Юрисдикція судів України за спеціалізацією

У більшості країн, де створювалися суди по справах неповнолітніх, їх діяльність діставала схвалення офіційної влади, але в Росії зусилля прогресивних сил з цього питання фактично ігнорувалися царським урядом. Однак, необхідно вказати і на позитивні сторони діяльності таких судів у Росії, до яких ми відносимо: розгляд справ щодо неповнолітніх одноособово суддею; виборність спеціалізованого мирового судді за однаковою процедурою виборів інших мирових суддів; вимоги щодо професійної підготовки судді в області дитячої та підліткової психології; відсутність гласності судового розгляду та формального обвинувачення у вчиненні злочину; спрощена процедура розгляду справи у формі бесіди з підлітком за участю піклувальника; оскарження рішення суду з дотриманням особливих правил судової процедури. Вказані процесуальні особливості характерні для англо-саксонської моделі правосуддя по справах неповнолітніх, хоча вони дотримувалися в Росії при наявності в країні континентальної системи права.

На даний час зміни, що відбуваються у правосудді по справах неповнолітніх, переважно стосуються національних законодавств, що регулюють судову діяльність, кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, судовий захист їх прав. Значна частина цих змін пов'язана з завданнями кримінальної політики щодо неповнолітніх, яка виражає загальні процеси в державній і правовій політиці. Основна причина, що приводить у дію механізм зміни усталених моделей суду стосовно неповнолітніх, полягає у “недостатній ефективності такого правосуддя як засобу боротьби з правопорушеннями та інструмента охорони прав особистості” [232] ⁾ [232] Мельникова Е.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминологии; Учеб. пособие. - М.: Дело, 2000. - С. 147. - 272 с. ⁾.

Велике значення для правосуддя щодо неповнолітніх мають так звані “Пекінські правила”, в яких сформульовані загальні соціально-економічні умови, що оцінюються міжнародним співтовариством як сприятливі для розвитку неповнолітніх та молоді. Цими Правилами дано поняття неповнолітнього правопорушника, статусного правопорушення (тобто, ті що можуть вчинюватися тільки або неповнолітніми, або дорослими); вік кримінальної відповідальності (загалом враховуються аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості); мети правосуддя щодо неповнолітніх, забезпечення конфіденційності судового розгляду справи щодо неповнолітнього тощо [233] ⁾ [233] Права человека: Сборник международных договоров. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (“Пекинские правила”). Приняты резолюцией 40/33 Генеральной Ассамблеи от 29 ноября 1985 года. М.: БЕК, 1996. ⁾.

На нашу думку, позитивне значення “Пекінських правил” полягає у спробі вирішення на міжнародному рівні проблем неповнолітніх та визначення особливостей правосуддя стосовно дітей, підлітків і молоді. Крім того, “Пекінські правила” ініціювали прийняття ряду інших міжнародно-правових документів, що стосуються неповнолітніх, зокрема Керівних принципів ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх [234] ⁾ [234] Права человека: Сборник международных договоров. Руководящие принципы Организации Объединенных Наций для предупреждения преступности среди несовершеннолетних (“Эр-Риядские руководящие принципы”). Приняты и провозглашены резолюцией 45/112 Генеральной Ассамблеи от 1 декабря 1990 года. М.: БЕК, 1996.⁾ і Правил ООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі [235] ⁾ [235] Правила Организации Объединенных Наций, касающиеся защиты несовершеннолетних, лишенных свободы от 14 декабря 1990 года. ООН. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорок пятая сессия. Дополнение № 49. - С.275-283. - 338 c.⁾.

Судовий захист підлітків у більшості країн світу здійснюється спеціалізованими судами у справах неповнолітніх. Такі судові установи функціонують у Німеччині, Франції, Австрії, Японії тощо. Особливості їх організації, компетенція та процесуальні форми діяльності зумовлені наявністю додаткових гарантій захисту інтересів неповнолітніх учасників кримінального судочинства і завданнями перевиховання підлітків, які вчинили протиправне діяння та усунення факторів негативного впливу на них.

Зокрема, ставляться додаткові вимоги до кандидатів на суддівську посаду, і суддями цих судів, як правило, можуть бути особи, які мають спеціальні знання з проблем молоді та виявляють до неї інтерес з питань виховання, опікування тощо. Крім того, при цих судах працює спеціальний персонал, що сприяє виконанню покладених на них завдань шляхом здійснення програмованого обстеження правопорушників, нагляду за ними та надання соціальної допомоги.

Для прикладу можна навести досвід функціонування сімейних судів у Японії та опікунських судів Австрії. Так, юрисдикція сімейного суду Японії поширена на злочини й інші правопорушення неповнолітніх; на злочини дорослих, що заподіюють шкоду неповнолітнім; на всі питання сімейного права, що пов'язані із захистом прав та інтересів неповнолітніх; на питання нагляду та піклування за неповнолітніми, їх навчання, поведінки, оздоровлення сімейної обстановки тощо. Такі суди є самостійними в системі районних судів і їм підсудні справи щодо неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 20 років, а також важковиховуваних соціально неадаптованих осіб такого ж віку. Справи розглядаються за дещо відмінною процедурою, тобто за правилами “соціального дослідження”, і тому при цих судах функціонують спеціальні допоміжні служби та особи, які здійснюють таку діяльність.

В Україні ідея створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх набуває все більше прихильників [236] ⁾ [236] Омельяненко Г.М. Адаптація кримінально-процесуального законодавства України про судочинство у справах неповнолітніх до Міжнародних Мінімальних стандартів // Право України. - 2002. - № 5. - С.80-82. ⁾. Підтримуючи цю позицію, ми висловлюємо думку про те, що Закони України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” [237] ⁾ [237] Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 6. - Ст. 167. ⁾ та “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” [238] ⁾ [238] Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 42. - Ст. 213. ⁾ акцентують увагу на тому, що заходи примусового впливу до неповнолітніх правопорушників можуть застосовувати тільки суди, а через те, що розгляд цих справ у судах загальної юрисдикції не позбавлений фактора негативного впливу на підлітків, слід створити спеціалізовані суди у справах неповнолітніх.

Таким чином, історія спеціалізованого правосуддя по справах неповнолітніх і сучасні надбання міжнародного співтовариства з цього питання свідчать про намагання гуманістичних сил у суспільстві і юридичній науці створення і функціонування такого суду, який покликаний максимально захистити молоде покоління від посягань на його права і має можливість бути ефективним засобом боротьби з молодіжною злочинністю.

На наш погляд, створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх є привабливим, однак фінансові можливості держави досить обмежені і нагальної потреби їх створення саме зараз не вбачається. Разом з тим, функціонування таких судів можливе в майбутньому, основною метою діяльності яких повинно стати усунення помилок у вихованні дітей, посилення саме опікунської ролі сім'ї. Крім того, в законодавчому порядку доцільно зазначити і конкретні категорії справ, що підлягатимуть розгляду в судах по справах неповнолітніх, зокрема категорії цивільних, кримінальних, адміністративних справ, справ про опікунство, усиновлення та позбавлення батьківських прав.

2.3 Становлення спеціалізованих судів України: проблеми теорії та практики

юрисдикція судовий правовий правосуддя

На шляху створення системи спеціалізованих судів в Україні існує багато проблем, для розв'язання яких потрібно вирішити ряд питань, пов'язаних із законодавчим, організаційним, соціально-психологічним, кадровим та матеріально-технічним оформленням всього комплексу заходів, покликаних створити дієву та, з урахуванням національних традицій, пристосовану до норм міжнародного права судову систему нашої держави, вирізнивши в ній спеціалізовані судові установи.

У зв'язку з цим слід відзначити, що питання структури судової системи України знайшли вирішення одночасно у двох статтях Конституції України (124 і 125), хоча з точки зору законодавчої техніки їх доцільніше було передбачити в одній. Крім того, закріпивши принцип спеціалізації судової системи, Основний Закон прямо не передбачає існування спеціалізованих судів. Тому вважаємо за доцільне, за можливості, зосередити в майбутньому ці питання у статті 125 Конституції, виключивши із статті 124 частину третю.

Виходячи з наведеного, стаття 125 Конституції України могла б бути викладена в такій редакції:

“Стаття 125. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

До судів загальної юрисдикції відносяться загальні і спеціалізовані суди. Відповідно до закону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди. Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Створення надзвичайних та особливих судів забороняється.”

При вирішенні цих проблем недостатньо обмежитися тільки внесенням змін до Конституції України чи прийняттям нових законів про судоустрій і статус суддів. На нашу думку, слід переглянути всю нормативно-правову базу матеріального, процесуального права тощо, які матимуть безпосередній вплив на здійснення правосуддя спеціалізованими судами.

Передусім необхідно переосмислити концептуальні підходи до розуміння способів здійснення правосуддя спеціалізованими судовими установами, а в нормах, що регулюють питання процесу, слід визначитися зі способами розв'язання спорів між суб'єктами правовідносин, детально акцентувати увагу на правах, обов'язках і відповідальності учасників процесу. Виходячи з цього, законодавча база, яка стосується судової влади взагалі і спеціалізованого судочинства зокрема, повинна включати закони, що регламентували б діяльність органів, які мають безпосередній зв'язок із здійсненням правосуддя (прокуратура, адвокатура, міліція, служба безпеки, митні та прикордонні органи, податкові, фінансові, екологічні інспекції, органи пожежної безпеки тощо).

Організаційне оформлення створення судів зі спеціалізованою юрисдикцією насамперед пов'язане з пошуками оптимального варіанту зміни структури судової системи, оскільки аналіз організації судової влади в розвинутих країнах Європи і світу вказує на органічну єдність принципів централізації та децентралізації в їх судових системах.

Навіть у державах, які відрізняються своїми правовими системами (романо-германська і англо-саксонська), суди першої інстанції створені з урахуванням особливостей галузей права. В цих країнах відносна централізація проявляється на рівні апеляційних судів, що розглядають скарги на рішення судів першої інстанції, а повна організаційна централізація судової системи досягається лише на рівні вищих судових інстанцій. Організація судової системи в Україні, яка донедавна зберігала властивості системи радянського права, значно відрізняється від світового досвіду, оскільки вбачається повна децентралізація на вершині судової системи (чотири незалежних один від одного Суди - Конституційний, Верховний, Вищий господарський та Вищий адміністративний), хоча з прийняттям змін до Арбітражно-процесуального кодексу України у 2001 році та Господарського процесуального кодексу України у 2003 році ситуація дещо виправилася (щодо процесуальної можливості перегляду Верховним Судом України постанов і ухвал Вищого господарського суду України) [112], [239] ⁾ [ 239] Закон України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України” від 15 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 30. - Ст.246. ⁾.

Останні три Суди є ієрархічними вершинами самостійних судових систем, що призводить до великої концентрації розгляду справ по першій інстанції в загальних і господарських судах. Таке становище виникло внаслідок організації судів в основному за адміністративно-територіальним принципом, а не за принципом регулювання тієї чи іншої галузі суспільних відносин. З цього приводу зазначимо, що при створенні системи спеціалізованих судів в Україні твердження про те, що такі судові установи повинні прив'язуватися до адміністративно-територіального устрою держави є дискусійним, оскільки, на мою думку, таке відмежування слід розглядати як одну з умов незалежності судів від впливу місцевої представницької та виконавчої влади. Так, у США 12 апеляційних судів федеральної системи правосуддя припадає на 50 штатів, а в Німеччині 13 апеляційних судів - на 16 земель [240] ⁾ [240] Шишкін В.І. Проблеми судової реформи // Демократичні зошити. - К. - 1997. - № 6. - С.4-27. - 52 c.⁾.

Актуальним залишається і питання створення судів за галузями права (адміністративні, фінансові, митні тощо), оскільки організація таких судів може базуватися на системі судових округів, але вбачається проблема їх створення, виходячи із співвідношення з існуючою системою місцевих судів.

Створення системи спеціалізованих судів України на нових демократичних засадах - процес важкий і тривалий, оскільки судді довгий час перебували під впливом партійної та виконавчої влади, прокурорського нагляду, а зараз перебувають під пресингом переважно некомпетентних вимог представників депутатського корпусу, преси тощо. Зазначене вище сприяло раніше і продовжує сприяти викривленню сприйняття суддею своєї ролі в здійсненні правосуддя, усвідомленню неповноцінності свого соціального стану серед інших представників державної влади, і, як результат, - призводить до втрати незалежної позиції в правовій діяльності та нерішучості у прийнятті рішення. Законом України “Про статус суддів” держава змінила роль судді - він став повноцінним представником державної влади. Разом з тим, вважаю, що на даному етапі реформування судової системи України розв'язання соціально-психологічних проблем вимагає подальшого вдосконалення відносин між всіма інститутами держави, що прагне бути демократичною і правовою.

Розширення судової юрисдикції відповідно до положень статей 124-129 Конституції України вимагає значного збільшення складу судового корпусу і його більш якісної підготовки, особливо в сфері правовідносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, земельного, господарського, житлового, військового, комерційного законодавства і міжнародного приватного права.

Вирішити цю проблему можливо шляхом створення належних умов для роботи суддів і відповідної фахової підготовки суддівських кадрів. З цією метою ІV і V з'їзди суддів України запропонували Раді суддів України невідкладно розробити і подати на розгляд Президенту України та Верховній Раді України Державну програму підготовки суддівських кадрів, у якій передбачити створення Академії суддів [241] ⁾ [241] Кривенко В.В. Інформація про роботу Ради суддів України за 2001рік // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 2. - С.9. ⁾. Указом Президента України від 9 вересня 2000 року № 1053/2000 було створено Українську академію суддів, основним завданням якої є забезпечення практичної підготовки осіб, які вперше претендують на посаду судді та підвищення кваліфікації суддів [242] ⁾ [242]Указ Президента України № 1053/2000 “Про створення Української академії суддів” від 9 вересня 2000 року. ⁾. На жаль, цей навчальний заклад ще фактично не розпочав роботу, а Раді суддів України не вдалося узгодити діяльність багатьох державних установ, які здійснюють навчання суддів, хоча виконуючи припис ст.126 Закону України “Про судоустрій України”, Державна судова адміністрація України повинна забезпечити необхідні умови для підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, створивши відповідну систему підвищення кваліфікації. За законом суддівські кадри призначаються з числа осіб, які здобули вищу юридичну освіту в навчальних закладах України, та відповідають іншим вимогам. Але, саме за якісним показником система підготовки спеціалістів права в Україні потребує значного вдосконалення. Щодо цього питання, то не можна нехтувати досвідом США, де кандидат у студенти юридичного факультету вже повинен мати освіту, здобуту в коледжі або на якомусь іншому факультеті університету [243] ⁾ [243] Твердилов В. Ю. Система подготовки юридических кадров в США.- М.: БЕК. - 1997. - С.72. - 281 с.⁾.

При створенні системи спеціалізованих судів в Україні привертає увагу інститут оскарження судових рішень, який існує в самій системі судової влади. Очевидним здобутком розбудови системи судів України необхідно визнати ліквідацію інституту судового нагляду, що робило суддів у судах одного рівня нерівноправними, а процедуру впливу на рішення менш контрольованою з боку суддів, які мають інші погляди щодо правозастосування. Однак, з порівняльного аналізу судових систем країн світу стає зрозумілим, що діюча в Україні система апеляційного і касаційного оскарження на даному етапі виправдовує себе не в повній мірі. Це повязано зі значною складністю процедури, невиправдано жорсткими вимогами до апеляційної чи касаційної скарги щодо їх форми та змісту, а також з існуючими процесуальними правилами “допуску” скарги до касаційного розгляду. Процедура ж апеляцій в Європі (Німеччина, Франція тощо) значно спрощує ревізію рішень судів першої інстанції.

Зазначимо, що кваліфікована судова діяльність по захисту прав людини в різних сферах суспільного життя буде можливою за умов організаційної розгалуженості системи судів. Цілком обгрунтованою буде думка, що за цих умов суддя, який здійснюючи правосуддя вирішує певне коло правовідносин у визначених законом галузях, у свою чергу розширить свої знання і практику застосування відповідних правових норм. Однак, такі твердження сприймаються нами не як нагальна потреба сьогодення, а як побажання на майбутнє.

Є необхідність проаналізувати конституційні положення з точки зору уявлень і пропозицій щодо можливих напрямків створення спеціалізованих судів в Україні. В Конституції України чітко окреслені напрямки розвитку української державності та її владних інститутів, у тому числі й судових. На мою думку, виникають проблеми, пов'язані з істотними конституційними новаціями щодо створення спеціалізованих судових установ, які раніше неоднозначно сприймалися деякими правниками - як науковцями, так і практиками, викликаючи серйозні заперечення і неузгодження. Ці новації потребують, по-перше, глибокого теоретичного обгрунтування й висвітлення у спеціальній літературі, а по-друге, - конкретизації в галузевому законодавстві на шляху його вдосконалення.

Однією з принципових новацій Закону України “Про судоустрій України”, що втілена у його нормах відповідно до Конституції України, є запровадження спеціалізації судів. Очевидно, що за основу такої спеціалізації мала б бути покладена ідея розмежування спеціалізованих судів залежно від галузевої спеціалізації справ, що в них розглядатимуться. В цьому аспекті ми вирізняємо цивільні, кримінальні, господарські та адміністративні справи. У частині 2 статті 1 вказаного Закону ці форми здіснення правосуддя безпосередньо відображені.

Спеціалізованими судами визначено господарські, адміністративні та інші суди, вичерпний перелік яких законом не встановлено. В такий спосіб законодавець, запроваджуючи конституційний принцип спеціалізації в діяльність судової системи, залишив загальні суди, які, очевидно, не можна розглядати як спеціалізовані суди по розгляду кримінальних і цивільних, а до створення в повному обсязі системи адміністративних судів - і адміністративних справ [244] ⁾ [244] Мельник М.І., Лінецький С.В. Новий Закон про судоустрій: стара пісня на новий лад ? // Юридичний журнал. - № 4. - 2002. - С.11.⁾. Але Конституція України не робить ніяких винятків із передбаченої нею побудови всієї системи судів загальної юрисдикції на основі принципу спеціалізації. На нашу думку, ситуація не виправляється і передбаченою в ст.19 вказаного Закону можливістю запровадження спеціалізації суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції, оскільки очевидним є те, що спеціалізація судів не тотожна спеціалізації суддів і не повинна нею підмінятися.

Іншою проблемою дотримання конституційного принципу спеціалізації є відсутність у Законі України “Про судоустрій України” вичерпного переліку спеціалізованих судів. Серед спеціалізованих названі тільки господарські та адміністративні суди, при тому, що господарські (арбітражні) суди діють в Україні з 1991 року, а адміністративні суди перебувають у стадії формування. Очевидно законодавець, не виписуючи докладно в законі всієї системи спеціалізованих судів, розраховував на гнучкість і компроміси та на можливість у майбутньому створювати інші судові органи спеціалізованої юрисдикції. Однак, ми не виключаємо той варіант, що така ситуація найближчим часом призведе до консервації існуючої системи загальних судів та розгляду саме в них всієї сукупності адміністративних справ. Безпосередньо, в самому законі, а саме в п.п.16 п.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону, передбачено формування системи адміністративних судів протягом 3 років [245] ⁾ [245] Указ Президента України № 889/2002 “Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України” від 1 жовтня 2002 року.⁾.

Невизначеним у Законі є правовий механізм створення нових судів спеціалізованої юрисдикції - чи шляхом прийняття відповідного закону чи на підставі указу Президента України. Адже саме глава держави відповідно до п.23 ч.1 ст.106 Конституції України утворює суди у визначеному законом порядку. Невизначеність порядку утворення нових спеціалізованих судів на рівні базового закону про судоустрій може в майбутньому призвести до значних правових колізій. Законопроектну діяльність щодо цього питання необхідно здійснювати з урахуванням уявлення про те, що створення системи спеціалізованих судів повинно початися із запровадження нової організаційної структури судової влади, яка повинна відображати нові підходи до судово-процесуальної ієрархії, галузеву та іншу спеціалізацію в діяльності суддів.

На наш погляд, доцільно побудувати систему судових органів за двома напрямками, як це визначено в статті 124 Конституції України, оскільки в одній з передбачених нею підсистем під час розгляду спорів факти і докази сторін оцінюватимуться із застосуванням положень законів (загальна юрисдикція), а в другій - буде вестися мова про оцінку не фактів, а саме норм законів (норм права) щодо їх відповідності Конституції. Одночасно виникає необхідність науково-теоретичного обгрунтування нової класифікації юрисдикції - на конституційну і загальну, а остання може мати внутрішній поділ на звичайну і спеціальну (досвід Німеччини). Такому поділу юрисдикцій повинна відповідати й організаційна система судової влади. На мій погляд, судову систему загальної юрисдикції слід організувати таким чином, щоб вона відповідала принципу єдності судової влади для всієї території України і для галузевих напрямків судочинства, як цього вимагає стаття 125 Конституції України.

Як галузева, так і суб'єктна спеціалізація судової системи не порушує ієрархічної цілісності судової системи, яка необхідна з точки зору єдиного підходу до вирішення спорів, що виникають між різними суб'єктами правовідносин і регулюються законодавчими актами різних галузей права. Це зумовлює потребу в інституті, який здійснює найвищий судовий нагляд, визначає напрямки судової практики, забезпечує однакове застосування норм права всіма судами України. Таким судовим інститутом згідно з положеннями статті 125 Конституції України та Законом України “Про судоустрій України” визначено Верховний Суд України. Разом з тим, виникає проблема компетенції та порядку формування цієї судової установи з урахуванням норми, що міститься в зазначеній вище статті Конституції України, оскільки нею передбачається створення вищих судів у системі спеціалізованих судів.

Верховний Суд України в своїй новій якості повинен забезпечити аналітичну діяльність з розробки судової практики, гарантувати дієвий контроль за належним застосуванням законів, норми яких використовуються при розгляді конкретних судових справ у різних судових ланках. Здійснювати такі функції він має змогу як за допомогою рекомендаційних правил, так і відповідно до своїх повноважень як суду касаційної інстанції. Щодо повноважень Верховного Суду України як суду повторної касаційної інстанції, то він має право переглядати постанови й ухвали Вищого господарського суду України. Однак, необхідно процесуально регламентувати зазначені питання і щодо Вищого адміністративного, Касаційного та Апеляційного судів України. Їх можливо було б вирішити в Адміністративному процесуальному кодексі України та нових КПК і ЦПК України. Крім того, необхідно процесуально закріпити можливість Верховного Суду України переглядати в касаційному порядку рішення вищих спеціалізованих судів у випадку, якщо вони оскаржуються з мотивів невідповідності нормам Конституції України. На наш погляд, може бути використано припис законодавця, викладений у ГПК України щодо перевірки Верховним Судом України постанов і ухвал Вищого господарського суду України. Доцільно розглянути ідею створення вищих спеціалізованих судів у галузевих структурах, які призначені для більш професійного контролю за правозастосуванням в окремих ланках судової системи (при цьому Верховний Суд України залишається найвищою судовою інстанцією).

В даний час широко дискутується питання - якими повинні бути спеціалізовані адміністративні судові установи, створення яких передбачено ст.ст.21, 25, 38 Закону України “Про судоустрій України”. На теоретичному рівні існує концептуальне визначення адміністративного суду. Разом з тим, у діяльності адміністративних судів потрібно вирішити не тільки законодавчі й організаційні питання, а й зважити на психологічну спроможність суддів відповідати своїй посаді і виносити законні рішення з конкретних справ, оскільки судді повинні будуть оцінювати рішення представників владних структур не у виключних випадках, як це відбувається зараз, а постійно в процесі здійснення правосуддя.

На нашу думку, з урахуванням того, що до компетенції адміністративних судів належатиме перевірка законності рішень і дій, які виносяться чи вчиняються органами і посадовими особами виконавчої влади, то суддів цих судів повинен призначати або Президент України, або Верховна Рада України за поданням Голови Верховного Суду України або Голови Вищого адміністративного суду України. Їх нове безстрокове призначення не повинно залежати від службовців виконавчої влади, зокрема Державної судової адміністрації України, дії яких стають об'єктом функціональних обов'язків суддів адміністративних судів.

Норми статті 129 Конституції України визначають форми здійснення судочинства - одноособово суддею, колегією суддів та судом присяжних, тобто всі три форми здійснення судочинства можуть бути застосовані при розгляді справ по першій інстанції. Однак, що стосується колегіальної форми розгляду справ, то вона може бути двох видів - колегія професійних суддів або колегія в складі судді і визначеної кількості народних засідателів. Перша скоріше має бути прерогативою спеціалізованих судів, до складу якої будуть входити як судді-юристи, так і судді, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Згідно з проведеним мною опитуванням 146 суддів судів загальної і спеціальної юрисдикції існує думка, про те, що для складу колегії суддів спеціалізованого суду прийнятним буде варіант, коли справу по першій інстанції розглядають один суддя-юрист і два судді, які є фахівцями в галузі юрисдикції цього суду (див.”Додаток Р”). Друга може розглядати певну категорію цивільних, кримінальних справ, для вирішення яких потрібні не лише юридичні знання, а й певний досвід суспільного життя. Здійснення правосуддя в апеляційних і касаційних інстанціях можливо лише у колегіальному складі.

Є дискусійною проблема впровадження в судочинство інституту присяжних, оскільки Конституція України гарантувала громадянам право на безпосередню участь у здійсненні правосуддя за допомогою цього інституту (стаття 124). Статтею 31 Закону України “Про судоустрій України” визначено, що в Україні діють суди присяжних. Конституція України не відповідає на питання, пов'язані із запровадженням суду присяжних, і, передусім, щодо моделі цього суду, принципів його формування та компетенції. З цього вбачається, що вони повинні бути вирішені за допомогою прийняття нових процесуальних кодексів.

Створення відповідної законодавчої бази і запровадження суду присяжних, як свідчить досвід багатьох країн, є складним. Наприклад, положення статті 125 Конституції Іспанії 1978 року, яка передбачала створення суду присяжних, були реалізовані лише в 1995 року, а перші процеси цього суду відбулися тільки в травні 1996 року. Російська Федерація, в якій такий суд має певні історичні надбання, не запровадила його одразу повсюдно, а ввела у 1993 році в порядку експерименту в дев'яти регіонах.

Традиційно суд присяжних розглядається як один із найдемократичніших інститутів, як головна гарантія захисту особи від свавілля законодавчої і судової влади. Існує думка про переваги суду присяжних у широкій колегіальності, меншому ризику допущення судової помилки, більшій незалежності, демократизмі, усуненні бюрократичного духу, гласності, посиленні змагальності кримінального процесу тощо. Однак у правничій літературі мають місце і критичні висловлювання щодо діяльності суду присяжних. Зокрема, звертається увага на його недостатню ефективність, неспроможність в окремих випадках прийняти правильне рішення, непопулярність як серед суддів-професіоналів, так і серед самих присяжних [246] ⁾ [246] Русін О.П. Суд присяжних: необхідність чи данина моді ? // Вісник Національної академії Прикордонних військ України ім.Б.Хмельницького. - Х.: 2000, № 2. - С.15. - 32 с.⁾. Здебільшого судді скептично ставляться до можливостей суду присяжних, адже немає повної гарантії того, що у наших умовах такий суд здійснюватиме правосуддя на більш високому рівні, ніж суд, що складається із суддів-професіоналів [247] ⁾ [247] Бернем И.Р. Суд присяжных заседателей. - М.: БЕК, 1995. - С.16-28. - 151 c.⁾.

Основне питання, яке постало перед законодавцем - модель майбутнього суду присяжних. Існують дві моделі такого суду - англо-американська і континентальна. Першій моделі властиво те, що присяжні складають відокремлену від судді-професіонала (або суддів) колегію і завершують свою участь у розгляді справи прийняттям рішення про винність (невинність) підсудного, в той час як за другою моделлю присяжні всі питання, пов'язані з розглядом справи та постановленням вироку (в тому числі й щодо винності або невинності підсудного та призначення йому покарання), вирішують разом із професійним суддею (суддями).

Вважаю, що зазначена вище конституційна норма лише задекларувала право народу у здійсненні судочинства через суд присяжних, але, враховуючи правову та психологічну непідготовленість населення нашої країни до самостійного прийняття судового рішення, зазначимо, що досвід США чи Канади, де суд присяжних має давню традицію, не має для України практичного інтересу.

На мою думку, найбільш прийнятною для України є континентальна модель суду присяжних. Як слушно зазначають В.Г.Білоусенко і П.П.Пилипчук, “імплементація до нашого законодавства англо-американської моделі суду вимагатиме істотних змін не тільки існуючих процедур, а й нашого уявлення про основні засади кримінального процесу (перш за все такі, як законність, змагальність, забезпечення доведеності вини) [248] ⁾ [248] Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 2 (8). - С.15. ⁾.” Реалізація цієї концепції у вітчизняному законодавстві може призвести до втрати надзвичайно цінного багаторічного досвіду розгляду кримінальних справ за участю народних засідателів. Наведене можна проілюструвати на принципі змагальності, оскільки традиційним для нашого кримінально-процесуального права є розуміння цього принципу як такого, що полягає, з одного боку, у розмежуванні трьох основних процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи), а з другого - в об'єднанні судом дій учасників судового розгляду з метою встановлення істини. Інше розуміння цього принципу спостерігається в процесуальному праві США, оскільки він належним чином реалізується лише тоді, коли суддя чи присяжні є нейтральними і пасивно сприймають докази, що подаються сторонами у справі - обвинуваченням і захистом, і на практиці це призводить до того, що суддя і присяжні засідателі одержують дозовану сторонами інформацію [247] ⁾ [247] Бернем И.Р. Суд присяжных заседателей. - М:. БЕК, 1995. - С.93. - 151 c.⁾.

Важливим є також питання про принципи і порядок відбору присяжних. У більшості країн формування списку присяжних здійснюється на підставі списків виборців. Очевидно, що для України найбільш прийнятним є формування таких списків відповідно до списків виборців, складених для останніх виборів депутатів.

Зважаючи на те, що з цих списків формуються склади суду присяжних, які здійснюватимуть правосуддя, процедура і принципи їх складання повинні бути чітко врегульовані законодавством про судоустрій. Доцільно зазначити на підставі списків виборців до якої ради (міської, районної чи обласної) повинні формуватися склади присяжних, виходячи з рівня суду, який розглядатиме справу за їх участю. Слушною є думка правників, які вказують на те, що через певний період голова відповідного суду визначає кількість громадян, які повинні бути включені до списку присяжних [248] ⁾ [248] Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 2 (8). - С.17. ⁾.

Не менш ретельно у законодавстві про судоустрій повинні бути регламентовані вимоги, які ставляться до присяжних, основні з яких викладені у ст.66 Закону України “Про судоустрій України”. До їх списку можуть включатися лише громадяни України, які постійно проживають на території, що підлягає юрисдикції відповідного суду, а також не можуть включатися особи, які згідно з чинним законодавством не взмозі виконувати обов'язки судді за віком, або не володіють мовою, якою ведеться провадження у справі, чи визнані обмежено дієздатними чи недієздатними, страждають хронічними психічними чи іншими захворюваннями, що перешкоджають виконанню обов'язків присяжного тощо.

Враховуючи, що заборона виконувати обов'язки присяжного у зв'язку з професією чи діяльністю громадянина спрямована, з одного боку, на захист суспільних інтересів, а з іншого - на забезпечення прийняття у конкретних справах законних і справедливих судових рішень, вважаємо, що в законодавстві України слід визнати несумісними з виконанням обов'язків присяжних посади депутатів різних рівнів, членів уряду, суддів та службовців апарату судів, прокурорів, слідчих і адвокатів.

Виходячи з наведеного, в законодавчому порядку потрібно встановити такі підстави для звільнення присяжних від виконання обов'язків по здійсненню правосуддя: за особистим проханням; у разі досягнення жінкою 55 років, а чоловіком - 60 років; жінок, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною, а також тих, які мають дітей дошкільного або молодшого шкільного віку або утримують дітей-інвалідів чи членів сім'ї похилого віку; виконання обов'язків керівників органів виконавчої влади; особам, які не володіють державною мовою або іншою мовою, якою ведеться судочинство; особам, які через свої релігійні переконання вважають для себе участь у здійсненні правосуддя неможливою. Очевидно, що Законом можуть бути встановлені й інші підстави для звільнення присяжних від виконання обов'язків по здійсненню правосуддя.

Основні питання, пов'язані з функціонуванням суду присяжних, повинні вирішуватися процесуальним законодавством. Насамперед, це питання компетенції суду присяжних та його кількісного складу в розгляді конкретної справи. Вирішувати їх необхідно з огляду на економічні фактори та фінансові можливості держави. Ми вважаємо, що хоча б на початкових етапах процесу впровадження суду присяжних треба зупинитись на варіанті, згідно з яким суд присяжних діятиме у складі шести осіб і ним розглядатимуться (якщо про це заявив клопотання підсудний) лише справи про найтяжчі злочини (наприклад, ті, за які законом буде передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі).

Також потрібно чітко визначити у процесуальному законі права й обов'язки присяжних, встановити норми їх поведінки під час розгляду справи. Зокрема, слід передбачити, що присяжний повинен призначатися лише на добровільних засадах, не повинен відлучатись із залу судового засідання без дозволу головуючого, спілкуватися з приводу справи з особами, що не входять до складу суду, збирати відомості у справі поза судовим засіданням, процесуальну відповідальність присяжного та механізм його усунення від подальшої участі в розгляді справи у разі невиконання ним визначених обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 127 Конституції України носіями судової влади у визначених законом випадках є також представники народу - народні засідателі. Чинним законодавством (ч.3.ст.17 КПК України) визначено колегіальний розгляд судом першої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів лише кримінальних справ про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі [249] ⁾ [249] М.М.Михеєнко, В.П.Шибіко, А.Я.Дубинський / Відп. ред.: В.Ф.Бойко, В.Г.Гончаренко. - Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України . - Вид. 2-ге вид. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.41. -624 с.⁾.

Виходячи з вимог зазначених вище положень Конституції України, народними засідателями можуть бути громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, здійснюють правосуддя як у судах загальної юрисдикції, так і в спеціалізованих судах, а їх необхідна кількість для провадження судочинства визначається головою відповідного суду. Списки народних засідателів за поданням голови місцевого чи спеціалізованого суду складаються і затверджуються відповідною районною чи міською радою строком на чотири роки. До списків, у кількості визначеній головою відповідного суду, включаються громадяни, які постійно проживають у відповідному районі (місті).

На наш погляд, вдалим є припис, викладений у ч.4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України”, щодо оформлення списків народних засідателів із числа військовослужбовців. Однак, процедура і критерії складання зазначених списків, що прийнятні для визначення народних засідателів районних (міських) судів, в повній мірі не відображають специфіку військової організації та особливості дислокації військ. Враховуючи можливі переміщення військовослужбовців по службі, списки народних засідателів повинні переглядатися по мірі необхідності. Також потрібно передбачити норму, яка вказувала б, що кожен громадянин включається до списків виключно за його згодою і здійснює свої функції на платній основі, а ухилення народного засідателя від виконання своїх обов'язків унеможливить здійснення правосуддя і порушує право громадянина на судовий захист. На мою думку, народні засідателі спеціалізованих судів повинні відповідати визначеним вимогам. До них, зокрема, потрібно віднести ті критерії, які висуваються і до присяжних. Народні засідателі при вирішенні всіх питань, пов'язаних з розглядом конкретної справи і винесення судового рішення по ній, мають такі ж права, як і професійні судді. Потрібно також законодавчо визначити, що гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачених чинним законодавством, повинні поширюватися і на народних засідателів при здійсненні ними судочинства.

Важливим кроком для здійснення незалежного правосуддя судами спеціалізованої юрисдикції за участю народних засідателів треба визнати той факт, що таким громадянам за час виконання ними обов'язків повинна виплачуватися винагорода пропорційно до середньомісячного заробітку професійного судді-головуючого при розгляді справи. Також необхідно вирішити питання з оплатою коштів на відрядження, проїзд, найм житла тощо при здійсненні правосуддя.

Ще однією гарантією незалежності народних засідателів повинна стати заборона їх звільнення з основної роботи (військової служби) або переведення на іншу роботу (місце служби) без його згоди під час виконання ним обов'язків у суді та з мотивів виконання обов'язків народного засідателя. Також на законодавчому рівні потрібно визначити і підстави для звільнення народного засідателя від виконання ним обов'язків у суді аналогічно з присяжними. Законом можуть бути встановлені й інші підстави для звільнення народних засідателів від обов'язків по здійсненню правосуддя. Процесуальний порядок залучення народних засідателів та їх функції при здійсненні правосуддя на даний час не врегульовані, тобто конституційний припис щодо участі народних засідателів у здійсненні правосуддя потребує законодавчої конкретизації. Ми вважаємо, що ці положення необхідно закріпити в нових КПК і ЦПК України.

Проблемною є новація, що міститься в статті 127 Конституції України, якою передбачено, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ця норма відкрила доступ до суддівських посад у спеціалізованих судах особам, які не мають юридичної освіти, але є фахівцями в галузі спеціальних правовідносин (мають відповідну освіту), що належать до юрисдикції цих судів. Тобто законодавцем зроблено крок, що змінює усталені уявлення стосовно вимог до кандидата на професійну суддівську посаду. Світова судова практика вже давно допускає неюристів до розгляду судових справ і, більше того, - зобов'язує приймати рішення по справах певних категорій лише за участю галузевих фахівців-неправників. У такий спосіб формуються комерційні суди у Бельгії, суди фінансової юрисдикції, сімейні суди в Австрії [250] ⁾ [250] Кораблев Ю.Ю. Правовые системы стран Западной Европы. М.: БЕК, 2000. - С.93-98. - 396 с.⁾. За нормами Конституції України судді спеціалізованих судів можуть здійснювати правосуддя лише при колегіальному розгляді справ. Обмежень для того, щоб ця категорія фахівців мала право бути суддями апеляційної чи касаційної інстанцій, не передбачено.

Швидке зростання, починаючи з 1991 року, обсягу правових відносин, що стали сферою юрисдикції судів, зумовлює об'єктивну необхідність використання досвіду країн з розвинутими правовими системами. Специфіка зазначених правовідносин різна і самих лише знань у галузі права сучасному юристу виявляється замало, тому потреба швидкого й кваліфікованого здійснення судочинства об'єктивно потребує участі тих осіб, які мають відповідну освіту й належний практичний досвід у конкретній галузевій сфері.

Статтею 127 Конституції України визначено право законодавця встановлювати для певних категорій суддів додаткові вимоги щодо стажу, віку і фахового рівня. Це стосується суддів спеціалізованих судів, як це зроблено в багатьох державах Європи, суддів апеляційних, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України. Остаточно ці питання повинні бути врегульовані новими законами про судову систему та процесуальними кодексами України.

Одним з важливих чинників незалежного здійснення правосуддя є професійність суддів. Це поняття становить професійне підгрунтя діяльності суддів і забезпечує належний судовий розгляд різних категорій справ. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Загальними вимогами, необхідними для зайняття посади судді будь-якого суду загальної юрисдикції, є наявність громадянства України, термін проживання в Україні не менш як десять років і володіння державною мовою. На наш погляд, такі вимоги в повній мірі стосуються і суддів спеціалізованих судів, для зайняття посади якими необхідна і наявність фахової підготовки з питань юрисдикції цих судів.

Положенням частини 4 статті 127 Конституції України встановлено, що ці судді здійснюють правосуддя лише у колегіальному складі (див. також “Додаток Р”). Підтримуючи таку точку зору, зазначимо, що фахова підготовка для суддів спеціалізованих судів не є єдиною вимогою. Має бути витримана єдність статусу суддів системи судів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, кандидати на суддівські посади спеціалізованих судів повинні відповідати всім вимогам, встановленим частиною 3 статті 127 Конституції України, а вимога про наявність фахових знань повинна бути додатковою до них.

Стосовно залучення до здійснення судочинства суддів-неюристів, то світова правова практика має деякі напрацювання. Інтерес із цього питання являє собою експеримент по залученню народних засідателів до розгляду справ, який проводиться в арбітражних судах Російської Федерації. Відповідно до Положення про експеримент по розгляду справ із залученням арбітражних засідателів від 5 травня 1995 року, затвердженого Пленумом Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації, до розгляду справ у судах першої інстанції можуть бути залучені арбітражні засідателі, які є не молодшими 25 років, мають вищу освіту, спеціальні знання і досвід роботи у сфері підприємницької діяльності та повинні бути занесені до списків народних засідателів арбітражних судів, які визначені Положенням для проведення експерименту. Досвід такої практики може бути використаний в Україні [251] ⁾ [251] Андреева Т.Г. Заседатели в арбитражном процессе // Российская юстиция. - 1997. - № 5. - С.49-50.⁾.

Не суперечить вимогам статті 129 Конституції України щодо незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону і вимоги до суддів військових судів, оскільки обрання офіцера суддею військового суду абсолютно не залежить від військового командування. Згідно зі ст. 60 Закону України “Про судоустрій України” офіцер-юрист за особистою заявою звертається до кваліфікаційної комісії суддів військових судів України з проханням про його рекомендацію на посаду судді військового суду. Відповідно до ст.74 Закону до складу цієї кваліфікаційної комісії, крім суддів військових судів, входять дві особи від Міністерства юстиції України, дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою, а також представник від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вважаю, що військова освіта для офіцерів-суддів військового суду і є додатковою фаховою підготовкою. З цього вбачається, що принципи, закладені у статті 127 Конституції України, при здійсненні правосуддя суддями військових судів, як суддями спеціалізованих судів, ніяким чином не порушуються. Крім того, військові звання всім суддям військових судів присвоює Президент України, а не військове командування, за поданням Голови Верховного Суду України, а не військових посадових осіб. При здійсненні ж правосуддя судді військових судів керуються відповідним процесуальним законодавством, яке є однаковим для всіх судів України. Викликають сумнів і твердження про те, що дисциплінарні стягнення на суддів військових судів накладаються військовим командуванням. Такі посилання є невірними, оскільки відповідно до статті 87 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України притягнення до дисциплінарної відповідальності військових посадових осіб, які є, зокрема, суддями військових судів, здійснюється у порядку, передбаченому законодавством, тобто кваліфікаційною комісією військових судів, а не цим статутом [252] ⁾ [252] Статути Збройних Сил України. Дисциплінарний статут Збройних Сил України. Статут внутрішньої служби. Статут гарнізонної і вартової служби. Стройовий статут. - К.: Агенство Чорнобильінтерінформ, 1999. - С.5-41. - 519 с.⁾. Зазначені та інші положення створюють гарантії дійсної незалежності та неупередженості суддів військових судів України.

Суттєвою основою додаткових вимог до суддів усіх ланок судової системи взагалі, і спеціалізованих судів зокрема, слід також вважати додержання ними моральних норм і правил. У Конституції України нормативно не визначені моральні критерії по добору кандидатів на посади суддів, а в ч.6 ст.7 Законі України “Про статус суддів” лише зазначено, що суддею не може бути особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду. При цьому чинним законодавством не враховується, що не кожна особа за складом свого характеру та моральними якостями може бути суддею. Саме тому в деяких державах Європи (Бельгії, Голландії, Польщі, Швеції тощо) підвищена увага звертається на саме психологічні і моральні якості кандидатів на зайняття посади судді. На нашу думку, першим кроком у цьому напрямку є прийняття V з'їздом суддів України Кодексу професійної етики судді, підготовленого Радою суддів України [253] ⁾ [253] Кодекс професійної етики судді // Верховний Суд України, Рада суддів України. - 2002. - Окреме видання. - 9 с. ⁾.

Необхідно зауважити і про добір кандидатів на посади суддів спеціалізованих судів. Пунктом 9 Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих у 1990 році 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками, звернуто увагу урядів, професійних організацій юристів на забезпечення належної кваліфікації і підготовки юристів, знання ними професійних обов'язків [254] ⁾ [254] Основні принципи, що стосуються ролі юристів / Прийняті 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками. - 1990. - Окреме видання. ⁾. На мій погляд, ці вимоги у повній мірі стосуються суддів та кандидатів на суддівські посади у спеціалізованих судах України. Загальна спрямованість цих вимог не суперечить положенням Основних принципів незалежності судових органів, схваленим резолюціями Генеральної Асамблеї ООН у 1985 році [255] ⁾ [255] Документи Ради Європи. Основні принципи незалежності судових органів. - К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. - 19 с.⁾, Рекомендаціям Комітету міністрів Ради Європи державам - членам “Про незалежність, ефективність та роль суддів” 1994 року [256] ⁾ [256] Рада Європи. Комітет міністрів Ради Європи. Рекомендації щодо незалежності, ефективності та ролі суддів. - Страсбур. - 1994. - 11 с. ⁾, а також Європейській хартії про статус суддів 1998 року [257] ⁾ [257] Рада Європи. Європейська хартія про статус суддів. - Л.: Кальварія, 1998. - Окреме видання.⁾.