Криміналістичне почеркознавство: етапи розвитку та становлення

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні аспекти розвитку судово-почеркознавчої експертизи

1.1 Каліграфічний етап розвитку судового почеркознавства

1.2 Прикметоописовий етап розвитку судового почеркознавства

1.3 Графометричний етап розвитку судового почеркознавства

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Можливості судово-почеркознавчої експертизи у вирішенні її завдань на сучасному етапі розвитку

2.1 Предмет, завдання та об'єкти судово-почеркознавчої експертизи

2.2 Можливості судово-почеркознавчої експертизи у вирішенні ідентифікаційних завдань

2.3 Можливості судово-почеркознавчої експертизи у вирішенні діагностичних завдань

2.4. Можливості судово-почеркознавчої експертизи у вирішенні класифікаційних завдань

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Стан судово-почеркознавчої експертизи та основні напрями її розвитку

3.1 Проблемні питання судово-почеркознавчої експертизи

3.2 Шляхи вирішення проблем судово-почеркознавчої експертизи

Висновки до розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Українська держава головним своїм пріоритетом, найвищою соціальною цінністю визнала людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку. Важлива роль у захисті людини, її прав та свобод належить органам внутрішніх справ, зокрема міліції. В її структурі є підрозділи, які забезпечують проведення на належному рівні судової та почеркознавчої експертиз.

В сучасний період судове почеркознавство являє собою високорозвинену предметну галузь теорії судової експертизи та галузь криміналістики. Почеркознавча експертиза все частіше використовується в кримінальному та цивільному процесах доказування. Все більше коло питань, істотних та важливих для успішного розслідування та правильного розгляду судових справ, вирішують експерти-почеркознавці на підставі своїх наукових знань та практичного досвіду.

Подальший розвиток судового почеркознавства тісно пов'язаний з історією виникнення й розвитку, з теоретичним узагальненням накопиченого за багато років матеріалу. Для того, щоб теорія виконувала свою методологічну функцію та дала основу для найбільш ефективних шляхів розвитку науки, необхідно дослідити історію формування, сформулювати основні положення цієї теорії, представити її як визначену, струнку систему знань.

Характерним є подальший активний розвиток теоретичних засад судового почеркознавства, експериментальних розробок, узагальнень практики, вдосконалення існуючих методик і створення нових, найбільш ефективних методів експертного дослідження почерку. Розвиток теоретичних засад судового почеркознавства характеризується розробкою основних положень вчення та процесу експертного дослідження, як компонента предмету судового почеркознавства; створенням понятійного апарату в галузі теорії і практики судово-почеркознавчої експертизи (словник основних термінів); формулюванням основ математичного моделювання та автоматизації в галузі судово-почеркознавчої експертизи (теорія і практика математичного моделювання); розробкою основних положень теорії та методики судово-почеркознавчої діагностики.

Сучасне судове почеркознавство характеризується реалізацією великої кількості різноманітних підходів, що намітилися в наукових розробках, спрямованих на розвиток теорії і вдосконалення практики судово-почеркознавчої експертизи. Завданням даної роботи є розгляд та дослідження, а також історико-правовий аналіз стану знань про судово-почеркознавчу експертизу та перспективи її розвитку.

Однак слідчі та судді не в усіх випадках використовують в повній мірі можливості судово-почеркознавчої експертизи, не завжди вдало надають порівняльний матеріал для її проведення, а саме це в значній мірі визначає якість результату почеркознавчого дослідження, впливає на правильність прийнятого експертом висновку. Тому, тема даного дослідження є надзвичайно актуальною і потребує детального вивчення.

В роботі розглядається становлення, розвиток судово-почеркознавчої експертизи, характеризується сучасний стан знань, а також аналізується предмет теорії судового почеркознавства, досліджуються проблемні питання судово-почеркознавчої експертизи та шляхи їх вирішення.

Метою праці є раціональна систематизація нових тенденцій судово-почеркознавчої експертизи, шляхом проведення розподілу наукових досягнень через призму тих завдань, які покликані вирішити різні види експертних досліджень, а також використання всіх сучасних розробок науковців і спрямування їх на найбільш ефективне вирішення експертних завдань у сфері судового почеркознавства.

З позиції сучасних природничо-наукових знань та системно-структурного підходу в роботі визначаються передумови виникнення судово-почеркознавчої ідентифікації і характеризується почерк як її об'єкт.

Предметом спеціального розгляду в роботі стало дослідження можливостей судово-почеркознавчої експертизи з позиції завдань, які вона вирішує (ідентифікаційних, діагностичних та класифікаційних).

Магістерська робота є підсумком аналізу літературних джерел, різних наукових напрямів і узагальнень історії розвитку криміналістичної експертизи.

Зазначені вище обставини визначили можливість віднесення розглянутої проблеми до актуальних і обрання теми даного дослідження.

Об'єктом дослідження є судове почеркознавство як самостійне вчення і теоретично-методологічна база почеркознавчої експертизи.

Предметом дослідження є криміналістичне почеркознавство: етапи розвитку та становлення.

Завданням дослідження є розгляд основних історичних аспектів розвитку судово-почеркознавчої експертизи, можливостей судово-почеркознавчої експертизи у вирішенні її завдань на сучасному етапі розвитку, а також основні напрями її розвитку.

Методологічна основа і методи дослідження. Методологічну основу роботи складають принципи і головні категорії теорії пізнання соціальних явищ і процесів, розвитку і взаємозв'язку об'єктів реальної дійсності, а також концептуальні положення судового почеркознавства і почеркознавчої експертизи.

У процесі здійснення цього дослідження застосовувалися системний, структурно-функціональний, формально-логічний, порівняльно-історичний, статистичний аналіз і оцінка експертних висновків, екстраполювання та інші загальнонаукові та окремі наукові методи.

Правову основу дослідження становлять Конституція України, закони, постанови Кабінету Міністрів України, пленумів Верховного Суду України, відомчі нормативні акти, що регулюють діяльність експертної служби України.

Теоретичну основу дослідження склали роботи Л.Є. Ароцкера, Р.С. Бєлкіна, В.Ф. Берзіна, Є.Ф. Бурінського, А.І. Вінберга, Л.Г. Еджубова, Є.У. Зіцера, Н.І.Клименка, З.І. Кірсонова, В.Я. Колдіна, О.М. Комаринця, І.Ф. Крилова, Р.М. Ланцмана, А.М. Лисенка, В.К. Лисиченка, О.І. Манцвєтової, З.С. Меленевської І.М. Можара, В.Ф. Орлової, М.Я. Сегая, С.А. Ципенюк, О.Р. Шляхова та інші.

Характер дослідження обумовив необхідність використання філософської (Б.Т. Алексєв, Д.І. Блохінцев, О.О. Бреславський, П.В. Копнін), соціологічної (О.О. Ачкурін, В.М. Бєлов, Т.І. Заславська, В.О. Лисичкін) і психологічної (Н.О. Бернштейн, В.Д. Глезер, Р.Л. Грегорі, Ю.М. Мухін) літератури, а також сучасного апарату логіки, кібернетики, інформатики та інших галузей знань.

Структура роботи визначається її метою, завданнями та предметом дослідження і композиційно складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. Обсяг роботи становить 140 сторінок, список використаних літературних джерел - 10 сторінок (104 найменування).

Розділ 1. Історичні аспекти розвитку судово-почеркознавчої експертизи

1.1 Каліграфічний етап розвитку судового почеркознавства

Розвиток судового почеркознавства, аналіз теорій експертизи почерку розглядаються в багатьох наукових роботах криміналістів. Це пояснюється тим, що багато питань судового почеркознавства вивчені ще недостатньо. Так, не в повному обсязі висвітлені розвиток та становлення теорії судово-почеркознавчої експертизи.

Експертиза письма безпосередньо пов'язана з виникненням та поширенням писемності і має тривалу історію свого розвитку. Ще в древньому Римі під час правління імператора Юстиніана судові суперечки про справжність документів вирішувались за допомогою експертизи письма.

Перші відомості про проведення експертизи письма відносяться до початку ХVІІ сторіччя. За Російським Зводом законів звіренням почерків могли займатися люди, що володіють «таємницею» писемності - секретарі присутствених місць, вчителі краснопису та інші. Головна якість, що визначала експерта, полягала в умінні красиво писати. Треба зазначити, що довгі роки, в минулому, висновок експертів-каліграфів був вирішальним у суперечці про виконавця того чи іншого документа.

Крилов І.Ф. згадує історичні документи, що зберегли свідчення про одну з перших таких експертиз, яка була проведена в Росії на початку ХVІ сторіччя [26, c. 157-159]. Князі Данило і Давид Кемські купили у князя Федора Кемського «вотчину Кодобое и сельцо Гридинское с деревнями». Про продаж, як заведено було в той час, склали купчу грамоту, покликану бути доказом укладеної угоди. Продавець Федір Кемський незабаром помер, а дружина його княгиня Ганна Кемська укладення угоди заперечила, заявивши, що купча грамота є підробленою, внаслідок чого відмовилась передати вотчину Данилу та Давидові Кемським. Останні звернулися з проханням про захист своїх інтересів до великого князя.

При розгляді суперечки була досліджена подана позивачами купча грамота, написана власноручно Федором Кемським, але Тимошка, що представляв інтереси Ганни Кемської, підтверджував, що ця грамота «брехлива, не княж Федора рука». На підкріплення своєї заяви про підробленість купчої він пред'явив зразки почерку Федора Кемського. Відповідно до порядку, що існував, судді викликали послушників, що підписали купчу, та допитали їх. Останні підтвердили істинність купчої і надали, крім того, документ (зразок ділової грамоти), складений власноручно Федором Кемським. Проте і після цього Ганна Кемська продовжувала наполягати, що купча підроблена. Тоді судді прийняли рішення про необхідність експертизи почерку.

У цивільному провадженні з цього приводу говориться: «Дмитрей Володимировичь купчую грамоту княж Федорову ж руку деловую грамоту, що князь Афанасей прислал. И княж Федорову ж руку, что запись положил перед Дмитреем княгиня Аннин человек Тимошка, великого князя диакам всем казал. И диаки смотрив сказали, что та купчая и деловия и запись, все трое рука одна». Після такого висновку дяків (експертів) справа була передана великому князю Василеві Івановичу, який вислухавши його разом із боярами, «велел Дмитрею ищей князя Данила да князя Давьща отправит в селцо Гридинское с деревнями велел им присудить, по их купчей грамоте, а княгиню Анну велел обвинити».

Експертиза проводилася у 1508 році, тобто майже п'ять сторіч тому. Але вже в той далекий час дослідження ґрунтувалося на порівняльному методі, вивченню піддавались не тільки окрема купча грамота, чия достовірність викликала сумніви, але і документи, які зараз ми назвали б вільними зразками почерку Федора Кемського.

В інший експертизі, що проводилася у 1686 році, у справі про підкинутий лист, що викривав піддячого Верхотурського наказового дому Івана Перьмякова, як винного у зловживаннях, застосовувався той самий порівняльний метод, але серед документів, що досліджувались фігурував вже «письмо для примеру», що сьогодні ми назвали б експериментальним зразком почерку Маслова, який звинувачувався у виконанні підкинутого листа [66, c. 159]. Так закладалися основи методики експертного дослідження почерків, починалося формування каліграфічної експертизи.

Каліграфія відіграє важливу роль при звіренні почерків. Вивчення прийомів вироблення почерку, засобів накреслення букв і знаків, знання правил правопису складають частину того фундаменту, на якому ґрунтується звірення. Подібних знань для наукової експертизи аж ніяк не достатньо, проте і таких знань експерти-каліграфи в більшості випадків не мають. Є.Ф. Бурінський наводить приклади з діяльності власника друкарні, якого суди часто залучали для проведення каліграфічних експертиз. Будучи людиною в питаннях почеркознавства неосвіченою, він по тому самому документу давав цілком протилежні висновки. Щоб упередити подібні випадки, він зрештою став при кожній новій експертизі спочатку довідуватися про те, який висновок по даній справі давався ним раніше [11, c. 149-152].

Відсутність наукової основи позбавляло каліграфічну експертизу переконливості. Наукового авторитету вона не мала ані у практичних працівників, ані серед вчених. Уільям Уільз наводить таку думку англійського судді Джона Ніколя щодо доказової сили звірення почерків: «Суд мав уже багато можливостей переконатись, що докази за допомогою почерку, по самій сутності своїй, дуже незадовільні. Вони не мають сили ствердження, оскільки легко підроблюються під чужі руки, так само як і сили заперечення, через те що часто буває, що та сама особа при різних обставинах пише цілком безвихідними почерками. Не маючи точних свідчень про те, у якому стані і за яких умов написана відома бумага і не проаналізувавши докладно ці обставини, немає ніякої можливості зробити висновок про справжність рукопису. Тому особи, які засвідчують справжність або підробленість підпису на підставі однієї видимої подібності, можуть так легко помилятись, що свідчення, яке відхиляє справжність певного підпису, навряд чи коли-небудь може бути прийняте за доказ підробленості документа» [66, с. 158].

Наведену оцінку поділяли і багато російських судових діячів. Так, наприклад, товариш голови Петербурзького окружного суду Рейнбот при урочистому відкритті петербурзького кабінету науково-судової експертизи говорив про експертів-каліграфів: «Один усю свою увагу приділить волосистому завитку букви «у» і в ньому відкриє подібність почерків, інший за натиском в тій самій букві знайде повне розходження у підписах, що порівнюються. Усе тут залежить не від дійсної подібності або розходженні у написанні букв, а від суб'єктивного враження ока кожного з тих, хто дивляться. Чи не розуміють такі експерти тих осіб, які, дивлячись на ту саму хмарину в літній синяві неба, готові не порозумітися через те, що один бачить у цій хмарині лева, а інший - собаку» [66, с. 158].

Не володіючи науковою методикою дослідження, експерти-каліграфи не могли науково обґрунтувати свої висновки. Коли французького експерта Белломе, що дав помилковий висновок відносно виконавця знаменитого бордеро в справі Дрейфуса, запитали, чим він може довести свій висновок, він відповів: «Ми подібні експертам картин: рух пера для нас те саме, що для них рух пензля; ми не можемо дати матеріальних доказів того, що ми стверджуємо».

Незважаючи на вище зазначене, каліграфічна експертиза панувала в судах протягом багатьох сторіч. У неї були окремі успіхи, але значно більше було невдач. Відзначаючи цю обставину, Є.Ф. Бурінський влучно зауважив, що якби в судах було заведено вирішувати справи про підробки документів за допомогою розкладання гранд-пасьянсу, то і тоді, звісно, були б випадки успіху [11, c. 152-154].

Тому прийнято вважати, що першим напрямом у дослідженні письма стала каліграфічна експертиза. Процес каліграфічного дослідження зводився лише до виявлення подібності або розходження зовнішнього накреслення окремих літер у рукописах, які порівнювались. Природно, що таке механічне зіставлення будови письмових знаків без урахування обставин, які впливають на формування письмово-рухового навику, призводило до найгрубіших помилок.

Каліграфічний напрям в експертизі документів піддавався різкій критиці з боку провідних учених. Так, швейцарський вчений Рейс писав: «Для графічних експертиз найчастіше запрошуються каліграфи, начебто достатньо вміти учити дітей краснопису для того, щоб справитись з однією з найскладніших і важких експертиз, що потребує серйозних знань із фізіології, хімії та фотографії» [28, с. 13].

Бурінський Є.Ф. таким чином оцінював «науковість» цього методу дослідження: «Нам, у нашій практиці випадало бачити одного шанованого утримувача типолітографії, який при дослідженні того самого документа в різний час (у комерційному суді, у судового слідчого на попередньому слідстві) давав іноді, по безпам'ятності, три цілком протилежні висновки про те, ким написаний рукопис. При цьому кожен з них висловлювався з такою впевненістю, що самому експерту ставало соромно за себе, коли ставили йому питання про те, яку ж саме з його різних думок варто вважати остаточною» [11, с. 15-17].

Даючи висновок, в основі якого немає жодних наукових положень, каліграфи зрештою втратили в очах суду всяку довіру. Псевдонауковість цього методу дуже влучно охарактеризував професор Є.Ф. Бурінський, який відзначав, що правосуддю доводилось боротись як із підроблювачами, так і з фантазією каліграфів.

1.2 Прикметоописовий етап розвитку судового почеркознавства

Виникнення теорії судово-почеркознавчої ідентифікації в криміналістиці пов'язане з прикметоописовою концепцією. Криміналісти докладно розглядали і піддавали критичному аналізу погляди на почерк прихильників прикметоописового напряму. Як відомо, сутність прикметоописового напряму в судовому почеркознавстві полягає в екстраполяції на почерк методу упізнання особи шляхом опису зовнішніх прикмет. Автором цих поглядів був французький криміналіст А. Бертільон, що виклав їх у дуже загальній, майже декларативній формі.

Ознаки почерку були зведені ним у систему, що складається з таких основних груп: ознаки, що охоплюють форми їх взагалі, форми букв, форми їх складових частин; розмір почерку в цілому, розмір окремих букв, частин та елементів букв; положення букв (стислість, порядок виконання букв, відстань між рядками); напрямок (кут або нахил почерку); напруження (проміжки між окремими елементами, буквами та словами); спосіб зв'язності почерку; примхливість почерку; спрощеність почерку тощо.

Необхідно звернути увагу на методику експертного дослідження, яка застосовувалась Бертільоном. Спочатку він вивчав нахил букв, розташування рядків, їх розмір та інші ознаки, що дозволяють судити про загальний характер почерку підозрюваної особи. Слідом за цим починав досліджувати деталі. З цією метою виготовляв збільшені в 2-3 рази фотографічні знімки з документів, що досліджувались, та зразків почерку, на яких нумерувались усі слова із зазначенням як рядка, так і місця, яке займає слово у даному рядку. Потім слова вирізались та наклеювались тотожні букви, що займають у слові різні місця, тобто на початку, в середині або в кінці.

Виготовлені таким способом таблиці досліджувались А. Бертільоном за допомогою лупи або, у разі необхідності, мікроскопа. При цьому дослідженні вивчався характер написання кожної окремої букви. Зверталась увага на те, чи починається буква з товстого штриха, тонкого або крапки, на якому місці букви є найбільший натиск пера, яким поворотом пера відтворена ця буква тощо.

Поширення на почерк методу опису за ознаками зовнішності людини з метою її упізнання містить у собі як позитивні, так і негативні моменти. Пошук шляхів, що об'єднують процес дослідження різних об'єктів з метою вирішення завдань ідентифікації, мав важливе значення для подальшого розвитку теорії ідентифікації та судового почеркознавства.

Метод Бертільона поклав початок цілеспрямованій розробці та накопиченню спеціальних дослідних знань в галузі експертизи почерку. Нічого подібного не могла дати каліграфія, хоча вона певною мірою і послужила передумовою виникнення теорії. Тому правий М.В. Терзієв, який вважав прикметоописання «першою спробою створення теорії графічної ідентифікації» [76, с. 280].

У підході Бертільона до дослідження почерку чітко вимальовувались шляхи та напрями подальшого розвитку теорії судово-почеркознавчої ідентифікації. Так, він не обмежував дослідника результатом письма, а пропонував вивчати фактори формування почерку, кореляції ознак, аналізувати в рукописі не тільки форми письмових знаків, але і рухи, якими вони виконані.

Важливо усвідомити, що із самого початку в прикметоописовій концепції Бертільона по суті містилося її заперечення, тобто прагнення підійти до почерку як до специфічного об'єкта, відмінного від ознак зовнішності. Як ідентифікаційні ознаки він розглядав такі властивості, які характеризувалися різноманіттям у почерках різних людей та сталістю почерку однієї особи. На думку Бертільона, судова експертиза почерку тільки тоді стане науковою, коли можливо буде одержати «таблиці подібності букв, розглянуті окремо та у сукупності». На питання, що містить завдання ідентифікації, необхідно дати таку відповідь: «… немає ймовірності, щоб це письмо, охарактеризоване такими-то та такими-то особливостями, зустрічалося частіше, ніж один раз на сто, тисячу, десять тисяч, мільйон суб'єктів тієї самої соціальної категорії» [62, с. 9-10].

На підставі вищевикладеного необхідно зробити висновок, що в концепції А. Бертільона містились раціональні основи ймовірного підходу до оцінки ознак почерку та їх сукупності, що одержало широке розповсюдження в даний час. Недоліки прикметоописового методу, проаналізовані в літературі, зводилися, в основному, до погляду на почерк як на статичний, застиглий об'єкт (у зв'язку з чим і стало можливим поширити на нього методику опису зовнішності з ідентифікаційною метою), до абстрагування при дослідженні почерку від змісту спірного рукопису та обставин справи. Це давало підставу розцінювати метод як односторонній механістичний, методично неспроможний.

Погляди А. Бертільона розвивали окремі представники прикметоописової школи С. Оттоленгі, А. Рейс, Г. Шнейкерт, А. Осборн та інші криміналісти. Так, німецький криміналіст Г. Шнейкерт був автором низки робіт в галузі дослідження почерку. Важливо наголосити, що уява Г. Шнейкерта про почерк як об'єкт ідентифікаційного дослідження включала його динамічність, що залежить від свідомих і несвідомих (фізичних, психічних, епізодичних та постійних) причин. У зв'язку з цим він пропонував враховувати зміну почерку при дослідженні.

Акцентуючи увагу на прояві стійкості ознак у почерку тієї самої особи в аналогічних умовах письма, Г. Шнейкерт відзначав важливість вивчення меж коливань у тих самих буквах. Для цього він пропонував суміщення сфотографованих букв та одержання їх середньої форми, що було свого роду прообразом (після Є.Ф. Бурінського) відомого сучасного методу усереднення.

Наведені положення, на наш погляд, свідчать про те, що Г. Шнейкерт був далекий від уявлення про почерк як про статичний, застиглий об'єкт. Навпаки, він розглядав його як специфічний об'єкт ідентифікаційного дослідження, відмінний за своєю природою від фізичних ознак зовнішності людини. Г. Шнейкерт писав про можливість вивчення його динамічної сторони, підкреслюючи необхідність аналізу аналогічних рухів у різних буквах.

Таким чином, прикметоописання в його буквальному значенні, одразу ж як тільки криміналісти звернулися до експертного досвіду як джерела знань про почерк, поступилося місцем емпіричній теорії, яку можна назвати прикметоописанням тільки умовно. Вже в концепції А. Бертільона містилась основа для такого відходу від строго прикметоописової позиції.

У роботах Г. Шнейкерта, які ґрунтувалися на експертному досвіді та спостереженнях, містились теоретично і практично цінні положення. Разом із цим значна кількість його поглядів були примітивними і неправильними. Цікавими для дослідження судового почеркознавства є міркування Г. Шнейкерта щодо ідентифікаційної значущості ознак почерку. Розглядаючи як ознаки почерку відхилення від прописів, що само по собі вже дуже важливо, Г. Шнейкерт шукав об'єктивний критерій для оцінки їх ідентифікаційної значущості. При цьому він дійшов висновку, що цінність ознаки визначається частотою, з якою вона зустрічається в почерках різних осіб.

Тому Г. Шнейкерт пропонував класифікувати ознаки на первинні і вторинні, відносячи до перших ті, що зустрічаються часто, а до других - такі, що зустрічаються рідко. Він правильно підмічав, що у почерку немає абсолютної своєрідності, а є лише відносна, і в зв'язку з цим ідентифікувати виконавця можна тільки при поєднанні ознак. Зазначене положення, як відомо, не втратило свого значення і сьогодні. Однак Г. Шнейкерт відчував побоювання перед можливістю кількісної оцінки ідентифікаційної значущості, наївно побоюючись підмінити «суто механічною роботою» розумову діяльність експерта.

Йому належать основані на досвіді рекомендації по підготовці порівняльного матеріалу, дослідженню навмисно зміненого почерку, рукописів, виконаних лівою рукою, тощо, які ґрунтуються на досвіді. Він пропонував використовувати при ідентифікації орфографічні помилки й описки, які намагались також класифікувати як первинні та вторинні. Таким чином, прибічники прикметоописового напряму не абстрагували почерк від змісту документу.

Якісні оціночні критерії ідентифікаційної значущості ознак почерку, сформульовані Г. Шнейкертом, розвивав К. Вентцель. Він вважав, що остаточна оцінка експертом результатів дослідження ґрунтується на ознаках почерку, що мають значення непрямого доказу. Аналогію автор бачив у ймовірному характері зв'язку окремої ознаки з конкретним почерком та у вірогідному характері зазначеного зв'язку усього їх комплексу. К. Вентцель правильно зауважив, що «накопиченням окремих ознак виявляється те, що специфічно для почерку який досліджується». При визначенні ідентифікаційної значущості ознак він пропонував враховувати не тільки рідкісність ознаки, а й її «несвідомість», неможливість навмисної зміни [91, с. 25].

Ще далі від початкового уявлення про прикметоописання був американський криміналіст А. Осборн. Якщо Г. Шнейкерт майже не намагався використовувати відомості природничих наук і апелював іноді лише до графології, то у А. Осборна, навпаки, спостерігається саме це прагнення. Він розглядав почерк як слід руху, доступний різним впливам. В основі його він бачив автоматизм, звички. Очевидно, у зв'язку з тим, що на той час у США були поширені дослідження в галузі психології навчання письму і з цією метою аналізували біомеханіку письма, А. Осборн намагався розглянути деякі елементи механізму письма у природних умовах та при підробці документів. Багато уваги він приділяв характеристиці саме рухів особи, яка пише, причинам та ступеню стійкості ознак почерку. На відміну від Г. Шнейкерта він поділяв ознаки почерку на загальні та окремі.

Таким чином, той початок теорії судового почеркознавства, що увійшов в історію судової експертизи письма як прикметоописовий напрям, являв собою систему емпіричних поглядів на почерк, його природу, ідентифікаційні властивості. Методичні рекомендації, що ґрунтувалися на досвіді нерідко були раціональними та корисними.

Криміналісти відчували нагальну потребу в природничо-науковому обґрунтуванні фактів, що встановлювались емпірично. Проте спроби такого роду були не досить ефективними. Для створення розгорнутої науково обґрунтованої теорії не було достатнього фактичного матеріалу, не були знайдені вихідні позиції для судового почеркознавства в природничих науках, необхідних для створення правильного матеріалістичного уявлення про природу письма та почерку.

Ідеалістичне уявлення заважало звернутися їм безпосередньо до природничих наук, до фізіології, що має важливе значення для пізнання багатьох почеркових закономірностей. Рівень розвитку зазначених наук був ще не настільки високий, щоб сприяти цьому.

Матеріалістичне вчення провідних російських фізіологів - І.М. Сєченова, Н.Е. Ввєденського, А.А. Ухтомського, І.П. Павлова, - про природу психічних явищ і можливості пізнання їх фізіологічними методами, про домінанту вищої нервової діяльності, рефлекторну природу довільних рухових актів навряд чи могли розділяти та використовувати криміналісти, які знаходились під впливом ідеалізму, що панував у науці.

Проте значення робіт криміналістів того періоду не обмежується одержанням відомостей, що ґрунтуються на спостереженнях та узагальненні експертного досвіду. У межах емпіричної теорії виникає і починає розвиватися експериментальний напрям. В подальшому експериментальний напрям у криміналістиці так і не одержав розвитку. Це, очевидно, пояснюється тим, що криміналісти значною мірою схилялися до графології як до основи теорії, а графологія вважалась спекулятивним ідеалістичним напрямом, в якому мав використовуватися експеримент.

Водночас, в основу свого методу прибічники прикметоописового напряму брали ознаки-прикмети почерку, аналогічні ознакам, розробленим А. Бертільоном для опису зовнішності за методом «словесного портрета». Порівнюючи рукописи, основну увагу вони звертали на більш помітні ознаки. При описі ознак почерку аналізу піддавалися: форма, розмір, положення, нахил елементів, письмових знаків у цілому, розташування рядків, інтервалів між словами і рядками та інші.

На відміну від каліграфічного напряму в експертизі письма прикметоописовий метод був кроком уперед на шляху розвитку судового почеркознавства. Основною заслугою цього методу була розробка деяких ознак почерку. Позитивним також було застосування спеціальних порівняльних фототаблиць, на яких ілюструвалися ознаки почерку, покладені в основу того чи іншого висновку експерта.

На нашу думку, цей метод не придатний для експертизи письма. Дану позицію можна пояснити виходячи з того, що основна помилка прикметоописового методу полягає в тому, що він механічно, без урахування особливостей формування письмово-рухових навичок, переносить методику «словесного портрету» на почерк.

1.3 Графометричний етап розвитку судового почеркознавства

Прагнення до створення наукових основ судового почеркознавства, постійний пошук у цьому напряму породили графометрію, яка розглядається в літературі як різновид опису ознак. Це було однією зі спроб пошуку об'єктивних способів дослідження почерку. Засновником даного напряму варто вважати Е. Локара, який у свої працях стверджував, що творець методу опису ознак Бертільон «зробив ту дорого оплачену помилку, що не поширив на графізм методи аналізу і вимірювання. Ввести поняття величини в експертизу письмових документів, - зазначав він, - це значить поставити її на шлях наукового дослідження, що потребує переходу від якісного до кількісного: знати - це вимірювати» [62].

Графометрія в тому вигляді як її аналізували, склалася лише в 20-х роках ХХ ст., але зародження її належить до початку сторіччя. Е.Локар, якого найчастіше називають творцем графометрії, перераховуючи своїх попередників, називає П. Фрезера, П. Гумбера та Лангенбруха. Інтерес до кількісних методів, до вимірювання, що складав основу графометрії, був закономірним явищем в емпіричній теорії судового почеркознавства, що оперувала суто якісними поняттями та характеристиками. У будь-якій науці, у кожному процесі пізнання за спостереженням та експериментом іде вимірювання, що поглиблює наше знання про предмет дослідження. Математичні методи з'являються у будь-якій науці, як тільки вона починає докладно вивчати цілком визначені моменти сталості, усталеності, регулярності у русі, зміні об'єктів, що її цікавлять.

Вимірювання, кількісні методи дозволяють зробити крок уперед у пізнанні закономірностей, сутності об'єктів дослідження. З цього погляду графометрія, в основі якої лежить кількісна інтерпретація якісних особливостей почерку, дає підставу розглядати її як прогресивний напрям у теорії судово-почеркознавчої експертизи.

Локар Е. розробив методику вимірювання та подання у вигляді статистичних кривих щонайменше 27 якісних особливостей почерку. У цьому зв'язку не цілком слушним є закид у спробі «характеризувати почерк тільки кількісними показниками, тобто односторонньо, ігноруючи все різноманіття якісних особливостей» [62, с. 31]. Подання якісних характеристик у вигляді кількісних показників не позбавляє їх якості, а, навпаки, поглиблює, робить точнішим знання про нього. Факт використання кількісних характеристик якісних особливостей не може служити ознакою ігнорування та неповноти охоплення таких особливостей.

Локар Е. застосував статистичні вимірювання з метою кількісної інтерпретації ознак, що з досвіду повинні бути стійкими. Такими він вважав пропорційні відхилення розмірів. У кількісному підході він бачив шлях до створення наукових основ експертизи почерку. Е. Локар уперше спробував науково обґрунтувати статистичну природу конкретного почерку, точніше статистичний характер його стійкості. Він розглядав почерк як «слід, залишений сукупністю рухів тіла, обумовлених змінними та постійними причинами. Під впливом усіх цих чинників складається сукупність рухів тіла, не завжди тотожних між собою, але подібних у достатній мірі для того, щоб ідентичність їх автора залишалась завжди помітною» [34, с. 43]. Е. Локар не проводив великої експериментальної роботи для виявлення спільних закономірностей в межах стійкості статистичних показників у залежності від впливу різних чинників на почерк. Проте проведені ним та його помічниками нечисленні експерименти підтверджують ґрунтовність висунутих ним положень. У всякому разі статистичний характер кількісних показників відображає статистичну природу наведених ними особливостей і тим самим усталеності почерку.

У статистичних вимірюваннях Е.Локар бачив метод об'єктивізації експертного дослідження. Якщо природа усталеності почерку та його особливостей статистична, то адекватним методом для їх пізнання є статистичні вимірювання, які дозволяють виявити, пізнати і використати в експертизі закономірності цих особливостей у почерку кожної конкретної особи. З цього погляду підхід Е. Локара був достатньо обґрунтований та науковий.

У той же час такий підхід до дослідження почерку необхідно відрізняти від методу графометричних вимірювань та їх оцінки, дійсно ще дуже недосконалих. Якщо уявлення про почерк та його природу було новим і прогресивним, то метод дослідження почерку, що рекомендував для експертного дослідження, був далеким від наукового. Як відзначалося, він не був побудований на експериментально доведеному положенні про статистичну стабільність співвідношення розмірних показників.

Межі такої стабільності для конкретного почерку не досліджувались за допомогою великої кількості спостережень і експериментів. В результаті уявлення про подібність статистичних кривих та їх розходження виявляється не цілком визначеним. На питання про те, які припустимі межі коливання кривих в одному почерку, з якого моменту вони повинні вважатись істотно відмінними, Е.Локар відповіді не дає. Він пише, що криві можуть розходитись навіть тоді, коли тексти написані однією особою, але якщо в період між виконанням текстів розвився, наприклад, загальний параліч. Це потрібно враховувати та довідуватись про патологічний стан ймовірного виконавця.

Даний метод взагалі не містив ідентифікаційних оціночних критеріїв Локар Е. сумлінно констатував, що «можливі випадки, коли при його сприянні не можна розрізнити два споріднені почерки» [34, 52]. По суті графометричний метод моделював у методиці експертного дослідження роздільний аналіз та порівняльне дослідження, залишаючи оцінку результатів порівняння суб'єктивною. Питання про достатність близької подібності отриманих статистичних кривих за всіма ймовірними ознаками або їх частиною для констатації тотожності виконавця залишався відкритим.

Описані моменти, що свідчать про недостатню обґрунтованість методу для використання його як методики експертного дослідження, обумовили в подальшому його застосування лише як робочого прийому. Взагалі описаний метод до останнього часу не одержав подальшого розвитку та поширення, хоча нагально рекламувався його прихильниками. Цьому перешкоджало те, що метод при ручній техніці виконання вимірювань був занадто трудомістким. Проте графометрія, безперечно, була кроком уперед від чистого емпіризму до наукового дослідження почерку.

У Росії внесення елементів вимірювання в дослідження почерку вперше було здійснено в Київському кабінеті науково-судової експертизи. На з'їзді керівників кабінетів науково-судової експертизи, що проходив у 1915 р., С.М. Потапов виступив із доповіддю про розроблений ним спосіб дослідження почерку, в основу якого було покладено порівняння співвідношень між штрихами за лініями, утвореними їх верхніми та нижніми закінченнями в їх однакових комбінаціях. З доповіді випливало, що цей спосіб застосовувався в експертній практиці Київського кабінету науково-судової експертизи, який очолював С.М. Потапов.

Позитивною стороною зазначеного методу стала розробка деяких особливостей почерку (розмір, розгін, нахил, зв'язність тощо), які знайшли своє відображення у сучасній класифікації ознак письма. У почеркознавстві останнім часом елементи графометричного методу застосовуються в математичних методах дослідження [89].

1.4 Розвиток наукових основ судового почеркознавства

Весь багаторічний період розвитку судового почеркознавства - це процес наукового дослідження закономірностей письма та почерку на основі комплексу знань різноманітних галузей науки, в першу чергу, природничого профілю, з метою створення й удосконалення методики криміналістичної експертизи почерку.

Період розвитку та становлення наукових основ судового почеркознавства В.Ф. Орлова поділяє на три етапи: накопичення знань та досвіду; становлення теоретичних основ; експериментальні дослідження та початок математизації. При цьому вченими криміналістами виділяється період розвитку в радянські часи та сучасний період. [40.с. 48].

1. Етап накопичення знань та досвіду. Цей етап починається з 20-х років, коли з'являються перші роботи з криміналістики, і завершується в середині 30-х років з виходом у світ самостійних досліджень із судового почеркознавства. Проблеми судового почеркознавства обговорювались у статтях, посібниках та підручниках з криміналістики. У перших роботах зазнав критики каліграфічний напрям у судовому почеркознавстві. Так, вже в 1923 році в часописі «Рабоче-крестьянская милиция» з'явилася замітка про порівняння почерку, у якій звертається увага на неприпустимість «розпізнавання почерків» по Є.Ф. Бурінському, експертиза каліграфів [11, с. 28].

Криміналісти того часу прагнули розвіяти уявлення про почеркознавчу експертизу як про щось легке і доступне чи не кожній грамотній особі. Криміналіст С.М. Потапов, звертаючи увагу на важливість засвоєння співробітниками органів дізнання методу дослідження почерку, писав: «… всупереч загальновизначеній поширеній думці, даний вид дослідження найважчий та найменш доступний малодосвідченим спеціалістам в галузі почеркознавства» [66, с. 14-47].

Криміналісти цього періоду звертались до робіт зарубіжних авторів із судового почеркознавства. Були переведені на російську мову та видані книги Отоленгі й А. Осборна. Вчені-криміналісти, розглядаючи поняття письма та почерку, звертаються до автоматизації процесу письма і його значення для уявлення про почерк як об'єкт ідентифікаційного дослідження. Правда звертання носить декларативний характер, природа автоматизації процесу письма не розкривається.

Відзначається важливість врахування при дослідженні почерку темпу письма, координації рухів, стану зору та нервової системи, дається розгорнутий перелік чинників, що впливають на почерк - незручне і неправильне положення особи, яка пише, незвичний матеріал письма, психічний стан особи, розумова та фізична втома, травми голови і руки, нервові або мозкові захворювання, склероз судин тощо [62, с. 111-112].

У перших роботах зустрічається опис деяких елементів букв, окремих ознак почерку. Цікавими є і деякі методичні рекомендації, що започаткували розробку розгорнутої методики судово-почеркознавчої експертизи. Так, у замітці Валеса звертається увага на те, що «… при порівнянні почерків, перед тим, як перейти до порівняння, необхідно вивчити кожен із почерків, що досліджується, окремо та визначити його характерні особливості, не захоплюючись і не встановлюючи одразу подібність та відмінність почерків» [57, с. 29].

Спостереження і досвід давали матеріал для виділення в дослідженні окремих важливих моментів, свого роду прообразів роздільного аналізу та порівняльного дослідження. Це положення розвиває П.П. Михєєв, який розрізняє чотири моменти ідентифікаційного дослідження взагалі, у тому числі і почерку: «1) спостереження, 2) виявлення прикмет, ознак, 3) порівняння цих прикмет, 4) висновок про результати виконаного порівняння» [57, с. 48]. Це був вже початок логічної періодизації ідентифікаційного експертного дослідження.

Заслуговують на увагу рекомендації Н.Д. Вороновського щодо важливості в процесі дослідження почерку замальовок, розробок, урахування орфографічних помилок тощо. Водночас у зазначених роботах були і невірні положення, головним чином пов'язані з некритичним відношенням до окремих поглядів криміналістів. Так Н.Д. Вороновський переоцінював залежність почерку від анатомічних чинників, пов'язуючи саме з ними його індивідуальність. Багато в чому роботи мали компілятивний характер.

У цей період з'являються нові погляди на письмо та почерк, а також на судово-почеркознавчу ідентифікацію. Так у посібнику із судової фотографії, який вийшов у світ в 1926 році С.М. Потапов визначає почерк як систему звичних рухів, відображену в письмових знаках» [66, с. 102-103] і дає докладний аналіз даного поняття. При цьому він акцентує увагу на вивченні загальної побудови почерку, ознак, пов'язаних із рухами, звичок, що відображаються в малопомітних особливостях штрихів.

Запропоноване уявлення про почерк як систему рухів мало велике значення для визначення напряму розвитку судового почеркознавства. Воно орієнтувало криміналістів на вивчення цілісної, рухової природи почерку і в подальшому знайшло відображення та розвиток у багатьох роботах криміналістів, які досліджували його рухову природу з позицій природничих наук.

На той період рівень теоретичних положень та практичних рекомендацій був ще дуже низьким. Мабуть тому, а також дотримуючись думки зарубіжних криміналістів, у літературі зазначеного періоду висловлюється ідея, щодо ймовірного характеру висновків експертів, що проводять ідентифікаційне дослідження почерку; водночас говориться і про можливість категоричних висновків, а також про необхідність розгорнутого обґрунтування як категоричних, так і ймовірних висновків.

Початковий період у розвитку теорії судового почеркознавства був перехідним періодом, коли вивчались, критично переглядались і тільки після цього використовувались старі погляди та водночас зароджувались нові, що ґрунтувались на набутих знаннях, узагальненні практики виконання досліджень у розширених і щойно створених експертних закладах.

Для даного періоду характерні накопичення знань та досвіду, свого роду концентрація сил для подальшого бурхливого розвитку радянського судового почеркознавства.

2. Етап становлення теоретичних основ охоплює майже 20-річний період - із середини 30-х років до середини 50-х років. Він тісно пов'язаний з іменами найстарших радянських криміналістів - С.М. Потапова, А.І. Вінберга, Є.У. Зіцера, М.В. Терзієва, Д. Хмирова, С.І. Тихоненко, А.А. Єлисєєва, Б.М. Комаринця, Б.І. Шевченка та інших. Теоретичні положення, висунуті криміналістами на той період, відображали формування наукових основ судового почеркознавства та методики судово-почеркознавчої експертизи. Основані на суто науковому методі пізнання - матеріалістичній діалектиці, вони доповнювали один одного та створювали струнку систему знань. Ці знання були принципово новими, знаходились на більш високому науковому рівні розвитку.

Погляди криміналістів на письмо та почерк, їх ідентифікаційні властивості й ознаки, основи методики експертного дослідження висвітлювались у підручниках криміналістики, монографіях, спеціально присвячених криміналістичній експертизі письма та почерку, у численних статтях. Теоретичні положення в галузі судового почеркознавства, розроблені С.М. Потаповим, відображені в низці робіт і утворюють систему поглядів, що характеризується такими основними рисами.

В основу поняття почерку в роботі із судової фотографії було покладене уявлення про нього як про цілісну систему звичних рухів. У подальших працях він розвиває й обґрунтовує це поняття, підкреслюючи взаємозв'язок та взаємозалежність його елементів як структурного цілого. У статті «Научное почерковедение» він формулює визначення почерку як «системи взаємозалежних рухів, що співвідносяться між собою, пристосованої до відтворення письма» [66, с. 83], яке багато десятиліть вважається загальноприйнятним.

Уявлення про почерк як про систему, елементи якої перебувають в стані високої залежності, акцентувало увагу криміналістів на закономірностях, що управляють нею.

Потапов С.М. чітко сформулював тезу про те, що індивідуальність почерку є результатом впливу багатьох причин. «Різниця в умовах, при яких сприймалася й одержувала подальший розвиток техніка письма у окремих осіб, - пише С.М.Потапов, - а також індивідуальні розходження фізичних та психічних властивостей, призводять до того, що у кожної особи утворюється свій особливий почерк» [37, с. 269].

На відміну від Є.Ф. Бурінського, що пов'язував індивідуальність почерку з фізичною природою особи, та від графологів, що подавали індивідуальність почерку як наслідок своєрідності психічних якостей, С.М. Потапов правильно вважав, що у почерку відображаються результати впливу всього комплексу чинників, які беруть участь у його формуванні і є супутніми йому. Розглядаючи почерк як «особисту спроможність особи», він велике значення надає вивченню чинників, що впливають на властивості рухів при письмі.

Серед них він виділяє стійкі, такі як «загальний стан здоров'я, зір, фізіологічна будова руки, набуті практикою навички письма», та чинники, що впливають на почерк у конкретній обстановці - «бажання особи змінити почерк або надати йому будь-яких особливих якостей, і, крім того, самопочуття особи, її положення при письмі (сидячи, стоячи, лежачи), цільове призначення або зміст письма, його швидкість або повільність, якість пера, чорнил або паперу та низка інших обставин» [57, с. 84].

Потапов С.М. пов'язував почерк із письмом, а останнє з метою і змістом документа. Під почерком він розумів таку систему рухів, яка забезпечує «доцільне сполучення письмових знаків для зображення певних понять» [57, с. 112]. У цьому виявляється функціональний підхід до аналізу почерку, коли результат процесу письма розглядається в зв'язку з конкретним завданням, що стоїть перед упорядником документа, та з урахуванням умов, у яких воно виконувалось. Природно, почерк буде варіювати в залежності від характеру і змісту складеного документа, значення, що йому надає виконавець, умов і обстановки виконання цього документа.

З огляду на зв'язок почерку з письмом, С.М. Потапов так визначив зміст експертного дослідження «…письмо вивчається експертом не стосовно окремих букв, а з боку всіх його ознак, що причетні як до змісту, так і до системи рухів, яка властива даній особі та являє собою його почерк» [57, с. 169].

Потапов С.М. спробував систематизувати ознаки почерку й ґрунтовно розробити загальні ознаки. У ознаках почерку він бачив властивості рухів особи. С.М. Потапов зауважив, що «термінами, що визначають ту чи іншу ознаку, є назви властивостей рухів, а не будь-яких предметів» [75, с. 272]. Загальні ознаки почерку він розглядав як взаємозв'язок цих властивостей, даючи їм рухову характеристику на основі спроби біомеханічного аналізу рухів при письмі. З метою дослідження таких ознак С.М. Потапов вважав за доцільне використовувати графометричні вимірювання стосовно однакових слів.

Виходячи з викладених положень, уявлення про тотожність він пов'язував не зі збігом буквених форм, а зі збігом «аналізованих ознак, із загальною закономірністю рухів у даному почерку» [75, с. 273]. Тому дуже велику увагу при дослідженні С.М. Потапов рекомендує приділяти сталості, повторюваності ознак, урахуванню різного прояву ознак (варіантів). Завдання експертного дослідження С.М. Потапов бачив у виявленні закономірностей індивідуального почерку.

У роботах С.М. Потапова містяться положення, що мають методичне значення: визначення напряму дослідження від загального до окремого, тобто дослідження загальних ознак повинно передувати вивченню дрібних особливостей; виділення як початковий момент міркування експерта про умови виконання рукопису, що досліджується.

Так, С.М. Потапов пише: «… загальний вид рукопису, розміри та простір, який він займає, розташування тексту стосовно полів, розділів, розміщення рядків і окремих слів у зв'язку зі змістом та цільовим призначенням письма - усе це є першою підставою для деяких висновків щодо умов, які впливали на почерк даного рукопису» [57, с. 84].

Як відомо, зазначені положення одержали подальше обґрунтування та розвиток у роботах криміналістів. С.М. Потапов був першим криміналістом, що сформулював основні положення теорії судового почеркознавства. Водночас його погляди на природу почерку і дослідження останнього були дещо однобічними. Розкриваючи природу почерку через систему рухів, він охоплював головне, але далеко не усе, спрямовуючи увагу криміналістів на вивчення рухової сторони техніки письма та залишаючи поза нею елементи об'єкта, що залежать не лише від цього.

Так, під поняття почерку як системи рухів не підпадали особливості техніки письма, пов'язані із зоровою орієнтацією рукопису та його фрагментів у просторі, із керуванням процесом письма в цілому, включаючи використання певних варіантів загальних ознак, будови букв і тому подібні моменти. Останні не можна розглядати лише як прояв суто рухової функції, хоча завдяки їй вони реалізуються. Тут у більшій мірі потрібний аналіз формування та відтворення зорового образу, програмування зорово-рухового образу букв і їх сполучень з урахуванням конкретної поточної ситуації.

Потапов С.М., концентруючи основну увагу на взаємовідносинах окремих, головним чином, загальних ознак, що мають, на його думку, домінуюче значення в ідентифікаційному дослідженні, недооцінював значення окремих ознак. Як показала згодом теорія та практика судово-почеркознавчої експертизи, саме їм належить головна роль у ідентифікаційних дослідженнях.

Визначному криміналісту А.І. Вінбергу належить низка робіт в галузі судово-почеркознавчої експертизи, у тому числі перша радянська монографія, присвячена криміналістичній експертизі письма [12; 13]. А.І. Вінберг як об'єкт ідентифікаційного експертного дослідження розглядав не почерк, а письмо у цілому. Піддаючи різкій і справедливій критиці напрями в галузі судово-почеркознавчої експертизи та вбачаючи основний їх недолік в тому, що усі вони мали справу з формою письма - почерком і не торкалися його змісту, А.І. Вінберг пише: «… для встановлення автора того чи іншого суперечливого, сумнівного документа, наприклад, анонімного листа, варто піддавати дослідженню весь зміст документа, його стиль, манеру викладення, з'ясувати цільове призначення документа, а потім розробити і графічні ознаки» [13, с. 59-60].