Проблеми працевлаштування випускників морських навчальних закладів в Україні

Конституційні гарантії зайнятості та нормативні акти, що її регулюють. Основні особливості працевлаштування окремих категорій громадян. Робота моряків України на судах іноземних судновласників. Працевлаштування випускників морських навчальних закладів.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 30.04.2014
Размер файла 98,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

ГЛАВА 1. ГАРАНТІЇ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1 Конституційні гарантії зайнятості і працевлаштування

1.2 Нормативні акти, що регулюють працевлаштування

1.3 Міжнародні правові акти про зайнятість працевлаштування

ГЛАВА 2. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ І ОСНОВИ ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

2.1 Поняття працевлаштування та його правові форми

2.2 Особливості працевлаштування окремих категорій громадян

ГЛАВА 3. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ МОРЯКІВ

3.1 Особливості працевлаштування плавскладу морського флоту

3.2 Робота моряків України на судах іноземних судновласників

3.3 Працевлаштування випускників морських навчальних закладів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

працевлаштування зайнятість моряк робота

ВСТУП

Обгрунтування вибору теми та її актуальність. Трудове право України на сучасному етапі свого розвитку переживає процес реформування, як і переважна більшість галузей права України. Необхідність врегулювання наявних суспільних відносин, створення рівних умов для кожної людини в питанні реалізації її здібностей, таланту примушує правотворців відшукувати органічний зв'язок із світовою практикою.

Трудове право, поряд зі своєю основною функцією - забезпеченням права на працю та її охороною, має ще одну важливу місію - воно має бути гарантом здійснення широкого комплексу соціально-економічних прав та свобод, якими наділено людину - учасника процесу праці. Ці права та свободи в сфері праці закріплено в нормах міжнародного трудового права. Сьогодні перед Україною, яка будує свою незалежну правову державу, постало невідкладне завдання: погодити своє національне законодавство в сфері праці з нормами міжнародного трудового права. За роки незалежності на цьому шляху вже зроблено немало, але багато ще передбачається здійснити. Право на працю -- одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами. Це право належить до групи соціально-економічних прав і відображає потребу людини не лише створювати й здобувати засоби для існування для себе і своєї сім'ї, а й реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Створення безпечних умов праці, гарантії захисту працюючих суб'єктів - одне з головних завдань майбутньої правової держави, якою Україна задекларувала себе в Основному Законі. Право на працю посідає особливо важливе місце у системі прав людини. Забезпеченню цього права присвячено значну кількість міжнародних правових актів.

Заслуговує на увагу таке розуміння змісту права на працю, яке закріплено в статті 43 Конституції України. Визначальним для розуміння змісту права на працю є свобода праці. Міжнародні акти визначають право людини на працю саме як можливість заробляти собі на життя пралею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Згідно з Конституцією України для громадян, які бажають працювати, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Безумовно, в цих умовах забезпечення правового захисту прав працівників та встановлення гарантій працевлаштування є першочерговим завданням держави. Вивчення сучасного стану правового регулювання працевлаштування працівників, і особливо моряків є актуальним та важливим завданням на сучасному етапі розвитку держави. Моряки нашої держави традиційно користується підвищеним попитом на міжнародному ринку праці. Це дозволяє їм впевнено працювати на суднах під усіма прапорами та гідно представляти країну. Більше тринадцяти років тому приєдналася до Міжнародної Конвенції з підготовки та дипломування моряків (ПДНВ 78/95). Створена загальнонаціональна система стандартів якості у цій сфері. Однак проблема працевлаштування українських моряків продовжує залишатися актуальною для українців.

Мета та завдання роботи. Мета даної роботи полягає в вивченні проблем працевлаштування випускників морських навчальних закладів в Україні. Для досягнення поставленої мети основна увага в роботі надається вирішенню наступних завдань:

визначенні конституційних гарантій зайнятості і працевлаштування;

аналізу міжнародних стандартів та національного законодавства в сфері працевлаштування моряків;

розгляду державних гарантій трудових прав працівників;

характеристиці правових форм працевлаштування;

вивченні особливостей працевлаштування такої категорії працюючих як моряки.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом даної роботи слід визначити правовідносини, які складаються між працівником та уповноваженими державними органами у сфері працевлаштування. Безпосереднім предметом є правове регулювання працевлаштування моряків в Україні.

Аналіз джерел та літератури. Науково - теоретичною базою даної роботи є теоретичні розробки, праці як вітчизняних, так і зарубіжних вчених - правознавців з питань трудового права. Серед них особливо слід виділити навчальні посібники, монографії та наукові статті Н.Б.Болотіної - визнаного українського фахівця в галузі трудового права. Орієнтуючись на права людини у сфері праці, аналізуючи чинне трудове законодавство, велика увага в працях Н.Б.Болотіної приділяється проблемам трудового права в аспекті його удосконалення, відповідності міжнародним стандартам. Серед робіт загальнотеоретичного характеру будуть використані праці О.Гирича, В. Карпенко, В. Пилипенко, В. Прокопенко, Г. Чанишевої.

Трудове право сьогодні належить до найбільш динамічних галузей правової системи держави, і тому проблеми цієї галузі постійно розглядаються на сторінках правничої періодичної літератури - журналів «Право України», «Юридична Україна», «Підприємство, господарство і право», «Людина і праця». Важливість і актуальність вивчення даної теми обумовили потребу у застосуванні матеріалів з фахових морських видань - журналів «Судоходство», «Порты Украины», « Морское образование».

Правову основу дослідження складуть норми міжнародно - правових актів в галузі праці, відповідно положення Конституції України, Кодексу законів про працю України, законодавчих актів в сфері захисту прав працівників. Враховуючи специфіку даного дослідження, в роботі також використовуватиметься законодавство в сфері регулювання працевлаштування моряків - міжнародні конвенції, національні нормативно - правові акти, матеріали зі спеціалізованої літератури.

Методи дослідження. Для реалізації поставлених завдань в роботі буде використано ряд загальнонаукових та спеціальних методів наукового дослідження. Функціонально - юридичний метод буде застосовано для встановлення сутності гарантій у сфері працевлаштування; застосування аналітичного методу дозволить розглянути законодавчу базу; за допомогою статистичного методу вивчатиметься стан ринку праці моряків.

Обгрунтування структури роботи. Робота складається з трьох частин. В першому розділі вивчатимуться загальні положення конституційного права на працю; у другому розділі розглядається поняття та форми працевлаштування; питання, пов'язані з працевлаштуванням моряків визначаються в останній частині роботи.

ГЛАВА 1. ГАРАНТІЇ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1 Конституційні гарантії зайнятості і працевлаштування

Важливою умовою життєдіяльності людей є праця, яка завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався. Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці; друга -- в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою. Потреби матеріального порядку є головними і становлять основу життя людей. Для того, щоб мати їжу, одяг, взуття, люди незалежно від своєї волі та свідомості вступають у відносини з іншими людьми щодо виробництва і розподілу цих благ. Ці зв'язки неможливі без певної організації, що створюється на базі взаємодії людей один з одним. Виникають відносини по виробництву, управлінню та розподілу, створюється власність на знаряддя та засоби виробництва, на результати своєї та чужої праці. Право на працю -- одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає «потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість» [37, С. 118 ].

Соціальність права на працю виявляється у тому, «що здійснюючи його, особа має можливість отримати від держави допомогу в працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї» [58, С. 87]. Соціальність полягає також у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має бути закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і направляти їх на соціальний розвиток працівників -- на охорону праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я. Нарешті соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними групами в суспільстві -- найманими працівниками і роботодавцями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак -- забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги непрацездатним тощо [73, С. 132 ].

Конституція України у статті 43 проголосила: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується» [1, С. 20]. Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України. Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України встановила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працювати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.

У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних актах вони часто називаються «права та принципи», тим самим підкреслюється значення дотримання державами основних прав як принципів правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній хартії (переглянутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації. Показово, що трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудових прав як принципи правового регулювання трудових і безпосередньо пов'язаних з ними відносин [74, С. 32]. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю; право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і можливостей працівників; заборона примусової й обов'язкової праці та дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує гідне людини існування для неї та її сім'ї, не нижчу встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на професійну підготовку та перепідготовку; забезпечення рівних можливостей без всякої дискримінації у просуванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю; право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і вступати до них; право працівників на участь в управлінні організацією у передбачених законом формах; право на участь працівників, роботодавців, їх об'єднань у договірному регулюванні трудових та безпосередньо пов'язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків; встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, установленому федеральним законом; право роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов'язків і дбайливого ставлення до майна роботодавця; право працівників вимагати від роботодавця додержання його обов'язків стосовно працівників, законодавства про працю та інших актів, які містять норми трудового права, в тому числі право представників здійснювати профспілковий контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що містять норми трудового права [71, С. 66].

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод людини і громадянина в усіх основних сферах людської діяльності -- політичній, економічній, соціальній та культурній. Крім багатьох інших в ній закріплені основні трудові права особи, які відобразили головні принципи трудового права як галузі права. Конституція України містить такий перелік трудових прав: 1) право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід занять та професію; 2) право на належні, безпечні та здорові умови праці; 3) право на своєчасне одержання заробітної плати, не нижчої від визначеної законом; 4) право на захист від безробіття; 5) право на захист своїх прав через механізм індивідуальних та колективних трудових спорів з використанням установлених законом способів їх вирішення, включаючи право на страйк; 6) право на соціальний захист; 7) право на відпочинок [58, С. 76 ].

При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції України закріплені в ній права і свободи людини і громадянина не є вичерпними.

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Слід відмітити, що у наведеному переліку частина прав належить до загальноправового статусу особи (людини) і громадянина [1, С. 6]. Це, наприклад, 1) право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; 2) право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід занять і професію; 3) право на захист від безробіття. По суті перелічені права належать до вже згаданих загальних соціально-економічних прав людини, «а тому ними володіє кожна фізична особа, незалежно від того, всякій формі і в яких сферах, суспільних відносин ця особа реалізує свою здатність до праці» [60, С. 62]. Основний Закон проголосив концептуально інше право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Вперше в Конституції України було закріплено заборону примусової праці, право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. При задоволенні громадянами права на працю ними визначаються гарантії, яких вони будуть дотримуватись протягом усього часу існування трудових відносин. Інколи при виконанні трудових зобов'язань у громадян виникають причини, які потребують тимчасових змін трудових правовідносин. Це тимчасове переведення працівника на іншу роботу, службові відрядження, підвищення кваліфікації, вагітність і догляд за дитиною тощо. В таких випадках держава також забезпечує працівників належними гарантіями, які виникають тільки на короткий період для забезпечення відповідних обставин. Такі гарантії обмежені значно вужчим проміжком часу, який попередньо визначений у законодавстві. Водночас при зміні істотних умов праці будуть змінюватись тільки довготривалі або постійні гарантії та встановляться нові, які повинні врегульовувати вже нововстановлені відносини. На підставі вищесказаного юридичні гарантії за часом дії поділяють на постійні, довготривалі (які діють протягом усього часу дії трудових правовідносин) та тимчасові (поширюються протягом нетривалого періоду) [71,С.36].Вирішення соціальних та економічних проблем, які в сучасних умовах стоять перед Україною, значною мірою залежить від того, чи будуть забезпечена кожна працездатна людина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню активності як працівника і господаря.

Виконувана працівником робота повинна відповідати індивідуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов'язково відіб'ється на настрої працівника, продуктивності його праці [61, С. 19]. Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була основою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впевненість у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати. Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією метою проводилось соціалістичне змагання, працівників примушували брати соціалістичні зобов'язання, створювались правові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи. Установка на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що в свою чергу призводило до низької ефективності праці. Підприємствам було невигідно застосовувати дорогу і високоефективну техніку, а працівникам -- підвищувати свою кваліфікацію. Фізична праця залишалась основою усіх виробничих процесів. У цих умовах і народився сумний жарт: держава робить вигляд, що вона платить, а працівники роблять вигляд, що вони працюють.

З переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. З'явились ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй більшості це люди з вищою і середньою спеціальною освітою, переважно жінки, люди перед пенсійного віку. В тому, що освічені і кваліфіковані працівники виявляються непотрібними у першу чергу, ніякого протиріччя законам ринку немає. Ринкові відносини вибраковують не тільки поганих працівників, а й недієздатні виробничі структури, де можуть бути зайнятими і висококваліфіковані працівники. Це стосується науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, підприємств військово-промислового комплексу, машинобудівних заводів, які раніше були престижними, багатими, могутніми, здатними залучити до роботи кваліфікованих працівників. Можна навіть вважати, що економічна криза елітних організацій -- це розплата за тривалі роки не завжди потрібної і ефективної трудової діяльності за рахунок державної казни. В нових умовах господарювання стали оцінюватись наслідки відчужуваної праці, а не кількість працюючих. Значно зменшилась потреба у робочій силі, і це призвело до вивільнення надлишкової робочої сили. Негативну роль при цьому відіграла і криза в економіці, що викликала значний спад виробництва. І хоча безробіття стало реальністю, кваліфіковані кадри, як і раніше, потрібні. Але саме кваліфіковані кадри, а не взагалі робоча сила невисокої професійної кваліфікації [73, С. 29].

Для того щоб полегшити громадянам підшукання роботи, а підприємства забезпечити робочою силою, була створена державна служба зайнятості. Її створення було обумовлене тим, що забезпечення зайнятості і раціональне розміщення трудових ресурсів мають не тільки соціально-економічне, а й глибоке політико-юридичне значення. Зайнятість є економічним поняттям, оскільки вона становить один з основних елементів, що сприяє розвитку економіки кожної країни. Одночасно зайнятість є й гуманітарним поняттям, бо за її допомогою трудящим забезпечується здобуття засобів до існування. Зайнятість є також умовою для розвитку здібностей і особистості людини.

Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно обираються також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Основні принципи державної політики зайнятості населення проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва, координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості, співробітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державної виконавчої влади в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на забезпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні [37, С. 81].

Служба зайнятості в Україні утворена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 «Про створення державної служби зайнятості України». Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положенням державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, утворених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян [47, С. 3-20].

Державна служба зайнятості складається з Центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри професійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри трудової реабілітації населення. Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служби зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.

Громадяни мають право на безплатне сприяння державної служби зайнятості. За сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплата допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки визначені Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством. Якщо міжнародним договором або угодою, укладеною Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів і угод [47, С. 24].

Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною. Кодекс Законів про працю України встановлює низку гарантій забезпечення права на працю та працевлаштування. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Закон України «Про зайнятість населення» встановлює державні гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування [73, С. 29]. Частково ці гарантії повторюють встановлені у КЗпП. Разом з тим сюди включено й низку спеціальних гарантій, зокрема виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю; надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам -- випускникам державних навчальних закладів держави, заявленим підприємствами, установами, організаціями.

Юридичні гарантії встановлюються і державою, для того щоб забезпечити неї ухильне дотримання законів та підзаконних актів. Вони є одним із засобів, за допомогою яких впроваджуються принципи законності, забезпечується реальне здійснення та надійна охорона прав працівників. Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені в статті 51КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності: безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних закладів; безплатне навчання безробітних новим професіям, перепідготовку з виплатою стипендій; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи [3, С. 25].

Для реалізації політики зайнятості населення і забезпечення громадянам гарантій на всій території України створені служби зайнятості, діяльність яких здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих державних адміністрацій. Послуги громадянам, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, державними службами зайнятості надаються безплатно.

1.2 Нормативні акти, що регулюють працевлаштування

Перехід до ринкових відносин призводить до того, що частина населення відстороняється від виробничої діяльності і не має можливості знайти собі роботу. Поява безробіття викликає соціальну напруженість у суспільстві, тому у правовій, соціальній державі питанням зайнятості надається велике значення. Європейська соціальна хартія проголошує, що всі працівники мають право на захист у разі припинення зайнятості.

Зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі [58, С. 47].

Проблеми зайнятості, принципи державної політики зайнятості населення відображені в конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці. Так, Конвенція № 122 «Про політику у сфері зайнятості» проголошує як головну мету державної діяльності активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості з метою стимулювання економічного зростання та розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття і неповної зайнятості. Конвенція «Про професійну орієнтацію і професійну підготовку у сфері розвитку людських ресурсів» № 142 (а також відповідні рекомендації: «Про професійну орієнтацію» № 87; «Про професійне навчання» № 117; «Про політику у сфері зайнятості» № 122; «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку у сфері розвитку людських ресурсів» № 150) визначає розвиток всебічної і скоординованої політики і програми професійної орієнтації й професійної підготовки через державні служби зайнятості. Важливе значення також мають Конвенція «Про безробіття» і відповідні рекомендації: «Про безробіття» № 1; «Про запобігання безробіттю в сільському господарстві» № 11; «Про міжнародну співпрацю у сфері громадських робіт» № 50 тощо [74, С. 28-30].

Основним нормативним актом, який регулює правові питання зайнятості в Україні, є Закон України «Про зайнятість населення», який в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності закріплює правові, економічні й організаційні основи зайнятості населення України та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави щодо реалізації громадянами права на працю.

Цей Закон визначає зайнятість як діяльність громадян, пов'язану із задоволенням особистих і суспільних потреб і, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою за допомогою проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюванні створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Цей нормативно-правовий акт дає перелік категорій громадян, які віднесені до зайнятого населення; у ньому дається визначення понять безробітного і підходящої роботи. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» безробітними визнають громадян працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові і здатні приступити до підходящої роботи.

Частина 1 ст. 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [1, С. 19]. Це формулювання є більш чітким і відображає реальний стан речей. Зараз ідеться не про одержання гарантованої роботи, а про право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці. Крім того, свобода вибору не обмежується необхідністю врахування суспільних вимог. Однак не можна не відмітити, що на перший погляд рівень гарантованості реалізації права на працю знизився -- держава сьогодні не гарантує надання роботи кожному громадянину. На підставі цього можна було б зробити висновок про погіршення становища громадян. Вважаємо, що однозначно такий висновок зробити не можна. Дійсно, в становищі трудящих стало менше стабільності -- з'явилося безробіття, а разом з ним можливість втратити роботу. Проте на зміну стабільності прийшла свобода, яка зовсім їй не суперечить. Тільки в умовах дійсної свободи буде йтися про стабільність трудових правовідносин, де гарантією збереження роботи слугуватиме висока кваліфікація, а у разі, коли робота все-таки буде втрачена, -- допомога держави. «В цьому плані закріплення права на захист від безробіття буде набагато чеснішим, ніж лозунговий підхід до визначення права на працю» [52, С.11]. Отже, в умовах побудови правової суверенної держави в Україні вперше на найвищому - конституційному рівні закріплено право людини на працю. Головне в цьому - не лише визнання цього права шляхом закріплення в законодавчому порядку. А в застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

Політико-юридичне значення зайнятості полягає в тому, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття» (ст. 23 Загальної декларації прав людини 1948 р.). Діяльність служби зайнятості визначається Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» з наступними змінами та доповненнями [73, С. 82].

Відповідно до ст.1 цього Закону зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Окрім Закону України «Про зайнятість населення», правове регулювання зайнятості здійснюється:

іншими законами України (наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування», Законом України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні», Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» тощо);

указами Президента України (наприклад, Указ Президента України «Про національну програму громадських робіт» від 19 червня 1993 р. № 221/93; Указ Президента України «Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки батьків» від 17 жовтня 1997 р. №1153/97 тощо);

3) постановами Кабінету Міністрів України (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Положення про організацію роботи по сприянню зайнятості населення в умовах масового вивільнення працівників» від 31 грудня 1993 р. № 1090, Постанова Кабінету Міністрів України «Положення про державний фонд сприяння зайнятості» від 24 червня 1991р. №47 тощо); 4) наказами і розпорядженнями Міністерства праці і соціальної політики України та інших міністерств і відомств (наприклад, Наказ Міністерства праці і соціальної політики України «Інструкція про порядок виплати громадянам матеріальної допомоги в період професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації за направленням Державної служби зайнятості» від 28 вересня 1998 р. тощо); 5) міжнародними договорами й угодами (наприклад, договір між Урядом України і Урядом Литовської Республіки «Про взаємне працевлаштування громадян», договір між Урядом України і Урядом Словацької Республіки «Про взаємне працевлаштування громадян» тощо) [47, С. 2-20]. .

1.3 Міжнародні правові акти про зайнятість і працевлаштування

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР, Конвенціями і Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною. На європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.). підписаною Україною при вступі до Ради Європи. Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною. Отже, закріплення права на працю у згаданих міжнародних актах має юридичне значення для нашої держави. Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Європейська соціальна хартія проголошує, що «кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору професії та занять» [74, С. 95]. Право на працю, як уже зазначалося, належить до групи соціально-економічних прав людини, і ця подвійність -- економічна та соціальна складові -- свідчить про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом, оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути засоби до Існування. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього права полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам, а також у тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існування для людини. Право на працю є також соціальним правом людини. «Соціальність» -- від французької, означає громадськість, таке» що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту. «Соціальність» від латинської (socialis -- спільний, громадський) -- це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і суспільний характер.

У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хартією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено статтями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взяття державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створення організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20). З числа додаткових статей Хартії 16 статей передбачають права у сфері праці. До таких належать: право на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню винагороду (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професійну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займатися прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); право на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімейними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умови, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29)[74, С. 95 ].

З самого початку створення МОП, вже на першій Міжнародній конференції праці, що відбулася у Вашингтоні з 29 жовтня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розглянуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безробітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної конференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про безробіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р.

На другій сесії Міжнародної конференції праці, що відбулася в Генуї з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків [8, С. 20; 16, с. 4; 19, с. 86].

Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяльності МОП свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість працівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми забезпечення роботою усіх бажаючих.

На дев'ятнадцятій сесії Міжнародної конференції праці 4-25 червня 1935 р. була прийнята Рекомендація № 45 про безробіття серед молоді. Двадцять п'ятою сесією Міжнародної конференції праці 8-28 червня 1939 р. була прийнята Конвенція № 66 про вербування, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою.

В 1934 р. були прийняті Конвенція № 44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин, і Рекомендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багатьма застереженнями і винятками зобов'язала держави -- учасниці МОП створювати системи обов'язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю, і встановила більш сприятливі умови для страхування [60, С. 67- 72].

Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відображення певний розвиток і регламентація професійного навчання як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомендацій, а саме: № 15 -- про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 р.); № 42 -- про бюро зайнятості; № 57 про професійне навчання (1939 р.); № 60 -- про учнівство (1939 р.). Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безробіття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлаштування, страхування по безробіттю, професійне навчання.

Перед закінченням другої світової війни підхід до проблеми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філадельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості».

МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати національні служби зайнятості під керівництвом держави. З рекомендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас людей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програми вона могла б певною мірою полегшити проблему працевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня -- 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою. Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 -- про професійну орієнтацію (1949 р.); № 88 -- про професійне навчання дорослих, включаючи інвалідів (1950 р.); № 99 -- про перекваліфікацію інвалідів (1955 р.).

Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального становища [60, С. 93].

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Організації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжити для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до консультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю врахувати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробітництвом у формуванні та реалізації такої політики.

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загальних і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зростання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо [37, С. 112].

Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б грунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності. В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію 30 червня 1961 р., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповідають цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

У 1984 р. МОГІ прийняла Рекомендацію про політику в галузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема проблеми молоді, значна частина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п'ята сесія Міжнародної конференції праці у 1988 р. прийняла Конвенцію № 168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття.

Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава -- член МОП вживає відповідних заходів до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайнятості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були б зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі -- шукати таку зайнятість [60, С. 164].

Конвенцією повне безробіття визначено як втрата заробітку з причин неможливості одержати підходящу роботу особою, яка здатна працювати, готова працювати і дійсно шукає роботу.

Конвенцією передбачені також юридичні, адміністративні та фінансові гарантії, що повинні увести держави для осіб, які потребують захисту.

Одним з міжнародних нормативних актів, в якому приділяється увага питанням зайнятості і боротьбі з безробіттям, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В ст. 6 цього пакту вказується, що держави, які беруть участь у ньому, «визнають право на працю, яке включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять необхідні кроки для забезпечення цього права».

В післявоєнний період дальший розвиток одержала нор-мотворча діяльність в галузі професійного навчання. Тут також проявляється тенденція покладення відповідальності на держави і включення цього питання до сфери загальної соціальної політики. Так, Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем професійного навчання, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання.

В 1962 р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію по професійному і технічному навчанню, пов'язуючи ці питання з потребами науково-технічного прогресу. Запропонована докладна схема планування, управління і організації професійно-технічної освіти. Незважаючи на те, що ці норми є досить прогресивними, вони прийняті лише у формі рекомендації, що значно знижує їх цінність.У лютому 1968 р. Конференція по професійній освіті і технічним удосконаленням, скликана Всесвітньою федерацією профспілок, прийняла Хартію про професійне навчання. Таке навчання повинно бути демократизоване і поставлене на постійну основу. Воно є обов'язком держави, повинно стати складовою частиною планів соціального і економічного розвитку і включатися в загальну систему освіти. Конференція спеціальною резолюцією запропонувала МОП прийняти нову конвенцію про право всіх трудящих на професійну підготовку, постійне професійне навчання і технічне удосконалення.

У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості. Вона базується на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 р., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості.

Короткий огляд міжнародного регулювання зайнятості свідчить про те, що міжнародне співтовариство прагне розробити заходи щодо повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Але в жодній країні такі програми повної зайнятості реалізувати не вдалося.


Подобные документы

  • Правове регулювання працевлаштування випускників. Права і обов'язки замовників та випускників. Порядок працевлаштування випускників, які навчались за державним замовленням. Соціальні гарантії і компенсації молодим спеціалістам, передбачені КЗпП.

    реферат [21,1 K], добавлен 06.02.2008

  • Поняття зайнятості населення. Правове регулювання працевлаштування громадян України. Міжнародні правові акти про зайнятість. Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні. Працевлаштування. Поняття безробітного і його правове становище.

    реферат [49,6 K], добавлен 14.04.2008

  • Поняття працевлаштування та його правові форми. Законодавча база України, яка регулює питання зайнятості громадян. Право громадян на працевлаштування і гарантії його реалізації. Організація роботи центрів зайнятості з працевлаштування громадян.

    курсовая работа [41,0 K], добавлен 13.11.2007

  • Поняття та організаційні форми працевлаштування. Нормативно-правові акти по працевлаштуванню громадян. Органи, які забезпечують зайнятість населення. Порядок проведення працевлаштування громадян. Державні гарантії працевлаштування. Трудовий договір.

    курсовая работа [51,0 K], добавлен 22.07.2008

  • Проблеми правового регулювання зайнятості й працевлаштування, їх головні причини та передумови, шляхи та перспективи вирішення в сучасних умовах ринкової економіки. Особливості правового регулювання зайнятості й працевлаштування молоді в Україні.

    контрольная работа [27,9 K], добавлен 23.12.2014

  • Працевлаштування та його правові форми. Право громадян на працю і гарантії його реалізації. Трудова міграція за кордон, як спосіб додаткового отримання доходів. Працевлаштування українців в Росії та Польщі. Працевлаштування хореографів за кордоном.

    курсовая работа [61,8 K], добавлен 22.10.2013

  • Основні права, свободи та обов'язки іноземців, відповідальність за порушення українського законодавства. Система організаційно-правових та інституціональних засад забезпечення працевлаштування іноземців в Україні. Структура зайнятості іноземців.

    курсовая работа [62,8 K], добавлен 15.06.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.