Тимчасове вилучення доказів для дослідження суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

1.1 Поняття та види заходів процесуального примусу

1.2 Підстави та порядок застосування заходів процесуального примусу

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТИМЧАСОВОГО ВИЛУЧЕННЯ ДОКАЗІВ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ СУДОМ

2.1 Поняття тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом

2.2 Випадки застосування тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТИМЧАСОВОГО ВИЛУЧЕННЯ ДОКАЗІВ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ СУДОМ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Реалізація конституційної ідеї створення в Україні демократичної, соціальної, правової держави створює необхідні умови для подальшого проведення судово-правової реформи з метою формування ефективно діючого законодавства, що має забезпечувати реальне додержання і захист прав і свобод людини й громадянина.

Відповідно до ст.3 Конституції України [1] життя та здоров'я, права та свободи людини визначають зміст та спрямованість діяльності держави. У контексті цього однією з головних і беззаперечних ознак правової держави є захист порушених прав та законних інтересів, що покладено законом на різні державні органи. Важливу роль у забезпеченні захисту прав, безперечно, належить суду. Розгляд та вирішення судами цивільних справ становить особливий вид державної діяльності - здійснення правосуддя у цивільних справах.

Проте трапляються випадки, коли особи, які беруть участь у справі, та інші учасники цивільного процесу (гл.4 ЦПК [4]) України порушують приписи норм цивільного процесуального законодавства, протидіють самому процесу здійснення правосуддя, зловживають своїми правами тощо. У зв'язку з цим виникає потреба в належних засобах протидії таким порушенням.

Забезпечення справедливості, неупередженості та своєчасності розгляду і вирішення цивільних спорів у порядку цивільного судочинства викликає необхідність формування правових норм, встановлюють порядок застосування заходів процесуального примусу.

У різні часи в роботах В.В. Бутнєва, П.Ф. Єлісейкіна, І.М. Зайцева, М.В. Кузнєцова, О.Г. Новікова, Д.Г. Нохріна, Н.О. Чечиної, М.Й. Штефана, А.В. Юдіна тощо аналізувалися окремі питання застосування заходів процесуального примусу, зокрема, тимчасового вилучення доказів для дослідження судом. При цьому слід зазначити, що деякі з указаних авторів взагалі не визнають тимчасове вилучення доказів для дослідження судом як самостійний вид заходів процесуального примусу.

Заходи процесуального примусу - новий інститут цивільного процесуального права, який не був передбачений ЦПК 1963 р. Заходи процесуального примусу є формою процесуальної відповідальності учасників процесу за невиконання процесуальних обов'язків.

Процесуальним примусом слід вважати застосування судом передбачених ЦПК заходів впливу до порушників процесуальної дисципліни. Вважаємо, що ознаками процесуального примусу є те, що це різновид державного примусу (застосовується судом - органом державної влади); заходи його передбачені законом і застосовуються до осіб, визначених законом; заходи застосовуються до осіб, що порушують певні нормативні установлення; заходи застосовуються у процесуальній формі та ін. Заходами процесуального примусу є процесуальні дії суду відносно осіб, які порушують: 1) встановлені у суді правила або 2) протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [21, с.300-301].

Підставою застосування заходів процесуального примусу є порушення встановлених у суді правил, у тому числі і тих, які встановлюються безпосередньо судом, або протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства.

Встановленими в суді правилами є закони та підзаконні нормативні акти загального характеру, що регулюють діяльність суду та державних установ загалом, правила розпорядку конкретного суду, правила, що визначають пропускний режим, інші локальні нормативні акти, затверджені головою суду чи зборами суддів відповідного суду.

До правил суду належать також і ті, які встановлені головуючим для конкретної справи чи судового засідання. Наприклад, порядок дослідження доказів, черговість допиту свідків, правила користування засобами зв`язку та технічними засобами, місце для розташування телевізійних камер тощо [27, с.87].

ЦПК України передбачає можливість примусового вилучення судом доказів, необхідних для дослідження справи за умови, якщо вони не надані і причина такого неподання суду не повідомлена. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом застосовується у разі, коли письмові або речові докази, витребувані судом відповідно до ст.137 ЦПК, не надані йому без поважних причин, і якщо суду не повідомлені причини їх неподання. Слід зазначити, що, стаття, що коментується, передбачає непростий склад застосування вилучення доказів, для цього необхідна наявність наступних фактів: 1) письмові або речові докази, витребувані судом відповідно до ст. 137 ЦПК, не надані йому без поважних причин; 2) суду не повідомлені причини неподання доказів [28, с.102-103].

Головною метою дослідження є системний правовий аналіз порядку та підстав застосування тимчасового вилучення доказів для дослідження судом.

Завдання дослідження:

1) здійснити загальну характеристику заходів процесуального примусу в цивільному процесуальному законодавстві України;

2) дослідити сутність тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом;

3) проаналізувати особливості процесуального забезпечення тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом.

Об'єктом дослідження є цивільні процесуальні правовідносини, сутністю яких є тимчасове вилучення доказів для дослідження судом.

Предметом дослідження є сутність тимчасового вилучення доказів для дослідження судом у цивільному процесі України.

Методологічну основу дослідження складає система наукових методів, що в комплексі застосовуються для виконання завдань дослідження та досягнення його мети. Дослідження базується на методах і прийомах наукового пізнання, основу яких складають діалектичний метод як загальнонауковий метод, та системно-функціональний - в якості конкретно-прикладного методу дослідження. У роботі також застосовані формально-логічний, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.

Дослідження має відповідну структуру: вступ, 3 розділи, висновки та список використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

1.1 Поняття та види заходів процесуального примусу

Основні засади судочинства, закріплені у ч.3 ст.129 Конституції України є наріжним каменем для процесуальної діяльності судів усіх рівнів.

Українські вчені В.В. Комаров та Н.В. Сібільова зазначають, що у режимі судочинства конституційні засади судочинства не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування рішень і пов'язується з суттєвим порушенням судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалізацію [21, с.176].

Цивільним процесуальним правом регулюється здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто визначається порядок судового захисту матеріального права, забезпечується обов'язковість норм матеріального права, їх примусове здійснення у випадках невиконання та визнання при оспорюванні.

Регламентуючи діяльність суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, норми цивільного процесуального права забезпечують умови, які дозволяють суду повно і об'єктивно з'ясовувати дійсні обставини справи, права і обов'язки сторін і на підставі цього правильно застосовувати норми матеріального права, правильно вирішувати справу по суті.

Саме тому в теорії цивільного процесуального права зазначається, що чим повніше деталізується діяльність суду, чим повніше регламентуються права і обов'язки учасників процесу, чим більше гарантій здійснення правосуддя тим краще можуть бути виконані завдання суду щодо охорони суб'єктивних прав [23, с.45-46].

У більшості правових систем сучасності неможливо уявити собі галузь права, яка не має власних засобів забезпечення правових вимог і дозволів. Кожна галузь права наділена широким інструментарієм для ефективного забезпечення належної реалізації всіх правових вимог і приписів. Стан відповідальності порівняно з іншими є особливим моментом у розвитку будь - якого цивільного процесуального правовідношення, що засвідчує факт неправомірного перебігу певних цивільних процесуальних інститутів. А це суперечить інтересам держави і суспільства.

В умовах стрімкого розвитку всіх правових відносин неабиякої актуальності набуває вирішення питання оптимізації заходів процесуального реагування законодавця через правозастосовчі органи на всілякого роду порушення чи недотримання нормативних приписів, у тому числі за допомогою заходів відповідальності та процесуального примусу.

Вивчення окресленого питання входило до проблематики наукових досліджень багатьох вчених. Зокрема С.С. Алексєєв, С.В. Васильєв, М.А. Вікут, І.М. Зайцев, П.Ф. Єлісейкін, Ю.С. Жицинський, О.С. Іоффе, В.В. Лазарєв, О.Е. Лейст, О.Г. Лук'янова, А.О. Мельніков, В.А. Ойгензихт, А.С. Піголкін, І.С. Самощенко, Т.В. Сахнова та ін.

В юридичній літературі загалом відображається точка зору, яка склалася ще в 60-ті роки ХХ століття, про наявність у вітчизняному праві лише чотирьох видів відповідальності: цивільної, кримінальної, адміністративної та дисциплінарної. Така позиція штучно нівелює уявлення про сучасний механізм правового регулювання процесуальних правовідносин, ігнорує суттєві особливості методів окремих галузей права і тому категорично не можна погодитися з думкою І.С. Самощенка і М.X. Фарукшина про те, що процесуальної відповідальності не існує [25, с.87].

Цивільна процесуальна відповідальність має типові і специфічні риси. Як і інші види відповідальності, вона представляє собою закріплену юридичними нормами необхідність визначеної поведінки учасників судочинства. Як і для інших видів правової відповідальності, для цивільної процесуальної відповідальності типовими є чіткість і визначеність змісту.

Адже у випадку недотримання норм матеріального права застосовується один механізм правових інструментів, покликаних відновити становище, що існувало до порушення законодавчих правил. Натомість у ситуації, коли відбулося певне порушення в сфері юрисдикції процесуального права, задіюються ті засоби реагування та впливу на поведінку порушника, що мають процедурний характер. Норми процесуального права охороняються специфічними, притаманними тільки їм заходами державного примусу, що забезпечують запровадження в життя негативних наслідків порушення процесуальних приписів, і без таких санкцій процесуальна норма існувати не може [11, с.76-77].

Справді, юридична відповідальність поділяється на види залежно від того, до якої галузі права вона належить, про що згадувалось не одним поколінням науковців. Дійсно, неможливо уявити собі галузь права, яка не має власних засобів забезпечення правових вимог і дозволів. Це має однакове значення як для матеріальних, так і для процесуальних галузей права, адже чимало норм цивільного процесуального права мають відсильний характер і містять вказівку на притягнення до відповідальності учасників цивільних процесуальних відносин згідно з нормами інших галузей права.

Як вірно зазначає О.Г. Лук'янова, сутність широкої концепції юридичного процесу полягає в тому, що функції процесуального права не обмежуються тільки регламентацією примусу і вирішення цивільних спорів, що окрім кримінального і цивільного процесів у системі матеріальних галузей права є численні процесуальні норми та інститути, на основі яких здійснюється діяльність щодо застосування матеріально-правових норм будь-яких галузей права [26, с.50-51].

Незважаючи на те, що за порушення норм цивільного процесуального права законодавством передбачені різні види юридичної відповідальності (адміністративна, кримінальна), цивільне процесуальне законодавство містить норми і про суто процесуальні заходи процесуального примусу.

Адже норми процесуального права охороняються специфічними, притаманними тільки їм заходами державного примусу, що забезпечують запровадження в життя негативних наслідків порушення процесуальних приписів, і без таких санкцій процесуальна норма існувати не може. В свою чергу, цивільно-процесуальні санкції поділяються на заходи захисту і заходи відповідальності [30, с.78-79].

Чинне цивільне процесуальне законодавство дає чітке визначення поняття "заходи процесуального примусу". Частина 1 ст.90 ЦПК України закріплює, що заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Таким чином, згідно зі ст.90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлення ухвали [14, с.93].

Заходами процесуального примусу є: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід. До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення.

До учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій - видалення із залу судового засідання. У разі повторного вчинення дій, зазначених у частині першій ст.92 ЦПК, перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни (ст.92 ЦПК України).

За порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, застосовується попередження. Порушенням порядку під час судового засідання вважається, зокрема, перебування в залі у нетверезому стані, паління, лайка, бійка та інші хуліганські дії, вчинення дій, які істотно відволікають увагу суду та учасників процесу, користування мобільними телефонами, псування майна суду, вживання їжі під час засідання тощо [24, с.85].

Попередження - це усне зауваження суду, яким він попереджає особу, винну у порушенні порядку під час судового засідання, про неприпустимість таких дій в майбутньому, необхідність дотримуватися встановленого порядку та виконувати розпорядження головуючого. Попередження не застосовується, якщо порушення мали місце не в судовому засіданні, а поза ним. Суб'єктом попередження може бути будь-який учасник цивільного процесу, а також будь-яка особа, яка присутня в судовому засіданні, незалежно від її процесуального статусу. Суд може застосувати кілька заходів у вигляді попередження за різні правопорушення.

Видалення із залу судового засідання - це окремий захід процесуального примусу, який застосовується у разі повторного порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого. На нашу думку, порушення слід вважати повторним, якщо за таке саме порушення до особи раніше застосовано попередження. Повторність має місце і тоді, коли вчинене інше порушення порядку, ніж те, за яке було застосовано попередження.

На нашу думку, видалення не доцільно застосовувати до сторони, оскільки матиме місце порушення принципу змагальності. Особа, яка видалена з залу судового засідання, видаляється до кінця цього засідання. В інших засіданнях особа може брати участь на загальних засадах.

Якщо перекладач повторно порушує порядок під час судового засідання або не виконує розпорядження головуючого, суд не має права його видалити, оскільки буде порушено право особи, яка користується послугами перекладача. В такому випадку суд оголошує перерву і надає час для заміни перекладача.

У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення (ст.93 ЦПК України) [29, с.219-220].

Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу. Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані відповідно до статті 51 ЦПК, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів. Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання (ст.94 ЦПК України).

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду на його вимогу. Цей обов'язок забезпечується можливістю застосування приводу. Стаття 94 ЦПК України містить положення про механізм приводу до суду належно викликаного свідка, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки. Свідок вважається належно викликаним, якщо у справі є розписка про завчасне одержання ним судової повістки.

Підставою для приводу свідка є неявка в судове засідання без поважних причин. Тому якщо свідок повідомив про причину неявки, його викликають повторно, але привід не застосовують [22, с.10-11].

Законодавець визначив вичерпний перелік осіб, які не підлягають приводу в суд. Одні з них - це особи, які не підлягають допиту як свідки, інші - це особи, яких не можна примусити з'явитися до суду в силу прямої вказівки закону: малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди I і II груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

Інші особи, крім свідка, примусовому приводу не підлягають. Разом з тим, у ст.146 ЦПК України передбачено також можливість примусового приводу відповідача для проведення судово-біологічної (генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства. Привід відповідача відбувається за аналогією закону.

Процесуальним документом, на підставі якого здійснюється примусовий привід свідка, є ухвала, в якій зазначаються необхідні для її виконання реквізити: повне ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце її проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала оформляється окремим документом, апеляційному оскарженню не підлягає і виконується негайно. Питання про привід свідка суд вправі вирішити як з власної ініціативи, так і за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. На нашу думку, така ухвала може постановлятися і не в судовому засіданні.

Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.12.1995 р. №864, втратила чинність на підставі наказу МВС України від 05.08.2009 р. №337. Порядок виконання ухвали суду про привід свідка законом не врегульований.

Попри досить визначене регламентування окресленого питання, наведене розуміння поняття "заходи процесуального примусу" викликає ряд певних зауважень. Зокрема незрозумілим є використання законодавцем словосполучення "протиправно перешкоджають", оскільки перешкоджання суду у відправленні правосуддя завжди є протиправним, і жодного правомірного перешкоджання у здійсненні цивільного судочинства не може бути - ні відповідно до чинного цивільного процесуального законодавства, ні згідно з елементарними правилами здорового глузду. Адже, наприклад, ч.5 ст.11 ЦПК України встановлює, що несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідальність, установлену законом.

Таким чином, одним із видів гарантування здійснення процесуальної діяльності є застосування заходів процесуального примусу. Відповідно до ч.1 ст.90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [35, с.116-117].

Правова природа заходів процесуального примусу мало досліджена в теорії цивільного процесуального права. Сьогодні чітко прослідковується два основних підходи в дослідженні цього правового явища. Сутність одного підходу полягає в тому, що заходи процесуального примусу розглядаються як міра цивільної процесуальної відповідальності. Зокрема, С.В. Васильєв зазначає, що цивільна процесуальна відповідальність це застосування судом мір процесуального примусу або інших санкцій до учасників цивільного судочинства та інших осіб за умов та в порядку, передбаченому ЦПК.

Інші дослідники вважають, що у ЦПК України 2004 р. законодавець відійшов від концепції наявності цивільної процесуальної відповідальності як особливого виду юридичної відповідальності, що була реалізована в попередньому ЦПК України 1963 р. Вони вважають, що чинний ЦПК України закріплює в своїх нормах лише заходи процесуального примусу, які не встановлюють додаткових обов'язків осіб. Заходи ж відповідальності, що передбачають покладання на правопорушника нового обов'язку (наприклад, відшкодувати збитки, сплатити штраф, відбути адміністративний арешт), повністю винесені за межі норм цивільного процесуального законодавства [19, с.454-455].

Отже, на нашу думку, основний зміст дискусії слід розглядати в площині - по-перше, чи існує цивільна процесуальна відповідальність; по-друге, чи є заходи процесуального примусу складовою цієї самої цивільної процесуальної відповідальності.

Слід зазначити, що наявність інституту цивільної процесуальної відповідальності неоднозначно розцінювалось науковцями і до прийняття нового ЦПК України 2004 р. Одні автори вважали, що процесуальної відповідальності в її чистому вигляді існувати не може, а є звичайна матеріальна або адміністративна відповідальність, яка виникає у зв'язку з порушенням процесуального законодавства.

Інші вважали, що інститут цивільної процесуальної відповідальності має повне право на своє існування, оскільки структура цивільних процесуальних відносин буде неповною, якщо виключати такий її компонент як юридична відповідальність.

С.В. Васильєв вважає, що галузева самостійність цивільного процесуального права є важливим доказом існування процесуальної відповідальності. Свою позицію він обґрунтовує посиланнями на О.С. Иоффе, М.Д. Шаргородського, які свого часу зазначали, що наявність самостійного різновиду юридичної відповідальності, як правило, свідчить про галузеву самостійність поєднаних між собою правових норм. Зокрема, вони писали, що юридична відповідальність може бути результатом порушення будь-якої норми, незалежно від того, до якої галузі права остання належить [12, с.19-20].

Отже, всі учасники цивільного судочинства мають добросовісно виконувати процесуальні обов'язки і своїми діями або бездіяльністю не порушувати процесуальних прав інших осіб. В разі порушення встановлених в суді правил або протиправне перешкоджання здійснення судочинства тягне застосування заходів процесуального примусу, якими є: попередження; видалення із залу судового засідання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід свідка (ч.1 ст.91 ЦПК України).

Важко погодитися з однозначним звуженням змісту поняття "заходи процесуального примусу" виключно до процесуальних дій. Тобто видалення із зали судових засідань (ст.92 ЦПК України), тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (ст.93 ЦПК України) та привід свідка (ст.94 ЦПК України), очевидно, є безумовними активними діями суду, що чітко регламентовані законодавцем. Поряд із цим, такий різновид заходів процесуального примусу, як попередження (ст. 92 ЦПК України), такої однозначності не має. Зокрема йдеться про те, що згідно зі ст.92 ЦПК України попередження уособлює своєрідне поєднання дієвості і бездіяльності, тобто має подвійний характер, що виражається, з одного боку, у висловленні судом словесного формулювання - безпосереднє попередження, з іншого боку, у певному морально-психологічному впливі на свідомість порушника порядку в залі судових засідань [13, с.72].

Дослідники цивільного процесуального права одностайні у відтворенні цього законодавчого визначення, автоматично дублюючи окреслені лексикологічні неточності та суперечливі моменти. Так, С. В. Васильєв підкреслює, що заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [11, с.73].

А.В. Цихоцький залежно від характеру заходів примусу поділяє їх на заходи відповідальності, заходи захисту правопорядку та превентивні заходи [13, с.75].

Як поширені обставини, які ускладнюють досягнення цілей правосуддя, дослідники називають "процесуальні порушення" (Н.А.Чечіна, І.М. Зайцев, В.В.Бутнєв, Г.Н. Вєтрова, О.Г. Новіков, О.Н. Єрмаков та ін.), "правові аномалії" (Н.В. Кузнєцов), "зловживання цивільними процесуальними правами" (А.В. Юдін), "перешкоджання здійсненню правосуддя з боку осіб, які приймають участь у справі" (А.І. Приходько). Всі ці категорії відбивають явища єдиної природи - несумлінну поведінку учасників процесу.

E.E. Доброхотова додержується позиції, що єдиною мірою специфічної цивільної процесуальної відповідальності є судовий штраф, який є мірою юридичної відповідальності у вигляді грошового стягнення, що накладається судом (а на стадії виконавчого провадження - і органом виконання) у випадках, порядку і розмірі, передбачених законом. Такий підхід є занадто вузьким та не відповідає на запитання про те, чому інші несприятливі процесуальні наслідки порушення процесуальних норм, що мають форму державного примусу та інші ознаки юридичної відповідальності, не можна вважати заходами цивільної процесуальної відповідальності. Тим паче, якщо формалізувати підхід до юридичної відповідальності, то й судовий штраф можна, наприклад віднести до заходів адміністративної відповідальності. Але такий усічений підхід є неприйнятним ані в теоретичному, ані в практичному сенсі.

Навіть якщо помилитися із віднесенням того чи іншого заходу до специфічного виду процесуальної відповідальності, негативні наслідки такої кваліфікаційної дії будуть набагато меншими, аніж сприйняття тих чи інших порушень процесуального законодавства як поведінки, яка не тягне несприятливих наслідків для правопорушника у формі відповідальності. В свою чергу визначення негативності того чи іншого процесуального наслідку потребує з'ясування питання про те, чи має він саме негативний аспект, а не простою формою реалізації процесуальних норм? При цьому вже сама постановка запитання про таку негативну дію дає можливість реально оцінити ефективність процесуального законодавства. Адже такий аналіз потребуватиме дослідження обмежень на порушення порядку судочинства, перешкод на шляху оперативності, доступності та справедливості судового розгляду, що можуть бути кваліфіковані у осіб, які порушують процесуальні зобов'язання.

В.В. Бутнєв, крім судових штрафів, до заходів процесуальної відповідальності пропонує відносити позбавлення процесуальних прав.

О.Г. Столяров вбачає цивільну процесуальну відповідальність в накладенні штрафу або обов'язку по відшкодуванню судових витрат, а також в застосуванні наслідків у вигляді зміни процесуального положення суб'єктів відповідальності або в зобов'язанні здійснити певні дії (наприклад, направлення справи для перегляду судом нижчої інстанції при порушенні ним норм процесуального права), що мають процесуальний характер.

На думку І.М. Зайцева, заходи процесуальної відповідальності охоплюються штрафами, компенсаційними заходами, несприятливими процесуально-правовими наслідками незаконної діяльності, застосуванням цивільних процесуальних фікцій.

Процесуальні фікції визначає серед заходів процесуальної відповідальності й О.Г. Новиков, який додає до цих заходів також процесуальні штрафи, судові витрати, відмову в ухваленні заяви про відведення, відмову у відновленні пропущеного процесуального терміну, розгляд справи у відсутності відповідача і відмову в ухваленні нових доказів. За такого підходу, як видається, змішується форма та зміст процесуального заходу. Зокрема, процесуальна фікція не має визначеного змісту, а тому не можна встановити її характеристики та взагалі умістити у систему заходів примусу.

М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник зазначають, що під фікцією розуміють використання в певних цілях положення, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведеності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки. Процесуальна фікція повністю звільняє особу від доказування обставини, яка фікцією визнається за існуючу.

Хоча у такому розумінні міститься певна неточність, пов'язана із тим, що процесуальна фікція цілком може виявитися вірним відображенням реальної дійсності, справжніх обставин у справі, але загалом можна помітити вірний орієнтир у розумінні значення фікції для процесуальних відносин. Адже за такого розуміння процесуальна фікція може бути визначена в умовах, коли, наприклад, неявка однієї із сторін або ненадання певних доказів виступає формою підтвердження доказової сили твердження іншої сторони. По суті, у цьому випадку реальна доказова сила може виступати несправжньою, але такою, що визнається юридично значимою.

Вивчаючи цивільну процесуальну відповідальність, І.М. Лукіна описала її ознаки, серед яких вказала на специфіку заходів процесуального примусу: вони знаходить свій прояв у тому, що пов'язані з позбавленням правопорушника суб'єктивного цивільного процесуального права чи покладанням на нього нового або додаткового обов'язків [17, с.163-164].

1.2 Підстави та порядок застосування заходів процесуального примусу

Заходи процесуального примусу є формою цивільної процесуальної відповідальності учасників процесу за невиконання процесуальних обов'язків.

Суб'єктом відповідальності може бути будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу, а також особи, які не беруть участь у справі (глядачі, журналісти, охоронці, помічники тощо).

Метою застосування заходів процесуального примусу є припинення правопорушення та стимулювання правопорушника до належного виконання процесуальних обов'язків.

Підставою застосування заходів процесуального примусу є порушення встановлених в суді правил, в тому числі і тих, які встановлюються безпосередньо судом, або протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства.

Встановленими в суді правилами є закони та підзаконні нормативні акти загального характеру, що регулюють діяльність суду та державних установ загалом, правила розпорядку конкретного суду, правила, що визначають пропускний режим, інші локальні нормативні акти, затверджені головою суду чи зборами суддів відповідного суду.

До правил суду належать також і ті, які встановлені головуючим для конкретної справи чи судового засідання. Наприклад, порядок дослідження доказів, черговість допиту свідків, правила користування засобами зв'язку та технічними засобами, місце для розташування телевізійних камер тощо.

Протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства полягає у вчиненні умисних дій, внаслідок яких судочинство не може відбутися взагалі або істотно ускладнюється. Такими, зокрема, є хуліганські дії в приміщенні суду, образа судді чи інших учасників процесу, псування обладнання та меблів, пошкодження електричних мереж суду, неправдиві повідомлення про наявність вибухових чи отруйних речовин, порушення санітарного чи протиепідемічного законодавства тощо. Ці дії теж порушують встановлені в суді правила, але у кожному випадку, коли буде встановлено, що особа вчинила умисні дії, які свідчать про неповагу до суду, необхідно вирішувати питання про притягнення винних до відповідальності за статтею 185³ Кодексу України про адміністративні правопорушення [2].

Неповага до суду може виражатись у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, у непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого, порушенні порядку під час судового засідання, а також у вчиненні будь-ким інших дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил (п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р. №8 "Про незалежність судової влади" [8]).

В ухвалі про застосування заходу процесуального примусу, крім реквізитів, передбачених ч.1 ст.210 ЦПК України, має бути зазначено особу, до якої застосовано захід процесуального примусу, суть правопорушення і конкретний захід процесуального примусу.

Захід процесуального примусу застосовується судом негайно, тобто відразу після вчинення порушення. Цим заходи процесуального примусу відрізняються від санкцій, передбачених адміністративним, кримінальним законодавством.

Від заходів процесуального примусу слід відрізняти заходи відповідальності, які передбачені адміністративним та кримінальним законодавством. Так, відповідно до ст.185³ КпАП України неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, - тягнуть за собою накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.

Відповідно до ст.382 КК України [3] умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТИМЧАСОВОГО ВИЛУЧЕННЯ ДОКАЗІВ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ СУДОМ

2.1 Поняття тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом

Тимчасове вилучення доказу для дослідження його судом - це захід процесуального примусу, що полягає у відібранні за ухвалою суду документа чи іншого об'єкта матеріального світу, який може бути доказом в цивільній справі, від його володільця з метою дослідження його в суді.

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали (ч.1, ч.4 ст.137 ЦПК України).

У разі невиконання цих вимог суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом, яка є способом забезпечення виконання обов'язку надати докази. Таким чином, передумовою тимчасового вилучення доказів є невиконана без поважних причин ухвала суду про їх витребування. Якщо суду повідомлені причини, з яких доказ не може бути поданий, і суд погодився з їх поважністю, то підстав для тимчасового вилучення доказів не має [9].

Поважною причиною неподання доказів суду є встановлені законом обмеження або спеціальний порядок їх надання. Це стосується нотаріальної, адвокатської, банківської таємниці. В цих випадках суд повинен керуватися не лише процесуальним законодавством, але й нормами спеціальних нормативних актів.

Відповідно до ст.13 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" витребування документів з реєстраційних справ здійснюється на підставі судового рішення. Державний реєстратор зобов'язаний зробити копії документів, що вилучаються з реєстраційної справи, пронумерувати, прошити та завірити їх власною печаткою. До реєстраційної справи долучаються судове рішення про витребування документів, супровідний лист або документ, яким суд уповноважив особу на їх одержання, а також копія опису документів, які вилучені. Оригінали документів, які вилучені з реєстраційної справи, надсилаються рекомендованим листом з описом вкладення до суду або передаються безпосередньо особі, уповноваженій судом на їх одержання.

Вилучати докази можна як у осіб, які беруть участь у справі, так і в інших осіб, у яких знаходиться доказ, наприклад, на підставі договору зберігання.

Тимчасове вилучення доказів полягає у вилученні зазначених в ухвалі письмових або речових доказів з місця їх знаходження в осіб, які ними володіють, та передачі їх суду для дослідження в судовому засіданні.

Про тимчасове вилучення доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала оформляється як окремий документ в нарадчій кімнаті і оскарженню не підлягає [18, с.511-512].

Стаття 93 ЦПК України встановлює додаткові вимоги до ухвали про тимчасове вилучення доказів. В ній повинно бути зазначено: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення. Доцільно також встановлювати строк та порядок виконання ухвали та визначати кому доручається її виконання.

Ухвала виконується державним виконавцем, тому повинна відповідати також вимогам, які передбачені для виконавчого документа у Законі України "Про виконавче провадження" [5].

Порядок виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів ЦПК не визначено. Вважаємо, що слід застосовувати правила для виконання рішень, ухвал суду, встановлені Законом України "Про виконавче провадження". Однак, на майбутнє доцільно було б запровадити проведення тимчасового вилучення доказів судовим розпорядником за аналогією з проведенням обшуку та виїмки, які здійснюються за правилами кримінально-процесуального законодавства.

До виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів розгляд справи не може бути завершено, оскільки матиме місце неповнота судового слідства. Якщо суд вирішив дослідити докази, щодо яких постановлена ухвала про тимчасове вилучення, то, очевидно, що суд вважає ці докази важливими для справи. Водночас, якщо сторона, яка заявляла про витребовування доказів, наполягає на вирішенні справи без них, суд може вирішувати справу. Принцип змагальності та диспозитивності діє і тут.

Якщо ухвала не виконана державним виконавцем і виконавче провадження закінчене, суд вирішує справу за наявними доказами. Якщо відпала необхідність у вилученні доказів, наприклад, докази надала сторона, суд може відкликати з виконання ухвалу про тимчасове вилучення доказів [15, с.135-136].

2.2 Випадки застосування тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом

Особи, яким направлено ухвалу суду про витребування доказів, зобов'язані неухильно її виконати і надати суду наявні в них докази. Якщо такі особи не мають можливості подати доказ, якого вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, вони зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням відповідних причин протягом 5 днів з дня отримання ухвали (ст.137 ЦПК) [31, с.118].

Підставою застосування такого заходу, як тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, є протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства у формі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом полягає у припиненні володіння і, як наслідок, - користування й розпорядження особою, яка вчинила правопорушення, певною річчю або документом.

Слід зазначити, що умовою застосування цього заходу процесуального примусу є наявність ухвали суду про витребування письмових чи речових доказів (ст.137 ЦПК), яка має характер владного правозастосовного акта, на підставі якого встановлюється обов'язок у певної особи надати суду витребуваний доказ або повідомити про причини його неподання. За невиконання цього обов'язку без поважних причин суд постановляє ухвалу про тимчасове вилучення письмового чи речового доказу, яка є підставою примусового здійснення цього обов'язку [10, с.25].

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТИМЧАСОВОГО ВИЛУЧЕННЯ ДОКАЗІВ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ СУДОМ

Про тимчасове вилучення доказу суд постановляє письмову ухвалу, яка надсилається державному виконавцю для негайного виконання. Ухвалу не може бути оскаржено окремо, але заперечення проти неї можуть бути включені до скарги на судове рішення, ухвалене за результатами розгляду справи.

В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються:

1) ім'я (прізвище, ім'я, по батькові) фізичної особи, найменування органу чи юридичної особи, у якої знаходиться доказ;

2) місце проживання (перебування) фізичної особи або місцезнаходження органу чи юридичної особи, у якої знаходиться доказ;

3) назва або опис письмового чи речового доказу, які дають можливість його чітко ідентифікувати;

4) підстави проведення тимчасового вилучення доказу (тобто слід зазначити, для розгляду якої справи необхідний доказ і внаслідок невиконання якої ухвали про витребування доказу застосовано цей захід процесуального примусу);

5) зазначення органу державної виконавчої служби, якому доручається провести вилучення.

Виконання ухвали суду про тимчасове вилучення письмових або речових доказів для дослідження судом покладається на державну виконавчу службу [32, с.77-78]. Стаття 93 ЦПК не зазначає, чи підлягає така ухвала суду оскарженню. У п.23 ст.293 ЦПК має місце лише положення про оскарження ухвали про примусове проникнення до житла. Адже серед осіб, які є стороною у справі та у яких тимчасово вилучаються докази, можуть бути банки, на які поширюється принцип банківської таємниці.

Виникають запитання: чи узгоджується тимчасове вилучення документів із банку з процедурою розгляду судами справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (статті 287-290 ЦПК)? Чи може поширюватись такий захід процесуального примусу на нотаріусів, які можуть бути стороною у справі? Чи узгоджується він із Законом України "Про нотаріат", яким передбачено нотаріальну таємницю (ст.8 Закону України "Про нотаріат")? Нотаріуси на вимогу суду повинні подавати довідки, тобто лише інформацію про вчинені нотаріальні дії? Наприклад, реєстр вчинюваних нотаріальних дій не може навіть тимчасово вилучатися судом, оскільки від наявності цього реєстру залежать права інших осіб, які можуть звернутися до нотаріуса за витребуванням дубліката нотаріального акта.

У зв'язку з цим, на думку авторів, у ЦПК повинна мати місце норма, яка передбачала б винятки із загального правила щодо неможливості застосування такого заходу процесуального примусу, як тимчасове вилучення доказів для дослідження судом із зазначенням конкретних осіб, органів та документів, які не можуть тимчасово вилучатись на підставі такої ухвали [33, с.200]. Але у цій нормі нічого не сказано, яким чином (яка процедура) та ким буде проводитись таке вилучення. Відповідно до ч.2 ст.93 ЦПК доказ може знаходитись за місцем проживання (перебування) або знаходження особи. Тому виникає запитання: хто може проникнути у житло особи, якщо вона буде проти цього, та витребувати доказ, адже це порушення конституційного принципу - охорони житла? Чи, може, таке вилучення доказу здійснюється у примусовому порядку, наприклад, державним виконавцем чи органами внутрішніх справ?

Закон "Про виконавче провадження" не визначає процедуру такого вилучення або ж у такому випадку можлива аналогія щодо виконання постанов суду у цивільних справах.

ВИСНОВКИ

процесуальний примус фікція вилучення

До прийняття ЦПК України 2004 р. цивільне процесуальне законодавство не містило такого консолідованого інституту, як заходи процесуального примусу, хоча в процесуальній літературі у різні часи ставилось питання про необхідність дослідження проблематики цивільної процесуальної відповідальності. Досліджуючи проблему процесуальної відповідальності, усі автори погоджувалися з тим, що вид відповідальності доцільно виділяти на підставі галузевих критеріїв та розглядати цивільну процесуальну відповідальність як різновид юридичної відповідальності. Так, М.Й. Штефан зазначає, що вихідною основою для правильного розуміння цивільної процесуальної відповідальності є норми цивільного процесуального права, що передбачають відповідальність за окремі види цивільних процесуальних правопорушень.

Доктринальну адаптацію таких методологічних підходів можна знайти у постанові Міжпарламентської асамблеї держав - учасниць СНД від 16 червня 2003 р. №21-6, якою затверджений перероблений варіант концепції та структури Модельного кодексу цивільного судочинства для держав - учасниць СНД. У Модельному кодексі пропонується спеціальна глава "Підстави та заходи процесуальної відповідальності", яка має містити поняття та склад процесуального правопорушення, підстави та заходи відповідальності, порядок розгляду заяв про застосування заходів відповідальності.

Проблема заходів процесуального примусу знайшла своє відбиття у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Згідно з п.6 розд.4 Концепції необхідно посилити відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуальними правами та за невиконання процесуальних обов'язків (наприклад, за навмисне зволікання процесу).

Загальновідомий факт, що норми цивільного процесуального права передбачають можливість застосування заходів державного примусу. Приміром, ЦПК України визначає, що заходами процесуального примусу є попередження, видалення із зали судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід (ч.1 ст.91 ЦПК України). Однак заходи процесуального примусу не приводяться у дію автоматично. Вони завжди застосовуються компетентними органами, які покликані перевірити законність, обґрунтованість і доцільність використання державно-примусових заходів, а у необхідних випадках, у передбачених законом межах конкретизувати їх, визначити порядок їх застосування, тобто здійснити індивідуально-правове регулювання.

Цивільне процесуальне законодавство чітко визначає, що заходи процесуального примусу застосовуються судом до осіб, які порушують установлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства (ч.1 ст.90 ЦПК України).

Згідно зі ст.93 ЦПК України у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали (частини 1, 4 ст. 137 ЦПК). Якщо суду повідомлені причини, з яких доказ не може бути поданий, і суд погодився з їх поважністю, то підстав для тимчасового вилучення доказів немає.

Тимчасове вилучення доказів полягає у вилученні зазначених в ухвалі письмових або речових доказів з місця їх знаходження в осіб, які ними володіють, та передачі їх суду для долучення до матеріалів справи.

Дана стаття встановлює додаткові вимоги до ухвали про тимчасове вилучення доказів. В ній має бути зазначено: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

Ухвала оформлюється як окремий документ в нарадчій кімнаті і оскарженню не підлягає. Порядок виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів ЦПК не визначено. Слід застосовувати правила для виконання рішень, ухвал суду, встановлені Законом України "Про виконавче провадження".

Однак на майбутнє доцільно було б запровадити проведення тимчасового вилучення доказів судовим розпорядником за аналогією з проведенням обшуку та виїмки, які здійснюються за правилами кримінально-процесуального законодавства. До виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів розгляд справи не може бути завершено.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. Від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР. З подальшими змінами. // http://zakon4.rada.gov.ua

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Від 07.12.1984 р. №8073-X. З подальшими змінами. // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731-10

3. Кримінальний кодекс України. Від 05.04.2001 р. №2341-III. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2001. - №25-26. - ст.131.