Правова регламентація послуг, що надаються у сфері освіти

З точки зору НЗ надання освіти дистанційно є економічно вигідним, оскільки НЗ економить кошти на комунальних послугах, якими студент-дистанційник не користується, на амортизації навчальних корпусів (їх кількість може бути взагалі зведена до мінімуму), на оплаті праці викладачів (вони стають непотрібні у сучасній кількості). Більше того, НЗ може взагалі давати завдання своїм викладачам спілкуватися зі споживачами послуг за посередництва домашніх комп'ютерів.

Проте з точки зору держави заміна класичної форми навчання дистанційною є невигідною. По-перше, випускники, що отримали освіту дистанційно, не виробили необхідних практичних навичок. А по-друге, і власне комп'ютери, і програми дистанційного навчання в абсолютній більшості виробляються і є власністю зарубіжних транснаціональних компаній. Міжнародні організації запроваджують різноманітні проекти з метою поширення своїх продуктів на нові ринки.

У науковій літературі наводиться приклад діяльності в Україні компанії Intel Ukraine Microelectronics LTD. За останні 10 років близько 200 тисяч учителів та викладачів пройшли навчання й перепідготовку в системі заходів цієї компанії. Під час презентації було також представлено 10 нових освітніх проектів, а директор компанії з корпоративних питань в Україні та СНД Т. Ненаєва з нагоди святкування досягнень освітньої програми "Навчання для майбутнього" вручила нагороди кращим НЗ [171]. Можемо припустити, що аналогічні іноземні компанії готують лише користувачів (їх мовою - юзерів) для своїх програм, а ніяк не осіб, здатних розробляти аналогічні програми. Тому слід запроваджувати нове, проте робити це обережно і зважено. Особливо це стосується випадків закордонного фінансування.

Загалом дистанційна освіта найбільше поширена у США. У 1984 році там було засновано Національний технологічний університет у штаті Колорадо як некомерційну корпорацію. Ним забезпечується потреба у дипломованих інженерах та адміністраторах і видаються сертифікати рівня магістра. Понад 40 університетів США беруть участь в академічних програмах, запропонованих цим ВНЗ. У 1987 році державними університетами штатів Оклахома та Каліфорнія було утворено Асоціацію дистанційного навчання. Вона є некомерційною організацією. Напрями її діяльності охоплюють усі рівні шкільної, вищої, професійної освіти, підготовку (перепідготовку) військовослужбовців та державних службовців, надання інформаційної підтримки та консультативної допомоги державним структурам, Конгресу США, фірмам та корпораціям [44, с. 216]. Проте американські програми дистанційного навчання роблять активні спроби перетину географічних кордонів своєї країни. У науковій літературі наводиться приклад: "Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ за сприяння посольства США в Україні та Університет Лондон Метрополітан (Велика Британія) розробив 10 дистанційних курсів, скерованих на організацію навчання представників органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, багато з яких не мали б можливості удосконалити свої професійні знання іншим шляхом" [600, с. 39]. У США як і в переважній більшості розвинених капіталістичних країн в узагальненому вигляді освітня сфера включає НЗ двох типів - "для обраних" та "для широкого загалу". Якщо перші представлені елітними НЗ, навчання в яких дуже дорого коштує, то другі передбачають "сучасний лікбез" зі стандартними знаннями рівня "нижче середнього". Якраз НЗ другої групи можуть використовувати засоби дистанційного навчання в якості основних освітніх програм. Недорога освіта для широких верств населення є першим шляхом останніх до нескладної безініціативної робочої професії. Лише одиниці з випускників загальних НЗ зможуть за рахунок різних програм та фондів потрапити до елітних НЗ. Будь-якій розвиненій капіталістичній країні потрібні працівники з вищою та середньою освітою, які можуть якісно виконувати стандартну не надто складну роботу, а велика кількість геніїв-інноваторів не потрібна. Достатньо тих, хто закінчує елітні НЗ. Тим більше жодній капіталістичній країні не потрібна велика кількість інноваторів в інших країнах. Тому не дивно, що американські та європейські організації пропонують допомогу українським НЗ в питанні розвитку дистанційної освіти. Остання спрямована на масову підготовку фахівців без практичних навичок (все одно, що лише за тестами на комп'ютерах навчати водія без практичного виїзду на полігон чи у місто).

Отже, НЗ можуть надавати послуги з підвищення кваліфікації та послуги з отримання освіти дистанційно. Також ці послуги можуть поєднуватися. Стосовно підвищення кваліфікації роботодавці повинні бути зацікавлені у реальному якісному наданні НЗ цих послуг. Сумлінні роботодавці та НЗ, які якісно надають такі послуги, повинні стимулюватися, принаймні один одним. Надання освіти дистанційно є економічно вигідною додатковою навчальною послугою НЗ. Однак дистанційна освіта не може надати повноцінні знання та навички. Тому для учнів (студентів) очної форми навчання дистанційна освіта повинна бути лише додатковою. Нішою ринку для дистанційної освіти має стати надання послуг іноземцям, особам, які мешкають в іншому регіоні країни від НЗ, іншим особам (яких має бути відносно невелика кількість), спеціальність яких не потребує засвоєння складних практичних навичок та у дипломах про освіту яких буде вказано про отримання знань дистанційно.



3. Правова регламентація надання консультативних послуг

Крім розглянутих раніше видів додаткових освітніх послуг одним із видів є надання консультативних послуг. Вони є освітніми, оскільки під час їх надання споживачі отримують нові знання, вміння та навички. Більш того, часто надавачі послуг - безпосередні виконавці можуть також навчатися, надаючи ці послуги (Наприклад, у діяльності юридичних клінік активні методики полягають у вирішенні творчих чи проблемних питань, в живому діалозі з викладачем. Студент виступає тут у ролі суб'єкта навчання, однак простежується разом з тим й одностороння передача інформації, але вже не викладачем студентові, а студентом - викладачеві, а саме тієї інформації, яку він раніше почув від викладачів чи здобув з іншого джерела. Таким чином, через обмін інформацією між ними розвивається творче мислення студента [568, с. 47]). Серед таких послуг виділяються послуги, які найчастіше можуть надавати медичні та юридичні НЗ. Зважаючи на юридичний профіль роботи приділимо увагу діяльності юридичних клінік, які на сьогодні отримали поширення та працюють у складі значної кількості НЗ, надаючи додаткові освітні послуги. Важливість цих послуг мабуть більша для студентів, які задіяні у їх наданні. У цей час вони отримують неоціненну практику.

Ідея утворення юридичних клінік не нова. Проте масового поширення в Україні вона отримала лише на початку ХХІ століття. У РФ формування досвіду утворення громадських приймалень (юридичних клінік) на базі ВНЗ бере початок з 1997 року, хоча про необхідність їх появи говорили ще у кінці позаминулого століття. Саме тоді відомий російський вчений Д.І. Мейєр відстоював необхідність практичного вивчення права, вказуючи на відсутність корисності у вивченні виключно теорії. Ця ідея міцно закріпилася у Казанському університеті, юридичний факультет якого у 1860 році надав на затвердження Міністерства народної просвіти проект заснування юридичної консультації (клініки) [503, с. 151]. У ті самі часи перші юридичні клініки почали з'являтися у Європі. Вперше термін "юридична клініка" запропонував професор Фроммгольд, який у 1881 році у статті "Juristische Kliniken", надрукованій у німецькому журналі "Deutsche Juristen-Zeitung", аргументував створення клінік при юридичних ВНЗ на зразок лікарської практики студентів у клініках, які існують при медичних факультетах. У 20-30-х роках ХХ століття клінічна освіта поширюється й у США. Джером Франк був одним з перших американців, які зацікавилися цим питанням. Він у 1933 році написав статтю "Чому б не створити клініку для юристів". Бурхливий поштовх розвитку в США клінічної юридичної освіти припадає на 60-ті роки, коли приватні фонди починають стимулювати розвиток клінік. Американська асоціація юристів (орган, відповідальний за здійснення нагляду за акредитацією юридичних НЗ) пропонує американським школам права розглядати клінічну освіту у двох формах: Pro bono (латинське - за добро), коли правова допомога надається конкретним живим клієнтам, та Street Law - вуличне право. Програма Street Law - це клініка з відсутністю живого клієнта, вона спрямована на навчання широких верств населення [523, с. 40]. Виходячи з такої класифікації можна віднести переважну кількість українських юридичних клінік до клінік першої групи. В основному вони надають консультації пенсіонерам та представникам незаможних верств населення, які не мають достатньо грошей на оплату послуг професійного адвоката. Проте працюють і клініки, спрямовані на консультування невизначеного кола осіб, широких верств населення. Є також і представництва американської програми Street Law, про що було зазначено вище у роботі. В основному робота цих клінік зводиться до надання консультацій, коментарів та роз'яснень суперечливих моментів у законодавстві та праві через ЗМІ (друковані, радіо, телебачення).

А. Галай вказує, що діяльність юридичних клінік в Україні була відроджена десять років тому. Ці специфічні утворення одночасно мають риси організацій громадянського суспільства та вищої школи. Головними характеристиками юридичних клінік завжди визначається надання безпосередньої правової допомоги студентами-юристами для соціально незахищених верств населення, проведення просвітніх акцій для неповнолітніх або інших груп населення. Разом із тим, дослідження діяльності юридичних клінік ВНЗ України дозволяє побачити для суспільства користь не лише від їх правозахисної та просвітньої практики, а й виділити основні аспекти впровадження основ юридичної клінічної діяльності у навчальний процес. Адже студенти юридичної клініки займаються правовим захистом під час навчання, їх професійному становленню сприяють визначені факультетом викладачі, які навчають клініцистів основам майбутньої діяльності та безпосередньо координують їх правозахисну роботу [70, с. 16].

Більше того, клінічна освіта розпочала своє входження до суспільного життя утворенням свого професійного об'єднання. У підрозділі, присвяченому наданню послуг з користування бібліотечним та електронним фондом, піднімалися питання утворення об'єднання не суб'єктів господарювання, а структурних підрозділів суб'єктів господарювання. Тут ситуація аналогічна. Ентузіазм сподвижників ідеї та матеріальна підтримка міжнародних донорів, серед яких необхідно відзначити найвагоміший внесок міжнародного фонду "Відродження", не дали зупинити розвиток "клінічної освіти" в Україні. Для збереження й подальшого примноження здобутків "клінічної освіти" у 2003-2004 роках було організовано Асоціацію юридичних клінік України, що є всеукраїнською громадською організацією, діяльність якої спрямована на надання підтримки діяльності юридичних клінік, сприяння розвитку юридичної клінічної освіти й реалізації відповідних науково-освітніх програм в Україні [523, с. 41].

Стосовно правового статусу юридичних клінік В.М. Кравчук пропонує створювати юридичні клініки не у структурі НЗ, а з ініціативи і "під патронатом" правозахисних громадських організацій у співпраці, звичайно, з ВНЗ. Це пояснюється тим, що, будучи структурним підрозділом ВНЗ, юридична клініка втрачає свою самостійність, керівники клінік повинні підпорядковуватися адміністрації ВНЗ, будь-яка ініціатива юридичної клініки повинна погоджуватися, координуватися, залежати від її "настроїв", прийняття будь-якого рішення ускладнюється через необхідність проходження різних бюрократичних процедур. І це добре, якщо діяльність юридичних клінік має підтримку в адміністрації ВНЗ, в інших випадках юридична клініка перетворюється на формальну інституцію, що існує "де-юре", але "де-факто" абсолютно не працює [241, с. 432-433]. Можливо, варто утворювати юридичні клініки як окремі повноцінні суб'єкти зі статусом юридичної особи та усіма атрибутами суб'єкта господарювання і суб'єкта права. Засновником буде ВНЗ. Однак тоді на перше місце вийде питання фінансування, а питання залежності від настроїв керівництва ВНЗ залишиться.

В.М. Кравчук висловлює незгоду із набуттям юридичною клінікою статусу юридичної особи. Оскільки, незважаючи на те, що об'єднання громадян після реєстрації можуть користуватися доволі широким спектром законодавчо закріплених прав юридичної особи, такий спосіб легалізації є трудомістким, а також доволі тривалим і вимагає певних фінансових витрат. Крім подання заяви (з нотаріально посвідченими підписами засновників) і всіх визначених у законодавстві документів до реєструючого органу, потрібно ще сплатити збір за реєстрацію (від 5 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Після подачі реєструючий орган за два місяці може відмовити з посиланням на те, що громадська організація не може бути зареєстрована з доволі сумнівних причин, невідповідностей поданих документів законодавству. Після цього можна звернутися повторно або оскаржувати таке рішення у суді... Отже, для створення та реєстрації громадської організації необхідно чимало матеріальних і моральних ресурсів. Тому юридичні клініки варто створювати при вже зареєстрованих, реально діючих організаціях, що звільнило б учасників клінік від зайвих бюрократичних перешкод [241, с. 433-434].

Стосовно правового статусу юридичних клінік, можна навести інформацію практика. На думку голови громадської організації "Київський правозахисний альянс" В.О. Галай усі проведені дослідження дають змогу говорити про необхідність визнання юридичних клінік, що займаються захистом прав пацієнтів як особливих громадських утворень. Тим паче, що методологічне уявлення про такі юридичні клініки, навіть як структурного підрозділу ВНЗ, не виключає їх громадської сутності, у т.ч. завдяки таким характерним рисам, як: створення з метою спільної реалізації професійних та суспільних інтересів працівників клініки (взаємодопомога медиків та працівників); вільний вибір напрямів діяльності за власною ініціативою (наприклад, безкоштовна правова допомога пацієнтам шляхом юридичних консультацій); учасниками юридичних клінік є студенти-волонтери та викладачі ВНЗ (залучені медики та юристи-практики), що у більшості випадків працюють на громадських засадах, тобто добровільно та безоплатно виконують завдання клініки; фінансування переважно за кошти вітчизняних або іноземних громадських організацій (благодійних фондів), що спеціалізуються на захисті прав людини (пацієнтів); створення юридичними клініками громадських організацій (асоціацій, фундацій юридичних клінік), що координують їх діяльність та ін. [71, с. 102]. Вважаємо, що утворення ВНЗ юридичних клінік в якості самостійних суб'єктів господарювання можливе за умови їх функціонування в якості некомерційних суб'єктів. У попередньому розділі наголошувалося на тому, що суб'єкт, який володіє, користується та розпоряджається майном на праві оперативного управління, не може утворити суб'єкт з майном на більш високому правовому титулі.

Такі приклади діяльності юридичних клінік в якості самостійних некомерційних суб'єктів з майном на праві оперативного управління наводяться у практиці РФ. Так, попри те, що за статистичними даними у РФ 77% юридичних клінік створено на базі ВНЗ, існує і певна кількість клінік, створених на базі державних організацій, або у так званій "змішаній формі", коли юридична клініка існує при ВНЗ, але юридично є самостійною громадською організацією [71, с. 101]. Існування клінік у формі некомерційної організації, утвореної наведеним чином не заборонено в Україні. При цьому, керуючись сучасним законодавством юридичній клініці не буде заборонено надавати різноманітні платні послуги, а також отримувати спонсорську допомогу на розвиток своєї діяльності. Хоча у Переліку платних послуг, які можуть надаватися НЗ, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності прямо не названі послуги юридичних клінік, проте є значний перелік інших додаткових послуг, серед яких певну частину можуть надавати юридичні клініки [426]. Послуги з надання юридичної допомоги не однорідні: вони включають різні типи юридичної допомоги, які можна класифікувати за кількома критеріями. Такі критерії вельми різноманітні: це може бути спосіб надання юридичної допомоги клієнту (особиста консультація, консультація по телефону або по Інтернету), тип допомоги (усна консультація, допомога у складанні письмових документів, представництво в державних органах, представництво в суді) [513, с. 472].

Надання додаткових освітніх послуг підпорядковано певним правилам, проте є цілком можливим. У цьому зв'язку М.Н. Курко нагадує, що законодавством визначаються принципи введення платності навчання, надання платних освітніх послуг, а також напрями можливого використання коштів, отриманих із позабюджетних джерел, зокрема:

- запровадження платних послуг у сфері освіти не призводить до зменшення бюджетного фінансування;

- платні освітні послуги здійснюються на договірній основі. Договір укладається між НЗ та особою, яка навчатиметься, або суб'єктом, який оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг;

- додаткові платні послуги навчання здійснюються за межами, встановленими державними освітньо-професійними програмами;

- інші (крім послуг навчання) види платних послуг надаються за переліком, який установлює КМУ;

- платні освітні послуги не можуть надаватися замість або в межах обсягів основної освітньої діяльності, що фінансується за рахунок бюджетних коштів. Іншими словами, платність навчання та надання додаткових платних освітніх послуг здійснюється понад державне замовлення;

- плата за освітні послуги встановлюється у договорі і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Відомості про вартість навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг публікується у загальнодержавних друкованих ЗМІ та інформаційних збірниках спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки [263, с. 228-229].

А отже, юридична клініка у випадку її самостійного статусу або НЗ у випадку входження юридичної клініки до його структури в якості окремого підрозділу у випадку надання платної послуги повинні укладати договір з користувачем послуги (клієнтом). При цьому юридична клініка повинна буде мати у своєму складі осіб, що отримали передбачені законом дозволи та ліцензії на надання різного роду юридичних послуг. Проте головним завданням юридичної клініки є надання консультативних послуг для малозахищених верств населення.

Основними напрямами роботи юридичних клінік є: І) основний напрям, що передбачає консультування та складання юридичної документації з медичного права; представництво в органах влади, місцевого самоврядування та судах; вирішення резонансних справ пацієнтів [71, с. 103]; ІІ) правопросвітницька робота - проведення тематичних лекцій, семінарів з проблемних питань медичного права у школах, ліцеях, інститутах правового та медичного напрямку; проведення інтерактивних тренінгів з питань медичного права та захисту прав пацієнтів як для студентів-клініцистів, так і для школярів, студентів-юристів і медиків [71, с. 104]; ІІІ) наукова та законодавча аналітика - проведення науково-практичних конференцій та наукових досліджень, які стосуються теоретичного та практичного аналізу питань медичного права та захисту прав пацієнтів [71, с. 104-105]. Цей приклад стосується юридичних клінік медичного спрямування. Крім нього можуть утворюватися юридичні клініки, які будуть надавати правову допомогу стосовно певних випадків - представництва інтересів у суді, консультування у житлових, сімейних, земельних, податкових питаннях, із забезпечення соціального захисту тощо. Однак В.О. Сич наголошує, що практика вказує на необхідність встановлення вичерпного переліку наданих юридичною клінікою послуг. Іноді за браком відповідної регламентації студенти мають виконувати роботу, яка жодним чином не пов'язана безпосередньо з наданням правової допомоги. Вчений вважає, що навряд чи можна визнати гарною практикою передрукування вже давно підготовленої позовної заяви або втрати часу на відвідини Ощадбанку для оплати державного мита за позовом [514, с. 45]. Зі свого боку слід частково погодитися, адже чітка регламентація послуг сприятиме дотриманню порядку, підвищенню рівня послуг за рахунок спеціалізації тощо. З іншого боку, робота юриста більш ніж на 70% складається з технічних робочих моментів. Тому вважаємо, що немає нічого недостойного у тому, що студент отримає навички організації та реалізації технічних питань - сплати судового збору, підготовку (навіть передрук зі зразка) та подання позовної заяви, клопотання, запиту, відвідування виконкому, відділу РАГСу, податкової інспекції тощо. Більше того, якраз під час роботи у юридичній клініці в ранзі студента майбутній фахівець - юрист повинен пройти практику стояння у чергах, швидкого вирішення питань у канцеляріях та секретаріатах і набути досвід спілкування з державними службовцями.

Отже, на погляд згадуваного В.М. Кравчука, юридична клініка - це формування, що створене для практичного навчання студентів юридичних факультетів і здійснює правозахисну і правопросвітницьку діяльність на базі громадської організації у співпраці з ВНЗ [241, с. 435]. Як було з'ясовано вище, крім студентів навчаються і споживачі послуг (клієнти) юридичних клінік. Правозахисна і правопросвітницька діяльність є основною у роботі юридичної клініки. В основному така діяльність здійснюється за рахунок надання консультаційних послуг безоплатно. Однак юридичні клініки можуть надавати і платні послуги, передбачені відповідною постановою КМУ. Юридичні клініки є внутрішньоструктурними підрозділами суб'єктів господарювання без статусу юридичної особи (і тільки за великим виключенням це можуть бути суб'єкти зі статусом юридичної особи. Проте тоді постає питання: "чи є вони юридичними клініками, чи це вже консалтингові фірми?"). Вважаємо таку ситуацію справедливою за виключенням того, що їх слід вважати повноцінними суб'єктами права, як це було до виключення з ГК України пункту 3 частини другої статті 55 та статті 138.



4. Правова регламентація надання інших послуг у сфері освіти

Крім основних та додаткових освітніх послуг НЗ можуть надавати й інші послуги у сфері освіти як СПД, державним органам, так і громадянам. Ці послуги не є освітніми, проте надаються у сфері освіти. НЗ керуючись принципом "дозволено усе, що не заборонено законодавством" можуть надавати необмежену кількість різних послуг, дозволених суб'єктам права взагалі. Зрозуміло, що при цьому необхідно дотримуватися спеціального законодавства, яким регулюються ті чи інші види діяльності. Якщо певний вид діяльності передбачає отримання ліцензії чи спеціального дозволу від компетентного органу, то його необхідно отримати. У зв'язку із цим можемо стверджувати, що НЗ можуть надавати загальні неосвітні послуги, які не потребують отримання ліцензій. Ліцензований вид господарської діяльності передбачає дотримання значної кількості вимог і відповідність суб'єкта певним правилам. Іншими словами, суб'єкт повинен мати певну спеціалізацію. У НЗ спеціалізація на надання освітніх послуг. Тому скоріше за все характеристики діяльності НЗ дозволять йому отримати ліцензію на надання освітніх послуг (основних та додаткових). Наприклад, в якості додаткових освітніх послуг НЗ може надавати послуги з підготовки водіїв, хоча взагалі цей НЗ здійснює підготовку юристів, психологів чи менеджерів.

Крім основних та додаткових освітніх послуг НЗ (найчастіше ВНЗ) надають значну кількість додаткових інших (не освітніх) послуг. У даному випадку нас цікавлять додаткові неосвітні послуги, що полягають у здійсненні наукової діяльності. Важливим завданням сьогодення є визначення можливості оплатного виконання науково-дослідних робіт та критеріїв їх ефективності.

Надавати такі послуги НЗ можуть громадянам, суб'єктам господарювання і державним органам на оплатній основі. Постановою КМУ від 27 серпня 2010 року №796 затверджено Перелік платних послуг, які можуть надаватися НЗ, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності. У Переліку пунктом 2 передбачено можливість надавати 19 видів платних послуг у сфері наукової та науково-технічної діяльності [426]. Зрозуміло, що приватні НЗ діючи за принципом "дозволено все, що не заборонено законом" можуть надавати весь спектр додаткових освітніх та інших послуг.

З іншого боку, особи, які отримують освіту (особливо у ВНЗ), повинні отримати навики наукової роботи. Наука як специфічна форма духовного виробництва - виробництва знань - генетично і функціонально є багатокомпонентним та багаторівневим утворенням, що включає разом з емпіричним та теоретичними рівнями й певні філософсько-світоглядні підстави і передумови, методологічні норми й принципи. Диспозиційна структура суб'єкта пізнання, спілкування і праці, що реалізується в пізнавальній діяльності, має у своїй основі систему його переконань, які, з одного боку, детерміновані конкретними соціально-історичними умовами, з іншого - виступають у практиці дослідження як наукові висновки, почерпнуті з аналізу фактів, що спостерігаються, і які ними підтверджуються [524, с. 273]. Тому неосвітні послуги у вигляді проведення наукових досліджень, які надаються іншим суб'єктам, можуть знаходитися у межах обов'язкової навчальної програми і можуть знаходитися на межі з додатковими освітніми.

Взагалі наукова сфера є особливою. В.І. Курило та О.Ю. Меліхова виділяють 12 принципів управління у сфері юридичної науки України: демократизм; рівність громадян перед законом; законність; гласність та врахування громадської думки; об'єктивність; відповідальність суб'єктів управління за свою діяльність; поєднання галузевого і міжгалузевого управління з певним превалюванням останнього; територіальний принцип; принцип нормативності; поєднання єдиноначальності і колегіальності в управлінні з превалюванням останньої; принцип поділу управлінської праці; оперативна самостійність суб'єкта управління [254, с. 88-92]. Тобто управління у сфері науки підпорядковується власним правилам і спирається на власні принципи. Це необхідно враховувати при збігу надання наукових та освітніх послуг одними і тими суб'єктами. І при цьому наукові дослідження НЗ повинні спрямовуватися на реалізацію публічних інтересів. На сьогодні ці інтереси знаходяться у площині розвитку природничих та технічних наук.

Наукові дослідження у НЗ повинні у першу чергу орієнтуватися на природничі науки. Як вказує Т.П. Козарь "...університети покликані готувати фахівців для економіки і політики, розвивати економічно доцільний науковий пошук, але в жодному разі не за рахунок обмеження свободи досліджень, зменшення коштів для тих галузей, які не дають швидкого економічного ефекту і кваліфікуються як фундаментальні або теоретичні дослідження. Університети, в яких формуються інтелектуальні основи подальших дослідницьких здобутків, нових наукових відкриттів, і з якими тісно пов'язаний розвиток цивілізації, не можуть будуватися лише на економічному розрахунку" [219, с. 111]. Проте слід уточнити, що економічний розрахунок повинен завжди мати місце при здійсненні НЗ наукових досліджень. Однак він повинен носити стратегічний характер, а не орієнтуватися на отримання миттєвої вигоди. А наявність публічних інтересів у таких дослідженнях повинна зобов'язувати державу у певній мірі покладати на себе фінансування наукових досліджень у НЗ. Проте в умовах постійного бюджетного дефіциту необхідно використовувати й інші джерела фінансування наукових досліджень НЗ.

Уряд Великої Британії фінансує наукові дослідження, чекає доки буде опубліковано їх результати, щоб використати їх потім у формуванні політики. Для того, щоб отримати фінансування, наукові проекти мають задовольняти двом вимогам: по-перше, вони мають бути обов'язково міждисциплінарними; по-друге - міжміністерськими. У Великій Британії діє так зване оцінювання науково-дослідної роботи, коли найкращі факультети, тобто ті, які набрали найбільше очок після підрахунку публікацій, отримують найбільше коштів [399, с. 446].

Світова практика останніх років демонструє збільшення внеску університетів у розвиток інновацій та економічне зростання. Інноваційна спрямованість діяльності ВНЗ забезпечується підвищенням компетентності підготовлених випускників, розширенням участі викладачів та аспірантів у виконанні наукових досліджень та передаванні їх для впровадження. У російських ВНЗ активізується патентна діяльність, яка складає п'яту частину всіх заявок, що є ефективним відносно частки фінансування вузівської науки, яка створює 35% принципово нових виробничих технологій. Між тим, гострою залишається проблема недостатньої комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності. Це пов'язано з тим, що промисловці надають мінімальний рейтинг інноваційній діяльності ВНЗ, і віддають перевагу технологічним новинкам з-за кордону [61, с. 28]. Це не завжди є виправданим економічно. Але недооцінка з боку промисловців повинна компенсуватися додатковою увагою держави. На сьогодні необхідність фінансування з державного бюджету та інших державних фондів наукових досліджень фундаментального, теоретичного та пошукового характеру з принципово нових напрямів, а також комплексних програм зумовлена тим, що вони є першою та визначальною стадією всього інноваційного циклу, базуються на прогнозах і мають імовірний характер [326, с. 24]. В усіх розвинених країнах держава бере на себе ризик виготовлення інноваційного продукту НДІ, ВНЗ, лабораторіями та іншими науковими установами та підрозділами. І в більшості своїй він є виправданим, а інвестор (у даному випадку держава) отримує свої значні дивіденди.

Додатковим джерелом фінансування британських університетів є дослідницькі ради, які фінансують навчання та дослідження, що проводяться студентами післядипломного навчання, викладачами університетів. Однак, якщо раніше університетам або окремим факультетам виділялася загальна сума на проведення дослідницьких робіт і НЗ могли розподіляти її на свій розсуд, то в результаті реформ у Великій Британії в останні роки здійснюється фінансування певних наукових тем, що розробляються конкретними виконавцями на конкурсних засадах. Заохочуються спільні з промисловими фірмами наукові дослідження, розробки, інші заходи, що забезпечують університетам дохід [323, с. 74].

Слід зазначити, що протягом останнього десятиліття, особливо у США та ФРН, різко збільшується кількість так званих інкубаторів і бізнес-центрів як форм співробітництва університету з господарством.

У плані науково-дослідної роботи і її взаємозв'язку з господарством в університеті можна розвивати форму наукових парків через:

- утворення галузевих інноваційних інкубаторів при факультетах, що мають кадровий та інший інноваційний потенціал;

- утворення інкубатора у самому університеті на основі об'єднання інноваційного потенціалу факультетів у складі університету [586, с. 446].

Певна річ, слід враховувати, що ВНЗ США і ФРН мають більше можливостей для надання якісних наукових послуг. Зокрема, ВНЗ США мають значний навчальний і науковий потенціал. Їх оснащено сучасною технікою та обладнанням, що дає змогу проводити дослідження майже в усіх сферах і галузях науки і техніки, у т.ч. з досліджень у сфері нанотехнологій, генетики, ядерної фізики, розвитку хімічних аналогів натуральних речовин.

В умовах реально ефективного запровадження Болонської системи освіти у РФ федеральні університети отримають можливість засновувати ТОВ та приватне АТ для реалізації своїх наукових розробок [229, с. 115]. Така форма реалізації наукових досягнень НЗ може бути ефективною і для України.

У нас же НЗ на платних засадах надають послуги з виробництва інноваційного наукового продукту. Частина коштів, отриманих в якості оплати, витрачається на поліпшення матеріальної бази майбутніх наукових робіт. При цьому ВНЗ можуть отримувати статус науково-дослідницьких.

У цьому зв'язку слід сказати, що іще до затвердження критеріїв ідентифікації НЗ як дослідницьких, такий статус уже надавався окремим університетам. Вітчизняні вчені наводили приклади критеріїв, які застосовуються у США:

- широкий набір напрямів підготовки у галузях природничих, соціальних та гуманітарних наук;

- обсяг підготовки магістрів і докторантів перевищує кількість студентів;

- пріоритет фундаментальних досліджень;

- орієнтація на сучасні напрями наукових досліджень, високі технології, інноваційний сектор економіки, науки і техніки;

- високий професійний рівень набраних на конкурсній основі професорів, у т.ч. іноземних;

- наявність широких можливостей для залучення на тимчасовій основі провідних фахівців у відповідних галузях науки з різних країн світу;

- високий рівень інтеграції в міжнародну систему наукових досліджень і освіти;

- готовність сприймати зарубіжний науковий і освітній досвід, гнучкість у ставленні до нових напрямів наукових досліджень та методів навчання;

- наявність конкурсного відбору та селекції при наборі студентів, магістрів і докторантів;

- створення довкола університету особливого інтелектуального середовища, науково-технічного й економічного простору;

- наявність корпоративної етики, в основі якої - демократичні цінності та академічні свободи;

- незмінне прагнення до регіонального, національного та міжнародного лідерства [370, с. 12-13].

Проте уже 17 лютого 2010 року було прийнято постанову КМУ "Про затвердження Положення про дослідницький університет". Пунктом 2 Положення дано визначення поняття "дослідницький університет" як національний ВНЗ, який має вагомі наукові здобутки, провадить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм [429]. Особливістю дослідницького університету є наявність значних пільг з державного фінансування, що передбачається пунктом 6 Положення [429].

Додатком до Положення визначено 31 критерій діяльності університету, за якими надається (підтверджується) статус дослідницького [429].

Статус дослідницького університету надається на п'ять років, після чого повинен підтверджуватися. Це є вірним, оскільки підвищене державне фінансування не повинно надаватися лише за одну назву чи статус.

Критерії віднесення університету до дослідницького із лютого 2010 року визначено. Проте критерії оцінки ефективності наукової роботи визначити необхідно.

У науковій літературі пропонується застосовувати наступні критерії оцінки ефективності наукової діяльності у ВНЗ:

1) наукова значущість.

Цим критерієм фіксується ступінь наукової новизни продукту і вирішується його визнання в якості наукового досягнення. Для результатів фундаментальних досліджень це, як правило, один з основних критеріїв, оскільки інші можуть проявитися лише за кілька років.

2) економічна корисність.

Цей критерій складається із рівня рентабельності та прибутку. Проте специфічний характер економічної корисності науки зумовлюється невизначеністю результатів досліджень та економічною необхідністю розвивати потенційно ефективні напрями науки, в силу чого ефект від них може проявитися лише у віддаленому майбутньому.

3) соціальна рентабельність.

Цей критерій означає, що все, чим займається наука, повинно застосовуватися у суспільстві для розвитку його позитивних відносин. Рентабельність із соціальної точки зору повинна виправдовувати зусилля вчених у результаті отримання наукового продукту, який включатиме в себе і наукову значущість, і економічну корисність [365, с. 32-33].

Слід погодитися із критеріями, наведеними російським вченим. Ці критерії дозволяють відрізнити від наукового продукту, отримуваного ВНЗ з метою задоволення публічних інтересів держави і суспільства, і приватних інтересів самих виконавців - викладачів і співробітників, акціонерів і власників майна ВНЗ, і самих ВНЗ від поточних наукових робіт, що мають другорядний характер.

Таку відмінність наводить інший російський вчений. Н.Н. Мельничук вказує на відмінність науково-дослідних робіт від наукових досліджень, в ході яких утворення нових систем, механізмів, технологій має побічний або службовий характер. Наприклад, для виявлення закономірностей фізичних, хімічних або біологічних процесів виконавець виготовляє особливу апаратуру або прилади. Проте робить він це з власної ініціативи за межами завдання замовника. Тому такі системи, механізми, технології не будуть прямо передбачені у завданні. Тому і розглядати їх в якості результату, що підлягає передачі замовнику, не слід. При цьому і замовник не може набувати прав на такі побічні результати [307, с. 101].

В.К. Мамутов вказує, що копіювати чужий досвід не можна і не треба. Але вивчати, враховувати плюси і мінуси необхідно, зокрема, у процесі зближення із законодавством ЄС [290, с. 84]. Подібні думки стосовно медичної сфери висловлюють інші вітчизняні дослідники [532, с. 98]. Із цим, безумовно, слід погодитися. Проте висловлене більшою мірою стосується законодавства. А критерії відділення одного явища від іншого, які ефективно показали себе в інших країнах, можна брати за основу та використовувати при співставленні певних явищ в інших країнах.

Критерії діяльності університету, за якими надається або підтверджується статус дослідницького можна було б застосовувати в якості критеріїв ефективності наукового продукту. Однак у більшості своїй вони мають кількісний характер (2 премії міжнародного та національного рівня за останні 10 років; 300 кандидатських та 50 докторських дисертацій за останні 5 років; 200 наукових монографій та підручників з грифом МОН за останні 5 років; 150 штатних докторів та 500 кандидатів наук у середньому за останні 5 років; 50 патентів і ліцензій за останні 5 років; 20 міжвідомчих (галузевих) наукових структурних підрозділів; 300 штатних наукових працівників університету; 500 аспірантів та докторантів; 15 спеціалізованих рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій тощо). Тому ці критерії можна брати за основу, однак застосовувати з окремими застереженнями.

На основі викладеного вважаємо, що: 1) можливо і доцільно використовувати наведені критерії відмінності наукового продукту від поточних наукових робіт. Слід, однак, зробити обмовку, що наведений перелік критеріїв не є виключним; 2) визначення цих або інших критеріїв у підзаконних інструктивних матеріалах МОНмолодьспорт сприятиме встановленню рівня якості послуг з виробництва наукового продукту; 3) дослідницькі НЗ повинні не тільки орієнтуватися на фінансування з Державного бюджету, проте й на інші джерела; 4) усі інші НЗ також можуть надавати додаткові платні послуги з виробництва наукового продукту - на сьогодні 19 видів; 5) ефективне використання НЗ наданого права сприятиме реалізації приватних інтересів самого НЗ та публічних інтересів у вигляді економії коштів Державного бюджету та виробництва нового інноваційного продукту для економіки та соціальної сфери України; 6) найбільш перспективним серед неосвітніх послуг і таким, що повинно підтримуватися державою, є виготовлення у межах НЗ інноваційного продукту.

Саме останній напрям потребує окремого ретельного дослідження.

На сучасному етапі розвитку суспільства, науки і техніки в Україні продовжує мати місце недооцінка інноваційного потенціалу НЗ взагалі та ВНЗ зокрема. Така ситуація є невиправданою і такою, що заслуговує на дослідження з метою виправлення. Невиправданість ситуації пояснюється тим, що науковий сектор вищої школи здатний одночасно нарощувати науковий капітал і втілювати отримані наукові знання в інноваційні технології, а це і є головним чинником формування інноваційного шляху розвитку української економіки. Наука ВНЗ є менш витратною, оскільки наукові дослідження, які виконують учені, мають дуалістичний характер - з одного боку, це власне результати наукових досліджень, з іншого - можливість їх використання в навчальному процесі для підготовки інноваційно орієнтованих фахівців. Це досягається завдяки тому, що структура вищої школи є гармонійним поєднанням досвіду відомих вчених з енергією і талантом молодих дослідників, аспірантів і студентів. Тут кошти, виділені на наукові дослідження, працюють одночасно на генерацію нових наукових знань і на збагачення цими знаннями суспільства [477, с. 41].

Значне поліпшення якості освіти за рахунок удосконалення її методико-матеріальної забезпеченості є одним із завдань глобалізації. У ХХІ столітті відбувається поступовий перехід від репродуктивної, авторитарної освіти до освіти гуманістичного, інноваційного типу зі збереженням української культурно-історичної традиції. ВНЗ повинні виступати в цьому не як об'єкти, а як суб'єкти формування освітнього простору, тому що в подальшому у межах "Європейського простору вищої освіти" буде підвищуватися їх відповідальність за якість вищої освіти [61, с. 34]. І в межах новітніх освітніх програм знаходить місце науково-інноваційна складова, спрямована на виявлення учнів і студентів, які мають аналітичні здібності, стимулювання педагогів і студентів до вироблення нового продукту під час практичних занять та у спеціальних лабораторіях, залучення представників промислових та інших підприємств до участі у фінансуванні та реалізації науково-інноваційних проектів.

Цікавим є досвід Кембріджського університету, де кожен факультет підрозділяється не на кафедри, а на дослідницькі групи на чолі з професором. Навіть на веб-сайті факультету вказують не групи, а основні наукові напрямки. Наприклад, на хімічному факультеті існують такі напрямки науково-дослідної роботи: хімічна біологія, хімія атмосфери і кінетика, молекулярне моделювання й інформатика, матеріали і полімери: синтез і особливості, структурна хімія, теоретично обчислювальна хімія, синтез і механізми реакцій, наука про поверхню і гетерогенний каталіз [399, с. 444].

Російськими економістами пропонується надшвидкими темпами переводити економіку на інноваційний шлях розвитку. Для цього важливо нарощувати зусилля на таких напрямах, як: а) збільшення обсягів бюджетного та позабюджетного фінансування освітніх установ (у т.ч. з урахуванням світової практики пріоритетного ресурсного забезпечення освіти); б) збільшення частки висококваліфікованих працівників у структурі випускників системи довузівської професійної освіти, у т.ч. на основі покращення якості навчальних програм; в) підвищення престижності і привабливості для населення і бізнесу установ спеціальної професійної освіти, здатних готувати високоякісні і затребувані життям кадри робочих і спеціалістів; г) сприяння зростанню управлінської та педагогічної кваліфікації спеціалістів установ довузівської професійної освіти початкового та середнього ступеня, надання цим організаціям інноваційного та інтегрованого характеру, що відповідає перспективним вимогам ринку праці [279, с. 39].

Проте на сьогодні, на жаль, у досліджуваних правовідносинах присутній "пострадянський синдром", за якого освіту відділено від науки.

Це свідчить про те, що Україна отримала у спадок організацію наукової діяльності, яка відрізняється від західної. Типова закордонна практика передбачає, що університети, де студенти отримують знання, обов'язково є осередками наукових досліджень [61, с. 27]. Зараз майже половина українських ВНЗ не проводить НДДКР. На державні програми, в яких беруть участь ВНЗ, припадає лише близько 20%. На ці питання необхідно звернути особливу увагу. Кожний НЗ, особливо ВНЗ, має стати науковим осередком [257, с. 169-170].

Як вважає О.Х. Юлдашев, проект Закону "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" і Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів ніяк не пов'язані. Пояснюється це просто. Різні колективи, різні розробники згаданих документів. Скоріше за все розробкою законопроектів про освіту займаються одні, а підготовкою проектів відповідного законодавства про науку - зовсім інші фахівці. І можна бути впевненим, що вони не контактують [614, с. 275]. Така ситуація може бути цілком типовою для нашої країни.

Безпідставно ВНЗ "не знайшлося місця" в Законах України "Про інноваційну діяльність" та "Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій" [527, с. 100].

Слід сказати, що зазвичай у нас освіта відділена не тільки від науки, але і від практики. Різні сфери життєдіяльності розвиваються окремо. Часто буває, що пошук шляхів вирішення певної проблеми проводиться одночасно конструкторським бюро великого заводу та спеціалізованим науково-дослідним інститутом. При цьому у випадку інтеграції собівартість досліджень могла б бути як мінімум удвічі дешевшою (а з урахуванням синергії - у кілька разів). НЗ часто залишаються осторонь від пошуку інноваційних рішень чи виготовлення інноваційного продукту, необхідного практиці.

У Європі до суб'єктів реалізації інноваційних програм і проектів належать освітні та наукові заклади, а також представники індустрії. Так, у ФРН підприємницькі об'єднання покладають на себе відповідальність за організацію і зміст професійної освіти та запровадження освітніх інновацій [279, с. 54]. При цьому "покладають відповідальність" означає, що фінансують і забезпечують необхідними ресурсами. У нас же незважаючи на наявність законодавства, яким передбачено мінімальні розміри відрахувань на освіту та інноваційний розвиток, - їхнє фінансування зменшується.

Сказане призвело до погіршення стану матеріально-технічної бази ВНЗ та їх соціальної інфраструктури, гальмувало й продовжує гальмувати впровадження інноваційних технологій і засобів навчання. Ці обставини обумовили появу такого виду освітніх послуг, як платні, що отримали законодавче закріплення як додаткові джерела фінансування державних ВНЗ [407, с. 8].

У РФ для подолання проблем фінансування наукових досліджень у НЗ та залучення промислових підприємств й інших суб'єктів до цих процесів наказом Міністерства науки та освіти від 16 червня 2000 року №1788 було затверджено науково-технічну програму "Наукові дослідження вищої школи за пріоритетними напрямами науки і техніки", яка має підпрограму "Інновації вищої школи та їх реалізація". На базі концепції інноваційного розвитку "університет - підприємство - галузь - територія" для координації робіт вищою школою створено інноваційно-інвестиційні центри та комплекси. Їх діяльність дещо покращила стан справ, але головним є розробка нової державної стратегії інноваційного розвитку із більш чітким визначенням саме інвестиційних можливостей вищої школи як у забезпеченні кадрового потенціалу, так і інноваційного технологічного забезпечення [61, с. 28].

Важливе значення на сьогодні в системі "прямих" методів впливу держави на інноваційний бізнес мають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій у галузі НДДКР і кооперацію університетів із промисловістю. Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків та інших перспективних формувань, які успішно реалізують складні інноваційні ідеї, - приклад ефективності державної підтримки, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної роботи. Цікавим прикладом також є практика створення "бізнес-інкубаторів", головне призначення яких полягає в розвитку нових суб'єктів господарської діяльності, особливо в ризикованих сферах упровадження нових технологічних досягнень, і від діяльності яких очікується синергетичний ефект [475, с. 19-20].

Вітчизняні вчені вважають, що Україні варто врахувати та запозичити із законодавства країн СНД положення щодо наявності єдиного кодифікованого акта, який би визначив основні засади державного управління у сфері науки (у т.ч. юридичної) [226, с. 61]. Іншими вченими вказується, що у межах СНД необхідне посилення наукової інтеграції з метою обслуговування практики боротьби зі злочинністю. Пропонується здійснення координації спільних наукових досліджень науковою секцією при Раді міністрів внутрішніх справ держав-учасниць СНД. До складу секції необхідно включити керівників провідних профільних наукових установ правоохоронних органів кожної із країн СНД [55, с. 9]. Видається, що участь у розробці програм боротьби із міжнародною злочинністю, підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів країн СНД та інших країн повинні брати українські профільні ВНЗ. Така діяльність надасть обопільну користь і сприятиме співробітництву між країнами, а також між наукою, освітою та практикою. У цьому зв'язку необхідно вказати на провідні позиції науки у системі ВНЗ системи МВС, адже за своїм науковим потенціалом система МВС є однією з наймогутніших в Україні. Сьогодні в ній працюють 250 докторів та 1,5 тисячі кандидатів наук. Вирішення задач покладене на розгалужену мережу наукових підрозділів, яка складається з науково-дослідних установ та мережі наукових, науково-дослідних та науково-методичних лабораторій (центрів тощо), інтегрованих у структуру відомчих НЗ [624, с. 14]. Тому, можливо, практична сфера системи МВС у більшій мірі забезпечена інноваційними приладами, технікою, механізмами та способами вирішення тих чи інших завдань. З іншого боку, науковим підрозділам ВНЗ системи МВС не забороняється надавати послуги з проведення наукових досліджень на замовлення комерційних структур та інших (непрофільних) державних органів. І первинною ланкою ВНЗ, якою будуть безпосередньо надаватися такі послуги, є кафедра та факультет. Для ефективної роботи кафедр пропонується здійснювати планування наукової діяльності за двома-трьома перспективними напрямами з підготовкою монографій, дисертацій, проведенням конференцій. Найбільшу ефективність можна досягти при обранні тематики, що являє інтерес як для різних галузей правової науки, так і для суміжних наук [603, с. 337-338]. І в межах цих напрямів повинна проходити співпраця між НЗ та практичними органами і суб'єктами підприємництва.

Випадок, коли інноваційні дослідження здійснюються на оплатній договірній основі із СПД або державними органами, виглядає найбільш ефективним. Проте орієнтуватися лише на кошти, які можуть бути отримані за договором на створення і передачу науково-технічної продукції не варто. Необхідні додаткові інвестиції у розвиток матеріально-технічних та інтелектуальних ресурсів НЗ.

Інвестиції повинні спрямовуватися для отримання інноваційного продукту шляхом застосування потужностей НЗ. Проте і НЗ через інвестиції, отримані від промислових та інших суб'єктів і держави, можуть та повинні запроваджувати інноваційні технології у процеси своєї діяльності.