Правова природа та сутність оскарження та перегляду судових рішень

3. апеляційний суд скасовує ухвалу і передає на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд першої інстанції порушив порядок постановлення ухвали; якщо ухвала винесена неповноважним суддею (наприклад, ухвала винесена суддею, який вже розглядав дану справу в суді першої інстанції і рішення по справі було скасоване); якщо ухвала була постановлена до розгляду справи в стадії судового розгляду чи хоча б до розгляду його в попередньому судовому засіданні.

Слід також зазначити, що ЦПК вказує перелік підстав для скасування ухвал і передачі її на новий розгляд до суду першої інстанції. Такими підставами являються: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання (ст. 311 ЦПК України).

2.3 Особливості апеляційного розгляду цивільних справ та його наслідки

За результатами розглянутої в апеляційному порядку справи суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу. Ними є постанови суду апеляційної інстанції, у яких даються відповіді на апеляційні скарги суб'єктів права апеляційного оскарження з приводу наслідків нового (повторного) розгляду і вирішення цивільної справи, перевірки з фактично та правової сторони рішення, ухвали суду першої інстанції, що не набрало законної сили, їх обґрунтованості і законності Безлюдько І.О., Бичкова С.С., Бобрик В.І. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник /За ред. Бичковою С.С. - К.: Атіка, 2006 р., С. 312.

Рішення і ухвали суду апеляційної інстанції ухвалюються чи постановляються іменем України після розгляду справи за апеляційною скаргою в нарадчій кімнаті, де ніхто не має права перебувати, крім колегії у складі трьох суддів, яка розглядає апеляційну скаргу. Це правило забезпечує вільне обговорення доводів скарги та виключає можливість стороннього впливу на суддів при ухваленні ними рішення або постановлення ухвали, які приймаються більшістю голосів і підписуються всім складом суду, який розглядав справу. Суддям заборонено оголошувати міркування, які були висловлені в нарадчій кімнаті (ст. ст. 19, 196, 313 ЦПК). У випадку незгоди з рішенням/ухвалою, суддя має право викласти письмово свою думку, яка підшивається до справи.

Апеляційний суд ухвалює рішення тільки у разі скасування, зміни чи ухвалення нового рішення (ч.2 ст. 314 ЦПК), а згідно з п. п. 1-6 ч.1 ст. 314 ЦПК, постановляє ухвалу у випадках,

- відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без зміни;

- скасування рішення, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції;

- скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду;

відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали без зміни;

зміни ухвали суду першої інстанції;

- скасування ухвали та вирішення питання по суті.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції визначено в ст. 315 ЦПК України. Відповідно елементи змісту, що поєднані найближчою метою згруповані в чотири частини: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну.

У вступній частині ухвали зазначається: час і місце її постановлення, найменування суду; прізвища та ініціали головуючого і суддів; прізвище та ініціали секретаря судового засідання; найменування справи та повні імена (найменування) осіб, які беруть участь у справі; вказівка, в якому засіданні відкритому чи закритому - розглядалась справа.

Описова частина ухвали апеляційної інстанції має містити зміст вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції, викладених у стислій, але вичерпній формі. В цій частині ухвали також зазначаються узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальнені доводи та заперечення інших осіб, які беруть участь у справі; обставини, встановлені судом першої інстанції.

Ухвала суду апеляційної інстанції повинна бути мотивованою. Мотивувальна частина ухвали - це її аналітична система, що є основою для висновків суду апеляційної інстанції щодо законності, обґрунтованості оскаржуваного судового рішення, та свідчить про якість перевірки. Викладення мотивів визначає, як судом оцінені докази, чим керувався суд при вирішенні справи, чому дійшов саме до такого висновку, має велике значення як для учасників процесу, так і для суду апеляційної інстанції, робить ухвалу суду переконливою. Відповідно до п.3 ч.1 ст. 315 ЦПК в цій частині зазначаються мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався. Мотиви мають бути ретельно аргументовані, спиратись на матеріали, наявні в справі, нові докази.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції зазначає мотиви цього. Дійшовши висновку щодо необхідності скасування рішення суду першої інстанції і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, в ухвалі зазначають, які порушення закону були допущені судом першої інстанції.

В резолютивній частині ухвали, що є завершальною, суд у точній відповідності до своїх повноважень, визначених ст. 307 ЦПК, має коротко і чітко сформулювати свій кінцевий висновок щодо наслідків розгляду апеляційної скарги. Як при скасуванні рішення, так і при залишенні його без змін в резолютивній частині ухвали слід зазначити, рішення якого суду і в якій справі скасовується або залишається без змін. Також має міститись вказівка щодо розподілу судових витрат, строку і порядку набрання ухвалою законної сили та щодо права на її оскарження. Крім того, якщо оскаржуване рішення вже виконане (ст. 306 ЦПК), суд апеляційної інстанції у разі скасування рішення із закриттям провадження по справі, залишенням позову без розгляду має зазначати в резолютивній частині про поворот виконання (ст. 380 ЦПК).

За змістом рішення має відповідати правилам ст. 316 ЦПК України. За загальними вимогами воно також складається зі вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

Стосовно вимог до вступної частини рішення, то вони такі самі, як в ухвалі суду апеляційної інстанції Чорнооченко С.І. Цивільний процес. Вид. 2-ге, перероб. Та доп..: Навч. посібник. - К.: Центр навч. літерат. - 2005 р. - С. 244.

В описовій частині коротко вказуються зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції, стисло зазначається зміст вимог апеляційної скарги, викладаються узагальнені доводи особи, яка подала скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших осіб, які беруть участь у справі.

У мотивувальній частині наводяться всі міркування суду апеляційної інстанції, на яких ґрунтується рішення у справі: мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового; встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини. Мотивувальна частина місить також опис підстав задоволення вимог: чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулась до суду . Необхідним атрибутом цієї частини є посилання на закон, на основі якого вирішено справу, з зазначенням статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту, а також процесуальний закон, яким суд керувався.

У резолютивній частині рішення зазначаються: висновок апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду апеляційної інстанції по суті позовних вимог: розподіл судових витрат, строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження. Вказується про поворот виконання за умов, передбачених ст. 380 ЦПК, у разі негайного виконання рішення суду першої інстанції, а також у випадку виконання рішення, якщо пропущений строк апеляційного оскарження було поновлено.

Якщо суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову в позові повністю, у резолютивній частині рішення має зазначатись, кому саме, в чому і проти кого суд відмовляє. Якщо позовні вимоги задоволено частково, то має бути зазначено, які вимоги задоволені і в чому відмовлено. З метою запобігання незрозумілостей при виконанні рішення у резолютивній частині зазначається точне і повне найменування організації, прізвище, ім'я по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання.

Постановлена ухвала, ухвалене рішення суду апеляційної інстанції проголошуються за правилами, передбаченими ст. 218 ЦПК, згідно з якою рішення суду або проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків передбачених ч.3 ст. 6 ЦПК, ст. ст. 218, 317 ЦПК; головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження; в разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, суд зобов'язаний повідомити коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитись з повним рішенням суду.

Рішення і ухвала апеляційного суду вступають в законну силу з моменту проголошення (ст. 319 ЦПК). Дане положення також закріплене в ч.1 ст. 223 ЦПК, яка передбачає, що у випадку подачі апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасоване, вступає в законну силу після розгляду справи апеляційним судом. Рішенню, яке набуло законної сили, притаманні такі ознаки як неопровержімість, виключність, преюдиціальність, виконавчість, загальнообов'язковість (ст. 223 ЦПК) Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс: Підручник. -К Видавничий дім «Ін Юре». - 2005. - С. 291. Разом з тим ч.2 ст. 318 ЦПК встановлює виключення з принципу неопровержімості вступу в законну силу рішення чи ухвали суду апеляційної інстанції. Згідно з ст. 308 ЦПК, якщо апеляційні скарги на рішення суду чи ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені ЦПК строки, але поступили після закінчення апеляційного розгляду справи чи коли строки на подачу апеляційної скарги в зв'язку з пропуском їх по поважним причинам були відновлені чи продовжені і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня при розгляді справи; апеляційний суд в залежності від обґрунтованості апеляційної скарги може скасувати своє рішення чи ухвалу Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар /Червоний Ю.С., Волосатий Г.С., Єрмолаєва В.О. та ін.. - X.: «Одіссей», 2007. - С. 587.

Відповідно до ст. 320 ЦПК апеляційний суд може постановити окрему ухвалу в разі виявлення при розгляді справи порушення закону та причин, які сприяють порушенню законності і направити цю ухвалу відповідним особам та органам для вжиття необхідних заходів по усуненню цих причин. На протязі місяця від дня отримання окремої ухвали суд, який її виніс, повинен бути повідомлений про вжиті заходи. Про необхідність більш повного виявлення причин і умов, які сприяли виникненню цивільних правопорушень і на необхідність реагувати на порушення законності шляхом постановлення окремих ухвал звертає увагу судів п.22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008р. №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку». Попередження і усунення випадків порушення законності являється метою окремих ухвал суду. Вона безпосередньо пов'язана з цілями правового регулювання і з цілями будь-якого провадження, яке повинне сприяти укріпленню правопорядку і законності, попередженню правопорушень, формуванню поваги до закону та суду.

Апеляційний суд на відміну від суду першої інстанції, має право постановити окрему ухвалу не тільки у випадку виявлення при розгляді справи фактів порушення законності і правопорядку окремими особами чи органами, але має право також постановити окрему ухвалу, в які вказати порушення норм права і помилки, які допустив суд першої інстанції, котрі не являються підставою для скасування рішення чи ухвали суду першої інстанції (наприклад, якщо суд першої інстанції значно порушив строки призначення справи до розгляду).

Судові рішення апеляційного суду оформляються, видаються або надсилаються в порядку, передбаченому ст. ст. 222, 321 ЦПК. Так, судові рішення і ухвали апеляційного суду оформляються і видаються особам, що брали участь у справі, на їх вимогу не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення, ухвали, а особам, що брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні - на протязі того ж терміну висилаються копії судового рішення, ухвали наказним листом з повідомленням про вручення. Копії судових рішень, ухвал апеляційного суду повторно видаються судом першої інстанції, де знаходиться на зберіганні справа.

Слід також звернути увагу на те, що у випадку скасування апеляційним судом оскаржуваного рішення суду першої інстанції, підсумки і мотиви, по яким скасовано рішення, викладеш в ухвалі суду апеляційної інстанції обов'язкові для суду першої інстанції при новому розгляді справи. Зважаючи на цю обставину, після закінчення апеляційного провадження справа в семиденний термін направляється до суду першої інстанції, який розглядав оскаржуване рішення чи ухвалу.

цивільний апеляційний касація оскарження

РОЗДІЛ 3. КАСАЦІЙНИЙ ПЕРЕГЛЯД ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

3.1 Об'єкти, суб'єкти касаційного оскарження

Право на касаційне оскарження судових рішень є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі. Це право на порушення провадження у суді касаційної інстанції щодо перевірки законності рішень і ухвал суду, що набрали законної сили. Це гарантоване Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право на ефективний правовий захист у відповідному національному органі, а точніше є складовою забезпечення таких прав. Тобто касаційна інстанція покликана перевіряти законність оскаржених рішень суду першої та апеляційної інстанцій та своєчасно усувати помилки і порушення у роботі судів з розгляду цивільних справ.

Із прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. досить суттєво укріпився та поглибився принцип диспозитивності при здійсненні права на касаційне оскарження. Адже раніше перевірка рішень і ухвал судів першої та апеляційної інстанції проводилась у порядку нагляду, при якому касаційне провадження не завжди розпочиналося з ініціативи зацікавлених осіб, а скоріше за бажанням вищих наглядових інстанцій суду й прокуратури, які начебто мали турбуватись про те, щоб не існувало жодного судового рішення, винесеного з порушенням закону. При чому, при розумінні поняття «зацікавлені особи», слід відносити до них сторін та інших осіб, які брали участь у справі, чи тих, інтереси яких зачіпаються рішенням суду. То з прийняттям цього закону зацікавлені особи самі можуть розпоряджатися своїми правами при розгляді справи у суді, в першу чергу самостійно вирішувати питання стосовно того, чи подавати касаційну скаргу, чи ні.

Взагалі питання про суб'єктів касаційного оскарження має важливе значення. Саме в результаті їхньої діяльності може виникнути касаційне провадження з перевірки законності судових рішень. Для того, щоб стати суб'єктом касаційного провадження, особа має володіти правом на касаційне оскарження - це гарантоване державою право особам, які брали участь у справі та їх правонаступникам і особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи та обов'язки на можливість звернення до суду касаційної інстанції з метою перевірки законності рішень суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку та рішень, ухвал апеляційного суду, що набрали законної сили Цивільний процес України: підручник/ P.M. Мінченко, і.В. Андронов [та ін.]; за ред.. P.M. Мінченко, І.В. Андронов. - X.: Одіссей, 2012. - С 398..

На сьогоднішній день право на касаційне оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 21 лютого 2012р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004, №40-41,42, ст.492. -Ст. 324. Тлумачення цього положення дозволяє сформулювати тезу про те, що процесуальне становище суб'єкта касаційного оскарження, визначається характером його юридичної зацікавленості і процесуальними юридичними зв'язками з іншими учасниками процесу. Суб'єктом права касаційного оскарження є особа, яка має можливість вимагати у держави виконання її юридичного обов'язку щодо встановлення та забезпечення ефективного порядку касаційного перегляду справи, а цей обов'язок містить в собі проведення касаційного розгляду справи у відкритому режимі з повідомленням всіх осіб, які мають юридичний інтерес; надати учасникам касаційного провадження можливість висловити власні доводи і пояснення щодо підстав, що стосуються касаційного перегляду справи, і обґрунтувати їх.

Беручи участь в судовому процесі, суб'єкти касаційного оскарження прагнуть довести до відома суду порушення норм законодавства судами першої та/або апеляційної інстанції, щоб виключити можливість незаконного настання невигідних для себе правових наслідків. Суб'єкти оскарження рішень, що вступили в законну силу, ініціюють додаткову перевірку судових актів, аргументуючи скаргу переконливими доводами про допущені нижчестоящими судами істотні порушення норм матеріального чи процесуального права. Також слід відмітити, що цивільне процесуальне законодавство не містить обов'язку для вступу в справу суб'єктів права касаційного оскарження, а надає їм таке право.

Для більш зручного розуміння питання про суб'єктів, які мають право ініціювати касаційне провадження, можна їх згрупувати наступним чином: сторони (позивач та відповідач); інші особи, які беруть участь у справі (треті особи, як ті, що заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, так і ті, що не заявляють таких вимог; представники сторін та третіх осіб; особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб); особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, і які мають відповідну цивільну процесуальну правосуб'єктність.

Таким чином право на касаційне оскарження належить, насамперед, особам, які брали участь у справі і для їх детального розгляду слід звернутися до Загальних положень Цивільного процесуального кодексу України. Перелік цих осіб міститься у ст. 26 відповідного кодексу, до яких відносяться сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, у справах також можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. При чому сторони мають право на касаційне оскарження незалежно від їх особистої участі під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції. Слід також зазначити, що сторони (позивач і відповідач) мають самостійне право на касаційне оскарження рішення суду і в тих випадках, коли в справі беруть участь кілька позивачів або відповідачів - співучасників або коли судом здійснена заміна неналежної сторони. Якщо позивач не погоджується на заміну відповідача і суд притягає до участі в справі іншу особу як співвідповідача, обидва відповідачі вправі оскаржити рішення в касаційному порядку. Таким же правом користуються і процесуальні правонаступники сторін та інших осіб, які беруть участь в справі, коли за законом таке правонаступництво може мати місце та коли правонаступництво виникло до набрання судовим рішенням чинності. В такому разі всі вчинені дії до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього так само, як вони були обов'язковими для особи, яку він замінив.

Право касаційного оскарження судових рішень надано також третім особам як з самостійними, так і без самостійних вимог, а також заявникам і заінтересованим особам у справах наказного та окремого провадження.

Відповідним правом володіють також і представники сторін та третіх осіб. Адже оновлення і розвиток існуючих галузей права, які інтенсивно змінюються та ускладнюються, поява нових категорій справ зумовлює складнощі у їх застосуванні, особливо особами, які не знають тонкощів нормативно-правових актів. У цих умовах необхідність у професійному представництві є особливо помітною, тому все більшого значення набуває представництво, що здійснюється кваліфікованими юристами на договірних засадах. Інститут представництва відіграє значну роль у системі процесуально-правових відносин, щодо захисту прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у справі Чванкін С.А. Представництво юридичних осіб у цивільному процесі // Часопис цивілістики. Науково-практичний журнал. - 2010. Вип. 9. - С 31. На сьогоднішній день більшість спорів розглядаються судом за Ініціативою та участю представників. Так відповідно до ст. 38 Цивільного процесуального кодексу України, сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Інститут процесуального представництва відповідає положенням ст. 59 Конституції України, яка передбачає право кожного на правову допомогу. Таким чином представництво в цивільному процесі є можливим при розгляді будь-якої справи на всіх стадіях процесу, метою якого є надання правової допомоги особі, яку він представляє та суду у встановленні обставин справи. Але треба враховувати, що право подання касаційної скарги може бути обмеженим правовою природою здійснюваного представництва, тобто відповідно до самого змісту довіреності, строком дії договору доручення чи іншими особливостями. Так на практиці трапляються випадки, коли суддя не приймає скаргу, подану договірним представником. Такі дії можуть бути визнаними правильними лише в тих випадках, коли скарга підписана представником, який не має на це спеціального уповноваження. Отже до касаційної скарги, підписаної представником, повинно бути долучене доручення або інший документ, що підтверджує його повноваження, якщо в справі такого документа немає. Однак якщо скарги підписано стороною або іншою особою, яка бере участь у справі, то представник може подати її до суду, маючи загальні повноваження. Законним представникам для подачі касаційної скарги спеціальних повноважень не потрібно. Вони можуть учиняти від імені осіб, яких представляють, будь-які процесуальні дії, право на вчинення яких належить таким особам, у тому числі самостійно оскаржувати рішення, не маючи спеціального доручення. Тобто представництво у цивільному процесі - це процесуальна діяльність, яка протікає в межах правовідносин між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), що здійснюється з метою захисту та охорони права, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють і надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі Чванкін С.А. Представництво юридичних осіб у цивільному процесі // Часопис цивілістики. Науково-практичний журнал. - 2010. Вип. 9. - С 32.

Однак відносно представництва у цивільному процесі слід сказати, що у цьому питанні були деякі складнощі відповідно до сучасного цивільного процесуального законодавства. Особливо це стало помітним піл час реформування цивільного судочинства у напрямку наближення до європейських стандартів. Одним із таких стандартів є зобов'язання держави надати безкоштовну юридичну допомогу заінтересованій особі, яка не має коштів на оплату послуг представника. Ця проблема регулюється ст. 84. Цивільного процесуального кодексу України, ч.1 якої говорить, що витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Відповідно вказана норма є досить розмитою і потребує додаткової правової регламентації, що відбулося з прийняттям Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 року.

До суб'єктів права на касаційне оскарження також слід віднести органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб. Це може бути прокурор, Уповноважений Верховної ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, правова регламентація права на касаційне оскарження яких потребує окремого розгляду.

Так, на сучасному етапі проведення судової реформи в Україні важлива роль у здійсненні захисту прав, свобод та інтересів громадян відведена прокуратурі, яка на сьогоднішній день здійснює представницьку функцію в цивільному судочинстві, а не наглядову, як було раніше. Безумовно, здійснення прокуратурою представницької конституційної функції представництва прав громадян у суді є вагомим внеском на шляху руху України до міжнародних стандартів з цивільного судочинства - діяльності прокуратури притаманні оперативність, ефективність, безкоштовність, що в умовах економічної кризи та низького рівня правової культури значної частини населення виступає реальним інструментом твердження верховенства права, захисту законних прав, свобод та інтересів громадян Озерський І.В. Майбутні особливості представництва прокурора у цивільному судочинстві у світлі нового цивільного процесуального законодавства// Економіка, фінанси, право. -2005. - №6. - С.19. Між тим на сьогоднішній день правова регламентація участі прокурора у цивільному судочинстві має певні недоліки, в тому числі і у касаційному провадженні. Адже у ст. 324 Цивільного процесуального кодексу України, яка регламентує право касаційного оскарження, передбачені лише особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки. Проаналізувавши дану статтю, можна зробити висновок, що вказаний в ній перелік осіб є вичерпним. А у ч.4 ст. 46 цього ж кодексу вказано, що прокурор, який не брав участі у справі, має право знайомитися з матеріалами справи в суді з метою вирішення питання про наявність підстав для подання касаційної скарги. Таким чином ми бачимо невідповідність загальної та спеціальної норми Цивільного процесуального кодексу України, і можемо зробити висновок про необхідність усунення таких прогалин шляхом внесення доповнень щодо права прокурора, який не приймав участі у справі, на касаційне оскарження судових рішень. На сьогоднішній день діяльність прокурора регулюється Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, відповідно до ст. 35 якого прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили. При чому право внесення касаційної скарги на рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді попередніх інстанцій. А помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть подавати касаційні скарги тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь.

Можна вказати й на інші недоліки чинного цивільного процесуального законодавства України.

Так право на касаційне оскарження Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини регулюється Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року, відповідно до ст. 13 якого Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом, Дане право також передбачено ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України. В даних статтях не конкретизовано на якій саме стадії цивільного процесу Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду, тому доцільним буде ввести відповідні доповнення.

Відповідно до ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України суб'єктами права на касаційне оскарження також є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які у випадках, встановлених законом можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце в цивільних справах, що пов'язані з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і коли така участь передбачена законом. Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки і піклування, житлово-комунальним, фінансовим та іншим органам.

Таким чином, можна зробити висновок, що право на касаційне оскарження крім осіб, зазначених у спеціальній статті Цивільного процесуального кодексу України, має на підставі загальних статей цього ж кодексу ще й прокурор, а у разі приймання участі у справі по першій інстанції - також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Але для удосконалення цивільного процесуального законодавства, усунення в ньому прогалин та для сприяння зручності його використання, доцільно підняти питання щодо закріплення права на подання касаційної скарги даних суб'єктів безпосередньо у главі Цивільного процесуального кодексу України «Касаційне провадження».

Не слід забувати, що право касаційного оскарження судового рішення мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки. Але в даному випадку існують свої особливості. Головною специфічною ознакою є те, що зазначені особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або обов'язки. Тому, за загальним правилом, у цих осіб відсутні правові підстави для касаційного оскарження ухвал суду (оскільки ухвалами не вирішуються питання про спірні права та обов'язки), а також оскарження рішень суду, які в майбутньому лише можуть вплинути на права та обов'язки осіб, які не залучалися до справи. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в касаційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права або обов'язки цих осіб.

Кожен суб'єкт процесуальної діяльності виконує чітко визначені функції, відповідно до яких він наділяється комплексом прав і обов'язків. Суб'єктивні цивільні процесуальні права та обов'язки сторін, третіх осіб, заявників і зацікавлених осіб та їх представників, прокурора, експертів, свідків та інших учасників процесу кореспондують правам та обов'язкам суду.

Право подання касаційної скарги обмежується об'єктом оскарження, який відіграє своєрідний фільтр рішень та ухвал, що підлягають перегляду в касаційному провадженні. Це дійсно є необхідним завданням, адже при дослідженні історії розвитку законодавства про касаційне провадження, ми не один раз стикалися з проблемою перевантаженості суду касаційної інстанції, в результаті чого суттєво порушувались строки даного провадження.

Так, відповідно до ст. 324 Цивільного процесуального кодексу України об'єктами касаційного оскарження є: рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку; рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; деякі ухвали суду першої інстанції, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. До ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в порядку касаційного провадження після їх перегляду в апеляційному порядку відносяться ухвали щодо: відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу; повернення заяви позивачеві (заявникові); відмови у відкритті провадження у справі; зупинення провадження у справі; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду; залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду; відмови у відкритті провадження за ново виявленими обставинами; видачі дубліката виконавчого листа; відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення; звернення стягнення на грошові кошти;, що знаходяться на рахунках; заміни сторони виконавчого провадження; визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами; рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; повороту виконання рішення суду; відмови в поновленні втраченого судового провадження; відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду; повернення заяви чи скасування рішення третейського суду; повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

Дані об'єкти касаційного оскарження суттєво відрізняються від тих, що були закріплені у попередньому законодавстві, коли до такого провадження допускалися практично всі рішення і ухвали судів як апеляційної, так і першої інстанцій. В результаті чого виникла досить велика проблема перевантаженості суду касаційної інстанції. Цю проблему намагалися вирішити шляхом встановлення певних вимог до об'єктів касаційного оскарження. Так ще у березні 2002 року Верховна Рада України прийняла зміни до ст. 320 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, відповідно до яких було встановлено своєрідний процесуальний фільтр у вигляді обов'язкового перегляду рішень судів першої інстанції апеляційними судами з метою забезпечення права на касаційне оскарження Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України: Закон України від 7 березня 2002р.//Відомості Верховної Ради України. - 2002, -№30. - Ст.209.. Але це рішення певний час не було остаточним, так як під час прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України актуальним було питання про можливість «стрибаючої касації», тобто оскарження рішення суду першої інстанції, минаючи апеляційну інстанцію. На мою думку існування «стрибаючої касації» є недоцільним, адже важливою рисою сучасної системи перегляду судових постанов є функціональність, яка виявляється у тому, що кожен спосіб оскарження виконує свої функції. Так, В. Шишкін, суддя Конституційного суду України, відзначає дотримання в організаційних структурах жорсткої класифікації та етапності провадження у справах (перша, апеляційна, касаційна інстанції) одним із доктринальних напрямів щодо організації судового устрою з урахуванням вимог Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини О.В. Домянова. Система оскарження судових рішень// Судова апеляція. - 2006. - №4. - С 35.. Та й в Законі України «Про судоустрій та статус суддів» закріплено принцип інстанційності перегляду справ.

Для системи оскарження за Цивільним процесуальним кодексом України характерна послідовність. Касація стає доступною тільки після апеляційного оскарження. Наслідком реалізації даної ознаки системи оскарження є відмова законодавця від «стрибаючої касації», можливість якої була передбачена при введенні апеляційних та касаційних процедур оскарження в 2001 році. Визначним досягненням чинного Цивільного процесуального кодексу України є встановлення суворої послідовності способів оскарження, за якою кожний наступний стає доступним тільки після використання попереднього.

Таким чином, на сучасному етапі перегляд справи судом касаційної інстанції відбувається вже після перегляду рішення апеляційним судом, який покликаний перевіряти як законність, так і обґрунтованість рішення. Однак і в даному випадку виникає питання стосовно доцільності касаційного перегляду відповідних рішень чи ухвал, адже можливість другого перегляду справи не завжди здається обґрунтованою, оскільки одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, зокрема, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів Луспеник Д. Українська модель касаційного оскарження судових рішень у цивільних справах: проблеми та перспективи удосконалення (спрощення)/ Д. Луспеник, Н. Сакара // Право України. - 2008. - №7. - С.99.. Потенційним наслідком перегляду справи в касаційному порядку є скасування або зміна рішення, що набрало законної сили. Така ситуація в багатьох випадках зумовлює необхідність повороту виконання судових рішень, а це зумовлює правову невизначеність щодо прав осіб, які беруть участь у справі.

З іншого боку, загалом позбавлення можливості касаційного оскарження є занадто радикальним заходом, оскільки порушення норм матеріального і процесуального права місцевими і апеляційними судами допускаються доволі часто, і їх вчасне виправлення є запорукою права на належний судовий захист. Отже, компромісом буде обмеження права на касаційне оскарження рішень суду першої інстанції та апеляційних судів певними умовами.

В літературі пропонується запровадити цілу систему процесуальних фільтрів, які вже використовуються в певних зарубіжних країнах, деякі з яких вже функціонують, що має становити: обов'язкове попереднє апеляційне оскарження судового рішення; обмеження ціни позову та виду судових рішень, що можуть бути переглянуті; додержання умов допуску касаційної скарги до розгляду; необхідність отримання дозволу на оскарження з боку суду, що виніс судове рішення чи вищестоящого суду; обмеження підстав, за якими судове рішення може бути оскаржено; встановлення обов'язку внести на депозит суду суми на відшкодування можливих судових витрат; встановлення для сторони, що оскаржує судове рішення, обов'язку попереднього його виконання; попередній розгляд касаційної скарги колегією суддів Заєць Н. Межі розгляду цивільної справи судом касаційної інстанції. // Вісник Львівського Університету. - 2010. - ВИП. 54. - С. 221,. Слід також вказати, що Комітет міністрів Ради Європи вважає, що вжиття зазначених заходів дозволить попередити зловживання учасників процесу системою оскарження, встановити межі для останніх та побудувати ефективнішу систему касаційного перегляду судових рішень у цивільних справах, що було висловлено в Рекомендації №R(05) 5 від 07.02.1995 року.

На сьогоднішній день об'єктами касаційного оскарження можуть бути рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду. Для більш повного уявлення розділимо умовно дані об'єкти на дві групи - рішення та ухвали.

Якщо вести мову саме про рішення, які підлягають касаційному оскарженню, то на перший погляд не виникає ніяких питань та суперечностей. Дійсно, будь-які рішення суду можна оскаржити в касаційному порядку, при чому об'єктом касаційного оскарження може бути рішення повністю або частково. Зокрема, коли сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не оспорюючи резолютивної частини рішення, але не згодні з його мотивувальною частиною, вправі оскаржити його лише в цій частині. Відносно рішень суду апеляційної інстанції як об'єктів касаційного оскарження не виникає ніяких питань, але дещо більше слід зупинитися на рішеннях суду першої інстанції. Так, дані рішення повинні пройти інстанцію апеляційного оскарження, а відповідно до ч.2 ст. 314 Цивільного процесуального кодексу України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення суду першої інстанції. Таким чином, об'єктом касаційного оскарження є рішення апеляційного суду, яким він скасовує незаконне та необґрунтоване рішення суду першої інстанції, ухвалюючи при цьому нове або змінюючи попереднє рішення суду першої інстанції.

До другої групи об'єктів касаційного оскарження віднесемо ухвали суду, на розгляді яких слід більш детально зупинитися. На сьогоднішній день оскарженню ухвал у процесуальній науці не приділяється такої уваги, як оскарженню рішень, деякі вчені розглядають оскарження ухвал як спосіб виявлення помилок у цивільному судочинстві.

Формулювання правил оскарження ухвал відбувається на основі з'ясування вимог до даних актів. Ось тут і виникає перша проблема, адже визначення ухвали законодавчо не закріплено, Цивільний процесуальний кодекс України обмежується лише вказівкою на випадки, в яких вона постановляється. Переважна більшість запропонованих у літературі визначень будуються на основі тієї ознаки, що ухвалами справа не вирішується по суті, а рішеннями справа вирішується по суті. Однак твердження про те, що ухвала не вирішує спору по суті, не розкриває повністю правової природи даного виду судових постанов. Для пояснення сутності ухвал є актуальним висновок, зроблений такими процесуалістами як Г.В. Воронков, С.Л. Черв'якова, З.К Абдуліна, І.М. Зайцев, М.Г. Авдюков, О.О. Борисова, В.В. Комаров, М.Й. Штефан та інші, які наголошували на тому факті, що ухвала, як і рішення, є актом правосуддя Дмя'нова О.В. Система оскарження судових рішень // Судова апеляція. - 2006. - №4. - С. 39..

Загальні принципи відправлення правосуддя зумовлюють обов'язок суду при постановленні ухвал керуватися як процесуальними, так і матеріальними нормами, і тому ухвала не завжди є актом застосування норм тільки процесуального, а іноді й матеріального права. Крім того, ухвала має бути постановлена на підставі та у відповідності до досліджених фактичних обставин справи, а висновки, зроблені в ухвалі, повинні бути підтверджені доказами, які одержані у встановленому законом порядку. Як справедливо зауважує С.Ю. Катукова, суд не може винести ухвалу безвідносно до фактів, які можуть бути встановлені та досліджені в судовому процесі С.Ю. Катукова. Частное обжалование и пересмотр определений суда первуй инстанции: Дис. ...канд. Юрид. Наук.: 12.00.15 / С.Ю. Катукова; ГОУ ВПО Саарт. гос. акад. права. - Саратов. -1998. - С.45..

Дотримання названих вимог забезпечується рядом гарантій, серед яких основною є можливість апеляційного та касаційного оскарження ухвал. Однак оскарженню окремо від рішення підлягає лише частина ухвал. Виникає закономірне питання: чому не підлягають окремому оскарженню всі ухвали та які причини виділення саме цієї групи? Та законодавство не дає відповіді на поставлені запитання.

Поміркувавши, можна віднести до причин окремого оскарження ухвал те, що неможливість оскарження ухвали закриває шлях до апеляції та касації і взагалі припиняє подальший хід процесу (відмова у прийнятті позовної заяви, апеляційної скарги, відзиву на заочне рішення) та й інтереси сторони можуть постраждати внаслідок несвоєчасного оскарження (ухвали про забезпечення позову, про попереднє виконання рішення).

Ще у радянській процесуальній літературі Авдюков М.Г. Обжалование определений в советском гражданском процессе// Вестник Московского Университета. - 1960. - №3. - С.29. було відзначено, що законодавством питання про самостійне оскарження ухвал вирішується з урахуванням їх значення, характеру наслідків, які вони зумовлюють, коли ухвала перешкоджає подальшому руху справи або стосується майнових прав учасників процесу, істотний вплив на матеріальні права сторін, коли заборона ухвали може призвести до порушення права на судовий захист. І в той же час надання можливості оскарження всіх без винятку ухвал суду надзвичайно затягнуло б процес, створило би тяганину та передумови для неможливості виконання рішення.

Здатність ряду ухвал порушувати права заінтересованих осіб зумовлює бажання заінтересованої особи в найкоротші терміни найзручнішим способом досягти інакшого вирішення питання, з приводу якого постановлена ухвала. Інакше для неї настануть або продовжуватимуться значні негативні наслідки (заборона відчужувати майно при забезпеченні позову, не вирішення спору при зупиненні справи). Дозвіл окремого оскарження ухвали є необхідним для забезпечення суб'єктивних прав осіб, що беруть участь у справі. Тому всі ухвали, окреме оскарження яких дозволене, повинні вирішувати істотні питання провадження, оскільки дозвіл перегляду будь-якої ухвали призведе до процесуальних диверсій. Суть окремих із них може проявлятися в тому, що особа, яка бажає затягти розгляд справи з даною метою оскаржує будь-яку ухвалу до апеляційної інстанції, потім до касаційної інстанції з метою створити перешкоди для розгляду справи по суті.

Доцільність окремого оскарження ухвал проявляється в тому, що оскарження їх окремо від рішення є найоптимальнішим засобом реагування, який дозволяє виокремити саме ту частину справи, яка хвилює зацікавлену особу та де саме були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права. Немає ніякого сенсу оскаржувати рішення і з ним ухвалу, якщо скаржника турбує лише певне окреме питання.

Основні засади оскарження ухвал визначаються сутнісними рисами даних актів, які є актами правосуддя. Правосудність ухвали зумовлює пред'явлення до неї вимог законності та обґрунтованості, на забезпечення яких і спрямований інститут оскарження.

Таким чином можна стверджувати, що відносно питання ухвал судів першої та апеляційної інстанції як об'єктів касаційного оскарження існує безліч дискусій. Розглядаючи дану проблему слід зазначити, що ухвали, які постановляються судами при здійсненні судочинства в цивільних справах, є важливими процесуальними актами і можуть суттєвим чином впливати на права та законні інтереси учасників процесу, а також інших осіб. За таких обставин можливість апеляційного та касаційного оскарження судових ухвал є дієвою гарантією законності при відправленні правосуддя Лобода Ю. Про обмеження конституційного права на оскарження судових ухвал у цивільному та господарському процесі. // Юридичний журнал. - 2006. - №2. - С.126..

Але віднести до об'єктів касаційного оскарження всі існуючі ухвали є не доцільним, оскільки ухвалами вирішуються не тільки суттєві питання, але й такі, які не мають вирішального значення для руху та вирішення справи, саме тому нормами Цивільного процесуального кодексу України чітко передбачено ті ухвали, які підлягають касаційному оскарженню.

Сама проблема породжена тим, що у Цивільному процесуальному кодексі України визначено перелік судових ухвал, які підлягають апеляційному та касаційному оскарженню, але є відсутнім перелік ухвал, які такому оскарженню не підлягають, як цього вимагає п.8 ст. 129 Конституції України. Можливість вирішення даної проблеми вбачається лише в розрізі конституційно-правової оцінки процесуального законодавства, зокрема з огляду на норми абзацу 1 ст. 64, п.8 ст. 129 Конституції України. Для доведення чого звернемося до двох теоретичних положень.

Так. в першу чергу, слід згадати про те, що право на оскарження судових ухвал є конституційним правом особи. Адже при тлумаченні п.8 ст. 129 Конституції України під поняттям «рішення суду» слід мати на увазі не тільки однойменний процесуальний акт, який приймається судом у цивільному процесі, але й інші процесуальні акти судів, зокрема ухвали та постанови, вироки в кримінальному процесі.

По-друге, заборона оскарження судових ухвал повинна бути прямо передбачена у процесуальному законодавстві стосовно кожного випадку, коли процесуальна дія суду оформлюється ухвалою. Так відповідно до першого абзацу ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок і передбачає п.8 ст. 129 Конституції України стосовно права на оскарження судових рішень, тобто потрібно визначати перелік таких ухвал, які оскарженню не підлягають. Однак робити це необхідно у суворій формальній відповідності Конституції України і передбачати у процесуальних законах не правило, а саме винятки, «випадки» - як вказано в Конституції України.

Виходячи з вище викладеного можна вивести два формально-юридичних способи вирішення проблеми реалізації конституційного права на оскарження судових ухвал. І в першу чергу, це вирішення Конституційним Судом України питання про відповідність процесуального законодавства, яке містить вказівку про можливість оскарження судових ухвал лише у випадках, прямо передбачених законом. З цього випливає необхідність формулювання вичерпного переліку випадків, в яких ухвали оскарженню не підлягають, завдяки чому буде усунена формальна суперечність з нормою п.8 ст. 129 Конституції України і судовій практиці не доведеться спірними засобами виправляти помилки розробників законопроектів. У цьому випадку забезпечення конституційного права на оскарження судових ухвал не буде залежати від того, чи розробники законопроектів при зміні до процесуального законодавства «згадають» про необхідність вказівки на можливість оскарження ухвал.

Зокрема, проаналізувавши ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, які підлягають касаційному оскарженню, можна вивести ті ухвали суду першої інстанції, які не можуть бути об'єктами касаційного провадження. Це ті ухвали, що стосуються: забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову; відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності; передачі справи на розгляд іншому суду; відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк; визнання мирової угоди за клопотанням сторін; визначення розміру судових витрат; внесення виправлень у рішення; відмови ухвалити додаткове рішення; роз'яснення рішення; поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання; тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу; оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини; примусового проникнення до житла; виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню; звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника.

Таким чином можна зробити висновок, що ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. А притягнуті чи допущені до процесу сторони та інші особи вправі оскаржити в касаційному порядку рішення і ухвали незалежно від фактичної участі в судовому розгляді справи.

Таке розширення переліку ухвал, які підлягають оскарженню не позначиться негативним чином на відправлення правосуддя. Адже постановлення у процесі розгляду справи незаконних ухвал може вважатися обставиною, яка спричинила незаконне рішення, і, своєю чергою, зумовити його скасування судами апеляційної чи касаційної інстанції вже при оскарженні самого рішення з направленням справи на новий розгляд (і так без кінця). Ті ж учасники процесу, які свідомо і недобросовісно прагнуть його затягувати в часі, мають і без того більш ніж достатньо можливостей це робити, в тому числі з використанням тих самих механізмів оскарження навіть за наявних чинних сьогодні обмежень.