Система цивільного права України

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності -- часткову або субсидіарну.

Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та неустойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.

Чинне законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб -- поручителів. У цьому разі такі поручителі між собою є солідарними боржниками перед кредитором.

Якщо у зв'язку з невиконанням основного зобов'язання боржником кредитор звертається до поручителя, який вико-нає зобов'язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.[18, c. 37-39]

Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

У цілому регулювання відносин поруки у новому ЦК України зберегло свої традиційні риси, проте деякі положен-ня дістали детальнішу регламентацію.

Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним "сурога-том" поруки, яка була адаптована до умов планової центра-лізованої економіки.

І хоч формально, виходячи з ЦК України, гарантія зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання зобов'язання, фактично правовий режим засто-сування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку. Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлюва-лася лише у відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб'єктивний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант висту-пає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.

Застава. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. застава -- це спосіб забезпечення зобов'язань, за якою кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заста-водавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати за-доволення з вартості майна переважно перед іншими креди-торами. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України "Про заставу" (ст. 1) відносить лише договір та закон.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Головне джерело виникнення заставного права є договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України "Про заставу".

Закон України "Про заставу" (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави. Аналізуючи положення законів України "Про заставу" та "Про власність" (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України "Про заставу", прийняті 25 лютого 1994 р., не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність" передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено за-конодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Зако-ну України "Про заставу" не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право воло-діння, користування та розпорядження переданим йому май-ном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодав-цем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про за-ставу" нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосу-вання. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про заставу", де йдеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави. Частиною 4 ст. 4 Закону України "Про заставу" прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути націо-нальні культурні та історичні цінності, що перебувають у дер-жавній власності і занесені або підлягають занесенню до Дер-жавного реєстру національного культурного надбання.

Види застави. В законі спеціальної статті про види за-стави немає. В той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України "Про заставу". Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заста-ву товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу май-нових прав; 5) заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання зазначених видів застави.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про заставу" іпоте-кою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов'язане із землею -- будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухо-мого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насад-ження.Крім того, в розділ "Іпотека" цього закону входить ст. 39 "Застава транспортних засобів та космічних об'єктів", у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об'єктів, які залишаються у володінні заставодавця, здій-снюється в порядку, передбаченому розділом ІІ Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об'єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.

Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України "Про заставу" предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею (тобто нерухо-ме) -- будинок, споруда, квартира, підприємство (його струк-турні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В спою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, при-садибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об'єктів.

В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства, безумовно, явище пози-тивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбаче-но законом або договором, іпотека підприємства поширю-ється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України "Про заставу" під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в балансі підприємства.

Відповідно до ст. 40 Закону України "Про заставу" вста-новлюється, що предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, комплекту-ючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов'я-заний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Підкрес-лимо, що серед обов'язкових умов договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передба-чає необхідність визначення у договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений предмет застави.

Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при змен-шенні основного зобов'язання. По-друге, заставодавцеві на-дано право в межах цієї загальної вартості змінювати нату-ральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор -- у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксова-не вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначи-ти межі зміни складу і натуральної форми предмета застави.

Склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на інші види товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже детально. Така сама вимога стосується і договору застави в переробці, але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки товару його кількісні та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід врахову-вати в договорі.

Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або перероб-ці, неможливо не звернути увагу на динамічність предмета за-стави, тобто необхідність врахування того, що сам по собі предмет застави перебуває не у статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість спростувати висловлену в літературі думку, що цей вид застави харак-теризується тим, що при його використанні не додержується "таке важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при переході права власності від заставодавця до другої особи. Однак справа тут у тому, що при заставі товарів в обороті чи переробці застава зберігає свою силу і для нового власника, але йдеться не про власника окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.

Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є володіння предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель, то така застава називається закладом.

Відповідно до ст. 44 Закону України "Про заставу" під за-кладом розуміють заставу рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. Це визначення звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет закладу тільки рухомим майном. Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з них полягає в тому, що при закладі відбувається передача предмета застави у володіння заставо-держателя. Однак передача предмета застави у володіння не завжди означає його буквальну передачу заставодержателю. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заста-водержателя (тверда застава). Отже індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким чином, по тому, де перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий за-клад. Твердий заклад характеризується тим, що предмет за-стави залишається у заставодавця, однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать про те, що предмет за-ставлений. Відмінності між цими двома видами закладу поля-гають у тому, що до твердого закладу застосовуються всі правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.

За змістом розділу V "Застава майнових прав" Закону України "Про заставу" предметом застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно до ст. 49 цього закону заставода-вець може укласти договір застави як належних йому на мо-мент укладення договору прав вимоги за зобов'язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 названого закону про те, що предметом за-стави не можуть бути вимоги особистого характеру, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати стро-ковий характер. При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50 Закону України "Про заставу" заставодавець зобов'язаний; виконати дії, необхідні для забезпечення дій-сності .заставленого права; не поступатися заставленим пра-вом; не виконувати дій, що можуть призвести до припинення заставленого права або зменшення його вартості; захищати заставлене право від третіх осіб; надавати заставодержателеві відомості про зміни в заставленому праві, про його порушен-ня третіми особами та про домагання третіх осіб на це право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог, заставодержатель має право вимагати у судовому порядку переведення застав-леного права на себе. Крім того, заставодержатель може всту-пати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розг-лядається позов про заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53 Закону України "Про заставу" застава вексе-ля чи іншого цінного папера, що передаються індосаментом, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не може бути переданий шляхом індосаменту, здійсню-ється за угодою заставодержателя та особи, на ім'я якої було видано цінний папір. Зазначимо, що якщо законом чи дого-вором не передбачено інше, купонні листки на виплату відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом договору застави, якщо вони пере-дані кредиторові заставного зобов'язання (ст. 54 Закону України "Про заставу").

Банки - одна з центральних ланок системи ринкових структур. Розвиток їхньої діяльності - необхідна умова реального створення ринкового механізму. Процес економічних перетворень почався з реформування банківської системи. Тривалий час банки були однією з «несущих конструкцій» адміністративно-командної системи управління економікою. Вступ у ринок значною мірою пов'язаний з реалізацією потенціалу кредитно-грошових відносин, тому однією з обов'язкових умов формування ринку є корінна перебудова грошового обігу і кредиту.

Комерційні банки - основна ланка кредитно-грошової системи країни, до которої входять кредитні установи, які здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний, але і залучений фінансовий капітал, у вигляді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів і інших джерел. Причому притягнуті кошти, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу.

Банк - це організація, створена для залучення коштів і розміщення їх від свого імені на умовах зворотності, платності і терміновості.

Основне призначення банку - посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців.

Розглянемо ті зобов'язальні відносини банків, які регулюються цивільним правом.

1. Договір розрахунково-касового обслуговування.

Клієнти вправі самостійно вибирати банк для свого кредитно-розрахункового і касового обслуговування, вони можуть обслуговуватися по усіх видах банківських операцій в одному чи декількох банках. Для розрахункового обслуговування між банком і підприємством повинен бути укладений договір банківського рахунку. За цим договором банк зобов'язується відкрити клієнту розрахунковий рахунок, на который буде нараховувати кошти, які надїодять клієнту і з якого за дорученням клієнта будуть списуватися зазначені ним суми. Банк не вправі при цьому розпоряджатися коштами клієнта за своїм розсудом, він працює за дорученнями клієнта і відповідно до законодавства.

Для відкриття розрахункового рахунку треба написати в банк заяву і представити документи, що підтверджують законність створення підприємства і його реєстрацію в податковій інспекції і позабюджетних фондах (пенсійному, зайнятості і т.п.). Треба представити також зразки підписів всіх осіб, яким надане право першого і другого підпису по рахунку, а також зразок відбитка печатки. Звичайно це керівник (заступник керівника) і головний бухгалтер (заступник бухгалтера) підприємства. Якщо головного бухгалтера в штаті не передбачено, досить одного підпису керівника.

Рахунок підприємства може бути закритий за рішенням його власника чи власників, рішенням податкових органів, суду чи арбітражу. Відсутність операцій по рахунку не спричиняє його закриття.

Крім розрахункового рахунка, підприємство може відкрити в банку поточний і депозитний рахунки. Поточний звичайно відкривається для філій чи інших відособлених підрозділів підприємства. Він дозволяє проводити лише обмежене коло розрахункових операцій, пов'язаних звичайно з оплатою праці й адміністративно-господарськими витратами. Депозитні ж рахунки відкриваються тоді, коли у підприємства з'явилися вільні гроші і воно хоче на якийсь період віддати їх банку під договірний відсоток. Банк може використовувати, кошти, які маються на рахунках підприємства як кредитні ресурси, але зобов'язаний гарантувати їх наявність при пред'явленні підприємством вимог до рахунка.

Основним платіжним документом при розрахунку підприємств один з одним, є платіжне доручення підприємства-платника банку.

У ньому указуються всі банківські реквізити платника й одержувача коштів. В даний час це:

1. найменування підприємства в банку.

2. ідентифікаційний номер платника податків - ІНП.

3. номер розрахункового рахунка підприємства в банку.

4. найменування банку.

5. його місце розташування.

6. його кореспондентський рахунок.

7. його БІК - банківський ідентифікаційний код

Платіжне доручення підписується першим і другим підписом, якщо не передбачений тільки перший підпис. Помарки і підчищення в платіжних документах не допускаються.

Платіжне доручення дійсне протягом 10 днів з дня його виписки.

Прийняте від клієнта в операційний час, воно проводиться банком по балансу в цей же день. Банк-платник передає платіжне доручення в РКЦ того відділення ЦБ, яке обслуговує дану місцевість. Відтіля воно йде в РКЦ ЦБ місцевості, де знаходиться банк-одержувач, і передається йому. А банк, на підставі отриманого доручення, зараховує кошти на рахунок підприємства - одержувача платежу.

Відповідно до договору між постачальником і покупцем розрахунок можливий і платіжними вимогами-дорученнями. Тут підприємство спочатку відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги), а потім через свій банк виставляє вимогу його оплати. Якщо покупець згодний з вимогою, він його акцептує, тобто погоджується на оплату. Якщо не погоджується, то повертає вимогу з указівкою причини незгоди. І хоча за необґрунтоване відмовлення від акцепту платник несе матеріальну відповідальність перед постачальником, на практиці це ще треба довести. Як бачимо, якщо немає чи грошей ні бажання платити, завжди можна відмовитися. Тому дана форма розрахунків, особливо останнім часом, використовується усе менше.

Частіше зустрічається така форма розрахунку як акредитив. Це, по суті, грошове зобов'язання банку, видаване ним з доручення клієнта і яке гарантує оплату відразу при виконанні умов акредитива (наприклад, відвантаження товару чи представлення акта про виконання робіт чи надання послуг). Акредитиви теж бувають різні (безвідкличні і відкличні, депоновані і гарантовані), однак у цілому вони сприймаються як більш надійна форма безготівкових розрахунків.

У безготівкових розрахунках можуть застосовуватися також рахункові чеки. При розрахунках чеками власник рахунка (чекодавець) дає нічим не обумовлене письмове доручення своєму банку про перерахування зазначеної в чеку суми з його рахунка на рахунок одержувача коштів (чекоутримувача). Рахунковий чек вручається продавцю для пред'явлення його в банк покупця для оплати в будь-який час. Це, по суті, є іменна пачка грошей, що, як і будь-які гроші, може бути підроблена. Тому застосовується, як правило, серед добре знаючих один одного партнерів.

При бажанні підприємства можуть розраховуватися один з одним шляхом заліку взаємних вимог при обміні, наприклад товарами однакової чи різної вартості. При цьому взаємні вимоги і зобов'язання погашаються, а платіж провадиться лише на різницю в ціні.

Оскільки кредитор вправі уступити свої вимоги іншій особі (наприклад, банку), то на договірних засадах підприємство і банк можуть здійснювати торгово-комісійні (факторингові) операції. При постачанні товару підприємство цілком може довірити банку за плату одержати належну суму з платника, що не бажає з якихось причин платити.

Установи банків можуть також проводити лізингові операції, тобто операції по покупці банками на прохання підприємств різних машин, устаткування, транспортних засобів й інших видів основних фондів і передачі їх в оренду цим підприємствам на визначений період за плату, яка включає в себе амортизацію і кредитну ставку. Після закінчення лізингової угоди підприємство може викупити предмет лізингу по залишковій вартості.

Згодом будуть розвиватися й інші форми розрахунків. Так, уже сьогодні ми бачимо швидке поширення розрахунків по кредитних картках.

Поняття, зміст і сторони договору банківського вкладу і банківського рахунка За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), яка прийняла, грошову суму (внесок) надійшла від іншої сторони (вкладника) чи для неї, зобов'язується повернути суму внеску і виплатити відсотки на неї на умовах і в порядку, передбачених договором. Законодавством передбачаються спеціальні вимоги, пропоновані до суб'єктів договору банківського вкладу. Право на залучення коштів у внески мають тільки ті банки й інші кредитні установи, яким таке право надане відповідним дозволом (ліцензією), виданим НБУ. При цьому необхідно враховувати, що навіть при наявності ліцензії не кожен банк має право на залучення коштів у внески. У ліцензії повинно бути чітко визначене таке повноваження банку (особливий вид ліцензії). За договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати кошти, які поступають на рахунок, відкритий клієнту (власнику рахунка), виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунку в якості клієнтів можуть виступати громадяни і юридичні особи, а як сторона, яка надає послуги клієнту по здійсненню розрахункового обслуговування, може виступати банк чи інша кредитна організація, що діє на підставі виданої ліцензії. Договір банківського рахунку є консенсуальним, двостороннім і, як правило відтаворювальним ("возмезднім").

Форма договору банківського вкладу. Договір банківського вкладу укладається в писемній формі під страхом його недійсності (незначності). Однак, при укладанні договору банківського рахунка існують певні специфічні моменти, які відрізняються від загальних правил оформлення письмових договорів. Так, зокрема, для договору банківського вкладу письмова форма вважається дотриманою, якщо внесення вкладу засвідчене ощадною книжкою, ощадним чи депозитним сертифікатом або іншим документом, який відповідає вимогам, передбаченим для документів такого роду. Ощадна книжка може бути іменною чи на пред'явника; в останньому випадку вона є цінним папером. В ощадній книжці вказується найменування і місцезнаходження банку, номер рахунка по внеску, усі суми коштів, зараховані чи списані по внеску, залишок коштів на рахунку. Якщо іменна ощадна книжка втрачена чи приведена в негідний для її пред'явлення стан, банк за заявою вкладника зобов'язаний видати йому нову ощадну книжку. Ощадний сертифікат засвідчує внесення суми внеску і права вкладника на одержання суми внеску і відсотків по ньому після закінчення встановленого договором терміну. Ощадний сертифікат також є цінним папером і може бути іменним чи на пред'явника. Існує два основних види внеску: строковий вклад (повернення суми внеску обумовлюється закінченням терміну, встановленого в договорі) і до запитання (термін у договорі не встановлений, а сума внеску повертається на першу вимогу вкладника). Крім цього, внески можна класифікувати по можливості внесення додаткових сум у внесок на внески що передбачають чи не передбачають таку можливість як для самого вкладника, так і для третіх осіб.

Юридичний захист вкладників забезпечується різними механізмами забезпечення повернення внеску. Як забезпечення виконання зобов'язання банком по поверненню внеску можуть використовуватися гарантії, поручительства, застосування заходів відповідальності (стягнення збитків, неустойок, штрафних відсотків). Крім цього, у даний час могутнім засобом захисту вкладників є страхування банківської діяльності і, зокрема, фінансових ризиків банків. У цих цілях під контролем НБУ створюються фонди обов'язкового страхування, а також подібні добровільні фонди можуть створюватися на основі договору між собою самими банками.

У більшості випадків банки самостійно з урахуванням вимог законодавства і встановлених банківських правил розробляють стандартні форми договорів, на умовах яких вони здійснюють розрахункове обслуговування. Клієнт може або прийняти цілком такі умови й укласти договір, або відмовитися від його укладання у випадку незгоди хоча б з однією з істотних умов договору. При цьому для різних видів рахунків, як правило, установлюються різні умови здійснення розрахунків по них. Банк не має права необґрунтовано відмовляти у відкритті рахунка, якщо клієнт цілком приєднується до умов договору. Виключенням є випадки, коли банк доведе відсутність у нього можливості прийняти клієнта на обслуговування. У противному випадку клієнт може звернутися в суд з вимогою про вимушення банку до укладання договору, а також про стягнення з банку заподіяних збитків. Клієнт, на відміну від банку, ні при яких умовах не може бути примушений до укладання договору банківського рахунку, а укладає його винятково на основі свого вільного волевиявлення.

У випадках, коли клієнтом у договорі банківського рахунку є підприємства, організації й установи, іноді зазначені особи укладають договір банківського рахунку, виходячи з обов'язку зберігати свої кошти в установах банку. Даний обов'язок є публічно-правовим і забезпечується спеціальними заходами відповідальності, однак такий обов'язок не може розглядатися як підстава до примушення юридичної особи до вступу в договірні відносини з тим чи іншим конкретним банком. Договір банківського рахунку є родовим поняттям у відношенні окремих видів договорів, які укладаються банками для здійснення розрахункових операцій. У залежності від того, кому і для виробництва яких операцій відкривається рахунок, розрізняються договори розрахункового рахунку, поточного рахунку, бюджетного і кореспондентського рахунків. Розрахунковий рахунок - відкривається юридичним особам і громадянам-підприємцям для зарахування виторгу, обліку доходів від позареалізаційних операцій, здійснення розрахунків з контрагентами, розрахунків з робітниками та службовцями і т.д. Поточні рахунки відкриваються як правило для забезпечення діяльності філій і представництв. Режим поточного рахунку визначається юридичною особою при його відкритті і відкривається по клопотанню юридичної особи. По поточному рахунку представництва здійснюють витрати і виплати, пов'язані з виконанням своїх функцій, а також по утримуванню апарату, однак стороною в договорі є юридична особа, яка надає права розпорядження рахунком представництву. Бюджетний рахунок відкривається юридичним особам, які фінансуються за рахунок бюджету для обліку витрат бюджетних коштів за цільовим призначенням. Кореспондентський рахунок (і субрахунок) відкриваються банками один у одного для проведення розрахунків з доручення банку-кореспондента. В угодах про кореспондентські відносини визначаються коло організацій, які здійснюють розрахунки по кореспондентських рахунках; коло операцій по рахунках; умови платежів; порядок обміну інформацією, контрольні функції. Розрахунки по кореспондентських рахунках здійснюються на основі операцій з рахунками ЛОРО і НОСТРО, які відкривається відповідно в двох банках-кореспондентах, для обліку операцій. По кореспондентських рахунках не допускається наявність дебетового сальдо, всі операції провадяться тільки при наявності коштів на рахунку.

За договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнту, кошти, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунка виступають банк (інша кредитна організація, що має ліцензію) і клієнт (будь-які юридичні і фізичні особи). Предмет договору складають кошти клієнта, які знаходяться на банківському рахунку, з якими здійснюються операції, обумовлені договором.

Даний договір укладається в писемній формі шляхом підписання єдиного документа або шляхом подачі клієнтом заяви й оформленні на заяві дозвільного напису керівника банку.

Розірвання договору банківського рахунку відбувається за заявою клієнта в будь-який час, або за вимогою банку. Залишок коштів на рахунку видається клієнту або за його вказівкою перераховується на інший рахунок не пізніше семи днів після одержання відповідного письмової заяви клієнта. Наслідком розірвання договору є закриття рахунка клієнта.

Договір банківського рахунка вважається розірваним з моменту заяви клієнта в однобічному порядку про розірвання договору і пред'явлення позову в суд не потрібне.

Після розірвання договору на розрахунково-касове обслуговування у клієнта є право вимагати перерахування залишку коштів, яке може бути передано іншій юридичній особі.

Зміст договору банківського рахунку складають права й обов'язки банку і клієнта. Обов'язок банку складається в належному виконанні операцій по рахунку, передбачених законом, банківськими правилами, звичаями ділового обороту, договором банківського рахунку й у збереженні банківської таємниці. Обов'язок клієнта - дотримання банківських правил при здійсненні операцій по рахунку й оплата витрат банку на здійснення операцій по рахунку.

Відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов'язків за договором банківського рахунка носить взаємний характер.

Особливе значення має регламентація відповідальності банку. Відповідно до закону "Про банки і банківську діяльність" НБУ вправі відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій у випадках невиконання вимог законів, що регулюють банківську діяльність, а також нормативних актів НБУ.

Відповідальність банку настає за неналежне здійснення операцій по рахунку, а саме:

за несвоєчасне зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнту,

за необґрунтоване списання коштів з рахунка,

за невиконання вказівок клієнта про перерахування коштів з рахунка або про їх видачу з рахунка.

У перерахованих випадках банк зобов'язаний сплатити на цю суму відсотки в порядку і розмірі, передбачених законодавством. У випадку невиконання вказівок клієнта про перерахування коштів з рахунка або про їх видачу з рахунка банк зобов'язаний сплатити на цю суму відсотки.

2. Договір банківського депозиту.

Відносини вкладника і банку регулюються депозитним договором, тобто тим договором, який підписує клієнт, віддаючи банку гроші під відсотки. Однією з умов депозитного договору є порядок його зміни. Якщо в договорі говориться, що банк може за своїм розсудом, у залежності від кон'юнктури ринку, в однобічному порядку змінювати умови договору, то вкладник захистити свої інтереси не зможе. Присутність у договорі такого запису означає, що банк не гарантує вкладнику одержання останнім саме тих відсотків, про які сказано в підписаному сторонами договорі. Підпис вкладника під таким договором означає, що він погодився на такі умови. Захистити такого вкладника дуже складно, тому, що його права, визначені в договорі, не порушені.

Крім того, будь-який банк має повне право змінювати процентні ставки по договорах, що знову укладаються. Неправомірно вимагати від банку виконання рекламних обіцянок місячної давнини. Тому, почувши в чергов разий, що конкретний банк знизив процентні ставки, не слід квапитися обурюватися і дзвонити в товариство захисту споживачів чи антимонопольний комітет - може бути, нічого страшного не відбулося.

У деяких депозитних договорах, що передбачають можливість зміни банком діючих процентних ставок без узгодження з вкладником, визначені припустимі межі такої зміни. Як правило, говориться, що банк вправі змінювати процентні ставки пропорційно зміні дисконтної ставки НБУ.

Для укладання депозитного договору клієнту необхідно надати в Банк наступні документи:

фізичній особі - копію паспорта;

юридичній особі - довідки на відкриття депозитного рахунка з податкової інспекції, пенсійного фонду, фонду медичного страхування.

Доходи, отримані клієнтом у вигляді нарахованих Банком відсотків по внеску, обкладаються податком відповідно до законодавства України і стягуються Банком при одержанні клієнтом цих доходів.

Для збереження цінностей і документів клієнту може бути наданий Банком депозитний сейф на підставі укладеного Договору про оренду депозитного сейфа.

Договір укладається на певний строк.

По укладанні договору і внесення плати за оренду сейфа клієнту видається ключ від сейфа.

Клієнт має доступ до сейфа в операційний час Банку.

Клієнт може довірити доступ до сейфа довіреній особі.

Банк гарантує схоронність цінностей, що знаходяться в депозитному сейфі, і забезпечує таємницю їх збереження.

Предметами збереження в депозитному сейфі не можуть бути зброя, наркотичні і легкозаймисті речовини.

Плата за оренду депозитного сейфа складає 5 карбованців за один календарний день і може бути внесена як безготівковим, так і готівковим шляхом.

3. Поняття, сторони і форма кредитного договору.

В умовах сучасних ринкових відносин успішна життєдіяльність суб'єктів, кі хазяюють, без періодичної фінансової й іншої матеріальної допомоги іззовні стала практично неможливою. Потреба додаткового залучення коштів пов'язана з необхідністю покриття як поточних витрат підприємств, так і їх довгострокових капітальних вкладень у виробництво, будівництво й інші галузі господарства. При цьому джерелами залучуваних юридичними особами фінансових і інших коштів виступають як створені для цих цілей спеціалізовані фінансово-кредитні установи, так і юридичні особи, що мають загальну правоздатність і не обмежені у своїй діяльності окремими видами. Крім того, нині діюче цивільне законодавство дозволяє і громадянам бути учасниками позикових відносин, причому як у побутовий, так і в підприємницькій області діяльності.

Знання основних норм цивільного права, що регулюють зобов'язальні відносини, які виникають по договорах позики і кредиту, для сучасного підприємця особливо важливі, оскільки правильне оформлення договірних відносин, тобто його відповідність вимогам законодавства, є гарантією не тільки запобігання різних матеріальних і моральних витрат у відносинах з контрагентами, але і своєчасного запобігання негативних наслідків по визнанню такої угоди недійсною.

У частині третій Цивільного кодексу України розрізняється кілька договірних зобов'язань, що оформляють єдині по економічній природі позикові відносини.

По-перше, це власне сам договір позики, правила про який одночасно є загальними для договорів грошового і товарного кредиту.

По-друге, це кредитний договір, до якого при відсутності спеціальних розпоряджень також можуть застосовуватися норми про договір позики.

По-третє, це особливі різновиди договору кредиту -- товарний і грошовий кредит, до яких поряд із правилами про договори позики і кредиту також можуть застосовуватися і правила про основні договори, що обслуговуються кредитом (наприклад, договір купівлі-продажу).

По-четверте, це відносини, що виникають при придбанні облігацій, векселів й інших боргових цінних паперів, уперше включені як самостійні елементи позикових відносин.

Таким чином, різні кредитні зобов'язання, як і зобов'язання, оформлені борговими цінними паперами, розглядаються як самостійний різновид загальної категорії позикових зобов'язань.

Кредитний договір є самостійним особливим різновидом договору позики. Мається наступне визначення кредитному договору:

За кредитним договором банк чи інша кредитна організація (кредитор) зобов'язуються надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов'язується повернути отриману грошову суму і сплатити відсотки на неї.

Як правило, система кредитування будується на основі принципів цілеспрямованості (тобто на суворо визначені цілі), терміновості (на певний строк), відплатності (зі сплатою відсотків за користування), забезпеченості кредиту (як правило, заставою матеріальних цінностей й інших способів).

Регулювання кредитних відносин здійснюється як загальними правилами про договір позики, так і спеціальними розпорядженнями, які відносяться до договорів кредиту. При цьому загальні норми про договір позики застосовуються до кредитних відносин тільки при відсутності спеціальних правил і якщо вони не суперечать суті урегульованих договором відносин. Зокрема, до кредитних відносин можуть бути застосовані наступні правила про позику: про відсотки за договором позики, про обов'язки позичальника повернути суму позики, про наслідки порушення позичальником договору позики, про наслідки втрати забезпечення повернення суми позики (ст. 813), про цільову позику.

У цьому зв'язку необхідно в першу чергу розглянути саме ті норми ЦК України, що мають спеціальний характер і встановлені для регулювання саме цього роду кредитних відносин.

По своїй юридичній природі договір кредиту, на відмінність від договору позики, вважається не реальним, а консенсуальним (п.1 ст. 819), тобто, таким що вступає в силу не з моменту передачі позичальнику коштів, а відразу після того, як сторонами буде досягнуто відповідної згоди (при цьому відсотки за користування кредитними коштами нараховуються з моменту надходження коштів на рахунок позичальника). Отже, при такій конструкції позичальник може примусити позикодавця до видачі йому кредиту.

Однак у ЦК України передбачені випадки, коли позикодавець усе-таки вправі відмовитися від надання позичальнику передбаченого договором кредиту. У даному випадку мова йде про обставини, які мабуть, свідчать про те, що надана позичальнику сума в термін повернута не буде. Зокрема, такою обставиною може бути явна неплатоспроможність позичальника, який підтверджує неможливість повернути кредит.

У свою чергу позичальник може відмовитися від одержання кредиту до встановленого договором терміну його надання. Однак це припустимо лише у випадку, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами чи кредитним договором.

Важливою особливістю, що відрізняє кредитний договір від договору позики, є те, що в ролі позикодавця за кредитним договором може виступати тільки банк чи інша кредитна організація, що має відповідну ліцензію НБУ на здійснення даного виду банківських операцій. Позичальниками можуть бути будь-які юридичні особи, а також громадяни, що володіють повною дієздатністю.

Принципово кредитний договір відрізняється від договору позики тим, що він може встановлювати лише сугубо грошове зобов'язання. Іншими словами, предметом кредитного договору можуть бути тільки гроші, але не інше майно . Більше того, оскільки видача більшості кредитів здійснюється в безготівковій формі, предметом кредитних відносин фактично стають не гроші (у вигляді грошових купюр), а відповідні права вимоги. (До договорів, що містять обов'язок надати в кредит інші, чим гроші, речі, застосовуються правила про товарний кредит).

Особливе значення придається вимогам до форми кредитного договору. Насамперед, договір повинен бути укладений у писемній формі. Також важливо взяти до уваги той факт, що на відміну від договору позики, у якому дотримання письмової форми договору необхідне лише в суворо визначених випадках, відсутність такої форми в кредитному договорі лише обмежує коло доказів, на які сторони можуть посилатися при заперечуванні договору по безгрошовість.

Наслідком недотримання письмової форми кредитної угоди є його недійсність. А саме: такий договір вважається незначним.

Іншими словами, це означає, що кредитний договір, укладений сторонами шляхом досягнення лише усної угоди, для його сторін ніяких юридичних наслідків не несе, за винятком тих, котрі пов'язані з його недійсністю. Такий договір незначний з моменту його здійснення, у зв'язку з чим, кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій стороні все отримане по угоді, а у випадку неможливості повернути отримане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах.

Кредитний договір може передбачати цільове використання позикових коштів. При цьому кредитор здійснює контроль за використанням кредиту й у випадку його нецільового використання вправі припинити кредитування. Для забезпечення такого контролю на позичальника покладаються обов'язки представляти кредитору певну документацію, фінансові і звітні документи, обмовляється право банку контролювати напрямки використання коштів, перевіряти і встановлювати обсяги виробничих витрат при капітальному будівництві й ін.

У більшості випадків банківські кредити видаються під відсотки, розмір яких визначається за домовленістю сторін. Як правило, вони формуються з урахуванням ставки, по якій банк надає кредити комерційним банкам з додатком банківської надбавки (маржі), розмір якого залежить від попиту на грошові ресурси. Кредитна організація не має права в однобічному порядку змінювати процентні ставки по кредитах і терміни дії цих договорів із клієнтами, за винятком випадків, передбачених державним законом договором із клієнтом. Відсотки, якщо інше не передбачено в договорі, виплачуються щомісяця до дня повернення суми кредиту.

Позичальник зобов'язаний повернути отриманий кредит у термін і в порядку, що передбачені кредитним договором. У випадках, коли термін повернення договором не установлений чи визначений моментом зажадання, сума кредиту повинна бути повернута позичальником протягом 30-ти днів із дня пред'явлення кредитором вимоги про це, якщо інше не передбачене договором.

Сума кредиту може бути повернута достроково за згодою кредитора.

Обов'язки позичальника по поверненню кредиту вважаються виконаними після зарахування відповідних коштів на банківський рахунок кредитора або після безпосередній передачі їх кредитору, якщо інше не передбачено договором. Списання коштів з рахунка позичальника не звільняє його від відповідальності за повернення кредиту, якщо ці кошти не надійшли на рахунок кредитора.

У випадку неповернення кредиту у встановлений термін, якщо інше не передбачено законом чи кредитним договором, позичальник зобов'язаний, понад установлену суму кредиту і відсотків за користування коштами, сплачувати кредитору відсотки на суму кредиту в розмірі ставки рефінансування НБУ. У цьому випадку загальна сума коштів, що підлягає поверненню у випадку порушення позичальником своїх зобов'язань, складається із сум: кредиту; відсотків по кредиту; відсотків, нарахованих за порушення терміну повернення кредиту.

У тих випадках, коли умовами договору передбачене повернення кредиту вроздріб (на виплат), порушення позичальником терміну повернення чергової частини кредиту надає право кредитору вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, що залишилася, і установлених відсотків (відсотки нараховуються за період користування кредитними коштами).

Вступ у ринок значною мірою зв'язано з реалізацією потенціалу кредитних відносин. Створення фінансового ринку означає зміну ролі кредитних інститутів в управлінні народним господарством і підвищенні ролі кредиту в системі економічних відносин.

Висновки

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права. На теперішній час також існують і інші суперечки щодо застосування деяких положень приватного права, так, наприклад, положення про майнову відповідальність дотепер залишаються свого роду «каменями спотикання» інституту цивільно-правової відповідальності. Мова йде про провину як умові відповідальності і її форм, про підстави для звільнення від відповідальності (випадок і нездоланна сила) і про її зміст (понятті і видах збитків). Більш того, українське цивільне законодавство, випливаючи римським традиціям, дотепер говорить лише про відповідальність за порушення зобов'язань і не знає загальної категорії відповідальності за порушення цивільних прав. Ці та інші недоліки і прогалини у цивільному законодавству потребують негайного заповнення. Будемо сподіватися з прийняттям нового Цивільного кодексу України вирішиться багато цих та інших питань.

Система сучасного цивільного права -- це структура галузі. Структура -- невід'ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура -- це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв'язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права -- це структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначив поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо означити цивільне право як галузь приватного права.

Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання котрого є: майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права, складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної для регулювання часток, насамперед майнових відносин. З цього випливає, що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства (тобто в субсидіарному, поповненому порядку). Це стосується насамперед сфери сімейного права, де таке положення одержало пряме законодавче закріплення, але також і приватноправових відносин, що торкаються інститутами трудового, природноресурсового, екологічного права. Саме на цьому, зокрема, базуються небезпідставні спроби судової практики використовувати у відносинах, що виникають при необґрунтованому розірванні чи зміні трудового договору, цивільно-правові норми про відшкодування моральної шкоди.

Навпроти, норми трудового чи наприклад, сімейного права не можуть використовуватися для заповнення пробілів у сфері цивільно-правового регулювання ні при яких умовах.

Список нормативно-правових актів та літературних джерел

Укpаїна. Закони. Конституція України.- К.: Парламентське видавництво, 1998.- 78 с.

Укpаїна. Закони. Цивільний кодекс Укpаїни: Кодекс, закони, постанови, коментаpі: [Текст зі змін. та доп. станом на 1 лип. 2000 p.] / [Упоpяд. Зуб І. В.]. -- Ужгоpод: ІВА, 2001. -- 313, [4] с. -- (Всі кодекси Укpаїни).

Абpамов В. А. Сделки & договоpы: Коммент. Разъяснения. -- [2-е изд., пеpеpаб. и доп.]. -- М.: Ось-89, 1997. -- 95, [1] с.

Александpов О. А. Пpактикум з цивільного пpава Укpаїни: Загальна частина: Hавч. посібник / Київ. деpж. ун-т культуpи і мистецтв та ін.; Під заг. pед. Кампо В. -- К.: Освіта і культуpа, 1998. -- 64с.

Андpеев С. E. и др. Договоp: заключение, изменение, pастоpжение: Учеб.-пpакт. пособие / Андpеев С. E., Сивачева И. А., Федотова А. И. -- М.: Пpоспект, 1997. -- 374, [1] с.

Бpагинский М. И., Витpянский В. В. Договоpное пpаво: Общ. положения. -- М.: [Статут], 1997. -- 681с.

Біpюков І. А. и др. Цивільне пpаво Укpаїни: Заг. ч.: [Hавч. посіб. для студентів спец. вузів] / Біpюков І. А., Заіка Ю. О., Співак В. М. -- К.: Hаук. думка, 2000. -- 304с.