Юрисдикція судів України за спеціалізацією

29 квітня 1918 року в Києві з'їзд українських хліборобів обрав Гетьманом генерала П.Скоропадського, який звернувся з маніфестом. Було розпущено Центральну Раду та її уряд, а також скасовано всі закони Центральної Ради, і 30 травня 1918 року Рада Міністрів ухвалила Закон “Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі” [36] ⁾ [36] Закон УНР “Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі” // Державний вістник. - 1918. - № 11. - 7 червня.⁾.

Згідно з Законом від 25 травня 1918 року Радою Міністрів судова юрисдикція Гетьманату була поширена на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимир-Волинського повітів Волинської губернії, які увійшли в кордони Української Держави, відповідно до “Мирного договору Української Народньої Республіки з Державами Почвірного Союзу” від 9 лютого 1918 року (Брестський мирний договір). На вказані повіти була поширена компетенція Луцького окружного суду [37].

Радою Міністрів 30 травня 1918 року було ухвалено Закон “Про військову підсудність”. Відповідно до його вимог військовому суду були підсудні: військові “за всі злочинства, зазначені у військовому уставі про кари і за ті із зазначених у загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов'язки по службі військовій”. Згідно з цим Законом військовим судам були підсудні і справи щодо цивільних осіб в разі їх неявки по призову для відбуття військової повинності, для навчальних зборів по мобілізації, а також в інших випадках, визначених законом, зокрема щодо старшин закордонних армій, які знаходилися при українській армії, коли щодо них не буде видане окреме розпорядження. Виходячи зі змісту ст.3 цього Закону, до компетенції військових судів були віднесені і справи щодо мешканців ворожих територій, захоплених армією під час війни при відсутності на території загальних судів [38] ⁾ [38] Закон “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 11. - 7 червня. ⁾.

21 червня 1918 року було ухвалено Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію”, за яким військові суди поділялися на вищі і штабові [39] ⁾ [39] Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію” від 21 червня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 20. - 5 липня.⁾. До компетенції вищих судів згідно до Закону “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року, належали: “а) під час нормальної підсудності: всі справи про військових, займаючих посаду не нижче командіра окремої частини, і про приватних осіб, по яких винуватим загрожує кара з позбавленням або обмеженням загальних громадянських справ; б) під час існування виняткової підсудності: всі справи про військових української армії, займаючих посади не нижче командіра окремої частини, і такого ж службового стану старшин закордонних армій, коли відносно них не буде видано окреме розпорядження, а також належачих до війська цивільних урядовців, займаючих посади не нижче V кляси, та священнослужителів усіх вір”. У квітні-грудні 1918 року виняткове судочинство набуло широкого застосування в Україні.

Військові суди часів Гетьманату здійснювали правосуддя і щодо військових осіб, які представляли в українському війську закордонні армії (зважаючи на те, що Україна була окупована в той час німецько-австрійськими військами). Стосовно цих осіб, як суб'єктів юридичної відповідальності, закон передбачав особливості - вищому командуванню надавалося право видавати окремі розпорядження, якими ці особи фактично звільнялися від відповідальності.

З наведеного вбачається, що за нормальної підсудності військовим судам були підсудні справи, крім справ щодо військових, і стосовно цивільних осіб - суб'єктів судочинства, ніяким чином не пов'язаних відносинами з українською армією, щодо позбавлення або обмеження громадянських прав. За виняткової підсудності компетенція Вищого військового суду поширювалася, зокрема, і на військових інших закордонних армій за умови видання окремого розпорядження. Компетенція вказаного суду поширювалася на цивільних урядовців, які займали посади не нижче V класу, а також на священнослужителів усіх вір, що відправляли обряди в армії. Справи щодо останніх взагалі не підлягали підсудності військовим судам, але згідно з зазначеним Закону компетенція цих судів була поширена і на них, як на спеціальних суб'єктів судочинства.

Згідно з додатком до зазначеного Закону від 30 травня 1918 року винні у злочинах, у тому числі і приватні особи, підлягали суду за законами військового часу, хоч вони вчинялися у місцевостях, у яких не було оголошено військовий стан [40] ⁾ [40] Закон "Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року // Державний вістник.- 1918. - № 32. - 1 серпня.⁾. У жовтні 1918 року уряд Української держави схвалив ще одне доповнення до цього закону, за яким до відповідальності притягувалися особи, які обвинувачувалися у збройному опорі владі та інших тяжких злочинах [41] ⁾ [41] Закон "Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 3 жовтня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 38. - 24 жовтня.⁾.

Водночас Рада Міністрів прийняла Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня 1918 року, в якому були висунуті вимоги до кандидатів у судді військових судів. Їх обрання проводилося з числа військовослужбовців відповідної території за окремими списками серед старшин і підстаршин. Обратися суддею могли військові віком понад 25 років, не обмежені у правах і не визнані боржниками. До списків не вносилися особи військово-судових відомств (оскільки вони вже були обраними чи призначеними на судові посади), військово-тюремних установ, слухачі військових шкіл, немуштрові підстаршини (особи, обмежено придатні до військової служби), санітарні старшини та військові начальники від командира полку і вище [42] ⁾ [42] Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 39. - 27 жовтня. ⁾.

Стосовно Генерального Суду часів Гетьманату, то треба зазначити, що і ця судова установа зазнала деяких змін. На цей Суд згідно з Законом від 2 червня 1918 року “Про зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд”, виданого Центральною Радою”, покладалися обов'язки суду касаційної інстанції замість Головного воєнного суду [43] ⁾ [43] Закон “Про зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд” від 2 червня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 12. - 9 червня.⁾.

Надалі, органи влади Української держави поступово змінювали свою жорстку позицію стосовно суб'єкта та об'єкта судочинства, що стосувалася підсудності справ військовим судам, оскільки на зазначеному відрізку розвитку державності в Україні поширення компетенції військового суду на врегулювання більшості суспільних відносин було не досить виправданим, виходячи з нестабільного політичного становища та воєнної обстановки в країні.

Щодо окружних судів, то їх організація і судова компетенція за часів Гетьманату П.Скоропадського суттєвих змін не зазнали, однак постановою Ради Міністрів “Про утворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ про спекуляцію” від 17 серпня 1918 року [44] ⁾ [44] Постанова Ради Міністрів Української Держави “Про утворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ про спекуляцію” від 17 серпня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 41. - 29 серпня.⁾ було утворено на строк з 15 серпня 1918 року до 15 лютого 1919 року посади судових слідчих для “переведення досудових слідств у справах, що виникають на порушення тимчасового закону від 2 липня 1918 року “Про карну відповідальність за перевищення граничних цін та за спекуляцію”.

Створення трьохланкової системи військових судів за умов громадянської війни та нестабільності внутрішньополітичної обстановки дало змогу здійснювати правосуддя серед військових та цивільного населення, виходячи із законодавчо встановлених правил звичайної та виняткової підсудності. Військові суди доби Гетьманату мали юрисдикцію як загального, так і спеціального характеру в сфері правовідносин, пов'язаних з деліктами, їм були підвідомчі справи як щодо військових, так і цивільних осіб.

З аналізу законодавства Української Держави вбачається, що військові особи вже на той час вважалися спеціальним суб'єктом правовідносин у судочинстві, а поширення поняття такого суб'єкта на цивільних осіб та військових інших держав свідчить про те, що ці суди фактично представляли судову систему і відігравали визначальну роль у суспільстві, оскільки, здійснюючи правосуддя в роки громадянської війни, зміцнювали державницькі наміри українського народу. Діяльність військових судів часів гетьманату будувалася за принципом спеціалізації, визначеної законодавчим органом, через інститут підвідомчості справ військовим судам. Водночас за Гетьманату посилився вплив військового режиму на судочинство, що зумовило репресивний характер правосуддя. Наслідком цього стало віднесення за правилами виняткової підсудності до компетенції військових судів справ щодо цивільних осіб, в тому числі і священнослужителів, які не були пов'язані військово-управлінськими відносинами з українською армією (див. також “Додаток Е”).

Після повалення Гетьманату Директорія УНР продовжувала спроби становлення судової влади. Так, Законом від 21 грудня 1918 року було ухвалено: “Суд на території Української Народньої Республіки провадиться іменем Української Народньої Республіки” [45] ⁾ [45] Закон Української Народньої Республіки "Про судове провадження" 21 грудня 1918 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1918. - 21 грудня.⁾, а 2 січня 1919 року було прийнято Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного Сенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Надвищий Суд Української Народньої Республіки” на підставі Закону Центральної Ради від 2 грудня 1917 року” [46] ⁾ [46] Закон Української Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного Сенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд Української Народньої Республіки” на підставі закону Центральної Ради від 2 грудня 1917 року” // Вістник Української Народньої Республіки. - 1919. - 9 січня.⁾. До складу Надвищого Суду, що діяв у складі трьох департаментів: цивільного, карного та адміністративного і виконував також касаційні функції Головного воєнного суду, було залучено тих генеральних суддів, які були обрані Центральною Радою.

Директорія і надалі проводила реорганізацію судової системи. Так, 24 січня 1919 року було ухвалено Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів Київського Апеляційного Суду”. Цим законом було скасовано Закон “Про судові Палати і Апеляційні Суди”, а також закони Центральної Ради від 17 грудня 1917 року “Про заведення Апеляційних Судів” і від 23 грудня 1917 року “Про умови обсуджування і порядок обрання Суддів Генерального і Апеляційного Судів”. Також було скасовано судові палати з утворенням Харківського та Одеського апеляційних судів та відновлено роботу Київського апеляційного суду. Цим Законом було надано право Одеському апеляційному суду розглядати скарги на постанови Одеського комерційного суду [47] ⁾ [47] Закон Української Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів Київського Апеляційного Суду” 24 січня 1919 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1919. - 29 січня.⁾ (див. також “Додаток Ж”).

Визначальним в аспекті військового судового устрою був наказ від 22 листопада 1918 року [48] ⁾ [48] Наказ “Про створення військових польових судів” від 22 листопада 1918 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1918. - 17 грудня.⁾ про створення військових польових судів: “На основі постанови Директорії Української Народньої Республіки, Головна Команда Українських Республіканських Військ утворює військові польові суди при окремих частинах у складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секретаря”. Смертні вироки повинні були затверджуватися комендантом окремої частини, при якій було створено суд, якщо ця частина перебувала на фронті, або в місці, де було оголошено воєнний стан. В усіх інших випадках смертний вирок затверджувався Отаманом Землі.

Наказом командира Осадного корпусу від 17 грудня 1918 року було визначено компетенцію військових польових судів. Їм були підсудні справи щодо військових і цивільних осіб у випадках вчинення вбивства, розбою, грабежу, підпалу, зґвалтування, збройного нападу на військових, варту і цивільних урядовців, озброєного опору владі тощо. Крім зазначених складів злочинів цим судам були підсудні всі справи щодо військових при вчиненні ними як військових, так і загальнокримінальних злочинів [49] ⁾ [49] Наказ командира Осадного корпусу від 17 грудня 1918 року “Про доповнення наказу з 15 грудня 1918 року ч.2 і на підставі п.12 розділа і додатку до положення про польове управління військ в військовий час (видання 1914 року)” // Нова Рада. - 1918. - 19 грудня.⁾. Згідно з наказом від 20 грудня 1918 року було утворено два військово-польові суди: перший при коменданті м. Києва і другий при штабі першої січової стрілецької дивізії, у складі голови - військового правника та членів - двох дійсних і двох запасних. Компетенція цих судів була визначена так: “Карні справи, які виникають у військових частинах, інституціях, залогах належать до компетенції польового суду при штабі першої січової стрілецької дивізії, а решта справ - до компетенції польового суду при коменданті м. Києва [50] ⁾ [50] Наказ командира Осадного корпусу “Про утворення військово-польових судів” від 20 грудня 1918 року // Відродження. - 1918. - 19 грудня.⁾ ”. Щодо військово-польових судів доби Директорії, то потрібно зазначити, що спеціалізація цих судів вбачається у суб'єкті судочинства - військові і цивільні особи, які скоїли злочини, зазначені в наказі від 22 грудня 1918 року [51] ⁾ [51] Наказ командира Осадного корпусу “Про військові злочини і підсудність військово-польових судів” від 22 грудня 1918 року // Відродження. - 1918. - 23 грудня.⁾. Підкреслимо, що у справах стосовно військових осіб суб'єктом судочинства був спеціальний суб'єкт - командири, старшини і козаки - особи, які перебували у військово-управлінських відносинах з державою. Компетенція цих судів на цивільних осіб поширювалася в разі вчинення ними злочинів, зазначених вище.

Визнаючи своє військово-політичне положення дуже складним, Директорія під натиском, з одного боку, військ більшовиків, а з другого - польських, була змушена залишити Київ і переїхати до Проскурова, а далі до Тернополя. Майбутнє її було визначено Ризьким мирним договором, за яким Польща визнала український радянський уряд.

В цілому, судова реформа, проведена Директорією УНР фактично повернула систему судочинства на засади, визначені Центральною Радою. Про це свідчить відновлення діяльності апеляційних судів, Генерального Суду зі зміною назви, відображення спеціалізації суддів у межах цього суду шляхом створення відповідних департаментів за галузевою ознакою та функціонування Головного Воєнного суду в його складі, проте спостерігалось зменшення питомої ваги цивільного судочинства, оскільки свідчень діяльності мирових суддів досліджені історичні документи не містять. Відсутні й відомості про функціонування місцевих судових установ адміністративної юстиції, хоча в складі Надвищого Суду УНР створювався адміністративний департамент.

На даному етапі історичного розвитку судової системи України домінуюче становище посідали військові суди. Своєрідність здійснення ними правосуддя та право затвердження в умовах війни смертних вироків військовим командуванням свідчать про значний вплив військової територіальної влади на судову. Створення військових судів з міжгалузевою компетенцією, повноваження яких поширювалися фактично на всі правовідносини адміністративного, цивільного, кримінального та військового характеру, свідчить про фактичну заміну правосуддя репресивним військовим судочинством.

У період з 25 жовтня 1917 року по 4 січня 1918 року, до видання перших урядових декретів радянської влади про суд в Україні були створені нові суди з різними назвами та компетенційними ознаками [52] ⁾ [52] Постановление Полтавского Совета революции № 3 “О создании революционного суда” // Известия Полтавского Совета революции. - 1917. - 8 июня.⁾, [53] ⁾ [53] Декрет Совета рабочих депутатов г .Одессы “О революционном трибунале” // Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. - 1917. - 5 декабря.⁾, [54] ⁾ [54] Постановление Рабочего комитета Северно-Донецкой железной дороги “О Чрезвычайном революционном трибунале” // Наш Юг. - 1918. - 20 февраля.⁾.

Постановою Народного секретаріату “Про введення народного суду в Україні” від 4 січня 1918 року передбачалася ліквідація старої судової системи. [55] ⁾ [55] Сусло Д.С. Історія судочинства Радянської України. - К.: Наукова думка, 1969.- С. 93. - 231 с.⁾. Здійснення цього доручалося особливим комісарам, обраним Радами на місцях. Формуючи судову систему, радянська влада 13 січня 1918 року припинила діяльність Харківського окружного суду, були ліквідовані судові установи в Полтаві [56] ⁾ [56] Постановление Харьковского Совета рабочих депутатов “О ликвидации мировых судов и мировых судей” // Весник советской юстиции. - 1918 год. - №№ 21-22. - С.704.⁾, а 19 лютого 1918 року - Київська судова палата та інші судові органи в місті [57] ⁾ [57] Декрет Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов “О ликвидации судебных палат, окружного, военно-окружного и мировых судов” // Голос солдата. - 1918. - 20 февраля.⁾. Принципи організації нового суду в Україні були в основному такими ж, як і в РРФСР: виборність суддів, колегіальність суду, введення інституту загальногромадського обвинувачення і захисту в суді та відкритий розгляд справ.

Відповідно до постанови “Про введення народного суду на Україні” створювалися дільничні народні суди з розрахунку один на 10000 осіб, а також повітові і міські суди. Суди другої інстанції не створювалися, хоча кожна справа могла бути переглянута тим же судом при виявленні нових істотних для вирішення справи обставин. Постанова від 4 січня 1918 року передбачала організацію революційних трибуналів, компетентних вирішувати тільки кримінальні справи. Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 року визначило обрання цих трибуналів радами у складі постійного голови, двох його заступників і 12 членів [58] ⁾ [58] Положение о революционном трибунале от 23 января 1918 года // Донецкий пролетарий. - 1918. - 27 января. ⁾. Строк їх повноважень обмежувався трьома місяцями, однак Радам надавалося право в будь-який час позбавляти суддів повноважень і призначати нові вибори. Як і в народних судах, рішення переглядалися лише за нововиявленими обставинами тими ж революційними трибуналами. Відсутність касаційної інстанції і позбавлення права на оскарження вироків революційних трибуналів і народних судів були безумовними недоліками організації судових органів УРСР, і вже І з'їзд народних суддів висловився за введення порядку оскарження і перегляду вироків народних судів [59] ⁾ [59] Постановление І съезда народных судей № 2 // Известия Юга. - 1918. - 15 февраля.⁾.

У нейтральній зоні (між РРФСР і територією України, зайнятою німецькими військами) у 1918 році відбулося формування частин Української Червоної Армії. Складність обстановки на фронтах громадянської війни вимагала зміцнення військової дисципліни, що зумовило створення в УЧА військових трибуналів, до яких входили: ротні, полкові, загальноармійські військові трибунали та армійський касаційно-апеляційний відділ, що здійснювали правосуддя колегіально [60] ⁾ [60] Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про створення особливих військових трибуналів в Українській Червоній Армії” // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.8.⁾. В розвиток угоди від 1 червня 1919 року між УРСР і РРФСР про об'єднання діяльності двох республік, ці військові трибунали були переформовані і відповідно до Положення про революційні військові трибунали ввійшли в єдину систему революційних військових трибуналів об'єднаної Червоної Армії Радянських республік.

Важливим правовим актом в УРСР цього періоду був декрет РНК УРСР від 14 лютого 1919 року “Про суд”, згідно якого були ліквідовані суди, поновлені Центральною Радою і Директорією [61] ⁾ [61] Декрет Ради Народних Комісарів УРСР “Про суд”; “Про Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали в УРСР” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.14.⁾, та затверджено Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР. За цим Положенням в Україні створювалися дві самостійні судові системи: народні суди і ради народних суддів та революційні трибунали [62] ⁾ [62] Декрет Ради Народних Комісарів УРСР “Про Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали в УРСР” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.14.⁾.

Компетенція народних судів полягала у вирішенні цивільних і кримінальних справ, крім тих, які були віднесені до підсудності революційних трибуналів. Вводився касаційний порядок оскарження вироків і рішень народних судів, що безперечно стало позитивним аспектом судової організації. Судом касаційної інстанції виступали ради народних суддів. Ці суди за участю народних засідателів розглядали справи не лише в касаційному порядку, а й по суті, тобто як суди першої інстанції, в разі скасування вироку [63] ⁾ [63] Інструкція Наркомату юстиції УРСР “Про введення касаційного перегляду справ” від 12 травня 1919 року. - С. 249-256. ⁾.

Відповідно до Тимчасового положення від 14 лютого 1919 року компетенція революційних трибуналів визначалася вирішенням справ про контрреволюційні злочини, саботаж, спекуляцію, зловживання службовим становищем. Окремі справи про службові злочини революційні трибунали могли передавати для розгляду народним судам. У засобах виявлення істини та в застосуванні мір покарання революційні трибунали не обмежувалися, а вироки виносилися більшістю голосів і оскарженню не підлягали. Питання про помилування і пом'якшення покарання засудженим революційними трибуналами міг вирішувати лише Тимчасовий робітничо-селянський уряд УРСР.

У процесі подальшого судового будівництва 26 жовтня 1920 року було прийнято нове Положення про народний суд, згідно з яким кандидати в судді повинні були мати необхідний рівень теоретичної і практичної підготовки, а також вводився порядок затвердження і дострокового відкликання народних суддів, обраних радами на місцях [64] ⁾ [64] Центральний державний архів Української РСР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1920 рік.⁾.

На підставі зазначеного вище договору про об'єднання діяльності УРСР та РРФСР на залізницях України створювалися революційні військово-залізничні трибунали (у Харкові, Києві, Катеринославі та Одесі) [65] ⁾ [65] Постанова Ради оборони РРФСР “Про затвердження Положення про революційні військові трибунали залізниць” від 15 квітня 1920 року // ЦДАЖР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1920 рік.⁾. Ці трибунали розглядали кримінальні справи не лише про злочини, спрямовані на підрив роботи транспорту, а й усі інші кримінальні справи, які були пов'язані з транспортом і особами, що його обслуговували. Положенням про судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 року військові і військово-транспортні трибунали були віднесені до відання Верховного Суду СРСР, створення якого передбачалося найближчим часом у зв'язку з утворенням СРСР [66]. Залізничні лінійні суди були створені згідно з цим Положенням і входили до судової системи УРСР на своєрідних засадах, оскільки, як суди республіки, виносили вироки іменем Української РСР, однак касаційною і наглядовою інстанцією для них була створена в складі Верховного Суду СРСР транспортна колегія [67] ⁾ [67] Постановление ЦИК и СНК СССР “О передаче железнодорожных линейных судов из ведения союзных республик Верховному Суду СССР” от 27 августа 1932 года // СЗ СССР. - 1933. - № 55. - Ст.324. ⁾.

Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 листопада 1930 року “Про залізничні лінійні суди” для посилення боротьби зі злочинами, що загрожували роботі транспорту, наближення розгляду справ про такі злочини до місця їх вчинення і прискорення їх провадження, а також з метою залучення до боротьби зі злочинністю на транспорті громадськості у Києві, Харкові і Дніпропетровську (за місцем знаходження управлінь залізниць Південно-Західної, Південної і Сталінської) були створені залізничні суди [68] ⁾ [68] Постановление ЦИК и СНК СССР “Об образовании железнодорожных линейных судов” от 27 ноября 1930 года // СЗ СССР. - 1930. - № 57. - С.601.⁾. Компетенція цих судів поширювалася на вирішення кримінальних справ про злісне порушення працівниками транспорту трудової дисципліни; про порушення і недотримання правил руху або нещасні випадки з людьми; про злочини, що викликали скупчення у місцях розвантаження порожняка, а також простій вагонів і затримання в парках зайвих вагонів тощо [69] ⁾ [69] Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УРСР (1922-1934): історико-правовий аналіз. - Автореф. дис...канд. юрид.наук: 12.00.01/ Інст-т держави і права ім.В.М.Корецького. - Київ. - 2001. - 19 с.⁾.

Виходячи з процесів трансформації суспільства і судової інфраструктури в період становлення радянської влади в Україні зазначимо, що на розвиток правосуддя у 1918-1922 р.р. суттєво вплинули кілька негативних факторів: наслідки громадянської війни та занепад народного господарства; так звана революційність судочинства, що фактично зумовило на початковому етапі відсутність права на оскарження судових рішень; підпорядкування правосуддя радам, які в більшості не були компетентними в питаннях підбору суддівських кадрів, створення і розбудови судової системи; домінантність військово-управлінських відносин щодо підтримання високого рівня військової дисципліни в умовах ведення бойових дій і, як наслідок цього - відокремленість військових судових органів від загальної системи судів; надмірно велика кількість нормативно-правових актів з питань організації правосуддя.

В цей же час в Україні діяла система особливих військових трибуналів, які мали компетенцію по розгляду дисциплінарних проступків та кримінально-караних діянь військовослужбовців. Ця досить консервативна система судів була відокремлена від інших судових органів, перебуваючи під значним впливом військового командування, хоча суб'єктам їх судочинства надавалася можливість оскарження судових рішень до вищих судових інстанцій військової юстиції.

Виходячи з надзвичайної важливості транспортних комунікацій у період війни та відбудови народного господарства від наслідків воєнних дій, в Україні були створені військово-залізничні трибунали і залізничні лінійні суди. Ці фактично відомчі судові органи мали компетенцію по розгляду кримінальних справ на транспорті, вчинених працівниками транспорту та особами, які були пов'язані з його роботою. Наведене свідчить про поступове зміщення акцентів організації судової системи від суб'єктної спеціалізації судів до впровадження елементів їх спеціалізації за галузевим інститутом певної галузі права. Значимість цих судів підтверджується і тим, що діяльність, пов'язана з роботою чи з обслуговуванням залізничного транспорту, була пріоритетною умовою забезпечення дієздатності правлячого режиму, тому з утворенням СРСР вказані судові органи були вилучені із системи українського правосуддя.

Для подальшого розвитку системи правосуддя України у період 1922-1957 р.р характерним є відхід від усталених демократичних принципів правосуддя, що зумовлювалося каральною діяльністю владної верхівки.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 року ліквідовувалася судова колегія ОДПУ при РНК СРСР і справи, які розслідувалися органами НКВС СРСР, НКВС союзних республік і їх місцевими органами, передавалися на розгляд спеціальних судових колегій обласних судів у складі головуючого і двох постійних членів [70] ⁾ [70] Постановление ВУЦИК и СНК СССР “О создании специальных коллегий” от 10 июля 1934 года // СЗ СССР. - 1934. - № 36. - Ст.284.⁾. При колегії ДПУ УРСР існувала особлива нарада, що розглядала справи про адміністративне вислання так званих соціально-небезпечних елементів, застосовуючи адміністративну санкцію реального виконання, особливість якої полягала в застосуванні не тільки адміністративно-правових, а й кримінально-правових норм. Прикладом служить справа К., яка постановою особливої наради при ДПУ УРСР від 7 липня 1937 року була виселена на спецпоселення з конфіскацією майна у зв'язку з тим, що вона перебувала у громаді єговістів [71] ⁾ [71] Архів Верховного Суду України за 1998 рік. - Справа № 6р-213п-98.⁾.

До підсудності спеціальних колегій відносилися кримінальні справи про державні (контрреволюційні) злочини. Спеціальна колегія Верховного Суду УРСР була касаційною інстанцією для спеціальних обласних судів та Головного суду Молдавської АРСР і судом першої інстанції по розгляду справ про державні злочини особливої важливості.

Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР в Українській РСР було створено два водно-транспортних суди: Чорноморського морського басейну і Дніпровського річкового басейну [72] ⁾ [72] Постанова ЦВК і РНК СРСР “Про утворення водно-транспортних судів” від 13 квітня 1934 року // ЗЗ СРСР. - 1934. - № 33. - Ст.251.⁾. До їх компетенції відносилися справи про державні і особливо небезпечні злочини проти порядку управління на водному транспорті; про порушення працівниками водного транспорту трудової дисципліни; порушення правил утримання шляхів, невиконання розпоряджень, що потягло аварію, пошкодження чи знищення шляхових споруд, нещасні випадки з людьми тощо. Водно-транспортні суди з часу їх організації були загальносоюзними судами і вироки виносили іменем СРСР. Касаційною інстанцією для них була водно-транспортна колегія Верховного Суду СРСР.

Війна поставила перед судовими органами нові завдання. 22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про воєнний стан” [73] ⁾ [73] Указ Президиума Верховного Совета СССР “О военном положении” от 22 июня 1941 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1941. - № 20.⁾, в якому було зазначено, що як виняток з діючих правил щодо розгляду судами кримінальних справ, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів. Згідно з цим Указом їм були підсудні справи про державні злочини; про злочини, передбачені Законом від 7 серпня 1932 року “Про охорону громадської (соціалістичної) власності”; про злочини, вчинені військовослужбовцями; про розбій; про умисні вбивства; про насильне звільнення з установ ув'язнення та з-під варти; про ухилення від виконання загального військового обов'язку; про опір представникам влади; про незаконну купівлю, продаж і зберігання зброї та про крадіжки зброї.

Прикладом діяльності військових трибуналів в роки війни може служити справа Т., засудженого вироком військового трибуналу 7-ої стрілецької бригади Резервного фронту від 15 березня 1943 року за ст.ст.54-10, 216-16 п.”в” КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 20 липня 1943 року вирок залишено без зміни. Судом Т. визнано винним у порушенні правил несення служби в добовому наряді та висловлюванні у присутності бійців терористичних погроз щодо командирів. Пленум Верховного Суду України, розглядаючи справу в порядку реабілітації, зазначив, що Т. на слідстві і в суді визнав себе винним і показав, що в лютому 1943 року, будучи днювальним штабу, не виконав наказ командира роти П. щодо чистки зброї та образив його. Отже, дії Т. правильно були кваліфіковані судом за ст.216-16 п.”в” КК УРСР. Однак за ст.ст.54-10 КК УРСР Т. засуджено необгрунтовано, оскільки він не мав намірів на здійснення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади. Пленум Верховного Суду України скасував зазначені судові рішення щодо Т. в частині засудження його за ст.54-10 КК УРСР, а справу закрив на підставі п.2 ст.6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину і постановив вважати його засудженим за ст.216-16 п.”в” КК УРСР на 2 роки позбавлення волі, а на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1945 року “Про амністію…” звільненим від покарання [74] ⁾ [74] Архів Верховного Суду України за 1999 рік. - Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 вересня 1999 року № 7р-214п-99. ⁾.

Надалі до підсудності військових трибуналів були віднесені справи про терористичні акти проти сільського активу; про злочини громадян, які перебували у винищувальних батальйонах; про злочини громадян, які перебували у частинах народного ополчення з відривом від виробництва; про поширення у воєнний час брехливих чуток тощо. У місцевостях, де за умовами бойових дій не функціонували загальні суди, військові трибунали розглядали всі кримінальні справи. Крім того, вищим військовим посадовим особам надавалося право передавати на розгляд цих трибуналів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені Кримінальними кодексами союзних республік, якщо командування визнавало це за необхідне, виходячи з обставин воєнного часу.

Відповідно до зазначеного вище Указу від 22 червня 1941 року лінійні суди залізничного і водного транспорту були реорганізовані у військові трибунали відповідних залізниць та морських і річкових басейнів. Військовим трибуналам округів (Київського, Одеського і Харківського) підпорядковувалися військові трибунали з'єднань (дивізій, армій, корпусів), що формувалися на їх території та військові трибунали гарнізонів, а військовим трибуналам фронтів підпорядковувалися трибунали діючих військових з'єднань (армій, корпусів, дивізій тощо) і гарнізонів прифронтової смуги, які обслуговували частини діючої армії та їх тили. Зазначеним Указом була поширена субординаційна підсудність.

Військові трибунали залізниць (Південно-Західної, Південної, Одеської і Сталінської) та Дніпровського річкового басейну, зважаючи на те, що вони з перших днів війни діяли в місцевостях, оголошених на воєнному стані, підпорядковувалися військовим трибуналам фронтів за територіальністю, а військовий трибунал Чорноморсько-Азовського басейну підпорядковувався військовому трибуналу Чорноморського флоту. На території України також було створено Військовий трибунал Українського округу НКВС, якому підпорядковувалися військові трибунали військ НКВС, що створювалися ще до початку війни у всіх областях УРСР. Наведемо приклад із судової практики.

Вироком військового трибуналу військ НКВС Київського військового округу від 31 липня 1941 року Т. засуджено за ст.206-17 КК УРСР до смертної кари. Ухвалою трибуналу Українського округу НКВС від 2 вересня 1941 року вирок залишено без зміни. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 29 вересня 1941 року вирок змінено і смертну кару Т. замінено на 10 років позбавлення волі. Судом Т. визнано винним у тому, що він, працюючи на посаді начальника відділу Харківського обласного управління державної безпеки, при допиті Ф. одержав від нього інформацію про те, що О. і Г. займаються контрреволюційною діяльністю. Не перевіривши показання Ф. та незважаючи на повідомлення підлеглих йому працівників НКВС про їх неправдивість, Т. дав вказівку на арешт шести осіб. Провівши розслідування з грубими порушеннями кримінально-процесуального законодавства, Т. за відсутності доказів вини О., Б., Л., Г., С. і Ш. склав довідки про їх винність. Внаслідок сфальсифікованої ним кримінальної справи О, Л. та Г. були засуджені до смертної кари, С. і Ш - до позбавлення волі, а Б. незаконно утримувався під вартою 14 місяців [75] ⁾ [75] Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика / За редакцією В.Т.Маляренка - К.: Юрінком,, 1997. - С.450. - 461 с.⁾.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 квітня 1943 року всі робітники і службовці залізничного транспорту оголошувалися мобілізованими на період війни. За злочини по службі вони несли відповідальність як військовослужбовці за законами воєнного часу. Справи про злочини, скоєні цими особами, були підсудні військовим трибуналам. З 9 травня 1943 року чинність цього Указу була поширена і на весь морський та річковий транспорт [76] ⁾ [76] Указ Президиума Верховного Совета СССР “Об объявлении рабочих и служащих железнодорожного транспорта мобилизованными на период войны” от 15 апреля 1943 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1943. - № 5. - С.23. ⁾.

Протягом 1943-1944 р.р. територія України була повністю визволена від німецьких військ, в тому числі і Закарпатська Україна. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся з'їзд народних комітетів, за маніфестом якого Закарпатська Україна возз'єднувалася з УРСР, було обрано народну раду, яка створила і судову систему. У 13 округах Закарпаття та містах Ужгороді і Мукачеві відповідно до побудови судових органів УРСР було засновано народні суди, в Ужгороді - вищий народний суд, а також спеціальний суд, як суд першої інстанції для розгляду справ про злочини німецько-угорських військ проти народу Закарпаття. Цей суд розглядав підсудні йому справи колегіально в складі 5 осіб - трьох постійних суддів і двох народних засідателів. 29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, за яким Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР, і після цього вищий суд і його складова частина - спеціальний суд, були реорганізовані в Закарпатський обласний суд.

В 1948 році у м. Києві було створено спеціальний табірний суд, юрисдикція якого поширювалася на територію України щодо розгляду справ у місцях ув'язнення. Обласні військові трибунали військ МВС розглядали кримінальні справи, слідство в яких проводилося органами МВС і МДБ, а після ліквідації в 1953 році особливої наради при МВС СРСР ліквідовувалися ці судові установи і табірний суд, діяльність яких звужувала повноваження судів республіки. У 1957 році залізничні лінійні і водно-транспортні суди були об'єднані у транспортні суди, а в складі Верховного Суду СРСР створена транспортна колегія [77] ⁾ [77] Закон СССР “О ликвидации линейных и окружных судов на железнодорожном и водном транспорте” от 12 февраля 1957 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1957. - № 4/84. - Ст.86.⁾.

Розвиток судової системи СРСР і України, зокрема, у післявоєнні часи пов'язаний із вдосконаленням загальносоюзного і українського судово-процесуального законодавства та поступово і повільного відновлення демократичних інститутів судочинства.

У грудні 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік [78] ²⁾ [78] Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.12.⁾, Основи кримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік [79] ⁾ [79] Основи кримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.6.⁾, Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [80] ⁾ [80] Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.15.⁾, Положення про військові трибунали [81] ⁾ [81] Закон СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.14.⁾, а також Закони “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” [82] ⁾ [82] Закон СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.8.⁾ та “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” [83] ⁾ [83] Закон СРСР “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.10.⁾.

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 року прийняла Закон “Про судоустрій Української РСР” [84] ⁾ [84] Закон Української РСР “Про судоустрій Української РСР” від 30 червня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1960. - № 23. - Ст.176.⁾, ст.10 якого було визначено, що всі справи в судах першої інстанції розглядаються колегіально в складі одного судді та двох народних засідателів. Відповідно до ст.28 цього Закону в судах другої інстанції передбачалася спеціалізація суддів з розгляду певних категорій справ у межах одного міжгалузевого суду, оскільки цивільні та кримінальні справи в касаційному порядку і в порядку нагляду вирішувалися колегіями суддів у складі трьох осіб. Згідно зі ст.ст.36-39 Закону Верховний Суд Української РСР діяв у складі судових колегій з розгляду цивільних і кримінальних справ та Пленуму Верховного Суду УРСР, який мав повноваження вирішувати справи в порядку нагляду відповідно до ЦПК та КПК УРСР.

28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси з введенням їх у дію з 1 квітня 1961 року [85] ⁾ [85] Закон Української РСР “Про затвердження Кримінального кодексу Української РСР” від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 14-15.⁾, [86] ⁾ [86] Закон Української РСР “Про затвердження Кримінально-процесуального кодексу Української РСР” від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 14-15.⁾. У грудні 1961 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи цивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік і Основи цивільного судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [87] ⁾ [87] Основи цивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961 - № 50. - Ст. 525-526.⁾, а 18 липня 1963 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси УРСР [88] ⁾ [88] Закон Української РСР “Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР” від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1964 - № 50. - Ст. 525-526.⁾, [89] ⁾ [89] Закон Української РСР “Про затвердження Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1964 - № 50. - Ст. 525-526.⁾.

Згідно з Законом СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року до їх підсудності, крім справ про військові злочини, були віднесені справи про шпигунство, а всі інші кримінальні справи були підсудні системі загальних судів УРСР. Щодо цивільних справ, то військові трибунали розглядали цивільні позови військових частин (установ), державних і громадських організацій, а також окремих громадян про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної їм вчиненням злочину, але тільки при провадженні кримінальних справ [90] ⁾ [90] Закон СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.14.⁾.

Відповідно до змін до зазначеного Закону підсудність цих судів була розширена за рахунок справ стосовно осіб офіцерського складу, прапорщиків (мічманів), осіб сержантського та рядового складу органів служби державної безпеки, а також осіб сержантського і рядового складу конвойної охорони МВС СРСР, які комплектувалися за призовом. Закон також містив норму, згідно з якою, коли у місцевостях, де в силу виключних обставин не діяли суди загальної юрисдикції, військові трибунали розглядали всі кримінальні і цивільні справи. Крім того, згідно з вказаним Законом при обвинуваченні особи чи групи осіб у скоєнні декількох злочинів, якщо справа хоча б за одним з них підсудна військовому трибуналу, а про інші - будь-якому іншому суду, то справа про всі злочини розглядалася військовим трибуналом. Коли при обвинуваченні групи осіб у скоєнні одного чи декількох злочинів, якщо справа у відношенні хоча б одного з обвинувачених була підсудна військовому трибуналу, а у відношенні до інших - будь-якому іншому суду, то справа стосовно всіх обвинувачених розглядалася також військовим трибуналом. Таким чином, до компетенції військової судової системи належав розгляд кримінальних справ, і спір про право вирішувався тільки щодо правовідносин, які випливали з кримінальної і військово-кримінальної галузі права.

Виходячи з аналізу законодавчої бази з питань побудови і функціонування судової системи України 1922-1957 р.р. зазначимо, що в цей період система українських судів фактично була замінена судами союзного підпорядкування. В аспекті дисертаційного дослідження зауважимо, що організація системи судів у цей період обумовлювалася необхідністю створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об'єктів народного господарства. Разом з цим, у цей же період створювалися спеціальні структури за суб'єктним характером з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС та МВС). В умовах тоталітарного режиму ці суди повністю ігнорували демократичні принципи правосуддя.

При формуванні системи судових органів принцип “доцільності”, який базувався на партійно-адміністративних методах впливу на суспільство, став домінуючим. У цей період судова влада стала одним з інструментів досягнення панування владної верхівки над народними масами. Зазначимо, що громадянська і друга світова війна наклали свій негативний відбиток на створення і функціонування судових органів, які змушені були відстоювати партійно-політичні інтереси держави та ігнорували розвиток прогресивних форм правосуддя, відображаючи у своїй діяльності пріоритетність інтересів владних кіл. Держава продовжувала судову політику, яка сформувалася в перші роки радянської влади, відстоюючи визначальні, на її думку, напрямки розвитку суспільства.

Важливе значення для діяльності судової системи мали військові трибунали часів війни. Вбачається переорієнтація поглядів держави щодо її судової політики до збільшення питомої ваги військового правосуддя з метою утвердження дисципліни і правопорядку в суспільстві за умови ведення бойових дій. Крім того, звертаємо увагу на розширення компетенції цих судів за рахунок віднесення до їх підсудності цивільних осіб та справ, які за нормальних умов до їх підсудності не належали, що було необхідним під час виникнення суспільних катаклізмів світового і місцевого масштабу.

Суттєвих змін судова система України зазнала в період створення і вдосконалення національного процесуального законодавства 1961-1991 р.р. Безперечним її здобутком стало прийняття нових Кримінального, Цивільного і відповідних процесуальних кодексів, Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року та ліквідація різного роду спеціальних судових органів. Це зумовлювалося позитивними змінами в організації державної влади та змінами поглядів партійно-номенклатурної верхівки щодо засобів реалізації політики партії і держави. Судова система України, як складова системи судів колишнього СРСР, практично нічим не відрізнялася від організації судових органів в інших республіках, проте, в умовах командно-адміністративної системи Верховний Суд УРСР діяв як вищий суд для судів республіки, в якому була запроваджена внутрішня спеціалізація суддів по розгляду певних категорій справ. Така ж побудова була властива й обласним судам.

З проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України [91] ⁾ [91] Постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року “Про проголошення незалежності України” // Відомості Верховної Ради України . - 1991. - № 38. - Ст.502. ⁾ та з прийняттям нової Конституції України [92] ⁾ [92] Конституція незалежної України: у 3 кн. / Під заг. ред. С.Головатого. - К.: Право. Українська правнича фундація, 1999. - 480 с.⁾ почався процес реорганізації судової системи. Верховною Радою України до Конституції України Законом України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” [93] ⁾ [93] Закон України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” // Відомості Верховної Ради України . - 1994. - № 26. - Ст.202.⁾, а також до Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року [94] ⁾ [94] Закон Української РСР “Про судоустрій Української РСР” // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1981. - Додаток до № 24. - Ст.357.⁾ були внесені зміни та доповнення Законами України від 17 червня 1992 року [95] ⁾ [95] Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР” // Відомості Верховної Ради України . - 1992 . -№ 35. - Ст.508.⁾ та від 24 лютого 1994 року [96] ⁾ [96] Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР” // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст.204. ⁾. Виходячи з цього, загальними судами в судовій системі України було визначено Верховний Суд України, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, міжобласний суд, Київський і Севастопольський міські суди, міжрайонні (окружні) суди, районні (міські) суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил України та гарнізонів.