Процесуальні відносини, пов’язані зі змагальністю у цивільному судочинстві

В загальному значенні предмета судового доказування прийнято розрізняти такі його різновиди, як предмет доказування загальний та спеціальний.

Загальний предмет доказування - сукупність стандартних, уніфікованих фактів, які підлягають доказуванню і необхідні для встановлення обставин по будь-якій цивільній справі. До їх числа відносять факти, покладені в основу предмета позову, сукупність суб'єктивних цивільних прав, які заявлено в якості порушених, обставини, при яких мало місце порушення.

Спеціальний предмет доказування - така сукупність фактів, яка підлягає доказуванню в рамках цивільних справ визначеної категорії і на їх основі - окремо взятої справи. Отже, предметом доказування у цивільному процесі являються факти, які обґрунтовують заявлені вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

При з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема статтею 61 ЦПК. У деяких випадках тягар доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад, згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Якщо представлені докази недостатньо підтверджують вимоги позивача чи заперечення відповідача або не містять в собі всіх необхідних даних і у сторін є обґрунтовані складнощі у наданні додаткових доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний сприяти їм в одержанні або витребуванні таких доказів (частина четверта статті 10, стаття 137 ЦПК ).

Докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними (стаття 136 ЦПК ). Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (стаття 58 ЦПК ), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (стаття 59 ЦПК ), судом не повинні прийматися.

Суд повинен брати до уваги що при визначенні обставин які потрібно доказувати він повинен зазначати тільки ті які мають значення для справи а саме, які лягають в основу вимог чи заперечень. Також суд визначає обставини які сторони визнаю і не потребують доказуванню. Проте коли відповідач визнає певні обставини справи але третя особа не погоджується з визнанням певних обставин суд не може визначити такі обставини як ті що не підлягають доказуванню. Це обгрутовується тим що відповідно до ст. 61 визнати обставини мають не тільки сторони а інші особи які беруть участь у справі.

Потрібно зазначити що заінтересовані особи на даній стадії можуть бути обмежені у можливості отримувати докази, але зацікавлені особи можуть звернутися до суду з клопотанням про забезпечення доказів як після пред'явлення позову, так до такого пред'явлення. У разі подання заяви про забезпечення доказів до пред'явлення позову, заявник зобов'язується подати позовну заяву протягом 3 днів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ст. 133 ЦПК України).

Розгляд заяви про забезпечення доказів здійснює суд, який безпосередньо розглядає справу, а у разі, якщо позовна заява ще не подана - місцевий загальний суд, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів - протягом 5 днів з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При наявності обґрунтованої вимоги заявника або якщо не можливо встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов - заява розглядається негайно за участю лише заявника [55, с. 147].

Ініціатива зацікавлених осіб, проявлена у заяві про забезпечення доказів, є обов'язковою умовою застосування заходів забезпечення доказів (ст. 133 ЦПК України). У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити[40].Здійснення забезпечення доказів як процесуального заходу чітко регламентується процесуальним законодавством. У зв'язку з тим, що підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або утрудненою - ці особи наділені правом звернутися до суду з клопотанням про забезпечення доказів [68].

Так, ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси було забезпечено докази шляхом витребування з Одеського виробничого хіміко-фармацевтичного підприємства «Біостимулятор»в формі ТОВ довідку про нараховану невиплачену заробітну плату -ОСОБА_1. Уповноважити ОСОБА_1 отримати в ОВХФП «Біостимулятор»в формі ТОВ довідку про нараховану невиплачену заробітну плату для доставки до суду. Мотивував суд це тим що ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про забезпечення доказів до подачі позовної заяви, та просила витребувати з ТОВ «Біостимулятор»довідку про нараховану невиплачену заробітну плату. В обґрунтування заяви посилається на те, що має намір звернутися із позовом про стягнення заробітної плати але ТОВ «Біостимулятор відмовляється у видачі зазначеної довідки[18].

В законі немає норми-дефініції, яка закріплює дане поняття. Проте правова наука забезпечення доказів визначає як заходи, які спрямовані на зберігання відомостей про обставини справи, у випадках, коли використання джерела цих відомостей може в майбутньому виявитися неможливим або ускладненим [61, с. 381]. Необхідність забезпечення доказів може виникати з різних підстав: майбутнє знищення письмового або речового доказу, виїзд свідка у тривале відрядження чи лікування та інше [32, с. 125]. З цією метою ЦПК України передбачає низку заходів, які здійснюються судом за клопотанням заінтересованих осіб. До них, належать: допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням.

Також за клопотанням однією із сторони суд може здійснити витребування доказів. За словами Я.П. Зейкана, витребування доказів є одним із способів їх збирання, який може здійснюватися як адвокатом, так і судом в порядку забезпечення доказів [32, с. 123]. З положень, закріплених ст. 137 ЦПК України, витребування доказів можна визначити як ініційовану за клопотанням зацікавлених осіб процесуальну вимогу суду до осіб, які володіють доказом, стосовно його тимчасового направлення безпосередньо суду або уповноваженим особам. Дана вимога є безумовною і її невиконання тягне за собою притягнення до відповідальності.

Особи які беруть участь у справі також можуть заявляти клопотання про судові доручення. Стаття 132 ЦПК України регулює процесуальні відносини, пов'язані із судовими дорученнями, а саме зазначає, що суд, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії. Аналізуючи вказану статтю, можна сформувати наступне визначення. Судовим дорученням є покладення судом, який розглядає справу, на інший суд, обов'язку вчинити певні процесуальні дії, в межах наданих повноважень.

Суд може доручити збір доказів лише тоді, коли такий повинен проводитися за межами його територіальної підсудності, тобто для нього це є ускладненим, або неможливим [41, с. 122]. Кращу характеристику даних правовідносин можна надати за допомогою наступного прикладу. Зборівським районним судом Тернопільської області розглядалася справа за позовом гр. М. до гр. Г., третьої особи - гр. В., про визнання батьківства. Позивач М. звернулася до суду з позовною заявою до гр. Г. про визнання батьківства щодо рідного сина позивача. Відповідач, який проживає у с. Волошино Бережанського району Тернопільської області, на виклик суду не з'явився. За таких обставин суд прийняв рішення про необхідність допиту гр. Г. за місцем його проживання. Суддею була винесена ухвала про судове доручення, зміст якої передбачав доручення Бережанському районному суду Тернопільської області допитати гр. Г. та перелік необхідних питань. До них належали:

1) чи визнає він позов?

2) чи згоден він, щоб батьком сина позивача був визнаний гр. В. (тобто третя особа) і були внесені відповідні зміни в актовий запис про народження дитини?

3) чи має відповідач намір надати суду свої заперечення проти позову?

4) чи бажає він взяти участь у судовому засіданні або ж бажає, щоб справа була розглянута без його участі?

Також була вказівка Бережанському районному суду Тернопільської області вручити відповідачу копію позовної заяви та доданих до неї матеріалів, протокол про виконання судового доручення направити до Зборівського районного суду Тернопільської області [19].

З наведеного прикладу можна зрозуміти, що допитати відповідача Зборівський районний суд Тернопільської області не мав змоги. Визначивши це за необхідність, суд доручив здійснення такого допиту відповідному суду, згідно правил територіальної підсудності.

Предметом судового доручення може бути:

1) допит свідків, осіб, які беруть участь у справі;

2) огляд на місці письмових і речових доказів;

3) проведення експертизи [60, с. 49].

В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть участь у справі, обставини, що підлягають з'ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом - свідку [41, с. 122]. Процесуальною гарантією виконання ухвали про судове доручення є зазначення в процесуальному законі її обов'язковості для суду, якому вона адресована.

Також слід відмітити твердження В.Ф. Усенка, стосовно того, що не всі докази можуть збиратися в порядку судового доручення. Письмові або речові докази, які суд повинен витребувати від організацій та громадян, збираються безпосередньо судом і він не має права доручати іншому суду витребувати докази [60, с. 49]. Автор вірно зазначає, адже процедура витребування доказів не обмежена рамками територіальної компетенції суду. До того ж дана процедура здійснюється, як правило, поштовим повідомлення, а тому і не має регіональних перешкод.

Третя група питань стосується особливостей даної справи. Це, зокрема, об'єднання та роз'єднання позовів. Але це питання може також вирішуватися і на інших стадіях процесу, а саме під час відкриття провадження у справі або під час судового засідання.

Четверта група питань стосується призначення справи до розгляду. Адже саме у попередньому судовому засіданні суд повинен визначити час і місце судового розгляду (п. 9 ч. 6 ст. 130 ЦПК України)

Отже, попереднє судове засідання - це правовий інститут, завдяки якому удосконалюється стадія підготовки справи до судового розгляду.[54] Саме там вирішується ряд питань про подальший рух справи під час якого проявляється принцип змагальності у точному дотриманні судом норм закону і безпристрасному ставленні до сторін, вирішується питання про предмет доказування, про обставини які кожна сторона має доказати, про самих сторін, вирішуються відводи, клопотання про витребування доказів, по забезпечення доказів чи про забезпечення позову, вирішується клопотання про судову експертизу. Тому принцип змагальності під час цієї стадії має бути дотриманий з метою всебічного і об'єктивного розгляду цієї справи в подальшому.

2.3 Реалізація принципу змагальності у судовому розгляді

Судовий розгляд є саме тим етапом процесу в якому принцип змагальності разом з іншими принципами знаходить своє найбільше вираження. В основі процесу змагальності лежить положення відповідно до якого сторона яка стверджує повинна довести це твердження. В судовому порядку знаходиться тріада цивільного процесу «доказ-обставина-вимога».

Суть змагальності на даному етапі полягає у доказуванні сторонами своїх вимог і заперечень і об'єктивні і неупереджені оцінці цих доказів з метою винесення правосудного рішення.

В юридичній науці виділяють різні складові, елементи (стадії) процесу доказування. На три етапи поділяє його С.С. Бичкова, виділяючи: 1) збирання доказів, 2) дослідження доказів 3) їх оцінку Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення [24, с. 122]. Зокрема під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів, залежно від змісту спірних правовідносин, визначається судом, і в разі необхідності може бути змінений (ст. 177 ЦПК).

Суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються,тому реалізація прав сторін буде залежати від того доказу який буде досліджений в судовому процесі.

Показання свідків - це свідчення, повідомлені особами, яким можуть бути відомі які-небудь обставини, що мають значення для розгляду і вирішення справи. Свідком є особа, якій ці обставини відомі [71, с. 235].Від інших учасників процесу, на думку С.В. Васильєва, свідок відрізняється наступними особливостями:

1) свідок є юридично незацікавленою особою. Громадяни, в яких зацікавленість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, котрі беруть участь у справі (позивач, відповідач, треті особи). У разі наявності іншої зацікавленості, особа може бути допитана як свідок;

2) законодавством не встановлено вік, з досягненням якого особа може бути допитана як свідок. При необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки;

3) свідок є носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або одержавши відомості про них від інших осіб. У випадку, коли свідок не може назвати джерела своєї обізнаності щодо обставин, його показання не можуть використовуватися як доказ;

4) на свідка покладаються два основні обов'язки: з'явитися до суду у призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи [55, с. 157]. Поряд із правовим статусом свідка законодавець встановлює і правовий порядок його участі, допиту [24, с. 129 - 130]. Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом подання заяви, де зазначають його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання або місце роботи та обставини, що він може ствердити [68]. До початку розгляду справи по суті свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. Свідки, які ще не давали показань не можуть знаходитися в залі судового засідання під час розгляду справи. Обов'язок вжити заходів з метою, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд не допитав, покладено на судового розпорядника. Кожний свідок під час судового розгляду допитується окремо, а після допиту залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Також суд може за згодою сторін дозволити свідку залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи [24, с. 129 - 130].

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. При цьому свідок, даючи показання, може користуватися записами у випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду. Після розповіді свідка йому можуть бути поставлені запитання. Першою, згідно з процедурою допиту, задає питання особа, за заявою якої його викликано, потім, всі інші особи, які беруть участь у справі. Суд також вправі з'ясовувати суть відповіді свідка, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту всіма особами. У разі постановки питань, які за своїм змістом ображають честь і гідність особи чи є навідними, або не стосуються предмета розгляду, головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі знімати ці поставлені свідку питання [24, с. 130]. У випадку коли свідки спілкувалися між собою до початку їх допиту, сторони можуть заявляти клопотання про те що свідчення не можуть взяті в основу вимог чи заперечень оскільки порушена процесуальна форма допиту, тому вони є недопустимими. Під час допиту свідка сторони задають запитання з підтвердити або спростувати доказову силу інформації про обставини справи. Позивач задає запитання які повинні підтверджувати обставини які покладенні в основу вимоги, тим самим позивач підтверджує належність доказу оскільки доказ який підтверджує обставини можна вважати належним. Роль відповідача під час допиту свідка позивача полягає у тому що він має задати запитання які спростували обізнаність свідка у в обставинах які він може підтвердити, тим самим спростувати належність його показань щодо обставин справи. При розгляді справ договірного характеру при яких договір мав бути укладений у письмові формі суд не може брати відповідно до ст 218 ЦК рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків, проте з цього правила є винятки які передбаченні ст. 866, 937. У даних випадках докази будуть як належним і допустимими. Не може бути допустимими свідчення свідка який не може заявити джерело своєї обізнаності, і тому питання відповідача мають бути побудовані таким чином щоб вказати судові на ті моменти які можуть зазначити перед судом на неналежність і недопустимість показань даного свідка. У ряді випадків можливості допитати свідків у даному засіданні або немає, або такий допит є недоцільним. Тому в тій чи іншій справі можуть бути показання свідків, зібрані у порядку судових доручень, забезпечення доказів або допиту свідків за місцем їх проживання, перебування. Одержані зазначеними у попередньому пункті способами матеріали допиту свідків повинні обов'язково оголошуватися у судовому засіданні, тому що у противному разі вони не будуть мати доказового значення [55].

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання [68]. Малолітні свідки, тобто особи, які не досягли чотирнадцяти років і, за розсудом суду, неповнолітні свідки (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) допитуються в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі або представників органів опіки і піклування, а також служби у справах дітей (ст. 182 ЦПК).

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, тобто віку з якого може наставати кримінальна відповідальність, головуючий лише роз'яснює обов'язок про необхідність давати правдиві показання. Такі особи не попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань і за завідома неправдиві показання, і до присяги не приводяться, а після закінчення допиту віддаляються з зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнає їх присутність необхідною [29, с. 164].

Згідно ч. 12 ст. 180 ЦПК України суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях. Іншими словами, суд може провести очну ставку.

Порядок проведення очної ставки цивільним законодавством не регламентований, але слід припустити, що він багато в чому відповідає порядку допиту. Основні умови для проведення очної ставки: наявність двох раніше допитаних осіб та розходження у їхніх показаннях [53, с. 199]. Слід погодитися з В.В. Комаровом, який очну ставку характеризує як специфічну форму судового допиту та наводить наступні особливості, що її відрізняють від допиту:

1) метою очної ставки є усунення істотних розходжень у вже даних раніше показаннях допитуваних, мета допиту - отримання відомостей що мають значення для справи;

2) предмет допиту свідків значно ширший за предмет очної ставки, який торкається лише невеликої частини інформації;

3) мета, умови та обстановка виключають проведення очної ставки в формі вільної розповіді, на відміну від допиту свідка;

4) очна ставка може проводитися лише між свідками. [39, с. 669].

Що стосується діяльності суду, за словами І.В. Решетнікової, при дослідженні показань свідків суди допускають ряд однотипних помилок: не завжди виконують вимоги закону про з'ясування відносин між свідком і особами, які беруть участь у справі; не з'ясовують джерело обізнаності свідка; часто саме суди, а не сторони задають всі необхідні питання свідку. Ці помилки можуть привести до неправильного рішення справи і, тому їх потрібно уникати [50, с. 60].

Пояснення сторін та третіх осіб як засіб доказування досліджувався правознавцями давно. Оскільки сторони та треті особи є безпосередніми суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом, їх пояснення в процесі доказування можуть містити найбільш повні і точні відомості про обставини справи.

Стосовно пояснень сторін, третіх осіб та їх представників, С.Я. Фурса характеризувала їх як засіб доказування, який полягає у наданні суду відомостей про факти, на підставі яких суд встановлює наявність обставин, що обґрунтовують їх вимоги чи заперечення, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи [61, с. 342].

Визнанням є позиція особи, яка бере участь у справі, щодо твердження однієї із сторін про певну юридичну обставину, яку відповідно до закону повинна доводити інша сторона. Якщо особа, яка бере участь у справі, визнає таку обставину і цю позицію підтримають всі учасники процесу, то суд визнає її встановленою і інша сторона звільняється від її доказування [61, с. 343].Особливу увагу законодавець приділяє особі представника. Згідно ст. 44 ЦПК України представник, який має відповідні повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти особа, а отже, і здійснювати визнання фактів. Але оскільки найбільш поширеною рисою представництва є те, що представник не був безпосереднім учасником спірних правовідносин (винятком може бути лише представництво юридичних осіб) [61, с. 344], закон надає суду право у разі необхідності викликати до зали суду позивача чи відповідача для особистих пояснень. Передбачення таких правомочностей також надає можливість суду усунути такі негативні дії представника як зловмисна домовленість з протилежною стороною, наприклад, для визнання певних обставин. Під час допиту позивача як свідка відповідач буде намагатися задавати такі питання які могли спростувати обставини, так відповідач може задавати так звані питання “заперечення -- заперечення” це питання такого роду коли позивач заперечує ті свідчення які раніше він стверджував для заперечення певних обставин, тим самим позивач буде стверджувати ті обставини як він заперечував. Цей самий прийом може бути виористаний і щодо відповідача при запереченні певних обставин справи. Також позивач чи відповідач може задавати запитання які могли підтвердити необізнаність сторін в обставиннах справи тим самим позивач чи відповідач могли стверджувати на необгрунтованості вимог чи заперечень другої сторони. Запереченням є пояснення, в якому заперечують факти, наведені іншими особами у справі [24, с. 223].

Особливої уваги потребують положення даної норми стосовно надання особам, які беруть участь у справі, права давати усні чи письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

За словами С.С. Бичкової надання усних чи письмових пояснень на різних етапах цивільного процесу має свої особливості. Так, при відкритті провадження у справі пояснення позивача і третьої особи із самостійними вимогами відображається і змісті позовної заяви. Формою пояснень відповідача на цьому етапі може бути зустрічний позов. Під час попереднього судового засідання, сторони, треті особи та їх представники мають право давати додаткові пояснення по суті заявлених вимог, а відповідач також і заперечення проти позову. Більш детально регламентований процесуальний порядок дослідження пояснень сторін, третіх осіб та їх представників під час судового розгляду справи, апеляційного оскарження. У судах касаційної інстанції особливість отримання пояснень є те, що суд може обмежити їх тривалість, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу. Процедура отримання пояснень для провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами не передбачена, тому вони досліджуються за правилами, встановленими для розгляду справ у судах першої інстанції [24, с. 125 - 126].

Відповідно до ст. 180 - 182 ЦПК України сторони повинні давати показання в процесуальному статусі свідків, тобто приводитися до присяги, попереджатися про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань чи за дачу завідомо неправдивих свідчень. Вказані вище процедури допиту свідків є доволі різними, що призводить до багатьох непорозумінь.

На мою думку, для забезпечення належного використання пояснень сторін, третіх осіб та їх представників, необхідно у ч. 2 ст. 62 ЦПК зазначити: «Сторони, треті особи та їх представники набувають процесуального статусу свідка після приведення їх до присяги». Законодавче визначення моменту набуття сторонами процесуального статусу свідка усуне проблеми з притягнення їх до відповідальності за відмову від дачі показань, або за завідомо неправдиві показання, хоча і не усуне вплив особистої зацікавленості сторін, третіх осіб та їх представників на об'єктивність їх свідчень.

Коментуючи ст. 64 ЦПК В.М. Кравчук та О.І. Угриновська охарактеризували письмові докази як виконані будь-яким способом письмові знаки, що поєднані у відповідну систему та структуру, та в яких виражені думки, що вміщують інформацію про обставини справи, які мають значення для неї [40, с. 225].У ході підготовки справи до судового розгляду та розгляду справи по суті може виникнути необхідність огляду на місці тих і письмових доказів, які не можуть бути доставлені у зал судового засідання. Про такий огляд також можуть заявляти клопотання і сторони. В такому випадку, суд (суддя) постановляє відповідну ухвалу і сповіщає про час і місце огляду осіб, які беруть участь у справі, і мають право брати участь у даній процесуальній дії [55]. Така ухвала не підлягає оскарженню проте якщо сторони можуть викласти свою незгоду в апеляційні скарзі. Про огляд доказів за їх місцем знаходженням складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або завірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені піл час огляду фотознімки письмових доказів, відеозаписи тощо. Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням, мають право робити свої зауваження щодо протоколу огляду [24, с. 133 - 134].

Особлива увага в ЦПК приділяється оголошенню і дослідженню змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції. Розділ II Конституції України передбачає такі права громадян України, як право на повагу гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканість особистого і сімейного життя та інші. Особисті папери належать особі на праві власності, що надає їй можливість давати згоду або забороняти ознайомлення з ними, їх використання і розпорядження [29, с. 171].

При дослідженні письмових доказів сторони можуть заявляти клопотання про ознайомлення з доказами для їх дослідження з метою визначення їх належності і допустимості для справи. Так сторони можуть заявляти про неналежність якщо зі змісту випливає що інформація яка міститься у даному документі не може підтвердити обставини справи або міститься інформація яка стосується обставин справи. Сторони також можуть вказувати на те що даний письмовий доказ не містить належних реквізитів і тому він є не допустимим або від зібраний з порушенням встановленого порядку.

Однією з новел ЦПК України є введення правових норм про розгляд судом заяви про сумнів з приводу достовірності наданих йому доказів або фальшивість їх. Можливі різні форми підробки письмового доказу: зміна дати, підробка підпису, зміна частини змісту, складання документа в цілому від імені організації або особи, яка його дійсно не видавала, підробка штампа, печатки, виправлення цифр. Підроблений документ спотворює дійсний стан і існування фактів [29, с. 170]. Так, в ч. 2 ст. 185 ЦПК України сказано, що у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може прости суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших. Аналізуючи зміст даної статті, можна зазначити, що законодавець дійсно передбачає можливість подання заяви щодо сумніву у достовірності документа або його фальшивості. Проте процедуру подання цієї заяви, її зміст, суб'єкти уповноважені на її подання в кодексі не наведені. Законодавець лише дозволяє особі, яка подала недостовірний або фальшивий документ просити про його виключення з числа доказів. В ч. 4 ст. 188 зазначається, що з метою з'ясування відомостей, що містяться в матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста, або призначено експертизу. Таким чином, виходячи із змісту вищевказаних статтей, заява про фальшивість може бути подана лише відносно двох видів доказів: письмового і речового, що є не зовсім правильним і надає судовій практиці чимало проблем.

Більш конкретна регламентація даних відносин зазначена у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції». Передбачено, що заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим - може бути подана особою, яка бере участь у справі. У такому випадку, особа, яка подала цей документ може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має право подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою не прийняття його до уваги під час оцінки доказів [9].

Не надає чинне цивільне законодавство право особі довести дійсність наданого нею письмового доказу, разом з тим, і не передбачає відповідальності за бездоказовий спір щодо фальшивості доказу.

Відповідно до ст. 187 ЦПК України речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом під час судового розгляду, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам, спеціалістам та свідкам. Ці особи можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Відповідні заяви вносяться до журналу судового засідання. Щодо «інших способів дослідження» законодавець має на увазі дії суду, спрямовані на більш глибоке розкриття змісту речових доказів. Так, предмет, який виступає в якості речового доказу може бути підданий експертному дослідженню, коли потребуються спеціальні знання для виявлення змісту речового доказу. Також для з'ясування необхідних відомостей може бути залучений спеціаліст.

Якщо у справі є протоколи огляду речових доказів у порядку їх забезпечення або огляду на місці, вони мають бути оголошені у даному судовому засіданні. Про оголошення протоколів огляду речових доказів, а також про пояснення і заяви осіб, які беруть участь у справі, дані з приводу цих протоколів повинні міститися у журналі судового засідання [50, с. 251].

Сторони можуть заявляти клопотання про надання можливості ознайомлення їм речового доказу або ознайомлення протоколу огляду речового доказу. Сторони можуть заявляти клопотання про те що даний доказ є неналежним чи допустимим у випадку коли він не містить у собі інформації яка могла б підтвердити обставини на які спираються сторони як на підставу вимоги чи заперечення. Також вони можуть заявляти інші клопотання які спрямовані на дослідження даного доказу.

Чинний ЦПК України зазначає процедуру відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису та їх дослідження. Ці дії проводяться в судовому засіданні, або іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього. В журналі судового засідання відображаються особливості оголошуваних матеріалів і час демонстрації.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства. Сторони можуть заявляти клопотання про проведення додаткових або повторних експертиз. Сторони можуть також можуть задавати запитання експертові для уточнення чи роз'яснення свого висновку. Кожна сторона повинна задавати питання такого характеру які б підтверджували чи спростовували вимог. Для позивача які могли підтвердити його вимоги і спростувати заперечення відповідача. А відповідач в свою чергу повинен задавати питання такого характеру які підтверджували його заперечення і спростовували вимоги позивача. Для здійснення даного завдання сторони мають володіти відмінно законодавством, законами формальної логіки а також знаннями з приводу яки проводилася експертиза. Чинний ЦПК України передбачає можливості використання в судовій практиці даних видів експертиз, чим надає даним класифікаціям процесуального значення. Відповідно, комісійною є експертиза проведена не менше ніж двома експертами одного напряму знань, комплексна - не менше ніж двома експертами різних галузей знань або різних напрямів однієї галузі знань. Додаткова експертиза призначається якщо висновок експерта буде визнано неповним або не ясним. Вона може доручатися тому самому або іншому експерту. У випадку, якщо висновок експерта буде визнано не обґрунтованим, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові [24, с. 137]. Кодекс передбачив випадки обов'язкового проведення експертизи, тому коли суд призначає експертизу поза випадками передбаченими кодексом це є порушення і може бути підставою для скасування рішення суду.

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються підстави та строк для її проведення, з яких питань потрібні висновки експертів, інформація про експерта, або експертної установи, об'єкти які мають бути досліджені, перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про кримінальну відповідальність експерта [29, с. 185]. Наприклад, Шевченківським районним судом м. Львова розглядалася справа за позовом позивачів А. і Б. до семи відповідачів про поділ спадкового майна в натурі, а саме двох квартир. За клопотанням учасників процесу, суд виніс ухвалу про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи. Строк проведення якої був встановлений не більше двох місяців. На вирішення експертів поставили наступні питання: 1) Яка дійсна ринкова вартість квартир? 2) Чи можливо їх поділити у відповідних частках між співвласниками? 3) Яка дійсна ринкова вартість часток співвласників? [20].

Дослідження висновку експерта здійснюється шляхом його оголошення в залі судового засідання. Для роз'яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені запитання. Першою ставить питання особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. У разі призначення експертизи за клопотанням обох сторін, першим ставить питання позивач і його представник. Після закінчення допиту експерта особами, які беруть участь у справі, задати питання експерту може суд [41, с. 121 - 122].

Також, під час дослідження доказів суд, може залучити спеціаліста до участі у справі та скористатися його усними консультаціями або письмовими роз'ясненнями (висновками) для надання безпосередньої технічної допомоги. Проте, слід наголосити, що завданням спеціаліста є сприяння суду та особам, які беруть участь у справі, в дослідженні доказів і допомога спеціаліста технічного характеру не замінює висновку експерта. У разі, якщо за результатами консультації чи роз'яснень спеціаліста виникнуть обставини, які потребуватимуть дослідження або оцінки, суд може запропонувати сторонам надати докази або заявити клопотання про призначення експертизи [9].

Оцінка доказів завершує весь процес доказування. Результати оцінки доказів знаходять відображення в мотивувальній частині судового рішення, в якому суд зобов'язаний вказати, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів [50, с. 55].

За словами М.К. Треушникова, «оцінка доказів є одним із елементів доказування, який пронизує весь шлях досягнення вірних знань по будь-якій справі». Правильна оцінка судом доказів має першочергове значення для винесення законного і обгрунтованого рішення [55, с. 152]. Оцінка належності, допустимості, достатності, достовірності доказів здійснюється за такими критеріями як: 1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; 2) всебічно; 3) повно; 4) об'єктивно; 5) безпосередньо досліджуючи їх (ст. 212 ЦПК України).

Перш за все, необхідно відзначити, мабуть, основний критерій - суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Немає формальних вимог до того, який доказ слід визнати достовірним. Це вирішує суд на основі внутрішніх переконань, на які суттєво впливає світогляд судді, важливим елементом якого є праворозуміння. Праворозуміння допомагає правильно зрозуміти та розтлумачити норму права, яка підлягає застосуванню, оцінити зібрані по справі докази, визначити докази, які не були представлені та потребують дослідження [71, с. 152].

Всебічність дослідження означає прийняття судом до уваги доводів усіх осіб, які беруть участь у справі, здійснення дослідження і оцінку доказів не з позиції однієї із сторін, а з позиції незалежного арбітра. Тобто, якщо сторони діють у рамках своїх правових позицій і досліджують докази у відповідності зі своїми вимогами, то суд, будучи незацікавленим у спорі, всебічно досліджує як докази позивача, так і відповідача [50].

Повне дослідження доказів передбачає їх отримання та дослідження у такому об'ємі, який являється достатнім для істинного висновку. У суддів не повинні залишитися сумніви чи вагання в обґрунтованості рішення [55, с. 165]

Важливим критерієм в оцінці доказів являється безпосередність їх дослідження судом [50], тобто витребування, дослідження та оцінка доказів здійснюються безпосередньо судом, який розглядає дану справу.

Об'єктивне дослідження доказів, за словами В.В. Яркова, полягає у відсутності в суду зацікавленості у справі, що розглядається, упередженості при оцінці доказів [71, с. 252]. Правовою гарантією існування даного критерію оцінки доказів, а також захисту процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, є передбачення законодавством права відводу судді.

Я вважаю, що таку категорію як належність доказів можна назвати нічим іншим, як їх властивістю, що виражає їхню сутність і пов'язана з їх змістом. Враховуючи те, що сутністю доказів є надання суду інформації про фактичні обставини справи, які, як правило, мали місце в минулому, належність доказів можна розглядати як наявність об'єктивного зв'язку між змістом доказу і встановлюваним фактом. Відсутність такого зв'язку означає, що інформація не є продуктом відображення фактів, що встановлюються, а отже, - не може бути використана в процесі судового доказування.

У свою чергу, належність як властивість доказів, спричиняє виникнення в учасників судового процесу обов'язку спеціальної поведінки. Відповідно до цього, суд зобов'язаний відібрати тільки ті докази, що володіють властивістю належності, виключивши з процесу доказування докази, що не мають значення для справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує процес розгляду справи. За словами В. В. Комарова, правило належності, хоч і сформульоване для суду, але відноситься і до процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі [38, с. 165]. Також законодавець закріплює за сторонами право обґрунтовувати належність тих чи інших доказів. Так, ч. 2. ст. 58 зазначає, що сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. У даній статті немає згадки про третіх осіб і їх представників, та й про представників самих сторін. Беручи до уваги судову практику, слід зазначити, що в більшості випадків саме представники беруть активну участь в судовому процесі, реалізуючи процесуальні права та обов'язки осіб, яких вони представляють, з їх дозволу [61, с. 344]. У зв'язку з цим, вважаю, що положення ч. 2 ст. 58 ЦПК України обмежують процесуальні права третіх осіб, їх представників, та представників сторін. Пропоную її викласти у такій редакції: «Особи, які беруть участь у справі, мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень». Питання про належність доказів вирішується судом, однак, приймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується об'єктивними критеріями [38, с. 165]. М.К. Карнєєва оцінку доказів називала етапом, який логічно завершує процес доказування [38, с. 38]. Питання про належність доказів вирішується судом, однак, приймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується об'єктивними критеріями [38, с. 165]. Згідно ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Отже, при вирішенні питання про належність доказів, суд приймає до уваги предмет доказування, тобто сукупність обставин, які необхідно встановити для вирішення спору. Загалом, можна визначити, що належними є подані докази, які здатні підтвердити або спростувати:

а) факти предмета доказування;

б) факти, що дають підставу для постановлення окремої ухвали по справі, які сприяють фактам предмета доказування;

в) факти, що впливають на зупинення, припинення справи і залишення заяви без розгляду [59, с. 132 - 133].

У цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів в цивільному процесі. Так, згідно ст. 119 ЦПК України, у позовній заяві повинні бути вказані обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги та зазначено докази, що підтверджують кожну обставину. Статті 134, 136, 137 Кодексу передбачають, що особи, які заявляють клопотання про витребування або огляд письмових, речових доказів, або виклик свідка, повинні вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.

Якщо належність доказів стосується їх суті, то допустимість - форми доказів [71, с. 227], тобто вона пов'язана з характером процесуальних засобів доказування незалежно від того, яку інформацію вони містять. І.В. Решетнікова виділяє такі ознаки допустимості:

1) доказ повинен відноситися до справи;

2) допустимий доказ повинен бути отриманий і досліджений тільки у відповідності з діючим законодавством;

3) допустимий доказ повинен бути отриманий за допомогою визначених в законі засобів доказування [50].

Аналізуючи таке поняття допустимості доказів, В.В. Ярков виділив два його характери: загальний та спеціальний.[71, с. 228].

Правила загальної допустимості закріплені ст. 57 ЦПК України. Тобто, у нормі-дефініції зазначено поняття доказів та наведено перелік засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані, з тим, що вони можуть використовуватися як докази. Ця вимога має виключний характер, оскільки даний перелік є вичерпним.

Спеціальний характер допустимості передбачає що, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Наприклад, відповідно до ст. 1051 ЦК України, якщо договір позики має бути укладеним у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця [31, с. 116].

Також суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку встановленого законом. В основу даної ідеї покладено статтю 62 Конституції України, в якій зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях [1]. У п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» надається роз'яснення, які саме докази вважаються таким, що одержані незаконним шляхом. Зазначено, що «докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами» [8].

Достатність є виміром кількості доказів, достовірність - виміром їх якості та надійності.

Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякісності джерела доказів, а також самого процесу формування доказів [37, с. 169]. Сумніви з достовірності доказу можуть виникнути за наявності різних обставин: вони можуть бути пов'язані з джерелом доказової інформації, так як, останній сприйняв у тій або іншій формі інформацію про факт, що встановлюється судом при розгляді справи; з наявністю дефектів у оформленні доказу (відсутність необхідних реквізитів в офіційних документах, порушення порядку їх складання); існування декількох доказів з протилежним змістом та інше.

Після встановлення достовірності доказів, суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити певний висновок, про наявність фактів, які належать до предмету доказування, про права і обов'язки сторін [37, с. 169]. Мета визначення достатності доказів - відповідно до якісних характеристик зробити відбір доказів, на підставі яких можливо зробити істинний висновок по справі. Висновок про достатність доказів можна вважати підсумком їх дослідження і оцінки. Таким чином, достатність доказів можна охарактеризувати, як якісну характеристику доказів, що визначає їх сукупність як таку, на підставі якої можливо прийняти істинне та об'єктивне рішення по справі.

Розглянуті вище різні критерії оцінки доказів, тісно пов'язані між собою, та у своїй взаємодії здійснюють законодавче регулювання процесу судової оцінки доказів.

Оцінка доказів включає як оцінку кожного доказу окремо, так і певної групи доказів, які відносяться до якого-небудь факту, а також - всієї сукупності зібраних по справі доказів [26, с. 38].

Остаточна оцінка доказів здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для ухвалення рішення.

Контрольну оцінку доказів здійснюють вищестоящі суди при перевірці законності і обґрунтованості судових рішень в порядку апеляційного чи касаційного провадження [37, с. 170].

Дану категорію краще охарактеризувати на такому прикладі. До Шевченківського районного суду м. Львова звернулася гр. Б. за позовом до Львівського міського управління земельних ресурсів Львівської міської ради, Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, третьої особи - Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», про визнання за позивачем права власності на житловий будинок з тамбуром та прибудовою. У суді гр. Б. свої вимоги підтвердила та зазначила, що у 1978 році вона купила дерев'яний будинок з відповідними господарськими будівлями. З метою покращення житлових умов у 1992 році вона з сім'єю заклали фундамент під новий будинок, будівництво якого, в зв'язку з інфляцією, було завершене аж у 2004 році. Як тільки завершилося будівництво, прийшли працівники ЖЕКу і склали на них протокол за самовільне будівництво, тричі накладався штраф. Паралельно з цим, позивачка готувала усі документи на узаконення будівлі. А саме: оформила акт на право власності на земельну ділянку, замовила проект на відповідність будівельним нормам на житловий будинок з окремо стоячими будівлями, який міжвідомча комісія Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради розглянула, та на підставі якого визнала технічну можливість подальшої експлуатації самовільно побудованого 2-х поверхового житлового будинку з гаражем. В підтвердження своїх вимог позивач надала оригінал державного акта на право власності на земельну ділянку та відповідно завірену копію Рішення Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради. Заслухавши пояснення сторін, викликаних у суд свідків (представники третьої особи) та дослідивши зібрані по справі докази, суд виніс рішення, яким задовільнив вимоги позивача [21].

Аналізуючи вказаний приклад стосовно оцінки судом доказів, варто відмітити, що суд не міг сумніватися у їх допустимості та достовірності, адже обидва документи є офіційними, оформлюються відповідно до законодавства з обов'язковою наявністю відповідних реквізитів. Копія Рішення Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради була відповідно завірена. До того ж, відповідач позов не заперечив та надав пояснення, які не суперечили поясненням позивача та підтверджували достовірність поданих доказів.