Правова регламентація послуг, що надаються у сфері освіти

У плануванні інноваційного розвитку освітніх установ В.І. Лісов вважає важливим виділяти наступні основні типи нововведень: а) педагогічні (використання нових способів і прийомів засвоєння учнями матеріалу з дисциплін, побудови навчально-виховного процесу, організації самостійної роботи учнів і їх "занурення" у виробничі реальності); б) інформаційно-технологічні (застосування автоматизованих систем збору і передачі даних, контролю й аналізу вітчизняних показників діяльності установ тощо); в) економічні або економіко-управлінські (запровадження нових систем планування, матеріального і морального стимулювання, нормативних підходів тощо); г) організаційні або організаційно-управлінські (пов'язані перш за все з прогресом інтеграції за участю установ початкової та спеціальної професійної освіти в усіх можливих формах); д) соціальні (спрямовані на забезпечення більш високого рівня соціально-психологічної студентської спільноти, на соціалізацію освіти тощо) [279, с. 49].

Як бачимо, реалізація інновацій в освітній сфері як і в інших галузях та сферах виробництва залежить від інвестицій. При цьому інвестиції, отримані з різних джерел, витрачаються на вироблення та запровадження інвестицій у виробництво та саму освітньо-наукову діяльність.

Пошук ефективних форм співпраці НЗ та бізнесу насамперед ґрунтується на аналізі світових форм такої взаємодії. Аналіз літературних джерел з цього питання дає змогу зробити висновок, що розвиток форм взаємодії ВНЗ та бізнесу - зона підвищеної уваги урядів розвинених країн світу. Так, у США реалізується декілька програм, орієнтованих на інтеграцію названих суб'єктів, що забезпечує розвиток і ефективне використання їх інноваційного потенціалу. Серед них слід виділити форму інноваційного партнерства США, в рамках якої штати і федеральні відомства, університети і промисловість співпрацюють у сфері застосування нових технологій [477, с. 43].

У Великій Британії держава припинила безпосередньо фінансувати дослідження приватного бізнесу, щоб сконцентруватися на фінансуванні спільної роботи університетів, в яку бізнес робить свій внесок. Такий підхід забезпечує збільшення дослідницького персоналу установ вищої освіти, який працює на контрактній основі, і кількості досліджень, що проводяться для зовнішніх комерційних замовників [477, с. 44].

На думку російського економіста, у РФ організація конкурсного розподілу інвестиційних ресурсів МОН РФ потребує перебудови. Тут необхідне вироблення на федеральному рівні пріоритетної сукупності цільових інноваційних завдань, які до снаги окремо взятим установам професійної освіти або їх регіональним і/або галузевим пулам. Умови конкурсу повинні містити критерії оцінки повноти та якості проектного вирішення цільового завдання, відповідні обсяги і строки фінансування. При цьому самі інноваційні проблеми, вирішення яких виноситься на конкурс, повинні тісно пов'язуватися зі стратегією інноваційного розвитку національної системи професійної освіти [279, с. 47]. Те саме можна сказати і про реалізацію інвестиційних ресурсів МОНмолодьспорт України. Програми інноваційного розвитку економіки повинні передбачати в якості виконавців і НЗ. А діяльність НЗ з проведення наукових досліджень повинна додатково фінансуватися з державного бюджету та інших джерел.

Джерелами інвестування можуть бути державні та зарубіжні субсидії, банківські кредити, кошти замовників і спонсорів, розширення системи ґрантів, розвиток інноваційних фондів, економічне стимулювання і пільгове оподаткування вищої освіти. Держава має забезпечити оптимальне співвідношення інвестицій із бюджетних і позабюджетних, вітчизняних і зарубіжних джерел, створити відповідну правову базу, щоб не втратити пріоритет національних інтересів в освіті, не послабити її загальносуспільний характер [31, с. 61].

Прогресивним виглядає утворення так званих наукових або технічних парків. Тим більше, що позитивний досвід їх функціонування є і в Україні і в багатьох зарубіжних країнах. Сьогодні у найбільш розвинених країнах світу існують та успішно функціонують сотні таких структур, і їхня кількість безупинно зростає [270, с. 83]. Відповідний Закон України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" надає можливість на основі договору про спільну діяльність створювати організаційні засади виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції, а також містить норми, якими передбачено заходи фінансової підтримки проектів, цільові субсидії, кредити для проектів технопарків [465].

Сербський дослідник А. Чіріч пропонує розвивати в університеті форму наукових парків через:

- утворення галузевих інноваційних інкубаторів при факультетах, що мають кадровий та інший інноваційний потенціал;

- утворення інкубатору у самому університеті на основі об'єднання інноваційного потенціалу факультетів у складі університету 586, с. 446. Видається, що в українських реаліях слід починати з другого варіанту, який поступово перейде до першого.

Проте й утворення та утримання технопарку вимагає значних інвестицій, які треба вилучити з виробництва, де їх також бракує.

Зрозуміло, що надання інвестиційних, податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій та інших привілеїв хоча і передбачено частиною 2 статті 12 ГК України та нормами спеціального законодавства, проте в умовах намагання проведення Україною жорсткої монетарної політики є небажаним.

Однак "внесок держави та суспільства в університет не є збитком… Витрати такого роду являють собою довгострокові інвестиції суспільства у фундаментальні дослідження, у техніко-технологічний, економічний, соціальний, охорони здоров'я, культмасовий, духовний та інші види розвитку суспільства. Проте університету слід більше розвивати спосіб набуття власних додаткових засобів, особливо здійсненням НДДКР, проектів та інноваційного трансферту знань" 586, с. 447. Важливим є не лише виготовлення інноваційного продукту ВНЗ, але і вжиття заходів із захисту комерційної таємниці, оскільки на сьогодні існує багато комерційних та й просто злочинних структур, що займаються промисловим шпигунством. Останнє має на меті досягнення переваги в конкуренції будь-якими засобами, зміцнення своїх економічних позицій, одержання вигоди і заподіяння шкоди тому, чию комерційну таємницю використано. Такі відомості можуть бути отримані не тільки в результаті здійснення таємних, активних заходів, а й шляхом збирання, систематизації, дослідження інформації, здобутої з відкритих джерел. Цілеспрямоване здійснення таких протиправних дій забезпечує підприємців необхідними даними про економічну кон'юнктуру, договірні відносини, зовнішньоторговельні і валютно-фінансові операції конкурентів, які, відповідно до чинного законодавства України, становлять комерційну таємницю [401, с. 12].

Для України є типовою ситуація, коли різні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, вишукуючи шляхи подолання однакових проблем, зовсім не контактують між собою. Так само, вітчизняні навчальні, наукові установи та виробничі підприємства часто окремо одні від інших займаються науковими дослідженнями, намагаючись розробити інноваційний продукт. При цьому і державою, і виробничими суб'єктами НЗ в якості генераторів інноваційних ідей розглядаються в останню чергу. Проте сучасні НЗ (особливо ВНЗ) мають значний науковий потенціал, а вітчизняне законодавство не забороняє їм здійснювати наукові дослідження, виготовляти інноваційний продукт, укладати договори на створення і передачу науково-технічної продукції, а також утворювати або входити до складу об'єднань підприємств, укладати договори про спільну діяльність та ін.

Виведення вітчизняних НЗ на рівень навчально-науково-дослідницьких ВНЗ європейського рівня можливе завдяки застосуванню механізму навчально-науково-промислової інтеграції із залученням інвестицій із практичної у навчально-наукову сферу шляхом утворення технопарків та інших об'єднань підприємств, спрямованих на розроблення інноваційного продукту і запровадження його у практику. Загальні шляхи сприяння цим процесам на сьогодні визначено статтею 12 та главою 34 ГК України; у межах засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання можна передбачити однозначні норми у Законах України "Про освіту", "Про вищу освіту", "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків", "Про інвестиційну діяльність", "Про інноваційну діяльність" та ін.

На прикладі ВНЗ США можемо назвати кілька видів додаткових неосвітніх послуг (причому оплатних) і порівняти їх вартість із вартістю основних навчальних послуг. Останні можуть становити $ 3-22 тисяч за академічний рік (9 місяців), але це не межа. У деяких, особливо престижних, університетах вони сягають $ 40 тисяч за рік і більше. Плата переважно є нижчою у коледжах, які фінансуються місцевими органами влади. Крім основних послуг вартість подання заяви до ВНЗ становить $ 10-75 (гроші, як правило, не повертаються). Крім цього студенту надаються оплатні послуги з проживання, харчування, медичного страхування, користування навчальною літературою, транспортом, послугами зв'язку, одягом тощо. Для прикладу вартість таких послуг протягом академічного року у ВНЗ США складає:

а) житло в кампусі (гуртожитку) - плата за кімнату і харчування - 2200-2500 дол. на рік. Сімейне проживання у кампусі обійдеться у 200-600 дол. на рік, але отримати його складно;

б) харчування обійдеться у 1000-3000 дол. на рік. Якщо у гуртожитку є кухня, можна готувати самому, що значно дешевше;

в) охорона здоров'я. Більшість ВНЗ надають послуги з медичного обслуговування, крім лікування хронічних і тяжких хвороб. Медичне страхування коштує 200-500 дол. на рік. Більшість ВНЗ вимагають оформлення страхового полісу, який покриває витрати на медичне обслуговування. У США не існує державної програми медичного страхування. Витрати оплачують студенти або страхова компанія;

г) поточні витрати (пошта, пральня тощо) становлять 1500-2000 дол. США на рік.

Також студенти з інших країн можуть отримувати додаткові освітні послуги. Так, вивчення англійської мови обходиться у 1000 дол. США за місяць і більше. Період навчання становить від двох місяців до року [32, с. 79-80].

Для порівняння можна навести й інші кількісні характеристики витрат студентів у США на здобуття юридичної освіти та отримання інших послуг у сфері освіти. Так, в окрузі Коламбія у середньому навчання коштує 18 522 дол., житло і харчування - 7 110 дол. на рік; у Гарварді відповідно 16 752 і 10 000 дол., у штаті Мічіґан - 18 152 і 4 450 дол. [2, с. 67-68]. Зрозуміло, що в Україні вартість як освітніх, так і інших послуг буде значно меншою. Проте як і у США вона буде залежати від НЗ та регіону, в якому він розташований (у Києві, Одесі, Донецьку, Харкові вартість проживання та харчування буде вищою, ніж у Полтаві чи Кіровограді, хоча можуть бути й винятки). Крім цих та додаткових освітніх послуг М.Н. Курко називає реалізацію навчально-виробничої продукції, здачу приміщень в оренду [263, с. 227]. Але і тепер вони далеко не всі. В.О. Огнев'юк наголошує на необхідності відкриття університетам "зеленої вулиці" для власної господарської діяльності, що нині унеможливлюється втратою статусу бюджетної установи. Вчений має на увазі організацію харчування студентів, їх обслуговування, надання в оренду приміщень, вільних від навчального процесу, іншого майна, транспортне обслуговування тощо. Також вченим пропонується відкрити широкий простір для комерціалізації наукових досліджень університетів. Вільний, неоподатковуваний продаж наукової продукції, що включає наукові, навчальні книги та запатентовані винаходи, сприятиме вливанню фінансових ресурсів у розвиток університетської науки [371, с. 17]. Слід підтвердити, що законодавством не заборонено НЗ надавати послуги з харчування студентів та інших осіб, надавати їм послуги з проживання у гуртожитках та готелях при НЗ, а так само надавати й інші послуги, пов'язані чи не пов'язані з освітніми.

У пострадянські часи підсистема начальної виробничої освіти пережила істотні зміни у своїй спеціалізації: на перший план вийшли професії сфери надання послуг, у т.ч. торгових і транспортних, громадського харчування при падінні частки промислових і будівельних професій. Така переорієнтація, рівно як і підвищення рівня підприємницьких вимог до кадрів, зумовлює необхідність перепідготовки викладачів і майстрів, підвищення рівня оплати їхньої праці, модернізації обладнання. А оскільки бюджетного фінансування для цього часто не вистачає, виникає імператив залучення позабюджетних коштів. Щоб привити учням професійні навички за відсутності можливості безоплатного стажування на підприємствах, НЗ часто відкривають виробничі підрозділи (цехи), чим підтримують кваліфікацію викладачів й утворюють одне із джерел позабюджетного фінансування (пов'язане із реалізацією виготовленої продукції і наданих послуг) [279, с. 37-38]. Жоден закон не забороняє вітчизняним НЗ власними силами виготовляти інструмент, інвентар, програми і технології, певні товари тощо. І так само не забороняється реалізовувати продукцію, виготовлену учнями чи студентами НЗ. Більше того, НЗ можуть не виготовляти заздалегідь невідомо що і не продавати його невідомо кому. Вони можуть виготовляти конкретні товари або надавати конкретні послуги (наприклад, з ремонту чи обслуговування певного обладнання) на замовлення конкретного суб'єкта права, зокрема СПД, на основі договору. Надання таких послуг є одним із можливих варіантів фінансової підтримки шкіл і закладів системи ПТО.

Крім цього, НЗ можуть за замовленням інших суб'єктів надавати послуги з друкування матеріалів, які не стосуються навчальної діяльності; можуть організовувати та проводити наукові й інші конференції і "круглі столи", як правило, на оплатній основі.

У контексті необхідності посилення боротьби із корупцією у сфері освіти вітчизняні автори вказують на появу нового ринку послуг: "...виготовлення курсових, дипломів, контрольних робіт, репетиторство студентів, які мають низький рівень знань (як приховане хабарництво), коли викладач надає додаткові платні консультації своїм студентам, і відкрите хабарництво, коли залік чи іспит має свою вартість, іноді справа доходить до того, що за гроші викладачі не лише виставляють студентам позитивні оцінки за екзамени та заліки, за письмові роботи (реферати, лабораторні, контрольні, курсові, дипломні), але і пишуть за них ті чи інші роботи. Хоча найчастіше справа не доходить до безпосереднього написання - викладач просто бере з архіву кафедри роботу, яка найбільш підходить для даного студента і "продає" її. Іноді потрібний текст дістається з інших джерел, в т.ч. із комп'ютерної мережі, власних чи чужих наукових робіт. Звичайно, сьогодні студент може без труднощів придбати будь-який текст з будь-якої навчальної дисципліни і на "стороні", оскільки усі ВНЗ обклеєні оголошеннями, які пропонують весь спектр послуг з написання робіт. Але здебільшого студент надає перевагу роздобути текст безпосередньо від викладача, оскільки в такому випадку буде мати додаткові гарантії отримання потрібної оцінки" [382; 517]. У зв'язку із цим можна констатувати, що оскільки такий ринок послуг існує нелегально, то теоретично НЗ може його частково легалізувати. Інша справа як це зробити з користю для усіх сторін таких відносин та з виведенням цих відносин у площину правового поля. Вважаємо, що немає нічого протизаконного у тому, що студент, який має низький рівень знань, за перескладання того чи іншого предмету сплачуватиме додаткові гроші через касу НЗ або відділення банку, адже додатково витрачається час викладача, використання приміщень, обладнання, паперових чи електронних матеріалів, користування електроенергією, водою тощо. Так само, НЗ може створити паперову або власну електронну базу дисертацій своїх працівників, магістерських, дипломних, курсових робіт і за додаткову плату надаватиме можливість користуватися нею. Відомо, що при підготовці наукової роботи автору необхідно враховувати аналогічні роботи попередників. Тому від ознайомлення студента чи аспіранта з попередніми роботами та часткового правильного (з посиланням на автора) їх використання усі лише виграють. А виявити плагіат - це і буде завданням викладача - керівника чи перевіряючого, який повинен бути компетентним у темі роботи студента і повинен орієнтуватися у попередніх раніше захищених за подібною темою наукових роботах. За необхідності і застосування творчого підходу НЗ можуть надавати й інші додаткові послуги різним споживачам. Проте ті суми, які сплачують або можуть сплачувати студенти чи інші громадяни, є дуже незначною у порівнянні з іншими додатковими послугами, які не є освітніми проте можуть надаватися НЗ. Левова частка надходжень до каси НЗ від надання додаткових неосвітніх послуг припадає на надання права користування майном НЗ, тимчасово не задіяним у навчальному процесі.

В.Є. Сафонова, досліджуючи питання ефективності використання майна ВНЗ, робить висновок, що економічну ефективність потрібно розглядати:

- по-перше, з позиції кращого, більш раціонального використання ресурсів в галузі вищої освіти в цілому, в кожній її ланці й освітній установі;

- по-друге, з точки зору безпосереднього внеску працівників вищої освіти у виробництво і підвищення якості освітніх послуг, у створення національного доходу країни;

- по-третє, з боку того приросту обсягу матеріальних благ, який забезпечується завдяки підвищенню освітнього рівня працівників для всіх інших галузей народного господарства;

- по-четверте, з позиції абсолютного і відносного зниження витрат ресурсів у галузях матеріального виробництва від нових науково-технічних розробок, які здійснюються спеціалістами в інших галузях [499, с. 380].

Отже, майно НЗ повинно окупатися - приносити НЗ, який ним володіє, користується, а може ще й розпоряджається, більші матеріальні та нематеріальні доходи і переваги у порівнянні із його власною вартістю. Найпростішим способом забезпечення окупності майна НЗ є надання останнім тимчасово вільних своїх основних фондів в оренду комерційним суб'єктам. Взагалі ефективність використання майнової бази НЗ пов'язана з інноваційним розвитком останніх. Є.А. Огаренком серед стратегічних напрямів розвитку вищої освіти пропонується зміцнення і модернізація матеріально-технічної бази і інфраструктури НЗ. Визнана необхідність включення у глобальну мережу Інтернет і локальні інформаційні мережі, забезпечення ВНЗ сучасним обладнанням, приладами, матеріалами. Особлива увага приділяється розвитку в українській вищій школі наукових досліджень і розробок, що здійснюють вирішальний вплив на зміцнення кадрового і технологічного рівня господарського комплексу країни [368, с.70].

Для зменшення витрат шкільних НЗ В.О. Бабич-Вепрєва пропонує частину порожніх шкільних приміщень здавати в оренду з можливістю подальшого розірвання оренди. Орендарі не повинні здійснювати перепланування приміщень, і їх діяльність не повинна порушувати навчальний процес або негативно впливати на здоров'я учнів і педагогів. Це можуть бути тренажерні зали, перукарні, кондитерські цехи та ін. З одного боку, школа отримає можливість за рахунок оренди компенсувати частину експлуатаційних витрат, з іншого - при зростанні чисельності учнів, раніше віддані в оренду приміщення, можливо буде використовувати в навчальному процесі [10, с. 57]. Передавати комунальне майно у довірче управління професійним суб'єктам пропонують і інші дослідники [9]. Особливо цікавою при цьому виглядає пропозиція щодо включення до договору управління комунальним майном умови про мінімальну суму платежу, яку управляючий повинен віддавати місту і яка є незалежною від змін прибутковості об'єкта управління [9, с. 172]. А П.В. Нестеренко у дисертаційному дослідженні на тему "ВНЗ як суб'єкти майнових правовідносин" пунктом новизни найвищого рівня пропонує передавати майно державних та приватних ВНЗ, яке не використовується при провадженні освітньої діяльності, на підставі договору в управління СПД, який збереже це майно, буде використовувати його за цільовим призначенням, а отримані прибутки від його використання у господарському обороті передасть власникові ВНЗ або вигодонабувачу, в якості якого може виступати ВНЗ. Автором також запропоновано "...застосування інституту управління майном для управління майном ВНЗ, за допомогою якого держава, територіальна громада, юридична або фізична особа як засновники ВНЗ зможуть безпосередньо залучити управителя (СПД) до управління майном, яке знаходиться у державній, комунальній або приватній власності, на користь ВНЗ. ВНЗ у цьому випадку буде виступати вигодонабувачем за договором управління майном" [337]. Такі пропозиції виглядають цілком слушними з огляду на можливу відсутність знань та навичок механізмів здійснення підприємницької діяльності у керівництва НЗ. Але з іншого боку, у першого керівника НЗ будь-якого рівня обов'язково є заступники або працівники, які знають різні напрями діяльності НЗ і є у них професіоналами (головний економіст, юрисконсульт, головний бухгалтер, завідувач господарством, комірник, завідувач гаражем, завідувач складом тощо). Обов'язком цих осіб є допомога керівнику НЗ в організації максимально ефективного використання майна НЗ. Тому цей аргумент на користь передання ВНЗ майна для управління суб'єкту підприємництва не є основним. Скоріше тут може виникнути питання, що ВНЗ державної або комунальної форми власності мають майно на праві оперативного управління, що не дозволяє використовувати це майно самому ВНЗ у підприємницькій діяльності (у цьому зв'язку можна навести приклад, коли у статуті кількох державних ВНЗ було вказано, що майно знаходиться на праві оперативного управління. При цьому такі ВНЗ на основі своїх будівельних підрозділів та бригад утворювали нові суб'єкти, у статутних документах яких вказувалося, що вони господарюють на основі майна, переданого їм ВНЗ на праві господарського відання. Тобто зновутворені будівельні фірми були суб'єктами підприємництва. Така ситуація мала місце у багатьох містах України через недогляд державних реєстраторів та незнанням ними загальнотеоретичного правила, згідно з яким майно, що знаходиться у суб'єкта на більш низькому правовому режимі, не може бути передано іншому суб'єкту для використання на більш високому правовому режимі (Загальновідомим є римський правовий постулат, сформульований Ульпіаном, - Nemo plus iuris ad aluim transferre potest, quam ipse haberet - "ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам" [34, с. 86]). На сьогоднішній день така ситуація не має місця). Проте крім передачі майна СПД у довірче управління жодним НПА не заборонено НЗ передавати майно в оренду (якщо майно у НЗ на праві господарського відання або оперативного управління - то за умови отримання згоди власника згідно із установчими документами НЗ та НПА).

Надання тимчасово вільного майна в оренду СПД є однією із основних неосвітніх послуг, що можуть надаватися НЗ, дозволяє останнім отримувати значні фінансові ресурси, необхідні для забезпечення основної діяльності НЗ. Проте такі дії повинні оформлятися відповідними договорами оренди з дотриманням усіх передбачених законодавством процедур та обмежень. Іншими словами, НЗ державної чи комунальної форми власності, майно якого знаходиться на праві оперативного управління, повинен буде отримати відповідні дозволи від місцевого управління Фонду державного майна України, від місцевої територіальної громади або від міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, якщо НЗ знаходиться у його підпорядкуванні.

Іншим важливим питанням, яке при наданні послуг з оренди майна, повинні враховувати НЗ, є питання визначення розміру орендної плати та строку дії договору оренди. Видається вірним визначати ціну договору відкритим способом колегіальним органом (відділом господарського забезпечення НЗ, господарською частиною НЗ тощо) на основі положень Закону України "Про ціни і ціноутворення" [472] та спеціального законодавства. Строк дії договору оренди майна НЗ повинен визначатися з урахуванням перспективи розвитку НЗ, змін навчальних програм, спеціальностей та набору з тим, щоб у момент потреби самого НЗ у наданому в оренду майні строк дії договору оренди добігав кінця. У зв'язку із цим М.Н. Курко вказує на те, що зараз законодавством не встановлюється максимальний обсяг платних послуг, який може надавати державний НЗ з тим, щоб при цьому не створювалися перешкоди для якості процесу навчання в межах бюджетного фінансування. Як приклад, можна навести ситуацію із наданням в оренду навчальних приміщень, що визнано законодавством в якості одного зі шляхів зростання позабюджетних доходів державних освітніх установ [263, с. 231]. Роздуми вченого ще раз підтверджують важливість планування використання майна НЗ. Ці питання напряму впливають на розміри бюджетного та позабюджетного фінансування діяльності НЗ. Тому у випадку переоцінки можливих грошових надходжень за договором оренди НЗ ризикує недоотримати у певному році і бюджетні і позабюджетні кошти, оскільки бюджетне фінансування може бути частково зменшено у випадку значних надходжень із інших джерел.

Також перспективним договором сучасності є договір концесії, за яким певне державне чи комунальне майно або право користування ним можуть передаватися суб'єктам підприємництва на строк від 10 до 50 років [445]. За цим договором суб'єкт підприємництва за власні кошти відновлює стан об'єкта державної чи комунальної власності або створює (будує) новий об'єкт, який по закінченню строку дії договору концесії переходить у державну або комунальну власність. Зрозуміло, що концесієдавцем НЗ бути не може. Проте виступити з ініціативою перед власником майна цілком може. А після закінчення строку дії договору концесії НЗ може отримати новий корпус, адміністративний, спортивний об'єкт у користування і володіння, а можливо - й у розпорядження.

Таким чином, НЗ крім надання основних і додаткових послуг у сфері освіти може надавати й інші послуги, які не є освітніми. Споживачами таких послуг можуть бути споживачі освітніх послуг, а можуть бути інші громадяни або СПД чи державні органи. Додаткові неосвітні послуги надаються НЗ на основі принципу "дозволено усе, що не заборонено законом", а тому перелік цих послуг не є виключним. Ці послуги не є освітніми, проте найчастіше пов'язані із ними (послуги з проживання, харчування, зв'язку, перевезення, забезпечення необхідними матеріалами користувачів освітніх послуг), хоча можуть бути і не пов'язані (послуги з надання в оренду іншим суб'єктам приміщень під магазини, книгарні, кав'ярні, аптеки, склади тощо). Для підвищення ефективності діяльності НЗ запропоновано розширювати перелік платних неосвітніх послуг, проте не за рахунок освітніх. Серед іншого слід відзначити, що лише наявність у НЗ перспективних майнових активів ще не свідчить про їх ефективне використання. Для підвищення ефективності використання майна НЗ запропоновано майнові активи, що тимчасово не використовуються НЗ, передавати в управління або оренду СПД на основі відповідних договорів, під час укладання яких слід ретельно вираховувати строк і визначати ціну чітко на основі положень законодавства за участі розпорядників майном НЗ.



Висновки

На основі викладеного необхідно зробити наступні висновки:

1. За різними критеріями проведено класифікацію послуг, що надаються у сфері освіти:

- залежно від характеру діяльності зобов'язання з надання послуг поділяються на: 1) зобов'язання, спрямовані на надання фактичних послуг; 2) зобов'язання, спрямовані на надання послуг юридичного характеру; 3) зобов'язання, що поєднують послуги юридичні та фактичні;

- за строками - разові; строкові (протягом визначеного договором періоду часу); безстрокові. За цим критерієм НЗ можуть надавати разові і строкові послуги;

- за суб'єктним складом - між суб'єктами господарювання (відносини щодо надання таких послуг мають форму оперативно-господарських зобов'язань) чи між госпрозрахунковими підрозділами суб'єкта господарювання (опосередковуються внутрішньогосподарськими зобов'язаннями);

- з урахуванням характеру вчинених дій - фактичні та юридичні. За цим критерієм у сфері освіти найчастіше наявні фактичні послуги;

- залежно від своїх можливостей і потреб клієнтів у сфері освіти пропонується значний асортимент послуг (програм), які можливо класифікувати за рядом ознак:

1) за рівнем освіти, що пропонується: довузівські, бакалаврські, магістерські, аспірантські, професійної перепідготовки і т.п.;

2) за орієнтацією на певну спеціальність: з фінансів, маркетингу, товарознавства, управління персоналом та інших професій, які користуються попитом на ринку;

3) за формою навчання: денні, вечірні, заочні, дистанційні, екстернат і т.п.;

4) за методами навчання, що використовуються: традиційні, проблемного навчання, програми, основані на аналізі ділових ситуацій і т.п.;

- залежно від характеру потреб: основні та додаткові. Основні послуги - це послуги, які призначені задовольняти основні потреби, а додаткові - другорядні потреби;

- залежно від сфери, в якій відбувається їх реалізація: інформаційні, освітні, медичні, комунальні (муніципальні), побутові, фінансові й інші послуги;

- за суб'єктами надання та споживачами: 1) послуги для громадян - видача особистих документів, здійснення реєстраційних дій, надання права користування публічними бібліотеками, освітні послуги; 2) послуги для підприємців і колективних суб'єктів - реєстрація компаній, видача ліцензій, дозволів, консультування з питань оподаткування тощо; 3) послуги інформаційного характеру, що надаються органами державної влади і місцевого самоврядування;

- залежно від специфіки послуги: непрофесійні послуги (миття автотранспорту, одержання коштів за дорученням, прибирання приміщень тощо); професійні послуги (медичні, юридичні та інші). Професійні послуги, у свою чергу, можна поділити на: звичайні професійні, для надання яких виконавцю досить мати середній рівень знань, навичок, що наявні в даному професійному середовищі; професійні кваліфіковані, що потребують високої кваліфікації виконавця (освітні послуги, що надаються відомим професором);

- за критерієм оплати: 1) безоплатні послуги (підготовка фахівців за державним замовленням); 2) оплатні послуги (підготовка фахівців понад державне замовлення із компенсацією витрат на навчання);

- за напрямком надання освітніх послуг, - НЗ (й особливо ВНЗ) можуть надавати послуги: 1) із підготовки і перепідготовки робітників і спеціалістів; 2) з підготовки аспірантів і докторантів; 3) з прийому кандидатських іспитів; 4) з підготовки до захисту та проведення захисту дисертацій; 5) із довузівської підготовки; 6) з консультування та ін.;

- за об'єктом надання освітніх послуг останні можуть надаватися: 1) іноземним громадянам; 2) вітчизняним учням і студентам; 3) робітникам, слухачам підготовчих відділень; 4) особам, що переводяться з одного ВНЗ до іншого; 5) аспірантам і докторантам; 6) слухачам;

- залежно від безпосереднього виконавця - органу чи підрозділу НЗ: послуги, що надаються 1) навчальними підрозділами; 2) науковими підрозділами; 3) видавничими підрозділами;

- за освітніми лініями: послуги загальної освіти, професійної, вищої та ін.;

- за організаційно-освітніми структурними компонентами: послуги загальної, професійної освіти; самоосвіти, додаткової освіти;

- за основним компонентом освітнього процесу: послуги теоретичної освіти, практичної освіти, учбового проектування;

2. Найбільшого публічного значення мають основні освітні послуги. До цієї групи послуг належать послуги з безпосередньої передачі знань, вмінь і навичок. Освітні послуги, які надаються на платній основі зверх державного замовлення, також входять до цієї групи. За головний критерій поділу послуг у сфері освіти не повинен братися критерій оплатності, а на перший план повинен виходити критерій сукупності дій.

Другою великою групою послуг у сфері освіти є додаткові освітні послуги. У цій групі виділяються кілька великих підгруп: виконання науково-дослідних робіт; послуги з користування літературою та електронним фондом; послуги з підвищення кваліфікації; послуги з отримання освіти дистанційно; консультативні послуги; інші додаткові освітні послуги. Ці послуги є освітніми. Проте не основними, а додатковими, тобто такими, що передбачають передачу знань, вмінь і навичок, однак іншим способом, відмінним від простого класичного.

3. Третьою великою групою послуг у сфері освіти є інші послуги, які надаються суб'єктами у сфері освіти та не є освітніми. Це саме ті послуги, які непрямо пов'язані із освітніми. Вони забезпечують можливість отримання освітніх послуг. Це можуть бути послуги з користування гуртожитками, послуги з харчування, послуги з надання об'єктів в оренду та ін.;

Головними характеристиками послуг у сфері освіти є їх якість та конкурентоспроможність. Крім них освітні послуги мають спеціальну мету і завдання; зміст - освітню діяльність; пов'язані із забезпеченням реалізації конституційних прав людини і громадянина на отримання освіти на оплатній чи безоплатній основі; надаються НЗ різних форм власності; пов'язані із отриманням ліцензії.

Конкурентоспроможність освітніх послуг вітчизняних НЗ крім власне їх вартості та матеріально-технічної бази НЗ, залежить від типу та виду самого НЗ, спеціальності та рівня акредитації НЗ, міста, в якому знаходиться НЗ, та місця на мапі цього міста.

НЗ надають велику кількість різних послуг, які запропоновано поділяти на три групи. Більша частина цих послуг спрямована на отримання грошей. Різниця між собівартістю послуг та сумою доходів в цілому визначає ефективність надання послуг для НЗ. Ефективність освітніх послуг для споживача та суспільства визначається затребуваністю випускника економікою. Підвищення ефективності послуг можливе за рахунок застосування комплексу заходів;

4. Основним і єдиним критерієм визнання суб'єкта господарювання комерційним повинен бути сам факт отримання прибутку. А напрямок використання отриманих коштів не повинен братися за основу при прийнятті рішення відносно прибутковості суб'єкта. На практиці податкові органи уже давно вважають операції некомерційних організацій з виконання госпдоговірних робіт і від здачі в оренду приміщень прибутковими і оподатковують їх за загальним правилом, чим викликають невдоволення працівників самих ВНЗ та НДІ. Можна зробити прогноз, що за якийсь час залишиться один критерій і всі суб'єкти права будуть мати статус комерційних;

5. При розгляді правового регулювання надання НЗ додаткових освітніх послуг виявлено помилку у пункті 1 статті 633 ЦК України стосовно того, що надають послуги, продають товари чи виконують роботи за публічним договором тільки підприємці. Загальновідомо і не потребує доказів той факт, що публічні зобов'язання можуть мати і некомерційні суб'єкти господарювання та державні органи (наприклад, ті самі ВНЗ, торгово-промислові палати, кредитні спілки, релігійні організації, казенні підприємства та ін.). А отже, відомчий НЗ може вступати у публічні зобов'язання шляхом укладання публічного договору (письмового або усного). При цьому правила такого договору заздалегідь визначені законом або рішенням КМУ чи іншого центрального органу виконавчої влади;

6. З метою усунення корупції та мінімізації суб'єктивізму при наданні державними і комунальними НЗ додаткових платних освітніх послуг приватним особам, здійснення дозвільних та розпорядчих функцій запропоновано: 1) проведення максимального обговорення можливих рішень колегіальними органами; прийняття відомчими НЗ публічних зобов'язань, рішення про виконання яких приймається а безпосереднє виконання здійснюється особами, які не є керівниками НЗ (а в ідеалі - не є державними службовцями); прийняття значної частини рішень після обговорення колегіальними органами - вченою радою, ректоратом; 2) усунення державних службовців від прийняття складних та суперечливих управлінських рішень шляхом: делегування керівником відомчого НЗ частини повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів, які не є державними службовцями; утворення філій, інститутів, факультетів, якими керуватимуть цивільні особи;

7. Визначено більш ніж 10 критеріїв, перелік яких не є виключним, віднесення ВНЗ до дослідницького університету. Визначення цих або інших критеріїв у підзаконних інструктивних матеріалах МОНмолодьспорт сприятиме встановленню рівня якості послуг з виробництва наукового продукту; дослідницькі НЗ повинні не тільки орієнтуватися на фінансування з Державного бюджету, проте й на інші джерела; усі інші НЗ також можуть надавати додаткові платні послуги з виробництва наукового продукту - на сьогодні 19 видів; ефективне використання НЗ наданого права сприятиме реалізації приватних інтересів самого НЗ та публічних інтересів у вигляді економії коштів Державного бюджету та виробництва нового інноваційного продукту для економіки та соціальної сфери України; найбільш перспективним серед додаткових освітніх послуг і таким, що повинно підтримуватися державою, є виготовлення у межах НЗ інноваційного продукту;

8. Виведення вітчизняних НЗ на рівень навчально-науково-дослідницьких ВНЗ європейського рівня можливе завдяки застосуванню механізму навчально-науково-промислової інтеграції із залученням інвестицій із практичної у навчально-наукову сферу шляхом утворення технопарків та інших об'єднань підприємств, спрямованих на розроблення інноваційного продукту і запровадження його у практику. Загальні шляхи сприяння цим процесам на сьогодні визначено статтею 12 та главою 34 ГК України; у межах засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання можна передбачити однозначні норми у Законах України "Про освіту", "Про вищу освіту", "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків", "Про інвестиційну діяльність", "Про інноваційну діяльність" та ін.;

9. Підтримано аргументи вітчизняних та російських вчених стосовно того, що у спеціалізованих юридичних бібліотеках ідеальним бібліотекарем може бути юрист з другою вищою освітою, що поширено в Європі; статус бібліотекарів уже не відповідає реаліям, оскільки нині вони фактично є науково-педагогічними працівниками; директор (завідувач) бібліотеки повинен мати вчений ступень та наукове звання і бути повноправним членом науково-педагогічного співтовариства ВНЗ. Підтримано пропозиції вітчизняних вчених стосовно утворення об'єднання бібліотек ВНЗ системи МВС України. До координаційної ради увійдуть керівники корпоративних проектів бібліотек-учасниць. У раді повинні бути представлені і керівники груп технічних та бібліотечних фахівців. Реалізація такої пропозиції дозволить обмінюватися друкованими й особливо електронними ресурсами. Крім цього цікавість та важливість пропозиції полягає ще й у тому, що вченими пропонується утворювати не об'єднання підприємств, а об'єднання відокремлених підрозділів суб'єктів господарювання - НЗ. А це зайвий раз підтверджує необґрунтованість невизнання за відокремленими підрозділами статусу суб'єктів господарювання та невиправданість виключення з ГК України пункту 3 частини другої статті 55 та статті 138, якими легітимізовувалося існування відокремлених підрозділів, які мали майно на праві господарського використання;

10. НЗ можуть надавати послуги з користування паперовим або електронним бібліотечним фондом. Ці послуги є додатковими освітніми послугами і покликані сприяти одночасному досягненню публічних і приватних інтересів - забезпеченню навчального процесу в НЗ та отриманню додаткових грошових коштів від споживачів. Якість бібліотечного фонду поряд з іншими факторами напряму впливає на обрання потенційними споживачами саме цього НЗ. А підвищення якості бібліотечного фонду можливе за рахунок використання можливостей синергічного об'єднання фондів кількох НЗ, підвищення рівня фінансування процесу закупівлі нових примірників, більш ефективного використання можливостей електронного бібліотечного фонду;

11. Запровадження постійного підвищення кваліфікації усіх осіб, які не мають вищої освіти, які займають посади у державних органах, які перебувають на обліку у службі зайнятості, є вигідним для держави, для роботодавців, для самих працівників (потенційних працівників) і для НЗ. У зв'язку із цим важливим є запровадження відповідальності роботодавців за підвищення кваліфікації своїх працівників, її законодавче закріплення, у т.ч. надання пільг сумлінним роботодавцям, які є учасниками довгострокових освітніх програм в рамках угод із НЗ;

12. Визнано (з певними застереженнями) надання освітніх послуг дистанційно формою навчання, яка, однак, за якістю послуг поступається заочній, а тим більше вечірній та очній формам. Вказано на необхідність визначення на законодавчому рівні переліку спеціальностей, з яких не можна буде отримати освіту заочно чи дистанційно. Це необхідно, оскільки навряд чи за посередництва комп'ютера зможе отримати складні навички медик, конструктор, біолог тощо. Це саме стосується і юриста, який повинен мати хист до аргументованого публічного виступу з використанням ораторського мистецтва.

Слід не погодитися із запровадженням дистанційної освіти при навчанні усього загалу студентів денної форми навчання. Викладення в Інтернет навчальних матеріалів, різноманітних завдань може бути лише додатком, який дозволить не освоїти, а лише закріпити матеріал, отриманий студентом від безпосереднього контакту з викладачем на лекції чи семінарі. Дистанційна освіта є неоціненною при наданні послуг інвалідам або іншим особам, обмеженим у можливості фізично бути присутніми на аудиторних заняттях. Проте в інших випадках дистанційна освіта стимулює студентів відмовитися від відвідування лекційних занять.

Дистанційна освіта не може надати повноцінні знання та навички. Тому для учнів (студентів) очної форми навчання дистанційна освіта повинна бути лише додатковою. Нішою ринку для дистанційної освіти мають стати іноземці, особи, які мешкають в іншому регіоні країни від НЗ, інші особи (відносно невелика кількість), спеціальність яких не потребує засвоєння складних практичних навичок та у дипломах про освіту яких буде вказано про отримання знань дистанційно;

З точки зору НЗ надання освіти дистанційно є економічно вигідним, оскільки НЗ економить кошти на комунальних послугах, якими студент-дистанційник не користується, на амортизації навчальних корпусів (їх кількість може бути взагалі зведена до мінімуму), на оплаті праці викладачів (вони стають непотрібні у сучасній кількості). Більше того, НЗ може взагалі давати завдання своїм викладачам спілкуватися зі споживачами послуг за посередництва домашніх комп'ютерів.

Проте з точки зору держави заміна класичної форми навчання дистанційною є невигідною. По-перше, випускники, що отримали освіту дистанційно, не виробили необхідних практичних навичок. А по-друге, і власне комп'ютери, і програми дистанційного навчання в абсолютній більшості виробляються і є власністю зарубіжних транснаціональних компаній. Міжнародні організації запроваджують різноманітні проекти з метою поширення своїх продуктів на нові ринки;

Правозахисна і правопросвітницька діяльність є основною у роботі юридичної клініки. Така діяльність, як правило, здійснюється за рахунок надання консультаційних послуг безоплатно. Юридичні клініки є внутрішньоструктурними підрозділами суб'єктів права і не мають статусу юридичної особи (і тільки за великим виключенням це можуть бути суб'єкти зі статусом юридичної особи. Проте тоді вони скоріше будуть консалтинговими фірмами). Така ситуація є справедливою за виключенням того, що їх слід вважати повноцінними суб'єктами господарювання, як це було до виключення з ГК України пункту 3 частини другої статті 55 та статті 138;

НЗ крім надання основних і додаткових освітніх послуг може надавати й інші послуги, які не є освітніми. Споживачами таких послуг можуть бути споживачі освітніх послуг, а можуть бути інші громадяни або колективні суб'єкти. Додаткові неосвітні послуги надаються НЗ на основі принципу "дозволено усе, що не заборонено законом", а тому їх перелік не є виключним. Ці послуги не є освітніми, проте найчастіше пов'язані із ними (послуги з проживання, харчування, зв'язку, перевезення, забезпечення необхідними матеріалами користувачів освітніх послуг), хоча можуть бути і не пов'язані (послуги з надання в оренду суб'єктам господарювання приміщень під магазини, книгарні, кав'ярні, аптеки, склади тощо). Для підвищення ефективності діяльності НЗ запропоновано розширювати перелік платних неосвітніх послуг, проте не за рахунок освітніх. Серед іншого слід відзначити, що лише наявність у НЗ перспективних майнових активів ще не свідчить про їх ефективне використання. Для підвищення ефективності використання майна НЗ запропоновано майнові активи, що тимчасово не використовуються НЗ, передавати в управління або оренду СПД на основі відповідних договорів, під час укладання яких слід ретельно вираховувати строк і визначати ціну чітко на основі положень законодавства за участі розпорядників майном НЗ.



Основні результати роботи було опубліковано у наступних виданнях

1. Деревянко Б.В. Щодо визначення видів послуг у сфері освіти / Б.В. Деревянко // Бюлетень Міністерства юстиції України. -- 2012. -- №7 (липень). -- С. 47--5 [137];

2. Деревянко Б.В. Науково-дослідні роботи як додаткові послуги навчальних закладів / Б.В. Деревянко // Юридичний вісник Причорномор'я. -- 2011. -- №2 (2). -- С. 120--130. [115];

Деревянко Б.В. Щодо визначення критеріїв ефективності виконання науково-дослідних робіт як додаткових послуг навчальних закладів / Б.В. Деревянко // Економіко-правовий часопис. -- 2011. -- №2. -- С. 182--191. [138];

4. Деревянко Б.В. Виготовлення інноваційного продукту як надання додаткових послуг у сфері освіти / Б.В. Деревянко // Університетські наукові записки. -- 2011. -- №2 (38). -- С. 177--182. [100];

5. Деревянко Б. В. Щодо мінімізації суб'єктивізму при наданні платних послуг приватним особам вищими навчальними закладами системи МВС / Б.В. Деревянко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. -- 2012. -- №3 (50). -- С. 204--212. [147];

6. Деревянко Б.В. Інноваційна діяльність ВНЗ в Україні // Правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності: навч. посібник / Б.В. Деревянко; МВС України, Донецький юридичний інститут. -- Донецьк: Видавничий дім "Кальміус", 2012. -- С. 49--56. [104];

7. Деревянко Б.В. Правове регулювання надання послуг з підвищення кваліфікації та надання освіти дистанційно / Б.В. Деревянко // Юридична Україна. -- 2012. -- №8. -- С. 83--89. [126];

8. Деревянко Б. Комерційний статус суб'єктів господарювання, що надають послуги у сфері освіти / Б. Деревянко // Підприємництво, господарство і право. -- 2012. -- №8. -- С. 114--118. [97];

9. Деревянко Б.В. Выполнение научно-исследовательских работ высшими учебными заведениями как фактор достижения частных и публичных интересов / Б.В. Деревянко // Наука и ее роль в современном мире: матер. Междунар. науч.-практ. конф.: Т. 1. -- Караганды: Болашак-Баспа, 2011. -- С. 154--157. [102];

10. Деревянко Б.В. Інноваційна складова діяльності навчальних закладів / Б.В. Деревянко // Актуальні проблеми права інтелектуальної власності: матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (11 червня 2011 р., м. Одеса) / уклад. Р.Є. Еннан, Г.О. Ульянова; Національний університет "Одеська юридична академія". -- Одеса, 2011. -- С. 18--20. [105].

Размещено на Allbest.ru