Правова культура та правосвідомість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правова культура та правосвідомість

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-правові аспекти правової культури

1.1 Поняття і загальна характеристика правової культури

1.2 Структура та види правової культури

1.3 Функції правової культури

1.4 Правовий нігілізм

Розділ 2. Правова культура та правосвідомість: взаємозв'язок та взаємовплив

Розділ 3. Особливості формування правової культури в Україні

3.1 Формування правової культури особи

3.2 Особливості формування правової культури молоді

3.3 Проблеми формування правової культури в Україні в умовах трансформації політичного режиму

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В умовах становлення правової держави особливої актуальності набувають проблеми правової культури. Без глибокого розуміння соціальної ролі права, суті та змісту правових корм, ролі правових відносин неможливе свідоме сприйняття й виконання громадянами правових приписів.

Дослідження правової культури як особливого якісного стану правового життя починається в нинішньому столітті, хоча формування правової культури відбувалось ще за часів античного світу. Виховання нової людини вимагало активного впливу на її суспільну свідомість. У цьому велику роль відіграв фактор заідеологізованості. Джерелом формування уявлень про поняття правової культури слугували ідеї партійного керівництва. Системні дослідження правової культури були здійснені такими відомими вченими, як Є.Аграновська, С.Алексєєв, В.Казимирчук, Д.Керімов, М.Кейзеров, М.Козюбра, В.Кудрявцев, Є.Лукашова, П.Рабінович та ін. Проте, як слушно зазначає О.Певцова, розроблення поняття "правова культура" відбувалось головним чином без врахування соціально-філософського аспекта проблеми.

Розглядаючи дане поняття у більш широкому аспекті В.Камінська та О.Ратінов, зазначали, що це система таких зматеріалізованих ідеальних елементів, що належать до сфери дії права та відображаються у свідомості і поведінці людей. Складовими цього поняття були визначені: право, правові відносини, державні органи, організації з реалізації права, правова свідомість та правова поведінка. Проте М.Кейзеров вважає зазначені елементи недостатніми для визначення сутності правової культури і додає до них критерії політичної оцінки права і правової поведінки.

О.Семітко підкреслює, що структурними елементами правової культури виступають компоненти правової системи -- правові тексти, правова діяльність, свідомість та рівень розвитку суб'єкта.

Отже, правова культура -- це особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, які відображають, закріплюють та реалізують головні правові цінності, формують правові погляди, знання та навики участі громадян у суспільно-правовому житті України. Однією з характерних ознак стану суспільної думки в правовій сфері є авторитет законів і владних структур та довіра до них з боку населення. Особа в процесі свідомої діяльності отримує правові знання та досвід, формує свою правову свідомість та відповідні правові погляди. Правова культура характеризується власним способом реалізації соціально-правової діяльності людей, в процесі якої змінюються взаємовідносини між ними і створюються певні правові цінності.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсової роботи: "Формування правової культури в Україні".

В курсовій роботі розглянуто вихідні передумови і принципи формування теорії правової культури, проаналізовано останню як об'єкт вивчення, визначено типи знань про цей об'єкт, коло досліджених питань правових культурологічних знань, досліджено існуючі концепції та підходи. Мова йде не стільки про конкретні явища правової культури, скільки про узагальнену характеристику процесу формування знань щодо правових культурних цінностей, аналіз тієї системи засобів, завдяки якій реалізуються цінності в умовах становлення громадянського суспільства і правової держави.

Об'єкт дослідження - теорія держави і права.

Предмет дослідження - правова культура.

Мета дослідження - розглянути поняття та характерні ознаки правової культури, її функції та структуру, дослідити співвідношення правової культури та правосвідомості, а також особливості формування правової культури в Україні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретичні аспекти правової культури;

2) дослідити структуру та функції правової культури;

3) охарактеризувати правовий нігілізм;

4) дослідити взаємозв'язок правової культури та правосвідомості;

5) розглянути особливості формування правової культури в Україні.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. В першому розділі мова йде про правову культуру, її структуру та функції. В другому - характеризується взаємозв'язок правової культури із правосвідомістю. В третьому - розкриваються особливості формування правової культури в Україні. Робота викладена на 50 сторінках друкованого тексту. Список використаних джерел виключає 22 найменування.

Розділ 1. Теоретико-правові аспекти правової культури

1.1 Поняття і загальна характеристика правової культури

Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, змістом якої є сукупність знань про право. На відміну від правової свідомості правова культура охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як явище соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на кожному етапі його розвитку. Розвиток правової культури обумовлюється історичними, соціально-економічними, політичними умовами, які об'єктивно складаються в суспільстві, ступенем гарантованості державою та громадянським суспільством прав і свобод людини. Визначити дійсний зміст правової культури можна лише за умови її аналізу як частини загальнонаціональної культури. Виходячи з того, що культура (за визначенням К. Гіртця) є структурою певної сукупності понять, за допомогою яких люди формують свій досвід, правову культуру необхідно розглядати як явище багатоаспектне. У першу чергу, її можна визначити як сукупність правових знань, духовних цінностей, принципів, правової діяльності, правових звичаїв. З іншого боку, правова культура визначається як ступінь правової розвиненості особи, характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння суб'єктом правових норм та можливості об'єктивної оцінки та прогнозування подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі у перетворенні правової дійсності, міру її правової активності; оволодіння культурою правового мислення. Крім того, правова культура може бути охарактеризована як процес, спосіб і форма реалізації знань і переконань особи під час здійснення правової діяльності. І нарешті, правову культуру можна розглядати і як один з факторів правового регулювання, передумову духовного розвитку людини і суспільства в цілому.

Як складна правова категорія, правова культура складається з певних елементів, які у сукупності визначають її зміст, є взаємопов'язаними та взаємо узгодженими [12, 21].

Учені не можуть нині знайти єдиного підходу до трактування як самої категорії "правова культура", так і її структурних компонентів, змісту, функцій внаслідок того, що поняття правової культури багатоаспектне. У ньому нараховується близько 250 визначень.

Загальновизнано, що правова культура відображає не тільки суб'єктивну сторону правової поведінки особи, а й матеріалізацію ідей, почуттів, уявлень як усвідомленої необхідності і внутрішньої потреби. У самому загальному вигляді правову культуру можна уявити як систему різних відносин, а також як процес виробництва і відтворення елементів, що складають її у різних поколіннях людей.

Особливість правової культури полягає в тому, що вона являє не право чи його реалізацію, а комплекс уявлень тієї чи іншої спільноти людей про право, його реалізацію, про діяльність державних органів та посадових осіб.

Правова культура передбачає високу якість правотворчого процесу, реалізації права; достатній рівень правового мислення і психологічного сприйняття правової реальності; усвідомлення специфічних способів правової діяльності правоохоронних органів, результатів реалізації вимог законності у вигляді стійкого і стабільного правопорядку.

Правова культура пов'язана із правовою свідомістю, спирається на неї, однак вона є самостійною категорією, оскільки включає не тільки соціально-психологічні процеси, що фіксуються у відповідних нормах права, а й юридично значущу поведінку людей, правову діяльність у вигляді правотворчості і її результатів. У правову культуру входять ті елементи суспільної свідомості, які пов'язані з правовими інститутами і практикою їх функціонування, формування певних варіантів правової поведінки людей в суспільстві, у колективі [7, 256].

У той спосіб як загальнонаціональна культура надає цілісності й інтегрованості суспільному життю в цілому, правова культура диктує кожній особі принципи правової поведінки, а суспільству - систему правових цінностей, ідеалів, правових норм, що забезпечують єдність і взаємодію правових інститутів та організацій. Складовими елементами правової культури слід вважати правові переконання, настанови, що орієнтують на сприйняття правової системи суспільства.

В.П. Сальников вважає, що структурними елементами правової культури виступають компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поведінки: право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правомірна діяльність суб'єктів. Що стосується її змісту, то ним охоплюється не просто правосвідомість, законність тощо, а й характер, рівень, ступінь їх розвитку, тобто те, що дає їм даний стан цивілізації, суспільного прогресу [16, 478].

А.П. Семітко вважає, що елементами (підсистемами) правової культури є рівневі стани, тобто "ступені правового розвитку" таких компонентів системи правового життя, як: 1) правові тексти (акти-документи і тексти, що мають юридичний зміст); 2) правова діяльність (теоретична i практична); 3) правова свідомість (когнітивннй, емоційний та установчий компоненти); 4) суб'єкт -- носій правової культури (суспільство, класи, нації, народності, колективи, окремі індивіди) [15, 31].

Звернувшись до огляду сучасної культури, можна відразу зауважити, що сьогодні, напевно, важко знайти інше явище, яке б породило таку кількість суперечливих тлумачень й інтерпретацій, як культура.

В той же час соціологічні і філософські дослідження дозволяють визначити головні напрями правової культорології, зосередити увагу на динаміці всього соціального організму правової культури.

Наукові погляди на культуру дають можливість звести її до трьох груп:

-- антропологічної;

-- соціологічної;

-- філософської.

При антропологічному аналізі культура розуміється як сукупність усіх благ, що створені людиною, на відміну від природних. Соціологічний підхід трактує її у вигляді суми духовних цінностей: тут культура виступає як компонент суспільного життя. І, нарешті, при філософському погляді культура розглядається серед явищ, які виділяються чисто аналітично, не пов'язано з суспільним розвитком.

Позитивні якості антропологічного підходу полягають у широті аналізу, оскільки культура розглядається як прояв найрізноманітніших сфер суспільного життя. Наприклад, при порівнянні з доволі розповсюдженою і сьогодні практикою вузького і в більшості випадків ситуаційного вживання понять "культура" і "правова культура".

Проте при такому підході зустрічаємося з серйозними недоліками. Зокрема, він орієнтований лише на сумарну, механічну фіксацію, об'єктивовану у відповідних продуктах результатів людської діяльності. Окрім того, характеризуючи ці результати як цінності, пропонований погляд не дозволяє сформулювати чіткі критерії для визначення того, що слід вважати цінностями. Обмежуючись цією точкою зору, неможливо виділити правові цінності, без яких неможливо зрозуміти правову культуру [8, 403].

Відіграючи позитивну роль у процесі розвитку ціннісних уявлень про культуру, зазначений підхід повинен бути доповнений двома іншими способами аналізу цього явища. Один із них реалізується в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності, інший -- як специфічного способу людської праці. В першому випадку культура аналізується через процеси духовного виробництва, функціонування і удосконалення людини.

Прихильники другої концепції пропонують загальну модель культури як універсального явища суспільного життя.

Різні цілі, досягнути яких прагнули представники кожної з цих позицій, обумовили як особливості наукових пошуків, так і своєрідність практичної орієнтації. Особистісний план аналізу культури закономірно визначив тяжіння до аксіологічного підходу -- першочергова увага у сфері ідеології, людяності.

В. Лазарєв розглядає правову культуру в двох аспектах: як оціночну (аксіологічну) категорію і як категорію змістовну. У першому випадку вона розуміється як якісний стан правового життя суспільства, що дозволяє охопити і оцінити правове життя в цілому і основні її сфери окремо.

Особистісний план розгляду культури, на наш погляд, закономірно обумовив основні напрями української культурології, стимулював дослідження проблеми правової культури особи.

Прихильники третьої концепції культури як універсального суспільного життя зосередили свою увагу на аналізі функціонування і розвитку всього соціального організму. Цей підхід дозволяє глибше усвідомити суть культурологічного феномену в творчій діяльності людини.

Розгляд культури через призму творчої діяльності характерний для авторів, які спеціально займаються проблемами особи.

Отже, враховуючи всі підходи до визначення правової культури, варто зробити спробу дати акумулююче поняття правової культури. Правова культура - це структурно-складне цілісне утворення, яке включає в себе якісний стан правового життя суспільства, відображеного в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової та правозастосовної діяльності, правосвідомості та правового розвитку особистості, а також у ступені свободи її поведінки та взаємодії відповідальності держави та особистості, що позитивно впливає на суспільний розвиток та підтримання умов функціонування суспільства [8, 405].

Зроблений висновок, на нашу думку, має методологічне значення для розуміння правової культури особи. Він орієнтований на виділення двох параметрів правової культури -- творчого й особистісного, завдяки яким встановлюються критерії вичленування правової культури з-поміж усього комплексу соціального життя. Такий підхід дає можливість охарактеризувати правову культуру через міру гуманізації людини і суспільства, і відповідно, виділити правову культуру особи і правову культуру суспільства.

Правова культура -- система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Правову культуру можна визначити і як вираження державно-правового досвіду конкретних соціальних спільностей та індивідів у матеріальних та духовних продуктах життєдіяльності, у навичках та цінностях, що впливають на їх юридично значущу поведінку.

Правова культура немислима без людини та її діяльності, без прогресивної спрямованості цієї діяльності. Вона виступає як соціальне явище, яке має чітко окреслену мету, що охоплює сукупність компонентів правової реальності в її фактичному функціонуванні й розвитку.

При цьому важливо зробити акцент на призначення юридичних засобів -- прогресивний розвиток особи і суспільства. Правова культура в повній мірі може бути зрозуміла лише в загальному контексті соціального прогресу. Справжня правова культура не є життєздатною без успадкованого всього кращого з минулої історії. Згадаймо хоча б такий документ, як перше писане право нашої держави -- "Руська Правда" [8, 408].

Поняття "правова культура суспільства" характеризує більше всього ціннісний зріз правової реальності, рівень її поступового розвитку, охоплюючи досягнення цивілізації. Правова культура суспільства є умовою забезпечення свободи і безпеки особи, прав людини, гарантом її правової захищеності й громадянської активності, зобов'язує владу надати правовому статусу громадян юридичної значимості -- рівності перед законом і судом (у Конституції України (ст. 24) зазначено: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом").

Правова культура особи, будучи компонентом правової культури суспільства і залежною від неї величиною, відображає ступінь і характер її розвитку, так чи інакше забезпечуючи соціалізацію особи і правомірну діяльність індивіда. Правова культура -- це свого роду багатство, виражене у досягнутому рівні регулятивних якостей права, накопичених правових цінностей, юридичної техніки, тобто усього того, що стосується правового прогресу. Показником правового прогресу є високий рівень правової культури, що передбачає:

-- правові знання;

-- добровільність виконання вимог правових норм;

-- престиж, авторитет юридичної науки;

-- участь громадян в управлінні державою;

-- реальність прав і свобод громадян;

-- якість роботи правоохоронних органів;

-- ефективність правового регулювання;

-- належне правове виховання;

-- належний рівень розвитку всієї системи юридичних актів;

-- стан законності в суспільстві, тобто якою мірою суб'єкти правовідносин дотримуються юридичних норм, що діють у суспільстві.

Таким чином, правова культура особи -- необхідна передумова і творче начало правового стану суспільства, його мета і складова частина. Разом із тим це ступінь і характер правового розвитку самої особи, які знаходять своє вираження у рівні її правомірної діяльності. Будучи обумовленою до певної міри правовим станом суспільства, вона лежить у його основі, створюючи цілісне ядро.

Правова культура особи передбачає її позитивну правову свідомість у дії. Це творча діяльність, яка відповідає прогресивним досягненням суспільства в правовій сфері, завдяки якій відбувається постійне правове збагачення індивіда.

Правову культуру особи і суспільства можна розглядати як одну з категорій загальнолюдських цінностей, як найважливіший результат загальногуманних завоювань, вона стає невід'ємним компонентом цивілізованого громадянського суспільства [10, 523].

Прийняття в Україні Конституції, створення відповідно до неї правових законів є суттєвим фактором подальшого піднесення української культури. Вона формує громадянську, політичну і правову свідомість особистості, сприяє розвиткові загальної культури нації в демократичному і гуманістичному напрямах, утвердженню в свідомості людей поваги щодо соціальної справедливості.

Конституцію України можна розглядати як юридичну форму засад культури українського суспільства, його окремих прошарків та громадян.

1.2 Структура та види правової культури

Вивчення структури, правової культури є важливим напрямом розуміння її сутності, вирізнення ролі та місця у правовому житті суспільства. Буде не правильним зводити структуру правової культури лише до переліку її елементів, бо структура - це або побудова об'єкта, або сукупність його елементів та відносин між ними, або система всіх чи тільки постійних зв'язків елементів, що утворюють одне ціле, або принцип, спосіб, закон зв'язків елементів цілого. Слід з'ясувати не тільки співвідношення цих елементів, а й їх єдність та систему.

Структурними елементами правової культури виступають компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поведінки: право, правосвідомість, правові відносини і законність, правопорядок і правомірна діяльність суб'єктів. Елементи, що утворюють правову культуру суспільства, виступають основними компонентами декількох відмінних систем.

Особливої уваги заслуговує аспект активності правової культури. При цьому перш за все потрібно мати на увазі дві сторони такої діяльності:

-- безпосередньо у правовій сфері;

-- неправового характеру, але пов'язаної зі сферою дії права.

Розуміння першої не становить якоїсь складності, хоча і тут проявляються надто нетрадиційні погляди. Щодо другої мова може йти тоді, коли її зміст набуває художньої форми тих чи інших творів, які відображають правові ідеї, теорії, оцінки, відчуття. Ця діяльність безпосередньо не входить до складу предмета правової культури, але своїм ідейним змістом доповнює її. Так, радіо, телебачення, живопис, кіно, журналістика, будучи самостійними засобами масової інформації, також наповнюють її правові "фонди" [8, 409].

До діяльності, що пов'язана з правовою сферою, близько прилягає застосування різних кібернетичних прийомів і методів у правознавстві та юридичній практиці.

Названі елементи не повністю збігаються зі змістом правової культури, вони характеризують лише рівень правового розвитку суспільства. Цей зміст охоплює не просто правосвідомість, право, законність та ін., а й характер, ефективність, ступінь їх розвитку, тобто те, що дає їм відповідний етап суспільного процесу.

В. Сальников вважає, що структурними елементами правової культури виступають компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поводження: право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правомірна діяльність суб'єктів. Що ж стосується її змісту, то ним охоплюється не просто правосвідомість, законність і т.д., а й характер, рівень, ступінь їх розвитку, тобто те, що дає їм даний етап розвитку цивілізації, суспільного прогресу.

А. Семітко вважає, що елементами (підсистемами) правової культури є певні ступені правового розвитку таких компонентів системи правового життя суспільства, як [15, 31]:

1) правові тексти (акти-документи і тексти, що мають юридичний зміст);

2) правова діяльність (теоретична і практична);

3) правова свідомість (включаючи когнітивний, емоційний і настановний його компоненти);

4) суб'єкти -- носії правової культури (суспільство, класи, нації, народності, колективи, окремі індивіди).

Інші автори (В. Камінська, А. Ратинов, Н. Кейзеров) у структурі правової культури в конкретно-соціологічному аспекті виділяють наступні елементи: право як систему норм; правовідносини як систему суспільних відносин, учасники яких володіють взаємними правами і обов'язками; правосвідомість як систему духовного відображення правової дійсності; правові установи як систему державних органів і суспільних організацій, що забезпечують правовий контроль, реалізацію права, правову поведінку і правову діяльність.

Структура правової культури особи досить багатогранна. Тут можна вести мову про декілька властивостей:

а) форма вираження;

б) соціальний рівень;

в) зміст та ін.

Юридична освіченість особи знаходить вияв у трьох станах -- правовій культурній орієнтації, творчій діяльності щодо їх реалізації й у отриманих результатах реалізації.

Як відповідний ступінь розвитку індивіда, правова культура людини проявляється, насамперед, у підготовці її до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, у вмінні і навиках користуватися правом, а також в оцінці власних знань права. З цих позицій культура особи характеризується наявністю правових культурних орієнтацій.

Далі, правова культура -- це відповідний характер і рівень творчої діяльності особи, в процесі якої вона набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. І, нарешті, правова культура виступає як результат творчої діяльності у сфері права. Останній спосіб існування цього явища виражається як його внутрішній потенціал.

Запропонований підхід має не тільки теоретичне, а й практичне значення. При аналізі реального стану юридичної культури особи необхідно враховувати рівень її розвитку у населення [8, 412].

При оцінці правової культури особи важливо враховувати рівень і глибину пізнання правових явищ, опанування ними.

Тут виділяється буденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні правової культури.

Буденний рівень обмежений повсякденними рамками життя людей при їх зіткненні з правовими явищами. За допомогою такої культури не можна об'єктивно осмислити та оцінити всі сторони правової практики. Проте не слід її розглядати як дефектну, другорядну.

Специфіка буденної правової культури така, що вона не піднімається до рівня теоретичного узагальнення, а проявляється на стадії здорового глузду, активно використовується людьми в їх повсякденному житті та є значним масивом правомірної поведінки.

Професійний рівень характерний для осіб, які спеціально займаються правовою діяльністю. Зрозуміло, що юристам-практикам властивий більш високий ступінь знань і розуміння правових проблем, завдань, цілей, а також професійна поведінка.

Теоретичний (науковий) рівень відображає наукові знання щодо сутності, характеру і взаємодії правових явищ взагалі, всього механізму правового регулювання, а не будь-яких окремих напрямів. Він виробляється колективними зусиллями вчених -- філософів, соціологів, юристів, досвідом практичних працівників.

Теорія правової культури як форма концептуального усвідомлення потреб суспільства в правовому регулюванні тих чи інших сфер життя може і повинна бути ідейно-теоретичним джерелом права. Законотворчість і застосування правових норм компетентними органами передбачає достатньо високий теоретичний рівень правової культури [9, 487].

Буденний, професійний і науково-теоретичний рівні правової культури тісно взаємопов'язані і взаємообумовлені.

Уявити в повній мірі сутність культури не можна, не розкривши її логічної структури, юридичних понять і категорій, оціночних суджень. Із цих позицій, правова культура складає відповідну суму об'єктивних за своїм змістом знань.

Правова культура поділяється на види за наступними критеріями [9,489]:

1. За суб'єктним складом: правова культура суспільства -- охоплює всі правові явища у динаміці їх розвитку, характеризується та визначається станом загальної культури населення, якістю національного законодавства, існуванням гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, рівнем правосвідомості, станом правопорядку, законності та юридичної практики; правова культура окремих колективів або соціальних груп є своєрідним поєднанням правової культури суспільства та правової культури окремих осіб, які утворюють ці колективи, правова культура особи є похідною від правової культури суспільства, залежить від досвіду особи, рівня її освіти, наявності правових навичок і правомірної поведінки. Відповідно правова культура особи складається з правової свідомості, правових знань, правових переконань, правової поведінки, діяльності з реалізації норм права, правових почуттів та передбачає її соціально-правову активність, нетерпимість до протиправної діяльності.

2. За рівнями та глибиною пізнання правових явищ: побутова (характеризується невисоким рівнем узагальнення правових знань, які використовуються особами у повсякденному житті, в міру реалізації суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків), професійна (притаманна особам, які спеціально займаються правовою діяльністю, мають глибоке знання законодавства, правильне розуміння принципів права і механізму правового регулювання, професійне ставлення до права і практики його застосування); теоретична (як сукупність наукових знань про сутність права, механізм правового регулювання) виникає у науковців-правознавців. Ці різновиди правової культури формуються в процесі правового виховання населення шляхом набуття позитивних уявлень, поглядів, цінностей, почуттів та емоцій.

3. За характером існування правової культури: відкрита, тобто така, що взаємодіє з іншими правовими культурами, сприймаючи її надбання; закрита -- та, що уникає взаємодії з іншими правовими культурами, обмежуючись власними надбаннями як єдино вірними.

4. За характером прояву: зовнішня правова культура, змістом якої є юридична діяльність та її наслідки; внутрішня -- особисті переконання, почуття та уявлення про правові категорії.

У правовій культурі особи можна виділити три категорії, що знаходяться в нерозривному зв'язку, єдності:

-- ідейно-теоретичні правові уявлення;

-- позитивні правові відчуття;

-- творча діяльність індивіда в правовій сфері.

Зміст юридичної культури визначає модель право-культурної особи. Така модель передбачає характеристику:

а) фактичної правової і правознавчої поведінки особи;

б) її ставлення до права і правових явищ, усвідомлення соціальної значимості права і правопорядку, поважливе ставлення до прав іншої людини;

в) навики правомірної поведінки;

г) громадсько-правова активність.

Володіючи високою правовою культурою, громадяни в змозі вільно себе орієнтувати, виходячи з визначення соціальної цінності права, власної обраної поведінки.

Проявом правової культури суспільства є нинішнє законодавство України, його рівень щодо міжнародної правової культури, а також його відношення до людини.

"Правова культура українського суспільства сьогодні має дві тенденції: по-перше, вона намагається вчасно реагувати на економічні, політичні, суспільні зміни в Україні; по-друге, багато нового в суспільстві оцінюється з точки зору таких діючих правових норм, які потребують їх скорішої заміни, тобто розвиток правової культури гальмується недосконалим законодавством".

1.3 Функції правової культури

Основні напрями оволодіння суб'єктами суспільних відносин правовими цінностями, які з'явились в результаті розвитку суспільства, в галузі права є функціями правової культури. Правова культура в реальному житті виконує одночасно декілька специфічних функцій [20, 593].

1. Пізнавальио-реформаторська функція пов'язана з теоретичною й організаторською діяльністю щодо формування правової держави і громадянського суспільства. Ця функція створює правові і моральні гарантії таких загальнолюдських цінностей, як чесність і порядність, доброта і милосердя, моральний самоконтроль і сумлінність, людська гідність і свобода вибору.

2. Праворегулятивна функція спрямована на забезпечення стійкого, злагодженого, динамічного і ефективного функціонування всіх елементів правової системи.

Правова культура може забезпечити соціальну згуртованість людей. Вона дозволяє не тільки здійснювати правове спілкування між громадянами, але й регулювати їх взаємовідносини в юридичній сфері. Регулятивна функція забезпечується через правові та інші соціальні норми.

3. Ціннісно-нормативна функція правової культури знаходить вираження за допомогою системи аксіологічних характеристик. Вказана функція проявляється при вивченні оціночного ставлення особи до результату і цілей її дій, які спрямовані на зміну оточуючої правової дійсності, до еталонів і зразків поведінки, що передбачені нормами права. Оціночна діяльність у правовій культурі полягає у "вимірі" індивіда, спільноти людей права, законності, правопорядку, правовідносин, механізму правового регулювання шляхом зіставлення з відповідними правовими цінностями. Це -- оцінка всієї сукупності законодавства, конкретних правових норм поведінки громадян, діяльності правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю (наприклад, оцінюючи місце і роль правоохоронних органів у процесі державотворення, Президент України Л. Д. Кучма образно порівняв їх із своєрідним міністерством правового, морально-психологічного та соціально-економічного здоров'я суспільства).

4. Правосоціальна функція може бути вивчена через призму формування правових якостей особи. Безперечно, на цей процес суттєвий вплив здійснює правова дійсність. Разом із тим необхідна цілеспрямована правовиховна робота, важливі заходи щодо організації юридичного всеобучу населення, надання йому юридичної допомоги, активізації процесів самовиховання особи.

5. Комунікативна функція. Забезпечуючи спілкування громадян у юридичній сфері, вона існує через це спілкування і впливає на нього. Таке спілкування опосередковується юридичними виданнями і сьогодні значно розширюється у зв'язку з удосконаленням роботи засобів масової інформації. Правова культура конкретного суспільства не може успішно розвиватися без залучення до правових культур інших народів.

6. Прогностична функція охоплює правотворчість і реалізацію права, забезпечує правомірну поведінку громадян, їх соціальну активність, містить аналіз тенденцій, що характерні для всієї правової системи. На сьогоднішній день елементи наукового прогнозування і плановості, наприклад, у законотворчій діяльності посилюються, хоча логіка, послідовність розробки і прийняття законодавчих актів бажає бути кращою.

7. Виховна -- забезпечує свідоме та поважне ставлення особи до вимог чинного законодавства.

Вихідною передумовою прогнозування розвитку правової культури виступає дослідження не тільки цінностей, а й пошук шляхів, які долають протиріччя в законодавстві й правовій системі, забезпечують правовий розвиток особи. Все це впливає і на нашу правову культуру.

правовий нігілізм політичний юридичний

1.4 Правовий нігілізм

На певних етапах суспільного розвитку окремі категорії населення, що мають низький рівень правосвідомості і правової культури, негативно, неповажно ставляться до права, законів, правопорядку в цілому, проявляють зневагу до правових цінностей і традицій. У науці це явище отримало назву правового нігілізму.

Нігілізм (у перекладі з латині nihil -- ніщо) -- напрям суспільної думки, одна з форм світосприйняття і соціальної поведінки, виражає негативне ставлення суб'єкта до певних цінностей, поглядів, ідеалів. Найбільшого поширення отримує в XIX ст., головним чином у Західній Європі і в Росії, його основні ідеї пов'язують з П. Прудоном, Ф. Ніцше, М. Штірнером, М. Хайдеггером та ін. Нігілізм має багато проявів: може бути моральним, політичним, ідеологічним, релігійним, правовим, залежно від того, які цінності заперечуються, про яку сферу знань і соціальної практики йдеться; може проявлятися на ідеологічному рівні та у практичній діяльності, за характером дій суб'єктів може бути активним і стійким (постійним) або пасивним і випадковим (ситуативним) [20, 597].

Різновидом соціального нігілізму є правовий, який, з одного боку, можна розглядати як певний стан суспільства, а, з іншого -- як особисті переконання окремих осіб, що знаходять прояв у відповідних діях (особисті переконання можуть відрізнятися у осіб, яка належать до різних соціальних верств, вікових груп, здобули різну освіту і виховання).

Вперше нігілістичні ідеї стосовно права висунули конфуціоністи в Китаї, на думку яких суспільством необхідно керувати не за допомогою законів, а на підставі традиційних моральних переконань. У найбільш різкій формі правовий нігілізм знаходить прояв у поглядах анархістів, які стверджували, що негайна ліквідація права і держави є передумовою "звільнення особистості". Сутність сучасного правового нігілізму в загальному зневажливому ставленні до права, неповазі до законів, нормативного порядку в цілому.

Причинами появи правового нігілізму, на думку більшості дослідників, є кризовий стан суспільства. Економічна та політична нестабільність, зміна ідеології та духовних цінностей, поява нових прошарків населення, зловживання владою вищими посадовими особами держави, гальмування і не завершення реформ, і як наслідок -- юридичне невігластво, відставання, правова невихованість населення, відсутність правових знань, досвіду правової діяльності та відповідних навичок, неможливість формування чіткої життєвої позиції. Крім того, антиправові погляди і стереотипи є елементом, властивістю соціальної свідомості і національної психології, особливістю культури, традицій, способу життя. Йдеться про ігнорування суспільством права, його оцінку не як базової, фундаментальної категорії, а як другорядного явища в системі людських цінностей.

У теорії права виділяють такі основні форми виразу правового нігілізму: прагнення руйнування правової системи в цілому або її окремих елементів, умисне порушення чинних нормативно-правових актів; колізії законодавства; недотримання та невиконання норм права суб'єктами суспільних відносин; заміна законності політичною ідеологією чи доцільністю; порушення прав людини; заперечення правової системи, неповага до закону та правоохоронних органів, критичне ставлення до вимог виконання і дотримання норм права. Найбільш типовим проявом правового нігілізму є ігнорування окремих правових приписів [20, 601].

Подолання правового нігілізму потребує комплексних заходів зі стабілізації суспільства, серед яких економічні, ідеологічні, правові, а саме: вдосконалення чинного законодавства, підвищення рівня правової культури та правової свідомості громадян, зміцнення режиму законності в державі, підтримання на належному рівні правопорядку, застосування різних форм правового виховання та правової освіти населення, підвищення професійного рівня посадових осіб та державних службовців, зміцнення зв'язку юридичної науки і практики.

Правовий нігілізм вважається антиподом правової культури, свідчить про низький рівень останньої.

Розділ 2. Правова культура та правосвідомість: взаємозв'язок та взаємовплив

Правосвідомість характеризує здатність суспільства вивчати і знати право, його закономірності, а також розробити засоби щодо вдосконалення чинного законодавства. Однак, цим багатоманітна правова діяльність суспільства не вичерпується. Вона включає в себе також правотворчість, діяльність державних органів і посадових осіб щодо реалізації норм права в конкретних відносинах, процеси використання громадянами наданих їм прав і виконання ними обов'язків.

Правова діяльність суспільства і держави намагається створити такий режим, який би забезпечував кожній людині, організації, установі безперешкодну реалізацію їх прав і свобод і надійно гарантував від сваволі державних органів, посадових осіб та окремих громадян.

Правовий режим, який забезпечував би належний рівень законності, неухильну реалізацію прав і свобод людини, інших осіб, взаємну відповідальність держави й особи, охоплюється поняттям правової культури.

У суспільстві з високою правовою культурою створюються належні умови для реального виконання державою свого обов'язку забезпечувати гідний рівень життя і вільний розвиток людини, утверджувати право, демократію і справедливість. Оскільки в такому суспільстві правові конфлікти дістають відображення досить рідію, вони вирішуються цивілізованим шляхом у рамках чинного законодавства. Рівень правової культури характеризується ступенем досконалості всіх правових явищ.

Суспільство з високим рівнем правової культури відрізняється досконалим законодавством, позбавленим прогалин і протиріч, неясних правових принципів та норм, що закріплюють сваволю держави, її органів і посадових осіб. У такому суспільстві діючі норми права в повному обсязі відповідають суспільним відносинам і сприяють їх прогресивному розвитку. Застарілі норми та ті, що закріплюють сваволю держави, надають пріоритет одній частині населення за рахунок прав і свобод інших прошарків населення, свідчить про серйозні недоліки праводіяльності правотворчих органів.

Яке ж співвідношення правової культури та правосвідомості? Правова культура охоплює правосвідомість в єдності з формами її прояву. Правову культуру слід поєднувати з оцінкою рівня знання та розуміння права, розвиненістю поглядів, уявлень, переконань, настроїв щодо права, законності, практичною поведінкою суб'єктів. Тобто правова культура - це єдність правових знань, оцінок і поведінки. Рівень правової культури залежить від рівня правосвідомості, ступеня прогресу правосвідомості.

Правова культура суспільства є системою, що взаємопов'язана із зовнішніми щодо неї системами. Нема сумніву в тому, що функціонування правової культури суспільства забезпечується системою економічних відносин. Завдяки формуванню в людей правових знань, звичок, принципів утілюється в життя відображена функція правової культури, зміст якої змінюється залежно від того, на якому етапі розвитку перебуває суспільство. Натомість, оціночна функція правосвідомості викликає певний емоційний стан особистості до різних сторін та явищ правового життя на підставі правової практики.

Пізнавально-правоосвітня функція правової культури пов'язана із створенням правових і моральних гарантій таких загальнолюдських цінностей, як чесність і порядність, доброта й милосердя, моральний самоконтроль і совісність, людська гідність і воля вибору. Пізнавальна функція правосвідомості регулює інтелектуальну діяльність особистості, яка залежить від рівня розвитку правової культури.

Регулятивна функція правової культури забезпечує те, що основні юридичні вимоги перетворюються в щоденну поведінку людей. Про ступінь засвоєння норм права можна судити з поведінки громадян у різних правових ситуаціях. Регулятивна функція правосвідомості виступає саме регулятором поведінки людини відповідно до існуючої системи права суспільної правосвідомості. Поведінка людини є свідомим вольовим проявом, тим самим відрізняючись від інших дій, що мають, наприклад, інстинктивний або рефлекторний характер. Дія права неможлива без активної творчої ролі правосвідомості. Нарівні з такими елементами правового регулювання, як норми права, правовідносини, акти реалізації юридичних прав і обов'язків, неминуче функціонує правосвідомість на кожній стадії механізму правового регулювання. Тому ця функція дозволяє регулювати поводження людей у правовій сфері.

Правосоціалізаторська функція правової культури виражається у формуванні правових якостей і особистості. В особистості повинні бути стійкі правові переконання. Правові якості особи формуються завдяки правовиховній функції правсвідомості, і правове виховання містить у собі елементи регулятивної функції, бо процес творення права є ніщо інше, як об'єднання за допомогою правосвідомості і необхідності правового регулювання суспільних відносин. Кінцевою метою правотворення є регулювання поведінки людей [22, 133].

Праворегулятивна функція правової культури спрямована на забезпечення стійкого, налагодженого, динамічного та ефективного функціонування всіх елементів правової системи. Правова культура не тільки пов'язана з відображенням суспільного життя, але є активним чинником впливу на функціонування права в суспільстві. Нарівні з цим, нормативно-прогностична функція правосвідомості бере участь не тільки у творенні норм права, а й у визначенні необхідності регулювання тих чи інших соціальних процесів, суспільних відносин правом: визначенні кола прав і обов'язків учасників правовідносин, виборі способу правового регулювання та виступає ідейним джерелом права. Крім цього, функція правотворення правосвідомості як постійна, відносно самостійна сфера правостворюючої практики й активного прояву в цій сфері правосвідомості утворює саме норми права.

Ціннісно-нормативна функція правової культури охоплює різноманітні явища. Це відображення ставлення держави до можливих майбутніх вчинків, фактів, правил, яких необхідно дотримуватися. У разі ж недотримання передбачає наслідки можливих негативних явищ. Ідеологічна функція правосвідомості визначається тим, що предмети відображення правосвідомості - держава і право - це суспільні явища, в яких у концентрованій формі дістають вираження такі глибокі соціальні процеси, як суспільний поділ праці, взаємини особистості й суспільства. Крім цього, правосвідомість входить як найважливіша складова частина до системи регулювання безпосередньої поведінки людей у правовій сфері.

Прогнозування правового культурного розвитку передбачає науковий підхід. Прогностична функція правової культури одночасно охоплює правотворчість та реалізацію права, включає в себе аналіз тенденцій розвитку правової системи. Вплив правосвідомості на соціально-правову дійсність не обмежується тим, що вона, досягаючи відомого ступеня узагальненості, виступає як ідейне джерело норм права та виконує функцію моделювання. Результат дії функції правового моделювання - це формування певних моделей (право) поведінки, що оцінюються правосвідомістю, як належні, соціально-необхідні для успішного розвитку суспільних відносин у державі.

Окремо виступає комунікативна функція правової культури, за допомогою якої правове спілкування можливо оцінювати як явище правової культури, що сприяє правовому розвиткові особистості.

Отже, формування правової культури - складний та довготривалий процес, в якому мають значення і правові знання, і правовий досвід, і реальна практика юридичної діяльності, і, без сумніву, вся правова реальність. Правова культура не може бути самостійним елементом суспільного життя, складовою частиною загальної структури правосвідомості, не може функціонувати окремо від правосвідомості всього суспільства та індивідів. Крім цього, правова культура не може виступати джерелом правосвідомості. Ці дві категорії неподільні між собою, їх функціонування в суспільстві зумовлене взаємовпливом та взаємозалежністю. Тому недоцільно виокремлювати правову культуру із середовища правосвідомості та навпаки.

Правосвідомість, як частина єдиної системи суспільної свідомості, підкоряється загальним для всіх форм закономірностям будови внутрішньої структури, однак, крім цього, володіє рядом специфічних, тільки її властивих закономірностей.

Правосвідомість, як і всі форми свідомості, має складну соціальну структуру: індивідів, груп та всього суспільства в цілому.

Розбіжності за умовами формування полягають у тому, що правосвідомість особи опосередкована саме суспільною та груповою правосвідомістю, з яких людина робить свої уявлення про права та обов'язки, поняття про правомірність і т.д. При цьому становлення індивідуальної правосвідомості проходить у конкретних умовах існування цієї особи.

Суспільне буття як предмет відображення та об'єкт впливу суспільної та індивідуальної правосвідомості - це переплетення та взаємодія різноманітних суспільних відносин. Сукупність цих відносин дістає своє відображення лише у суспільній правосвідомості. Однак, останнє відображає лише загальне, що відповідає інтересам усього народу в цілому, а не окремих його представників. Щодо індивідуальної та групової правосвідомості, то в них відображаються окремі сторони суспільного буття, ті суспільні відносини, які входять до сфери особистого буття. Суспільна правосвідомість, як результат розумової діяльності всього народу, включається в індивідуальну та групову правову свідомість лише частково. Тому зміст індивідуальної та групової правосвідомості, у порівнянні із суспільною правосвідомістю, за обсягом обмежений. Суттєво різними є обсяг та глибина правових знань, які містяться в індивідуальній, груповій та суспільній правосвідомості [22, 134].

У процесі дослідження правосвідомості слід виокремити вчинки людей у двох формах: дії, що вже вчинені, та дії, що заплановано реалізувати.

Дії та вчинки особистості щодо вимог норм права у конкретній ситуації, як відомо, поділяють на правомірні та неправомірні. Однак, для визначення характеру та змісту правосвідомості цього не досить. Неправомірну поведінку треба поділяти ще на випадкову та внутрішньозумовлену. Під випадковою поведінкою розуміють таку поведінку особистості, коли ставлення до правових явищ та норм права загалом має позитивний характер, однак нарівні з цим особа допускає окремі правопорушення через незнання закону або оманливе ставлення до вимог норми права.

Під внутрішньозумовленою поведінкою слід розуміти таку поведінку особистості, коли вона при скоєнні правопорушення усвідомлює характер неправомірних діянь.

Правомірну поведінку ж слід поділяти на законослухняну, об'єктивно-правомірну та ситуаційно-правомірну.

При законослухняній поведінці особистості її бажання, інтереси та цілі входять у розбіжність із зафіксованими в праві бажаннями, інтересами та цілями суспільства, однак особистість свідомо підкоряє свою поведінку інтересам суспільства.

Під об'єктивно-правомірною поведінкою слід розуміти таку поведінку, коли загальна поведінка особистості, її бажання, цілі та засоби їх досягнення збігаються із зафіксованими у правових нормах правилами поведінки, загальними цілями та допустимими засобами їх досягнення через свої внутрішні переконання.

Під ситуаційно-правомірною поведінкою слід розуміти таку поведінку, коли бажання особистості, цілі та засоби їх досягнення формально збігаються у конкретній життєвій ситуації із змістом норм права та засобами допустимого досягнення суспільних цілей, а не через внутрішнє переконання особистості.

Такий поділ правомірної та неправомірної поведінки важливий при розгляді змісту правосвідомості та створення характеристики ставлення особистості до правової системи, впливу на правову культуру.

Правомірна поведінка не завжди є результатом вільного волевиявлення особистості. Однакова за зовнішнім проявом правомірна поведінка може залежати від різноманітних інтересів, мотивів та цілей. Між правовими поглядами особистості, її потенціальним відношенням до вимог норм права та практичною поведінкою можуть бути розбіжності. Тому для виявлення справжнього ставлення особистості до правомірної поведінки слід виявити ті мотиви, які покладаються в основу такої поведінки. Мотив -- найважливіший елемент суб'єктивної сторони діяльності особистості у правовій сфері. Тільки з урахуванням характеру мотиву, яким керується особа у своїй діяльності, можливо зрозуміти справжній характер правомірної поведінки та характер правосвідомості.

На нашу думку, правова культура є видом зовнішньої правової форми, яка забезпечує зв'язок права з неправовими явищами. Правова культура демонструє, що право не може існувати само по собі, воно постійно взаємодіє з чимось неправовим. Виходячи з викладеного вище, слід зробити висновок, що через правосвідомість відбувається пізнання навколишнього середовища. Крім цього, формується система знань, розуміння та усвідомлення права та його вимог, ставлення до права в цілому, вироблення напряму та характеру поведінки у сфері права.

Глибина внутрішнього переконання полягає у потребі дотримання вимог норм права, а ступінь усвідомлення принципів та ідей створюють зміст аспекту переконання. Оціночний аспект правосвідомості характеризується ставленням суб'єкта до правових явищ. Ступінь та спрямованість соціально-правової активності характеризується вольовим аспектом правосвідомості. Правова активність виступає, з одного боку, як сфера формування правосвідомості, ставлення до правової діяльності, а з іншого - є формою прояву правосвідомості, тобто містить у собі його характеристику. Вольовий та оціночний аспекти правосвідомості дають уявлення про ступінь оволодіння основними принципами права та наявності переконання в необхідності дотримання законів. Зміст та характер ставлення до права залежить від рівня правової культури та виражається характером поведінки у сфері дії права. Характер ставлення до вимог конкретних норм проявляється у вчинках, які свідчать про знання призначення конкретних норм права. Рівень цих знань залежить від рівня розвитку та досконалості всієї системи нормативно-правових актів, у яких відображена вся соціально-правова ситуація держави. На підставі цих правових актів можливо судити про рівень розвитку правової культури всього суспільства, оскільки у правових актах відображається атмосфера, що панує в тому чи іншому суспільному ладі, суспільних відносинах. Наявність єдності, тісного взаємозв'язку, що існує між правосвідомістю та правовою культурою, свідчить про неможливість відокремлення правосвідомості від правової культури. Правосвідомість суспільства, окремих груп, індивідів та правова культура органічно пов'язані між собою та правом як соціальним цілісним інститутом, із його виникненням, функціонуванням та розвитком, правотворчістю та правозастосуванням, іншими сторонами правового буття суспільства. Рівень правової культури суспільства прямо пов'язаний з наявністю в суспільстві належних умов для розвитку правової науки, наукових юридичних установ, здатних здійснювати творчий, об'єктивний аналіз права і його закономірностей. На основі наукових досліджень учені-юристи готують і вносять до компетентних органів науково обгрунтовані рекомендації щодо вдосконалення законодавства, в діяльності законодавчої і виконавчої влади, інших органів держави, зміцнення в суспільстві законності і правопорядку. Діяльність наукових юридичних установ має здійснюватися вільно і незалежно від ідеологічних постанов державних органів та політичних партій.