і постпозицію: "Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися". Таке розміщення складників не заважає розумінню часових відношень: друга частини називає час, у який відбувається дія, названа в першому компонентові: Б.М.Кулик зауважує, що подібні конструкції припускають перетворення будь-якого складника в підрядну частину [48, с.121]: Коли Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не бились і Йонька прокинувся, коли ще чорти й навкулачки не бились. Але така трансформація ніяк не порушує логіки передачі відповідним компонентом часового значення.

Характерна особливість безсполучникових складних речень із часовим складником полягає у тому, що ці структури припускають введення до часового компонента сполучних слів коли, як. Цьому сприяє подібність сполучникових і безсполучникових конструкцій у вираженні часовими і способовими формами присудків. Проте властива безсполучниковим реченням із часовим складником динамічність не робить їх семантично тотожними з відповідними сполучниковими складними одиницями. Складнопідрядні структури з підрядними часу і безсполучникові конструкцій з часовою частиною - "стилістичні синоніми, а не різноструктурні синтаксичні варіанти вираження часових відношень" [31,с.96].

Отже, порядок розташування компонентів, видо-часові і часово-способові співвідношення та інтонація у безсполучникових складних реченнях із часовим компонентом тісно переплітаються і взаємодіють із лексичною наповнюваністю частин і в окремих випадках залежить від неї. Тому, як зазначають деякі дослідники, під час аналізу цього різновиду безсполучникових конструкцій недостатньо підкреслювати, що в них вираження граматичного зв'язку здійснюється лише завдяки видо-часовим співвідношенням, позицією компонентів й інтонацією [49, с.272]. У детермінантному часовому співвідношенні велику роль відіграє семантика лексем детермінуючого складника.

3.2 Умовно-наслідкові речення

Умовно-наслідкові - це такі безсполучникові конструкцій, у яких один із компонентів вказує "на реальну, потенціально реальну чи ірреальну" [31, с.97] умову звершеної або необхідної дії чи стану, реалізація якої дає чи може дати реальний, сподіваний або можливий, але не реалізований наслідок.

Семантична вираженість дії, що зумовлює результат, визначила переважне розміщення умовної частини безсполучникового складного речення на першому місці, а наслідку - на другому: "Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть". На думку С.І.Дорошенка, видо-часові і часово-способові співвідношення умовного і наслідкового компонентів, що визначають реальний, потенціальний чи ірреальних характер умови, служать основою поділу умовно-наслідкових конструкцій на речення реальної, потенціальної й ірреальної умови. У структурах реальної умовності називається умова, яка реально існувала, існує чи здійсниться у майбутньому, наприклад: "Знайдуть - до вечора не доживу". Речення потенціальної умовності вказують на умову, що може або могла збутись: "Були б кістки - м'ясо наросте". Ірреальна умовність виражає умову, яка не здійснилась і не може здійснитись: "Отже, їй богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би".

Умовно-наслідкові відношення виявляються у значеннях одночасності й послідовності, ґрунтуються вони на співвідношення вило-часових форм дієслів дійсного, умовного і наказового дієслів, а також інфінітива.

З-поміж видо-часових і способових відношень виділяється низка таких, що нагадують співвідношення присудків конструкцій інших різновидів детермінантного виду, зокрема структур із часовою частиною. Найчастіше це стосується речень реальної умовності, які формують умову, що існувала, існує чи здійсниться у майбутньому і в час якої чи після якої виникає результат. Подібно до цього видо-часова і способова співвідносність дієслів у конструкціях із часовим значенням формує реально існуючі відношення дії - часу, в межах якої чи після якої відбувається інша дія.

Як і в структурах із часовим компонентом, в умовно-наслідкових конструкціях, значення попередності/наступності передаються різночасовими і спільно часовими дієслівними формами складників. У творах Г.Тютюнника нами зафіксовані такі умовно-наслідкові речення, у яких присудки виражені часовими формами:

1) теперішнього і майбутнього часу: "Не хочеш по-доброму, візьму силою"; "Любов та совіт, житимуть не гірше других";

2) майбутнього і майбутнього часу: "Підеш за правдою ніхто тебе не обидить".

Часову послідовність умовно-наслідкових конструкцій передають також присудки, виражені в обох частинах однією і тією самою часовою формою а також це значення відтворюється у випадках використання у першому компоненті присудка, вираженого формою доконаного виду, а в другому - доконаного або недоконаного, наприклад: майбутній - майбутній: "Ти не вб'єш - тебе вб'ють"; "А доглянете - від Радянської влади вам буде велика подяк"; "Не вбережемо його чоловіка - нас усіх перестріляють"; "Знайдуть Северина - обох за грати посадять"; "Не дай же бог, помітить, отут нам з тобою і клинці заб'ють". Дослідники наголошують на тому, що в українській мові серед безсполучникових складних умовно-наслідкових речень реальної умовності центральну позицію займають конструкції, у яких співвідносяться форми майбутнього часу доконаного виду в обох компонентах [31, с.98]. Це пояснюється характером майбутнього часу, який тією чи іншою мірою уявляється умовним.

Безсполучникові речення з часовою частиною і умовно-наслідкові безсполучникові структуру поділяються на одно модальні і двомодальні [31, с.100]. Одномодальні - це переважна більшість конструкцій, у яких присудки обох складників виражені формами дійсного або умовного способу. ДО одно модальних умовно-наслідкових речень належать також і такі структури, у яких присудок першого компонента передається формою наказового способу, а другого - дієсловом дійсного способа: "Накажіть - я все виконаю"; "Тебе, Гнат, постав на перехресті - німці нізащо не підійдуть". Це конструкції реальної умовності. У них наказ сприймається як умова, виконання якої мусить дати результат. Така синтаксична роль форми наказового способу впливає на вираження нею імперативності: вона втрачає ознаки наказовості, тому й усе речення сприймається із значенням одномодальності.

Специфіка конструкцій із наказовим способом і першій частині проявляється не лише у властивості названих дієслівних форм функціонувати з переносним значенням, але й у тому, що аналізовані речення не мають структурних відповідників серед складнопідрядних синтаксичних одиниць А це означає, що ці безсполучникові речення, будучи семантично співвідносними зі сполучниковими не припускають введення сполучного елемента без зміни морфологічних ознак присудків.

Двомодальними бувають: а) умовно-питальні, наприклад: "Ровами обкопаємось, - куди пройде?"; "Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже теляткам витримувати?"; "Ще раз налетять - кого ж я повезу в тил?"; б) умовно-спонукальні конструкцій: "Ще раз застану - не нарікай".

Той факт, що у структурах із часовим компонентом і в умовно-наслідкових конструкціях реального значення є випадки збігу часового способових форм, дав підстави деякі групи речень із часовим складником вважати "близькими до безсполучникових умовних"[49, с.264], а певні групи умовно-наслідкового різновиду вважати умовно-часовими [34,с.20] чи такими, що "можуть суміщати значення часу і значення зумовленості [48,с.124]. А це в свою чергу стало приводом до розгляду подібних структур як синтаксичних одиниць із недиференційованими умовно-часовими відношеннями [29, с.45-46].

Однак, як зазначають інші мовознавці, близькість власне граматичних ознак вираження часових значень не може служити основою ні для їх ототожнення, ні для визначення не диференційованості відношень компонентів умовно-наслідкових і часових конструкцій [31, с.102]. "Недиференційованість" окремих видів зіставлюваних речень виникає внаслідок змішування граматичного співвідношення часу (передуючого і наступного), що властиве обом різновидам безсполучникових структур і семантичного відношення часу першої частини як фону дії другої (яке визначає різновид речення із часовим значенням). Разом із тим і речення з часовим складником, і конструкції з умовною частиною, хоч мають у багатьох моментах однакову граматичну видо-часову вираженість, відзначаються відмінною семантикою, створюваною відношенням компонентів і лексичним їх наповненням.

Видо-часове відношення як граматична ознака безсполучникової структури є морфолого-синтаксичною основою всіх різновидів детермінантного виду конструкцій. Із цього погляду всі вони однаковою мірою часові. Однак на цьому "граматичному видо-часовому грунті формується семантична надбудова, яка диференціює детермінантні речення за роллю детермінуючого складника стосовно детермінантної частини" [31,с.102]. Якщо детермінуючий компонент виражає час, протягом якого або в який чи після якого з'являється інша дія то така безсполучникова складна конструкція іменується реченням із часовим скадником. Коли ж видо-часове співвідношення фіксує наслідок, зумовлений дією, вираженою першим компонентом, виникає інша значеннєва синтаксична одиниця - умовно-наслідкова. Отже, на грунті одних і тих самих граматичних показників із урахуванням семантики елементів формується відмінне значеннєве наповнення всієї безсполучникової конструкції або з часовим, або з умовним компонентом. У різновиді речень із часовим складником перша частина називає дія як таку, що не несе в собі ніяких ознак зумовленості наступної дію, названої постпозитивним компонентом. В умовно-наслідкових структурах препозитивний компонент виражає умову, здійснення якої дає чи може дати певний результат.