Історія вчень про державу і право

Коли Польща, розвинена більше ніж Україна й під національним і під політичним оглядом, матиме дуже проблематичну самостійність, про Україну нема що й говорити.

В кождім разі ми не могли б мати економічної самостійности, а коли так, не могло б бути й політично-національної.

Тому можна рішуче й без хитань сказати: комбінація основних чинників соціяльно-політичного життя України не вимагає незалежносте яко політичного державного оформлення його.

Чи вимагатиме в дальшій будуччині? На се ніхто нічого певного не може сказати в дану хвилю. Та не відхрещуючи ся від жадних форм, які можуть повстати в далекій будуччині в силу необхідности, можна мати й тепер відомі ідеали, які намічають ся і самим життєм.

Такі ідеали докладно й твердо означила вся зорганізована українська демократія: се федерація російської республики й участь в ній України яко рівного з иншими державного тіла. ...

Відродження нації (1920) Винниченко В. Відродження нації / Історія української революції. - К.Відень, 1920. - Ч. III. - С 479-504.

Ч. III... НА ПОРОЗІ НОВОЇ ДОБИ

І. Наслідок болючого досвіду

Маючи за собою минулий, болючий досвід, російські комуністи зрозуміли, що націоналістично-імперіалістична політика пя-таковщини не тільки не може дати позитивних наслідків у справі соціалістичної революції на Вкраїні, а навіть хліба й поживи для голодної Росії.

Об'єктивна, дійсно-соціалістична течія в партії руських комуністів узяла гору. ...

Але ж дивно... Чого Ленін не каже українським робітникам: російська комуністична партія визнала, що для справи пролетарської революції корисною і потрібною є форма радянської влади. Але ви, українські робітники, на це не вважайте й рішайте самі, як вам краще: чи радянська влада, чи парламентаризм, чи може й гетьманщина....

2. Занадта об'єктивність? Ненависть переконання? Чи тільки тактика?

1 з цього виникає сумнів: у проводиря російської комуністичної партії українське національне питання все ж таки, здається, не має принципіального значіння, для його це питання знов-таки, здається, є питанням тільки тактики: сьогодні незалежність, бо це з тактичного погляду дасть більше користі, а завтра федерація або повне злиття, бо тактичні міркування вже не вимагають залежності.

Чи не стоїть для Леніна, так само, як і для українських «пат-ріотів»-міщан, національне питання поза сферою соціального життя? ... Нема ще остаточної ясности, твердости, нема виразної, викінченої переконаності.

3. Так мусить бути (Після наказу Троцького 1919 р.)

...Але рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є певність, що пережитки старого будуть переборені, неясности зникнуть і позиція викрісталізується в нормальному, природному напрямі -- повної віднови від якого будь «командування» на Україні, цілковитого признання національної і державної незалежносте Української Радянської Республіки й братської, активно свідомої допомоги українським робітникам і селянам у цьому напрямі.

І тільки тоді згармонізуються в одну велику, міцну силу два моменти в українській революції -- національний і соціальний,-- які непорозумінням і помилками як руських соціалістів, так і українських так довго і з такою шкодою для спільної, великої справи визволення працюючих роз'єднувались.

4. На порозі нової доби

Отаманщина закінчила своє існування. Одійшла в минуле ця тяжка, шкодлива й ганебна для трудової нації доба її трудної історії.

Ще й з цього боку історія показала українству всю безплодність, усю шкодливість і навіть злочинність намагання убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми. Ті люди, які, йдучи за своїми власними класовими симпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність класово-буржуазну,-- шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні класи, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі, що цих класів немає, що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворити й ради неї боряться проти національної робітничо-селянської державності, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народного суворого суду.

Відродження української нації в національній сфері йшло й йтиме в гармонії з соціальнім визволенням. Це є аксиома трьохл-ітнього досвіду нашої революції. Що правіше і реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національносте. ...

Чим «лівіший» буде соціально-політичний режим на Україні, тим більше він буде сприятливий для національного відродження нашого народу. Що повніше буде соціальне визволення, то необхідно тягтиме з собою й повне національне визволення.

І з цього погляду ясно, що з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади.

З тих же режимів, які можуть бути на Вкраїні не національно-українського характеру, безперечно сприятливий для українського відродження є все ж таки режим радянської соціалістичної влади.

Бо природа сеї влади, її соціальна суть і завдання необхідно й неминуче ведуть її до найбільшого національного розневолення. ...

...І що далі буде йти розвиток соціалістичної революції на Вкраїні, що глибше вона пройматиме працюючі маси, що ближче й діяльніше вони візьмуть у ній участь, то ця необхідність активности в національнім питанню стане виразнішою для всякого послідовного активного комуніста всякої національносте, навіть бувшої пануючої.

Революція на Вкраїні, так само як і в Росії, та чи інша доля її залежить у великій мірі від революції на Заході Європи. І з цілковитою певністю можна сказати, що доля відродження й визволення української нації залежить від всесвітньої боротьби соціалізме з капіталізмом. ...

Ми стоїмо на порозі нової доби в нашій історії. Три роки революції, три роки науки вогнем і мечем викували в українських працюючих мас міцну зброю й соціальної, й національної свідомости. Які б ще рази цієї доби не були попереду, українська трудова нація цієї своєї загартованої в стражданнях зброї не випустить.

І раніше чи пізніше та українська державність, яка властива природі нашої робітничої нації, державність, яка має як держава, як орган класового примусу й утиску зникнути й перетворитися в громаду працюючих, соціально-рівних, творчих і вільних людей,-- неминуче мусить бути і буде.

Відень 25.1.1920

В'ячеслав Липинський

Нарис програми Української демократичної хліборобської партії (1917) Липинський В. Твори. Архів. Студії. - Київ-Філадельфія, 1994. - Т. 1: Історико-політологічна спадщина. - С. 254-266.

Велика революція народів Російської Держави дала їм і оповістила всьому світові священне та непохитне право кожної нації на повне самовизначення. Це право стало законом революції. На підставі того закону заявляємо:

Український народ хоче і має право бути народом вільним. Він рівний всім іншим культурним народам світу і має повне право сам за себе своєю волею рішати свою долю. Він повний хазяїн Української Землі і має право завести у себе такий лад, який найбільше відповідатиме його волі, виявленої ним самим, без огляду на чиї б то не було сторонні бажання та інтереси. Так само в зносинах з іншими сусідніми і несусідніми народами народ український має право керуватись тільки своєю волею і входити тільки в такі міжнародні союзи, котрих він сам бажає і котрі найбільше відповідають його інтересам.

Стоячи твердо і непохитно на грунті повної власновільності і суверенності українського народу, ми спираємось на многовічній традиції невпинної боротьби України за свою волю, за своє право на вільне життя. Ми віримо глибоко, що не може загинути в багні безволі народ, який «при битій дорозі» диких кочовників сотворив велику Київську Державу, який традиції сеї держави зберіг в часах найтяжчого лихоліття, щоб передати їх відродженій в Козацькій Україні новій силі народній. ...Згадаймо хоча би кипучу діяльність в тім напрямі наших політиків часів Хмельницького: їх союз з Кримом, який так поміг Україні в перших хвилинах великого повстання 1648 р.; союз з Москвою, який для Хмельницького й козаків, «підданих» тоді польської держави, був перш за все актом політики міжнародної, а потім --- коли Москва за посередництвом Австрії помирилась 1656 р. із Польщею -- союз України зі Швецією і Семигородом, котрий звертався проти Польщі та Москви і забезпечував Україні повну державну незалежність. Згадаймо виданий в 1658 р. правительством Виговського знаменитий маніфест до всіх європейських держав, в котрім перед Європою пояснюються причини розриву України з Москвою, і корсунський трактат того ж гетьмана з Швецією, а також його гадяцьку угоду із Польщею -- всі політичні акти, в котрих українська державність виступає вже виразно як чинник європейської політики. Згадаймо ще з часів руїни -- союз Дорошенка з Туреччиною, союз Мазепи і запорозького кошового Гордієнка з Карлом XII і невсипущі заходи української еміграції, яка з Пилипом Орликом на чолі добивалась од європейських держав признання факту, що «Україна по обидві сторони Дніпра з Військом Запорозьким і всім народом українським має бути вічними часами свобідною од всякого чужого панування». До найтісніших врешті зносин закликав нас найвизначніший наш політик XIX в. Михайло Драгоманов, який стільки зробив сам для ознайомлення європейської громадської думки з українською справою і українським народом. Будем і ми старатись піддержувати міжнародний характер української справи, поборюючи одночасно всі заходи, які питання нашої будуччи-ни ставлять в ряду внутрішніх, «домашніх», мовляв, питань російської держави, як наше право на повне національне самоозна-чення обмежують правом означення тільки степені нашої залежності од суверенного російського народу.

Ми визнаєм, що тільки українська демократія може стати твердою опорою української національно-державної ідеї, тільки вона в силі тепер перейняти на себе боротьбу, котру за цю ідею вели давніше -- верства боярсько-дружинна в часах Київської держави і верства козацька в часах Гетьманщини. І процес економічного, політичного та культурного росту української демократії--се одночасно процес творення Вільної України. Як партія хліборобська, ми дбатимем, щоб хліборобська частина української демократії зайняла в процесі творення нашого вільного політичного життя таке становище, яке відповідає її скількості (85% всієї людності) і силі. Політична власть на Україні повинна належати в першій мірі представникам українського селянства, і город не повинен диктувати свою волю українському селу. Україна -- край хліборобів -- і українська держава мусить стати державою хліборобів. Стоячи на такому фунті, партія наша буде використовувать всі засоби для збільшення політичної, економічної і культурної сили українського селянства.

За горожанами України неукраїнської національності ми визнаєм всі їхні культурно-національні права, котрі повинні бути забезпечені українськими державними законами. Але одночасно ми маємо право вимагати од національних меншостей, які живуть на нашій землі, щоб інтереси цієї землі були для них так само близькі та дорогі, як і для нас, і щоб ідея Вільної України зустріла в них не ворогів, а прихильників і оборонців. Всякі спроби деяких представників цих меншостей зайняти при помочі чужесторонніх державно-національних впливів упривілейоване становище на Україні -- ми будем поборювати всіма силами.

На оцих головних принципах спирається програма нашої партії.

І

МІЖНАРОДНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ

Метою нашою єсть об'єднання в однім українськім державнім організмі всіх тих земель наших, де тепер в межах австрійської і російської держав живе суцільною масою народ український, тобто: Галичини, Буковини і українських повітів Угорщини в Австро-Угорщині та губерній -- Холмської, Волинської, Подільської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославської, Харківської, частини Таврії, Бесарабії і повітів сумежних губерній з українською людністю -- в Росії. Цей принцип будем обстоювати на всесвітньому міжнародному конгресі, який один тільки, при участі українців з Росії та Австрії, може вирішати українську справу у всій її широті і на який представники наші підуть з гаслом: Вільна спілка всіх народів -- гарантія вічного миру....

До часу, коли російський народ не стане на такому самому становищі і не признає за нами фактично права на повне національне самоозначення і повну національну волю, ми будем боротися за зміцнення і розвиток українського суверенітету на українській землі.

II

ЛАД НА УКРАЇНІ

Державно-політичний лад на Україні мають установить Українські Установчі Збори. Наша партія на цих Зборах буде домагатись проголошення Української Демократичної Республіки, в якій найвища державна власть у всіх справах внутрішніх і міжнародних належить: в сфері законодавчій -- Українському Соймові у Києві, вибраному на 4 роки горожанами од 20 літ на підставі рівного, вселюдного, безпосереднього виборчого права, з таємним голосуванням по пропорціо-нальній системі, і в сфері виконавчій -- Генеральному Секретаріатові (Раді Міністрів), одвічальному перед Соймом. На чолі Української Республіки стоїть Президент, вибраний на 4 роки, якому належить право репрезентації, а також ті правно-державні функції, котрі установлять Українські Законодавчі Збори. Для справ великої ваги заводиться референдум, допускається також законодавча ініціатива.

Державні закони Україні повинні забезпечувать загальні, всім відомі людські права всіх горожан (незайманість особи, волю друку, слова, спілок, страйків і т.д.) і національно-культурні права національних колективів. Ці останні забезпечуються пропорціональним представництвом у всіх державних установах, широким місцевим самоврядуванням і автономією у справах культурно-національних, на які українська держава видає кошти з фондів, призначених взагалі на культурні потреби, в пропорції до числового відношення людності.

Громадянські права і обов'язки мусять бути рівні для всіх. Все державне законодавство, суд і вся державна адміністрація мусять спиратись на суто демократичних підставах і мати на меті добро всієї людності України, без ніяких привілеїв для поодиноких станів, класів, полу і віри.

Зокрема наша партія буде домагатись:

Утворення сильної армії і флоту, збудованих на демократичних підставах, во ім'я оборони волі і незалежності українського народу і своєю організацією наближених, по скільки позволять міжнародні відносини, до типу всенародної міліції.

Повного забезпечення свободи віри, причому поміж рівними по своїх правах всіма віросповіданнями України перше місце мусить належати церкві православній, яка повинна мати соборний устрій і повинна бути автокефальна, незалежна від всяких чужесторонніх політичних впливів і від держави в своїм внутрішнім ладу. Так само автономні в межах своїх канонічних прав мусять бути в Україні церков греко-католицька і римо-католицька, причому ця остання повинна бути розділена на дві частини: українську і польську. ...

В справах освіти і культури партія наша як партія хліборобська, крім загальних демократичних домагань, ставить своєю метою якомога більше поширення освіти та культури на селі і боротьбу з хуліганством, цією страшною спадщиною, котру нам оставила російська освіта і російська власть на Україні. Для того ми будем домагатись закладання по селах всяких шкіл, як нижчих, середніх, сільськогосподарських, так і -- по прикладу скандинавських держав -- спеціально призначених для селян університетів. ...

Листи бо братів-хліборобів (1913) Липинський В. Листи до братів-хліборобів. До йдеї і організації українського монархізму. - Нью-Йорк, 1954. - Ч. III. - С 113-193.

ІІІ

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ АРИСТОКРАТІЮ ТА ПРО ТРИ ОСНОВНІ МЕТОДИ її ОРГАНІЗАЦІЇ: КЛАСОКРАТІЮ, ОХЛОКРАТІЮ І ДЕМОКРАТІЮ

5. ...Хто і як в данім етнічно відмінним колективі і на даній території, яку цей колектив займає, веде перед в процесі його організації і обєднання? Хто і як творить в ньому вищі громадські національно-конструктивні вартости? Хто і як, кажучи образно, відограє в ньому ролю дріжджів, на яких пасивне етнографічне тісто то колективу росте і перетворюється в активну націю? ...

Що така група, чи такі групи людей в кожній нації дійсно істнують, це ми побачимо, коли уважно глянемо на життя націй. В кожній з них є більша або менша, така або - в залежносте од історичної епохи та відмінних умов існування - инша група людей, що кермує нацією, стоючи на чолі її політичних організаций-них установ, що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізацийні вартости, які потім присвоює собі ціла нація, і якими ця нація живе і держиться. Хто вони ці «Божії люде» нації? Які їх зовнішні і внутрішні прикмети? Яка їх історична еволюція? Яких методів вживають вони для здійснення своїх цілей? - ось ряд питань, що від них «одмахнутися» не вільно тому, кому дійсно дорога справа буття чи не буття власної нації; тому, хто в поті чола хоче знайти вихід з тієї руїни, в якій його нація опинилась...

Щоб не вживати довгих окреслень, назовім ці групи людей «національною аристократією». Цей термін я вважаю кращим від инших, бо він в первіснім своїм значінню власне цих, з точки погляду завданнь обєднання і організації, найкращих людей означав. Пізніше його стали вживати для означеня родової аристократії, в протилежність до аристократії не родової. Але як родова аристократія, тобто нащадки аристократії, бувають наподібними до своїх предків і в процесі проводу і організування націй, якому ці предки служили, не відограють іноді ніякої ролі, так знов «безродні організатори і правителі націй, коли вони дійсно виконують оце вічне аристократичне завдання, стають новою аристократією, предками нової національної аристократії.

Отже підкреслюю, що тут і завжди, вживаю слово аристократія не в тім насмішкуватім значінню, яке надає йому сучасна інтелігентська демократія, на для означення нащадків тієї чи иншої посідаючої свою історію верстви (яку зрештою все можна і слід називати її власним іменем: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї і т.д.), а в значінню первісному того слова, так би мовити в його значінню граматичному, для означення тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації.

Рішаючим тут єсть факт, що ці люди стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом організована, вона живе, росте і розвивається. Значить ці люде серед своєї нації найкращі, без огляду на це, чи в порівнанні з аристократією инших націй, вони стоять на вищій чи низчій степені цивілізаций-ного, морального і політичного розвитку. І тому в цім значінню аристократією треба називати і лицарів-феодалів за часів розвитку феодалізму, і двірську французську шляхту за часів абсолютизму, і офіцерів Наполеона, і пруських «юнкерів» часів розвитку Германської Імперії, і фінансову буржуазію, що править сучасною Францією чи Америкою, і російську бюрократію часів Петербургської Імперії, і англійську робітничу аристократію, зорганізовану в англійських робітничих організаціях, яка поруч старої аристократії починає фати все більшу ролю в національнім життю Англії. ...

10. Перше ніж шукати відповіді на питання, в який спосіб нації борються з ... деструктивним внутрішнім політичним процесом, що неминуче слідує за процесом їх економічного розвитку, і в який спосіб витворюють вони все нову, більше здатну аристократію -мусимо окреслити ті матеріяльні і моральні прикмети, що характеризують всяку національну аристократію, без огляду на історичний момент і без огляду на методи, завдяки яким вона повстала.

В постійному рухові громадського життя, в цій людській ля-вині, що поділена на ріжні нації, котиться в часі, борючись між собою за шматок хліба і добуваючи його тяжкою працею в боротьбі з природою -- кожночасна національна аристократія мусить так обєднувати і так організувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за існування. ...

З цієї простої аксіоми, виведеної з очевидних фактів всякого соціяльного життя, ясно, що повсякчасна національна аристократія, для того, щоб змогти виконати як слід і не на жарти свою надзвичайно небезпешну і надзвичайно тяжку організаційну ролю в нації, в умовах повсякчасної і повсюдешної тяжкої боротьби за матеріяльне існування, мусить сама мати матеріяльну силу і то силу більшу, ніж яка небудь инша група в нації. Це перше.

Друге: використовування кожночасною національною аристократією своєї більшої матеріяльної сили для виконування своїх організацийних національних завданнь, мусить мати в розумінню цілої нації законну підставу, мусить відповідати тим поняттям законности і громадської моралі, якими живе в даний історичний момент ціла нація. Иншими словами, кожночасна національна аристократія мусить мати крім матеріяльної сили, ще й моральний авторітет в очах своєї нації.

Без цих двох основних прикмет: матеріяльної сили і морального авторітету - немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії-- без сильних і авторітет-них провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування -- немає і не може бути нації.

11. Звідки черпає національна аристократія свою силу? ... Перший факт: в кожній нації єсть елементи політично пасивні і елементи политично активні, або кажучи иншими словами: єсть люде вдачі войовничої, лицарської і люде вдачі пацифістичної, обивательської. Другий факт: без стихийної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування - не може повстати серед нації національна аристократія. Тому між иншим, такі етнично відмінні колективи, серед яких активні войовничі, лицарські елементи - зі стихийно. Волею до влади і здатностю до саможертви для своїх політичних ідеалів - слабі не добре зорганізовані і нечисленні, все мусять опинитись в залежносте од чужих національних аристократій. І чесні та патріотичні, але пацифістичні обивателі, які серед таких етнічно відмінних колективів навіть щиро захоплюються справами рідного краю, не спасуть своїх земляків од підданчої долі національно недорозвинених «провінціялів» доти, доки серед них не появляться оці войовничі лицарські елементи, здатні конкурувати і боротись за владу з пануючою чужою національною аристократією. ...

... Національна аристократія, щоб мати потрібну для виконання своїх організацийних завданнь матеріяльну силу, мусить: 1. хотіти правити, організувати та за для цього уміти жертвувати і рискувати своїм життям, 2. мусить володіти технічними засобами війни та оборони: державою, зброєю та армією, і 3. мусить володіти технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та машинами. При чім мусить вона володіти таким технічними засобами війни і продукції, які в даний момент матеріяльного розвитку людства являються необхідними для економічного життя і для матеріяльної оборони нації в її тяжкій боротьбі за існування. Ця вічна істина стверджується фактами з історії всіх націй у всіх історичних добах; вона освітлює і дає ключ до зрозуміння численних, на перший погляд нерозумілих прояв сучасного громадського життя. ...

Моральний авторітет національної аристократії лежить в основі законности влади в правної свідомости всіх націй в тих добах їх історичного існування, коли влада єсть дійсно владою, коли аристократія єсть дійсно аристократією і коли кризиси авторітету не руйнують життя націй так, як в сучасній безвладній, безавторітетній, беззаконній добі, що оце тепер ми з цілою Европою. Переживаємо. Бо існування скодифікованих, списаних законів, зовсім не означає факту, що в масах існує почуття законности і пошана перед законом. Факт морального авторітету національної аристократії все попереджає кодифікацію тих законних норм, які під проводом і владою цієї аристократії повстали. Існування наприклад сучасного європейського скодифікованого права може служити тільки доказом, що нації Европи колись мали свої морально авторітетні аристократії. З їх упадком, з упадком їх морального авторітету і законности їх влади, вивітрюється і скодифіковане право, що з такої авторітетної влади повстало. Тільки нова поява матеріяльно сильної і морально авторітетної аристократії може покласти основи для нових дійсно шанованих і авторітетних правних кодексів всякої нації.

Фактичний моральний авторітет національної аристократії залежить од взаємного до себе відношення двох чинників:

1. од прикмет громадської моралі тих, хто хоче організувати, хто хоче правити - тоб-то од прикмет громадської моралі національної аристократії.

2. од степені приймання в себе (од степені восприимчивости) цими, кого організують, ким правлять (пасивними масами), тих форм громадської організації, які, відповідно до своїх моральних прикмет, витворює активна національна аристократія.

Отже в ріжних формах внутрішнього взаємовідношення до себе (расового, матеріяльного, числового, морального і т.д.) активних і пасивних елементів даної нації треба шукати причини ріжниць в методах організації національної аристократії. Крім того, коли ми розглядаємо життя націй з історичної перспективи, в їх вже нерухомому минулому, то бачимо, що ці ріжниці в методах організації національної аристократії знаходяться в тіснім взаємовідношенню: 1. зі станом матеріяльноі техніки і культури даної нації в даній історичній добі, 2. з тими індивідуальними духовими прикметами, які витворюються під впливом неоднакової в ріжних часах, і ріжної у ріжних націй, мішанини людських типів і рас на даній національній території. Значить, коли ми хочемо опреділити ріжниию в методах організації національної аристократії на підставі якихось видимих зовнішніх ознак, иншими словами, коли ми хочемо їх класифікувати, то підстави для такої класифікації ми можемо найти в доступних обсервації формах матеріяльної культури та економічного життя, і в формах індивідуальних расових прикмет даної нації в даній історичній добі. На цих підставах, ріжнородну ^оганізацію національних аристократів я розділяю на три основні методи, що в своїх головних рисах повторюються стало і незмінно у ріжних націй в ріжних добах їх існування. Методи ці я називаю: охлократія, класократія, демократія.

Охлократія - це метод організації аристократії такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно спаяних по способу своєї матеріяльної продукції і по сво-му расовому спорідненюкласів, і яка ділиться тільки на політично без-форменну, економічно і расово нездиференціоновану юрбу (= охлос, звідси: охлократія), та тих, що правлять цею безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної організації. ...

Класократією - я називаю метод організації аристократії такої нації, яка в процесі свого матеріяльного і расового розвитку вже виразно поділилась на органічні класи, володіючи персонально і безпосередно своїми засобами продукції, та спаяні міцно внутрі однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою, випливаючою, як з цього однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства і зі спільної історичної традиції.

Демократія врешті - означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і цід впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні угрупо-ваня працюючих людей, якими являються фізично, духовно і мате-ріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно незрівноважений тип міщанця-метиса та, замість поділу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конгломерат демократично «рівних» індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і звязаних в одно національне ціле тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розло-женої демократією, класократичної чи охлократичної аристократії.

... Мій поділ спірається на взаємнім до себе відношеню активних і пасивних елементів - тих, що правлять і тих, ким правлять -і характеризується він не якимись випадковими зверхніми ознаками влади тієї чи иншої аристократії, а певними сталими .формами матеріяльного життя і расових прикмет, що скрізь і завжди йдуть в парі з даним методом організації аристократії і з даною восприї-мчивостю на цей метод з боку пасивних мас. І тут ми бачимо, що так само, як дуже обмежені, при всій ріжнородности їх приміне-ня, єсть фізичні здібности людини, так само, або може ще більше, обмежені її здібности громадські. Які форми не придумували.5 і не творили люде для свого громадського життя, всі вони зводились і зводяться до цих трьох тільки основних типів. ...

Дмитро Донцов

Націоналізм (1926) Донцов Д. Націоналізм. - Лондон, 1966. - 363 с

ПЕРЕДМОВА ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

«Націоналізм», який вийшов першим виданням... в 1926 році, виступив з ідеологією, яка рвала з цілим світоглядом драгомані-вського «демократизму» і соціалізму Маркса--Леніна, просякнутого отрутою москвофільства. ...

Основні ідеї «Націоналізму» були: передусім антитези драго-манівському «малоросіянству». Трактуванню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного і соціального характеру, «Націоналізм» противоставляв ідею політичної нації: нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно -- повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним -- негація соціалізму. Це була повна антитеза «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціалістичного українського провідництва.

На питання «ЩО?» «Націоналізм» відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел «федерації», «самостійності», але... в рамках «общего отечества» Росії. На питання «Як здобувати свою мету?» «Націоналізм» відповідав: боротьбою, національною революцією проти Московщини; не шляхом «порозуміння» чи «еволюції».

Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціалізму, бо ідеологія Драгоманова уймалася, ним же самим, в його «гімні»: «Гей, українець просить не много....» Ідея «Націоналізму» замість «немного» -- ставляла «все!» Замість «просить» -- жадає і здобуває. Також дальшу драгоманівську мудрість (з того ж гімну): постулат «любови» «ко всім словянам», а в першу міру до москалів, як до «старшого брата», що мав вести інших, «Націоналізм» відкидав як наївне і шкідливе капітулянство. За питанням «ЩО?», «Яка мета нації?», і за питанням «ЯК осягти її?», на третє питання -- «ХТО має це довершити?» -- «Націоналізм» відповів: людина нового духу. Якого? Духа протилежного западницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з «рабським мозком» і «рабським серцем» (слова І. Франка)... протиставив «Націоналізм» безкомпромісовий войовничий дух, примат його сили над силою матерії... Крім того, в окремім розділі «Націоналізму» протиставлено євнуховському «реалізмові» ту містику, без якої всяка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації та її сили. ...

Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти «модерної демократії» (приязної і до СССР і до комунізму), проти комунізму і соціалізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, «Націоналізм», проти їх «розуму без віри основ», видвигнув віру; проти їх духа ідеалізму, ви-гідництва і матеріального «щастя» -- ідеалізм, проти духа крутійства і «мирної еволюції» -- прапор боротьби. Цей прапор мусів дістатися до моделей нового духа; не до людей вмираючої псев-доеліти...; не до рук безідейних полатайків і матеріалістів, а до людей нової еліти, людей з основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю, відвагою. Такою була теза «Націоналізму». ...

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Наш час є часом сумерку божків, до яких молився XIX вік. Катастрофа 1914 р. не даремно перелетіла через наші голови: всі «незрушимі» засади і «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неткнутим з катастрофи. Це -- закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії нар'одів і держав. ...

В цій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму, так як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня... -- лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперешньому нашому націоналізмові XIX віку, націоналізмові упадку або провансальству. До цього типу його провансальства я зараховую... дивну мішанину з кирило-мефо-діївства й драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, «есерівства» і радикалізму -- з іншого, нарешті -- з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонар-хізмом. ...

Ч. 2. ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

II

Воля як закон життя.-- її форми. -- Воля влади. -- Воля від'ємного моменту. -- Дві перші вимоги волевого націоналізму

На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постуляті, на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя. Бо воля нації до життя як «пождання неясно відчутого другого ладу речей» (Ф'іхте) є підставою всякого, опертого на ній, свідомого стремлін-ня, всякої ідеї. Бо розум..., ідея, лише тоді стає порушаючою силою, коли сама «діє як афект» (Йодль), «Воля влади» (Ніцше), «життєвий елян» (Бергсона), «жадоба перемоги» (Джека Лондона), чин до чину, «без мети», щоб «гнатися в безвість» (Лесі Українки), «фантазія» (Шевченка), який він жертвував видимий світ, звеличення «залізної сили ентузіазму», елементи «нерозсудного» (Гоголя), «правда сильного» і «право сили» (Куліша),-- ось як характеризували цю волю чужі і наші провідники.

.. .В жадобі жити, розростатися змагатися й є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім дінамізмі, що не має ні ім'я, ні постаті і який ми усвідомлюємо лише тоді, як він вибухає в нас. ...Головним методом наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви.

...Ці афекти, емоції одиниці стають величезною соціальною силою, динамічним двигуном суспільности, що втримує її при житті, спричиняє її зріст і розвій. ...

Всяка отже збірна філософія гуртованої одиниці {а в першій мірі нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до житти, без санкцій, без оправдання, без умотивування, яку... треба плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація... Не обгижуватй цю -- виявлювану в діяннях одиниць волю нації до розросту, пориву наперед їй, лише зміцнювати її. І це зміцнення має бути першою і головною засадою тієї національної ідеї, яку я тут ставлю на місце кволого інтелектуалістичного, безвольного, «кастратного» про-вансальства.

.. .В ще більш чистім виді (ніжу насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування. ...

В так зрозумілім житті та його суті є два моменти, тісно між сполучені: в боротьбі за розріст і перевагу розрізняємо експансію як ціль, боротьбу як засіб. ...

Боротьба взагалі, війна як її форма зокрема. ...Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії-- означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жадної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. ...Першу з цих підстав протиставляю... (тим, хто вірить) сліпо в творчу силу інтелекту. Другу --.. .пацифізмові нашого провансальства.

Розділ III

Романтизм, догматизм, ілюзіонізм -- третя вимога націоналізму

... Я згадав вгорі дві головні підстави всякої революційної ідеї, отже і національної: перша -- волюнтаризм (антиінтелектуалізм), друга -- войовничість (антипацифізм). Тепер, отже, до цього приводить третя -- «романтика». І ні одна велика ідея, що сперечається з другими за панування, не є жива, коли вона не перейнята цим духом «романтики».

Я говорив про романтичний характер великих доктрин. Тепер треба підкреслити їх другий аспект: догматизм, безсанкціо-нальність. Ті доктрини завжди з'являються в супроводі категоричного наказу, почуття, що наказує безоглядний послух. ...

«Романтичні» ідеї, ...сполучені з релігійним почуванням (аб: солютною вірою в них), дуже часто з 'являються в історії в формі так званих «ілюзій», легенд, міфів. ...Одна з таких образових ілюзій, охоплених у «гвалтівну і ясну» формулу, це легенда «останнього бою», що забезпечить перемогу справі. ...

.. .Я говорив про «романтичний» характер великих революційних ідей і про їх «релігійний», догматичний характер. «Ілюзіонізм» є синтезою обох: він протиставляє «змисловому» -- ірраціональне, надзмислове, конкретному -- невидиме і незнане і це «теологічне» в нім, він протиставляє доказам -- голу афірмацію, і це «догматичне» в нім. І первень чуттєвий, «ілюзіонізму»...-- умотивовують його войовничість, антипацифізм. Як такий «ілюзіонізм» входить складовою частиною (разом з релігійністю) до згаданої третьої підстави всякої, отже і національної, революційної ідеї -- романтизму.

Розділ IV

Фанатизм і «аморальність» як четверта вимога волевого націоналізму

...Там, де заламується в нації її агресивний характер, заламується рівночасно й запал до оборони своїх прав. ...

Не важне, чи нація агресивна чи ні, чи ідея агресивна чи ні. Важне, чи ідея сполучена з відповідним чувством, з абстрактною волею жити і рости, чи, навпаки, ця ідея є розумовою абстракцією, що хоче забити афект (як це робив Драгоманов і драгоманівці). В першім випадку -- така ідея переможе, в другім -- вмре. ...

...Всі великі події в історії -- наслідок фанатичних ідей. ...

До емоціональносте і фанатизму великих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну їх прикмету: «аморальність». Це не є, звичайно, аморальність в змісли увільнення від етичного кри-терія, від морального ідеалізму... .Коли говорю про «аморальність» тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю..., з точки погляду політично-бездоганного міщанина; який до загальнонаціональних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних вигід, турбот та інтересів. ...

Добре є все, що зміцнює силу, здібності й повноту життя..., зле -- що їх ослабляє. ...

Мораль, яка є мораллю всіх нових і свіжих рас, всіх сильних одиниць, всіх нових, повних майбутности, ідей. ...

Все тут сказане треба зачислити до однієї (четвертоїз головних прикмет всякої великої ідеї і руху, що йде під її прапором)... Ця ідея є непримирима, безкомпромісова, фанатична, «аморальна», за свої приписи бере лише те, що в інтересі species. Цими прикметами відзначається кожна велика національна ідея, і це, а ніщо інше, дає їй таку вибухову силу в історії.

Розділ V

Свідоцтво історії-- «романтизм» як чинник поступу -- синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму -- п'ята вимога волевого націоналізму

Історія підтверджує правдивість сказаного вище. Бо в ній перемагають лише ідеї характеру «романтичного», релігійного, ідеї агресивні, емоціональні й фанатичні. ...

Природа не знає гуманности й справедливости, вона знає лиш заслуги й винагороди. .. .Природа винагороджує лише в пропорції до сусиль і заслуг -- для її мети. В суспільнім житті обов'язує та сама засада, і не одна нація не дістане в дарунок жнив від «справедливої» природи, коли вона не сіяла; ні одна не дістане незалеж-ности, коли не хоче і не може її осягнути, коли не має почуття й сили здорових рас, що хочуть панувати над людьми, землею, повітрям і морями, служачи собі і --людському поступові. ...

Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лиш фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації. ...

Розділ VI

Творче насильство та ініціативна меншість як порядкуючі сили -- шоста вимога волевого націоналізму

«Без насильства і без залізної безоглядности нічого не створено в історії» -- така була теорія основоположників революційного соціалізму. ...

...З експансії своєї країни зрікається лиш той, в кого цілком завмерло почуття патріотизму, хто прагне не розвою, не поступу, лише застою з правилом «не руш мене». Тому то, нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації; яка дбає не про конкретне, але про «вічне» -- мусить признати величезну ролю в житті нації насильству. Без нього не усунути ні змиршавілого, без нього не розчистити площі до будови нового. ...

.. .Агресивність, не компроміс -- такий шлях кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаємно виключають.

Ця відповідь є відповіддю на питання --«як?» Разом з тим стоїть ще може важніше питання -- «хто?» Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи і прочі народолюбці відповідали -- завше народі Ми відповідаємо -- ніколи не народі Народ є для всякої ідеї...-- чинник пасивний, той що приймає. Чинником активним, тим, що несе ідею, тим, де ця ідея зароджується є -- активна, або ініціативна меншість.

...Це група, яка формує неясну для «неусвідомленої» маси, ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею.

...Ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільно-творчою силою. .. .Роля цієї меншости величезна, особливо як повитухи нових ідей. .. .Всі революції, через які якась політична групка (меншість), повалюючи свій уряд, знов ставить законодавство і адміністрацію під безпосередні впливи особистих ініціатив, є соціологічні феномени цього порядку. ...

Творче насильство -- як «що», ініціативна меншість -- як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея. Ці два моменти, як домагання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя. ...

Ч. 3. УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ

Розділ І

Новий національний «ерос»

...Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктовані почуття», «емоційність» замість «розумовости», дух «національної нетерпимости»,-- все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intelektualis (любов до роздумів -- Уклад.) повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і пристрасть, що не знає жадних «чому». Прив'язання до свого мусить доповнити воля, витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії -- мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними «маловірами». Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. «Фанатизм», «примус», а не «ніжність» сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший.

Природа не зносить порожнечі.

ІДЕОЛОГИ БІЛЬШОВИЗМУ. Перша пол. XX ст.

Володимир Ленін

Держава і революція Ленін В. І. Повне зібрання творів. - К., 1973. - Т. 33. - С 6-7, 21-25, 40-43,82-85, 88-91,94-97.

Розділ І

КЛАСОВЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА

Почнемо з найбільш поширеного твору Фр. Енгельса: «Походження сім'ї, приватної власності і держави», який у 1894 році вийшов у Штутгарті вже 6-м виданням. Нам доведеться перекладати цитати з німецьких оригіналів, тому що російські переклади, при всій їх численності, здебільшого або неповні, або зроблені зовсім незадовільно.

«Держава,-- говорить Енгельс, підводячи підсумки своєму історичному аналізові,-- аж ніяк не являє собою сили, ззовні нав'язаної суспільству. Держава не є також «дійсність моральної ідеї», «образ і дійсність розуму», як твердить Гегель. Держава є продукт суспільства на певному ступені розвитку; держава є визнання, що це суспільство заплуталося в нерозв'язну суперечність з самим собою, розкололося на непримиримі протилежності, позбутись яких воно не и силі. А щоб ці протилежності, класи з суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного і суспільства в даремній боротьбі, для цього стала необхідною сила, яка стоїть, видимо, над суспільством, сила, яка б стримувала зіткнення, держала його в межах «порядку». І ця сила, яка виникла з суспільства, але ставить себе над ним і все більше й більше відчужує себе від нього, є держава».

Тут з повною ясністю висловлена основна ідея марксизму в питанні про історичну роль і про значення держави. Держава є продукт і прояв непримирим ості класових суперечностей. Держава виникає там, тоді і остільки, де, коли і оскільки класові суперечності об'єктивно не можуть бути примирені. І навпаки: існування держави доводить, що класові суперечності непримиримі....

Заміна буржуазної держави пролетарською неможлива без насильственої революції. Знищення пролетарської держави, тобто знищення всякої держави, неможливе інакше, як шляхом «відмирання».

Докладний і конкретний розвиток цих поглядів Маркс і Енгельс давали, вивчаючи кожну окрему революційну ситуацію, аналізуючи уроки досвіду кожної окремої революції. До цієї, безумовно найважливішої, частини їх учення ми й переходимо.

Розділ II

ДЕРЖАВА І РЕВОЛЮЦІЯ. ДОСВІД 1848-1851 РОКІВ

1. Переддень революції

...Пролетаріатові потрібна держава-- це повторюють усі опортуністи, соціал-шовіністи і каутськіанці, запевняючи, що таким є вчення Маркса, і «забуваючи» додати, що, по-перше, за Марксом, пролетаріатові потрібна лише відмираюча держава, тобто побудована так, щоб вона негайно почала відмирати і не могла не відмирати. А, по-друге, трудящим потрібна «держава», «тобто організований в пануючий клас пролетаріат».

Держава є особлива організація сили, є організація насильства для придушення якого-небудь класу. Який же клас треба придушувати пролетаріатові? Звичайно, тільки експлуататорський клас, тобто буржуазію. Трудящим потрібна держава тільки для придушення опору експлуататорів, а керувати цим придушенням, провести його в життя спроможний тільки пролетаріат, як єдиний до кінця революційний клас, єдиний клас, здатний об'єднати всіх трудящих і експлуатованих у боротьбі проти буржуазії, в повному усуненні її.

Експлуататорським класам потрібно політичне панування в інтересах підтримання експлуатації, тобто в корисливих інтересах мізерної меншості, проти величезної більшості народу. Експлуатованим класам потрібне політичне панування в інтересах повного знищення всякої експлуатації, тобто в інтересах величезної більшості народу, проти мізерної меншості сучасних рабовласників, тобто поміщиків і капіталістів. ...

Вчення про класову боротьбу, застосоване Марксом до питання про державу і про соціалістичну революцію, веде неминуче до визнання політичного панування пролетаріату, його диктатури, тобто влади, що не поділяється ні з ким і спирається безпосередньо на збройну силу мас. Повалення буржуазії здійсниме лише перетворенням пролетаріату в пануючий клас, здатний придушити неминучий, одчайдушний опір буржуазії і організувати для нового укладу господарства всі трудящі й експлуатовані маси.

Пролетаріатові необхідна державна влада, централізована організація сили, організація насильства і для придушення опору експлуататорів і для керівництва величезною масою населення, селянством, дрібною буржуазією, напівпролетарями в справі «налагодження» соціалістичного господарства. ...

«Держава, тобто організований в пануючий клас пролетаріат», -- ця теорія Маркса нерозривно зв'язана з усім його вченням про революційну роль пролетаріату в історії. Завершення цієї ролі є пролетарська диктатура, політичне панування пролетаріату. ...

Розділ III

ДЕРЖАВА І РЕВОЛЮЦІЯ. ДОСВІД ПАРИЗЬКОЇ КОМУНИ 1871 РОКУ. АНАЛІЗ МАРКСА

... 2. Чим замінити розбиту державну машину

... Розбиту державну машину Комуна замінила начебто «тільки» повнішою демократією: знищення постійної армії, повна виборність і змінюваність усіх службових осіб. Але насправді це «тільки» означає гігантську заміну одних установ установами принципіально іншими. Тут спостерігається якраз один з випадків «перетворення кількості в якість»: демократія, проведена з такою найбільшою повнотою і послідовністю, з якою це взагалі можливе, перетворюється з буржуазної демократії в пролетарську, з держави (= особлива сила для придушення певного класу) в щось таке, що вже не є власне держава.

Придушувати буржуазію та її опір все ще необхідно. Для Комуни це було особливо необхідним, і одна з причин її поразки полягає в тому, що вона не досить рішуче це робила. Але придушуючим органом є тут уже більшість населення, а не меншість, як бувало завжди і при рабстві, і при кріпосництві, і при найманому рабстві. А якщо більшість народу сама придушує своїх гнобителів, то «особливої сили» для придушення уже не т рєба! В цьому розумінні держава починає відмирати. Замість особливих установ привілейованої меншості (привілейоване чиновництво, начальство постійної армії), сама більшість може безпосередньо виконувати це, а чим більш всенародним стає само виконання функцій державної влади, тим меншою стає потреба в цій владі.

Особливо знаменний у цьому відношенні захід Комуни, що його підкреслює Маркс: скасування всяких видач грошей на представництво, всяких грошових привілеїв чиновникам, зведення плати всім службовим особам в державі до рівня «заробітної плати робітника». Тут якраз найбільш наочно виявляється перелом -- від демократії буржуазної до демократії пролетарської, від демократії гнобительської до демократії пригноблених класів, від держави, як «особливої сили» для придушення певного класу, до придушення гнобителів загальною силою більшості народу, робітників і селян. І саме на цьому, особливо наочному -- в питанні про державу, мабуть, найважливішому пункті уроки Маркса найбільше забуті! ...

Повна виборність, змінюваність в усякий час усіх без винятку службових осіб, зведення їх платні до звичайної «заробітної плати робітника», ці прості і «само собою зрозумілі» демократичні заходи, об'єднуючи цілком інтереси робітників і більшості селян, є в той же час містком, який веде від капіталізму до соціалізму. Ці заходи стосуються державної, суто політичної перебудови суспільства, але вони набувають, звичайно, всього свого смислу і значення тільки в зв'язку із здійснюваною або підготовлюваною «експропріацією експропріаторів», тобто переходом капіталістичної приватної власності на засоби виробництва в суспільну власність. ...