Правова культура та правосвідомість

Розділ 3. Особливості формування правової культури в Україні

3.1 Формування правової культури особи

В умовах становлення правової держави особливої актуальності набувають проблеми правової культури особи. Без глибокого розуміння соціальної ролі права, суті та змісту правових корм, ролі правових відносин неможливе свідоме сприйняття й виконання громадянами правових приписів.

Успіх багатьох перетворень, що відбуваються нині в українському суспільстві, залежить від усвідомлення суб'єктами права його місця й ролі в житті особи, держави і суспільства.

Отже, однією з вирішальних ознак правового суспільства, на тлі якого й формується держава, є рівень його правової культури, правової свідомості і правової ідеології.

Формування правосвідомості особистості в українському суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності держави, її органів та установ, що слугують формуванню правових знань, поваги до права й закону, соціально-правової активності. На формування правосвідомості та правової культури впливає весь процес реалізації й застосування правових норм державними органами, процес правотворчості, стан законності й правопорядку, розвиток суспільних відносин. Цей процес великою мірою стихійно впливає на формування правосвідомості та правової культури особистості. Практика реалізації правових норм надзвичайно ефективно впливає на формування правових знань, правових орієнтирів, позицій та орієнтацій особистості. Вплив може бути негативним, коли норми права застосовуються необгрунтовано й несправедливо, і навпаки, коли престиж правоохоронних та інших державних органів високий, цей вплив, як правило, позитивний [4, 15].

Правова культура суспільства являє собою загальний рівень розвитку суспільства і є передумовою гарантування свободи та безпеки особистості, прав людини, є гарантом її правової захищеності. Але слід наголосити, що для суспільства, яке перебуває на певному етапі розвитку стосовно якихось правових явищ, будуть застосовуватись одні критерії оцінки, а стосовно іншого суспільства або іншого етапу оцінки одного й того ж інституту, установи або вчинку будуть іншими. Різні люди, різні спільноти людей, політичні партії, особи, які стоять при владі, можуть по-різному оцінювати культурні досягнення в державно-правовій сфері.

Отже, визначаючи роль закону у формуванні правової культури, не можна забувати про тих, хто обіймає будь-які посади в державі. І це зрозуміло - вони беруть активну участь у правотворчій діяльності, повинні суворо дотримуватися виконання законів, забезпечувати дію права, здійснювати правову політику. Правовий нігілізм представників влади, зловживання правом, ігнорування закону, нехтування правами громадян згубно діють на рівень культури в цілому.

Події, що відбуваються в Україні останнім часом, свідчать: формування державної правосвідомості посадових осіб, передусім має бути пов'язаним із подоланням вузьковідомчих, суто національних і регіональних інтересів. У центр усієї політики ставиться громадянин як духовно вільна, творча особистість, яка потребує від держави допомоги й захисту. Важливим напрямком нової влади є те, що з правовою діяльністю посадових осіб захищаються державні інтереси всупереч інтересам індивідуальним, груповим, партійним.

На нашу думку, подоланню правового нігілізму та підвищенню рівня правової культури мають сприяти розширення правової інформації, правового навчання та виховання, подолання недовіри населення до роботи правоохоронних органів; виховання законослухняності громадян; підготовка професійних кадрів.

Історія сформувала деякі критерії у визначенні рівня культури, а саме: формування почуття законності; вдосконалення законодавства; підвищення рівня законопроектних робіт; якісне вдосконалення правомірної поведінки; поділ влади; вивчення пам'яток права.

Таким чином, слід наголосити, що культура суспільства є результатом соціально-правової активності окремих особистостей, колективів та інших суб'єктів права; вона виступає відправним моментом, базою для такої активності й загалом для правової культури особистості.

Правова культура завжди реалізується через особистість. І як усяка культура, вона передбачає вплив на цю особистість з метою формування у неї певних рис і переконань. Отже, під правовою культурою особистості, з одного боку, необхідно розуміти сукупність правових знань, умінь і навичок, емоцій, почуттів, якими володіє особа, а з іншого - вміння застосовувати вищеназвані правові знання в повсякденному житті та професійній діяльності.

Отже, змістовна характеристика правової культури особистості поєднує три групи елементів: ідеологічні правові уявлення; позитивні правові відчуття (морально-критичне осмислення права): правомірну діяльність особистості.

Правова культура особистості формує її поведінку в правовій сфері, орієнтуючи на правомірну діяльність. Аналізуючи правову культуру, необхідно виходити з її рівня та глибини розуміння правових явищ, а також оволодіння ними. В цьому зв'язку правомірним с виокремлення таких структурних складових рівнів правової культури, як побутовий (повсякденний), професійний (спеціальний) і теоретичний [4, 23].

Повсякденний рівень правової культури обмежений рамками життя людей у процесі їхньої взаємодії з правовими явищами. Щоденна правова культура виявляється на поверхні таких явищ, тому її узагальнення не є глибокими. За її допомогою неможливо правильно осмислити Й оцінити всі сторони правової практики.

Універсальним засобом впливу на особистість, на кожну окрему людину є процес освіти, в тому числі і правової. Володіючи правовою культурою, особистість не тільки знає та розуміє право, правові явища, але й оцінює їх з точки зору загальнолюдських правових цінностей. Дана оцінка допомагає особистості реалізувати свої права та обов'язки на практиці.

До правової культури належать і правові знання - це система певного обсягу знань людини про право і правові явища, відомостей про конкретні правові норми, їх розуміння, усвідомлення сутності правових принципів, їх вимог, цілей, призначення. Формуються вони за допомогою власних зусиль, правового навчання і освіти, соціального та правового досвіду.

Професійний рівень правової культури складається в осіб, що спеціально займаються правовою діяльністю, наприклад, юристів. При щоденному, безпосередньому зіткненні з правовими явищами у них виробляється професійний рівень названої культури. Останній властивий більш високому ступеню знання та розуміння правових явищ у відповідній сфері професійної діяльності.

Також слід наголосити на тому, що кожна юридична професія має свою специфіку, що обумовлює і особливості професійної правової культури різних її представників (суддів, прокурорських працівників, юрисконсультів, адвокатів тощо).

Яким би надійним і якісним був закон, хоч яке справедливе покарання він не передбачав, правосуддя в підсумку залежить від осіб, котрі ведуть процес, від їхньої моральності, виваженості позиції, професійності й чесності.

Всебічне й повне усвідомлення суті і змісту правових явищ під силу лише фахівцям, що мають правову культуру певного теоретичного рівня. Теоретична правова культура являє собою сукупність наукових знань про сутність, характер і взаємодію правових явищ у цілому, всього механізму правового регулювання, всього правового життя суспільства, є безпосереднім ідеологічним джерелом права.

Підсумовуючи викладене, вважаємо за доцільне визначити, що сучасна правова культура повинна грунтуватися на дійсно правових засадах. Зміст її має бути науковим, сформованим на підставі реальних суспільних фактів. Важливо, щоб правова культура справді відповідала завданням прогресивного розвитку суспільства і держави, давала вірну орієнтацію, сприяла досягненню суспільством якісно нового, вищого рівня громадського життя.

3.2 Особливості формування правової культури молоді

Правова культура молоді визначається головним чином наступними факторами: правотворчими процесами; ефективністю правового регулювання; цілеспрямованою правовиховною діяльністю; станом загальної культури суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з правом, є складовою частиною, підсистемою правової культури в цілому. Рівень правової культури молоді значною мірою залежить від економічного розвитку країни, правових традицій, національного менталітету, успадкованих психологічних якостей молодої людини, оточуючого середовища тощо.

До правової культури молоді належать: повага до права й переконаність у його соціальній та особистісній цінності; наявність певного вантажу юридичних знань; висока загальна культура й широка ерудиція, освіченість; принципово вмотивована правомірна поведінка як у професійній діяльності, так І в повсякденному житті; висока громадсько-правова активність.

Крім цього, до складу ознак індивідуальної правової культури мають входити ще й такі риси: усвідомлення цілей державно-юридичного регулювання в Україні; розуміння важливого значення юридичної професії саме за сучасних умов державотворення в Україні; досконале знання Конституції України; усвідомлене прагнення і практичне вміння користуватись приписами чинного законодавства.

Своєрідною рисою правової культури молоді є її перехідність. Вона зумовлюється: їх психовіковими особливостями (грань юності і морально-психологічного змужніння, настання соціальної зрілості), властивими періоду досягнення юридичного повноліття, коли юність вже завершується, а соціально-психологічна "дорослість" повною мірою ще не настала; їхнім соціально-професійним статусом (коли вони ще не стали сформованими фахівцями); перебуванням у специфічному мікро- та мезосередовиші переважно у навчальних закладах [12, 21].

Саме поняття "правова культура" нині вживається в досить абстрактних, а подекуди й суперечливих і незрозумілих для масової правосвідомості значеннях. У нашому суспільстві сьогодні ведуть мову про політичну та правову культуру влади, про правову культуру політичних лідерів, політичних партій і суспільних рухів, врешті -- про правову культуру суспільства, але мало хто згадує про політичну культуру конкретних груп населення, про її особливості, суперечності та про її важливість у демократичній розбудові української держави. А коли вже заходить мова про правову культуру молоді, то майже всі одностайні в тому, що її належить активно формувати, але мало хто знає, що собою являє правова культура, як саме слід її формувати.

Найважливішим фактором, що безпосередньо і досить активно впливає на правосвідомість молодої людини, є культура правотворчості. Підґрунтям смислової позиції в даному разі є ставлення до вже готового, закріпленого у нормі права варіанта поведінки за співвідношенням "правильно -- неправильно", "врегульоване -- не врегульоване". Стосовно правової культури це означає, що зміст правової норми визначається правилом, яке вказує на те, що має існувати в дійсності. Тобто, те, що законодавець вводить в норму, те й існує як правова реальність. Насправді молодій людині буває дуже складно самостійно визначити своє ставлення до варіанта поведінки, зафіксованого текстуально вираженою нормою у співвідношенні з реальною дійсністю, оскільки норма права не завжди стає масштабом, завдяки якому дійсність оцінюється як правильна або неправильна, врегульована чи не врегульована. Зазначене формує варіант поведінки спонтанної (подекуди -- протиправної) [5, 65].

Сучасна правова система України заплутана настільки, що навіть досвідченому юристу не просто зорієнтуватись у частоколі безсистемно існуючих нормативних актів. Так, вчений-право-знавець В.Селіванов зазначає, що законодавство України продовжує залишатися скоріше законодавчим масивом, складним конгломератом нормативних актів, до того ж у більшості своїй -- підзаконних, до багатьох із них відразу після прийняття вносилися і продовжують вноситися певні зміни та доповнення. Реальний стан вітчизняного законодавства -- це показник наявності реальних суб'єктивних передумов нестабільності чинних нормативно-правових актів. Він свідчить не тільки про неефективність законотворчого процесу, а й про невисоку правову культуру законодавця.

Систематична правова соціалізація починається головним чином з 14 років. Проте до цього віку молодь вже значною мірою піддавалась впливу того оточуючого середовища, в якому перебуває. Вона прагне до такої діяльності, яка дозволяє їй виступати не тільки об'єктом виховання, а й суб'єктом самодіяльності. Мала неформальна група, що існує суто в інтересах її членів, дає незначні можливості для формування здібностей до індивідуальної правової активності молоді. Проте неформальні угрупування -- це також і протест молодих людей проти сучасного виховання та освіти, котрі переслідують мету прищепити однакові для всіх знання та норми поведінки. Якщо, скажімо, у США діє 5 тис. навчально-виховних програм, то у нас не нарахувати і двох десятків, причому таких, що мало між собою відрізняються.

Стан речей, що склався на сьогодні у правовому вихованні молоді, викликає особливу занепокоєність. З одного боку, правове виховання в нашій державі за традицією розглядається як процес: впливу на людину та молодь взагалі; однобічно орієнтований -- згори вниз, без урахування механізмів зворотного впливу та взаємодії; одноманітний за консервативністю форм, методів і заходів.

Поряд з тим цілеспрямоване формування особи молодої людини нерідко відкидається як зайва справа. Мовляв, для чого потрібне виховання в ході демократизації суспільства, коли молода людина сама дорослішає, набирається досвіду, знаходить своє місце в житті. Додаються до цього й ті негативи, котрі маємо із часів так званого комуністичного виховання особи. Очевидно, справа в тому, як розуміти виховання, з якою метою, в яких формах, а головне -- на якій ідеологічній основі воно будується.

Раніш було "ясно", яким повинен бути ідеал, модель особи як результат виховання. Тепер же тут ясності мало, а до того ж бракує й відповідних виховних структур, інститутів виховання (старі втратили своє значення й розвалилися, нові, поки що відсутні).

Бракує, на жаль, і науково-методичної літератури з правовиховної проблематики. Питанням правової культури в цілому і правової культури окремих категорій населення були присвячені монографічні та дисертаційні дослідження О.Ганзенка, О.Менюка, Ю.Тодики, Є.Федика, П.Рабіновича. Разом з тим за роки незалежності України чи не єдиною працею, в якій спеціально досліджено проблемні питання правового виховання молоді, була монографія В.Головченка, Г.Неліп та М.Неліпа. Проте й вона присвячена методичним питанням правової культури молоді переважно молодшого віку.

Відповідно до Закону України "Про освіту" (1997 р.) правова просвіта здійснюється в основному системою освіти України. Діяльність у сфері правової-освіти громадян включає: викладання правових дисциплін і правове виховання; підготовку, розповсюдження і популяризацію юридичної літератури; роз'яснення чинного законодавства; поширеним правової інформації; державний контроль над ідеологічним змістом правової освіти.

Отже, головним інструментом забезпечення правової просвіти молоді в Україні повинні стати навчальні заклади освіти.

Значний правовиховний та правопросвітницький потенціал мають сьогодні бібліотеки України. Деякими дослідженнями у цій галузі виявлено такі типи видань з правознавства: офіційні (436); громадсько-політичні (14); наукові (352); навчальні (549); науково-популярні (281); норма-тивно-виробничо-практичні (51); довідкові (84); літературно-художні (7). Найпоширенішим типом є навчальний (30,9% від усього потоку), кількість видань якого щороку збільшується за рахунок навчально-методичних посібників. Крім того, у потоці помітно зростає кількість монографій та матеріалів наукових конференцій. Аналіз видово-типового складу документного потоку з правознавства дозволяє дійти висновку, їло в Україні належним чином відбувається розвиток юридичної науки, і видавці забезпечують необхідними підручниками та посібниками навчальний процес. їх видають державні, комерційні видавництва й видавничі організації, видавництва при наукових установах та навчальних закладах [5, 64].

Молодь складає безпосереднє соціально-культурне опертя для інтелігенції. Через кілька років вона стане "ядром" української інтелігенції. Сьогоднішні студенти -- це майбутні працівники у владних структурах, державні діячі, політики, фахівці в галузі ринкового господарювання, соціально-культурної сфери тощо. Отже, завтрашній рівень правової культури суспільства багато в чому залежатиме від сьогоднішнього рівня правосвідомості та правової культури студентської молоді.

Правове виховання студентської молоді може розвиватися у декількох напрямах.

Перший з них -- розширення інформаційного поля засобами радіо, телебачення, виступами на конференціях, симпозіумах, перед студентською аудиторією на правові теми тощо.

Другий -- залучення студентської молоді до державобудівного процесу. Практика свідчить, що студенти, які упродовж навчання у вузі брали активну участь у підтримці акцій, спрямованих на зміцнення законності та правопорядку, після закінчення навчального закладу в більшості своїй включаються у правовиховну та державотворчу діяльність, залучають до неї своє оточення.

Третій -- залучення мовними засобами населення до участі в правоохоронних та правоосвітніх заходах державницького спрямування.

Четвертий напрям -- це активізація громадських організацій інтелігенції. На жаль, відкрита заполітизованість одних (наприклад, "Прометей"), організаційна аморфність других (наприклад, Конгрес української інтелігенції), корпоративний характер третіх ("Просвіта") гальмують активність дій інтелектуалів як в управлінні державотворчими процесами, так і в правовому вихованні молоді.

З профілактичної точки зору вважаю за доцільне використання у вихованні молоді досвіду іноземних держав (наприклад, США). Офіцери поліції спільно з працівниками виправних закладів, психологами і педагогами запроваджують "екскурсії" школярів, студентів до місць позбавлення волі. Молоді люди на власні очі бачать наслідки протиправної поведінки, об'єктивно оцінюють ризик викриття злочинця з розповідей адміністрації цих закладів. Мета таких "екскурсій" -- формування переконання молодої людини у безглуздості протиправної поведінки.

Світоглядними засадами правового виховання в сучасній Україні мають бути: а) орієнтація на загальнолюдські цінності насамперед на ті, що закріплені у Загальній декларації прав людини; б) відправним пунктом і теоретико-ідеологічною основою всієї роботи з правового виховання нині має стати Конституція України. Весь її пафос -- українська державність на службі прав людини (ст. 3), верховенство права як основи суспільного життя (ст. 8) -- здатний бути духовним джерелом могутнього впливу на правосвідомість кожного громадянина, усіх верств, груп, прошарків населення України. 1 цей вилий має використовуватись максимально; в) узгодженість правового виховання з сучасними державотворчими процесами в Україні; г) використання концепції правової держави, якою прагне стати Україна; д) департизованість правового виховання (тобто формальна незалежність віл політичних програм, інших директивних документів будь-яких партій, громадських об'єднань) на основі визнання плюралізму ідеології (у тому числі релігійної та атеїстичної) [2, 5].

Духовне відродження України, розбудова незалежної, демократичної, суверенної держави значною мірою залежать від рівня національного менталітету, піднесення духу патріотизму громадян, і особливо молодих. Досягти цього можна лише за умови формування у кожного співвітчизника, юнака та дівчини високої правової культури, активної життєвої позиції, активного залучення молоді до суспільно корисної діяльності.

Молода Українська держава надзвичайно заінтересована в правовій соціалізації молодого громадянина, у формуванні в нього демократичної правової свідомості й культури, законослухняності, які обмежують прояви крайнощів і радикалізму, роблять людину соціально активною, спроможною до саморозвитку та самореалізації.

Однак самої такої заінтересованості замало. Потрібні ще й практичні дії в напрямі заохочення участі молоді в розвитку державотворчих процесів, необхідна відповідна молодіжна політика, яка б враховувала інтереси молоді, визначала шляхи вирішення проблем, які ЇЇ хвилюють, конкретні дії з реалізації такої політики. Адже молодіжна політика, як і політика взагалі, лише тоді досягає успіху, коли вона зрозуміла, усвідомлена, підтримана, прийнята масами, спонукає їх до активної дії у суспільних процесах.

Надзвичайно актуальною залишається проблема очищення засобів масової інформації від продукції, що поширює кримінальні традиції, пропагує культ жорстокості, насильства, розпусти. Те, що відбувається нині в інформаційному просторі, руйнує не тільки правосвідомість молоді та мораль, а й загрожує нашій державності, національним інтересам.

3.3 Проблеми формування правової культури в Україні в умовах трансформації політичного режиму

Розвиток державності України, необхідність удосконалення її інститутів, осмислення та переосмислення національних інтересів, цілей, завдань, закономірно ставить проблему формування високої політичної та правової культури, пошуку світоглядних орієнтирів діяльності держави та суспільних структур.

У сучасній Україні триває процес переосмислення правових цінностей та формування правової культури демократичного суспільства з акцентом на тенденції гуманізації права, формуються демократичні правові форми соціального співжиття.

Від колишнього СРСР Україна успадкувала недостатній для проведення таких масштабних трансформацій рівень політичної і правової культури. За сучасних умов формування громадянського суспільства і правової держави в нашій країні поширюється гуманістичний підхід до права. Основна увага приділяється фундаментальним, основним принципам прав людини, загальнодемократичним правовим засадам суспільного і державного розвитку, приватному праву, незалежному правосуддю та ін. Відповідно до цього підходу в ідеалі всі соціальні верстви населення, а також владні структури повинні діяти і досягати своєї мети у рамках правового закону, однією з важливих умов створення і функціонування якого є правова, зокрема юридична, культура. Як зазначається в сучасній науковій літературі, категорія "юридична культура" розуміється як похідна від категорії "правова культура", і її зміст обмежується лише знаннями, досвідом, навичками тощо у сфері законотворчої діяльності, знанням чинних законодавчих актів, вмінням правильно їх тлумачити і застосовувати у практичній діяльності та ін [12, 21].

Як відомо, в умовах колишнього політичного режиму цінності правової культури, насамперед ідеї соціальної свободи, соціальної справедливості, пріоритетності прав людини перед правами держави, свободи інформації, гласності судового процесу тощо впродовж багатьох десятиріч фактично підмінювались цінностями юридичної культури, під якою, як зазначає В. Селіванов, "у даному випадку розуміється продукт функціонування бюрократичного, адміністративного апарату, спрямованого на обгрунтування і захист інтересів, насамперед, представників державної влади, на підвищення ефективності суспільного виробництва, забуваючи при цьому про пересічну людину".

На жаль, правова культура продовжує визначатися не стільки морально етичними та правовими принципами суспільного розвитку, скільки політико-кон'юнктурними, прагматичними прагненнями забезпечити існуючий владний режим. Крайньою формою юридичної культури є правовий нігілізм у його різноманітних проявах - від недооцінки права, правових цінностей до його повного ігнорування і заперечення.

Рівень юридичної культури в суспільстві оцінюється якістю функціонуючих у ньому юридичних процедур, юридичних механізмів, станом і якістю організації державної влади, рівнем законності тощо. Вія зумовлений, передусім, соціально-економічним і політичним режимом суспільства.

Україна у процесі переходу від тоталітаризму до демократії переживає якісну зміну державно-правових інститутів, політичного режиму, зразків соціальної поведінки, політичних і правових цінностей, орієнтацій.

В умовах цього перехідного стану проблема функціонування державного режиму набуває надзвичайної гостроти. Це пояснюється насамперед тим, що для перехідного періоду притаманні нерозвиненість політичних інститутів, відсутність усталених правових і політичних норм, неприборканість політичних пристрастей, втрата соціальними групами ідейно-політичних орієнтацій тощо.

У зв'язку з цим проблема наукового дослідження процесу взаємовпливу встановленого механізму функціонування державного режиму перехідного типу та формування демократичної правової культури привертає до себе увагу вчених.

Досить цікаве питання про взаємовплив демократизації політичного (державного) режиму в Україні і функціонування демократичної правової культури, яке не може бути вирішене однозначно. У вітчизняних наукових дослідженнях існує точка зору про те, що формування демократичної правової культури є умовою демократизації державного режиму в Україні, водночас, позитивні зміни щодо формування ознак демократичних методів і способів здійснення державної влади, у свою чергу, є потужним чинником формування демократичних правових цінностей, поваги до права і закону. У зв'язку з цим слід підкреслити, що розробка і прийняття нового законодавства України, підготовка майбутніх правників на основі лише вивчення ними чинного законодавства та існуючого юридичного процесу, без відповідного правового виховання на основі загальнолюдських соціальних і правових цінностей, здатні сформувати лише чиновне мислення, чиновну правосвідомість [17, 145].

На превеликій жаль, сучасне поняття правової культури продовжує розглядатися, як справедливо зазначається в науковій літературі, головним чином у статичному плані, обмежуватись розумінням її змісту як володінням тільки певним рівнем юридичних знань щодо права, вмінням тлумачити чинне законодавство і застосовувати його у практичній юридичній діяльності тощо.

Від правової культури багато в чому залежить ефективність законів, що ухвалюються, практична діяльність усіх правоохоронних органів, але вона не повинна бути привілеєм лише юристів або законодавців. Правова культура глибоко пов'язана із загальною культурою, моральністю, побутом, звичками людей. Тому слід ще раз зазначити, що правова і юридична культура взаємопов'язані між собою явища, але не тотожні.

Поняття правової культури є багатоаспектним. Воно відображає складний зміст реального соціального явища -- права, і в нашому розумінні може розглядатися як на рівні особистості, коли акценти зміщуються у бік особистих якостей і властивостей індивіда, так і нарівні універсальних узагальнень, коли йдеться про правову культуру суспільства в цілому. Таке розуміння відповідає широкому погляду на культуру як на категорію, що охоплює усі цінності, створені людством у процесі його духовної та матеріальної діяльності. Досвід історичного розвитку сучасної цивілізації свідчить про тісний зв'язок правової культури з менталітетом нації, загальною культурою людей, з її станом у суспільстві.

Проблеми правової культури (індивіда, суспільства, держави, окремих категорій громадян, наприклад, студентської молоді) не зважаючи на актуальність в умовах суверенної України, залишається недостатньо розробленою як у вітчизняній юридичній науці, так і дискусійною в зарубіжних правових дослідженнях. Досі нема ясності у понятійній характеристиці правової культурі, її структури, зокрема, співвідношенні різних її складових елементів, а також пов'язаних з нею поняттям правосвідомості. Подальшого дослідження потребує також визначення місця правової культури у ширшій системі загальної культури, правовій системі, пошук шляхів та способів її формування, проблема критеріїв оцінки рівня її розвитку.

Деякі автори вважають, що правова культура - це сфера людської практики, що являє сукупність норм, цінностей, юридичних інститутів, процесів і форм, які виконують функцію соціально-правової орієнтації людей у суспільстві, інші що правова культура - це найвища і містка форма правосвідомості; є точки зору, які під правовою культурою розуміють якісний стан правового життя суспільства, що зумовлений всім соціальним, духовним та економічним устроєм [17, 148].

Деякі зарубіжні автори ототожнюють право з правовою культурою. Право, на їх думку, це не тільки норми і концепції, а також соціальна практика у межах даної правової спільноти, певний "правовий спосіб життя" або правова культура. Правову культуру, вони, як і Д. Белл розуміють, що це "специфічний спосіб, за допомогою якого цінності, практика і концепції інтегруються в дію правових інститутів і тлумачення правових текстів".

За нових історичних умов сучасне праворозуміння, розуміння складної природи правової культури, певною мірою допомагає осмислити шляхи та форми змін в українському суспільстві. Усвідомлення природи і змісту правової культури, її розмежування із особливостями юридичної культури набуває важливого значення у світлі докорінних соціально-економічних перетворень, що здійснюються в Україні, в основу яких має бути покладена не "державоцентрична" модель (що успадкована від колишнього СРСР і "продовжує домінувати), а "людиноцентрична". Це означає створення такого суспільства, де були б неможливі необгрунтовані втручання у приватне життя громадян, експерименти над ними з боку держави. Саме тому законодавець закріпив у Конституції України основні засади, на яких має грунтуватися правовий порядок в Україні. Згідно з Конституцією України "правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Висновки

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної теорії держави і права - формування правової культури в Україні. У цілому, аналіз низки літератури по даній темі дає підстави для таких висновків.

Правова культура як одне з надбань людства має постійно вдосконалюватись з метою забезпечення гармонійного та прогресивного розвитку суспільства та окремих осіб. І навпаки -- прогресивний розвиток суспільства безпосередньо впливає на рівень його правової культури. Складовими даного прогресу є створення та охорона правових цінностей, що збагачують особу, як і інших цінностей в суспільстві; правових норм, що забезпечують безконфліктне існування суспільства; запобігання протиправній діяльності суб'єктів суспільних відносин тощо.

Як своєрідний феномен, правова культура є формою відтворення національних правових інститутів -- державності, правової системи, правопорядку тощо. Культура є засобом збагачення цих інститутів, у тому числі і за рахунок запозичення правових цінностей інших націй. Відповідно основні функції правової культури передбачають збереження духовних цінностей у галузі права і їх засвоєння майбутніми поколіннями, постійне підвищення рівня правової свідомості населення. Правова культура визначає принципи правової поведінки особи та систему правових цінностей, ідеалів, правових норм, які забезпечують єдність і взаємодію правових інститутів та організацій в суспільстві.

Вивчення правової культури та її дослідження дозволяють зробити висновки про особливості вітчизняної юриспруденції, її специфіку та характеристики. По-перше, українській правовій системі протягом всієї історії властива нерозвинутість правових традицій, недосконалість законодавства. Можна вважати, що в суспільстві не склалися чіткі юридичні механізми, що дозволяють говорити про повагу до закону і суду.

Рівень правової культури суспільства, що є складовою світової культури, залежить від стану правової й загальної культури нації, законотворчого процесу, якості законодавства, рівня правової захищеності людини й громадянина тощо.

На рівень правової культури впливають як суб'єктивні, так і об'єктивні чинники. Це - професійні та особистісні характеристики осіб, що здійснюють юридична діяльність, ступінь їхньої юридичної кваліфікації та освіти, практичний життєвий досвід, професійна майстерність, рівень культури й правосвідомості. До об'єктивних чинників відносять сукупність законодавчих технічних та організаційних заходів. Їх створення вимагає спільних дій судових і державних органів. Звідси можна виокремити такі об'єктивні фактори: вдосконалення законодавства, встановлення науково обґрунтованої середньої робочої норми судді; організаційні форми підвищення кваліфікації судових працівників (у тому числі - володіння засобами сучасної техніки, забезпечення судів науково-технічними засобами, що допомагають підвищити оперативність, економічність судово-процесуальних дій).

До складових правової культури особи, що становлять єдиний комплекс індивідуальних рис, входять: політико-правова свідомість, яка базується на наукових знаннях та розумінні природних явищ; правові позиції (переконання, уявлення тощо); правова поведінка (наявність мотивації політико-правової дії, правові сподівання, вміння та правові навички, безпосередня реалізація прав, свобод та обов'язків); прояв активності у правових сферах; правові емоції (почуття законності, необхідності дотримання норм права, прагнення до реалізації своїх прав та свобод, повага до інших людей, їхніх прав і свобод тощо); національна ментальність.

Правова культура особи тісно пов'язана з правовою культурою суспільства, яка відображає рівень розвитку правосвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики і правової науки. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована, перш за все, на принципах верховенства права, поваги до основних прав і свобод людини й громадянина.

Протягом тривалого часу в українському суспільстві не існувало сприятливих передумов для розвитку правової культури, що пояснювалося певними об'єктивними та суб'єктивними чинниками; вітчизняній правовій системі не були властиві різні інститути конституціоналізму, характерні для західноєвропейської правової системи, а було властиве зневажливе ставлення до особи, її прав та свобод, низький рівень судової влади, панування тоталітарного режиму радянської влади протягом 70 років тощо.

У вітчизняній державно-правовій практиці завжди превалювала ідея верховенства держави над правом і державної влади як вирішальної сили в правотворчій діяльності. Патерналістський підхід, що панував досить тривалий час у взаємовідносинах "держава-особа" на перше місце завжди ставив інтереси держави, а особу розглядав як елемент державної системи, що не має соціальної цінності.

З патерналізмом, характерним для української юридичної дійсності, пов'язані й колективістські риси української правової культури. Колективістські начала разом з патерналістськими зумовлюють нігілістичне ставлення до права, особистісних прав та гідності. Існує пріоритет ідеї обов'язку перед особистісними правами. Для нашої людини важливішими є мораль, релігійні начала, ніж ідея прав особи, ідеї суб'єктивних начал. Це - основна риса української правової думки, правосвідомості та правової культури.

Характерною особливістю правосвідомості й правової культури в Україні можна вважати й те, що в українському суспільстві завжди панувала ідея підкорення права ідеології. Державна влада підтримувала пануючу ідеологію за допомогою юридичних засобів, а остання, у свою чергу, активно впливала на право та правозастосовчу практику.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. -- 1996. -- 13 липня.

2. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. -- К., 1996. - С. 5.

3. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С. Теорія держави та права. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 223 с.

4. Ганзенко О.О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави Україна. Дис. канд. юрнд. наук. -- Запоріжжя, 2003. -- С. 87.

5. Головченко В.В., Неліп Г.І., Неліп М.І. Правове виховання учнівської молоді: питання методології та методики. - К.: Наукова думка, 1993. - 134 с.

6. Горбунова Л.М, Оніщенко Н.М., Копієвська О.Р. Методика правової освіти. - К.: Атіка-Н, 2005. - 87 с.

7. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін. - К.: Юрі-нком Інтер, 1999. - 317 с.

8. Кельман М.С., Мурашин Г.О. Загальна теорія держави і права. - К.: Кондор, 2006. - 477 с.

9. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права. - Львів: Новий світ, 2003. - 581 с.

10. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2005. - 592 с.

11. Лазарев В. В. Общая теория права и государства. - М.: Юристъ, 1994. - С. 167--168.

12. Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної України: поняття, структура // Право України. - 2001. - № 4. - С. 21.

13. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії. -- К.: Вид-во Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002.

14. Плохотнюк Н., Прокоф'єва Д. До питання про правову культуру українського суспільства та особистості // Право та правова культура: теорія і практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 15 - 16 травня 1997 р. - К., 1997. - С 234.

15. Семитко А. П. Понятие, структура и функции правовой культуры. -- Барнаул, 1986. -- С. 31.

16. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. - 2-е вид. - Харків: Консум, 2005. - 656 с.

17. Сливка С. С. Культурологія права // Право та правова культура: теорія і практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 15--16 травня 1997 року. -- К., 1997. - С. 205.

18. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

19. Теорія держави і права: Навч. посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.П. Пастухов, О.Д. Тихомиров; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. -К.: Юрінком Інтер, 2003. - 368 с.

20. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- 688 с.

21. Федик Є.І. Формування правової культури студентів-юристів: теоретичні та прикладні аспекти (на матеріалах діяльності навчальних закладів з підготовки молодших спеціалістів): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - Львів: Львів, держ. ун-т, 1996. - 22 с.

22. Шупінська О. В. Загальне і особливе у співвідношенні категорій правових та юридичних культур // Право України. - 1998. - № 11. - С. 131 - 135.

Размещено на Allbest.ru