Проблема гідності та честі фізичної особи з позиції їх цивільно-правового регулювання

Великий внесок в удосконалення та подальший розвиток ідеї гідності та честі фізичної особи в праві зробили в цей важливий історичний період і вчені-цивілісти, які гостро реагували не тільки на випадки недосконалості чинного законодавства і суперечливість судової практики, а й на загальний стан науки в цій галузі.

Так, Й.О. Покровський, критично ставлячись до стану юриспруденції на початку XIX століття, зазначив, що "недостатність теорії "об'єктивних норм" виявлялася не меншою мірою, наприклад, і в галузі охорони інтересів честі" [149, с. 124]. Торкаючись стану цивільного законодавства, цей відомий учений не обмежувався тими прогресивними тенденціями, які вже намітилися в цей час стосовно до захисту "особливого права, яке випливає з самої ідеї особистості" (приміром, передбачена Зводом законів цивільних (ст.ст. 574, 667-670) можливість компенсації за порушення честі) [185, с. 417], а ставив питання про розширення цивільно-правових способів такого захисту [149, с. 124; 151, с. 23-35].

На думку Й.О. Покровського, "кримінальне переслідування порушника чужої честі перебуває також в залежності від різних соціальних умов, унаслідок чого потерпілий далеко не завжди може добитися в цьому порядку повернення свого доброго імені", тому "очевидно і тут необхідно дати потерпілому засіб для поновлення своєї репутації, дати позов про визнання поширюваних чуток неправильними…" [149, с. 124]. Як видно з наведених цитат, він піднімав питання про спростування відомостей, які порочили честь, у порядку цивільного судочинства.

Розкриваючи суть цивільного покарання, Д.І. Меєр також обґрунтовував необхідність його застосування не тільки за порушення майнових прав, а й, приміром, за особисту образу, яка порушувала право особи на честь, на повагу з боку співгромадян [115, с. 251].

Проаналізувавши чинне в другій половині XIX століття законодавство і стан наукової думки щодо честі та гідності, можна зробити висновок про те, що правовий статус цих цінностей не є однорідним з огляду на те, що вони були вже не тільки об'єктами кримінально-правової охорони, а й підлягали захистові за допомогою достатньо розвиненого цивільно-правового механізму. Отже, їх правова природа визначалась уже рамками міжгалузевого інституту захисту честі та гідності.

Такий стан законодавства викликав неоднозначне ставлення вчених-цивілістів, і на противагу позиції Й.О. Покровського, Д.І. Меєра Г.Ф. Шершеневич ставив питання про скасування ст. 670 Зводу законів цивільних, яка передбачала грошову компенсацію за "безчестя", і заперечував проти включення честі до об'єктів правового регулювання [249, с. 57]. Ці питання є і досі дискусійними у вітчизняній цивілістиці.

Незважаючи на неоднозначність правової думки кінця ХIХ - початку ХХ століття щодо правового статусу гідності й честі, можна впевнено відмітити, що в досліджуваний період вона мала яскраво виражений еволюційний характер, оскільки була пов'язана з початком понятійно-теоретичних досліджень (з допомогою логічних дефініцій і загальних понять) цих цінностей фізичної особи та з виокремленням їх як самостійних об'єктів цивільних прав. Так, крім вищезазначених робіт, Й.О. Покровський присвятив проблемам честі спеціальне дослідження [151, с. 23-35]. Велику увагу правовому статусові гідності й честі приділив у підручнику з цивільного права Д.І. Меєр, провівши чітку грань між громадянською честю та громадською честю та порушивши питання про визнання людської гідності [115, с. 134-135].

Важливим етапом у формуванні правового статусу гідності й честі як об'єктів цивільних прав є розвиток вітчизняної правової думки після жовтневого перевороту 1917 року. Незважаючи на те, що прийнятий 1922 року ЦК УРСР не регулював відносини, пов'язані з проблемою гідності й честі, у науці цивільного права гостро ставилося питання про необхідність такого регулювання, а отже, і про необхідність надання цим цінностям статусу об'єкта цивільних правовідносин (цивільних прав). Так, уже в 40-і роки з'явилися роботи, спрямовані на вирішення цієї проблеми [2, с. 65-67; 230, с. 8-9].

На початку 60-х років ХХ століття в результаті тривалої дискусії прогресивна ідея цивілістів отримала своє визнання у вигляді законодавчого закріплення спочатку в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, а далі й у ЦК УРСР 1964 року. Свій нормативний вираз вона знайшла в статті 1 ЦК УРСР, відповідно до якої в предмет цивільного права було включено не тільки майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, а й у випадках, передбачених цим нормативним актом, інші особисті немайнові відносини. До такого випадку відноситься ст. 7 ЦК України, присвячена захистові честі, гідності та ділової репутації. Але, незважаючи на ці позитивні моменти, правовий статус цих цінностей особи як самостійних об'єктів цивільних прав свого легального закріплення не отримав і розглядався як такий тільки на доктринальному рівні.

Аналіз поглядів цивілістів стосовно порушеної проблеми свідчить про те, що, незважаючи на їх прогресивний характер, багато з них мали яскраво виражений класовий підхід [245, с. 8-12; 246, с. 137-138; 12, с. 208; 189, с. 4].

Так, наприклад, у роботі С.А. Чернишової "Захист честі та гідності громадян" окремий розділ присвячено класовому характеру честі та гідності [245, с. 8-12]. Чітка прихильність до такої позиції простежується і в раніше опублікованій нею рецензійній статті на книгу А.В. Бєлявського та М.А. Придворова "Охорона честі та гідності особи в СРСР", де автор особливо підкреслює як позитивний момент рецензованої роботи той факт, що вони "правильно зупиняються на класовому змісті категорій честі та гідності..." [246, с. 137].

Класовий зміст нематеріальних благ відмічається і в роботах багатьох інших учених [12, с. 208; 189, с. 4]. "Грішить" такого роду характеристикою честі й гідності Велика Радянська Енциклопедія, автори якої дають глибоке тлумачення досліджуваним категоріям [19, с. 232]. І знову-таки критерієм "глибини" стає класова сутність честі й гідності. Абсолютизація вищезазначеної ознаки зумовила неминуче односторонній підхід, властивий цілому ряду дослідників позначеної проблеми.

Аналіз юридичної літератури кінця XIX - початку XX століття свідчить про те, що, незважаючи на гострі класові суперечності в суспільстві, юристи того часу не дотримувалися таких поглядів, а, скоріше, навпаки, у їх роботах знаходить своє підтвердження соціальна характеристика і моральних, і правових категорій.

Так, торкаючись питання про вплив законодавчого поділу російських громадян на стани (дворянство, духовенство, міських і сільських обивателів) на права фізичної особи, Д.І. Меєр відмітив його протиприродний характер, оскільки в основі такого поділу, на його думку, лежать історичні умови, а не природа людини, яка не знає такої нерівності [115, с. 132]. Соціальні корені бачить у "крилатих пліток" і "ущипливого наклепу", поширюваних як у світському суспільстві, так і в нижчих його шарах, і А.Ф. Коні [76, с. 261].

Відхід учених від характеристики соціальних норм з точки зору їх класовості став помітним у правовій літературі вже в середині 90-х років. Прикладом може служити монографія І.І. Карпеця "Кримінальне право і етика", де автор, докладно досліджуючи взаємовідносини права й моралі, слушно зазначає, що "...загальнолюдські моральні ідеали та цінності - це велика спадщина людського досвіду й думки. Звичайно, і досвід, і думки, і погляди, і поведінка залежали від класового і соціального становища людини, проте крізь ці чинники, які визначали все буття людини, пробивалися до життя погляди, норми й правила, які відбивали сутність людини - Людини Розумної" [71, с. 36].

Сьогодні загальнолюдські цінності та норми справедливо привертають до себе все більшу й більшу увагу, тому що саме їм належить вирішальна роль у вихованні людей, формуванні їх свідомості. Не випадково людина, її життя та здоров'я, недоторканність і безпека визнані Конституцією України найвищою соціальною, а не класовою цінністю. Таким чином, вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішні межі, якісні характеристики правового статусу гідності й честі, є тип соціального, а не класового зв'язку між людьми.

Оскільки гідність і честь - важливі об'єкти цивільних прав, то їх соціальна значущість повинна знайти свій подальший розвиток, конкретизацію і стосовно до системі цивільного права України. Важливою віхою у цьому процесі є прийняття нового ЦК України як базового законодавчого акта у сфері приватного права. Як видно з Проекту ЦК України, права фізичної особи на гідність і честь його автори відносять до особистих немайнових прав, що забезпечують її соціальне буття (гл. 21) [241; 242; 243]. Отже, після прийняття нового Цивільного кодексу України вищезазначена конституційна характеристика цих цінностей особи знайде свою практичну реалізацію.

Питання про практичне й теоретичне значення соціальної природи духовних цінностей людини, а також пов'язаних з цією проблемою прав фізичної особи останнім часом все виразніше ставиться в юридичній літературі [247, с. 10-11; 136, с. 72-76]. Однак не всі автори згодні з таким положенням. Так, представники суб'єкто-центристської концепції людини зазначають, що "термін "соціальне" пристьобується до всіх форм життя, до всіх творчих етапів діяльності", що "боротьба особи за свої права в "Новий час" має яскраво виражений соціально-політичний і економічний відтінок, бо вона втратила інтерес до вищих проявів духовності", що "соціальний суб'єкт є істота, залежна від суспільства" і що, нарешті, "культурі нав'язується протиприродна функція - культивувати в Людині "соціальне замість людського" [23, с. 259, 270, 272]. Неприйнятність соціальних критеріїв у питанні розрізнення вищих і нижчих цінностей, оскільки це питання духовного змісту життя людини, підкреслювали й А.А. Гусейнов і Р.Г. Апресян. [41, с. 232-233]. Аналіз наведених доводів свідчить про те, що вищезазначені автори, використовуючи термін "соціальний", вкладають у його зміст етимологічне значення (від лат. socialis - суспільний, тобто такий, що стосується життя людей і їх відносин у суспільстві) [133, с. 654], незважаючи на те, що він є надто багатозначним, а тому його застосування і тлумачення потребує обережного підходу.

Не випадково в юридичній літературі особливо підкреслюється, що поняття "соціальне" і "суспільне" різні за значенням і що "соціальне - це те, що безпосередньо працює на людину, суспільне - опосередковано" [152, с. 45].

Відповідні роз'яснення є і в філософській літературі, що свідчить про наявність певної проблеми. Так, приміром, В.А. Канке зазначає, що "соціальне - це все те, що характеризує спільне існування людей и відмінне від їх природної фізико-біологічної основи. Соціальне виникає як системна характеристика, як інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей" і що "поза цією взаємодією соціальне не існує" [70, с. 243].

Загальновідомо, що існування людини в суспільстві не можливе поза процесом соціалізації, під чим слід розуміти "процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як повноправний член суспільства…" [195, с. 1242].

Не поділяючи точки зору авторів, котрі вбачають соціологізаторський підхід при застосуванні визначення "соціальний", вважаємо, що в цьому зв'язку заслуговують на увагу доводи В.А. Канке про те, що "соціальне (суспільне) ніяк не вичерпується соціально загальним. Члени даної соціальної групи зазвичай мають багато спільного (звички, традиції, способи мислення тощо), але вони й відрізняються один від одного, будучи разом з тим членами однієї і тієї ж соціальної групи людей" [70, с. 243]. Правий автор і в тому, що "соціальне" - це системний ефект, для якого є характерним як загальне, так і особливе [70, с. 243]. Про детермінованість соціальної природи людини всією сукупністю суспільних відносин і про вплив усіх соціальних чинників на формування та розвиток людської особистості не ізольовано один від одного, а в органічно єдиній, системній цілісності говориться і в правовій літературі [72, с. 547]. Вважаємо, що саме такий зміст закладено в поняття "соціальний" як основну характеристику честі й гідності, закріплену на конституційному рівні. Такий самий зміст використовується багатьма авторами й у ході наукових розробок [136, с. 72-76]. З урахуванням викладеного думаємо, що твердження А.Л. Анісімова про те, що категорія гідності являє собою діалектичну й органічну єдність соціального та індивідуального, особистого [7, с. 15], не заслуговує на увагу через помилковість, оскільки він протиставляє систему одному з її елементів.

Епопея ідеї про честь і гідність допомагає виявити й таку важливу тенденцію їх розвитку та взаємодії: ідея честі все більше й більше поступається своїм місцем у системі моральних пріоритетів ідеї людської гідності, що, як справедливо вважає В.А. Малахов, є найбільш показовим для історії людської моральності останніх століть [96, с. 185].

З юридичної точки зору це пояснюється тим, що реалізація саме ідеї про людську гідність служить підтвердженням гуманістичних основ і морального здоров'я суспільства [38, с. 365]. Поважати, гарантувати, охороняти людську гідність - означає поважати й охороняти основні життєві права людини, забезпечувати гідні її умови життя, ставитися до неї як до вищої цінності [11, с. 6].

Звідси напрошується висновок про те, що домінуюча роль гідності в порівнянні з честю є характерною не тільки для системи моральних, а й правових пріоритетів. Позначена проблематика врешті-решт не зводиться лише до того, щоб поміняти їх місцями при переліченні в нормативних джерелах або змінити порядок дослідження. Думається, що відмічена вище значущість "гідності" в порівнянні з "честю" повинна знайти своє відображення в іншому, а саме в тому статусі, що закріплений у праві України за обома цінностями, кожна з яких відіграє свою, особливу роль у моральних і правових орієнтирах особистості. У цьому зв'язку, вважаємо, є неприйнятним і підхід, який, по суті, абсолютизує значення гідності в порівнянні з честю. Так, наприклад, криміналіст В. Осадчий, спробувавши співвіднести між собою поняття обох категорій, ставить питання про доцільність уживання в юридичній літературі тільки терміна "гідність" відповідно до назви глави III КК України - "Злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи", де "честь" не вживається [135, с. 89], що значно применшує роль цієї правової категорії.

Аналіз досліджень юристів щодо значущості честі та гідності, визначуваної ними, свідчить і про такий підхід, коли, навпаки, у науці більшого значення надавали честі, ніж гідності [151, с. 23-35].

Для криміналістів, приміром, це послужило підставою характеристики стану законодавства, пов'язаного з проблемою честі та гідності. Так, на думку А.В. Кузнєцова, більша значущість, цінність інтересу, що виступає об'єктом наклепу в порівнянні з інтересом, який є об'єктом образи, стали для законодавчих органів приводом перегляду системи злочинів проти честі та гідності особи, що містилася в КК РРФСР 1926 р., де образу було поставлено на перше місце, а наклеп - на друге. Зміну їх місцезнаходження в КК РРФСР 1961 року зазначений автор пояснює тим, що наклеп посягає на честь людини як більш значущий інтерес особи, ніж гідність, посягання на яку пов'язане з образою [84, с. 67-68].

Наведені міркування є підтвердженням такого негативного явища, що існувало на той час, як недооцінка суспільством людської гідності, і тому вони сприймалися в науці як звичайна річ. І лише наприкінці 90-х рр. ХХ століття поступово в суспільній свідомості почалася переоцінка цінностей. Уже в цей період багато вчених, особливо філософського напрямку, зазначали, що "на нашій сучасній життєвій шкалі цінностей почуття гідності займає одне з останніх місць. Це - перше місце, від якого індивід легко, а то й полегшено, відмовляється. Ось наша страшна біда. Адже там, де ображено та пригнічено людську гідність, там немає індивіда, здатного жити в горизонті особистості, тобто здатного жити вільно, морально" [13, с. 56-57]. Слід погодитися, що "саме тому досі усвідомлення власної людської гідності, м'яко кажучи, не найсильніша сторона нашого сучасника" [96, с. 187-188]. Такі філософські судження цілком прийнятні й для позначення правового характеру взаємодії ідеї про честь та ідеї про гідність. У цьому зв'язку заслуговує на увагу висновок про те, що у взаємодії честі й гідності домінуючу роль, безперечно, відіграє гідність, без облагороджуючого впливу якої ідея честі в сучасному світі втрачає своє моральне значення [96, с. 188], бо вона - "найвища, ні з чим не порівнянна цінність" [251, с. 147].

Усе це не дозволяє нам поділити думку І.П. Домбровського про те, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об'єктивним, узагальненим і об'ємним у порівнянні з гідністю [45, с. 6].

Ідея гідності особи займає провідне становище в умовах демократичних перетворень, на шляху побудови правової держави, виражаючи загальну та фундаментальну закономірність сучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного її члена. Не випадково тому в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 р. зазначається, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості й загального миру. Крім того, особливо застерігається. що права людини випливають із притаманної людській особистості гідності [113, с. 32].

Усе це наперед визначає особливий правовий статус цієї цінності особи відносно системи права. Питання про те, наскільки ідея людської гідності знаходить в ній свою реалізацію, свідчить про реальність і життєвість її визнання і виключає декларативність. З аналізу чинного законодавства видно, що ідеєю людської гідності пройняті правові норми всіх галузей права, базисом яких є Конституція України. Це дає підстави для поставлення проблеми про міжгалузеве комплексне об'єднання норм у вигляді інституту гідності особи [131, с. 311-337], що стає об'єктом досліджень не тільки в галузевих юридичних науках, а й у загальнотеоретичному правознавстві. Так, наприклад, глава XIII "Загальної теорії держави і права" під редакцією М.Н. Марченка спеціально присвячена цій проблемі та має назву "Гідність людини як основа права і демократичної державності" [131, с. 311-337], де автор уперше поставив за мету звести в єдину систему знання, надбані в різноманітних галузях юридичної доктрини.

Стосовно до системи права ідея людської гідності реалізується і з допомогою різних принципів загального, міжгалузевого, галузевого та іншого характеру, з якими вона тісно взаємопов'язана. Це проявляється в тому, що в них вона знаходить свій об'єктивний вираз. І ідея гідності, і принципи права є вихідними положеннями формування права. Тому проблема їх співвідношення між собою є також досить актуальною.

Торкаючись цивілістичного аспекту цієї проблеми, слід зазначити, що ідея людської гідності не повною мірою відбивається в принципах цивільного законодавства. Так, аналізуючи, приміром, його загальні принципи, що містяться в ст. 3 Проекту ЦК України, можна дійти висновку, що всі вони, а це і недопустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи, і недопустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених виключно законом, і свобода договору, і свобода підприємництва, і судовий захист будь-якого цивільного права в разі його порушення, і справедливість, розумність, добросовісність [241; 242; 243], пронизані ідеєю людської гідності та спрямовані на її втілення в життя. Але, незважаючи на це, вважаємо, що спроектована норма майбутнього ЦК України потребує доповнення. Справа в тому, що ідея людської гідності з урахуванням її багатогранного й усеосяжного характеру повинна самостійно виступати як окремий правовий принцип. На це вже зверталась увага в правовій доктрині й зазначалося, що "дана ідея може бути в повному і точному розумінні слова названа правовою, оскільки загальна значущість умов її існування пов'язана з державно-організаційними заходами її забезпечення й охорони" [131, с. 322]. Такий принцип, на нашу думку, може бути виражений у такому вигляді: "Повага гідності особи і її недоторканність".

Видається, що наукова обґрунтованість цієї пропозиції насамперед зводиться до характеристики юридичної природи принципів цивільного права, до з'ясування їх сутності, змісту та соціального значення. На думку дисертанта, основою цієї характеристики є ті теоретичні конструкції, які містять визначення поняття "принципи цивільного права".

У цивільно-правовій літературі вони формулюються по-різному. Так, О.А. Пушкін визначає принципи цивільного права як відображення в його нормах основоположних ідей (начал, положень), відповідно до яких здійснюється регулювання майнових і особистих немайнових відносин [197, с. 16].

В.П. Грибанов зводить їх до керівних положень права, до його основних начал, що відбивають об'єктивні закономірності, тенденції та потреби суспільства, котрі визначають сутність усієї системи, галузі чи інституту права та мають на підставі їх правового закріплення загальнообов'язкове значення [196, с. 24].

Д.В. Боброва до загальних принципів відносить "лише положення, які притаманні загальним засадам і в цілому змісту цивільного права" [238, с. 17].

Принципи цивільного права Г.А. Свердлик розглядає як закріплені або відображені в преамбулах основоположних нормативних актів, а також у цивільно-правових нормах і такі, що виражають об'єктивні закономірності розвитку майнових, пов'язаних і не пов'язаних з ними особистих немайнових і таких, що базуються на засадах координації, організаційних відносин, стабільні нормативно-керівні положення, згідно з якими будується нормативна база цивільно-правового регулювання, регламентація поведінки суб'єктів цивільного права і правозастосування [186, с. 17].

У зарубіжній правовій літературі зазначається, що принципами "є пропозиції, поняття, ідеї або фундаментальні, або просто важливі, що спираються на здоровий глузд, на практику судових рішень, інколи виходять зі зробленого вибору і складають норми, моделі та цілі, яких додержуватиметься і за якими будуватиметься юридичне міркування" [184, с. 171-172].

Аналіз вищезазначених визначень свідчить про те, що, незважаючи на деякі відмінності, їх основу становлять одні й ті ж самі те же терміни - це провідні (певні, основні, основоположні) начала (засади, положення), керівні (основоположні) ідеї (положення). Крім того, можна помітити, що не всі вони однакові за змістом: в одних він доволі об'ємний, в інших - стислий, але в цілому всі визначають юридичну природу цього елемента системи права.

Загальновідомо, що найоптимальнішим видається наукове визначення того чи іншого явища, котре містить низку притаманних йому ознак, які дозволяють у сукупності дати загальне уявлення про його сутність. На думку дисертанта, найбільш прийнятним є визначення принципів цивільного права, запропоноване Г.А. Свердликом, оскільки воно найповніше відбиває основоположні характеристики досліджуваного поняття, а тому береться за основу для подальшого наукового аналізу проблеми.

Як видно з наведеного вище визначення й тих істотних ознак, котрі, на погляд цього автора, дозволяють відрізнити принципи цивільного права від інших соціальних явищ, під ними розуміються, по-перше, не просто керівні або основоположні ідеї, а нормативно-керівні положення стабільного характеру. По-друге, ці положення притаманні цивільному праву. По-третє, вони виступають основою практичної діяльності правотворчих органів, суб'єктів цивільного права та відповідних юрисдикційних органів. По-четверте, розглядані принципи уособлюють об'єктивні закономірності розвитку суспільних відносин, регульованих цивільним правом, і служать правильним орієнтиром відображення та використання цих закономірностей, виконуючи функцію єдності правового регулювання [186, с. 15-17].

Співвіднесення цих правових критеріїв із сутністю самої ідеї "поваги до притаманної людській особистості гідності" приводить до висновку про те, що правомірність визначення її як принципу цивільного права не викликає сумнівів.

Положення про повагу гідності людини проймає всю систему права України, у тому числі й систему цивільного права, оскільки воно, будучи "основоположним правом", "…є найважливішою складовою приватного права і навіть усього права в цілому…" [184, с. 89].

Не випадково, а саме на розвиток конституційних положень про право кожного на повагу його гідності, автори Проекту ЦК України розробили аналогічне право (ст. 290) [241; 242; 243]. Реальність, конкретність і недекларативність цієї норми вже знаходить свій прояв у наукових працях цивілістів. Так, обґрунтовуючи висновок про недоречність законодавчого закріплення ст. 273, присвяченій змісту права на життя, яка б передбачала серед іншого можливість стерилізації недієздатної особи з дотриманням трьох обов'язкових вимог: наявності медико-соціальних показань, згоди опікуна та попереднього повідомлення прокурора, С.І. Шимон у першу чергу посилається на її неузгодженість зі ст. 280 Кодексу, ст. 28 Конституції України та положеннями міжнародних угод з питань прав людини про повагу гідності людини [251, с. 160].

Однак слід зауважити, що "на праві людини на гідність, її місце в суспільстві і відображення в ньому своєї особистості" [251, с. 148] ґрунтуються не тільки особисті відносини, особисті немайнові права людини та громадянина.

У Преамбулі цілої низки міжнародно-правових документів, які відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, проголошено, що визнання гідності, притаманної усім членам людства, та їхніх рівних невід'ємних прав є основою свободи, справедливості та загального миру. (Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року та Факультативні протоколи до нього, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року) [113, с. 14-58].

У Проекті ЦК України як основні принципи цивільного права закріплюються положення, що мають велике значення для здійснення не тільки особистих немайнових, а й майнових прав фізичної особи: свобода договору, свобода підприємництва. Не викликає сумнівів, оскільки йдеться про свободу особи, що її першоосновою є ідея людської гідності. Це не єдиний приклад, який демонструє значення досліджуваної ідеї, а тому на обґрунтування наведеного доводу вважаємо за достатнє послатися на Міжнародний пакт про цивільні та політичні права від 16 грудня 1966 року й на Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року, де в їх преамбулах особливо відзначається, "що ці права випливають із притаманної людській особистості гідності" [113, с. 14-58]. Отже, ст. 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, є закономірним наслідком цього положення.

Усе вищевикладене дозволяє вирізнити найбільш істотні моменти, що свідчать про об'єктивні підстави віднесення ідеї поваги людської гідності до принципу цивільного права.

По-перше, будучи вихідною ідеєю стосовно до соціально-правової характеристики особи, що лежить в основі всіх суб'єктивних прав, обов'язків і свобод людини, вона проймає всю систему цивільного права, що регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини фізичної особи. По-друге, стосовно до різноманітних суспільних відносин ця ідея має регулюючу властивість незалежно від змін правових норм, а отже, є нормативно-керівним положенням непорушного характеру. По-третє, вона служить орієнтиром правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів, а також суб'єктів цивільного права. По-четверте, виражаючи найвищу соціальну цінність людини, ця ідея відбиває не тільки об'єктивну закономірність розвитку усього громадянського суспільства в умовах демократичних перетворень, а й одну з фундаментальних тенденцій розвитку цивільного права як приватного права, спрямованого на регулювання різноманітних відносин індивіда.

З огляду на те, що в статті 3 нового ЦК України ця загальна ідея не отримує свого чіткого й самостійного виразу, її необхідно доповнити пунктом такого змісту: "Повага гідності особи і її недоторканність", позначивши цей пункт номером 1.

Дослідження ідеї про гідність і честь у їх історичній ретроспективі дозволяє зробити певні висновки.

1. Генезис ідеї про ці цінності особи відбувався в давній період розвитку людської цивілізації та відповідав первіснообщинному ладу (остання стадія пізньородового суспільства). На його першій стадії, пов'язаній із присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти й лише в ХL-ХХV тисячолітті до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу. З цього моменту почався процес розкладу її синкретичної колективної свідомості й становлення самосвідомості, пов'язаної з власною самооцінкою, а отже, з уявленнями про гідність людини. Уявлення про честь людини стали наслідком родової та станової диференціації людських спільнот, яка особливо проявилася в епоху розкладу родоплемінного ладу військової демократії.

2. Процес подальшого розвитку ідеї про гідність і честь свідчить про те, що він є не тільки постійним і безперервним, а має і яскраво виражений еволюційно-діалектичний характер. Незважаючи на часом значні несприятливі історичні умови розвитку людського суспільства, її епопея, почавшись з "аристократичної пихи", досягла правового статусу "найвищої соціальної цінності". Це означає, що честь і гідність є неодмінними атрибутами будь-якої людини, дозволяючи їй користуватися своєю особистою свободою та виражаючи її найбільшу цінність, що є підтвердженням їх спонукальної сили. І тільки тому, що поняття про гідність і честь людини в Стародавній Греції та Римі, а також у феодальних суспільствах не мали соціального характеру і не поширювалися на рабів і кріпаків, вони не вплинули й не могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про ці цінності особи.

3. Причиною складного, інколи суперечливого характеру уявлень про гідність і честь є не тільки історичне забарвлення та мінливість суспільно-політичних систем, але й те, що життя не стоїть на місці: удосконалюється сама людина, розвивається економіка, політика, наука, культура, мистецтво - усе те, що істотно впливає на спосіб життя, світогляд людей, на норми права, що регулюють різного роду суспільні відносини, у тому числі й відносини з приводу честі й гідності. Велике значення для характеру та змісту честі й гідності мають моральні та правові погляди, але не окремих класів, певних груп, а погляди всього суспільства стосовно системи можливої та належної поведінки, першоосновою яких є загальнолюдський, а не класовий зміст. Ось тому так неприйнятний для характеристики честі та гідності людини історично обмежений, ортодоксальний підхід. Факт, що у новому Цивільному кодексі України права на честь і гідність віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне існування фізичної особи, служить підтвердженням того, що вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішні межі, якісні характеристики гідності та честі, є тип соціального, а не класового зв'язку між людьми.

4. Характеризуючи гідність і честь як найвищі соціальні цінності, слід мати на увазі, що визначення "соціальний" за змістом не збігається з етимологічним значенням слова "суспільний" і потребує системного підходу, для якого притаманне як "загальне", так і "особливе". Тобто уявлення про гідність і честь мають відповідати як інтересам суспільства, так і особистим інтересам індивіда, які хоч і відрізняються від суспільних, але не суперечать останнім. Крім того, треба зазначити, що такий підхід передбачає їх оптимальне поєднання, об'єктивним критерієм якого є збереження цілісності та загальної безпеки суспільства як єдиного соціального "організму" і здатності людини до самовираження й саморозвитку, а основною тенденцією розвитку ідеї про гідність і честь людини є поступове згладжування суперечностей між особистими та суспільними інтересами.

Історично гідність і честь перебувають у певному співіснуванні та тісному взаємозв'язку один з одним. Однак їх генезис показав, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони поперемінно брали на себе роль лідера у системі соціального ранжирування. Так, ідея про честь за ранжиром мала домінуюче значення в "рицарський період" епохи троянських воєн (близько 1240 р. до н.е.) і в період середньовіччя (V-ХVII ст.ст.), а гідність, будучи основою гуманізму, відігравала й відіграє провідну роль у порівнянні з честю в умовах демократичних перетворень (епоха Відродження - Ренесансу і його кульмінація - Просвітництво (ХVI-ХVIII ст.ст.); сучасний період розвитку суспільства в умовах побудови правової демократичної держави).

6. Домінуюче значення ідеї про гідність у порівнянні з ідеєю про честь в умовах побудови правової, демократичної держави наперед визначає й особливий правовий статус цієї цінності людини, який знаходить своє специфічне закріплення й реалізацію через такі структурні елементи системи права, як міжгалузевий інститут гідності особи, правові принципи тощо. Крім того, будучи вихідним положенням у формуванні права, гідність самостійно виступає як окремий правовий принцип. З метою цивільно-правового закріплення цієї важливої правової ідеї дисертант пропонує доповнити статтю 3 нового ЦК України таким принципом: "Повага гідності людини як найвищої соціальної цінності і її недоторканність", позначивши його пунктом 1. Принципи, що містяться в цій статті, позначити відповідно пп. 2-7.

1.2 Гідність і честь людини як найвищі соціальні цінності

Значення визначення понять у праві важко недооцінити, а тому цивілісти слушно відмічають, що "сама по собі дефініція того чи іншого явища як об'єкта цивільних прав - це вже визначений правовий режим цього явища", під яким розуміється його правова характеристика у вигляді системи "юридичних правил, що визначають становище досліджуваного явища об'єктивної дійсності як об'єкта цивільних прав…" [188, с. 109, 155].

У законодавстві, як відомо, немає визначень гідності й честі, що видається цілком закономірним. Акцентуючи увагу на тих вимогах, яким має відповідати новий Цивільний кодекс України, О.А. Пушкін із посиланням на слова давньоримського юриста Яволена: "…будь-яке визначення в цивільному праві є небезпечним", обґрунтовано застерігає, що "не слід захоплюватися визначеннями, бо мало знайдеться випадків, коли це визначення не може бути заперечене" [172, с. 13]. Особливо це актуально стосовно до досліджуваних понять з огляду на їх складність і багатогранність. Але, незважаючи на відсутність легальних дефініцій цих цінностей особи, гідність і честь, проте, відносяться до правових явищ глобального характеру, а тому ті поняття, якими оперують у юриспруденції, мають велике не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Немалий внесок в інтерпретацію цих цінностей особи зробили представники цивілістичної думки.

Останнім часом цій проблемі стала приділятися більш пильна увага з криміналістичної точки зору [135, с. 88-90], а також і з загальноправових позицій [131, с. 311-337].

Оскільки гідність і честь - це не тільки правові, а й важливі філософські категорії, то велике значення для їх статусу мають ті конструкції, які розроблені представниками і цього наукового напрямку.

Однак, незважаючи на те, що в цьому напрямку вже є певна наукова база і набуто значного досвіду в дослідженні гідності та честі, їх правова природа все ж потребує дальшого теоретичного розроблення.

По-перше, це пов'язане с тим переосмисленням людських цінностей, яке викликане останніми змінами нашого життя під впливом багатьох чинників економічного, політичного та міжнародно-правового характеру, що породжує нові погляди, підходи до досліджуваних явищ, котрі вимагають відповідного наукового вирішення. Наприклад, у юридичній літературі вже можна помітити новий тип правової культури, який відзначається ціннісною переорієнтацією в суспільстві. Він отримав назву "персоноцентристського" [244, с. 102] і означає характеристику явищ у житті суспільства, сконцентрованих навколо людини, людських цінностей та інтересів [4, с. 45, 480]. На оригінальній суб'єктоцентристській концепції людини, зміст якої полягає в тому, що з трьох форм самореалізації людини в праві (цінності, норми, знання) перше місце відводиться цінностям, друге - нормам, третє - знанням, побудована й одна з перших робіт з етики права В.І. Букреєва та І.Н. Римської [23, с. 13].

По-друге, це зумовлене складним і багатогранним характером досліджуваних цінностей, багатоаспектність яких обертається їх багатозначністю не тільки в етиці, філософії, а й у праві. Так, цивілісти, приміром, використовуючи різну правову характеристику, в одних випадках честь і гідність визнають елементами правоздатності, а в інших - особливим суб'єктивним правом особи і т.д. Не випадково останнім часом навіть із лінгвістичної точки зору висловлено думку про те, що з усіх категорій, пов'язаних із проблемою захисту честі й гідності, краще за все визначені й витлумачені поняття "честь", "гідність", "репутація", але все ж таки "немає ніякої ясності ні мовознавчої, ні правової в інтерпретації вказаних понять" [89, с. 14].

По-третє, велике практичне значення для визначення суб'єкта - носія права на честь і гідність, у тому числі й володіння правом на їх захист, а також для вибору правових засобів такого захисту, має диференційований підхід до досліджуваних понять, що не завжди використовується не тільки в повсякденному слововживанні, а й у правовій літературі, у судовій та іншій практичній діяльності. Тому часто поняття честі й гідності вживаються разом, без чіткого значеннєвого розмежування кожного з них, незважаючи на те, що вони суттєво різні й мають свій правовий статус. З цією метою, окрім ґрунтовного розроблення досліджуваних понять, необхідно не тільки розкрити зміст кожного з них, а й співвіднести їх між собою, виявивши схожість та істотні відмінності.

По-четверте, правильні уявлення про гідність і честь мають велике юридичне значення і для характеристики суб'єктивного права особи, яка є їх носієм. Як зазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність і честь, які сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, із яких складається здійснення суб'єктивного права честі й гідності [166, с. 41].

Кожній особі, кожному учаснику суспільних відносин притаманні такі цінності, як честь і гідність. Попереднє дослідження, зроблене в першому розділі, показало, що поняття про гідність і честь з давніх часів співвідносилися з правом на повагу до особи.

У сучасній правовій літературі й у законодавстві України до володільців права на повагу честі й гідності міститься більш диференційований підхід. Наприклад, трапляються такі поняття: честь і гідність Президента України (ст. 105 Конституції України, ст. 9 Закону України "Про Президента Української РСР"); честь і гідність народного депутата і членів його сім'ї (ст. 43 Закону України "Про статус народного депутата України"); честь і гідність адвоката (ст. 10 Закону України "Про адвокатуру"); честь і гідність працівника міліції (ст. 21 Закону України "Про міліцію"); честь і гідність журналістів (ст. 43 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"); честь і гідність педагогічних і наукових працівників (ст. 55 Закону України "Про освіту"); честь і гідність біженця (ст. 12 Закону України "Про біженців").

Право на повагу до особи охоплює і право на повагу честі та гідності дитини, а тому є цілком прийнятним уживання в законодавстві понять "честь" і "репутація" дитини (ч. 1 ст. 16 Конвенції про права дитини) [113, с. 394]; честь і гідність неповнолітнього (ст. 2 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх"). Крім того, у юридичній літературі йдеться про авторську честь [12, с. 139-146], честь нації, країни, партії [7, с. 7; 210, с. 94-96] тощо. Розглядаються гідність, честь і ділова репутація громадян і у сфері митних відносин [125, с. 227-230]. У юриспруденції трапляються і такі поняття, як честь і гідність чиновництва, представників адміністрації, політичних суб'єктів (посадових осіб та інших політичних фігур) [120, с. 21]; честь і гідність народу, приміром інгуського [120, с. 19] і т.д.

Слід зазначити, що не завжди досліджувані поняття співвідносяться з повагою до особи. Так, поряд з поняттям "честь офіцера" використовується лексема "честь мундира" [133, с. 766; 191, с. 24]. На думку видатного громадського діяча, ученого, академіка Д.С. Лихачова, таке поняття, як "честь мундира" є хибним уявленням про честь, яке заподіює "колосальну шкоду суспільству", оскільки "змушує керівників відстоювати хибні або порочні проекти, наполягати на продовженні явно невдалих будівництв, боротися з товариствами, які охороняють пам'ятники ("наше будівництво важливіше"), тощо [92, с. 48-49]. Доводи Д.С. Лихачова є цілком переконливими й заслуговують на увагу, а тому слід погодитися з тим, що "у нас зникло таке не властиве нашому суспільству явище, як поняття дворянської честі, але "честь мундира" залишається важким тягарем. Мовби людина померла, а залишився тільки мундир, з якого знято ордени і всередині якого вже не б'ється сумлінне серце" [92, с. 48]. Відтворення цієї цитати є свого роду застереженням щодо обережного підходу дослідників до спрямованості гідності й честі.

Розвиток цивілізації показує, що честь і гідність, будучи тісно взаємопов'язаними поняттями, поперемінно брали на себе роль лідера в системі соціального ранжирування. У період демократичних перетворень домінуюче становище в їх взаємодії має гідність, яка виражає загальну та фундаментальну закономірність сучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного його члена. Тому дисертант змінює традиційний підхід початку досліджень стосовно до честі та, орієнтуючись на нові ціннісні підходи, насамперед присвячує його гідності.

Відповідно до філософських поглядів гідність є сутнісною категорією моральної свідомості, нерозривно пов'язаною з моральними відносинами та моральною практикою, і займає центральне місце в системі категорій етики [170, с. 47]. Таке значення гідності визначається тим, що як етична категорія вона пов'язується з моральною цінністю людини (особистості) [15, с. 10; 9, с. 7; 190, с. 5; 96, с. 182, 183] або спільноти людей [15, с. 10], з усвідомленням цієї цінності [9, с. 7; 15, с. 10; 190, с. 5; 96, с. 182], а також і з відповідною поведінкою [15, с. 10]. Усе це наперед визначило і характер гідності як правової категорії, важливість якої зажадала державного забезпечення і видання цілої низки юридичних норм, спрямованих на її всемірну охорону. Основоположне значення в цьому має ст. 28 Основного Закону України, яка закріплює право кожного на повагу його гідності. Слово "кожний" є свого роду прийомом, який дозволяє виразити положення про те, що Конституція України, ураховуючи норми та принципи міжнародного права, які регулюють права людини незалежно від її державно-правового статусу, соціального, майнового та іншого становища, визнає це право "за всіма членами людської сім'ї" [113, с. 14]. Це випливає із сутності гідності, яка в числі "рівних і невід'ємних прав" людини є "основою свободи, справедливості й загального миру" [113, с. 14].

Аналіз літератури свідчить про те, що гідність не завжди зводиться до цінності людини, а є багатогранним явищем. Ця властивість обертається для неї багатозначністю як поняття не тільки в етиці, а й у праві. Так, С.А. Чернишова, досліджуючи захист честі й гідності громадян, використовує у своїй роботі термін "гідність" в кількох значеннях: і як форму суспільної, моральної свідомості; і як суспільну властивість, що складається з різних корисних властивостей і якостей особи; і як похідне від більш широких понять: "моральність", "мораль"; і як категорію марксистської етики, і, нарешті, як відповідну свідомість і почуття людини [245, с. 6, 7, 8, 26].

Такі ж самі значення гідності в тих чи інших варіаціях або в тому чи іншому обсязі надаються в теоретичній літературі й цілим рядом інших авторів [10, с. 22-26; 12, с. 206; 18, с. 32; 164, с. 134; 250, с. 15-16]. Усі вони мають право на існування, оскільки відносяться до досить складного суспільного явища. І якщо у філософській літературі воно розглядається в основному як моральна цінність, то в юристів воно багатоаспектне більшою мірою. Так, у конституційному вимірі гідність - "найвища соціальна цінність" [77, ст. 141 ]. У криміналістів воно в основному має статус об'єкта кримінально-правової охорони [135, с. 88-90; 83, с. 120-146]. Із загальноправової точки зору гідність розглядається стосовно до механізму правового регулювання як відповідний принцип, а в структурі системи права - як міжгалузевий інститут гідності особи [131, с. 311-337].

Велика різноманітність підходів притаманна цивілістам, які надають гідності значення або об'єкта правової охорони, або особистого немайнового права, або елемента правоздатності, або особливого суб'єктивного права тощо. Як об'єкт їх досліджень вона виступала й у вигляді правового інституту гідності особи [165, с. 39]. І якщо раніше в юридичній літературі зазначалося, що ця категорія розглядалася головним чином при виникненні конфліктних відносин [142, с. 150-152], тобто в аспекті негативної функції права, то в даний час проявляється тенденція так званого позитивного регулювання [251, с. 153; 131, с. 335-336], що й надає гідності більшої значущості, ніж тільки як об'єкта правової охорони.

Та з яких позицій не розглядалася ця категорія, вона нерозривно пов'язувалася з цінністю людини, котра і є тією спільною властивістю, що дозволяє не тільки об'єднати всі її значення в один зміст, а й виявити її сутність. Ціннісна характеристика людини не однакова, і тому, окрім людської гідності як цінності людини взагалі, у літературі трапляються такі поняття, як особиста гідність (цінність якої-небудь конкретної особи); гідність ученого, робітника, військовослужбовця, підприємця, лікаря та ін. (цінність представника певної спільноти людей або соціальної групи); гідність країни, національна гідність; гідність колективу (цінність певної спільноти людей) [7, с. 15]. При цьому слід зазначити, що деякі з вищеперелічених значень гідності використовуються юристами як особливі її різновиди. Так, А.В. Бєлявський, М.А. Придворов, приміром, порушуючи питання про спеціальні форми захисту честі й гідності в галузі авторського права, досліджують авторську честь і авторську гідність як різновид загальногромадянських цінностей [12, с. 206], що знаходить підтримку і в інших авторів [246, с. 137-138].

Таке поставлення питання, на нашу думку, не співвідноситься з сутністю гідності як такої, воно не може розглядатися як дещо статичне, нерухоме, а тому у свою чергу проявляється у вчинках особи, її діяльності [15, с. 10] і разом із честю відображає в соціальному плані місце і роль особи в суспільстві [37, с. 199]. Отже, у даному і йому подібних випадках немає підстав для вирізнення якихось особливих самостійних категорій гідності, і мова може йти або про її певну спрямованість, або про якусь її характерну рису, або взагалі про інше поняття, наприклад, про ділову репутацію, оскільки вищезазначені автори говорять про авторську честь і гідність, пов'язуючи їх із професійною діяльністю творчих працівників.

Про яке б значення гідності не йшлося, в основі його лежить єдине поняття, конституційне право на повагу котрого закріплено за будь-яким представником людського роду. І це не випадково, оскільки людина має певну цінність безвідносно до її індивідуальних якостей, соціального становища, освіти, культури тощо. Як образно відмічається у філософських джерелах, "перед цією ідеєю всі ми морально рівні від президента до жебрака, від генія добра до останнього грішника" [96, с. 186].

В.А. Малахов справедливо попереджує і про те, що підхід до ідеї людської гідності з точки зору диференціації членів суспільства виявився би згубним для морального погляду на людину і "саме людство як сукупний моральний суб'єкт стало б у такому разі чимось на манер спортивного клубу, виробничого колективу чи соціального стану, де є свої "зірки", свої "старійшини" або "передовики виробництва", є пересічні люди, а є й такі, хто явно не виправдовує репутації члена вказаної спільноти. Негідники, одним словом…" [96, с. 186]. Тому цілком виправданим і необхідним є конституційний підхід до ідеї рівності гідності "кожної" особи. У зв'язку з завершенням роботи щодо прийняття нового ЦК України наявні всі підстави вважати, що ця презумпція отримає своє дальше закріплення й розвиток у вигляді окремої норми про рівність особистих немайнових прав фізичних осіб незалежно від віку, дієздатності та інших обставин (ст. 263 Проекту ЦК України) [241; 242].

Продовжуючи далі аналіз наведених вище значень гідності, слід відповісти на питання про співвідношення понять "людська гідність" і "особиста гідність". У юридичній літературі про це висловлюються різні думки. Одні автори, розкриваючи значення обох понять, не намагаються співвіднести їх, обмежуючись указівкою про те, що особиста гідність мається на увазі при усвідомленні людиною своєї значущості, а людська гідність - при оцінці суспільством кожного індивіда [245, с. 7]. Інші відмічають, що, крім особистої оцінки або особистої гідності, гідність включає в себе поняття людської гідності взагалі, незалежно від конкретних якостей і особливостей людини [166, с. 41], тобто підкреслюють, що обидві ці категорії - складові досліджуваного поняття. Зміст наведених положень свідчить про те, що в обох випадках ці поняття використовуються для виокремлення суб'єктивної та об'єктивної сторін гідності. Причому стосовно до її суб'єктивної сторони мова йде про особисту гідність, а щодо об'єктивної сторони - про людську гідність. Відносно цього є і таке міркування, що людська гідність, котра означає цінність людського роду взагалі й кожного індивіда зокрема, являє собою родове поняття у відношенні до особистої гідності, яка органічно поєднує в собі особисті та фізичні якості, цінні з точки зору потреб суспільства [7, с. 15].

У цьому контексті треба звернути увагу на таке філософське застереження В.Н. Лавриненка: "...не слід думати, що загальнолюдські цінності існують поряд індивідуальними цінностями і що загальнолюдські цінності - це водночас і індивідуальні, особистісні цінності. І кожна особистість по-своєму їх сприймає та усвідомлює" [227, с. 481]. Обґрунтовуючи свій висновок, учений слушно зауважує, що на ціннісне сприйняття і процес формування цінностей здійснюють вплив усі скільки-небудь значущі чинники людського існування: біологічні, соціальні, психічні та ін. Їх індивідуальне поєднання, на його думку, і зумовлює особистісний характер цінностей людини, який, однак, не заперечує наявності загальнолюдських цінностей [227, с. 480-481]. Таке уявлення про особисту й людську гідність співвідноситься і з поглядами цивіліста В.Л. Суховерхого, який відзначив, що особиста гідність визначається як об'єктивна властивість особи, її соціальна цінність, що складається з духовних, фізичних і моральних якостей [213, с. 119-120]. З урахуванням вищезазначеного можна зробити висновок про те, що гідність як правова категорія не подільна на два самостійні поняття: на "людську гідність" і "особисту гідність" і що вони утворюють єдине ціле - складову досліджуваного явища. У цьому зв'язку не зовсім вдалою, на наш погляд, є оцінка "людської гідності" як родового поняття відносно "особистої гідності".