Проблема гідності та честі фізичної особи з позиції їх цивільно-правового регулювання

На думку дисертанта, погляди Л.С. Явича заслуговують на увагу та підтримку, оскільки в протилежному разі конституційні норми, що закріплюють так звані загальні права, перетворяться в норми декларативного характеру, у пусті абстракції. Словами цього автора можна додати, що "загальні права повисають у повітрі, якщо за відповідних умов не можуть перетворитися в конкретну правоможність, у правопретензію" [264, с. 196]. Не випадково тому конституційне положення про повагу честі й гідності знаходить свій розвиток і застосування і в інших документах як правового, так і політичного характеру. Наприклад, у посланні Президента України до Верховної Ради "Україна: поступ в XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр." зазначається: "…ми повинні усвідомити, що найвищою цінністю сучасного цивілізованого процесу є людина, її права і свободи й особливо право на життя, на повагу гідності людини, на свободу і недоторканність" [222, с. 2]. Право громадянина на повагу гідності та інших рівних і невід'ємних прав визнається і цілою низкою міжнародно-правових документів (Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод) [113, с. 20-32], що свідчить про те, що проблеми такого роду вже вийшли за рамки внутрішньодержавного законодавства, стали питанням міжнародного права величезного значення і практичної реалізації пактів про права, прийнятих ООН і ратифікованих рядом країн, у тому числі й Україною. Це не зайвий доказ неприйнятності юридичних конструкцій, котрі в будь-якій формі применшують їх роль у сучасному житті. З точки зору реалізації цих важливих, визнаних усім світовим співтовариством положень становить найбільший інтерес основоположний правовий документ - новий Цивільний кодекс України, у якому стаття 290 спеціально присвячена праву на повагу до гідності та честі [241; 242; 243]. Це право згадано і в ч. 1 статті 261 Проекту ЦК України під назвою "Види особистих немайнових прав" [241; 242; 243]. На думку дисертанта, у цьому і знаходить своє часткове відображення ідея так званого "позитивного" регулювання, яке забезпечує організованість суспільних відносин закріпленням суб'єктивних прав і свобод у їх природному стані, тобто в аспекті регулятивної функції права, а не тільки пов'язаних з охороною особи від образливого поводження та інших принизливих дій (охоронна функція права).

Торкаючись цього питання, слід зазначити, що стосовно впливу цивільно-правових норм на відносини, пов'язані з проблемою гідності та честі особи, у цивілістиці існують три основні концептуальні підходи: радикальний, негативний і позитивний [37, с. 190; 100, с. 12-16; 238, с. 255-256].

Так, В.А. Тархов, будучи представником радикальної теорії, вважав, що особисті немайнові відносини складають самостійний предмет правового регулювання [129, с. 60]. Підтримуючи по суті ці ж саму точку зору, М.І. Кулагін підкреслив, що ці відносини відокремлені від інших відносин і для їх захисту застосовуються не тільки цивільно-правові засоби [85, с. 60-61].

Представники негативної концепції розглядають досліджувані відносини в аспекті охоронної функції права, гадаючи, що вони не підлягають цивільно-правовому регулюванню [62, с. 54-57; 46, с. 144], оскільки "у їх нормальному, так би мовити, спокійному стані особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, не потребують впливу норм права" [197, с. 163], і що правовому впливу підлягають тільки такі особисті немайнові відносини, котрі схожі з майновими або ними "породжені" [21, с. 83]. Ось тому, на думку В.К. Мамутова і Г.Л. Знаменського, автори Проекту ЦК України, виключивши з формулювання предмета цивільного права указівку, яка міститься в ст. 1 нині чинного ЦК України про те, що окремі особисті немайнові відносини включаються до предмета цивільного права, але у випадках, коли вони "пов'язані з майновими відносинами", тим самим довільно розширили сферу приватноправового регулювання [108, с. 129-130].

Незважаючи на те, що С.І. Чорнооченко позначає права на честь, гідність і ділову репутацію як особисті немайнові права, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, вона все ж відмічає, що у відносинах з приводу цих цінностей особи головну роль відіграють норми охоронного характеру [247, с. 10].

Уважаючи, що для правового регулювання честі, гідності та ділової репутації немає законодавчих передумов і що найбільш правильною з вищенаведених поглядів є негативна концепція, Р.О. Стефанчук тим же часом не заперечує, що з розвитком суспільних відносин можливим є регулювання правовідносин щодо досліджуваних цінностей з виокремленням позитивних правомочностей володільця цих благ. А на сьогодні, на думку цього автора, об'єктивне право не визначає, як повинен поводитися носій честі та гідності й що він може з ними робити, а тому цивільне право здійснює притаманним йому методом виключно функцію захисту [207, с. 31]. Такі застереження є підтвердженням того, що погляди представників негативної концепції поступаються за своєю обґрунтованістю поглядам представників третього напрямку цивілістичної думки (позитивна концепція), які вважають, що особисті немайнові відносини щодо гідності та честі не тільки охороняються цивільним правом, а й регулюються ним [80, с. 23; 102, с. 28-29; 98, с. 12 та ін.]. Слід погодитися з думкою С.І. Шимон, що саме ця точка зору й здобула перемогу в результаті тривалих дискусій [251, с. 151].

Гідність і честь - духовні цінності людини, що свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені чи ні. Тому її соціальне буття забезпечується не тільки з допомогою суб'єктивного права особи на захист цих найвищих соціальних цінностей. На думку дисертанта, такий забезпечувальний характер і має суб'єктивне право фізичної особи на повагу гідності й честі, що в першу чергу відповідає потребам її нормального функціонування та вимагає його правового виразу й законодавчого оформлення. На відміну від суб'єктивного права фізичної особи, пов'язаного з володінням цими цінностями, що є "одним з основних природних прав особи" [261, с. 144] та існує незалежно від його юридичного закріплення, це право потребує правового визнання й забезпечення. Однак слід зазначити, що й цього недостатньо для визначення права на повагу гідності та честі як суб'єктивного права особи, оскільки в юридичній літературі справедливо відмічається, що саме по собі існування об'єктивного права (юридичних норм) ще не означає, що передбачені ним юридичні можливості дійсно кому-небудь належать і можуть бути використані [264, с. 161], і що з практичної точки зору важливою є належність суб'єктивного права відповідним суб'єктам [264, с. 161], оскільки "категорія суб'єктивного права підкреслює, що це - наявне право суб'єкта" [264, с. 161]. Отже, щоб надати праву на повагу гідності та честі статусу суб'єктивного, треба, не обмежуючись формально-юридичним його визначенням, проникнути глибше в його соціальне значення й соціальну сутність. Для виявлення юридичної природи права на повагу гідності та честі необхідним є насамперед філософсько-правове осмислення проблеми "право на повагу".

Відразу ж слід зазначити, що в юридичній літературі вже висловлено сумнів, чи охоплює поняття "право на повагу" сутність відносин, які виникають з приводу честі, гідності та ділової репутації, оскільки, на думку Р.О. Стефанчука, абсолютному праву на повагу кореспондує обов'язок усіх інших осіб поважати честь і гідність конкретного суб'єкта [201, с. 239]. Крім того, з урахуванням того, що честь і гідність є поняттями оцінними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи, навряд чи, з точки зору цього автора, треба формулювати право на честь і гідність як право на повагу цих благ [201, с. 239].

Перш ніж дати оцінку таким поглядам, вважаємо за доцільне розглянути наукове значення, сутність і зміст самої категорії "повага".

Проблема стосовно права на повагу є надзвичайно цікавою та перспективною, тому що дане питання практично не розглядалося у вітчизняній цивілістиці, а це, у свою чергу, не виключає неоднозначності наукової оцінки досліджуваного поняття.

Як підкреслює Е.Ю. Соловйов, уже два століття тому було віднайдено "максиму правозахисної поведінки", яка полягає в тому, що "повага до прав людини є перший категоричний імператив" [199, с. 117]. На думку цього автора, її зрозумів і блискуче виразив ще у 80-х роках ХVIII століття І. Кант, заявивши, що "повага до чужого права є перший з досконалих обов'язків" [199, с. 117]. Кантівське визначення, аналогічне вищевказаному, використовується і в сучасній юридичній літературі. Так, С.С. Алексєєв, відтворивши цитату німецького мислителя про те, що "наш обов'язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і як святиню шанувати його", особливо уточнює, що вона має відношення і до суб'єктивного права - права окремих осіб, спільнот [4, с. 696]. Обов'язок, на думку цього автора, - категорія правова, через яку й реалізується вища моральна оцінка права, а конструювання поняття "правовий обов'язок" виявляється можливим і виправданим тільки в громадянському суспільстві [4, с. 691-692].

Про те, що "проблема гідності - це проблема забезпечення поваги до кожного індивіда, його людських прагнень і прав з боку інших людей і суспільства в цілому" [96, с. 185], зазначається і в сучасній філософській літературі.

Термін "повага" в російській мові є неоднозначним. Він поширюється як на сферу почуттів, так і на сферу поведінки, у якій під повагою розуміється здійснення певних дій, які вимагаються ким-небудь. Звернувшись до "Словника російської мови" ("Словаря русского языка"), читаємо: "Уважити - 1. Виконати, визнавши слушним (розм.). Уважити чиєсь прохання. 2. Віддати кому-небудь шану, виконавши його бажання (прост.)" ("Уважить - 1. Исполнить, признав основательным (разг.). Уважить чью-нибудь просьбу. 2. Оказать кому-нибудь уважение, выполнив его желание" (прост.)) [133, с. 754]. Найбільш повна характеристика поняття "повага" дається у філософській літературі. Зокрема, у "Словнику з етики" говориться: "Повага - одна з найважливіших вимог моральності, що має на увазі таке ставлення до людей, у якому практично (у відповідних діях, мотивах, а також у соціальних умовах життя суспільства) визнається гідність особи. Повага передбачає справедливість, рівність прав, якнайповніше задоволення інтересів людей, надання їм свободи; довіру до людей, уважне ставлення до їх переконань, устремлінь; чуйність, ввічливість, делікатність, скромність" [194, с. 367]. Незважаючи на підкреслену вище повноту такого визначення, вважаємо, що воно все одно не розкриває повною мірою багату за своїм змістом і дуже важливу категорію як етичного, філософського, так і правового характеру. Виходячи з цих рис, повага є об'єктом пильної уваги і дослідження авторів сучасної етичної науки, які повагу разом з такими категоріями, як співчуття та любов, відносять до важливих моральних умов людського спілкування. На думку В.А. Малахова, під повагою в етиці визнають таке ставлення до людини, що реалізує на практиці (у певних діях, поведінкових актах, формах суб'єктивного ставлення) визнання людської гідності" [96, с. 276]. Заслугою автора є і розкриття значення "поваги" в плані співвідношення гідності та честі, яке, з його погляду, полягає в тому, що повага, як практична реалізація визнання людської гідності знаходить своє доповнення в пошані, що насамперед реалізує визнання особистих якостей індивіда та його належність до певної спільноти [96, с. 276]. Таким чином, авторами Проекту ЦК України цілком обґрунтовано і правильно позначено в назві статті 290 право саме на повагу гідності та честі, через що ці блага й реалізуються. За даними того ж дослідження можна зробити найголовніший висновок про те, що повага в етичному значенні цього терміна передбачає активність особи, і оскільки повага - це насамперед реалізація принципу гідності в практиці людського спілкування, то ця активність означає добротворення, справедливість, виконання своїх обов'язків, чуйність, чулість, відповідальність, реалізацію свого життєвого призначення тощо. Однак, як слушно зазначає В.А. Малахов, усього цього людина може досягти тільки ціною власних зусиль. Причому повага до інших нерозривно пов'язана з самоповагою, високий рівень якої - це обов'язок людини не тільки перед собою, а й перед іншими. І саме в такому взаємозв'язку полягає невід'ємна основа людського спілкування. З повагою несумісні насильство, пригнічення, приниження, жорстокість [96, с. 277-278]. Як зазначається в Преамбулі Загальної декларації прав людини, недопустимим є і нехтування, зневажання прав людини [113, с. 14].

Знаходимо ми відповідь у В.А. Малахова і на питання про можливість формулювання права на гідність і честь як права на їх повагу з урахуванням того, що вони "є поняттями оцінювальними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи" [201, с. 239]. Із філософської точки зору необхідним тут є підхід, відповідно до якого певний мінімум поваги повинен бути гарантований кожному презумпційно, тобто з урахуванням його причетності до людства і наявності у нього пов'язаних з цим прав, ціннісних переваг і духовних потенціалів. Відзначаючи цивілізований характер даних уявлень, автор особливо застерігає, що на таку гарантовану повагу заслуговують і злочинці, оскільки "міра її прояву в місцях відбуття покарання є одним із важливих показників реального рівня гуманності того чи іншого суспільства цілому" [96, с. 277].

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що такі уявлення про повагу людської особистості існували не завжди. Прикладом може служити порівняння поняття "повага", викладеного в словнику російської мови С.І. Ожегова за 1984 р. і в Тлумачному словнику російської мови під редакцією Д.М. Ушакова за 1940 р. У першому науковому виданні під "повагою" розуміється "шанобливе ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудь достоїнств" [133, с. 754], що не тільки вписується в сучасні етичні трактування цього поняття, а й відповідають нормам міжнародного права. Так, приміром, у ст. 1 Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року закріплено, що "усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах", та особливо застерігається, що така рівність, без якого б то не було розрізнення, притаманна людині й у ході дальшого володіння всіма правами та всіма свободами (ст. 2) [113, с. 15].

Зі змісту Тлумачного словника за 1940 рік видно, що майже протягом півстоліття досліджувана категорія розкривалася з інших позицій. Так, під повагою розумілося "почуття пошани, ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудь достоїнств, заслуг, високих якостей" [219, с. 864], що явно суперечить сучасному презумпційному підходу вчених, оскільки воно залежало не тільки від людської гідності, рівної для всіх, а й від заслуг особи та її високих якостей, якими не всі володіють однаково. Неприйнятність такого підходу очевидна не тільки з точки зору розвитку етичної, філософської думки, а і з погляду вдосконалення законодавства. Так, відповідно до ст. 21 Конституції України, усі люди вільні й рівні у свої гідності та правах [77, ст. 141], що практично один в один співзвучне з вищенаведеною нормою Загальної декларації прав людини. На реалізацію цих положень спрямована стаття 263 Проекту ЦК України - "Рівність особистих немайнових прав фізичних осіб", де на розвиток конституційних положень сформульовано правило про те, що "кожна фізична особа має рівні особисті немайнові права - незалежно від віку, дієздатності та інших обставин". Більше того, "забороняються будь-які обмеження особистих немайнових прав фізичних осіб, крім тих, які прямо передбачені цим Кодексом та іншими законами" [241; 242]. У цьому і знаходить своє підтвердження перспектива правового закріплення презумпційного підходу щодо рівності всіх фізичних осіб на повагу не тільки їх честі, гідності, а й інших особистих прав.

Наведені вище досягнення етичної думки стосовно змісту права на повагу, котрі відповідають чинному як міжнародному, так і національному законодавству (ст. 1 Загальної декларації прав людини і ст. 21 Конституції України), не дозволяють нам погодитися з точкою зору Р.О. Стефанчука, який висловив сумнів щодо юридичної природи досліджуваного права, оскільки вона в першу чергу суперечить презумпційно-гарантованому мінімуму поваги до будь-якої людини. Крім того, ряд висловлюваних на її обґрунтування доводів заслуговують на значно докладніший розбір.

Як видно з аналізу змісту статті, Р.О. Стефанчук зайняв солідарну позицію з авторами, котрі вважають, що сутність права на честь і гідність включає позитивні й негативні аспекти: активні дії носія цих благ і дії, пов'язані з їх захистом. На жаль, автор не дає виносок у тексті, які б дозволяли дізнатися, чию ж конкретно точку зору він підтримує. Розкриваючи негативний аспект, Р.О. Стефанчук використовує думку авторів російського підручника з цивільного права про те, що для багатьох немайнових прав характерною є наявність двох правомочностей: по-перше, можливості правоможної особи вимагати від неозначеного кола зобов'язаних осіб утримуватися від порушення її права; по-друге, можливості вжити в разі порушення її права встановлених законом заходів захисту [38, с. 361]. Аналіз такої точки зору свідчить про те, що вона відповідає загальним науковим уявленням того часу щодо сутності абсолютних суб'єктивних прав, яка розкривалася з урахуванням стану чинного цивільного законодавства, і зокрема в аспекті статті 7 ЦК РФ (аналогічної ст. 7 нині діючого ЦК України). Ця сутність зводилася тільки до негативного аспекту. Проте слід зазначити, що вже в цей період з'явилися публікації, у яких стала розглядатися паралельно негативній стороні й позитивна сторона суб'єктивного права на честь і гідність. Так, приміром, А.Л. Анісімов відмітив, що "найбільшу увагу законодавця при розробленні суб'єктивного права на честь, гідність та ділову репутацію, напевно, привертає так звана негативна сторона цього права (поведінка, яка заборонена зобов'язаним особам), ніж його позитивна сторона (поведінка, яка дозволена правоможному)" [7, с. 27]. Як бачимо, висновки в цій роботі зроблено тільки на рівні тлумачення усталеного в даному разі напряму юридичного мислення і виражають вони лише одне з теоретичних припущень щодо характеру розглядуваного в ній суб'єктивного права. Справедливості ради слід зазначити, що набагато раніше, ніж таке припущення було висловлено А.Л. Анісімовим, у юридичній літературі існували вже більш конкретні точки зору на сутність досліджуваного права. Наприклад, уже 1986 року автори монографії під редакцією В.П. Мозоліна відмічали, що суб'єкт особистих немайнових прав не є пасивним, а користується цими правами; отже, кореспондуючі обов'язки третіх осіб не вичерпуються утриманням від порушення особистого права [175, с. 205]. Така позиція йшла врозріз із загальноприйнятою та відповідала вже більш сучасним уявленням про сутність суб'єктивного права.

Зміна "духу" цивільного законодавства привела до переосмислення цілої низки теоретичних проблем, у тому числі й стосовно порушеної проблематики, і тому погляди багатьох учених докорінно змінилися. Прикладом може служити позиція відомого фахівця в галузі особистих немайнових прав М.М. Малеїної, котра протягом тривалого часу, відмічаючи абсолютний характер правовідносин з приводу честі й гідності, зводила основні обов'язки суб'єктів, що протистоять правоможній особі, до неперешкоджання здійсненню свого права [100, с. 10]. Як видно з останніх публікацій, погляди цього автора істотно змінилися і її сучасний підхід полягає в тому, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер, який випливає з аналізу їх змісту та здійснення [105, с. 16]. У статті М.М. Малеїної немає жодної згадки про негативний аспект суб'єктивного права на честь і гідність. Видається, що такий підхід є найкращим з огляду на його наукову обґрунтованість і відповідність змістові цивільного законодавства сучасного періоду. До заслуги М.М. Малеїної слід віднести і той факт, що вона не зводить всі можливі правоможності суб'єкта особистого немайнового права до традиційної "тріади" повноважень власника, суб'єктивне право якого, на думку деяких авторів, схоже з суб'єктивним правом на честь і гідність [38, с. 631 та ін.]. Це дало їй підставу відмітити, що суб'єктивне право не є нерозкладане на складові елементи ціле, а являє собою сукупність можливостей (правомочностей), і що суб'єкт особистого немайнового права має, крім володіння й користування, інші різні правоможності [105, с. 17].

Як видно зі змісту статті Р.О. Стефанчука, позиція М.М. Малеїної оцінюється ним як радикальна. Про це свідчить аналіз автореферату дисертації доктора юридичних наук за 1997 рік, де "повноваження щодо володіння, користування і зміни честі, гідності та ділової репутації" цей автор відносить до позитивного аспекту права на честь, гідність і ділову репутацію. Однак з останньої публікації за 2000 рік випливає, що погляди цього правознавця стали ще більш радикальними, оскільки тут уже йде мова не про якісь окремі аспекти суб'єктивного права, а про єдиний позитивний його зміст - зміст, що виключає поняття "негативний аспект", який, на нашу думку, узагалі позбавлений будь-якого сенсу. У позиції ж Р.О. Стефанчука це не знаходить свого відображення. Ось чому в цілому правильна, як ми вважаємо, думка автора про те, що редакція статті 290 Проекту ЦК України про право на повагу честі та гідності, а також статті 291 цього ж джерела про право на недоторканність ділової репутації потребує коректування, не виокремлює все-таки основної ідеї щодо прийнятності "права на повагу" в змісті цих норм, оскільки він не висуває конкретних пропозицій щодо зміни їх редакції.

У зв'язку з розглядуваним питанням про "право на повагу" честі, гідності та ділової репутації на окрему згадку заслуговує такий вироблений теорією підхід. Характеризуючи суб'єктивне право особи на честь, гідність і ділову репутацію, багато хто з цивілістів відзначає як істотну особливість їх абсолютний характер [37, с. 199; 240, с. 334; 38, с. 83; 7, с. 25 та ін.]. Саме ця обставина послужила для Р.О. Стефанчука підставою для сумнівів щодо правового статусу права на повагу гідності та честі у вигляді конкретного суб'єктивного права фізичної особи.

Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що сама по собі конструкція абсолютного суб'єктивного права не проливає світло на позначену проблему. Так, деякі автори, відмічаючи практичну значущість абсолютизації особистих немайнових прав, тим же часом указують, що "слід мати на увазі, що поділ цивільних правовідносин на абсолютні та відносні значною мірою має умовний характер, оскільки в багатьох цивільних правовідносинах поєднуються як абсолютні, так і відносні елементи" [39, с. 83]. До цього треба додати, що така умовність притаманна й відносинам, об'єктом яких є честь, гідність і ділова репутація особи. На думку А.Л. Анісімова та інших цивілістів, що відмічають абсолютний характер досліджуваних прав, головною суттю обов'язків невизначеного кола осіб є "утримання від посягання на честь, гідність і ділову репутацію індивіда, трудового колективу чи організації" [7, с. 24]. У цьому й полягає, на їх думку, особливість здійснення особистих немайнових прав, оскільки "законом визначаються не межі реалізації нематеріальних благ правоможною особою, а встановлюються межі вторгнення сторонніх осіб в особисту сферу і, якщо ці межі порушуються, допускається застосування примусових заходів до їх відновлення" [39, с. 83], - уточнюється в юридичній літературі.

Не можна погодитися з такими твердженнями тільки тому, що суть права на честь і гідність обмежено зводиться лише до утримання від їх порушення. Як уже раніше зазначалося, це не відповідає стану законодавства і тим його перспективам, котрі вже намічені в дальшому його розвитку щодо регулювання особистих немайнових відносин. Пропозиції авторів Проекту ЦК України про закріплення не тільки права особи на захист честі, гідності, але й права на повагу цих цінностей особи мають під собою цілком обґрунтовану наукову базу. А останнє право - більш широке за змістом у порівнянні з наведеними вище доводами. Ще 1976 року такий видатний фахівець із загальної теорії права, як Л.С. Явич, справедливо зазначив, що слід відрізняти реальні правові відносини від юридичних конструкцій абсолютного та загального правовідношень. На його думку, "можна сперечатися про значення цих теоретичних абстракцій для науки та практики, але вважати їх правовими реаліями немає підстав" [264, с. 209].

Доводячи штучність такої конструкції, цей автор передусім як вагомий аргумент проводить думку про те, що "найважливіше соціально-юридичне значення правових відносин полягає, крім іншого, у тому, що вони передбачають подальшу конкретизацію прав і обов'язків залежно від юридичних фактів" [264, с. 207]. Далі Л.С. Явич зазначає, що навіть тоді, коли мова йде про загальні права або про загальні обов'язки, закон звертається до суб'єктів права персонально. Тому не дивно, що "у нашій юрисдикції не знайти жодного рішення суду неперсоніфікованого характеру, яке захищало б права всіх або на всіх покладало б якісь обов'язки, ставило б під захист суспільні відносини взагалі" [264, с. 208].

Аналіз юридичної літератури свідчить, що цей автор не одинокий у своїх міркуваннях. Ще наприкінці 60-х - на початку 70-х років Д.М. Генкін і С.М. Братусь відмітили, що саме по собі абсолютне право власності, подібне до права на честь і гідність, існує поза правовідносинами і не потребує конструкції "абсолютного", реалізуючись у безлічі конкретних правовідносин, оскільки, на їх думку, не можна охопити правовідношенням зв'язок правоможної особи з невизначеним колом зобов'язаних осіб. Це й бере до уваги Л.С. Явич, обґрунтовуючи вищевказані доводи. Така точка зору має право на існування не тільки тому, що досі ніким не спростована, а й з огляду на те, що останнім часом істотно змінилися багато які правові погляди під впливом різних чинників економічного, політичного, міжнародно-правового характеру. Прогнози Л.С. Явича про подальшу конкретизацію прав і обов'язків виправдалися.

Розвиток українського законодавства в сучасний період підвищує значення суб'єктивного фактора в оформленні норм права і правових відносин. Право закріплює нові форми власності, свободу підприємницької діяльності, суверенітет особи, безліч нових можливостей громадян і організацій у різних сферах суспільного та державного життя, чим відкриває простір для ствердження відповідних до вимог часу правових відносин. А це завжди відносини між конкретними особами, тобто їх реальна, фактична поведінка. Ось чому право на повагу честі, гідності та ділової репутації реалізується не шляхом протистояння його носієві невизначеного кола осіб, що утримуються від порушення даного права, а з допомогою конкретних суб'єктів, з якими ця особа вступає в спілкування.

Саме тому сьогодні в загальнотеоретичній правовій літературі практично не застосовується класифікація правовідносин, а отже, і прав на абсолютні та відносні, а у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі відносини, подібні до досліджуваних, включають до загальних (загальнорегулятивних) правовідносин. У тих випадках, коли особа виступає носієм суб'єктивного права, вона перебуває в специфічному становищі відносно всіх інших осіб. Загальне суб'єктивне право такої особи тому і є суб'єктивним, що має особистий характер, тобто належить не тільки всім суб'єктам, а й кожному суб'єктові окремо. Так само наявність обов'язків означає, що кожна особа перебуває в специфічному становищі відносно всіх інших осіб. Таку позицію поділяють С.С. Алексєєв, Ю.Г. Ткаченко, Н.І. Матузов, Є.В. Бурлай, Л.С. Явич та ін.

Не заперечуючи того факту, що загальні правовідносини являють собою надто своєрідні правові явища, слід погодитися, що вони реально знаходять своє буття в тому, що становище кожного учасника правовідношення відзначається особливим юридичним станом, особливими юридичними позиціями стосовно до всіх інших суб'єктів [257, с. 59]. А звідси можна зробити висновок, що юридичний зв'язок між ними не може зводитися тільки до перешкоджання здійсненню права на честь і гідність, а всі зобов'язані поважати ці права.

Про те, що характеристика права на гідність і честь як абсолютного права не має практичного значення, свідчить підхід авторів нового ЦК України, які пропонують ввести в дію норму про поняття особистого немайнового права. Так, перелічуючи в ній усі його характерні риси (а це і відсутність економічного змісту, і їх належність фізичним особам від народження чи за законом, і їх тісний зв'язок з особою, і неможливість їх позбавлення, і постійне володіння ними) [241; 242; 243], вони не відмічають їх абсолютності.

З урахуванням викладеного треба зазначити, що сумніви Р.О. Стефанчука стосовно сутності відносин, які повинні регулюватися й охоронятися ст. 290 Проекту ЦК України (право на повагу до гідності та честі) і ст. 291 Проекту ЦК України (право на недоторканність ділової репутації), не мають під собою достатніх підстав, оскільки юридична природа досліджуваного права не може визначатися тільки конструкцією абсолютного права.

На думку дисертанта, незважаючи на ті позитивні моменти, що пов'язані насамперед із закріпленням цієї важливої юридичної норми людського спілкування, редакція статті 290 Проекту ЦК України потребує правового коректування. Так, із назви аналізованої статті видно, що вона присвячена суб'єктивному праву фізичної особи на повагу її гідності й честі. У тексті ж самої статті це суб'єктивне право не закріплюється, і в її першої частині міститься правило про недоторканність цих цінностей, а в другої - про право на їх судовий захист. Таке порівняння дозволяє зробити висновок про те, що право на повагу гідності та честі практично зводиться до негативного елемента людського спілкування, що суперечить змістові поняття "повага", котре за даними багатьох гуманітарних наук має більш широкий зміст, ніж указано авторами Проекту ЦК України, і передбачає активність особи у творенні добра, чуйності, реалізації свого життєвого призначення. Тобто поважливі відносини - це зв'язок між людьми, який проявляється у відповідній позитивній поведінці, а не в утриманні від неї. Ось чому в сучасній юридичній літературі зазначається, що предметом правового впливу є об'єктивована жива, зовнішня, почуттєво-практична діяльність людей у різних суспільних відносинах, у яких їх учасники виступають носіями різних видів гідності [131, с. 318].

Установивши, що право на повагу гідності й честі за юридичною природою є суб'єктивним правом фізичної особи, необхідно вивести це поняття. Як відмічається в загальнотеоретичній літературі, "наукове визначення повинне схопити сутність визначуваного явища, вона є головне в його змісті й формі, а не просто його безпосередній зміст" [264, с. 178]. Це має особливе значення для вироблення визначення суб'єктивного права на повагу гідності й честі, оскільки яким би досконалим не було законодавство, що забезпечує та гарантує його, неможливо відобразити у визначенні всі правоможності, які входять до його структури. Не випадково одна з особливостей права на честь і гідність полягає в тому, що його зміст, його сутність розкриваються в багатоманітті життя людини, її буття [7, с. 19] та охоплюють всі сфери суспільного життя людини [166, с. 41]. А тому, щоб розкрити поняття права на гідність й честь, необхідно насамперед з'ясувати його сутність і правове значення.

Слід відмітити, що виявляючи сутність досліджуваного суб'єктивного права, треба подолати й усталений в даному випадку напрям юридичного мислення, який зводиться до того, що, на думку більшості авторів, сутність права на честь і гідність полягає в праві кожного громадянина на недоторканність його честі й гідності та в можливості вимагати від усіх інших фізичних і юридичних осіб утримання від порушення цього права [90, с. 63; 7, с. 23 та ін.]. Це пояснюється тим, що така сутність приписувалася суб'єктивному праву іншої юридичної конструкції у вигляді права на володіння цими цінностями, а не на їх повагу, що має різне правове значення. Право особи на повагу її гідності й честі свідчить не просто про наявність цих цінностей, які притаманні людини з моменту народження й існують незалежно від їх правового закріплення, а про можливе їх визнання з боку тих, хто цю особу оточує, у тому числі й з боку держави. На це в першу чергу вказує характер цінностей, з приводу яких і виникає зазначене суб'єктивне право. Так, критично оцінюючи погляди про те, що відносини, пов'язані з гідністю, охороняються від можливих порушень лише у випадках, прямо передбачених законом, М.Н. Марченко пояснив таке становище "…надто одностороннім судженням, котре ще побутує серед філософів і юристів, про зміст і обсяг категорії гідності, сутність якої …зводиться до характеристики суб'єктивної її сторони, що лежить поза сферою правової регламентації" [131, с. 336]. Що ж до її об'єктивної сторони, яка проявляється в соціальній діяльності, поведінці суб'єкта права, то вона, на думку цього ж автора, "залишалася в тіні й не ураховувалася в психологічному механізмі правоохоронного, правотворчого процесів" [131, с. 336]. Таке судження є цілком прийнятним і для ревізії поглядів юристів на сутність суб'єктивного права, пов'язаного з проблемою гідності й честі.

З огляду на викладене, а також на той зміст, який вкладається в поняття "повага", вважаємо, що сутність суб'єктивного права фізичної особи на повагу гідності й честі полягає в праві на визнання даних цінностей за їх носієм. Це свідчить і про їх соціальну значущість, і про їх недоторканність, і про можливий захист у разі їх порушення. З урахуванням різного призначення гідності й честі, раніше вже відміченого, необхідно підкреслити, що характер такого визнання є неоднаковим. Якщо визнання гідності означає її визнання як цінності будь-якої людини (як представника людства), то визнання честі, навпаки, залежить від її заслуг перед суспільством, від її соціального становища та інших життєвих обставин. Але в обох випадках таке визнання пов'язується зі ставленням людини до самої себе, а також зі ставленням до неї з боку суспільства, держави та інших соціальних спільнот і проявляється в конкретних діях суб'єктів права, у їх поведінці. Таким чином, суб'єктивне право на гідність і честь є невід'ємною основою людського спілкування, і саме тому автори Проекту ЦК України відносять його до особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи. У цьому і проявляється його юридичне значення. Про те, що сутність суб'єктивного права на повагу гідності й честі можна відобразити з допомогою вищевказаних дій, свідчить і етимологічне значення слова "визнання", котре зводиться до "оцінки за достоїнством", до "позитивного ставлення з боку кого(чого)-небудь" [133, с. 511].

Обґрунтовуючи висновок про те, що саме у визнанні гідності й честі проявляється сутність досліджуваного суб'єктивного права, вважаємо за необхідне послатися як на приклад на юридичні норми, що присвячені праву на повагу. Так, у ст. 1¹ Конвенції про захист прав людини та основних свобод з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №11¹ під назвою "Обов'язки поважати права людини", мова йде саме про те, що основні права гарантуються кожному [163, с. 27], а отже, визнаються за будь-яким суб'єктом. У статті 8¹, яка присвячена праву на повагу особистого та сімейного життя, у п. 1 зазначено, що кожний має право на повагу його приватного та сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції, а в п. 2 - що держава не може втручатися в здійснення цього права, крім випадків, перелічених у цій нормі [163, с. 30], що на думку дисертанта, також є доказом визнання цих прав. Про загальне й ефективне визнання та здійснення прав і свобод людини з метою сприяння їх повазі говориться і в Загальній декларації прав людини [113, с. 14]. У цьому зв'язку заслуговує на увагу висновок М.Н. Марченка про те, що в сучасних правових системах категорія "гідність особи" сприймається як об'єктивний факт, як визнання цінності особи в усіх регульованих правом сферах соціального життя: економічній, політичній, особистій [131, с. 318]. Позитивно оцінюючи кодифікаційну діяльність авторів Проекту ЦК України стосовно до закріплення в системі вітчизняного законодавства інституту особистих немайнових прав людини, С.І. Шимон також справедливо вважає це доказом стабільності тенденції загального забезпечення прав і свобод людини, визнання цінності конкретної особи, її духовної, моральної неповторності [251, с. 163].

Таким чином, зведення сутності суб'єктивного права на гідність і честь до утримання від їх порушення або до їх недоторканності значно збіднює його характер. Крім того, вона не відповідає і тим загальнотеоретичним поглядам юристів на суб'єктивне право особи, яке більшість авторів зводить до міри юридично можливої поведінки. Якщо припустити, що утримання від порушення гідності й честі - це вид і міра юридично можливої поведінки, то значення цього суб'єктивного права втрачається, оскільки при цьому нічого не вказується про соціальну цінність даного права, про свободу власних дій суб'єкта, від яких залежить зміст честі й гідності, про незалежність суб'єкта в здійсненні цього права тощо.

Торкаючись питання про поняття суб'єктивного права фізичної особи на повагу гідності й честі, слід зазначити, що його наукове визначення робиться вперше. Але як у загальноправовій, так і в цивільно-правовій літературі існує безліч моделей і загальноюридичного значення, і стосовно до позначеної тематики. Це пояснюється тим, що протягом тривалого періоду дане питання є досить спірним у науці, у чому можна переконатися на прикладі тих визначень, котрі вироблено цивілістами щодо суб'єктивного права особи на гідність і честь. Так, деякі автори під правом на честь, гідність і ділову репутацію розуміють право на самооцінку й соціально значущу оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина та юридичної особи (організації), від яких залежить їх становище в суспільстві [39, с. 303]. М.А. Придворов бачить у ньому забезпечену законом та іншими соціальними нормами можливість для кожного суб'єкта користуватися цим соціальним благом і в разі їх порушення вимагати від зобов'язаних осіб відповідної поведінки [166, с. 41-42]. Трапляються в юридичній літературі і найзагальніші визначення у вигляді того, що право на честь і гідність - суб'єктивне право з притаманними йому властивостями (абсолютне, невідчужуване та невіддільне від особи його носія) [197, с. 165].

Виводячи поняття суб'єктивного права особи на повагу гідності й честі, дисертант бере за основу одну з загальновизнаних у цивілістичній літературі моделей суб'єктивного права, розроблену С.М. Братусем. На його думку, суб'єктивне право - "це міра можливої поведінки даного суб'єкта, забезпечена законом і тим самим відповідною поведінкою зобов'язаних осіб" [22, с. 13]. Приблизно така ж модель суб'єктивного права визнана й існує до цього часу і в загальноправовій літературі [193, с. 381]. Велике значення для вирішення цього питання мають і ті положення, які містяться в Проекті ЦК України: це і загальне положення про особисте немайнове право (ст. 260), і положення про його зміст (ст. 262), здійснення (ст. 264, 265) та ін. Безумовно, що немає необхідності включати їх усі до розроблюваного визначення, але деякі з них заслуговують на особливу увагу і повинні знайти своє відображення в ньому. Це стосується насамперед правила статті 262 Проекту ЦК України, де вказано, що зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері приватного життя, а також правило про самостійне здійснення особистих немайнових прав (ст. 264) [241; 242; 243].

Узагальнюючи все раніше розглянуте, пропонуємо таке визначення права на повагу до гідності та честі. Право на повагу до гідності та честі - це юридично визнана та забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільстві щодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих цінностей. Відповідно до Конституції України така юридична можливість визнається й охороняється державою, а тому за своєю юридичною природою це право є суб'єктивним правом особи. Його здійснення передбачає реалізацію змісту цього права для задоволення інтересу як правоможної особи, так і особи зобов'язаної, бо не виключає ні свободу користуватися своїм правом на гідність і честь, ні обов'язок поважати ці цінності.

Оскільки така правова конструкція передбачає вид і міру можливої (або дозволеної) поведінки суб'єкта права для задоволення його інтересів, то зведення його сутності тільки до права кожної особи на недоторканність її гідності й честі та до можливості вимагати від усіх суб'єктів утримання від їх порушення або до права вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать гідність і честь особи, не повною мірою відбиває юридичне значення такого суб'єктивного права і значно збіднює його зміст. Оскільки право на повагу гідності та честі є основою соціального буття фізичної особи, то його забезпечувальний характер полягає у визнанні та здійсненні цих цінностей особи, що проявляється в отриманні належної оцінки й самооцінки її якостей як особистості, а також у позитивному ставленні з боку оточуючих. Саме в суб'єктивному праві на повагу гідності та честі й знаходить своє втілення їх правовий статус як найвищих соціальних цінностей.

Для усунення суперечностей у назві й змісті статті 290 Проекту ЦК України та необґрунтованого звуження змісту права на повагу гідності та честі вважаємо за необхідне внести такі доповнення:

1. У назві статті 290 після слів "на повагу" додати слова "і захист", що в цілому повинне виглядати так:

"Стаття 290. Право на повагу і захист гідності та честі."

2. Зміст статті 290 доповнити частиною 1: "Кожний має право на повагу до гідності та честі". У зв'язку з цим ч. 1 і ч. 2 даної статті вважати відповідно чч. 2 і 3.

2.2 Здійснення суб'єктивного права фізичної особи на повагу

гідність честь особа цивільний правовий

Досліджуючи далі юридичну природу суб'єктивного права на повагу гідності та честі, треба зупинитися окремо на питанні про його здійснення, що надає йому реального значення та необхідної визначеності.

Згідно з загальнотеоретичними аспектами здійснення (реалізація) прав людини - це практичне використання нею можливостей, відображених її відповідними правами [143, с. 18].

У цивілістиці здійсненням суб'єктивного права прийнято вважати реалізацію її змісту для задоволення інтересу правоможної особи [105, с. 17]. Здійснення суб'єктивного права на честь і гідність складається з певних претензій, з одного боку, і визнання цих претензій - з іншого [166, с. 41]. Порівнюючи ці визначення, слід дійти висновку про те, що зміст їх є однаковим і зводиться до питання про зміст досліджуваного права.

Зміст прав людини (як їх якісна характеристика) - це умови й засоби, які утворюють можливості людини, необхідні для задоволення її потреб в існуванні та розвитку [147, с. 17]. На думку М.А. Придворова, зміст претензій при здійсненні суб'єктивного права на гідність і честь "буде визначатися соціальним середовищем і уявленням про характер честі, яке склалося в суспільстві" [166, с. 41].

Досліджувалося в науці й питання про можливості носія суб'єктивного права, причому як із загальнотеоретичної, так і цивільно-правової позиції. Уже традиційно зазначається, що зміст будь-якого цивільного права складають:

1) правоможність на власні позитивні дії (правовикористання): можливість самостійно здійснювати фактичні та юридично значущі дії;

2) правоможність на чужі дії (правовиконання): можливість заінтересованої особи вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків;

3) правоможність претензії (правозахист): можливість звертається за підтримкою та захистом держави у випадках порушення суб'єктивного права з боку правозобов'язаної особи [193, с. 383].

Деякі автори до вищезазначених правомочностей додають і правоможність користуватися певним соціальним благом - економічним, політичним, духовним, культурним, яке "нібито органічно скріплює три інші та надає їм практично реального значення" [112, с. 115].

У дореволюційній літературі пропонувалося зміст правоможності на власні дії розглядати як сукупність можливостей користування, володіння та розпоряджання об'єктом [105, с. 16].

Із наведених визначень випливає висновок про те, що ця сукупність можливостей і складає зміст суб'єктивного цивільного права, що, у свою чергу, не є чимось єдиним, цілим, нероздільним. Крім того, усі ці повноваження визначають "міру можливої поведінки даного суб'єкта, забезпечену законом і тим самим відповідною поведінкою зобов'язаних осіб" [22, с. 13], що вписується у визначення суб'єктивного цивільного права, дане С.М. Братусем, яке стало практично класичним з деякими змінами й уточненнями.

Торкаючись питання про зміст особистого немайнового права, М.М. Малеїна зазначає, що його суб'єкт має правоможності щодо володіння та користування об'єктом (нематеріальним благом), а також різні інші правоможності залежно від виду суб'єктивного права, особливо підкреслюючи ідею про те, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер. На її думку, саме "загальна характеристика дозволеного типу поведінки потребує формулювання позитивних правомочностей, які входять до структури кожного права" [105, с. 17].

Стосовно суб'єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію М.М. Малеїна в більш ранній роботі відмічає, що, здійснюючи це право, особа використовує "повноваження щодо володіння, користування та зміни честі, гідності та ділової репутації". Так, повноваження щодо володіння означає можливість фактичного володіння честю, гідністю та діловою репутацією без звернення за сприянням до третіх осіб і можливість вимагати від будь-кого не порушувати ці блага. Повноваження щодо користування дає змогу використовувати уявлення про себе, які склалися в суспільстві, особистій, трудовій та інших сферах діяльності. Повноваження щодо зміни змісту вищезазначених цінностей може реалізовуватися шляхом укладення угод, спрямованих на формування певного іміджу [103, с. 28-29].

З огляду на те, що позиція цього автора істотно відрізняється від традиційної концепції, в основі якої лежить лише негативний аспект змісту суб'єктивного цивільного права, у юридичній літературі вона цілком обґрунтовано сприйнята не тільки як радикальна, а і як така, що заслуговує на увагу [201, с. 239]. Ідеї позитивного регулювання сприйняті й авторами Проекту ЦК України, а тому зазначається, що вперше в історії розвитку цивільного законодавства пропонується цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин, які виникають не тільки в разі їх порушення, а й на стадії їх нормального здійснення [238, с. 259; 240, с. 335].

Аналіз запропонованих авторами нового ЦК України норм, спрямованих на позитивне регулювання честі, гідності та ділової репутації, свідчить про те, що вони знайшли "соломонове" рішення, яке не суперечить докорінно загальноправовій концепції змісту суб'єктивного цивільного права та відповідає сучасним тенденціям його розвитку. На думку авторів підручника з цивільного права України під редакцією О.В. Дзери та Н.С. Кузнецової, реалізація суб'єктивного особистого немайнового права насамперед передбачає можливість здійснення певних дій самою правоможною особою, що відзначається як його специфіка [238, с. 258]. Зі змістового боку центральним елементом суб'єктивного права на повагу гідності та честі є юридична можливість власних дій, тобто можливість володіти, користуватися та здійснювати інші дії, спрямовані на визначення і юридичну забезпеченість статусу суб'єкта.

Володіння цими цінностями означає їх належність конкретному суб'єкту. Той факт, що права на честь і гідність виникають з моменту народження, не знімає необхідності юридичного "прикріплення до їх носія" [105, с. 17]. І якщо стосовно гідності слід зазначити, що вона презумпційно передбачається за будь-якою людиною, то "честь пов'язується з конкретним носієм", бо "неможливим було б спростування неправдивих відомостей, які порочать, якщо б не давалася суспільна оцінка властивостей, якостей визначеної, а не абстрактної людини" [105, с. 17].

Правоможність щодо користування цими цінностями означає їх фактичне використання особою за своїм бажанням і у своїх інтересах для отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих, не забуваючи й про самоповагу.

Слід погодитися з Л.С. Явичем у тому, що "право на власні дії і є в першу чергу можливість користування соціальними благами, свобода поведінки й вольового рішення на основі закону" [264, с. 178-179]. Тому немає необхідності в доповненні триелементного складу суб'єктивного права ще й правоможністю щодо користування цими цінностями.

Зміст цих цінностей може змінюватися залежно від поведінки самого суб'єкта - змінюватися, але не відчужуватися, що не властиве природі честі й гідності. "Не можна продати честь, подарувати ім'я, обміняти своє індивідуальне обличчя на чуже" [105, с. 17].

Шанобливе, поважливе ставлення - це зв'язок між людьми, що проявляється у відповідній поведінці. Поведінка, яка ґрунтується на повазі, обов'язково передбачає задоволення претензій шанованого, що входить до традиційного поняття змісту суб'єктивного цивільного права у вигляді правоможності вимоги, тобто з'являється претензія на визнання цього права, а отже, на здійснення суб'єктивного права на повагу гідності та честі тільки особисто правоможною особою. Безумовно, що людина, яка поважає себе і яку поважають оточуючі, не потребує захисту, тому така правоможність стосовно до змісту права на повагу гідності та честі не має сенсу, і, таким чином, мова йде про позитивний зміст такого права. При цьому особливо слід зазначити, що його зміст характеризується невизначеністю обсягу (складу), зокрема в силу змінюваності змісту цінностей, з приводу яких воно виникає. Так, приміром, честь людини протягом її життя зазнає змін під впливом її вчинків, певних подій. (Не випадково існує прислів'я: "Бережи честь змолоду").