Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Фактично, в Законі є тільки три статті, які тією чи іншою мірою згадують про застосування відповідальності, і то вони мають досить суперечливий характер. Наприклад, ч. 7 ст. 13 містить положення, що членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними їх повноважень відповідно до Регламенту. Однак, по-перше, члени Ради НБУ згідно з ч. 14 ст. 10 Закону здійснюють свої функції на громадських засадах, тобто вони не належать до посадових осіб центробанку. По-друге, положення ст. 13 містить лише заборону розголошувати інформацію певного виду, однак не визначає відповідальність за розголошення такої інформації. Зокрема, в п. 6.8 розділу УІ Регламенту Ради НБУ зазначено, що члени Ради НБУ несуть персональну відповідальність за прийняті ними в межах своєї компетенції рішення, підготовлені, завізовані чи підписані документи, збереження секретної та конфіденційної інформації відповідно до чинного законодавства [659] Регламент Ради Національного банку України. Затверджено рішенням Ради НБУ від 22 грудня 2000 р. № 4. - К., 2000. - 13 с. . Однак, аналізуючи чинне законодавство України, ми доходимо до висновку, що за тих обставин, за яких члени Ради НБУ обрані до зазначеного органу і працюють в ньому, вони можуть бути хіба-що відкликані з Ради парламентом або Президентом відповідно до адресності призначення.

У п. 8 ст. 19 закріплено, що Голова НБУ одноособово несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку. Тут виникає питання, по-перше, як узгодити компетенцію Ради НБУ, рекомендації якої мають, фактично, обов'язковий характер, і одноособову відповідальність Голови НБУ, який є членом зазначеного колегіального органу і за процесуальними ознаками не може впливати на прийняття рішення Радою НБУ. По-друге, яку відповідальність законодавець мав на увазі - дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну? Фактично, виникає колізія - відповідальність може наставати за дії, за які відповідальність може наставати за формальними ознаками, однак відсутній такий визначальний елемент складу правопорушення, як суб'єктивна вина, оскільки Голова НБУ, підписуючи нормативні акти Правління НБУ згідно зі своїми посадовими обов'язками, може бути змушений виконувати рішення колегіального органу (Ради НБУ), з якими він не погоджується. На сучасному етапі діяльності центробанку це питання має чисто теоретичний характер, однак ситуація може коли-небудь перейти з гіпотетичної перетворитися на реальну, а норм права, які б дійсно могли врегулювати зазначену колізію, немає. Тим більше, що в Конституції України (ч. 2 ст. 60) зазначено, що за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Ще одна підстава для застосування юридичної відповідальності, однак уже для службовців НБУ, вказана в ст. 66 Закону „Про Національний банк України”, в якій йдеться про заборону розголошення останніми інформації, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв'язку з виконанням службових обов'язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законодавством України. Відповідно до ст. 64 зазначеного Закону службовці Національного банку є державними службовцями, і до них застосовуються норми Закону України "Про державну службу".

Однак у Законі „Про державну службу” закріплено особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців (ст. 14), що застосовується за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. [602] Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. N 3723-XII //Відомості Верховної Ради України, 1993 р., N 52, ст.490. - з наступними змінами та доповненнями. І в такому разі до службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу як попередження про неповну службову відповідність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. У разі порушення законодавства про державну службу особи, винні у такому порушенні, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством (ст. 38). Отже, законодавець знову використовує відсилкову норму.

Щодо застосування цивільної відповідальності, то її може бути застосовано до державного службовця як до фізичної особи за спричинення матеріальної або моральної шкоди на загальних підставах, визначених нормами ЦК України. Згідно зі ст. 14 КпАП України посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням встановлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких належить до їх службових обов'язків. Складом злочину, передбаченого ст. 232 КК України, є розголошення комерційної таємниці. Відповідно умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, карається штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Отже, стверджувати, що в українському банківському законодавстві виписана на належному рівні відповідальність посадових осіб, є недоречним.

Слід зауважити, що проблема виписування правових норм, що встановлюють відповідальність центробанку, стоїть не лише перед вітчизняним законодавством. У РФ згідно з ч. 2 ст. 34 Закону „Про Центральний банк РРФСР (Банк Росії) центральний банк несе відповідальність за невиконання своїх обов'язків за угодами в порядку, встановленому законодавством РРФСР. І можна погодитися з позицією доктора юридичних наук Г.А. Тосуняна, який зазначає, що в такому формулюванні таку норму статті застосувати на практиці досить проблематично, а також, що „норми спеціального банківського законодавства Росії часто не узгоджуються з нормами конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, фінансового та податкового законодавства”. [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. - М.: Дело ЛТД, 1995. - С.149.

Як приклад країни, де посадове право у центробанку зайняло помітне місце, можна навести Федеративну Республіку Німеччину і її Федеральний банк. Окрім закону про Федеральний банк ФРН, його статуту, можна назвати і Статут персоналу Федерального банку ФРН, і Закон про статус федеральних службовців, і Федеральну дисциплінарну постанову тощо (не кажучи вже про десятки актів, які регулюють питання навчання, підвищення кваліфікації, забезпечення необхідних умов на робочому місці, фінансування витрат на відрядження, премії, підвищення окладів тощо). [241] Посадове право у Федеральному банку ФРН. В 3 ч. - К., 1998.

Відповідно до Закону про статус федеральних службовців (§ 61) державний чиновник, навіть після закінчення правовідносин з державною установою, повинен зберігати таємницю щодо інформації, яка стала йому відома під час службової діяльності. [743] Закон ФРН про статус державних службовців в редакції від 27 лютого 1985 р. /Посадове право у Федеральному банку ФРН. Ч.1. - С. 43, 53. Це не стосується повідомлень у службовому листуванні чи фактів, що є загальнодоступними або за своїм значенням не потребують збереження таємниці. Однак незмінним залишається обумовлений законом обов'язок державного чиновника давати свідчення про злочини, а також у разі загрози для безпеки вільного демократичного суспільного ладу дбати про його збереження. Відповідно до § 78 цього закону, якщо державний чиновник навмисно або через грубу недбалість порушує свої обов'язки, він має компенсувати збитки, що були заподіяні внаслідок цього порушення, працедавцю, завдання якого він виконував. Якщо збитки спричинили кілька чиновників разом, вони несуть відповідальність як солідарні боржники. Термін давності для пред'явлення претензій становить три роки з моменту, коли працедавець отримав відомості про збитки та особу, яка повинна їх відшкодовувати, незалежно від цих відомостей, за десять років з моменту скоєння вчинку. Отже, для вітчизняних нормотворців залишається широке поле для правової творчості.

Повертаючись до аналізу спеціальних законів у сфері банківської діяльності, слід зауважити, що протягом 1999-2000 рр. за ініціативою USAID було розроблено ряд законопроектів, що визначили правовий статус комерційних банків та позабанківських кредитно-фінансових установ. Зокрема, в червні 1999 р. в Пущі-Озерній було проведено семінар за темою: “Закон про комерційні банки та його роль в забезпеченні умов ефективної банківської діяльності в Україні” під егідою ВРУ, НБУ, Світового банку та USAID. У жовтні 2000 р. в Києві відбувся семінар, на якому розглядали законопроект “Про кредитування”.

У червні 1999 року на розгляд Верховної Ради було подано законопроект „Про банки і банківську діяльність”. Його прийняття вбачалося надзвичайно важливим для забезпечення якісного і всебічного законодавчого врегулювання проблем, що стояли перед банківською системою країни. В основу законопроекту було закладено систематизований підхід щодо регулювання створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків, організації банківської системи в цілому та взаємозв'язку її окремих елементів. Законопроект розроблявся з урахуванням положень Закону України “Про Національний банк України”, чинного законодавства України, а також міжнародних стандартів, методів та практики регулювання банківської справи.

Прийняття Верховною Радою України нової редакції Закону України “Про банки і банківську діяльність” 7 грудня 2000 р. стало довгоочікуваним актом як для банкірів, так і клієнтів кредитно-фінансових установ. Початкова редакція цього закону, яку було прийнято ще в 1991 р., закладала підвалини побудови банківської системи незалежної держави, однак вже давно не виконувала покладені завдання і не могла забезпечити належного рівня правового регулювання відносин, що складалися в сфері банківської діяльності, попри значну кількість змін, яких вона зазнала.

У новій редакції Закону “Про банки і банківську діяльність” було вирішено такі питання:

запроваджено розширений системний підхід побудови банківської системи (якщо раніше банківська система складалася із центрального банку та комерційних банків, то тепер вона включає в себе також і державні та кооперативні банки);

конкретизовано визначення понять банківської діяльності, банківських операцій та угод;

визначено поняття універсальної та спеціалізованої банківських установ;

встановлено загальні вимоги щодо створення та організаційного забезпечення діяльності кредитно-фінансових установ;

врегульовано на рівні закону порядку державної реєстрації та ліцензування банків;

визначення порядок формування власного, в тому числі статутного капіталу банківських установ;

встановлено правовий режим основних банківських операцій;

вдосконалено порядок банківського регулювання та банківського нагляду з боку центрального банку держави;

визначено процедуру санації, реорганізації, банкрутства та ліквідації кредитно-фінансових установ.

Можна зазначити як позитивний чинник, що Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. вирішив цілу низку проблем щодо приведення банківського законодавства до європейських стандартів. Зокрема, вже на законодавчому рівні врегульовано основні засади у визначенні адекватності капіталу банку та його співвідношення з порядком формування статутного фонду. Розширено перелік осіб, які підпадають під нагляд центробанку. До суб'єктів банківського регулювання і нагляду поряд із банками і їх структурними підрозділами тепер відносять і афілійованих та споріднених осіб, а також власників істотної участі в статутному фонді банку. Фактично, введено консолідований підхід до контролю за діяльністю банків, відповідно до якого наглядові повноваження Національного банку України поширюються не лише на банки, а й на осіб, які мають безпосереднє відношення до діяльності банку як акціонери-власники істотної участі, споріднених осіб та осіб, в яких банк має участь, а також до керівників і службовців банку.

Слід зазначити, що такий підхід є типовим для західних банківських законодавств, однак досі не застосовувався в Україні. Хоча поняття спорідненої особи (під назвою - „пов'язана”) було введено в законодавство України з 1995 р., коли в чинність вступив Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”, в якому визначалося поняття таких осіб (п. 1.26 ст. 1) та особливості оподаткування операцій з пов'язаними особами. [605] Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”. Введений в дію Постановою ВРУ № 335/94-94 від 28 грідня 1994 р. //Відомості Верховної Ради України, 1995 р., № 4, ст. 28, 29. - з наступними змінами та доповненнями.

Закріплено високий рівень кваліфікаційних вимог до акціонерів і керівництва банків. Паралельно встановлюються жорсткі вимоги щодо підтримання банками та їх акціонерами нормативів відповідності капіталу банку. Застосування консолідованого підходу у визначенні кола осіб, на яких можуть бути спрямовані регулювання та нагляд центробанку, вже з позицій спеціального банківського законодавства спрямоване на запобігання всім чинникам негативного впливу на фінансові показники банків та створення додаткових гарантій захисту інтересів клієнтів банків. Зокрема, НБУ з 2002 р. почав вимагати від банків подання інформації про фінансовий стан засновників, що мають істотну участь, та перевіряти подані дані з інформацією, наданою податковою службою. З'ясувалося, що певні неузгодженості вже існують.

Запроваджено механізм ліцензування банків на підставі єдиної банківської ліцензії на основні види банківських операцій. Таким чином ліквідовано чинну раніше практику, коли кількість ліцензованих центробанком видів банківських операцій згідно з його нормативними актами майже вдвічі перевищувала перелік таких операцій, встановлений законом.

До позитивних рис Закону „Про банки і банківську діяльність” можна також віднести той факт, що на рівні саме законодавчого акту визначено загальні засади реорганізації банківських установ та створення банківських об'єднань, що є кроком уперед, оскільки раніше комерційні банки повинні були спиратися не на спеціальне банківське законодавство, а на загальні норми права, що врегульовували процес зміни організаційно-правових форм, зокрема, на Закон України „Про підприємства в Україні”. Це, зазвичай, створювало явні труднощі при проведенні процесу концентрації банківського капіталу та утворення потужних банківських установ або банківських об'єднань.

Було також ліквідовано прогалину, що існувала протягом 2000 р. щодо можливості проведення процедури банкрутства банківської установи, оскільки з 1 січня 2000 р., з моменту набрання чинності норм Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” [614] Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-ХІУ //Відомості Верховної Ради України. - 1999. - N 42-43. - Ст. 378., згідно з ч. 2 ст. 5 Закону особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються законом про банки і банківську діяльність. А до прийняття останнього в редакції від 7 грудня 2000 р. процедуру банкрутства в банківському законодавстві не було виписано взагалі. Однак прийняту до того моменту процедуру банкрутства банківських установ на загальних підставах через арбітражний суд, що застосовували до всіх суб'єктів господарської діяльності, не виправдовувала себе. Йдеться не лише про те, що при банкрутстві банків істотні втрати зазначають його клієнти, і це не кращою мірою впливає на рівень довіри клієнтури до банківської системи країни в цілому. До банків завжди існує підвищений публічний інтерес щодо їхньої платоспроможності, оскільки це структури, що оперують чужим капіталом. І вирішення проблем з неплатоспроможністю банків повинно здійснюватися під контролем компетентної наглядової інстанції, а в банківській системі такою компетентною інстанцією є саме центробанк.

Відтепер спеціальний банківський закон визначає порядок та організаційно-правові засади тимчасового управління банком, здійснення заходів з його фінансового оздоровлення, а також порядок та правові наслідки ліквідації банку. Процедуру банкрутства банку може ініціювати та здійснювати орган, що виконує функції банківського нагляду, і реалізувати через механізм тимчасового управління банком і можливої подальшої ліквідації банку.

На законодавчому рівні визначено систему нагляду за банківськими установами та порядок застосування заходів впливу до порушників. Нормативно закріплено підходи до формування пруденційних вимог до банків, нагляд за банками на консолідованій основі, зобов'язання банків щодо застосування до них заходів впливу тощо. Причому якщо базу проведення банківського нагляду було закладено у 1999 р. після прийняття закону про центробанк, то з моменту прийняття останньої редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” вона дістала подальшого розвитку і розширення, оскільки було чітко виписано види відповідальності за порушення банківського законодавства та заходи відповідальності.

Ще одним чинником, який наближує Україну до європейських стандартів, стало прийняття 5 квітня 2001 р. Закону „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”. [618] Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. № 2346 //Відомості Верховної Ради України. - 2001 р.. - № 29. - Ст. 137. Ст. 67 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС визначено, що включення України до загальноприйнятих систем взаємних розрахунків є одним із пріоритетів співробітництва між Україною і ЄС в фінансовій та банківській сферах. Якщо раніше нормативні акти НБУ, Державного казначейства України, якими регулювалися відносини в сфері безготівкових розрахунків, в тому числі міжбанківських та в сфері бюджету, не враховували новітніх банківських технологій, то нині є всі підстави вважати, що поставлені цілі досягнуто. В прийнятому Законі визначено статус документа в електронному вигляді та врегульовано порядок електронного документообігу, що супроводжує переказ грошових коштів. Визначено також порядок проведення розрахунків за допомогою платіжних карток і функціонування систем телекомунікаційного зв'язку.

Створено підстави для здійснення переказу грошових коштів, описані кожен з його етапів: процедура ініціювання переказу, проведення міжбанківського переказу, порядок його завершення. Закладені нормативні підстави для врегулювання питань, пов'язаних із захистом інформації та порядок надання інформаційних послуг. Визначено відповідальності кожного з суб'єктів, що приймають участь в проведенні переказу грошових коштів. Встановлено порядок здійснення контролю за переказом грошових коштів. Фактично, є реальні підстави стверджувати, що за своїми технічними можливостями та за рівнем законодавчого регулювання діяльність платіжних систем в Україні відповідає міжнародним стандартам.

Певної уваги заслуговує і правове забезпечення регулювання правовідносин, пов'язаних зі збереженням банківської таємниці та порядку розкриття конфіденційної інформації щодо клієнтів банку. В той же час, попри законодавче закріплення інформації та відомостей, що становлять банківську таємницю, та закріплення процесуального порядку її отримання уповноваженими органами, проблема її збереження залишається актуальною.

Кардинальним кроком стало закріплення на рівні закону поняття банківської таємниці, оскільки нонсенсом є відсутність правового закріплення даного поняття протягом 10 років, коли була утворена і почала функціонувати вітчизняна банківська система. Хоч банківська діяльність по своїй суті нерозривно пов`язана зі збереженням банками інформації щодо фінансового стану своїх клієнтів. Немає сенсу говорити про проблему щодо збереження банківської таємниці, яку не можуть позитивно вирішити останніми роками комерційні банки, що опиняються постійно між Національним банком України та державною податковою службою в сфері надання великих обсягів інформації за рахунками клієнтів. Саме ця сфера відносин між НБУ та ДПС викликає постійні нарікання з боку кредитно-фінансових установ. Зокрема, 25 січня 2001 р. наказом № 23 ДПА України скасовано наказ ДПАУ № 415 від 27.08.1998 р. “Про порядок надання органам державної податкової служби установами банків інформації про наявність та рух коштів на рахунках клієнтів (на вимогу) та інформації про здійснення разових грошових операцій у великих розмірах”, який становив ту непереборну проблему у взаємовідносинах між НБУ та ДПАУ [728, 729].

Відповідно до вищезазначеного закону до банківської таємниці відносять:

відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

фінансово-економічний стан клієнтів;

системи охорони банку та клієнта;

інформацію про організаційно-правову структуру юридичної особи-клієнта, її керівників, напрями діяльності;

відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та іншу комерційну інформацію;

інформацію щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

коди, що використовуються банками для захисту інформації (ст. 60 Закону).

Чітко закріплено порядок розкриття банківської таємниці на вимогу державних органів. Це можна розглядати як позитивний чинник у взаємовідносинах між банками та податковими органами, які реально мають можливість впливу на діяльність комерційного банку, блокуючи його кореспондентський рахунок (відповідно до чинного законодавства процедура ця нічим не відрізняється від блокування рахунку фізичної або юридичної особи в банку), і обмежуючи цим можливість здійснення останнім банківської діяльності в нормальному режимі.

Відповідно до норм ст. 59 вищезазначеного закону забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку або зупиняти операції за цими рахунками. Арешт на майно або кошти банку, що є на його рахунках, а так само арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що є в банку, накладається виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого, за постановою державного виконавця у випадках, передбачених законами України, або за рішенням суду. Хоча слід мати на увазі, що банки повинні запобігати легалізації грошей, набутих злочинним шляхом. Тобто проблема збереження банківської таємниці має й зворотній бік. В той же час, аналізуючи норми Закону України “Про порядок погашення зобов'язань перед бюджетами та державними цільовими фондами” (зокрема пп. а) п. 9.3. ст. 9), можна зробити висновок про наявність чергової колізії щодо права державних органів фінансового контролю (в першу чергу податкової служби) застосовувати процедуру адміністративного арешту активів до кореспондентського рахунку банківської установи. [622] Закон України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” //Відомості Верховної Ради України. - 2001 р. - N 10. - Ст.44.

На сьогоднішній день рано говорити про те, що проблема в сфері зберігання банківської таємниці є вирішеною, особливо враховуючи винятково фіскальний характер діяльності податкової служби. Однак можна зазначити, що закладено принаймні законодавчі підстави для подальшої взаємодії між банківськими та податковими органами.

Знову ж, у ст. 62 згаданого закону зазначається, що особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України. Це проблема вітчизняної нормотворчості - значна кількість відсилкових норм. Якщо розглядати конкретну ситуацію, то в чинному законодавстві України відсутні норми, які б встановлювали відповідальність за порушення саме банківської таємниці. В тому самому Кримінальному кодексі України згадується лише комерційна таємниця (ст. 231, 232). Отже, реально проблему застосування відповідальності при існуючому законодавстві навряд чи може бути вирішено.

Зокрема, державні органи (державна податкова служба, органи з боротьби з організованою злочинністю, судові органи) мають можливість отримати зазначену інформацію за додержання процесуальних вимог, встановлених законодавством. І досі залишається не врегульованою до кінця система відповідальності службовців банку, які при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці, і зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. Вище вже було проаналізовано норми чинного законодавства щодо встановлення цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності за розголошення інформації, що становить банківську (комерційну) таємницю, однак, як було зазначено, чинне законодавство України містить норми, що суперечать одна одній, або залишають прогалини в порядку застосування юридичної відповідальності. В якості коментаря можна згадати порядок регламентації банківської таємниці в законодавстві СРСР. Зокрема, відповідно до ст. 16 Положення про кооперативний кредит, затвердженого ЦВК і РНК СРСР 18.01.1927 р. Зібрання законодавства СРСР. - 1927. - № 4. - Ст. 44., а також Циркуляру Наркомюсту УРСР від 19 жовтня 1927 р. “Про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб кредитно-кооперативних товариств та осіб, які ревізують та обслідують їх, за розголошення відомостей про вкладників та внесені ними вклади” видача довідок про вклади, поточні рахунки, переводи та інші кредитні операції дозволося лише на вимогу судово-слідчих органів, з точним дотримання встановленого для цього порядку. Осіб, винних у вчиненні правопорушення, притягували до відповідальності за ст. 109 КК УРСР (позбавлення волі до 2 років) / Борьба с преступностью в Украинской ССР. Том 2. /Автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. - С. 387, 344. [226]

На коментар тези щодо режиму банківської таємниці слід також зауважити, що в січні 2003 р. міністри фінансів 15 країн Європейського Союзу підписали закон, що забороняє банкам відкривати анонімні рахунки та скасовує поняття банківської таємниці. Проти введення цього закону виступали Люксембург, Бельгія та Австрія, які намагалися зберегти свої закони про банківську таємницю недоторканими. Банки цих країн отримували надвеликі доходи, дозволяючи європейцям ухилятися від сплати податків шляхом відкриття подібних рахунків. Див.: [385] Юридическая практика. - № 4 (266). - 26 января 2003 г. - С. 3.

В якості супроводжуючого заходу, спрямованого на попередження відтоків капіталів до іноземних капіталів, в першу чергу, країн - членів ЄС, в січні 2003 р. міністри фінансів країн ЄС прийшли до згоди, за якою відсотки, що нараховуються на вклади іноземних громадян в країнах ЄС, будуть підпадати під оподаткування за ставкою до 35 %. Німецький міністр фінансів Ганс Айхель виразив задоволення з приводу нової норми, звернувши увагу на те, що тепер таким податковим “оазисам” як Австрія, Люксембург й Бельгія, за збереження таємниці рахунків прийдеться оподатковувати відсотки по вкладах особливо високим податком: 15% в 2004 р., 20 % - в 2007 р. й 35 % - в 2009 р. [539] THE ECONOMIST. Фокус-группа. - Брюссель. 24 грудня 2001 р. - 20 січня 2002 р.

Як відмічають експерти, основною тенденцією розвитку банківської системи розвинених країн стане подальше підвищення прозорості їх діяльності.

Й досі залишається невирішеною проблема невідповідності нинішній ситуації валютного регулювання. Методи валютного регулювання та валютного контролю, визначені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, прийнятого ще в 1993 р., не забезпечують належним чином проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався в країні останні декілька років. На відміну від багатьох інших фінансових нормативно-правових актів зазначений декрет не зазнавав частих змін, однак і ті, що були, свідчать про вплив поточної валютної кон'юнктури на позицію держави. Необхідно прийняти новий законодавчий акт, який би визначив нові підходи у створенні засад із забезпечення стабільної валютної політики, можливості застосовувати гнучкі засоби регулювання в умовах нестабільної економічної ситуації, а також вільний доступ учасників зовнішньоекономічної діяльності до ринку валютних ресурсів.

Поки що згідно з декретом питання використання резидентами України валютної виручки та вільного доступу резидентів до валютного ринку не врегульовані на рівні, що відповідає вимогам вільної ринкової економіки, яку намагається будувати держава. І на сьогоднішній день можна вже говорити про можливість такого вільного доступу на відміну від необхідності поєднання центробанком ринкових та адміністративних методів регулювання у підтриманні національної валюти, що слід залишити на тому рівні, який поки встановлений. Зокрема, з початку 2003 р. НБУ почав поетапно здійснювати політику лібералізації операцій з валютою. Перший етап відбудеться в регуляторній й організаційній площині, наступний охопить більш суттєві питання. Зокрема, громадянам України дозволяється вивозити за межі України готівкою до 3 тис $ без довідки (після реєстрації в Мінюсті відповідної постанови Правління НБУ 16 лютого 2003 р. ). Пересічним громадянам України також дозволено отримувати валютні кредити у нерезидентів. Крім того, від НБУ очікують й зміни обов'язкового продажу 50 % іноземної валюти, що надійшла на рахунок експортера.

Певні нарікання викликає також і існуюча система валютного контролю, яка є досить забюрократизованою і не сприяє розвитку валютного ринку та росту валютних надходжень. Хоча в цьому питанні стикаються інтереси, переважно, двох органів - центрального банку, який використовує відповідні інструменти при здійсненні грошово-кредитної політики, та державної податкової служби, яка намагається будь-яким чином збільшити надходження до бюджетів, не зупиняючись при цьому на виборі методів, які б сприяли розвитку підприємництва.

Аналізуючи валютні відносини, слід також згадати положення ст. 69 Угоди про партнерство і співробітництво України із ЄЕС, згідно з якою Україна зобов'язалася вжити заходів у напрямку поступового зближення своєї валютно-грошової політики з політикою європейської валютної системи, що також має знайти законодавче відображення. Враховуючи те, що з 2002 р. в обіг введено нову європейську валюту - євро, тобто відбувся процес уніфікації та об'єднання національних валютних ринків провідних європейських держав, наша країна дістала додаткові позитивні можливості для проведення своєї політики в сфері валютних відносин та приведення її до міжнародних стандартів.

Ще одним напрямом реформування банківського законодавства є прийняття ряду законів у розвиток положень закону “Про банки і банківську діяльність”, що стосуються окремих специфічних сфер банківської діяльності. Йдеться про закони, що повинні врегульовувати порядок здійснення окремих банківських операцій - кредитування, відкриття та обслуговування рахунків, порядку здійснення валютних операцій тощо. Неодноразово висловлювалися пропозиції щодо прийняття окремого законодавчого акту, який би регулював правовідносини, що пов'язані з банківською таємницею, хоч на сучасному етапі, враховуючи діяльність податкової служби України та вимоги FATF, які наша держава вимушена виконувати, немає реальних підстав для прийняття вищезазначеного закону.

Немає й спеціального правового регулювання питань внутрішнього та зовнішнього (іноземного) інвестування банківської сфери України. Україну й так не можна визначати як країну зі сприятливими умовами для інвестування, а банківська діяльність створює додаткові фактори ризиків. Нині ці відносини регулюються нормами загальних законів, зокрема положеннями законів України “Про режим іноземного інвестування”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про господарські товариства”, які врегульовують правовий режим інвестування в банки та управління банком на загальних засадах без врахування специфіки операцій, притаманних банкам. Отже, вбачається за доцільне на рівні законодавства забезпечити сприятливі умови для залучення інвестицій у банківський сектор економіки. В зазначеному акті слід також закріпити систему гарантій інвесторам від можливих збитків, завданих внаслідок інфляційних процесів, фінансових ризиків, незважених дій державних органів тощо, тобто тих форс-мажорних обставин, які супроводжують банківську діяльність. В Україні нині залишилося 7 представництв іноземних банків. Керівництво „Кредіт-Ліоне” в Україні на конференції у 2001 р. зазначало, що за попередній рік банк залучався до чотирьох процесів за участю Антимонопольного комітету України, в яких задоволення сторони отримали порівну. І це, зазвичай, не створює додаткових сприятливих умов для залучення іноземних капіталів в Україну.

Повертаючись до характеристики джерел банківського права, слід згадати таке джерело як укази Президента України. Зокрема, Є.В. Карманов зазначає, що такими указами можуть бути лише ті, “які містять норми банківського права, тобто норми, які спрямовані на регулювання банківських відносин”. І наводить як приклад Указ Президента України від 12 червня 1995 р. № 436 “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”. [86] Карманов Є.В. Банківське право України: навчальний посібник. - С. 26.

Щодо регулювання банківських відносин актами Президента України, то слід погодитися із цими твердженням, однак зауважити, що з 1999 р., коли припинили діяти перехідні положення Конституції України, акти Президента отримали більш концептуальне спрямування. Як приклад можна навести Указ Президента України „Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” від 14 липня 2000р. № 891/2000, в якому глава держави визначив шляхи реформування банківського законодавства та завдання центробанку для зміцнення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та організаційних умов її функціонування. [645] Офіційний Вісник України. - 2000. - №29.

Слід зазначити про акти Президента, відповідно до яких здійснюється процедура призначення та зняття з посади членів Ради НБУ. Такі повноваження на що Президент дістав за Конституцією України та Законом „Про Національний банк України”. Наділений зазначеною компетенцією, Президент має можливість впливати на грошово-кредитну політику, що здійснюється центробанком держави начебто на незалежних засадах. Відповідно до ст. 7 Закону України „Про банки і банківську діяльність” Президент України призначає сім членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу.

Характеризуючи акти Президента (укази та розпорядження), слід зазначити, що вони не повинні суперечити Конституції та законам України і мають пріоритетне значення щодо інших підзаконних актів. Такі акти приймає Президент України в межах своїх повноважень, що визначені ст. 106 Конституції, і не можуть бути передані іншим особам або органам. Однак нормотворча компетенція глави держави є вужчою, порівняно, наприклад, із компетенцією Президента РФ, який уповноважений приймати укази не лише на підставі законів, а й за їх відсутності (ст. 80 Конституції РФ). Це так зване делеговане законодавство означає обов'язок Президента РФ у разі відсутності закону приймати нормативні правові акти для забезпечення норм Конституції до прийняття федеральних законів. [99] Конституция РФ. Комментарий /Под ред. Б.А.Топорнина, Ю.М. Батурина, Р.Г. Орехова. - М., 1994.

Щодо актів Кабінету Міністрів України як джерела банківського права, то їх слід розглядати з урахуванням таких особливостей. Згідно зі ст. 116 Конституції України уряд забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики тощо; розробляє програми економічного розвитку України. Відповідно до ст. 117 Конституції уряд в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Однак відповідно до ст. 52 Закону України „Про Національний банк України” центральний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Згідно зі ст. 53 Закону не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом. Отже, можна зробити висновок, що у разі прийняття урядом акту, який суперечитиме виконанню центробанком своїх завдань в сфері забезпечення стабільності національної валюти, останній має право не виконувати таке розпорядження уряду. Такі повноваження центробанку є однією з істотних ознак його незалежності.

Викликає подив позиція О.О. Качана, який у навчальному посібнику “Банківське право” поряд із законами України, указами Президента України, постановами ВРУ, зазначає, що до складу джерел банківського права слід віднести також закони та постанови Автономної Республіки Крим, положення та інструкції фінансово-кредитних органів (Міністерства фінансів України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації). [88] Качан О.О. Банківське право: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 12. Слід зауважити, що це твердження викликає певні сумніви.

Передусім, йдеться про незалежний статус Національного банку України, який, відповідно до Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, що є обов`язковими для суб`єктів банківських правовідносин. Крім того, відповідно до норм, закладених ст. 53 Закону, “не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом”.

Якщо базуватися на цій нормі, то незрозуміло, яким чином органи законодавчої чи виконавчої влади АРК, або Міністерство фінансів України, або Державна податкова служба України можуть видавати нормативні акти, обов`язкові для виконання Національним банком України, якщо останній є виключно підзвітним Верховній Раді України, і не розглядається взагалі як підконтрольний комусь орган. Або автор має на увазі спільні акти уряду та центробанку (тоді їх саме так і слід зазначати в переліку джерел), або він має на увазі норми права, встановлені тією самою ДПА в сфері контролю за нарахуванням і справлянням податків (тоді це норми не банківського права, а податкового - просто учасниками податкових відносин є банківські установи). Однак не можна будь-які відносини, де беруть участь банки, відносини до банківських відносин. Якщо банк орендує приміщення або закупає офісне обладнання для забезпечення власної діяльності, то такі відносини регулюватимуться нормами цивільного та господарського права, а не банківського.

Щодо актів автономії, то слід зазначити таке. Україна є унітарною державою і має дворівневу банківську систему (як, зокрема, і бюджетну). Згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи. Згідно з ч. 2 ст. 135 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. В ст. 137 Конституції України, де визначаються питання, з яких АРК здійснює нормативне регулювання, жодні відносини в сфері банківської діяльності не зазначаються. Навпаки, в п. 4 ст. 138 Конституції України закріплено, що розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК здійснюється на основі єдиної податкової та бюджетної політики України. Отже, АРК не наділена спеціальними повноваженнями в сфері регулювання банківських відносин.

Слід зазначити, що і в державах з федеративним устроєм компетенція окремих суб'єктів федерації саме в сфері банківської діяльності має певні обмеження. Наприклад, як зазначає Н.М. Бородіна, територіальні установи Банку Росії не повинні підпорядковуватися та звітувати навіть представницьким органам влади суб'єктів РФ та муніципальних утворень, на відміну від Центрального банку РФ, який підзвітний Державній Думі РФ. [564] Бородина Н.М. Правовое регулирование деятельности территориальных учреждений Центрального банка Российской Федерации: Автореф. дис. на соиск .науч. степ. канд. юрид. наук. - Саратов, 2000. - С. 10-11. Далі автор зазначає, що „в умовах різкого підвищення в останнє десятиріччя самостійності республік у складі РФ, представницькі органи влади деяких з них робили спроби різною мірою закріпити в своїх правових актах незалежність національних банків, що перебувають на їх територіях, від Центрального банку РФ та підпорядкування їх республіканським органам державної влади, а також наділити їх повноваженнями, що є непритаманними територіальним підрозділам Банку Росії”. Автор говорить про недопустимість такого положення, і з ним можна повністю погодитися, оскільки такі дії впливають на загальний курс грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк, і, відповідно, на стабільність національної валюти.

Не є зрозумілим також твердження О.О. Качана, який зазначає, що “серед джерел банківського права, окрім традиційних нормативних актів, слід назвати і банківське правове мислення, яке базується на економіко-фінансових потребах банківської діяльності та формує оцінку ефективності та об`єктивності правових норм і в значній мірі коригує загальні ділові звичаї країни”. В теорії держави та права немає такого джерела галузі права або галузі законодавства як “правове мислення”. Це ані норма права, ані стаття нормативно-правового акту. Яким чином правове мислення, що “базується на економіко-фінансових потребах”, яке є суто суб`єктивним явищем, можна розглядати як правове джерело? Далі розглядатимемо банківські звичаї, але це жодним разом не можна віднести до “банківського правового мислення”.

Конституція, закони, декрети уряду та укази Президента належать до законодавчих актів, а разом із іншими нормативно-правовими актами - до актів законодавства. Слід також зазначити, що поряд із вертикальною ієрархією нормативно-правових актів, які розглядаються, слід говорити і про наявність горизонтальної ієрархії. Науковці відносять до основних правил горизонтальної ієрархії такі:

- пріоритет кодексів над іншими законами;

- пріоритет Цивільного Кодексу над іншими кодексами і законами в частині цивільного права;

- пріоритет нового нормативно-правового акту над раніше прийнятим. У разі колізії між нормативно-правовими актами, що мають однакову юридичну силу, і якщо жоден з них не суперечить акту з більш високою юридичною силою, діють положення акту, прийнятого пізніше;

- пріоритет програмних законів над іншими законами (якщо такі закони передбачені національним законодавством. Зокрема, відповідно до ст. 104 Конституції РБ програмний закон - це закон, що приймається в силу Конституції з питань про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики, про воєнну доктрину); [236] Научно-практический комментарий к Банковскому кодексу РБ. Кн. 1. - С. 19.

- пріоритет нормативно-правового акту, прийнятого органом, спеціально уповноваженим на прийняття такого акту;

- пріоритет спеціального закону над загальним (загальні правила слід розглядати як субсидіарні, тобто які застосовуються у разі, якщо спеціальні правила не передбачають певного рішення).

Розглядаючи джерела банківського права, обов`язково слід зупинитися на нормативних актах центрального банку. Відповідно до ст. 56 Закону України “Про Національний банк України” НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Ще у 1995 р. проф. Павлодський Е.А. зазначав, що для правового регулювання економічної сфери важливе значення має розвиток банківського законодавства. Див.: [477] Павлодский Е.А. Обзор законов о банках и банковской деятельности стран - членов СНГ //Право и кономика. - 1995. - № 3-4. Зрозуміло, що його позиція не втратила актуальності й на сучасному етапі. В Україні й досі відсутня ціла низка необхідних законів, які повинні регулювати відносини в сфері банківської діяльності. Йдеться про закони, які визначатимуть правовий режим основних банківських операцій - кредитування, в тому числі іпотечного та споживчого, валютних операцій, безготівкових розрахунків тощо. На відміну від Франції, США, Японії Україна в сфері законодавчого регулювання пішла дещо іншим шляхом і включила до Закону „Про банки і банківську діяльність” не лише правові засади функціонування банківських установ на території України, порядок здійснення банківських операцій, а й порядок створення, реєстрації, ліцензування діяльності, реорганізації та ліквідації банків, в тому числі шляхом банкрутства.

У НБУ періодично виникає ситуація, коли прийняття спеціального банківського законодавства запізнюється, натомість існує правовий вакуум, в якому центробанку не залишається робити нічого іншого, як заповнювати такий вакуум своїми нормативно-правовими актами. Фактично, така ситуація примушує НБУ розвивати свою нормотворчу діяльність з питань, що входять до його компетенції, однак які ще не врегульовані законодавством. Це, в свою чергу, часто спричиняє невдоволення банківських установ, які змушені виконувати приписи центробанку, оскільки вони є обов'язковими, якщо прийняті в межах його компетенції. Однак той фактор, що компетенцію центробанку не завжди чітко виписано, на практиці породжує проблеми щодо можливості визначення межі її перевищення. З іншого боку, прийняття нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” дозволило врегулювати багато прогалин, що існували в законодавчому полі, та зняти напругу у відносинах між різними ланками банківської системи.

Прийняття рамкового Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” чітко обмежило компетенцію НБУ суто елементами банківської системи, виключивши з його поля діяльності позабанківські кредитно-фінансові установи. Слід зазначити, що центробанк сам був зацікавлений у відповідних діях законодавця, оскільки не вбачає доцільності та не має наявних можливостей для здійснення якісного регулювання і нагляду за діяльністю кредитно-фінансових установ крім банків. Тим більше, що в перспективі Україна має реальні підстави сформувати достатньо сильний і незалежний ринок позичкових капіталів саме з представників небанківського кредитно-фінансового сектору.

Г.А. Тосунян зазначає, що монополізм у будь-якій сфері діяльності рано чи пізно призводить до стагнації, а відсутність конкуренції завжди позбавляє стимулів до вдосконалення. „В сфері управління монополізм - це сприятливий ґрунт для безконтрольності та суб'єктивізму, можливість прийняття будь-якого рішення незалежно від того, обґрунтовано воно чи ні, правильне чи помилкове” [181] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. - С.146.. З таким висновком можна, загалом, погодитися. Часто комерційні банки, незадоволені рішеннями НБУ, посилаються саме на монопольне становище центробанку. Однак слід зауважити таке. По-перше, НБУ в Україні ще тільки набирає досвіду (зокрема і його юридичні служби), і має суб'єктивне право на помилку, якщо він її в подальшому може виправити. По-друге, будь-яке регулювання, особливо коли йдеться про участь держави в цьому процесі, викликає незадоволення осіб, на яких спрямовано дію регулюючих заходів. Це є об'єктивним явищем.

Як зазначають науковці, досліджуючи питання організації та діяльності соціальних систем, „навколишнє організаційне середовище може впливати... до такої ступені, що відбувається ліквідація системи, розпад її елементів”. [50] Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем /Под общ. ред. Е.Б. Кубко. - К.: Юринком, 1997. - С. 52. Як негативні чинники називають, в тому числі, податкову політику, фінансове регулювання, зміни в законодавстві тощо та інші чинники, що відносяться до навколишнього середовища.

Перед центробанком зажди стоять завдання, які часто мають протилежний напрямок. З одного боку, центробанк повинен створити сприятливі умови для діяльності банківських установ на території країни з метою створення стабільного функціонування кредитно-банківської системи. З іншого боку, його діяльність спрямована, в першу чергу, на підтримку стабільності національної валюти, що також досягається не завжди популярними для банків заходами, оскільки центробанк може використовувати адміністративні заходи. Третім напрямом, що важливий для центробанку, - це зацікавленість потенційних клієнтів в банківських послугах, і залучення таким чином додаткового вільного капіталу для розвитку ринку позичкових капіталів. Перелік завдань, що стоять перед банком держави, можна продовжувати досить довго.