Проблема гідності та честі фізичної особи з позиції їх цивільно-правового регулювання

Аналізуючи аспекти диференціації понять "гідність" і "честь", слід відмітити, що немає єдності думок і щодо цього питання.

Характеризуючи їх як близькі моральні категорії, деякі автори бачать відмінність між ними лише в суб'єктивному чи об'єктивному підході при оцінці цих якостей. Так, на погляд В.В. Лесняка, честь - об'єктивна оцінка особи, що визначає ставлення суспільства до громадянина чи юридичної особи, або це соціальна оцінка моральних та інших якостей, а гідність - внутрішня самооцінка особи, усвідомлення нею своїх особистих якостей, здібностей, світогляду, виконаного обов'язку і свого суспільного значення, тобто гідність визначає суб'єктивну оцінку особи [90, с. 52].

Зводячи честь до соціально значущої позитивної оцінки особи з боку громадської думки, а гідність - до самооцінки особою своїх моральних, професіональних та інших якостей, автори російського підручника з цивільного права зазначають, що честь є нібито мірилом гідності громадянина чи організації [38, с. 365].

Оскільки питання розмежування досліджуваних категорій мають і практичне значення, то певні спроби щодо розв'язання позначеної проблематики робляться і юристами, які здійснюють правозастосовну діяльність. Так, І.П. Домбровський відмічає, що поняття честі більше відноситься до суспільної оцінки духовних цінностей людини, а гідність - до особистісної оцінки. Це дозволило автору прийти до висновку про те, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об'єктивним, узагальненим і об'ємним, ніж поняття гідності [45, с. 6].

Не прояснює ситуацію і етимологічне походження цих слів. Так, В. Даль поняття "честь" трактує як внутрішню моральну гідність людини; доблесть, чесність, благородство душі й чисту совість [42, с. 599]. За С.І. Ожеговим, честь - це добра, незаплямована репутація, добре ім'я, а гідність - сукупність високих моральних якостей, повага цих якостей у самому собі [133, с. 766, 152].

Усе це свідчить про те, що проблема розмежування понять "гідність" і "честь", як і раніше, залишається недостатньо вирішеною через відсутність чітких критеріїв, що дозволяють відмежувати одне поняття від іншого.

Видається, що для розв'язання порушеної проблематики найкращим є підхід, який трапляється у філософській літературі. Так, В.А. Малахов бачить суттєву відмінність між досліджуваними поняттями в тому, що честь санкціонує диференціацію людей у суспільстві, а поняття людської гідності висвітлює інший, протилежний полюс моральної самосвідомості - принципову цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства. Уточнюючи цю думку, він зазначає, що поняття честі висвітлює площину особливого в моралі, а поняття гідності - площину універсального [96, с. 188-304].

Доводи цього автора заслуговують на увагу з огляду на їх відповідність ідеям гуманізму (лат. humanus - людяний), під чим слід розуміти світогляд, який ґрунтується на принципах рівності, справедливості, людяності відносин між людьми, пройнятий любов'ю до людей, повагою до людської гідності, турботою про благо людей [194, с. 148]. Як видно з цього визначення, саме гідність людини є основою гуманізму, що не властиве честі, котра вимагає визнання суспільних заслуг.

Справедливості ради треба відмітити, що в юридичній літературі звернено увагу на те, що категорія людської гідності є одним з основних понять гуманізму [7, с. 15; 110, с. 8-9]. Однак А.Л. Анісімов, наприклад, констатуючи цю обставину, не визначає її юридичного значення. Більш послідовною в цьому відношенні видається позиція І.Л. Марогулової, котра, зіставляючи гідність і честь з теорією гуманізму, приходить до правильного висновку про те, що ці поняття, будучи самостійними, різняться тим, що честь вимагає визнання суспільних заслуг у вигляді різноманітних нагород, звань, тобто зовнішніх атрибутів, оскільки пов'язується із суспільною оцінкою значущості людини, а гідність виражається в повазі до людини як особистості й визначається її моральними якостями [110, с. 9]. Але, незважаючи на це, дані розмежувальні категорії, не знаходять свого практичного застосування і не використовуються нею в ході інтерпретації цих цінностей особи, що, на погляд дисертанта, є основним недоліком її роботи.

Підводячи підсумок сказаному, слід відмітити, що філософська думка В.А. Малахова заслуговує на увагу і цілком прийнятна для юридичного розмежування гідності й честі. Саме спрямованість досліджуваних цінностей, як вважає дисертант, і є тим критерієм, який дозволяє їх чітко розмежувати і який необхідно включати у визначення аналізованих категорій: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв'язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності - цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві.

Особливості правового статусу гідності й честі наочно проявляються в порівнянні з правовим статусом ділової репутації, яка на концептуально-науковому та законодавчому рівнях відноситься разом із вищезазначеними категоріями до особистих немайнових благ, але при переліку найвищих соціальних цінностей у ст. 3 Конституції України не вказується.

Як уже раніше зазначалося, правовий статус об'єкта цивільних прав визначається насамперед тими поняттями, якими оперують у юриспруденції та які мають значення для правильності застосування норм, що регулюють пов'язані з ними суспільні відносини.

Ділова репутація - оцінка діяльності юридичної або фізичної особи - суб'єктів підприємницької діяльності, що ґрунтується на висновках щодо ділових якостей і морального обличчя цих суб'єктів, дотримання ними вимог законодавства (законослухняність) і належного виконання договірних та інших зобов'язань перед діловими партнерами та споживачами [262, с. 211].

М.М. Малеїна вважає, що ділова репутація - сукупність якостей і оцінок, з якими їх носій асоціюється в очах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі, прихильників (для шоу-бізнесу), виборців (для виборних посад) і персоніфікується серед інших професіоналів у цій галузі [101, с. 18].

Л.О. Красавчикова ділову репутацію зводить до громадської думки, що склалася про виробничу, професіональну, торгову, комерційну, посередницьку та іншу службову діяльність особи [81, с. 148]. У юридичній літературі існують і інші визначення, різні для своїм змістом. Їх аналіз свідчить про те, що об'єднувальним началом в інтерпретації цього поняття є вказівка на оцінку ділових якостей особи, а основна й принципова розбіжність полягає в колі суб'єктів - її носіїв. З урахуванням цього в цивілістиці виокремлюються два наукові підходи до поняття "ділова репутація": вузький підхід, відповідно до якого під діловою репутацією розуміється суспільна оцінка професіональних якостей особи виключно у сфері підприємницьких відносин [262, с. 211; 124, с. 211; 147, с. 95; 125, с. 227-230; 110, с. 10 та ін.], і широкий підхід, відповідно до якого ділова репутація - це оцінка професіональних якостей будь-якого учасника ділового обороту [7, с. 15; 30, с. 97-100; 37, с. 200; 81, с. 148; 101, с. 18 та ін.].

Слід відмітити, що неоднозначність юридичних оцінок притаманна не тільки стосовно самого поняття "ділова репутація", а й питання про її співвідношення з категоріями "гідність" і "честь".

Одні автори, відзначаючи їх тісний органічний зв'язок між собою, убачають відмінність в обсязі змісту, який, приміром, на думку В.П. Нагребельного, у ділової репутації значно вужчий, ніж у гідності й честі, оскільки формується у взаємовідносинах, пов'язаних з реалізацією своїх ділових якостей фізичною або юридичною особою [124, с. 211]. Інші - суб'єктивному чи об'єктивному підході при оцінці цих якостей [90, с. 52].

Деякі автори виводять взаємозв'язок ділової репутації з гідністю й честю через поняття "репутація" [7, с. 17-18; 259, с. 104; 39, с. 303]. Наприклад, О.М. Ерделевський, застосовуючи цей прийом, робить висновок, що ділова репутація - окремий вид репутації (честі) як родового поняття, змістом якого є оцінка в громадській думці будь-яких якостей особи, а не тільки якостей ділового характеру, особливо наголошуючи на тому, що поняття "честь" і "репутація" - синоніми [259, с. 104].

Р.О. Стефанчук з метою розмежування понять "репутація" і "ділова репутація" пропонує взагалі замінити словосполучення "ділова репутація" на "репутацію" [202, с. 18; 207, с. 21].

У юридичній літературі існує і така точка зору, відповідно до якої ділова репутація в порівнянні з гідністю і честю не відноситься до особистих немайнових прав, суттєво відрізняючись від останніх. Як вважають М. Галянтич і Г. Коваленко, честь і гідність належать людині в силу природи й не можуть відчужуватися, а ділову репутацію за її змістом до особистих немайнових прав віднести не можна [32, с. 10; 30, с. 100], а отже, її захист може виникати тільки із зобов'язань унаслідок заподіяння шкоди (деліктних зобов'язань) [32, с. 10]. Г.А. Гаджиєв, незважаючи на те, що право на добре ім'я (ділову репутацію) розглядає як природне ("належне кожному від народження"), тим же часом відносить його до основних економічних прав і свобод підприємців [29, с. 232].

С. Сиротенко дотримується думки, що ділова репутація, на відміну від гідності й честі, має майновий зміст, що проявляється у вартості затрат на створення іміджу, підвищення рейтингу, престижності продукції та самого суб'єкта (затрати на рекламу, організацію виставок, презентацій, спонсорських затрат тощо); у вартості ділових зв'язків суб'єкта, у грошовій оцінці "нематеріального" капіталу, престижу торгової марки, досвіду та кваліфікації менеджерів, стану клієнтури, репутації в торговому світі, тобто всього того, що охоплюється поняттям "goodwill", а також у вартості майбутніх неотриманих доходів [192, с. 213].

У науковій літературі звертається увага і на стан Проекту ЦК України, у якому містяться норми, які суперечать, на думку Р.О. Стефанчука, правовій природі ділової репутації як невідчужуваного блага - це ст. 1178, присвячена договору франчайзингу і ст. 1195 - договору простого товариства [207, с. 23].

Договір франчайзингу (договір комерційної концесії; договір використання виключних прав іншої особи) [241; 242; 243]) передбачає використання (експлуатацію) комплексу виключних прав, ділової репутації та комерційного досвіду франчайзера (правоволодільця) за певну винагороду з метою продажу визначеного сторонами виду товарів і (або) послуг (ст. 1178) [241; 242; 243].

Відповідно до ст. 1195 Проекту ЦК України ділова репутація разом з діловими зв'язками, грошима, іншим майном, професійними та іншими знаннями, навичками й умінням визнається вкладом учасника, тобто всього того, що він вносить у спільну справу за договором простого товариства. Грошова оцінка такого вкладу провадиться за згодою учасників договору [241; 242; 243].

Аналіз цих положень дійсно свідчить про наявність у ділової репутації майнового змісту й ознак відчужуваності, що суперечить природі особистого немайнового блага. Однак, незважаючи на це, дисертант не поділяє точку зору Р.О. Стефанчука про доцільність існування вищезазначених норм через недоліки в їх конструюванні та вважає, що і договір франчайзингу, і договір простого товариства скоріше за все демонструють специфічність правового статусу ділової репутації в порівнянні з правовим статусом гідності й честі.

Обґрунтовуючи такий висновок, слід насамперед відмітити, що ці цивільно-правові договори доволі широко застосовуються в комерційній практиці зарубіжних країн. Так, приміром, у Російській Федерації вони підлягають правовому регулюванню з 1995 року у зв'язку з прийняттям і введенням у дію другої частини ЦК Російської Федерації.

Згідно зі змістом ст. 1027 ЦК РФ, присвяченої договору комерційної концесії (за Проектом ЦК України - договір франчайзингу), і ст.ст. 1041, 1042 ЦК РФ, присвячених договору простого товариства, правова природа ділової репутації, що є їх предметом, аналогічна її правовій природі відповідно до вищезазначених норм Проекту ЦК України. Тому питання, які стосуються цієї проблеми, не залишилися без уваги російських цивілістів. Так, О.М. Ерделевський, наприклад, досить аргументовано стверджує, що ділова репутація, яка може бути предметом договору комерційної концесії, не відноситься до числа особистих немайнових благ у змісті ст. 150 ЦК РФ [259, с. 103-106]. У ділової ж репутації, що входить до складу вкладу учасників договору простого товариства, він відзначає ознаки її "умовного майнового змісту" [259, с. 105]. На думку цього автора, умовного тому, що ділова репутація в даному разі не передається від одного учасника до іншого, не входить до складу спільного майна, а її грошова оцінка в складі вкладу провадиться лише для цілей розподілу між товаришами прибутку, спільних витрат і збитків, відповідальності за спільними зобов'язаннями [259, с. 105].

Аналогічні особливості ділової репутації стосовно до вищезазначених договорів відмічаються й багатьма іншими дослідниками. Однак, як видається, питання при цьому полягає не в недосконалості відповідних правових норм, а в специфічності її правової природи.

Відмінність ділової репутації від гідності й честі достатньо чітко проявляється і в порівнянні генезисів їх правових статусів.

Категорію "ділова репутація" введено в юридичну діяльність 1993 року Законом України "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій" [52, ст. 239 ]. З метою реалізації його положень ст. 7 ЦК України викладена в новій редакції, яка передбачає захист не тільки честі, гідності, а й ділової репутації громадян і організацій. Таким чином, це поняття вперше отримало своє легальне правове закріплення.

Що ж стосується гідності й честі, то вони визнані на законодавчому рівні об'єктами цивільно-правового захисту з 1964 року, тобто з набрання чинності ЦК УРСР.

Незважаючи на те, що ділова репутація - поняття, яке зазнало в даний час реанімації [90, с. 52] і має більш давню історію походження та розвитку, її генезис суттєво відрізняється від генезису гідності й честі. І якщо уявлення про гідність і честь, як показало попереднє дослідження, були пов'язані з диференціацією людських спільнот ще в давній період розвитку людства і вже тоді були об'єктами правової захисту, то уявлення про ділову репутацію виникли в більш пізній період.

Й.О. Покровський, розглядаючи питання про право на ім'я, зазначив, що першим поштовхом у його розвитку послужили майнові інтереси, пов'язані з іменем, а прообразом і попередником загального права на ім'я стало право торговця на фірму. З нею, на думку цього ж автора, пов'язувалася певна репутація торговця або торгового дому в діловому світі - репутація, яка нерідко вже сама по собі становила високу цінність [150, с. 123]. Усе це свідчить про те, що діловій репутації як правовій категорії надавалося великого значення ще в дореволюційній юридичній літературі. У радянський період розвитку цивілістичної думки також зверталась увага на її значення, але тільки з класових позицій у їх інтерпретації та з погляду критичного аналізу буржуазного законодавства, де цей інститут був уже достатньо розвинений.

Так, зокрема, С.М. Братусь, досліджуючи предмет і систему цивільного права і критикуючи інститут відшкодування моральної шкоди, який успішно діє в деяких зарубіжних суспільствах, з одного боку, правильно зазначає, що "історично цивільно-правова охорона честі й імені виникла з охорони права підприємця на комерційну репутацію, на фірму", а з іншого - необґрунтовано зводить захист цього важливого права до охорони майнових інтересів буржуа, особливо підкреслюючи, що в буржуазному суспільстві "... особисті блага перетворені в товар, у грошовий чистоган", що, нарешті, "основна риса особистих прав, охоронюваних буржуазним законодавством - їх зв'язок із приватновласницькими інтересами" [21, с. 75]. У цій же роботі міститься і приклад ігнорування досягнень дореволюційної цивільно-правової науки. Продовжуючи обґрунтовувати свої висновки, С.М. Братусь цитує слова відомого російського юриста Й.О. Покровського про те, що "прообразом і попередником загального права на ім'я стало право торговця на фірму. З фірмою пов'язувалася певна репутація, яка нерідко вже сама по собі становить високу цінність" [21, с. 75], і тут же словами К.А. Флейшиц додає, що звідси - захист "доброго імені" купця, а потім і захист імені, звідси і захист честі буржуа в боротьбі проти недобросовісної конкуренції [21, с. 75]. Усе це свідчить про применшування істинної значущості досліджуваного блага, раніше підкресленого в юридичній науці. Крім того, порівнюючи цитату, яку використовує С.М. Братусь, з витягом із книги Й.О. Покровського, стикаєшся з певними розбіжностями, що мають юридичне значення. Так, С.М. Братусь неточно відтворює друге речення цитати, яке в самого автора звучить так: "З фірмою пов'язувалася певна репутація торговця або торгового дому в діловому світі - репутація, яка нерідко вже сама по собі становить високу цінність" [149, с. 123]. Тобто С.М. Братусь упускає, цитуючи, носіїв репутації, якими є не тільки "торговець", а й "торговий дім", а також сферу її впливу - "діловий світ".

Дослідження питання про походження цієї категорії дозволяє зробити висновок про те, що носієм ділової репутації може бути будь-яка фізична особа в статусі підприємця, робітника або службовця підприємства, установи або організації як комерційного, так і некомерційного характеру. При цьому не має значення те, наскільки систематична така праця і яку роль відіграють для громадянина доходи від такої діяльності. Важливою є саме відомість працівника у сфері споживачів продуктів його діяльності [90, с. 52]. Такою є і юридична особа незалежно від форми власності, а також трудовий колектив. Тобто мова йде про будь-який індивідуально-визначений суб'єкт господарювання, ділова репутація про який склалася в громадській думці як даної держави, так і за її межами.

Усе це не дозволяє погодитися з точкою зору юристів про те, що в нинішніх соціальних умовах поняття ділової репутації насамперед пов'язується з підприємницькою діяльністю і визначається як відображення ділових якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства [110, с. 10].

Роздуми над цією проблематикою приводять до висновку про те, що в разі визнання носіями ділової репутації тільки суб'єктів підприємницької діяльності залишаються поза правовим полем зору, а отже, і без юридичного захисту особистих немайнових прав досліджуваної категорії особи, що не мають відношення до цієї діяльності. Особливо це стосується юридичних осіб публічного права: міністерств, відомств тощо, а також громадських організацій, різного роду культурних установ: наукових, навчальних, театрів, клубів, художніх колективів та ін. Адже, на думку деяких авторів, вони не можуть володіти правом на честь і гідність, оскільки це стосується тільки фізичних осіб, і про них не може складатися "ділова репутація" як про таких, що не мають відношення до підприємництва. І якщо до членів їх трудових колективів можна застосувати норми трудового законодавства, спрямовані на захист їх трудової честі (про ефективність такого захисту вже ставиться питання в юридичній літературі) [87, с. 244-245], то захист честі, гідності та ділової репутації самого колективного утворення, за змістом такої позиції, нормами цивільного законодавства практично є неможливим.

Обґрунтовуючи підтримку авторів широкого підходу до інтерпретації "ділової репутації", вважаємо, що не слід ігнорувати й наукові дані дореволюційних цивілістів, котрі ще в той період звертали увагу на значущість цього блага. Так, Й.О. Покровський, говорячи "про певну репутацію торговця або торгового дому в діловому світі", відзначав не меншу важливість цієї категорії і для людей неторгових [149, с. 123]. Знаходимо в цього правознавця й обґрунтування такого висновку, яким є його твердження про те, що в даному разі "важливою є не тільки майнова сторона, важливою є сама репутація з боку її чесності й добросовісності" [149, с. 123]. Указана точка зору - ще одне підтвердження наведеної нами посилки про те, що поняття "ділова репутація" має більший зміст, ніж поняття "особисте немайнове благо", і суттєво відрізняється від гідності й честі.

Проблема, пов'язана з визначенням правової природи ділової репутації, на думку дисертанта, не може бути вирішена і з допомогою заміни словосполучення "ділова репутація" словом "репутація". Обґрунтовуючи цю пропозицію, Р.О. Стефанчук посилається на те, що в судовій практиці часто пред'являються позови про захист ділової репутації депутатів усіх рівнів, державних службовців, працівників правоохоронних органів, і в судах задовольняють їх, хоча, на його погляд, вони не наділені нею, оскільки не є суб'єктами підприємницьких відносин. Р.О. Стефанчук вважає, що мова йде не про "ділову репутацію", а про різні види репутації (виборної, службової, професійної, авторської, релігійної, фінансової та ін.), а тому, дотримуючись принципу рівності всіх перед законом і з метою усунення розмежування "ділової репутації" і "репутації", він і вносить вищезазначені пропозиції [202, с. 18; 207, с. 21].

Термін "репутація" ні в Конституції України, ні в ЦК України, ні в інших джерелах законодавства не міститься.

Значний внесок у дослідження цієї категорії зробили такі видатні вчені, як М.М. Малеїна, М.С. Малеїн, Л.О. Красавчикова, Б.Г. Безлепкін та ін. Особливого значення репутації надавав О.П. Сергєєв, присвятивши цій тематиці окрему роботу під назвою "Право на захист репутації", де докладно розкрив її сутність, а також здійснив аналіз правових засобів захисту. Викладені положення цих авторів свідчать практично про однаковий підхід до поняття цієї категорії: під нею розуміється право громадян на захист свого доброго імені, і вона охоплює велике коло проблем - це й захист честі, гідності, ділової репутації, й охорона особистого життя, й охорона самого імені, й недоторканність зовнішнього вигляду громадянина тощо [189, с. 5; 100, с. 128; 9, с. 12]. Причому, як правильно зазначається в літературі, функція охорони репутації притаманна не лише нормам цивільного права, а й нормам інших галузей права.

Аналіз законодавства свідчить про те, що цивільно-правова охорона репутації в основному зводилася до захисту честі й гідності особи. Так, О.П. Сергєєв відмічає, що "найбільш поширеним способом цивільно-правового захисту репутації є спростування через суд не відповідних дійсності відомостей, які порочать громадянина або організацію" [189, с. 22]. Його вислів потребує уточнення: визначення "найбільш поширений" не зовсім підходить до існуючого становища, і більш допустимим і правильним, на наш погляд, визначенням замість цього є вказівка на "практично єдиний" спосіб. Це відповідає стану законодавства на досліджуваний період, оскільки ст. 7 ЦК України присвячена захистові тільки честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій.

У середині 80-х - на початку 90-х років XX століття назріла гостра необхідність у розширенні цивільно-правових способів захисту репутації, і тому цивілісти все частіше й частіше стали порушувати питання про вдосконалення законодавства, яке регулює особисті немайнові відносини. Було вироблено й головний напрямок такої діяльності - це якнайповніше їх регламентування. З цією метою вносилися пропозиції про введення загальної норми до цивільного законодавства, яка надавала громадянам "гарантії від цікавого стороннього вторгнення до сфери їх особистого життя, яке може завдати шкоди їх репутації" [189, с. 28]. Уже тоді з'явилися пропозиції "про виділення в самостійну главу або розділ" норм, що регулюють "різні види особистих прав і їх охорону", про закріплення "спеціальних норм про охорону конкретних видів немайнових прав", про розширення кола застосовуваних способів захисту тощо [100, с. 16-17].

Тому розширення сфери правового регулювання і включення до неї не тільки вищезазначених відносин, а й відносин, які раніше взагалі перебували поза правовим полем, є цілком закономірним процесом, спрямованим на всемірну охорону особи, її репутації. З урахуванням викладеного вважаємо, що пропозиції авторів Проекту ЦК України стосовно змісту його другої книги, присвяченої особистим немайновим права фізичних осіб, є закономірним наслідком того величезного внеску в науку, який зробили вищеназвані автори.

Підводячи підсумок сказаному, слід відмітити, що той зміст, який цивілісти вкладають в поняття репутації, у її захист, повністю відповідає змістові цього поняття, закріпленому у філологічних наукових виданнях, де під "репутацією" (фр. reputation лат. reputatio - обмірковування, роздум) розуміється "загальна думка, що створилася, про достоїнства або недоліки кого(чого)-небудь, суспільна оцінка" [198, с. 528; 133, с. 589]. Останнім часом стосовно до досліджуваного поняття використовується і таке іноземне слово, як "реноме" (фр. renommee - репутація або усталена думка про когось, щось) [198, с. 525]. Таким чином, це повністю співзвучне з таким, приміром, висловом І.Л. Марогулової про те, що репутація - це "статус людини в суспільстві, уявлення, що склалося про неї" [110, с. 66].

У своїй монографії А.Л. Анісімов не тільки аналогічно викладає суть цього поняття, але й уточнює, що "репутація людні в певному розумінні залежить від неї самої, оскільки, зокрема, формується на основі її поведінки й ставлення до інтересів інших людей, суспільства та держави. Іншими словами, наскільки людина дорожить своєю репутацією, судять з її вчинків" [7, с. 17-18]. На його ж думку, репутація людини складається на основі її поведінки через сприйняття її обличчя іншими людьми, що може бути джерелом суттєвої інформації не тільки про вподобання і звички, а й про внутрішню сутність індивіда" [7, с. 17].

Вищевикладені доводи не дозволяють нам погодитися з думкою Р.О. Стефанчука про доцільність заміни в нормативних актах словосполучення "ділова репутація" на слово "репутація" [202, с. 18]. Поставлення питання таким чином викличе необхідність і у відмові від конкретних заходів захисту честі, гідності, права на свободу й особистої недоторканності, права на ім'я, права на індивідуальність, права на особисте життя та її таємницю тощо, порушення яких також спричиняє погіршення репутації особи. У такому разі достатньо буде в ході кодифікації обмежитися прийняттям єдиної норми, спрямованої на захист тільки репутації замість тих норм, що входять у зміст другої книги Проекту Цивільного кодексу України й спрямовуються на врегулювання цілого ряду особистих немайнових відносин, змістом яких є вищезазначені суб'єктивні права особи. Це призведе до явного применшення їх значення на противагу науковій тенденції до розширення правового регулювання особистих немайнових відносин. Як приклад слід навести роботу відомого правознавця М.М. Малеїної, присвячену такому важливому суб'єктивному праву особи, як право на ім'я, у якій автор звертає увагу на значення цього нематеріального блага і ставить низку проблемних питань, що досі не отримали в законодавстві свого розв'язання [104, с. 99-103; 105, с. 16-21].

Із вищенаведених міркувань дисертант робить такі висновки щодо питання про співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація":

1. І гідність, і честь, і ділова репутація - три самостійні, "суверенні" правові категорії, які значно відрізняються одна від одної, що підтверджується об'єктивним процесом їх існування й розвитку, а тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.

2. Гідність і честь фізичної особи найбільш тісно взаємопов'язані між собою, що проявляється не в одній, а в кількох точках зіткнення:

по-перше, як етичні категорії вони відображають ту сторону суспільних відносин, котра пов'язана з поведінкою людей, ставлення один до одного з точки добра і зла, обов'язку, справедливості, чесності, порядності тощо. Саме тому і в честі, і в гідності так яскраво проявляється моральний аспект;

по-друге, формуючись у процесі соціалізації людини та маючи еволюційно-діалектичний характер, вони є вічними, неминущими, цінними як для самої людини, так і для всього суспільства незалежно від статевих, вікових, професійних, соціальних, релігійних, культурних та інших відмінностей, а тому цілком обґрунтовано з правових позицій мають статус найвищих соціальних цінностей;

по-третє, як цінності, що вказують на культурне, суспільне й особисте значення (значущість особи), вони мають оцінний, аксіологічний характер, що і є їх спільним началом як етичних, так і правових категорій;

по-четверте, будучи засобами регулювання взаємовідносин і поведінки людей, вони відбивають у соціальному плані місце і роль особи в суспільстві, а тому суб'єктивні права на гідність і честь забезпечують соціальне буття фізичної особи;

по-п'яте, оскільки обидві категорії зумовлені всією сукупністю обставин життя людей, то вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні за формою, оскільки виступають як прояв внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

3. Основним критерієм, що дозволяє чітко розмежувати поняття "гідність" і "честь", є спрямованість змісту цих цінностей: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв'язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності - цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища у суспільстві. Це й знайшло відображення в ході вироблення визначень і гідності, і честі.

4. Правова природа гідності й честі найбільш істотно відрізняється від правової природи ділової репутації, що викликає сумнів стосовно належності останньої до категорії особистих немайнових благ, оскільки:

по-перше, вона не відноситься до найвищих соціальних цінностей, до змісту яких відповідно до ст. 3 Конституції України входять гідність і честь людини;

по-друге, статус ділової репутації не відповідає і теорії гуманізму, що притаманне, приміром, гідності людини;

по-третє, суб'єктивне право особи, яке опосередковує цю цінність, не віднесено на конституційному рівні до числа основних прав людини та громадянина;

по-четверте, стан законодавства і ділова практика свідчать про наявність у ділової репутації економічного змісту і демонструють випадки виключення з неї як особистого немайнового блага ознаки "невідчужуваності".

5. Дослідження юридичної категорії "ділова репутація" показало, що в науці цивільного права знаходить своє відображення ціла низка проблем, пов'язаних із визначенням її правового статусу, які потребують свого як теоретичного, так і практичного розв'язання. Наприклад, на більш пильну увагу заслуговує питання про суб'єкта - носія суб'єктивного права на ділову репутацію. Вимагає свого вирішення і проблема лаконічності й змістовності самого терміна "ділова репутація" з метою його відмежування, приміром, від термінів "репутація", "честь", "гудвіл", "імідж" тощо та виключення неоднозначності в його тлумаченні.

У ситуації, що склалася, актуалізується питання і про необхідність видання єдиного нормативного джерела, здатного забезпечити однакове регулювання цивільно-правових відносин, пов'язаних із застосуванням категорії "ділова репутація", щоб уникнути появи різного роду колізій. Наявність тільки в загальних рисах позначеної проблематики, на нашу думку, насамперед свідчить про розвиток даного цивільно-правового інституту, що передбачає його дальше самостійне теоретичне дослідження.

Розділ II. Гідність та честь як суб'єктивне право фізичної особи,

яке забезпечує її соціальне буття

Установивши, що гідність і честь фізичної особи є об'єктами цивільно-правових відносин, слід визначити, яким чином цивільне право впливає на ці відносини і як визначається їх правовий статус, а отже, і правовий режим.

О.С. Йоффе в монографії "Правовідношення за радянським цивільним правом" зазначає, що питання про об'єкт правовідношення повинне ставитися як "питання про об'єкт правомочностей і обов'язків, які складають зміст правовідношення" [63, с. 76]. Ця загальновизнана точка зору відомого цивіліста свідчить про те, що безпосередній інтерес суб'єкта правовідношення становлять питання встановлення, зміни та припинення суб'єктивних прав і обов'язків, котрі існують відносно того чи іншого явища об'єктивної дійсності. Такий же підхід можна помітити й у сучасній загальноправовій літературі. Так, С.С. Алексєєв особливо звертає увагу на те, що центральною ланкою правової матерії в силу самої її природи є суб'єктивні права, тобто права, юридичні можливості суб'єктів, позначивши їх "активним її центром" [4, с. 365- 366]. Саме вони і є точкою докладання правового впливу. Про те, що в юридичному плані гідність і честь як цінності людської особистості та як суб'єкта права забезпечуються закріпленим за ним комплексом суб'єктивних прав і свобод, свідчить і підхід авторів Проекту ЦК України, що присвятили його другу книгу особистим немайновим правам фізичної особи [421; 242; 243].

Слід відмітити, що в юридичній літературі як безпосередньо до самих цінностей особи, так і до суб'єктивних прав особи на них застосовується збірне поняття "нематеріальне благо" або "особисте благо" [39, с. 299]. У цьому зв'язку заслуговують на увагу застереження авторів про те, що в таких випадках узагалі відкидається наявність суб'єктивних прав на об'єкти, невіддільні від особи [238, с. 262], і що лише наявність права на особисте немайнове благо та права на його захист є юридично значущою й такою, що робить дане благо юридично захищеним [207, с. 24].

На думку дисертанта, суб'єктивними правами та обов'язками особи в основному й визначається правова характеристика гідності й честі як об'єктів цивільних прав. Тому завданням дослідження цього розділу є аналіз тих нових тенденцій, що намітилися в цивільно-правовій науці стосовно характеристики суб'єктивного права на вищезазначені цінності. Концептуально вони відносяться до системи особистих немайнових прав, яка має розгалужений характер і включає в себе цілу низку неоднорідних за своєю юридичною природою прав. У цьому зв'язку необхідно виокремити ті специфічні особливості, що дозволяють проявити їх сутність. А це, у свою чергу, дасть змогу наперед визначити зміст, здійснення й захист суб'єктивного права, яке існує в рамках цивільного правовідношення особистого характеру і пов'язується з проблемою гідності й честі.

Відсутність однакового розуміння категорій гідності й честі, а також їх багатогранність приводять до того, що й саме право особи на ці цінності не завжди розглядається як її самостійне суб'єктивне право. Так, на думку деяких авторів, воно входить до змісту цивільної правоздатності [65, с. 101; 46, с. 153] або є "елементом правоздатності" [119, с. 59]. Не поділяючи позиції авторів про те, що категорія такого роду прав до їх порушення є тільки правоздатністю і відзначаючи як особливість досліджуваного права те, що його зміст охоплює всі сфери суспільного життя людини, М.А. Придворов цілком обґрунтовано характеризує його як самостійне суб'єктивне право особи [166, с. 40-43].

У сучасний період багато хто з юристів суб'єктивне право особи, пов'язане з проблемою гідності й честі, розглядає у нерозривному зв'язку з правом на недоторканність приватного життя (з правом на свободу й особисту недоторканність, з правом на особисту безпеку), надаючи йому статусу або юридичної можливості, або окремої правоможності індивіда [134, с. 33; 223, с. 13-20; 141, с. 12-20; 97, с.4-11; 217, с. 127; 93, с. 85-86 та ін.].

Усе це дає підставу зазначити, що справедливо відмічена ще 1992 року М.М. Агарковим проблема невирішеності питання про те, "чи маємо ми справу з єдиним правом на власну особистість, з якого випливають різні правоможності, що охороняють ту чи іншу сторону, той чи інший прояв індивідуального життя, чи ж з цілим рядом окремих інститутів (прав на ім'я, авторство, на власне зображення, на честь, гідність та інші)" [3, с. 31-48], збереглася досі, а отже, юридична природа досліджуваних прав ще недостатньо з'ясована.

Крім того, слід зауважити, що традиційно дослідження суб'єктивного права особи, пов'язаного з проблемою гідності й честі, провадилися в аспекті ст. 7 ЦК України, присвяченої захисту цих цінностей особи, інакше кажучи, в аспекті "негативної функції права" [131, с. 317]. У даний час у цивілістиці теоретично обґрунтовано необхідність "позитивного регулювання" особистих немайнових відносин, тобто не тільки тих відносин, які пов'язані з порушеннями особистих прав, а й таких, що виникають у ході їх нормального здійснення [251, с. 153; 105, с. 21; 43, с. 3; 238, с. 255-256]. З урахуванням цієї нової наукової тенденції дисертант і намагається проаналізувати характер суб'єктивного права особи, пов'язаного з проблемою гідності й честі.

2.1 Поняття, природа та сутність суб'єктивного права фізичної

особи на повагу гідності та честі

Для того, щоб розкрити поняття, зміст і здійснення суб'єктивного права на гідність і честь, необхідно насамперед відобразити ті основні характеристики, які надаються йому в цивільно-правовій доктрині. Це, у свою чергу, дозволить визначити його сутність і значення.

У цивілістиці міцно укоренилося поняття про те, що право на гідність і честь відноситься до особистих немайнових прав особи. Причому і в науці, і в законодавстві використовуються такі терміни, як "особисте право", "немайнове право", "особисте немайнове право", що є тотожними поняттями.

Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що за цими усталеними термінами стоїть ціла епоха в історії розвитку цивілістичної думки. Незважаючи на те, що в дореволюційній юридичній літературі приділялася досить велика увага вищезазначеним правам особи, сам термін "особисті немайнові права" не застосовувався. Щоб відповісти на питання, які найменування використовувалися в досліджуваному праві на гідність і честь у той період, ми простежили відповідну термінологію, що трапляється в книзі відомого юриста Й.О. Покровського, сьомий розділ якої спеціально присвячено проблемі особи як такої, розвитку захисту так званих прав особи та її конкретних особливостей [150, с. 120-131]. За відомостями цього автора, уперше схоже поняття "особисті відносини" з'явилося у Швейцарському Цивільному Уложенні 1907 року, де воно застосовувалося для назви його окремої статті. Ця новела отримала позитивний відгук Й.О. Покровського, який зазначив: "…якою не є скромною ця назва, у всякому разі поява такого загального положення у найновішому з кодексів являє найкрупніший принциповий крок уперед" і тут же констатував, що "ми знову повертаємося до ідей старого природного права, хоча і в їх дещо іншому, більш конкретному, але зате й більш життєвому вигляді" [150, с. 125]. Отже, генезис терміна "особисте немайнове право" має свою давню історію і пов'язується з відродженням традицій природного права.

Сам же Й.О. Покровський права на честь, ім'я та інші, подібні до цих, права називав по-різному:

- це і "так звані права особи";

- і "природжені права, jura connata, права, що випливають із самої якості людини як особистості";

- і "найбільш безсумнівні інтереси особи";

- і, нарешті, "особливі абсолютні права пов'язані з самою людською особистістю, невідчужувані та непередавані й тому в цьому розумінні "природжені" тощо.

Як бачимо з наведених визначень, вони були багатоманітними за юридичною формою з огляду на відсутність єдиного для всіх терміна, але однозначними за змістом і входили в теорію "природжених прав", одну з найбільш актуальних наприкінці ХIХ - на початку ХХ століття.

Торкаючись розвитку цивілістичної думки протягом так званого радянського періоду, слід зазначити, що хоча терміни "особисті відносини", "особисті права" були вже відкриті, вони не відразу ввійшли до юридичного вжитку, особливо ж до термінології з цивільного права, оскільки тривалий час особисті немайнові відносини, пов'язані з проблемою гідності й честі, не входили до предмета цивільно-правового регулювання. Уперше термін "особисті блага" застосував 1938 року М.М. Агарков, присвятивши їм окремий параграф підручника [31, с. 136]. І вже 1940 року, обговорюючи питання про предмет і систему радянського цивільного права, цей автор дав розгорнуту класифікацію особистих немайнових прав, позначивши в ній права на честь і гідність особи як "деякі немайнові права, а саме такі, що захищаються проти всякого й кожного (так звані абсолютні), права на блага, невіддільні від особи суб'єкта права" [2, с. 65-66, 67].

1941 року К.А. Флейшиц спеціально присвятила монографію особистим правам у цивільному праві СРСР і капіталістичних країн, де охарактеризувала їх як "права, що охороняють непротиправні прояви індивідуальних рис, здібностей, прагнень людини" або як "права на блага, невіддільні від кожної даної особи, особистості як носія індивідуальних рис, здібностей, прагнень" [230, с. 8-9]. Фактично підтримуючи цю аргументацію автора, С.М. Братусь, начебто повністю не погоджуючись з її позицією, уточнює, що "радянське право бере під свій захист не будь-який, хай навіть непротиправний інтерес даного індивіда, а ті особисті блага, які визнані соціально цінними і які тому підлягають, з державної точки зору, юридичному захисту" [21, с. 85]. Як бачимо з цієї цитати, визнання права на честь і гідність "соціально цінним" не є відкриттям сьогодення. Однак на той період такі пропозиції не отримали широкої реалізації ні у визначеннях суб'єктивного права, що містилися в підручниках, ні в монографічних дослідженнях.

Заслуговує на увагу і та характеристика прав на досліджувані цінності, що її дає такий видатний цивіліст, як О.С. Йоффе. Відносини з приводу честі, гідності та доброго імені громадян він позначає як особисті немайнові відносини, що виникають з приводу таких благ, які підлягають юридичній охороні незалежно від того, пов'язані вони чи не пов'язані з майновими або якимись іншими суспільними відносинами. Однак О.С. Йоффе не відносив їх до предмета регулювання, куди входять, на його думку, лише особисті немайнові відносини, пов'язані з вартісними майновими відносинами [65, с. 9-11]. Причиною таких поглядів послужив той факт, що на момент видання підручника з цивільного права, автором якого був О.С. Йоффе (1958 р.), цивільне законодавство не регулювало вищезазначені відносини. І лише після прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року [137, с. 263] права на честь і гідність, які складають зміст особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими відносинами, було включено до предмета цивільного права. З цього часу й досі в науці цивільного права стала широко застосовуватися щодо права на гідність і честь та інших подібних до них прав така узагальнена характеристика, як "особисті немайнові права, не пов'язані з майновими". Наприкінці 80-х - на початку 90-х років XX століття, коли на порядку денному гостро постало питання про права людини, про їх реальне забезпечення, виникла необхідність більш ретельного їх вивчення та дослідження. Стосовно характеристики суб'єктивного права на честь і гідність особи в науці зверталась увага на те, що "пов'язаність" чи "непов'язаність" особистих прав з майновими не відбиває їх специфіки, і зусилля цивілістів були спрямовані на розв'язання вказаної проблематики. Прикладом може служити монографія М.М. Малеїної під назвою "Захист особистих немайнових прав радянських громадян", видана 1991 року, де право на честь і гідність поряд з правом на ім'я особи охарактеризовані як "права, що формують індивідуальність особи" [100, с. 43-73]. Ця характеристика досліджуваних прав також збереглася до наших днів. Крім цього, як у законодавстві, так і в цивільно-правовій науці застосовується і класифікація особистих немайнових прав на "пов'язані" і "не пов'язані" з майновими правами [39, с. 302]. Нововведенням можна назвати поділ у Російській Федерації нематеріальних благ як об'єктів цивільного права на нематеріальні блага першого рівня, що належать громадянам від народження (честь, гідність) і нематеріальні блага другого рівня, що належать їм в силу закону (право на ім'я, право авторства тощо) [39, с. 302].

Аналізуючи стан цивільно-правової науки в Україні стосовно порушеної проблематики в сучасний період, слід зазначити, що автори Проекту ЦК України відмовилися від такої класифікаційної характеристики права на честь і гідність, як їх "непов'язаність" з майновими правами, і в його книзі другій під назвою "Особисті немайнові права фізичної особи" вони закріпили іншу класифікацію, відповідно до якої право на честь, гідність і ділову репутацію разом з правом на ім'я, на індивідуальність, на особисте життя і його таємницю та ін. віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Цим правам відводиться окрема глава 21, яка так і називається [241; 242; 243]. А права на життя, на охорону здоров'я, на особисту свободу і недоторканність тощо, які складають другу групу особистих немайнових прав, охарактеризовані як права, що забезпечують природне існування фізичної особи, чому й присвячено двадцяту главу Проекту ЦК України [241; 242; 243]. Порівнюючи її з сучасною класифікацією особистих немайнових прав у російському законодавстві, слід відмітити, що вона повністю відповідає їх поділу на блага першого рівня і блага другого рівня.

Виникає питання: що лежить в основі класифікації особистих немайнових прав, вибраній авторами Проекту ЦК України? Чому права на честь і гідність позначені як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, і чи охоплюється цією характеристикою сутність досліджуваного суб'єктивного права?

Аналіз сучасних досліджень щодо порушеної проблематики свідчить про те, що цивілісти вже використовують у своїй діяльності вищезазначену класифікацію авторів нового ЦК України. Так, С.І. Чорнооченко, присвятивши дисертацію особистим немайновим правам, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, і включивши до їх системи право на честь, гідність і ділову репутацію, зробила його досить докладний юридичний аналіз [247, с. 10-11]. Це лише підтверджує практичну значущість її роботи. Однак, на думку дисертанта, зміст цього дослідження не дає відповіді на поставлені вище питання, а висновки його автора щодо юридичної природи цього суб'єктивного права відповідають традиційному науковому підходу в аспекті так званої "негативної" функції права [131, с. 317]. У першу чергу привертає увагу позиція автора щодо сутності суб'єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію, котра, на її думку, полягає в тому, що особа згідно з законом має право вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать її честь, гідність і ділову репутацію [247, с. 10]. З такої ж точки зору слід розцінювати й погляди цивілістів, котрі вважають, що сутністю цього права є право кожної особи на недоторканність її гідності та честі та можливість вимагати від усіх суб'єктів утримання від їх порушення [7, с. 23; 90, с. 52]. Якщо врахувати, що саме в цьому проявляється сутність досліджуваного суб'єктивного права, то цілком очевидно напрошується думка про те, що його юридична природа не може повною мірою забезпечити соціальне буття фізичної особи, оскільки це право вимагає більш змістовних дій суб'єкта. Тобто можна зробити висновок про те, що в даному й подібних до нього випадках мова йде про нову юридичну "форму" і про застарілий "зміст". Водночас треба зазначити, що віднесення права на гідність і честь до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, потребує нового підходу не тільки до його сутності. Як правильно відмічає Л.С. Явич, розвиток виробничих та інших фактичних відносин спричиняє зміну потреб, інтересів, претензій, що зумовлює формування нових прав і обов'язків, котрі потребують свого закріплення в об'єктивному праві [264, с. 162]. Саме визнання й забезпечення прав людини відповідно до Конституції України є основоположним напрямком розвитку нашого суспільства в умовах побудови демократичної, правової держави. Стосовно до позначеної проблематики до такого визнаного права передусім слід віднести право кожного на повагу його гідності (стаття 28 Конституції України). Про обов'язок саме поважати, а отже, і про право на повагу честі й гідності йдеться і в ст. 34 Конституції Республіки Казахстан [128, с. 236]. Аналогічні норми містяться в ст. 48 Конституції Республіки Узбекистан [128, с. 458], у ст. 42 Конституції Республіки Таджикистан [128, с. 408], у ст. 19 Конституції (Основного закону) Естонської Республіки [128, с. 626], у ст. 31 Конституції Республіки Абхазія [128, с. 214], у ст. 81 Конституції Азербайджанської Республіки [128, с. 72], у ст. 42 Конституції Республіки Вірменія [128, с. 113]. Повага прав, законних інтересів, гідності інших громадян є обов'язковою і за Конституцією Республіки Молдова (ст. 55) [128, с. 322].

Про відповідність правам (на ім'я, честь, гідність) обов'язків інших осіб не порушувати, поважати ці права мова йде і в сучасній цивілістичній літературі [238, с. 257]. Чітко проводячи грань між громадянською честю і суспільною честю, дореволюційний цивіліст Д.І. Меєр зазначив, що остання проявляється в повазі, якою користується особа в суспільстві [115, с. 134]. Те, що саме честь дає людині право на повагу, підкреслюється і в іншій літературі [267, с. 12; 138, с. 144-145]. Посилання на вищезазначені конституційні норми на обґрунтування висновку про правове закріплення наявного суб'єктивного права особи на повагу гідності й честі дозволяє порушити одну з не нових, але досить актуальних проблем теоретичного правознавства, котра пов'язана з питанням про юридичну природу конституційних (основних, загальних) прав громадян. Ще 1976 року Л.С. Явич зазначив, що позиція (маються на увазі погляди Ю.К. Толстого, викладені в "Теорії правовідносин", і Р.О. Халфіної в її "Загальному вченні про правовідношення), яка не визнає за загальними правами якості суб'єктивних прав, видається теоретично не обґрунтованою, а практично не конструктивною [264, с. 196]. Так, критикуючи погляди Р.О. Халфіної стосовно того, що соціальні блага є одним з елементів правового статусу і що в конституційному законодавстві недоторканність особи, свобода слова і багато інших прав тільки за традицією вважаються такими, цей автор слушно заявив, що позиція, згідно з якою право на недоторканність, на честь і гідність, на багато які політичні свободи виникає, стає наявним правом громадян лише з моменту порушення недоторканності, честі тощо, коли з'являється охоронне правовідношення, є непереконливою [264, с. 196-197].