Система цивільного права України

Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов`язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови кладення договору доручення визначаються в ЦК. Договір доручення - це договір, за яким одна особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і обов`язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до самого себе. Письмова форма, нотаріальне посвідчення за бажанням.

Довіреність - письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна довіреність - довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна довіреність - довіреність на вчинення однорідних дій. (Генеральна довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна - отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова - на вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя. Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають обов`язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).

Суб`єктивне право на захист складається з 3 елементів: 1) вид і міри дозволеної поведінки уповноваженого суб`єкта (повноваження суб`єкта щодо своїх правомірних дій); 2) можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов`язаних осіб (повноваження на чужі дії); 3) можливість застосування суб`єктом засобів правоохоронного характеру. В ЦК визначаються наступні засоби захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення права; 3) присудження до виконання обов`язку в натурі; 4) припинення або зміна правовідношення; 5) стягнення з особи, що порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором - неустойки. Вищезгадані способи захисту цивільних прав є позовними способами захисту. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права. У відповідних випадках до правопорушників може бути застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальна відповідальність тощо. Вказані способи захисту цивільних прав є спеціальними (без подання позову до суду уповноваженими держаними органами). До виключних способів захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність. Необхідна оборона - це нанесення шкоди іншим особам або майну в ході захисту своєї честі, гідності, життя, здоров`я, якщо особі загрожує небезпека. Крайня необхідність - це нанесення шкоди майну з метою попередження більших негативних наслідків. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судовими органами, а також в адміністративному порядку (тобто коли справа до суду не попадає, а вирішується податковим, іншим державним органом).

Цивільно-правова відповідальність - це невигідні майнові наслідки, встановлені законом або договором на випадок на випадок невиконання абсолютних обов`язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов`язання.

Умови цивільно-правової відповідальності: 1) наявність майнової шкоди; 2) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; 3) причинний зв`язок між протиправною дією і шкодою; 4) вина особи, яка заподіяла шкоду. Цивільна відповідальність настає при наявності всіх 4х умов одночасно.

Підставами звільнення боржника від відповідальності є випадок і непереборна сила. Залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність виникає внаслідок порушення умов договору. Позадоговірна відповідальність виникає з позадоговірних зобов`язань. Позадоговірні зобов`язання виникають внаслідок нанесення шкоди, з оголошення конкурсу та публічного обіцяння винагороди, із збереження чужого майна. Види позадоговірних зобов`язань детально регламентуються ЦК. Якщо у зобов`язанні є декілька зобов`язаних осіб, їх відповідальність може бути часткова, солідарною або субсидіарною. При частковій відповідальності співборжники мають виконати зобов`язання відповідно до своїх часток. Часткова відповідальність застосовується у всіх випадках, якщо в законі або в договорі для конкретних правовідносин не встановлюється солідарна або субсидіарна відповідальність. При солідарній відповідальності кредитор може звернутися з вимогою до будь-кого із співборжників як в частині, так і в повному обсязі боргу. При цьому співборжник, який повністю виконав зобов`язання, має право вимагати від інших співборжників відповідного відшкодування. Таке право називається правом регресної вимоги. При субсидіарній відповідальності існує головний боржник і додатковий (субсидіарний) боржник. Кредитор має право звернути стягнення до субсидіарного боржника лише в тому випадку, коли у головного боржника не вистачає власних коштів для виконання зобов`язання (напр.: батьки за неповнолітніх від 14 до 18 років).

2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права

Спеціальна, особлива частина Цивільного права розглядає такі відносини.

Власність - це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності - це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об`єктивному і суб`єктивному розумінні. В об`єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб`єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов`язаними виступають всі, хто його оточує. Суб`єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об`єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.[30, c. 11-14 ]

Право володіння - суб`єктивний елемент - особа вважає річ своєю, об`єктивний - наявність речі у власника.

Право користування - це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження - це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна - це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи - це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація - примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація - примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція - це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.

Всі цивільно-правові відносини можна поділити на майнові і зобов`язальні. Майнові відносини - це відносини з приводу належності майна суб`єктам ЦП. Зобов`язальні відносини - це відносини, пов`язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав та обов`язків суб`єктів ЦП. Зобов`язальне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг. Зобов`язання - це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов`язаний виконати таку вимогу кредитора. Зобов`язання складається з декількох елементів: 1) суб`єкти зобов`язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов`язання); 3) зміст правовідношення між ними (зміст зобов`язання, права та обов`язки сторін).

Речові відносин і зобов`язальні відносини відрізняються тим, що речові відносини мають абсолютний характер, а зобов`язальні відносини мають відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому, що всі без виключення особи зобов`язані дотримуватись прав власника, або користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх порушення. Відносний характер зобов`язальних відносин полягає в тому, що відповідальність за порушення умов зобов`язання несуть сторони конкретного зобов`язання., тобто до відповідальності притягують лише сторони зобов`язання.

Зобов`язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні. Договірні зобов`язання - це зобов`язання, які виникають з договору. Позадоговірні зобов`язання виникають з наступних юридичних фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і неправомірних дій. (ЦК позадоговірні зобов`язання).

Договір - це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.

Договори поділяються на наступні види: 1) планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки права, інша - тільки обов`язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов`язки: купівля-продаж - сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов`язки сторін.

Розрізняють 1) істотні, 2) звичайні і 3) випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов`язання, строк (час) виконання зобов`язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору - ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов`язання за однією з класифікацій поділяються на: 1) зобов`язання із множинністю сторін; 2) зобов`язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін - на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб - на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов`язання. Колективна вимога - часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність - часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників.

Формами заміни сторін в зобов`язанні є уступка вимоги і переведення боргу. Уступка вимоги - це заміна кредитора у зобов`язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов`язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов`язання належному кредитору. Переведення боргу - це заміна боржника в зобов`язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України. В кінці 98р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства).

Виконання зобов`язань на користь третіх осіб та виконання зобов`язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ «Про лізинг») договір оренди (ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», приватне майно - у вільному режимі). У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: 1) пропозиція укласти договір (оферта); 2) прийняття пропозиції (акцепт).[23, c. 19-21]

За договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині - усна форма, великі тривалі покупки - бажана письмова форма договору.

Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.

За договором поставки організація-постачальник зобов`язується передати у певний строк організації-покупцеві (замовникові) у власність певну продукцію, а організація-покупець зобов`язується прийняти продукцію і сплатити її за встановленими цінами. За договором поставки покупець отримує однорідну продукцію протягом тривалого часу. Договір поставки носить тривалий характер (триває в часі). Радою Міністрів СРСР було затверджене положення про поставки товарів (86 рік) та положення про прийняття товарів по кількості і якості (68 рік). Ці документи діючі. Умови договору поставки також регулюються ЦК України. Покупець в праві, повідомивши постачальника відмовитись від прийняття продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не передбачене інше. Продукція повинна бути поставлена в асортименті, передбаченому в договорі. Якість продукції, що поставляється, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, або зразкам. В разі поставки продукції більш низької якості, покупець може відмовитись від прийняття і оплати продукції. Якщо продукція вже оплачена покупцем, то внесена ним сума підлягає поверненню. Продукція повинна поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних вимог або прейскурантів. В разі поставки некомплектної продукції покупець може вимагати доукомплектування або заміни некомплектної продукції і до моменту її доукомплектування або заміни відмовитись від оплати, а якщо продукція вже оплачена, вимагати повернення сплачених сум. За порушення договору поставки стягуються неустойка і збитки.

За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (отримувачу), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену ціну. За договором перевезення пасажирів перевізник зобов`язується перевезти пасажирів до пункту призначення, а в разі наявності багажу - також доставити багаж бо пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання багажу особі. При цьому пасажир зобов`язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу до перевезення - і за перевезення багажу. Перевізник і відправник несуть майнову відповідальність відповідно за неподачу перевізних засобів та непред`явлення вантажу до перевезення. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, пошкодження вантажу і багажу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Перевізник також несе відповідальність за прострочення поставки вантажу. Договори перевезення вантажів є реальними договорами. Вони вважаються такими, що вступили в силу з моменту прийняття вантажу до перевезення. Договір перевезення пасажирів вважається консенсуальним і вважається укладеним з моменту видачі квітка на проїзд.

За договором майнового найму наймодавець зобов`язаний надати наймачеві майно у тимчасове оплатне користування. Це двосторонній, консенсуальний, оплатний договір. Поряд з цим існує договір безоплатного користування майном (ті ж самі умови крім оплати). Предметом найму можуть бути лише індивідуально-визначені речі. Строки договору майнового найму визначаються за погодженням сторін. Наймодавець зобов`язаний передати наймачеві придатне для користування майно. В період дії договору майнового найму наймодавець може відчужити здане в найом майно. В такому випадку договір найму зберігає чинність для нового власника майна.

Різновидом договорів майнового найму є:

договір оренди. Оренда - це строкове платне володіння і користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Оренда державного майна регламентується ЗУ «Про оренду державного і комунального майна».

Договір побутового прокату - це передача в тимчасове оплатне користування предметів домашнього вжитку, спортивного інвентарю, іншого майна.

Лізинг (ЗУ «Про лізинг») - майнове право володіння і користування чужим майном. Оперативний лізинг і оренда не відрізняються суттєво, суттєві відмінності має фінансовий лізинг (ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств»).

За договором підряду підрядник зобов`язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або з власних матеріалів, а замовник зобов`язується прийняти і оплатити виконану роботу. Договір двосторонній, консенсуальний, оплатний. Істотними умовами договору підряду є його предмет, ціна і строк виконання робіт. Предметом договору підряду є готовий результат роботи, який має бути переданий замовникові. Ціна визначається угодою сторін. Договір підряду може бути розірваний в односторонньому порядку на підставах, передбачених законом. Додаткові умови розірвання договору підряду також можуть бути зазначені в договорі. Підставами розірвання договору замовником можуть бути неналежна якість виконання робіт, невчасний початок роботи та затримання окремих етапів роботи і перевищення кошторису. Різновидом договору підряду є договори побутового замовлення. Замовником в цьому випадку є громадянин. Особливим видом договору підряду є договір підряду на капітальне будівництво. Це двосторонній, консенсуальний і оплатний договір. За договором підряду на капітальне будівництво організація підрядчик зобов`язується власними силами і засобами побудувати і здати організації замовнику передбачений договором об`єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації в установлені строки. А замовник зобов`язується надати підрядчикові будівельний майданчик, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені об`єкти і оплатити роботу. Особливістю договорів підряду на капітальне будівництво є те, що сторонами в них виступають юридичні особи. Підрядчик для виконання робіт за договором підряду вправі наймати співвиконавців і укладати з ними договори субпідряду (регламентується ЦК).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, що визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернуть позикодавцеві таку суму грошей, або рівну кількість речей того самого роду і якості. Кредитний договір, або договір про банківську позичку, є різновидами договору позики. Кредитний договір відрізняється від договору позики. Це договір консенсуальний і двосторонній, в той час як договір позики - реальний і односторонній.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується виконати від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Довіритель зобов`язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому випадку, коли вона передбачена договором. Повірений зобов`язаний виконати дане йому доручення відповідно до вказівок довірителя, та зробити це особисто. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення виконане повністю, довіритель зобов`язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи. Довіритель вправі скасувати доручення, а повірений відмовитися від його виконання у будь який час. Умова про відмову від цього права є недійсною. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов`язується за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або декілька угод від свого імені і за рахунок комітента. Майно, що надійшло до комісіонера від комітента, або набуте комісіонером за рахунок комітента є власністю комітента. Взяте на себе доручення комісіонер зобов`язаний виконати на умовах, найбільш вигідних для комітента. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату або пошкодження майна комітента, яке знаходиться у нього, коли не доведе, що втрата або пошкодження сталося не з його вини. Після виконання доручення комісіонер зобов`язаний подати комітенту звіт і передати йому все одержане по виконаному дорученню. Після виконання доручення комісіонер справі отримати від комітента винагороду. Комісіонер не вправі, якщо інше не передбачене договором, відмовитися від виконання прийнятого доручення, за винятком випадків, коли це викликане неможливістю його виконання або порушення комітентом договору комісії. Якщо комітент скасує дане ним комісіонерові доручення в цілому або частково, то він зобов`язаний сплатити комісіонерові комісійну винагороду за послуги, надані до скасування договору комісії.

За договором схову одна сторона (охоронець) зобов`язується зберігати майно, передане їй іншою стороною, і повернути це майно в належному стані. в договорі схову між юридичними особами може бути передбачений обов`язок охоронця прийняти на схов майно, яке буде передане йому іншою стороною. Як правило неоплатний, якщо інше не встановлено договором. Особа, яка здала майно на схов, вправі в будь-який час вимагати йог повернення від охоронця, а охоронець зобов`язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову. Охоронець зобов`язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, або необхідних для збереження майна. Коли на схов здано речі, визначені родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов`язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну, або обумовлену сторонами кількість речей такого самого роду і якості.[35, c. 38-31]

За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров`я (відчужувач) передає у власність іншій стороні (набувачеві майна) будинок, або його частину, взамін чого набувач майна зобов`язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідченим. Відчуження будинку набувачем за життя відчувача не допускається. Договір може бути розірваний за вимогою відчувача, якщо набувач майна не виконує обов`язків, взятих ним на себе за договором, та на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не має змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення.

Договір про спільну діяльність є формою ведення господарської підприємницької діяльності без створення юридичної особи. За договором про спільну діяльність сторони зобов`язуються діяти для досягнення спільної господарської мети. Ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність здійснюється за їх загальної згодою. Якщо учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво цією діяльністю одному з учасників договору, на нього покладається також і ведення спільних справ учасників договору. Особа, якій доручається ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність діє на підставі довіреності, підписаної іншими учасниками договору. Ведення спільних справ полягає у відкритті окремого банківського рахунку, у ведені окремого балансу, на якому враховується результати спільної діяльності, та ведення окремого бухгалтерського та податкового обліку і звітності по результатам спільної діяльності. Платник податку облік по спільної діяльності веде окремо від обліку своєї власної господарської діяльності. Для досягнення спільно ї господарської мети учасники договору роблять внески грошами чи іншим майном, або трудовою участю. Внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності є їх спільною власністю. Учасник договору про спільну діяльність не має права розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору. Порядок покриття витрат, передбачених договором про спільну діяльність, та збитків, що виникли в результаті спільної діяльності, визначається договором.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язань є неустойка. Неустойка поділяється на три види: 1) власне неустойка; 2) штраф; 3) пеня. Власне неустойка - це санкція, яка виражається грошовою сумою за повне невиконання зобов`язання. Штраф - це санкція, яка виражається в абсолютному грошовому вимірі або у відсотках до суми договору і застосовується, як правило, при частковому невиконанні зобов`язання (невиконання окремих складових зобов`язання). Пеня - санкція, яка визначається у відсотковому відношенні до суми простроченого зобов`язання. Пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення. Законодавство не визначає розміри неустойки, тому необхідно зазначати це детально в договорі. ЗУ «Про виконання зобов`язань». Завдаток - це грошова сума, яку боржник сплачує кредиторові як частину сплати за договором і як підтвердження наміру добросовісного виконання договору. Якщо зобов`язання не виконується боржником, то завдаток залишається у кредитора, якщо зобов`язання не виконується кредитором (умови договору порушуються кредитором) він має повернути боржнику завдаток у подвійному розмірі. Гарантія і порука (ЦК). Гарантія - це правовідносини, в яких при невистачанні коштів у основного боржника кредитор має право звернути стягнення додаткового боржника (гаранта). У відносинах гарантії суб`єктами виступають юридичні особи, у відносинах поруки суб`єктами виступають фізичні особи.

До позадоговірних зобов`язань згідно ЦК відносяться: 1) зобов`язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу); 2) зобов`язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна; 3) зобов`язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; 4) зобов`язання, що виникають із заподіяння шкоди. Позадоговірні зобов`язання виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов`язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов`язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними. Напр.: зобов`язання із публічного обіцяння винагороди виникають із правомірних дій, а з приводу нанесення шкоди - з неправомірних дій.

Спадкування - це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право - це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов`язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов`язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов`язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт - це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов`язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров`я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках: 1) відсутність заповіту; 2) визнання заповіту недійсним; 3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття. Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat). Заповідальна відмова - це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов`язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи - це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права. Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини - день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.

Порядок реалізації авторських та суміжних прав регулюються ЗУ «Про авторське право та суміжні права». Авторське право - сукупність прав, які виникають та належать автору або його правонаступникам у зв`язку із створенням або використанням твору літератури, науки, мистецтва. На підтвердження цих прав автору видається авторське свідоцтво - документ, що закріплює авторське право. Автором може бути лише фізична особа, за результатами інтелектуальної діяльності якої створено відповідний твір. Авторським правом охороняються обнародувані та необнародувані твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, а також способу відтворення, які виражені в усній, письмовій чи іншій формі. Охороняється лише за наявності свідоцтва. Не охороняється авторським правом повідомлення про новини, поточні події, що мають ознаки звичайної прес інформації, результати народної творчості і офіційні документи, що видаються державою. З авторського права випливають майнові та немайнові права автора. До немайнових прав (особистих) належать такі права: 1) права вимагати визнання свого авторства; 2) права вимагати згадування імені автора в зв`язку з використанням цього твору, якщо це можливо, а також вимагати не згадування (анонімне авторство); 3) право вимагати згадувати його псевдонім та використовувати псевдонім, який зазначається в авторському свідоцтві; 4) право протидіяти спотворенню, перекрученню, зміни змісту твору, якщо це може зашкодити честі та репутації автора; 5) право на обнародування твору. Майнові права автора - права, в результаті реалізації яких у автора виникає певне майно: 1) право використання (самостійного) твору в будь-якій формі та будь-яким способом; 2) право дозволяти або забороняти наступні дії: відтворення твору без згоди автора, публічне виконання, публічний показ, переклади творів, різні переробки, адаптації, аранжування, розповсюдження творів, та інші дії. Якщо автор працює за наймом, то авторське право належить йому, а виключне право використання твору належить наймачу (напр.: майстерня і працюючі в ній художники). Авторське право діє протягом всього життя автора і наступні 50 років після його смерті. Під псевдонімом або анонімне обнародування твору - авторське право діє протягом 50 років з моменту обнародування. Майнові права переходять у спадщину, а особисті немайнові права - ні. Авторське право може бути передано (майнові права) самим автором іншим особам. Автор чи інша особа, що має авторські майнові права, може видати сторонній особі ліцензію на використання твору. Ця ліцензія буває двох видів: 1) виключна (право на використання має одна особа); 2) невиключна ( право на використання мають декілька осіб). Передача авторського права або видача ліцензії оформлюється авторським договором. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони свого авторського права ©. Він розміщується на кожному примірнику твору, потім ім`я та рік першого обнародування.[27, c. 15-17]

Суміжні права - це права виконавців на результати своєї творчої діяльності, права виробників фонограм, та організацій мовлення. Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм та організації мовлення повинні дотримуватися прав авторів і виконавців. Суміжні права позначаються також значком ® на всіх примірниках відповідного твору, імені або найменуванні особи, що має суміжні права, і року першого обнародування. Виконавцям належить виключне право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення їх виконань, фіксацію на матеріальному носії, передачу в ефір і по проводах своїх виконань, відтворювати і розповсюджувати ці фонограми. Виключні права виконавців можуть передаватися іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконань тощо. Виконавцям також можуть належать: 1) право на згадування його ім`я в зв`язку з використанням його виконання; 2) право на охорону свого виконання від спотворення та інше (див. ЗУ). Права виробників фонограм: 1) право дозволяти або забороняти відтворення та розповсюдження примірників цих фонограм; 2) право на переробку (забороняти чи дозволяти переробку). Право виробників фонограм можуть передаватися іншим особам на підставі договору. Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм в ефір або по проводах, також публічного сповіщення у місцях с платним входом. Допускається без угоди виробників фонограм і виконавців, записаних на таких фонограмах, але з обов`язковою виплатою винагороди: 1) публічне виконання фонограми; 2) сповіщення фонограми в ефір; 3) передачі фонограми по проводах. Права виробників фонограм охороняються протягом 50 років після першого обнародування фонограми. Якщо не було обнародувано - з моменту першої фіксації.

2.3. Завдання, що стоять перед наукою цивільного права України

Сучасна Україна відновлює і розвиває приватно-правові традиції, засновані на положеннях римського права, з обліком сучасного світового досвіду. Яскраве тому свідчення - проект нового Цивільного кодексу України, що закріпив і розвив у своїх правилах найбільш прогресивні постулати цивілістики.

Ясно також, що нова система права - система права України, у більшій мері відповідає задачам формування правової держави і цивільного суспільства, що не повинне більш знаходитися під постійним і всеосяжним державним впливом: Єдність і погодженість цієї системи забезпечуються не ієрархічною співпідпорядкованістю її елементів, а єдністю лежачих у її основі загальних правових принципів, а також критеріїв виділення (відокремлення) правових галузей, що визначають функціональні особливості кожної з цих підсистем. Соціально-економічну базу такого положення складають визнання ключової ролі невід'ємних прав і свобод особи, федеративна система державного устрою, заснована на зростаючій ролі регіонів і місцевого самоврядування, а також ринкова організація господарства.

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетвори-тися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-гро-шові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб'єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності това-ровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно-правового договору в самостійній організації господарської діяльності суб'єктів товарно-грошових відносин. Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає його місце в системі правових галузей. Сучасне право поділяється на окремі галузі в залежності від критеріїв, покладених в основу їх розмежування, і функціональних особ-ливостей кожної з галузей. До таких критеріїв належать: предмет, метод правового регулювання і функції даної галузі.

Взаємодія галузей сучасного права забезпечує всебічне правове регулювання суспільних відносин в Українській державі.

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права.

В Україні відбувається складний процес формування нового законодавства. Справа не тільки в тому, що створюються і приймаються нові закони, а в тому, що процес їх формування і відтворення відбувається на тлі процесів швидкої зміни економіки і суспільного життя, і ці процеси -- зміна економіки і суспільного життя, з одного боку, і прийняття нового законодавства -- з другого, далеко не завжди адекватні, взаємодіють, збігаються і приносять позитивні наслідки.

Тип правової системи, який за радянських часів утверджувався в Україні, як і у всьому СРСР, був типом заідеологізованої системи права. Відомо, що видатний вчений С. Алєксеєв висунув тезу про те, що заідеологізовані системи права мають як превалюючу і домінуючу засаду правову ідеологію'. Ідеологія комуністичних форм суспільства була втрачена (що, до речі, ще далеко не всіма усвідомлюється), а натомість не з'явилася жодна ідеологія, яка могла б бути визнана і оформлена як правова ідеологія, що підтримується більшістю членів суспільства.

Звичайно, зовсім не обов'язково, щоб ідеологія була підґрунтям правової системи. Ні англосаксонська система загального права, ні континентальна система права такого підґрунтя не знають. Вони створювались протягом багатьох десятирічь і відтворювали та відтворюють інтереси окремих індивідів, які й складають суспільство. Але історичний розвиток української системи права, яка зараз тільки що складається, був дещо іншим. Навіть тепер, коли вже пройшло сім років з дня створення самостійної Української держави, у політичних колах і в літературі точаться нескінченні суперечки, які мають на меті визначити, в якому напрямку прямує і повинно прямувати суспільство -- в напрямку капіталізму чи в напрямку соціалізму.[35, c.40-43]

Отже, ідея необхідності ідеологізації суспільства, в тому числі створення правової ідеології, так чи інакше притаманна нашому суспільству, і з цих позицій у багатьох випадках розглядається і відповідно оцінюється розвиток законодавства, включаючи й цивільне.

Від такого стану неможливо відмахнутися чи його не помітити, тому на даний час доводиться констатувати, що загальна обстановка в суспільстві поки що об'єктивно не сприяє складанню української системи права -- незаідеологізованої, на тих міжнародних засадах, які вироблені, зокрема, 00Н в Міжнародній декларації прав людини. На жаль, треба визнати, що існує ще схиляння до принципів формування правової системи за типом, притаманним авторитарним державам.

Така невизначеність таїть у собі велику небезпеку. По-перше, це свідчить про те, що українське суспільство не порвало з можливістю утвердити правову ідеологію як основу, як базу правової системи; по-друге, це свідчить про те, що людина як окрема особистість, як індивід ще не стала тим притягальним центром, до якого мають звертатися різні види правового регулювання; по-третє, це свідчить про те, що в суспільстві відсутня домінуюча засада для створення правової системи.

С. Алєксеєв пише: « Джерело виникнення національних правових систем вказаної сім'ї (маються на увазі національні правові системи, що належать до романс-германського права) потрібно шукати перш за все в економічних, соціальнополітичних умовах розвитку суспільного життя». Те ж саме можна сказати і про українську систему права. Але коли економічні і соціально-політичні умови розвитку життя Франції, Німеччини, Італії та інших країн призвели до створення єдиної сім'ї правових систем -- континентального права, -- якій властивий високий рівень нормативних узагальнень і які відповідно сприймаються людськими масами як приписи, що виступають у вигляді і на рівні закону, котрий і є утверджуючим началом, то інший стан ми спостерігаємо в українському суспільстві.

Сам історичний розвиток українського суспільства, коли тоталітарна система права ламалася, а місце законів, які були уособленням комуністичної правової ідеології, займали інші нормативні акти (закони в тому числі), не відповідав економічному і соціально-політичному розвитку, який існував на той час. По суті кажучи, нові правові норми у своїй переважній більшості не оформлювали ті економічні відносини, що вже фактично склалися або складаються, вони виконували іншу функцію -- давали лише поштовх до утворення нових фактичних економічних відносин. По суті, це означало, що нові закони, які містили нові правові норми, фактично з'являлися на пустому місці. Це можна сказати і про Закон «Про підприємства в Україні», і про Закон «Про власність», не кажучи вже про Закон «Про господарські товариства». Подібних тим суспільним відносинам, які викликали ці закони, просто не існувало.

Якщо у Франції, коли відбувалася Велика французька революція, економічні основи капіталістичного ладу були вже закладені і потрібно було лише розвинути ті економічні засади, що вже склалися, і привести суспільство до нових політичних форм, то такого стану в українському суспільстві на момент здобуття Україною незалежності і виходу неї з складу Радянського Союзу не було.

Зрозуміло, що не тільки перші закони несли на собі печатку певної ідеологізації старого типу, а й нові положення утверджувалися за старим правовим механізмом. Варто лише нагадати, що спочатку в Законі « Про власність « навіть терміна « приватна власність « не існувало, а форми власності визначалися як індивідуальна, колективна, державна.

Не позбавлені були ці закони і метань в інший бік -- в бік створення надуманих правових конструкцій з метою визначення якоїсь нібито особливості, притаманної українському народу, українському правовому регулюванню, якої поки що не мають (« не досягли « , очевидно) інші народи, інші правові системи. Йдеться, зокрема, про тенденцію визначення права власності українського народу як права виключної власності народу України, для здійснення якого навіть вводилося поняття референдуму (ст. 10 Закону «Про власність»). Для утвердження національної ідеї такі конструкції не приносили нічого позитивного, бо були лише намаганням штучно виділитися на підставі нібито існуючих українських особливостей там, де таких особливостей не було і бути не могло. Конституція України вирішила питання права власності українського народу і його здійснення, вказавши в ст. 13, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією, тобто поєднала два поняття -- поняття права державної власності і поняття права власності українського народу.

Отже, становлення нової правової системи в Україні вже з самого початку несло в собі зерна істотних суперечностей, рихлості, відсутності єдиного стрижневого напрямку, що не могло не позначитися на системі формування дозволів і заборон, які складають власне клітинки права. Дозволи почали набирати в українському суспільстві все більшого значення, проте сформована раніше система жорсткої правової регламентації стала на заваді формуванню поведінки людини як вільної і самостійної особистості. Особливо це виявилося при формуванні так званого « ринкового законодавства « , яке в галузі акціонерних товариств, фондової біржі, цінних паперів тощо зазнає багато невиправданої правової регламентації при одночасній наявності немалих прогалин.

Процес становлення української правової системи продовжується, він невпинний, проте слід відзначити, що довіра до припису (правової норми, вираженої в статті нормативно-правового акта) і до власне закону в суспільстві суттєво похитнулася, що заважає закону як найдемократичнішій формі виразу права стати справжньою основою для формування системи права. Досить згадати при цьому, наприклад, декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. про довірчі товариства, який не містив належних гарантій для довірителів, що передавали кошти і приватизаційні папери довіреним особам товариства для їх належного використання з метою одержання довірителями вигоди. Внаслідок цього, коли трасти зазнали краху, довірителі позбулися своїх коштів, а сама ідея довірчої власності і довірчого управління була скомпрометована.

Закон не став належною підставою для формування демократичної системи права, тому й почали затримуватися процеси систематизації права в Україні, які спочатку так активно розпочиналися, і виникли проблеми з самим правовим простором.

Чи можна сказати, що право України в даний час чітко побудоване на загальнообов'язковій нормативності, формальній визначеності, структуризації шляхом чіткого визначення суб'єктивних прав і обов'язків? На жаль, ні. Хоча Конституція і визначила першорядне значення закону порівняно з іншими нормативно-правовими актами, проте, вочевидь, закон не став тією клітиною, тим будівельним матеріалом, який мав би стати в Україні основою формування її правової системи. Тоді постає питання: що має стати тим будівельним матеріалом, на підставі якого вибудується українська правова система, і що саме зцементує цей матеріал в єдине ціле? Протилежним варіантом закону як основи правової системи було б судове рішення, та клітинка, на підставі якої виникла англо-американська система права. Проте історичних умов, подібних до тих. що існували в Англії середніх віків, коли почала формуватися ця правова система, у нас немає і не було. Наша правова система завжди тяжіла до континентальної системи права, основу якої становив закон. Відповідно до цього сформувалася і правосвідомість людей. В континентальній системі права судова практика взагалі не вважається джерелом права.

Отже, все-таки саме закон і законодавство як втілення законів мають стати будівельним матеріалом системи права, але в тому разі, якщо негативні соціально-економічні і політичні умови існування держави Україна будуть подолані.

Стає зрозумілим, що за таких умов коливань і безладдя з новим законодавством все виразнішою стає необхідність розробки такого нормативно-правового акта, який би поряд з Конституцією став наріжним каменем для розвитку всього законодавства в країні, дозволив авторитетно провести його розмежування і дифференціацію і утвердив принципово нове для законодавства України положення, що найважливішим в праві як феномені соціальної дійсності є права людини. Цей нормативно-правовий акт безумовно повинен стати основою для побудови системи права в Україні, бо з ним могли б звірятися всі наступні закони і відповідно оцінене минуле законодавство.