Організаційно-правові засади податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

Податкове планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування, особливості кожного із виду таких зон, стан державного регулювання та державної політики щодо їх створення. Розробка концепції організаційно-правових засад планування.

Рубрика Государство и право
Вид диссертация
Язык русский
Дата добавления 29.04.2011
Размер файла 178,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Однак ніякими заходами неможливо приховати сам факт «офшорності» компанії. Тому якщо діяльність ведеться зі значним оборотом, можуть вживатися додаткові заходи для захисту від перевірок з боку фіскальних органів: ведення діяльності не безпосередньо з офшорною компанією, а через іноземну компанію, зареєстровану в респектабельній країні з високим податками для резидентних фірм (Великобританія, Німеччина, Австрія, Голландія та інші). За рахунок маніпулювання цінами в ланцюгу компаній можна домогтися того, що компанія з респектабельної країни, яка обкладається високими податками, не отримає ніякого прибутку, звичайно ж, якщо в цій країні немає спеціальних правил, що забороняють довільний перерозподіл цін між залежними одна від одної компаніями (transfer pricing regulations). Але, навіть, якщо такі правила діють, таку компанію можна використовувати як буфер. Один з поширених варіантів - зробити її не посередником, а агентом офшорної компанії. Якщо агентські відносини оформити у вигляді договору комісії, за яким комісіонер має право укладати угоди від свого імені, хоч і за дорученням офшорної компанії, бажана мета буде досягнута: стороною усіх угод стане респектабельна країна, а прибуток «піде» в безподаткову зону.

Так чи інакше МПП буде використовуватися вічно чи, в крайньому разі, доти, поки існують розбіжності рівнів оподаткування в різних країнах, що майже одне і те ж.

Вжиття заходів для зниження податкового тягаря в принципі є законним. Проте, у разі використання для цієї мети офшорних компаній, податкові служби, не заперечуючи їх законність прямо, переконані, що використовувати офшорні компанії саме для цих цілей податкового планування недопустимо, і діють відповідним шляхом, залишаючись здебільшого в межах правового поля. Виходить, що держава не сприймає не саме прагнення платників податків уникнути сплати хоча б частини своїх податків, а їх компрометуючий зв'язок з офшорними компаніями.

Умови, що об'єктивно складаються для податкового і фінансового планування в цілому світі, створюють основи якісно іншої зовнішньої економічної і фінансової політики держав, у тому числі й України, - політики, в якій інтереси держави і окремих громадян враховуються однаковою мірою, політики, спрямованої на забезпечення добробуту держави, однак не за рахунок обмеження законних матеріальних інтересів її громадян, як це частіше за все було раніше, а на основі і за умови захисту цих інтересів.

Більшість законодавств проголошують, що в демократичному суспільстві, основаному на ринковій економіці, всі зобов'язані сплачувати податки. Однак існує й інша позиція, яка зводиться до того, що кожен повинен прикласти всіх зусиль і навичок, щоб забезпечити добробут собі і своїй сім'ї, не сподіваючись на фонди і підтримку держави. І тільки забезпечивши собі надлишок добробуту порівняно з нормальним рівнем, зобов'язаний сплачувати податки, тобто допомагати іншим і державі. Не у всіх країнах вдається законодавчо закріпити такі пріоритети, але всі платники податків прагнуть до них у податковій практиці. У протилежному разі може виникнути небезпека спаду темпів розвитку, існування «баластних» секторів у економіці і суспільстві, скорочення його технологічного і освітнього потенціалу і, зрештою, спаду доходів і інвестиційної здатності населення, а відповідно зменшення сукупної оподаткованої бази суспільства.

Україна не стане на цей шлях, якщо зможе втриматися в межах розумної податкової політики, що не придушує ділову і творчу активність населення, не перетворюючи податки в засіб витиснення з країни капіталів і національних підприємців. Втеча від податків не є національною рисою ні українців, ні будь-якого іншого народу. Лише від держави, від її виваженої фінансової і податкової політики залежить, щоб кримінальні форми ухилення від податків були витиснуті легальним і раціональним податковим плануванням. Збільшення масштабів МПП і підвищення його ролі в національних економіках і міжнародних економічних відносинах можна вважати довгостроковою тенденцією.

Аналіз ситуації за темою дослідження дає можливість виділити такі суперечності, що пояснюють обмеженість та неефективність використовування міжнародного податкового планування в діловій українській практиці:

- між об'єктивними потребами економічних суб'єктів корпоративного сектора економіки в заниженні податкового навантаження і їх обмеженими можливостями для цієї мети МПП;

- між глобалізацією офшорного простору і діючими в діловій практиці ексклюзивними методами МПП;

- між об'єктивною потребою держави розв'язувати комплекс проблем, пов'язаних з неврегульованістю її відносин з платниками податків, залученням капіталу до національної економіки, підтриманням конкурентоспроможного стану українських компаній на зовнішньому ринку і недооцінюванням МПП - ефективного засобу розв'язання таких проблем, що отримав визнання в діловій іноземній практиці;

- між наукомісткістю розробки методів (технологій) МПП і незначними обсягами коштів, що виділяються на цю діяльність в Україні;

- між народногосподарською важливістю, науковою значущістю МПП і недостатньою обізнаністю вчених суміжних з економікою спеціальностей щодо проблем МПП, що належать до їх компетенції.

Перераховані протиріччя - це констатація недостатності досягнутого до цього часу рівня знань про МПП. Значною мірою ці протиріччя випливають з нових запитів практиків, які потребують виходу за межі вже отриманих знань.

У цілому ж розглядаючи процес міжнародного податкового планування як напряму податкового планування, можна виділити два найбільш, з нашої точки зору, значущих моменти:

- необхідність врахування міждержавного територіального аспекту, що зумовлює відмінні ознаки міжнародного податкового планування;

- міжнародне податкове планування, його можливості можуть бути застосовані не тільки до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, але й для тих національних юридичних осіб, які намагаються мінімізувати податкові платежі в межах своєї юрисдикції шляхом, приміром, переміщення доходів у країни з пільговим режимом оподаткування, інвестицій у найбільш доходні, надійні і неоподатковувані активи на міжнародних ринках капіталу.

Загальновідомо, що в податкових режимах для окремих видів діяльності між розвинутими країнами існують відмінності й іноді досить суттєві.

Країна, в якій податковий режим для даного виду діяльності є більш пільговим, ніж в інших країнах, являє собою по суті форму «податкового сховища» для цієї діяльності. Аналіз показав, що практично для будь-якої країни можна назвати вид діяльності (чи форму підприємства), у відношенні якої вона виступала б як «податкове сховище».

У той й же час необхідно зазначити, що за рівнем податкового тягаря всі країни світу можна поділити на дві групи: юрисдикції з високими податками та юрисдикції з ліберальним оподаткуванням.

До юрисдикцій з високим рівнем оподаткування (виходячи з загальнотеоретичного розуміння юрисдикції як правової сфери, на яку поширюються повноваження певного державного органу), належить більшість країн з розвинутою економікою і країн, що розвиваються: ставка податку на прибуток корпорацій і індивідуального прибуткового податку тут в межах 30 - 60%, ставки податків на розподіл прибутку у формі процентів, дивідендів і роялті - 15 - 35%. При цьому існує досить жорстка процедура створення компанії, контроль фінансової звітності.

До юрисдикцій з ліберальним оподаткуванням належать так звані офшорні юрисдикції, що приваблюють іноземний капітал шляхом надання спеціальних податкових та інших пільг. Відповідно, офшорна юрисдикція - країна чи особлива територія всередині країни, законодавство якої щодо заснування, управління та оподаткування компаній орієнтовано здебільшого на міжнародний, а не на внутрішній бізнес.

При цьому офшорною діяльністю визнається будь-яка офіційно дозволена закордонна комерційна діяльність іноземних юридичних і фізичних осіб в іноземних валютах з території країни реєстрації з юридичними і фізичними особами - резидентами іноземних країн у пільговому реєстраційному, валютному, митному, податковому і адміністративному режимі.

Слід також зазначити, що деякі країни через систему податкових пільг створюють режим для іноземних підприємців, близький до офшорного, але без формального ведення офшорного режиму (фактичні офшорні центри).

З точки зору визначення особливостей фінансово-правового статусу платників податків, які здійснюють податкове планування, заслуговує на увагу аналіз зв'язків між організаційно-правовою формою платника та можливостями здійснення ним оптимізації оподаткування.

Розглянемо деякі різновиди організаційно-правових форм, що найбільш часто використовуються офшорними компаніями.

Першою організаційно-правовою формою є повне товариство, або товариство з повною відповідальністю (Partnerships, General Partnerships, & Co, and Company) відрізняється від інших видів суб'єктів господарської діяльності насамперед солідарною відповідальністю всіх його учасників по зобов'язаннях товариства, включаючи особисте майно учасників. За законодавством деяких країн (США, Великобританія, ФРН та інші) повні товариства не визнаються юридичними особами та одержують відповідні податкові пільги. Податкове законодавство більшості країн не вважає підписання договору про спільну діяльність результатом створення нової юридичної особи, а відповідно не стягує податок на прибуток товариств. Податком на прибуток після його розподілу обкладається окремо кожний учасник товариства. Якщо учасники товариства перебувають на території однієї держави, то переваги мінімальні, а в разі участі в товаристві нерезидентних фірм, заснованих у «податкових оазисах», вигода очевидна. У товариства немає статутного капіталу, акцій, які можна було б купити або продати на ринку. Це об'єднання декількох, переважно дрібних, фірм або фізичних осіб (останнім часом практично не застосовується), що діють на підставі договору про спільну діяльність. Причому законодавства окремих юрисдикцій вимагають у назві даної компанії наявності однієї з таких приставок: Partnerships, General Partnerships, & Co, and Company.

Об'єднання юридичних осіб є більш популярним, чим фізичних, тому що у разі фінансових ускладнень компанії розплачуються своїм майном, залишаючи особисте майно учасників недоторканним. У разі, якщо справи йдуть добре, члени товариства користуються всіма перевагами й пільгами для даної категорії господарської діяльності.

Варто розрізняти товариства, створені за загальним правом (англійська правова модель), і товариства, засновані за цивільним правом (правова модель континентальної Європи).

Англійська правова модель ґрунтується на ігноруванні самостійної природи товариства й наданні йому статусу юридичної особи. Відповідно до Закону «Про товариства» 1890 р., на якому засноване законодавче регулювання даного питання в країнах, що застосовують англійське загальне право, «товариство є відносини, що існують між особами, що ведуть спільний бізнес із метою одержання прибутку» [116, с. 12].

Тому необхідною умовою існування товариства є наявність у ньому трьох елементів: об'єднання двох і більше учасників, ведення спільного бізнесу й отримання прибутку. Причому простого наміру для створення товариства (на відміну від компанії, що засновується простим рішенням засновників, незалежно від часу початку бізнесу) недостатньо. Об'єднавшись для ведення спільного бізнесу, всі учасники використовують фірмову назву, виступають як агенти, кожний з яких діє від імені всіх учасників товариства й у рамках тих видів діяльності, для здійснення яких створювалося товариство.

Традиційно (але не обов'язково) назва товариства містить у собі імена його учасників. Члени товариства настільки пов'язані між собою, що вихід навіть одного учасника з об'єднання спричиняє перереєстрацію або повну ліквідацію товариства. Якщо фірмова назва містить у собі імена (назви фірм), то його навіть не треба реєструвати. Фірмова назва - це просто зручна форма посилання на всіх учасників товариства. Так, приміром, якщо фірми «ЛИГА» та «IGG» вирішать рекламувати діяльність щодо просування своїх товарів, то рекламна компанія буде проводитися під вивіскою «ЛИГА IGG & Co» пропонують….» ЛИГА IGG & Co» не є новою назвою компанії, це просто означає, що дві фірми об'єдналися для просування товарів на ринку.

Підписання письмової угоди про спільну діяльність при створенні товариства відповідно до англійської моделі Загального права не обов'язково, і при відсутності такої угоди суд буде виходити з наявності «угоди, що мається на увазі».

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що товариство, створене за Загальним правом, не є самостійною юридичною особою. Тому його варто розуміти не як нову організацію, створену двома й більше юридичними особами, а як відносини між цими фірмами, що ведуть спільний бізнес незалежно одна від одної.

Правова модель континентальної Європи (у тому числі й України) значно відрізняється від англійської. Так, деякі країни (Франція, Німеччина, Україна й інші) визнають юридичний статус товариства й необхідність його обов'язкової реєстрації. Фірмова назва також підлягає обов'язковій реєстрації, причому у Франції навіть необхідно депонувати в Реєстрі спеціально оформлену угоду про товариство.

Наявність цивільного й торговельного права (такий розподіл повністю відсутній в англійській моделі) континентальної Європи припускає створення цивільних товариств (що не ведуть комерційну діяльність) і торговельних товариств, метою яких є ведення комерційної діяльності й отримання прибутку.

Всі учасники товариства несуть необмежену й солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства, заснованого відповідно до правової моделі континентальної Європи.

Наступною організаційно-правовою формою є змішане (командитне) товариство або товариство на вірі (limited partnership), в якому лише деякі учасники несуть повну відповідальність за зобов'язаннями товариства. Частина учасників може, таким чином, мати свою частку в доходах товариства, не ризикуючи при цьому збанкрутувати. Таким привілейованим учасникам зазвичай не дозволяється брати участь в управлінні справами: всі справи ведуть партнери з необмеженою відповідальністю.

Іншою організаційно-правовою формою, яка дозволяє ефективно здійснювати оптимізацію оподаткування, є компанія з обмеженою відповідальністю (limited liability company), яка поєднує ознаки товариства й компанії. Деякі елементи властиві товариствам, інші тільки компаніям. Так, за борги компанія відповідає винятково своїм майном, а при дотриманні певних умов вона одержує податкові пільги подібно товариству. У разі, якщо учасниками компанії є нерезиденти з пільгових територій, економія на податках цілком реальна, тобто доходи не обкладаються податком як таким, а податковий тягар перекладається на учасників.

Від акціонерного товариства компанія з обмеженою відповідальністю відрізняється тим, що внеском компанії є пай, що на відміну від акції не обертається на ринку. Щодо даного типу компаній застосовується більш ліберальне законодавство, ніж акціонерне. У деяких західних країнах число компаній з обмеженою відповідальністю значно перевищує число акціонерних товариств.

Такі види скорочень у назвах офшорних компаній можна віднести до цієї організаційно-правової форми [116, c. 19-22]:

- Ltd (Limited) - широко використовується компаніями, що реєструються в Англії, Ірландії й штаті Делавер;

- Inc (Incorporated) - в Америці;

- Corp. (Corporation), PLC (Public Limited Company), SA (Societe Anonima) - компанії, статутний капітал яких розділений на акції, використовуються в країнах, що застосовують англомовне право;

LLC (Limited Liability Company) - компанії, що реєструються в США й не припускають випуску акцій для необмеженого кола осіб;

LDC (Limited Duration Company) - компанія, заснована на англійській моделі права (в основному на Кайманових островах), створюється на певний строк, після закінчення якого необхідна ліквідація або перереєстрація;

NV (Naamloze Vennootschap), BV (Vennootschap Met Beperkte Aansparkelijkheid) - у Голландії й на Нідерландських Антильських островах;

Gmbh (Gesellschaft mit beschrankter Haftung), AG (Aktiengesellschaft) - в Австрії й Німеччині;

IС (International Company) - на островах Кука;

IBU (International Bank Unit) - офшорні банківські відділення на Кіпрі;

BANCORP - американська фінансова компанія.

Найбільшого поширення одержали компанії з обмеженою відповідальністю, зареєстровані в штаті Делавер (США), відомому своїм ліберальним податковим і адміністративним законодавством.

Наступна організаційно-правова форма - це міжнародна комерційна компанія (International Business Company, далі - IBC). З'явившись в офшорних зонах в останнє десятиліття 20 сторіччя, ця організаційно-правова форма набула найбільшого поширення. Міжнародна комерційна компанія багато в чому нагадує акціонерне товариство: капітал поділений на акції, що вільно обертаються на фондовому ринку; управління компанією здійснюється радою директорів; учасники мають обмежену відповідальність за зобов'язаннями міжнародної комерційної компанії. Єдиною відмінністю від акціонерного товариства є те, що законодавства багатьох відомих офшорних юрисдикцій зобов'язують IBC функціонувати в офшорному режимі, тобто вести комерційну діяльність поза територією своєї реєстрації й тільки з іноземними громадянами й компаніями для цієї юрисдикції. В обмін на згоду дотримуватися цих вимог адміністрації офшорних територій надають такі податкові пільги:

повне або значне звільнення від усіх місцевих податків і гербового збору;

відсутність вимог з надання адміністративної й бухгалтерської інформації, щорічного фінансового звіту й аудиту;

повна конфіденційність і анонімність власників компанії, яка досягається випуском акцій на пред'явника, без зазначення номіналу; можливість доступу до журналів реєстрації тільки зареєстрованим акціонерам або за рішенням суду;

міжнародним комерційним компаніям забезпечена максимальна безпека капіталовкладень, включаючи зміну юридичної адреси; можливість переказу капіталовкладень у іншу країну, а також злиття або поглинання іншою компанією;

допускається наявність одного акціонера, щорічні збори акціонерів необов'язкові й можуть проводитися поза юрисдикцією реєстрації компанії;

фінансова документація може зберігатися в будь-якій країні;

- строк реєстрації компанії від одного до двох днів.

Компаніям, зареєстрованим у більшості офшорних юрисдикцій, відповідно до Закону про IBC, дозволяється ведення таких видів діяльності: інвестиційна, банківська, трастова, володіння власністю, торгівля, продаж авторських прав і/або ліцензійних прав.

Міжнародні комерційні компанії реєструються на Британських Віргінських островах, Багамських островах, Беліз та ін. Так, тільки на Британських Віргінських островах у 1988 р. було зареєстровано 7100 компаній, в 1989 - 11800, в 1990 - 15000 і в 1991 році - 15600 нових міжнародних комерційних компаній [111, c. 271]. Дуже схожою з міжнародною комерційною компанією є нерезидентна компанія (Non-Resident Company), яка одержує звільнення від податків уже в момент реєстрації. Обов'язкові умови реєстрації компанії: засновники повинні бути нерезидентами, управління - здійснюватися з-за кордону, підприємницька діяльність - вестися тільки за межами юрисдикції своєї реєстрації. Нерезидентні компанії реєструються на острові Мен, в Ірландії й Гибралтарі.

Серед організаційно-правових форм, що використовуються в МПП, особливе місце посідають звільнені компанії (Exempted Company) - комерційні підприємства, зареєстровані як місцеві компанії, що згодом одержали від влади звільнення від деяких місцевих податків. Таке звільнення оформляється у вигляді спеціального свідоцтва (Exempt certificate) у разі, якщо місцева компанія заявляє, що вона не буде вести підприємницьку діяльність із резидентами даної юрисдикції. Свідоцтво оформляється з перерахуванням звільнених податків на певний строк і може бути продовжено. Ця організаційно-правова форма одержала поширення у відповідь на вимогу деяких країн, відповідно до якої іноземна компанія не обкладається податком у країні одержання доходу, тому що вона підлягає оподатковуванню в країні своєї реєстрації. Звільнені компанії реєструються в таких офшорних юрисдикціях: Гибралтар, Гернсі, Джерсі, Ірландія, острів Мен, Кайманові острови та інших.

Перераховані вище організаційно-правові форми використовуються офшорними компаніями таких типів: банками, фінансовими компаніями, трастами, інвестиційними фондами, судноплавними, страховими, лізинговими, ліцензійними, зовнішньоторговельними, холдинговими компаніями.

Вважаємо за необхідне зупинитися на деяких з них. У першу чергу проаналізуємо діяльность офшорних банків. Поняття «офшорний банк» об'єднує різноманітні з організаційної точки зору офшорні банківські підприємства. Загальним для них є те, що вони створюються і діють на основі офшорного режиму. Офшорний банк має право обслуговувати тільки іноземних клієнтів, а його операції, як правило, не повинні торкатися офшорної юрисдикції. Власниками (акціонерами) офшорних банків завжди є іноземні для даної юрисдикції громадяни та юридичні особи. В деяких юрисдикціях за офшорний банк може виступати резидентний банк, що здійснює офшорні операції. Такий банк має функціонуючий офіс та персонал. За фінансовим станом банків здійснюється контроль з боку Центрального банку даної держави. Однак ступінь і характер такого контролю і умови видачі ліцензій у різних юрисдикціях неоднакові. У світі налічується близько десяти великих офшорних банківських центрів. Серед них Кіпр, Кайманові острови, острів Мен, Багами, Панама. У даних юрисдикціях діє жорсткий режим контролю за банківською діяльністю, близький до світових стандартів. Це пояснюється турботою влади про репутацію банківських центрів. У деяких юрисдикціях видаються різноманітні обмежені ліцензії, вимоги до яких нижче, ніж для звичайних банків. Існує також ряд відносно молодих банківських юрисдикцій, де умови контролю за діяльністю офшорних банків мінімальні. До таких юрисдикцій належать Вануату, Науру, Західне Самоа, острови Кука і деякі інші. При заснуванні банку в цих юрисдикціях практично не існує ні вимог до розміру капіталу, ні ефективного контрольного органу. Для такого типу банківської політики в США використовувався вираз «банківська проституція».

Найбільш часто офшорні банки створюються для досягнення таких цілей:

· отримання доступу до міжнародної мережі кореспондентських рахунків. Це дозволяє включитися в систему неформальних зв'язків банківського співтовариства, встановити партнерські зв'язки з великими банками і таким чином отримують доступ до їх фінансової інфраструктури;

· забезпечення сприятливих умов реєстрації закордонного комерційного банку. У більшості держав світу виключно високі вимоги до репутації і капіталу банків, існують протекціоністські бар'єри. В цих умовах зареєструвати офшорний банк - часто єдина можливість заснувати за кордоном підприємство цього типу;

· управління капіталом і обслуговування обмеженого кола клієнтів. Звичайно це дочірні фірми материнського підприємства, а також визначені групи підприємств, що вступили у фінансовий пул і закордонні філіали фірми (включаючи інші офшорні компанії) [108].

· прибуткове вкладання коштів, що перебувають на його депозитах на світових фінансових ринках. Офшорні банки можуть проводити кредитні операції і забезпечувати кредитування групи підприємств, а також прибуткових ділових проектів третіх фірм. Для офшорного банку можливий вихід на міжнародний ринок сумісних кредитів.

· податкове планування. Приміром, проценти на кредити іноземних банків, розташованих у певних державах (наприклад, на Кіпрі), за українськими податковими угодами не оподатковуються у джерела. Відповідно кредитування бізнесу в Україні вигідно здійснювати саме через ці юрисдикції.

Серед офшорних компаній, діяльність яких пов'язана з оптимізацію оподаткування, особливе місце посідають офшорні трасти. Траст являє собою механізм, який дозволяє одній особі (засновнику чи донору) передавати іншій особі (довірчому власнику чи опікуну) пакет довірчої власності для управління в інтересах третьої особи (однієї чи декількох), іменований бенефіціаром (вигодонабувачем).

До пакету можуть входити готівкові гроші, рухоме та нерухоме майно, у тому числі, і те, що перебуває в спільному володінні, цінні папери, інтелектуальна власність, страхові поліси (пенсійні та медичні) та інші майнові права. Його юридичним власником стає опікун. За опікуна може виступити довірча приватна особа, професійний фінансовий менеджер, трастова компанія чи банк, що має трастовий відділ.

Важливою сферою діяльності зарубіжних холдингових компаній є міжнародні операції з нерухомістю. Для ілюстрації можливостей використання холдингових компаній для зниження податкових платежів розглянемо одну з розповсюджених схем. У відповідності з нею володіння нерухомістю здійснюється не безпосередньо, а через посередницьку холдингову компанію. Для цього холдингова компанія розміщується в юрисдикції, де відсутні податки на доходи від переоцінки і продажу нерухомості. В офшорних юрисдикціях від податку на прибуток можуть звільнюватись орендна плата та інші доходи від нерухомості. Торгівля нерухомістю здійснюється шляхом продажу офшорній компанії, якій вона належить. В рамках пільгового режиму холдинговим компаніям звичайно надаються такі пільги: зниження чи відміна всіх видів податків у джерела на дивіденди; виключення отриманих дивідендів з податку на прибуток; відсутність податку на приріст і переоцінку капіталу і доходи від продажу активів; зниження податків на капіталізацію і власний капітал.

Існують холдингові юрисдикції двох основних типів. До першого типу належать держави, де холдингові фірми сплачують місцевий податок на прибуток, однак мають можливість користуватися перевагами угод про уникнення подвійного оподаткування. Серед них Швейцарія, Нідерланди, Кіпр. До другого типу - юрисдикції, де холдингові компанії з офшорним режимом звільнені від податків на прибуток. Однак ці країни звичайно не мають податкових угод з зарубіжними країнами. Тому холдингові фірми не мають можливості користуватися відповідними пільгами. Здебільшого холдингові юрисдикції, які належать до другого типу (за винятком Люксембургу), розташовані в офшорних зонах.

Більшість офшорних схем призначена для того, щоб доходи з третіх країн переказувалися через холдингові юрисдикції першого типу і накопичувалися в компаніях у офшорних зонах.

До юрисдикцій змішаного типу можна віднести Нідерландські Антілли, Мадейру, Маврикій (значення двох останніх поки що незначне). На цих територіях наявність деякої кількості податкових угод поєднується з можливістю отримання компанією офшорного статусу.

Холдингові фірми можуть використовуватися в комбінації з фінансовими компаніями, офшорними банками, торговельно-посередницькими фірмами та іншими видами офшорних фірм.

У ході розгляду питання про організацію міжнародного податкового планування отримуємо висновок про те, що спосіб та характер діяльності і визначає зрештою подальший вибір організаційно-правової форми платника податку та зумовлює особливості його фінансово-правового статусу.

2.2 Податкове планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

Для розуміння сутності податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування доцільно звернутися до аналізу співвідношення понять «зони зі спеціальним режимом оподаткування» та «офшорні зони».

Як і будь-яке інше явище, виникнення офшорних зон було зумовлено рядом об'єктивних причин. Насамперед, їх зародження зумовлене можливістю розвитку й необхідністю виникнення даного процесу, які збіглися в часових рамках.

Можливості виникнення офшорних зон сприяли два основних фактори. Насамперед, це ослаблення військово-політичної напруженості у світі наприкінці 50-х рр. Другий фактор - здобуття незалежності більшістю колишніх колоній, на території яких у першу чергу й стали формуватися офшорні зони. У даній роботі під необхідністю виникнення того або іншого явища розуміється ситуація, у рамках якої подальше функціонування конкретних процесів без змін стає скрутним або навіть неможливим.

Звернувшись до історії, можна відмітити, що спочатку деякі невеликі держави з обмеженими економічними ресурсами свідомо пішли на створення особливої законодавчої структури з головною метою - залучити іноземні ресурси та капітал, активізувати міжнародну торгівлю. Натомість пропонувалась низка вигідних умов для організації і ведення підприємництва, головною з яких було істотне зниження податкового тягаря чи повне звільнення від податків на доходи.

Історія походження офшорних зон не така вже й утаємничена, як могло б здатися на перший погляд.

Цей процес розпочався в період розквіту фінікійців, коли стародавні Афіни ввели двохвідсотковий імпортний і експортний податок, то грецькі і фінікійські купці почали робити об'їзд в двадцять миль, щоб уникнути сплати цих зборів. Незабаром найбільші сусідні острови стали сховищами для безмитної і безподаткової торгівлі і місцями накопичення для контрабандного ввозу товарів у Афіни без сплати податків. Потім великим центром вільної торгівлі була столиця першого афінського морського союзу - острів Делос. Щодо середньовіччя, то слід згадати італійські міста Ліворно та Трієст, та югославський Шибеник, а історія інституту довірчого володіння - траста як засобу податкового планування сягає часів хрестових походів.

У п'ятнадцятому столітті Фландрія була процвітаючим міжнародним центром з невеликою кількістю обмежень чи податками на місцеві чи іноземні товари. І решті-решт англійські купці віддавали перевагу продажу своєї бавовни у Фландрію, а не в Англію, де вони повинні були б сплачувати високі податки і мита.

У XVIII ст. зони вільної торгівлі з'явились у Гібралтарі та Бангкоці [66]. Історія острова Мен як міжнародної «податкового оази» нараховує вже до трьох віків. Сьогодні, у минулому центр вільної торгівлі, являє собою престижну податкову гавань [106]. В 30-х роках ХХ ст. почали формуватись офшорні юрисдикції в Люксембурзі, Панамі і на Нідерландських Антильських островах.

США ведуть історію уникнення від сплати податків ще з вісімнадцятого століття. Для уникнення від імпортного податку, що накладала Англія, американські колоністи переміщували і направляли свою торгівлю через Латинську Америку.

Період остаточного краху колоніальної системи та отримання незалежності цілою групою країн Африки, Азії, Атлантичного океану, басейну Тихого океану став початком переміщення світового економічного розвитку в «молоді» країни так званої світової периферії. Суттєвої ваги в системі світового господарства набули нові індустріальні країни Азії, Латинської Америки, Китайська Народна Республіка, країни ОПЕК.

Поглиблення міжнародного поділу праці та активне залучення якнайбільшої кількості країн у світогосподарські зв'язки через інтернаціоналізацію виробництва та міжнародну торгівлю привело до суттєвого збільшення ролі світового руху капіталів. Це стало причиною формування фінансової інфраструктури, орієнтованої на обслуговування потужних грошових потоків, які переміщуються між окремими країнами у вигляді прямих і «портфельних» інвестицій.

Світова фінансова інфраструктура у вигляді банків, страхових компаній, інвестиційних фондів стала «кровоносною» системою світової економіки, обслуговуючи інтереси окремих країн та їх груп. Цей процес інтеграції світової фінансової системи характеризується перманентністю і безперервністю. Міжнародний рух капіталів (значний за масштабами та доволі гнучкий) сприяв розвитку не тільки індустріально потужних країн, але й утворював передумови для економічного зростання країн, розміщених у віддалених куточках земної кулі.

У сучасній економіці найважливішою метою створення офшорних юрисдикцій є залучення фінансового бізнесу. Швейцарія являє собою першу сучасну модель юрисдикції фінансової таємності, створену як сховище для іноземного капіталу та центру обміну грошей. У ХVІІІ ст. Місцева Рада Женеви (Швейцарія) прийняла закон, який вимагав від банкірів вести облік рахунків своїх клієнтів, але забороняв їм розкривати цей облік кому б то не було без чітко висловленої згоди Місцевої Ради.

Соціальний і політичний переворот у Німеччині в 30-х роках минулого століття і набуття чинності швейцарського Закону про банківську таємницю в 1934 році, який був переглянутий в 1971 році, забезпечив Швейцарії значні фінансові інвестиції. Мільярди доларів європейського багатства зберігалися в безпеці в швейцарських банках під час Другої Світової війни.

Останнім часом інші країни приймали закони про банківську таємницю на зразок швейцарських, що зумовило виникнення конкуренції у сфері залучення міжнародних капіталів. Багато країн - податкових сховищ розглядають фінансовий бізнес як відносно стабільне джерело доходів і активно розвивають його, проводять політику залучення фінансового бізнесу. Для багатьох острівних держав даний вид діяльності є єдиним можливим способом залучення ресурсів для економічного розвитку. Багато держав організовують семінари, на яких їх посадові особи виступають зі статтями, рекламуючи переваги своєї країни як податкового сховища і юрисдикції фінансової таємності. Барбадос, приміром, нещодавно прийняв банківське законодавство для покращання своєї конкурентоспроможності як фінансового центру. Багами почали дуже агресивну кампанію для того, щоб стати центром реєстрації банків, страхових компаній і суден. Серед юрисдикцій, які гарантують режим фінансової таємниці, найшвидше розвиваються Кайманові острови, які перетворилися в одне з найбільших податкових сховищ світу. Сьогодні там зареєстровано до 18000 корпорацій, що перевищує кількість місцевих мешканців, і вважається, що є телексний апарат на кожного чоловіка, жінку і дитину на острові Гранд Кайман. За офіційними даними уряду Кайманових островів, через конфіденційні банківські рахунки цієї держави щорічно проходять близько 10 мільярдів доларів.

Ідея офшорного бізнесу наприкінці ХІХ ст. спиралась на судові прецеденти британських судів з питань оподаткування іноземних резидентів. Передусім цей вид бізнесу був пов'язаний з використанням «гавані зручного флоту», а потім поширився на сферу фінансів і надання різного роду послуг.

Першим історичним прецедентом «податкового сховища» в Європі було м. Кампіоне на кордоні між Швейцарією та Італією, яке спонтанно стало таким після відмови обох країн від податкової юрисдикції над цим населеним пунктом.

У повоєнний період кількість офшорних центрів у світі обчислювалось одиницями. Однак, з початку 70-х років розпочався своєрідний бум у створенні офшорних центрів.

Основи сучасної практики офшорного бізнесу були розроблені і впроваджені британськими юристами, банкірами, страховиками і судновласниками. Тому, насамперед, «податкові гавані» створювались в Великобританії і в колишніх її колоніальних володіннях. Британські офшорні центри почали розвиватися в 60-х роках як податкові сховища для заможних британців, які намагались уникнути сплати податків, що сягали тоді 80-90%. Як такі центри виступали невеликі острівні держави - колоніальні володіння і залежні території Великобританії. Поряд з розвитком світової економіки все більша кількість країн стала створювати на своїй території офшорні зони, приваблюючи фінансові організації і приватних осіб меншими податками, мінімальним регулюванням підприємницької діяльності і суворими законами про конфіденційність.

Період масового виникнення територіальних офшорних утворень можна віднести до 60-х рр. минулого сторіччя. Таким чином, основні світові офшорні центри вкрай молоді, і навіть самим старим з них немає ще й 50 років. Серед найбільш «старих» офшорних зон: острови Мен, Гернсі, Джерсі, Гібралтар, а також Ірландія і Панама. Саме ці країни і території впродовж досить тривалого часу не тільки обслуговували інтереси європейського бізнесу, але і замикали на собі значну частину всіх офшорних операцій.

Однак у розрізі сучасних макроекономічних процесів офшорні зони можна віднести до вже невід'ємних явищ економічного життя. В умовах мінливого економічного і політичного середовища будь-яке явище, будь-яке самостійне організаційне об'єднання, що проіснувало такий тривалий строк, як офшорні зони, можна вважати таким, що відбулося.

Очевидно, що прагнення до створення офшорних зон виникло не раптово, а було підготовлене історичними процесами інтернаціоналізації світової економіки. Основною причиною підвищеного «попиту» на офшорні зони у 60-х роках ХХ століття став якісно новий зміст економічної інтеграції, який вона отримала завдяки розвитку міжнародних ринків позичкових і виробничих капіталів. Відбулось це завдяки бурхливому розвитку у другій половині минулого століття транснаціональних корпорацій, експансія яких разом зі швидким зростанням міжнародного товарообігу зумовила потребу не лише значного збільшення фінансових ресурсів, але й вільного доступу до них у будь-якому куточку планети. Така необхідність породила позанаціональні ринки капіталу, сприяла інтернаціоналізації банківської діяльності. Свідченням цього є той факт, що «в 1971 році іноземні активи національних банків усіх країн світу за депозитними вкладами становили 208 млрд. дол., в 1980 році - 1839 млрд. дол., в 1990 році - 6791 млрд., а в 1995 - більше 8 трлн. дол. «[205, С. 82]. Це, в свою чергу, сприяло виникненню підвищеного попиту на посередницькі фінансові операції і послуги з використання різноманітних норм, регулюючих діяльність фінансових компаній і оподаткування їх доходів у різних частинах світу.

Кількість офшорних центрів динамічно зростала у 70-х та особливо у 90-х роках XX століття. Зростала і чисельність промислово розвинених країн, підприємства яких використовують офшорний режим для оптимізації власних фінансових потоків.

Початок світового офшорного буму пов'язують також із антиінфляційними заходами, розпочатими Федеральною резервною системою США в 70-і рр., зокрема з застосуванням підвищених резервних вимог для банків. Через ці вимоги великі американські транснаціональні корпорації почали відкривати власні банки-філії за межами США для фінансування своїх операцій - спочатку у Швейцарії, а потім і в інших офшорних зонах. Окремі економісти пов'язують розвиток офшорних фінансових центрів із прагненням грошового капіталу довести свою перевагу над продуктивним капіталом, що виражається в більшій частині додаткової вартості вироблюваної на одиницю капіталу [216].

На початок 80-х рр. налічувалося близько 60 офшорних зон. Станом на середину минулого десятиліття у всьому світі існувало близько 65 офшорних центрів, які були досить нерівномірно розподілені за континентами і країнами. Так, у Південній Америці було зареєстровано 19 центрів, в Європі - 17, у Азії - 12, у Океанії - 7, у Північній Америці - 5, у Африці - 4, у Австралії - 1 центр. До 70% всіх офшорних центрів створено в країнах і на територіях, що розвиваються, інші - в промислово розвинених державах. До кінця XX в. у світі налічувалося понад 80 офшорних зон, причому щороку з'являлося 1-2 нові офшорні зони, така ж кількість офшорних юрисдикцій припиняла своє існування.

Як правило, офшорні центри розташовуються на територіях, островах і архіпелагах з вигідним географічним розташуванням, розвинутими транспортними і телекомунікаційними мережами, поблизу великих міжнародних фінансових і торгових центрів. Одним із шляхів подолання існуючої економічної відсталості невеликих і зовсім малих за територією країн став у другій половині XX століття географічний зсув ділової активності та пов'язаний з цим розвиток офшорів. Прикладом подібних країн є Багамські, Бермудські, Нормандські острови, острів Мен, Ліхтенштейн. У цих країнах існує значний потенціал не залучених або недостатньо залучених у господарський обіг природних і трудових ресурсів, деякі з них мають вигідне геополітичне розташування. Але характерна їх ознака - це економічна відсталість.

Створення та діяльність офшорних зон в останні десятиріччя проходило надзвичайно активно. Цьому сприяло позитивне ставлення багатьох країн до розвитку офшорних форм ділової активності на їх території.

Офшорні фінансові центри існують по усьому світу, відповідно до оцінок ООН від 60 до 90 держав практикують розвиток офшорної індустрії на своїй території [225]. Департамент США зараховує до офшорних зон 56 юрисдикцій, включаючи самі США. За деякими оцінками, найбільшим офшорним фінансовим центром є Лондон [213].

Позитивне значення для становлення офшорних зон і пов'язаних з ними способів ведення фінансово-господарської діяльності мала розпочата в середині минулого століття науково-технічна революція. Без її досягнень, що втілилися в розвиток різноманітних передових інформаційних технологій і засобів зв'язку, було б неможливе ефективне функціонування багатьох офшорних структур. Так, звичайною для офшорного бізнесу є ситуація, коли підприємство зареєстровано в одній країні, діяльність веде в іншій (інших), банківський рахунок відкритий у третій, а власник мешкає в четвертій.

Останніми роками масштаби офшорного бізнесу зростають досить стрімкими темпами. За існуючими оцінками, в середині 90-х р. до половини всього обсягу світових валютних операцій проходило через офшорні центри. Досить наочно про роль офшорного бізнесу в світовій валютно-фінансовій системі і в русі капіталу свідчать дані спеціального дослідження, проведеного експертами Міжнародного валютного фонду (далі - МВФ).

Офшорні зони та території тією чи іншою мірою сприяють активнішому переміщенню капіталів і, виконуючи роль регулюючих клапанів, є провідниками експорту та імпорту капіталів.

З точки зору оцінки рівня розвитку офшорної діяльності особливої уваги заслуговує підготовлена МВФ доповідь, у якій проаналізовані масштаби і динаміка зарубіжних банківських депозитів у сімох найбільших офшорних центрах (Багамські острови, Гонконг, Бахрейн, Панама, Сінгапур, Кайманові острови, Нідерландські Антильські острови).

У процесі дослідження виявилося, що накопичені зарубіжні банківські депозити за своїми розмірами значно перевищують основні макроекономічні показники країн перебування і суттєво перевищують звичайні потреби банківського обслуговування національних економік. Сукупні зарубіжні банківські депозити всіх сімох офшорних центрів дорівнювали в 1975 р. 21,7% таких депозитів усіх розвинутих країн світу, 1980 р. - 27,6%, 1985 р. - 28,1%, 1990 р. - 27,1%, в 1995 р. - 28,3%.

За оцінками експертів МВФ, в окремих країнах доходи від офшорного бізнесу сягають 30 - 40% валового продукту.

Про масштаби офшорного бізнесу свідчать і дані про кількість офшорних компаній, зареєстрованих у цих центрах. Так, у Панамі на початку 90-х р. було зареєстровано близько 120 тис. офшорних компаній, на острові Мен - 40 тис., в Гібралтарі - 25 тис., в Ірландії - 22 тис., на Багамах - 21 тис., на островах Гернсі та Джерсі - по 20 тис., на Кайманових островах - 18 тис., на Кіпрі - 13 тис.

У міру того як розвивався міжнародний бізнес почали з'являтися не тільки банківські, але й інші офшорні структури - торговельні, страхові, інвестиційні. У підсумку в 90-і рр. XX ст. почався справжній бум офшорного бізнесу, з'явилося від 1,5 до 3 млн. офшорних компаній, у тому числі до 50 тис. російських [98, c. 31]. При цьому, якщо до початку 90-х рр. їхня кількість щорічно збільшувалася на 20%, то в 90-х рр. уже на 40-50%. За оцінками глобальної організації «ОКРА», що пропонує професіональні консалтингові послуги у сфері офшорного підприємництва, 15000 компаній створюються для офшорних цілей щорічно в одному тільки Гонконгу і ще 50000 в інших офшорних юрисдикціях [230].

Це означає, що загальна кількість компаній, які створюються в цілях ведення офшорного підприємництва, перевищує 100000 за рік.

Окрему увагу необхідно приділити питанню формування законодавчої бази офшорного підприємництва. При формуванні правової основи офшорних юрисдикцій компетентні органи останніх орієнтуються на:

- загальноприйняті світові правові норми в частині офшорного підприємництва,

- власні економічні, політичні і соціальні інтереси, яким повинно слугувати офшорне підприємництво на їх території,

- економічні інтереси користувачів офшорних послуг, зокрема на великий попит з боку міжнародного бізнесу. Тому відповідні органи офшорних юрисдикцій постійно враховують зміни, що відбуваються в підприємницькій сфері в цілому.

Таким чином, офшорне законодавство постійно розвивається, причому в ньому враховуються зміни в різних офшорних юрисдикціях і розроблюються найбільш привабливі й ефективні можливості для підприємців та інвесторів. Найбільш значущими міжнародними законодавчими актами, що стосуються офшорної діяльності [49], є Правила страхування в умовах офшору (1992 р.), Припис про майно, що управляється на основі доручення (1992 р.), Закон про міжнародні компанії (1994 р.).

Загальновідомо, що формування спеціального законодавства офшорних зон розпочалося досить давно. І, хоча більшість нормативно-правових актів, які визначають юридичні засади діяльності офшорних компаній у різних сферах бізнесу, а також умови заснування трастів, була прийнята у 80-90-х рр. XX ст., ряд держав мають більш давню історію законодавчого забезпечення сучасного офшорного бізнесу. Приміром, у Гернсі, Панамі, Гонконгу, Монако, Люксембурзі, Ліхтенштейні, Ірландії відповідне законодавство існує з кінця XIX та першої половини XX ст.

У ХІХ ст. уряд Великобританії і ряд урядів інших країн ввели законодавче положення про обмеження відповідальності, яке дозволило створювати компанії, в яких максимально можливі втрати власників обмежувались би розмірами їх акціонерного капіталу. Це було необхідно для заохочення ділового інвестування, оскільки, згідно з існуючою тоді практикою, у разі банкрутства кредитори могли претендувати на майно власника компанії і повністю розорити його і його сім'ю.

Розмежування компаній з обмеженою відповідальністю і їх власників дійсно сприяло пожвавленню ділової активності в країнах, які прийняли подібні законодавства. Крім того, податки на фізичних осіб і компанії встановлювались, як правило, різні, що відкрило можливість для так званого податкового планування, яке на практиці означало пошуки законних шляхів зниження оподаткування.

Так, у Гернсі Закон про компанії був прийнятий у 1908 р.; в Ірландії Закон про довірених осіб - у 1893 р. з поправками 1925 p.; у Ліхтенштейні Закон про приватних осіб та компанії - у 1926 p., a Закон про трастові підприємства - у 1928 р. Люксембург має Закон про комерційні компанії з 1915 p., а Закон про холдингові компанії - з 1929 p.; у Панамі Закон про компанії було прийнято у 1927 р. тощо.

Крім того, прийняттям законів у 1915, 1923 та 1929 роках Люксембург надав пільги холдинговим компаніям. А Панама своєчасно відреагувала на високі податки в промислово розвинених країнах у сфері судноплавства, прийнявши у 1925 році Закон про пільговий режим приписки суден і оподаткування фрахтових операцій.

Трохи пізніше - у 60-70-х роках XX ст. законодавчі акти про надання податкових пільг офшорним компаніям були прийняті в Ірландії, на Багамських островах, острові Мен, Кіпрі, островах Гернсі та Джерсі. Завдяки пільговому законодавству, тут вдалося сформувати світові центри офшорного бізнесу. Але слід враховувати, що офшорне законодавство є однією з передумов формування офшорної зони, яке без інших передумов та факторів не може забезпечити успіх офшорного бізнесу. Так, введення пільгового законодавства в 60-70-х рр. на Сент-Вінсенті, Гренадінах, Вануату та Науру не дозволило їм одразу стати популярними центрами офшорного бізнесу.

Сьогодні вже понад 50 юрисдикцій у всьому світі гарантують виконання відповідних загальних офшорних законів при створенні офшорних компаній. Деякі з них розробили і продовжують розробляти принципово нове сучасне законодавство, спеціально передбачене для міжнародного бізнесу і міжнародної торгівлі. Інші адаптували вже існуючі закони і змінили їх відповідно до офшорних вимог.

Важливим критерієм успіху у кожному випадку є те, що офшорне законодавство повинно бути гнучким і відповідати сучасній реальності в умовах глобалізації. Крім того, офшорне законодавство має гарантувати надійність ведення бізнесу і збереження комерційної таємниці.

Наявність і постійне покращання законодавчої бази офшорного підприємництва є однією з причин швидкого розвитку офшорної індустрії. Так, 1995 року в різноманітних карибських офшорних центрах було створено до 60000 офшорних компаній. Найпопулярнішою юрисдикцією за останні 10 років залишаються Британські Вірджинські острови, де за цей час було зареєстровано приблизно 200000 міжнародних офшорних бізнес-корпорацій. Тільки в 1997 році там було засновано понад 35000 офшорних компаній [230].

Такий швидкий розвиток офшорної індустрії світу був обумовлений цілим рядом причин. Аби уявити реальну картину всієї сукупності зв'язків, що впливають на розвиток і формування офшорного сектора світової економіки, автор пропонує розглянути їх на основі аналізу науково-теоретичних джерел ряд факторів.

Першим фактором є посилення процесів глобалізації у світовій економіці. Глобалізація всесвітнього господарства не належить до нових явищ, вона стала зароджуватися ще в середині XX ст. З розвитком науково-технічного прогресу й мала більш знайому назву: інтернаціоналізація господарського життя. Проте більшою мірою вплив глобалізації став позначатися саме на початку 80-90-х рр. У цей період накопичені кількісні зміни в процесах взаємодії світового господарства переросли в якісні зміни, що дозволили багатьом суб'єктам економічної діяльності вийти на новий рівень організації взаємовідносин.

По-перше, глобалізація позначилася на знищенні економічних кордонів між державами, що дозволило розширити можливості диверсифікованості бізнесу. У цих умовах формування транснаціональних компаній (далі - ТНК), що нараховують зараз приблизно 48 тис. основних материнських компаній і 280 тис. їхніх закордонних філій, дозволило сформувати стійкий попит на можливість організації бізнесу за принципом офшорності [44, c. 46]. Такою можливістю зацікавилися не тільки ТНК, але й інші компанії, що мають міжнародний інтерес і отримали більше свободи в організації своїх ділових операцій.

По-друге, розгортання процесу глобалізації у сфері міжнародних фінансових операцій також відіграло важливу роль, пов'язану з тим, що сучасний валютний ринок не знає ні просторових, ні часових меж. Більше того, вільне переміщення фінансових коштів у просторі й часі відбувається в рамках єдиної системи, що істотно спрощує доступ інвесторів до фінансових ринків. Таким чином, виникнення всесвітнього чітко організованого ринку валюти й фінансових інструментів, розвиток системи електронних платежів технічно створило можливість використання офшорних зон у процесах руху капіталів. Крім того, залучення в дані процеси компаній, створених в офшорних зонах, дозволило суттєво збільшити рентабельність бізнесу й заощадити на операційних витратах.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.