Система цивільного права України

Основні засади системи цивільного права України. Поняття інститутів права. Поняття системи цивільного права. Єдність і розмежування інститутів цивільного права. Система цивільного права України. Реалізація цивільного права.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 11.01.2003
Размер файла 113,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

В даному випадку йдеться про новий Цивільний кодекс України, . Саме цей кодекс може і повинен надати засад системності праву України і узгодити весь правовий матеріал -- не тільки цивільно-правового характеру. Визначаючи значення кодифікації, С. Алєксеєв наполягав саме на системності як якості, що підносить значення кодіфикації. За допомогою кодифікації, -- нотував він, -- правовий матеріал відповідно організується: в системному вигляді формулюються нормативні положення і шляхом їх об'єднання, введення загальних норм, норм-принципів тощо створюються структурні підрозділи нормативної системи.

Як саме може подіяти прийняття нового Цивільного кодексу на створення системи права в Україні, яка поки що перебуває в рихлому і хаотичному вигляді? Слід відзначити, що система права являє складне явище, вона більше, ніж проста сукупність законів, вона виражає всю сукупність суспільних відносин. Тому впорядкування за єдиною системою, єдиною структурою і на підставі єдиних загальних принципів нормативного матеріалу, який складає новий Цивільний кодекс, охоплює надзвичайно широку сферу суспільних відносин, має визначальне значення для здійснення впливу на все українське законодавство і створення його справжньої і дієвої системи.

Галузі законодавства тісно пов'язані з галузями права. Проте профільні галузі права, які, як правило, мають в своїй основі кодифіковані нормативні акти, мають і, так би мовити, супроводження -- комплексні нормативні акти, які охоплюють цілі сфери діяльності і суспільного життя. Ці комплексні нормативні акти акумулюють за своєю тематичною і цільовою ознакою різноманітний юридичний матеріал, який неоднорідний не тільки за предметом, але майже завжди і за методом регулювання, не кажучи вже про юридичний режим. Слід визнати, що така ознака, як вид діяльності, з її специфічними цілями і особливостями, надає такому утворенню певну цілісність і доцільність, проте це не змінює того становища, що його окремі норми належать до основних галузей права, а сама вказана цілісність носить вторинний характер.

На жаль, в українському суспільстві не встановилася чіткість щодо розмежування в правовій системі основних галузей права і комплексних утворень, які скоріше можна було б віднести до галузей законодавства, а саме до законодавства, яке має комплексний характер. Оскільки відсутнє розмежування, то відсутні і критерії поєднання основної галузі права з відповідним їй комплексним утворенням, відсутня власне сама єдність основної галузі права з її комплексним утворенням. Це яскраво виявилося при кодифікації цивільного законодавства, коли в літературі була висунута і певними владними структурами підтримана ідея існування двох кодексів в галузі економічних відносин -- Цивільного і Господарського (Комерційного).

Ідея ця в той час, коли українське суспільство є заідеологізованим, одразу ж обросла політичним оперенням, що надало дискусії, яка зараз триває на газетних шпальтах і конференціях, нечуваної гостроти і конфронтації. Не бажання досягти єдності в правовому регулюванні економічних відносин, згуртування правового регулювання в правову систему, що дозволило б кожній правовій нормі яскраво розкритися і найповніше виявити зміст і можливості їх застосування у взаємозв'язку з іншими правовими нормами, а політичні мотиви, що стосуються витоків і основних засад правового регулювання, зайняли місце в цій дискусії і, звичайно, ніяких позитивних результатів не було досягнуто.

Кодекс -- це систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми будь-якої галузі права. До актів такого роду аж ніяк не можна віднести підготовлений проект Господарського (Комерційного) кодексу, який основний наголос робить на адміністративно-владних функціях держави в сфері економіки. Це власне і не Господарський (Комерційний) кодекс, а кодекс державного управління економікою. Таке визначення одразу ставить питання: якого типу економіка існує в Українській державі і чому нав'язується думка про необхідність Господарського (Комерційного) кодексу українському суспільству? Відповідь на це питання проста -- українське суспільство проходить процес структуризації, економіка на приватно-правових засадах тільки вибудовується, нова система права лише створюється. Тому спроби повернутися до заідеологізованої системи права робляться повсякчас і робитимуться й надалі, і однією з таких спроб є намагання «проштовхнути» Господарський (Комерційний) кодекс, який не належить до жодної з галузей права, зате є провідником ідеї зміцнення державного управління економікою.

Виходячи із засад приватного права, новий Цивільний кодекс вирішує низку питань принципового значення в правовому регулюванні цивільних правовідносин. Це стосується головним чином тих правовідносин, які пов'язані з ринком -- з відносинами кредитора і боржника, побудови ринкової інфраструктури, цивільно-правової відповідальності та ін.

Вирішення цих питань в кодексі дає напрямок розвиткові цивільного законодавства в подальшому, визначає відправні моменти цього розвитку. Одним з найважливіших таких моментів є вирішення питання про юридичні особи. До числа ознак юридичної особи за чинним законодавством належить можливість організації мати відокремлене майно. Інший підхід до визначення цієї ознаки несе новий Цивільний кодекс, в якомц вказується: «Юридичними особами визнаються організації, що, як такі, можуть мати право власності, інші майнові та особисті немайнові права...». Наголос, таким чином, робиться не просто на відокремленість майна, а на право власності на майно та на наявність інших майнових прав у організації. Це істотно змінює позиції організації по відношенню до інших осіб, які, щоб мати справу з нею, повинні визначити, є вона власником, володільцем чи узуфруктом.

Не менш важливим для розвитку, законодавства про юридичні особи є принципи поділу юридичних осіб на види, адже саме згідно з цими видами юридичні особи утворюватимуться і функціонуватимуть. Порядок утворення, принципи дії юридичних осіб, їх взаємовідносин із засновниками, учасниками та інші важливі моменти правового становища юридичних осіб тісно пов'язані з принципами поділу юридичних осіб, їх видами.

Слід сказати, що Цивільний кодекс взяв на озброєння концепцію поділу юридичних осіб на види, виходячи з тих підстав, що юридичні особи мають поділятися на юридичні особи приватного права, тобто організації, що створюються та (або) управляються за ініціативою приватних осіб, юридичні особи публічного права, до яких належать організації, створені розпорядчим способом державними органами та органами місцевого самоврядування (ст. 64). Що дає такий поділ? Він дозволяє чітко розмежувати організаційні засади створення юридичних осіб, засади встановлення порядку їх діяльності, визначити конкретно-організаційні правові форми участі юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Це дуже важливо, бо стосується самої організації ринкових відносин та їх правового регулювання.

Іншим важливим моментом в розглядуваній проблемі є конкретне визначення організаційно-правових форм юридичних осіб. З цього приводу можна сказати, що нічого нового порівняно з чинним законодавством Цивільний кодекс не вносить, проте він чітко підбиває висновок про саму можливість існування юридичних осіб лише в певних формах -- у формі товариства й у формі установи. З цими формами пов'язано існування у цих видів юридичних осіб певного правового режиму, що важливо для визначення засад їх утворення і подальшого функціонування.

З наведених засад, що знайшли своє місце в новому Цивільному кодексі, який має стати підвалиною всього цивільного законодавства, випливають певні практичні висновки щодо удосконалення і шляхів розвитку майбутнього цивільного законодавства: потрібні нові закони публічного права, які б регулювали порядок утворення юридичних осіб публічного права та їх взаємовідносин із засновниками; потрібні і спеціальні закони, що стосуються організації і діяльності окремих організаційноправових форм юридичних осіб -- акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю тощо.[16, c. 20-23]

Ще одна проблема відносно юридичних осіб має важливе принципове значення для розвитку законодавства, пов'язаного з економікою. Це проблема підприємств -- юридичних осіб. На даний час державні підприємства діють на підставі права повного господарського відання, а державні установи -- на підставі права оперативного управління. Це речові права, проте нове цивільне законодавство їх не знатиме, оскільки в Цивільному кодексі передбачається, що всі підприємства -- юридичні особи матимуть право власності на належне їм майно, а з державними управлінськими структурами існуватимуть взаємовідносини суто управлінського характеру, засновані на публічних законах.

Те ж саме слід сказати про підприємства інших форм власності: вони самі є і повинні бути власниками, а підприємці -- їх засновники -- ніяких речових прав щодо цих підприємств не повинні мати. Це закономірно і теоретично обгрунтовано, оскільки наявність подібних прав підриває стабільність і дієвість цивільного обороту, бо власник підприємства фактично звільняється від відповідальності за борги підприємства, а між тим повністю здійснює контроль і управління ним.

У світовій правовій системі і практиці існує кардинальний принцип, згідно з яким найперше має бути задоволений інтерес кредитора. При наведеній же системі правовідносин інтереси кредитора залишаються поза увагою і він фактично залежить від сваволі засновника підприємства, який може навіть безболісно використати кошти підприємства у власних інтересах. Тому модель підприємства -- юридичної особи, яка діє без обмежень, що встановлюються для нього за допомогою права повного господарського відання власником належних підприємству коштів, найбільше відповідає як вимогам нормального і стабільного цивільного обігу з урахуванням забезпечення певності кредитора у задоволенні своїх вимог, так і суті поняття юридичної особи, яка не просто має відокремлене майно, а є самостійною особою -- власником цього майна. Що стосується засновника, то він може, створивши підприємство, за допомогою певних організаційно-правових форм, в яких має існувати це підприємство, здійснювати на нього вплив через членство, управління, наявність значної частки акцій тощо. Це вже сфера управління підприємством, а не речове право власності на саме підприємство і його майно.

Підприємство і його засновник -- то різні особи і різні суб'' єкти права. Між собою вони мають перебувати в зобов'язальних стосунках.

До теоретичних засад нового цивільного законодавства належить вирішення низки важливих правових проблем, яке надається в новому Цивільному кодексі, і не тільки щодо юридичних осіб. Фундаментальною проблемою, від вирішення якої залежить доля будь-якого суспільства, є проблема вирішення регулювання права власності -- невід'ємного від особистості людини права Порівняно з існуючим регулюванням права власності Цивільний кодекс на майбутнє містить істотні зміни Вони кореняться в сутності права власності і розкритті його справжнього змісту

В минулому панівне становище права державної власності не дозволяло по-справжньому розкрити його сутність, бо поперед усього поставала фігура держави як майже єдиного по-справжньому суб'єкта права власності/ Зміна напрямів розвитку економіки в Українській державі дозволила докорінно з інших позицій розглянути і право власності Всі суб'єкти права власності -- громадянин, юридична особа і держава -- отримали рівні права і, таким чином, постало питання на чому має грунтуватися їх право власності і що служить критерієм розрізнення права власності між ними.

За час, що минув після набуття Україною незалежності в 1991 р, виробилася і утвердилася думка, що сутністю права власності є стан присвоєності (приналежності), а зміст права власності складає сукупність його правомочностей -- володіння, користування і розпорядження2 Виходячи з цього, можна стверджувати, що право власності найтісніше пов'язане з суб'єктом права власності, який, виражаючи своє право, виступає як приватна особа в суспільних відносинах, як особа, відокремлена у своїх зв'язках з суспільством Власник здійснює своє право власності по відношенню до речі як до « своєї « , всі інші ставляться до неї як до « чужої « , але завдяки тому що власник живе в людському оточенні, він вступає в правові відносини з іншими особами з приводу речі Проте зв'язок особи власника з річчю як особи, відокремленої від суспільства, яка має свій, лише їй властивий приватний інтерес, спрямований на річ, є безсумнівним

Саме тому кожний суб'єкт права власності в ринкових відносинах визначається як приватна особа, приватний власник, а право власності -- як право приватної власності.

Це право однакове за сутністю і змістом для всіх суб'єктів права власності -- як для громадян, так і для юридичних осіб і держави, яка в цивільних відносинах теж виступає як приватна.

2.4. Джерела цивільного права України

Термін «джерело права» прийшов у сучасне правознавство з римського права. У теоретичній літературі відзначається його багатозначність. У даному випадку мова йде про форму вираження правових норм, що має загальнообов'язковий характер. Установлення чи визнання державою того чи іншого джерела (форми) права має важливе юридичне, у тому числі правозастосовче, значення. Адже тільки виражені в такому джерелі норми права можуть застосовуватися для регулювання відповідних відносин. Формально не визнане джерело права, як і правила, що містяться в ньому, поводження, не має юридичного (загальнообов'язкового) значення.

У сучасних розвинених правопорядках пануючою формою (джерелом) права є нормативні акти, серед яких пріоритетне місце займають закони як акти вищої юридичної чинності. У цивільно-правовій сфері вони традиційно охоплюються поняттям цивільного законодавства. У колишньому вітчизняному правопорядку, заснованому на одержавлен-ний економіці, нормативні акти, прийняті чи санкціоновані державою, вважалися єдиним джерелом цивільного права. Тому дане поняття вичерпувалося категорією цивільного законодавства.[12, c. 21-23]

Активне включення сучасної України у світову економіку зажадало більш повного, чим раніше, урахування в її національному законодавстві міжнародно-правових положень. Відповідно до Конституції України загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. Вони, отже, повинні також враховуватися як джерела її права

У сфері майнового обороту в силу його складності й інших особливостей відому роль завжди зберігає звичай. Яскравим свідченням цього є правове оформлення міжнародного торгового обороту, у якому для регулювання взаємозв'язків учасників широко застосовуються різні міжнародні торговельні порядки і звичаї.

У радянському цивільному праві звичай практично втратив значення джерела права (хоча законодавство додавало йому деяку роль, відсилаючи в окремих рідких випадках до «звичайно пропонованих вимог» чи, наприклад, до звичаїв морських торгових портів). З переходом до ринкової організації економіки і розвитком майнового обороту роль застосовуваних у ньому звичаїв знову зросла, що знайшло законодавче відображення. Таким чином, по суті, відродилося ще одне джерело цивільного права (хоча сфера його використання фактично обмежене договірними відносинами).

Разом з тим визнання джерелом права інших, крім нормативних актів, явищ несе в собі певну небезпеку. Адже норми права передбачаються формалізованими, чітко фіксованими, що далеко не завжди має місце в інших джерелах. У свою чергу, ця обставина чревате сваволею правозастосовувачів, у тому числі судів, і непереборними розбіжностями при встановленні змісту застосовного до даного випадку права. Тому, зокрема, не можуть визнаватися формою права правила моралі і моральності, хоча багато хто з них, власне кажучи, лежать в основі ряду правових норм. Вони можуть мати певне значення лише при з'ясуванні змісту окремих цивільно-правових правил шляхом їхнього логічного тлумачення. Отже, інші, ніж законодавство, джерела права теж повинні бути по можливості конкретизовані і формалізовані як по змісту, так і по сфері застосування.

В англо-американській правовій системі роль основного джерела права виконує судовий прецедент -- рішення суду, що вступило в законну силу, по конкретній суперечці. Звичайно мова йде про рішення судів вищих інстанцій, певним чином систематизованих чи узагальнених, котрі і складають тут поняття судової практики. Як джерело права вона, по суті, визначає навіть порядок застосування писаного, «статутного права» (statute law), тобто законів і інших нормативних актів. У континентальної, у тому числі у української, правової системи судовий прецедент формально не вважається джерелом права, хоча фактично значення судової практики вирішення тих чи інших суперечок і тут дуже велико, а у відомій мері навіть формалізовано.

Так, вищі судові органи вправі давати судам «керівні роз'яснення» з питань застосування законодавства. Такі роз'яснення «у порядку судового тлумачення» звичайно приймаються ними у формі постанов їхніх пленумів, що містять обов'язкове тлумачення діючих правових норм. Ці акти не повинні містити нових норм права, однак закріплене ними тлумачення змісту правових норм є обов'язковим для відповідної судової системи, а тим самим і для сторін різних суперечок. Незважаючи на те, що формально вони не є джерелами права, їхня роль у встановленні однакового розуміння і застосування цивільно-правових норм, безумовно, дуже велика.

Важливе практичне значення мають і публікуємі рішення по конкретних справах (прецеденти у власному змісті слова), а також огляди практики розгляду окремих категорій споровши й інші рекомендації вищих судових інстанцій. Певним чином орієнтуючи суди, а отже, і учасників судових суперечок, у тому числі потенційних, вони в такий спосіб значною мірою визначають порядок, умови і наслідки застосування багатьох цивільно-правових норм (навіть при відсутності конкретної суперечки).

Не є джерелом права цивілістична доктрина. Обґрунтовані ученими висновки звичайно являють собою результат доктринального (наукового) тлумачення закону й інших джерел, але не мають обов'язкового характеру. Вони можуть бути враховані судом як думку знаючих осіб чи стати основою пропозицій про зміну (удосконаленні) законодавства, але в будь-якому випадку самі по собі не здобувають безпосереднього юридичного значення. Це ж можна сказати і про розроблювальний ученими-юристами на національному і міжнародному рівнях модельних (рекомендаційних) законах і інших аналогічних документах.

Не можуть вважатися джерелами права й індивідуальні акти, чи акти локального характеру, не утримуючих загальнообов'язкових розпоряджень (правових норм). У сфері цивільного права часто використовуються конкретні статути різних юридичних осіб, договори і т.п. Ці акти обов'язкові лише для тих, хто їх прийняв (не випадково говорять, що «договір -- закон для двох»). Тому вони мають значення для регулювання конкретних відносин, що виникли між їх учасниками, у тому числі при вирішенні спорів (зрозуміло, за умови їхньої повної відповідності чинному законодавству). Саме з їхньою допомогою учасники цивільних правовідносин можуть самостійно організовувати і регулювати свої конкретні взаємозв'язки.

Таким чином, до числа джерел цивільного права варто відносити як законодавство (нормативні акти), так і міжнародні договори, а також торговельні порядки (а в країнах «загального права» -- насамперед судовий прецедент). Ця обставина характеризує особливе розуміння джерела права в цивільно-правовій сфері.

Цивільне законодавство являє собою сукупність нормативних актів (а не норм права, як правова галузь) різної юридичної чинності. При цьому охоплювані їм нормативні акти в багатьох випадках мають комплексну, міжгалузеву природу, оскільки найчастіше містять не тільки цивільно-правові норми. Навіть у Цивільному кодексі маються норми публічно-правового характеру, що наприклад установлюють склад цивільного законодавства (ст. 3). В актах цивільного законодавства цивільно-правові норми переважають, але дуже рідко цілком витісняють норми іншої юридичної природи. Це викликано тим, що законодавець звичайно думає про змістовну сторону, а не про галузеву приналежність прийнятих їм актів. Норми, що містяться ж у них, у силу своїх об'єктивних юридичних властивостей розподіляються на публічно-правові і приватноправові.

Принциповою особливістю цивільного законодавства є наявність у ньому великого числа діапозитивних правил, що діють тільки в тому випадку, якщо самі учасники регульованого відношення не передбачать інший варіант свого поводження. Інакше кажучи, такі правила носять відтворювальний характер, тому що розраховані на заповнення відсутньої за якимись причинами волі самих суб'єктів. Такі норми переважають у регулюванні договірних відносин, тобто майнового обороту. У них виявляються особливості цивільного (частки) права, що звичайно розв'язує, дозволяє учасникам регульованих відносин самим вибрати найбільш прийнятний варіант поводження в загальних рамках, установлених законом, наділяючи їх для цього відповідними правовими можливостями. Диспозитивна норма звичайно містить певне правило поведінки, постачене застереженням «якщо інше не встановлено договором», що і дозволяє сторонам врегулювати свої відносини інакше, ніж це за загальним правилом передбачає закон.

Однак у цивільному законодавстві мається і значна кількість загальнообов'язкових, імперативних норм, що не допускають ніяких відступів від свого змісту (особливо при визначенні статусу суб'єктів і режиму об'єктів цивільних правовідносин, а також змісту речових і виключних прав). Більш того, у випадку сумніву в юридичній природі конкретної цивільно-правової норми варто виходити з її імперативного характеру, тому що диспозитивность повинна бути прямо, недвозначно виражена в ній, будучи все-таки особливістю, а не загальним правилом правового, у тому числі цивільно-правового, регулювання.

Вхідні в цивільне законодавство нормативні акти складають дуже значний по обсягу законодавчий масив. Їхній неминучий достаток викликаний широтою і складністю самого предмета цивільно-правового регулювання. Разом з тим ця обставина утрудняє ознайомлення з діючим цивільним правом і значно ускладнює встановлення необхідних взаємозв'язків між складовими його різними актами. Тому саме для цивільного законодавства першорядне значення має рішення проблеми його систематизації й упорядкування.

До основних способів систематизації (упорядкування) законодавства, застосовуваним і в цивільно-правовій сфері, відносяться інкорпорація, консолідація і кодификація. Інкорпорація нормативних актів являє собою зведення раніше виданих актів у єдине джерело (збірник) без зміни їхнього змісту. Офіційна інкорпорація звичайно оформляється у виді єдиного зводу, чи зборів іншого збірника законів чи інших нормативних актів. Прикладами такої інкорпорації є Звід законів Російської імперії і Збори діючого законодавства Союзу РСР (яке не було довершено). Неофіційні інкорпорації представлені різними збірниками нормативних актів, звичайно тематичного характеру.

Консолідація нормативних актів являє собою об'єднання ряду актів, присвячених загальному колу питань, у єдиний нормативний акт, іноді навіть більш високої юридичної чинності (наприклад, Національним банком України було прийняте Положення про безготівкові розрахунки в Україні, що замінило собою ряд раніше діючих банківських інструкцій). Достоїнством консолідації є можливість деякої «розчищення» законодавства при його об'єднанні шляхом скасування (пропуску) чи заміни явно застарілих чи повторюваних норм, однак без внесення змін у їхній зміст.

При великій кількості змін (новел), внесених у закон чи інший нормативний акт, використовується також можливість його повторної офіційної публікації в повному обсязі (новелізації), при якій стара редакція акта втрачає силу. Такий прийом, на жаль рідко використовуваний вітчизняним законодавцем, значно полегшує застосування офіційного тексту нормативного акта.

Вищою формою систематизації законодавства є його кодификація, при якій приймається єдиний новий закон (рідше -- підзаконний нормативний акт), що скасовує дію ряду старих нормативних актів. Особливістю кодексу є побудова його по певній системі з неодмінним виділенням загальних положень (Загальної частини) і охоплення їм всіх основних правил відповідної сфери, що визначає його центральне, стрижневе місце в загальній системі нормативних актів. Тому кодекс стає головним джерелом права відповідної галузі.

У цивільному праві кодификація може носити загальний (галузевий) або приватний характер. У першому випадку вона виражається в прийнятті Цивільного кодексу, що охоплює всі основні норми й інститути даної галузі права. В другому -- у прийнятті закону, у тому числі у формі кодексу, що регулює певну вузьку (галузеву чи міжгалузеву) групу суспільних відносин (наприклад, Житлового кодексу, Кодексу торгового мореплавання, Повітряного кодексу і т.п.), для яких можлива розробка і деяких реальних, а не надуманих загальних положень.

Норми цивільного права нерідко містяться також в актах комплексного характеру, присвячених регламентації господарської, у тому числі підприємницької, діяльності і, що носять у цілому публічно-правовий характер (наприклад, в актах фінансового, земельного і навіть адміністративного законодавства). Узагалі, правове регулювання господарської (економічної) діяльності в тій чи іншій формі здійснюється багатьма різними галузями публічного і приватного права, взаємодіючими між собою. Відповідно до цього міжгалузевими по своїй юридичній природі стають і багато актів законодавства, що регламентує цю сферу.

Потреба в систематизації такого законодавчого масиву породжує ідеї про можливості його спеціальної, самостійної кодификації. Кодификації, у тому числі в сфері цивільного права, звичайно носять галузевий характер, охоплюючи в основному однорідні по юридичній природі норми. [14, c. 32-35]

Міжнародні договори. Мова йде насамперед про різні багатобічні міжнародні договори (конвенціяї), учасницею яких є Україна (як у власній якості, так і в ролі правонаступника Союзу РСР). Як джерело цивільного права міжнародні договори України мають пріоритет перед її цивільним законодавством. У випадку, коли такий міжнародний договір передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство, застосуванню підлягають правила цього договору.

При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин безпосередньо, якщо тільки із самого договору не випливає необхідність видання для його застосування внутрішньодержавного акта. Наприклад, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція) підлягає безпосередньому застосуванню як українське право (однак не до відносин українських суб'єктів, а до тих ситуацій, на які вона поширюється у відповідності зі своєю сферою дії, тобто до тих випадкам, коли до договорів міжнародної купівлі-продажу підлягає застосуванню українське право).

Паризька конвенція по охороні промислової власності 1883 р. установила, що умови подачі заявки і реєстрації товарних знаків визначаються національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6). Відповідно до цього в Україні прийнятий спеціальний закон про товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження товарів. Сказане відноситься і до двосторонніх міжнародних договорів України, що теж можуть бути джерелами цивільного права (наприклад, договори про взаємний захист іноземних інвестицій).

Що стосується загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то вони, як і загальні принципи цивільного права, визначають зміст і застосування відповідних цивільно-правових норм. Їхнім прикладом може служити принцип заборони погіршення правового положення (дискримінації) іноземних чи громадян юридичних осіб у порівнянні з національними суб'єктами права.

Українське цивільне право надає значення джерела права звичаям, що склалися в сфері зобов'язальних відносин. При виконанні договірних і інших зобов'язань їх сторони зобов'язані керуватися «звичайно пропонованими вимогами» при відсутності спеціальних вимог законодавства чи умов зобов'язання. Такого роду «звичайні вимоги» власне кажучи і являють собою звичаї майнового обороту, тобто сформовані в ньому в силу кількаразового однакового застосування загальноприйняті правила поведінки, не виражені прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечні ім. Звичаї, таким чином, діють у випадках відсутності прямих розпоряджень у нормативному акті чи в договорі. Звичай повинний бути сформованим, тобто досить певним у своєму змісті і широко застосовуваним у майновому, насамперед у підприємницькому, обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов'язань). Закон іноді надає юридичного значення й інших звичаїв, що сложились, наприклад, у сфері речових відносин.

Звичаї традиційно відрізняються від звичайностей. При такому підході під правовим звичаєм розуміють фактично сформоване і визнане законом загальне правило, не виражене в нормативному акті, але підлягає застосуванню, якщо інше прямо не встановлено законом чи угодою сторін. Власне кажучи, звичай розглядається тут у якості своєрідної диспозитивної норми права («звичайне право»). На відміну від цього звичайність -- таке сформоване правило, яким прямо погодилися керуватися сторони договору і тільки тому воно придбало юридичне значення. Інакше кажучи, воно являє собою яке мається на увазі умова договору (угоди партнерів). Якщо такої умови в договорі немає (намір сторін керуватися ним не доведений), звичай не враховується як обов'язкове правило і при відсутності спеціальних указівок чи законодавства договори.

В основі звичаїв також можуть лежати загальновизнані звичаї. У сучасній міжнародній торгівлі широко використовуються правила, що містяться в розроблених паризькою Міжнародною торговельною палатою (МТП) збірниках міжнародних торгових звичаїв («Правилах тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс» у редакції 1990 р., «Уніфікованих правилах і звичаях для документарных акредитивів» у редакції 1993 р. і ін.).

Усі вони являють собою неофіційну систематизацію таких звичаїв, що здобувають юридичне значення лише для конкретного договору у випадку посилання на них контрагентів.

Від звичаїв відрізняється «заведений порядок». Він являє собою практику взаємин сторін конкретного договору, що склалася між ними в попередніх взаємозв'язках, і хоча прямо і не закріплену де-небудь, але додразумева-емую в силу відсутності яких-небудь заперечень з цього приводу. Такий порядок (сформована практика взаємин) зовсім не обов'язково складає який-небудь звичай майнового обороту. По суті, він також відображає умови конкретного договору, а тому скасовує у відповідній частині дія як диспозитивного правила закону, так і звичаю.

Цивільне законодавство України - це сукупність цивільно-правових законів і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному порядку відповідно до їх юридичної чинності. Основними джерелами цивільного законодавства є:

Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26, 32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);

нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.);

Укази Президента України;

Декрети , Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.

Розділ 3. Реалізація цивільного права

3.1. Право власності в Україні

Власність - це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності - це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об`єктивному і суб`єктивному розумінні. В об`єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб`єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов`язаними виступають всі, хто його оточує. Суб`єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об`єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

Право володіння - суб`єктивний елемент - особа вважає річ своєю, об`єктивний - наявність речі у власника.

Право користування - це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження - це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна - це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи - це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація - примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація - примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція - це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.[13, c. 21-23]

Похідні способи - це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право - повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ «Про власність»).

В ЗУ «Про власність» зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об`єктом пава виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб`єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб`єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об`єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та - виключна власність народу.

Суб`єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об`єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об`єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб`єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об`єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.

Види власності. Як окремий вид в Законі України «Про власність» визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб`єктів на один об`єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об`єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об`єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб`єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка - це частина права на спільний об`єкт власності, реальна частина - це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб`єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

До загальних способів захисту права власності та інших речових прав відносяться: 1) витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2) вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійснені його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності та інших речових прав: 1) вимоги до органів державної влади та управління про захист інтересів власника від правомірного чи неправомірного втручання (напр. Обмеження кількості перевірок державними структурами); 2) способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об`єктивних обставин (напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха); 3) зобов`язально-правові позови; 4) захист права спадкового володіння земельною ділянкою.

Вищезазначені способи захисту права власності та речових прав регламентуються ЦК України. Майнові права включають в себе право власності та право користування чужим майном (у формі оренди, лізингу, побутового прокату тощо). Під «іншими майновими правами» розуміють саме право користування чужим майном.

3.2. Зобов'язання у цивільному праві України

У цивільному законодавстві та юридичній літературі так виз-начено поняття зобов'язання: в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кре-дитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, спла-тити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати вів боржника виконання його обов'язку. З цього визначення випливає, що в будь-якому зобов'язанні розрізня-ються такі елементи, як суб'єкти, об'єкт і зміст зобов'язання. Зазначені елементи не тільки забезпечують індивідуалізацію зо-бов'язання у кожному конкретному випадку, вони також дають змогу індивідуалізувати зобов'язання як різновид цивільно-право-вих відносин.[34, c/ 23-26]

Належне виконання зобов'язань передба-чає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовід-носинах, виконують покладені на них обов'язки у точній від-повідності із законом, договором, а за відсутності таких вка-зівок -- з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак -- і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забез-печення, які розглядаються в юридичній літературі як у ши-рокому, так і вузькому розумінні.

У власному (вузькому) розумінні під способами забезпе-чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечу-вальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку-ментами. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать: неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий пере-лік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто-рони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'яза-ного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за-кладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадко-вого пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користу-вання, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечен-ня виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

До першої групи належать застава та завдаток, до другої -- неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до дру-гої -- застава та порука.

За сферою дії чинний ЦК України розрізняє способи за-безпечення, що можуть застосовуватися у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), у зобо-в'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та Інші механізми реалізації.

У новому ЦК України способи забезпечен-ня виконання зобов'язань поділяються на дві великі групи:

1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неус-тойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і утри-мання.

Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з най-більш поширених і популярних способів забезпечення вико-нання зобов'язання. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошо-ва сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.

Додатково визнається, що неустой-кою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. Неустойка стягує-ться незалежно від наявності у кредитора збитків, спричине-них невиконанням зобов'язання боржником.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє-ться на:

1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку -- в законі або іншому правовому акті;

2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Стаття 204 ЦК України встановлює класифікацію неусто-йок залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види:

1) залікова;

2) штрафна;

3) виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можли-вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невико-нанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико-нання або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен-ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено пору-шення зобов'язання і встановлено розмір збитків. Отже, кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягу-ватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як боржником

Що стосується розміру неустойки, то відповідно ЦК України розмір неустойки, визначений законо-давством, може бути збільшений угодою сторін, сторони мають право і зменшити розмір неустойки, але тільки в тих випадках, які допускаються законом. У цій же статті передба-чається, що відсотки на неустойку не нараховуються.

Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечен-ня виконання зобов'язань, які найбільш активно застосовуються у відносинах з участю громадян. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.

Таким чином, завдаток можна віднести до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язання.

Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки за-вдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатку від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється переда-чею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов'язання.

Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює його привабливість для відносин з участю гро-мадян. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто-рона, яка передала завдаток, він залишається у другої сто-рони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто-рона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов'язання при укладенні договорів житлового та майново-го найму, договору про передачу майна в безоплатне корис-тування тощо.

Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення виконання зобов'язання від простого авансу як попереднього платежу, який останнім часом широко застосовують у розрахункових відносинах. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувально-го навантаження. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс не виконала своїх зобов'язань за договором, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати, його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі невиконання зобо-в'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов'язання має право вимагати повернення авансу.

Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує забезпечувальну функцію і тому не є способом забез-печення виконання зобов'язання, він обмежується виключно платіжною і засвідчувальною функціями.

Порука. Порука належить до традиційних способів забез-печення виконання зобов'язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов'язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб за-безпечення. За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов'язання, яке забезпечується укладенням поруки, незалежно від тих під-став, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.

На відміну від завдатку, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми.

Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англо-саксонській судовій практиці. Він був до-статньо розроблений і в російському дореволюційному зако-нодавстві. В разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбаче-но договором поруки.


Подобные документы

  • Основні засади системи цивільного права України. Єдність і розмежування інститутів цивільного права. Система цивільного права України. Загальна частина цивільного права. Спеціальна, особлива частина цивільного права.

    курсовая работа [60,3 K], добавлен 02.06.2006

  • Теоретико-правові аспекти цивільного права як науки. Концепція приватного та цивільного права. Предмет та методологія науки цивільного права. Сучасні завдання цивілістичної науки в Україні. Місце цивільного права в сучасній правовій системі України.

    курсовая работа [52,5 K], добавлен 16.05.2017

  • Поняття "правового режиму" об’єкту цивільного права. Класифікація та різновиди об’єктів цивільного права за правовим режимом. Нетипові об’єкти цивільного права, їх характеристика: інформація та результат творчої діяльності, нетипові послуги та речі.

    курсовая работа [131,5 K], добавлен 26.04.2011

  • Виникнення та закріплення сучасної правової системи Німеччини. Інтегруюча міжгалузева функція цивільного права серед сімейного, трудового та кооперативного прав. Джерела цивільного й господарського права Німеччини як структурний елемент системи права.

    контрольная работа [30,2 K], добавлен 04.01.2012

  • Предмет, метод та система цивільного процесуального права. Джерела та принципи цивільного процесу, сторони та основні стадії. Особливості застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права. Види стадій цивільного судочинства.

    курсовая работа [37,5 K], добавлен 06.09.2016

  • Визначення принципів цивільного права (ЦП) України та його співвідношення з засадами цивільного законодавства України (ЦЗУ). Необхідність адаптації цивілістичної концепції, принципів ЦП та засад ЦЗУ до Європейського приватного права на основі DCFR.

    статья [24,7 K], добавлен 17.08.2017

  • Цивільне право як галузь права. Цивільний кодекс України. Поняття цивільного суспільства. Майнові й особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання. Юридичні ознаки майнових відносин. Методи, функції та принципи цивільного права.

    курсовая работа [85,9 K], добавлен 18.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.