Характер жінки за часів короля Георга III у романі Джейн Остін "Аргументи розуму"

Так як Томас Фаул залишив заповіт перед тим, як йти в плавання, Касандра успадкувала тисячу фунтів, що було абиякою сумою для тих часів, і давало деяку самостійність. З тих пір, як її нареченого не стало, весь світ для Касандри зійшовся на молодшій та коханій сестрі, для якої вона була одночасно і матір'ю, і кращою подругою.

1797 рік став вирішальним також для Генрі і Джеймса Остінів та їх Елізи де Феїд, яку вони обидва кохали. В 1796 році Джеймс ще раз спробував зробити пропозицію своїй неприборканій кузині, яка дуже любила повторювати, що до кохання в неї виробився імунітет. Це була б добра партія і вся родина схвалила би цей поворот подій. Це дало б можливість об'єднати її статок та його прибуток, що дозволило б молодій родині безбідно існувати. Джеймс часто приїздив до пасторату, писав Елізі вірші та засипав компліментами. Жінці, звісно, подобалося бути об'єктом настільки палкої уваги, але коли Джеймс освідчився їй вона взяла час на роздуми та поїхала до Лондона. Наприкінці вона все ж таки відмовила кузену. Джеймс добре розумів, що йому треба знайти собі дружину і добру мати для свої дочки. Незабаром, на початку 1797 року, він одружився на дочці старих друзів сім'ї Остінів, Мері Лойд з Ітборга. Місіс Остін писала Мері з цього приводу: «Якщо б вибір належав мені, ти, моя мила Мері, була б саме тою, яку я б вибрала в якості жінки для Джеймса, матері для Анни та дочки для мене. Я впевнена, що ти зміцниш щастя кожного з нас трьох».

Обличчя дівчини було зображене віспою, і тому вона дуже ревнувала свого чоловіка до красуні Елізи. Джейн відмічала, що на її думку Мері дуже контролює життя її брата, але все ж таки, скоріш за все, їх шлюб був щасливим. Згодом Джеймс погодився зовсім не запрошувати Елізу в їх будинок. Згідно сімейним згадкам, Мері Остін до кінця життя (вона пережила свого чоловіка на багато років) продовжувала дуже негативно відзиватися про Елізу де Феїд. Її суперниця навпроти дуже тепло відзивалася про жінку свого кузена, вважаючи, що вона «хоча і не заможна і не красива, але вельми розсудлива та добросердна».

В червні 1797 року Еліза, за порадою адвоката, звернулася в довірчий фонд від опіки попечителів (одним із членів якого був її дядько, містер Остін) з проханням звільнити гроші, які поклав в фонд для неї її хрещений Уорен Гастінгс. Це прохання було задоволено і шість місяців потому вона все ж таки вийшла заміж за Генрі Остіна. Містер Остін був настільки задоволений цим шлюбом, що відіслав молодим сорок фунтів (досить значна сума за тими часами) у якості весільного подарунку.

Отже, в 1797 році Генрі та Джеймс щасливо влаштували своє особисте життя, а Касандра повністю залишила свої спроби на влаштування свого. Про Джейн цього не можна було сказати. У 1797 році місіс Лефрой, можливо намагаючись загладити свою та родинну провину перед своєю доброю подругою, запросила до Еша преподобного Семвела Блеквела, члена коледжу Емануель з Кембріджу. На той час Джейн як раз працювала над «Першими враженнями». Молодий священик шукав собі жінку, тому, що незабаром планував залишити членство у коледжі та за рекомендацією цього закладу отримати якийсь прибутковий прихід.

Згідно з лаконічних листів Джейн, можна зрозуміти, що преподобний Блеквел досить недвозначно та наполегливо говорив про свої матримоніальні наміри. Але письменниць він зовсім не вразив. І Остіни (а, скоріше за все, місіс Остін), і Лефрої ретельно планували можливості для їх зустрічей та бесід. На Різдво 1798 року Лефрої знову запросили преподобного до себе, але він так і не приїхав. Як пояснювала с похмурим сарказмом в своїх листах Касандрі Джейн: «скоріше за все, наша байдужість скоро зробиться взаємною, якщо тільки його інтерес до мене, породжений тим, що спочатку він ніщо про мене не знав, не посилиться від того, що тепер він не буде зі мною бачитися. Місіс Лефрой ніяк не прокоментувала цей лист, та і не сказала про нього нічого, що стосувалося б мене. Можливо, вона вважає, що і так наговорила вже достатньо».

Ці незграбні та наполегливі спроби залицянь, проте, не пройшли для письменниці без користі. Пізніше в «Перших враженнях» («Гордості та упередженні») з'явиться такий персонаж, як містер Колінз, священик, який приїхав до родини Бенетів, щоб обрати одну з дочок собі у дружини. Він - безцеремонний та занадто самовпевнений. Крім того, містер Колінз дуже пишається знайомствами з заможними людьми та підлещується до них. Саме так бачила Семвела Блеквела Джейн Остін.

В «Перших враженнях» знайшов місце також і сбірний образ матері письменниці - місіс Остін та місіс Лефрой, жінок, які дуже стурбовані влаштуванням заміжжя своїх близьких. Місіс Бенет дуже метушлива, та, в деякому сенсі, недалека. Містер Колінз з його «зв'язками» здається їй ідеальним наречений для іі дочки. Вона постійно (навіть наперекір усім існуючим правилам пристойності) влаштовує «випадкові» ситуації, в яких її Еліза залишається на самоті з містером Колінзом.

Незважаючи на такий неприхильний опис свого колишнього залицяльника, Джейн не тримала на нього зла і в 181 році, коли містер Блеквел вирішив оженитися, вона відгукнулася про нього (хоча і не без іронії) як про «зразок довершеності, настільки галасливої досконалості у плоті, про яку я завжди згадую з повагою»; і висловила надію, що жінка його буде «мовчазною і достатньо неосвіченою», - хоча тут же ввічливо додала «але, зрозуміло, кмітливою та бажаючою вчитися».

Джейн була дуже гордою і часто відчувала, що нею не дуже цікавляться. Описуючи бал, на якому вона була в січні 1799 року, вона пише Касандрі: «Не думаю, що користувалася особою популярністю: кавалери схильні були запрошувати мене тільки якщо в них не залишалося іншого вибору… Був там один джентльмен, офіцер Чеширського полку, вельми красивий молодий чоловік, якому, як мені казали, дуже хотілося бути мені представленим, але оскільки, мабудь, хотілося не настільки сильно, щоб щось для цього зробити, в нас так нічого і не вийшло». Цілком можливо, що Джейн через свою надмірну для дівчини того часу освіченість, здавалася дещо понурою та нудною. Її племінниця Фані багато років після смерті письменниці написала в спогадах, що в товаристві Джейн Остін виглядала бідною родичкою, яка відрізнялася браком витонченості.

Згодом і письменниця розпрощалася з надіями на особисте щастя. Вони з сестрою чудово спілкувалися з знайомими їх братів, але їх відносини ніколи не заходили далі дружніх. Їх племінниця Анна розповідала: «Я пам'ятаю часті візити моїх тіток: як вони йшли у вітряну погоду п сльотавій погоді, що вела зі Стівентона у Дін, в паттенах, які в ті роки в холодну пору носили навіть леді. Я також пам'ятаю їх капелюшки; і хоча вони були практично однакові і не відрізнялись ні кольором, ні розміром, ні матеріалом, мені приносило задоволення гадати, яка з них якій тітоньці належить, і я завжди вгадувала правильно».

Особливо в часи георгіанської Англії цей факт значив, що жінки байдужі до бажання хоча б якось відрізнятися та мати свій власний стиль. Якщо сестри не були разом, вони постійно обмінювалися листами: «Дядько дивується, що я так часто отримую від тебе листи» пише Джейн Касандрі з Бату у 1799 році. У 1803 році Джейн Остін продала рукопис «Леді С'юзен» видавцю за 10 фунтів. Але роман не був опублікований та залишився в його архіві. Тільки через рік після смерті письменниці твір був перепроданий за ту ж саму суму, за яку і був куплений.

В січні 1805 року помер містер Остін. Після його смерті родина повинна була залишити свій дім. Едвард запропонував деякий час пожити у нього. Джейн попросили наглядати за його дітьми, але вона почувала себе дуже обмежено в цій ситуації. Вона припинила писати. Згодом родина знайшла невеличкий дім у Стівентоні, декілька менше за їх колишній будинок, але такий же затишний. Джейн знову почала творити. Критики звуть період з 1809 року до кінця її життя найбільш продуктивним у її творчості. «Перші враження» («Гордість та упередження») опубліковані у 1813 році, «Менсфілд - парк» у 1814, а «Емма» у 1815 році. З початку 1816 року Джейн захворіла. Хворобу супроводжувалася схудненням, загальним виснаженням та виснажливими болями, що дозволило запідозрити хворобу Адісона. До 1817 року письменниця почувала себе зовсім погано. Вона дуже швидко втомлювалася, часто страждала від запаморочень, почерк став тремтячим. Джейн почала працювати над новим романом під назвою «Сендінтон. Вона поїхала лікуватися до Вінчестера, де і померла 18 липня 1817 року. Касандра була поруч з нею до самого кінця.

Після її смерті родина зберігала всі її чернетки. Ці три товстих тома, переплетені вручну стали основою для повної збірки її творів, яка була опублікована рівно через сто років. Більшість листів, з яких біографи могли дослідити її життя, була знищена Касандрою.

1.2 Історія написання роману «Аргументи розуму»

остін роман жіночий образ

«Аргументи розуму» - останній роман, який Джейн Остін закінчила перед своєю смертю. Спочатку книга називалася «Еліоти», і лише після смерті письменниці назва була змінена на «Аргументи розуму». Вона почала працювати над ним у 1815 році та закінчила редагування останніх глав 18 липня 1816 року. Хоча Джейн Остін як і раніше обрала тему, в якій добре орієнтувалася - життя в передмісті, в творі були обрані дещо інше емоціональне забарвлення та інтонація, з якою ведеться оповідання. Не виходячи за рамки «особистого життя» та сімейних конфліктів, письменниця, як і в «Менсфілд - парку», показує типове в зображуваних звичаях та їх історичну обумовленість, досягаючи при цьому небувалої раніше реалістичної майстерності. Саме в цьому романі Джейн Остін найбільш явно використовує сатиру, яка нещадно б'є по пихатості, самовпевненості та снобізму англійської знаті на початку XIX сторіччя. Огиду та зневагу викликають безглузді претензії, ні на чому не заснована пихатість представників англійської знаті, які готові схилятися перед минулим, що давно віджило, не помічаючи нової епохи.

Не можна не помітити, що «Аргументам розуму» властиві деякі жорсткі нотки, які свідчать про те, що письменницю більше не тішить те, що тішило раніше. Джейн Остін випробує нові прийоми зображення своїх персонажів. Тепер, малюючи характери, вона менше довіряється діалогу в користь роздумів та внутрішнього монологу. Також вона починає більш детально описувати зовнішність своїх персонажів, виражаючи через неї характер та душевний стан. Лаконізм поступається місцем психологічним подробицям [13 - c. 45].

«Аргументи розуму» - єдина книга у спадщині Джейн Остін, де вона змінивши своїй звичній манері оповідання про «щасливе майбутнє» своїх героїв не жмакає кінцівку. Роман закінчується повноцінною главою, де письменниця дозволяє своїм персонажам повністю розкрити свої почуття. Але і це далося їй дуже складно. Перша кінцівка роману була зовсім іншою, більш наближеною до звичайного стилю письменниці. Але після тривалих вагань Джейн Остін переписала її, показавши, що і про цю сторону життя вона може писати зі всією серйозністю та обізнаністю. Племінник письменниці відзначав у своїх спогадах: «Книга була закінчена до кінця липня. Але поєднання героїв проходила інакше, ніж у кінцевому варіанті, - в домі адмірала Крофта. Такого роду розв'язка була тітоньці Джейн не до смаку. Вона вважала її банальною та млявою. Це її дуже пригнічувало - до того ж здоров'я її значно погіршилося. Одного разу ввечорі в неї був особливо поганий настрій, і в такому стані духа вона пішла спати. Але хандра була зовсім не в характері тітоньки. Наступного ранку вона прокинулася бадьорою, повною надій та планів. До неї повернулася впевненість у власних силах. Тоді вона відклала вбік частину, яка їй так не подобалася і написала дві зовсім нових.

Внаслідок всіх змін у книзі з'явилася сцена, яка описує приїзд Мазгроувів у Бат, наповнена людьми, галаслива сцена в готелі «Білий олень», чарівна розмова між капітаном та Енн Еліот, який підслуховує капітан Уентуорт і завдяки якому люблячі нарешті з'ясовують почуття один одного [39 - c. 111]. Десята та одинадцята глава «Аргументів розуму» - останнє, що тітонька створила перед смертю, її останній подарунок читачам, про яких вона дуже піклувалася. Переконаний, що і серед письменників, і серед її шанувальників могли б знайтись такі, яким би дуже подобалася і колишня глава. І все ж порівняння в користь «переробки». В останніх, наново написаних главах якось по особливому ясно висвічуються характери деяких персонажів - хлоп'яцтво Чарльза Мазгроува, непоборний егоїзм його дружини. Відкинута глава збереглася в рукописному виді. В ній, звичайно ж, не можна відчути впевнену руку автора…».

Деякі критики приписують меланхолійність з якою ведеться оповідання в «Аргументах розуму» хворобі, яка на час написання роману повільно вбивала письменницю. Хвороба Адісона - рідкісне ендокринне захворювання, в результаті якого надниркові залози втрачають здатність виробляти достатню кількість гормонів, насамперед кортізолу. Цей патологічний стан був вперше описаний британським терапевтом Томасом Адісоном в його публікації від 1855 року, озаглавленої «Конституційні та місцеві наслідки кори надниркових залоз». До симптомів відносять хронічну втому, м'язову слабкість, втрату ваги та апетиту, депресія, тремор. Саме від цих симптомів страждала Джейн Остін. Її останні рукописи були написані олівцем тому, що вона вже не мала достатньо сили, щоб тримати руках перо.

Відкинута глава була вперше опублікована в виданні 1817 року, яке супроводжували «Згадки» Джеймса Едварда. З нього і було взяте приведене вище висловлювання. Але в його словах все ж таки є деякі неточності. Чверть відкинутої глави майже дослівно була відтворена в одинадцятій главі, а початкова одинадцята глава стала дванадцятою, в яку були внесені доволі значні зміни. Вся робота по переробці тривала з 18 липня по 6 серпня.

Переробка закінчення роману було важливою подією в долі Джейн Остін. Перероблені глави показують, що письменниця випробовувала більш драматичне зображення подій в порівнянні з колишніми книгами. Її герої вперше впізнають про свої почуття не прямо, а опосередковано, з випадково підслуханої розмови. Тому є ще одна причина. Звичайно Джейн Остін вважала за краще писати про те, що вона знала з власного досвіду. Але про родинне щастя вона особисто не знала нічого. Тому навіть кінцівка «Аргументів розуму» декілька зіжмакана, коли справа доходить до цієї сторони життя, навіть незважаючи на загальну закінченість роману.

В листуванні Джейн та Касандри можна знайти деякі примітки про задум «Аргументів розуму». В листі від грудня 1808 року письменниця пише: «У кожного є можливість випробувати щастя - у всякому разі хоча б одного разу у житті - і вийти заміж за коханого». Ця фраза звучить дуже автобіографічно. Її щастю з Томасом Лефроєм, якого вона, за деякими свідоцтвами, кохала все життя, завадили саме аргументи розуму. До того ж, є підозри, що письменниця все ж таки була заручена ще один раз - з братом відомого англійського поета Вільяма Вордсворта, який загинув під час корабельної аварії. Можливо, саме після цього письменниця вирішила одягнути чепець. Нареченого Касандри також не стало в морі. За браком доказів ми не можемо зараз цілком достеменно сказати яку саме історію письменниця взяла як джерело для своєї книги, але є очевидним, що вони залишили свій відбиток як на житті Джейн Остін, так і на її творчості. Як і в попередніх книгах, письменниця писала про ті типи людей, про які вона знала найбільше за все. Наприклад, капітан Харвіл дуже схожий на Френка, якому дуже притаманне було вміння майструвати та хазяйновитість.

Враження від місць, які відвідувала головна героїня письменниця дуже схожі на її власні. Вона відвідала Лайм у 1804 році і місце їй дуже сподобалося. Будиночок Харвілів в Лаймі нагадує будинок місіс Дін, в якому зупинялися Остіни під час перебування там. Добре відомо, що письменниця завжди називала своїх персонажів вигаданими іменами та прізвищами. Але в «Аргументах розуму» вона все ж таки використала прізвища деяких її близьких знайомих. Наприклад, Уентуорт - фамілія одного з далеких родичів письменниці.

Критика зустріла роман більше, ніж байдуже. Але «Британський критик» помітив, що «її романи мають дивовижну, закінчену довершеність, яку важко перевершити». До речі, цей журнал був першим друкованим виданням, який назвав справжнє ім'я письменниці. Але неназваний рецензент дорікає письменницю за відсутність уяви. Тут же він пише, що вірність життю робить її героїв справжніми. Також він відмічає особливий дар спостереження письменниці[29].

Рецензія в журналі «Блеквуд мегезін» від 18 травня 1818 року написана в такому ж самому тоні. «Нортенгерське абатство» назване «живим та веселим романом», а «Аргументи розуму» - «патетичною книгою». Загальним висновком статті є те, в романі «нема жодного сюжету». Після подібних рецензій в достатньо серйозних виданнях, склалася традиція сприйняття творів Джейн Остін як нудних та повсякденних. Ситуація змінилася лише після кінця XIX сторіччя, коли Джон Льюіс та Джордж Еліот відкрили для себе творчість письменниці, захоплені силою її реалізму, глибоким знанням людських характерів, психології та даром комічного, яке придавало романам Джейн Остін особливу чарівність.

Коли в літературі почав розвиватися критичний реалізм, твори Джейн Остін почали набирати популярність. Згодом такі видатні представники течії, як Річард Олдінгтон, Сомерсет Моем, Джон Бойнтон Прістлі, Вірджинія Вульф, Енгус Уілсон, Мюріел Спаркс та багато інших стали називати її своєю вчителькою та натхненницею. Зараз же письменниця входить до числа класичних авторів, її книги вивчаються в університетах, а по всьому світу відкриваються клуби, присвячені її творчості.

2. Авторський тип жінки на прикладі твору «Аргументи розуму»

2.1 Характеристика жіночих персонажів у романі Джейн Остін «Аргументи розуму»

Що георгіанська Англія пропонувала жінці? Жінка з нижчих станів могла вийти заміж за сусідського сина, або в очікуванні нареченого піти працювати на ферму чи вчитися в місті на швачку, вишивальницю, модистку, продавщицю[18]. Це не були найбільш легкі шляхи заробити на шматок хліба, до того ж молода жінка легко могла стати здобиччю будь - якого чоловіка, який нею зацікавився, але для дівчат частіше такий тип життя здавався привабливим - далеко від батьків, в компанії подруг. Зароблені гроші, нехай навіть самі мізерні, давали деяку самостійність.

Коли така дівчина нарешті все ж виходила заміж, вона знала, що в разі чого зможе внести свій вклад до родинного бюджету, і тому вже не так лякалася чоловіка. Дочка священика або небагатого чиновника могла здобути освіту і піти працювати гувернанткою або вчителькою. Звичайно, не багато гувернанток отримували головний приз: руку та серце господаря маєтку, частіше на їх долю діставалися лише докори та знущання, як з боку господарів та господарських дітей, так і з боку прислуги, що бачила в освіченій гувернантці «вискочку» та «кривляку» [35 - c. 92].

Але вчителька в пансіоні могла дозволити собі деяку самостійність, і, якщо вона наважувалася запропонувати свої послуги на континенті, мала можливість побачити світ. Дівчині з дворянської родини, як правило, не погрожували голод та злидні, її статус захищав її від образ і зазіхань з боку чоловіків, проте у неї також були свої проблеми. Вона залишалася вічною утриманкою. Років до 20 - 25 (але все ж таки браки в такому віці вважалися пізніми для жінки) вона знаходилася на утриманні у батьків, але успадкувати їх гроші вона не мала права - у XVIII сторіччі весь спадок зазвичай діставався братам. Єдиним способом отримати матеріальне забезпечення було заміжжя. Проте, вийти заміж вдавалося приблизно 30% дворянок [15 - c. 211]. Решта залишалася старими дівами і змушені були залежати від доброї волі законних спадкоємців своїх батьків - братів. Причиною такого низького проценту одружених жінок було те, що для вдалого заміжжя потрібен був посаг, а дрібні не титуловані дворяни далеко не завжди могли дати своїм дочкам посаг, якого було б достатньо, щоб спокусити самотнього чоловіка зі статком, і, до речі, виховання, достатнього для того, щоб юна дівчина, до знемоги заклопотана своїм майбутнім, не виставила себе посміховиськом. Манери провінціалки могли відлякати розбірливих залицяльників. Залишалася надія на Велику Любов, яка вище усіляких забобонів і меркантильних міркувань.

Під впливом історичних, політичних, суспільних і культурних змін за кожним індивідом у певному соціумі закріплюється гендерна роль чоловіка чи жінки [28 - c. 312]. На їх основі створюються деякі узагальнені уявлення про особливості поведінки чоловіків і жінок, про очікувані від них реакції та дії, про прийнятні тільки для певного полу види діяльності - інакше кажучи, у суспільній свідомості формуються гендерні стереотипи.

Статеві відмінності особливо помітні в комунікативній поведінці людини. Мова жінок суттєво відрізняється від чоловічої на всіх рівнях. Вони частіше використовують ввічливі форми, звертання, рідше вдаються до перебивань і намагаються уникнути непристойної лексики. Встановлено також, що жінки частіше вживають прикметники і прислівники, які виражають загальну позитивну оцінку, модальні слова та дієслова, підсилювальні частки, вигуки, епітети, метафори, фразеологізми, і їх мовлення вважається більш граматично правильним у порівнянні з мовленням чоловіків [37 - c. 86].

«Аргументи розуму» - найостанніший та найбільш неоднозначний роман в творчості письменниці. Головна героїня, Енн Еліот, на відміну від героїнь, про котрих Джейн Остін писала раніше - вже не молода в загальноприйнятому сенсі того часу, не має яскравої зовнішності, яка була потрібна для досягнення мети, яку ставили перед собою всі незаміжні жінки тієї епохи - знайти собі чоловіка зі статком: «A few years before, Anne Elliot had been a very pretty girl, but her bloom had vanished early; and as even in its height, her father had found little to admire in her, (so totally different were her delicate features and mild dark eyes from his own); there could be nothing in them, now that she was faded and thin, to excite his esteem. He had never indulged much hope, he had now none, of ever reading her name in any other page of his favorite work» [16 - c. 9].

Вона є прототипом жінки нового часу, яка щиро насолоджується красою навколишнього світу, природи, вивчає природу людей, спостерігає. І саме тому батько та сестра ні в що її не ставлять - вона занадто інша: «so totally different were her delicate features and mild dark eyes from his own». Але наскільки вона була не схожа на батька, настільки її характер та зовнішність були успадковані від матері.

Ось що говорить з цього приводу леді Рассел, добра подруга родини та найкраща подруга покійної леді Еліот: «To Lady Russell, indeed, she was a most dear and highly valued god-daughter, favourite, and friend. Lady Russell loved them all; but it was only in Anne that she could fancy the mother to revive again». Хоча Джейн Остін і відзивається про неї як про «занадто ідеальну» в своєму листі до Касандри, в образі Енн простежується багато рис самої письменниці.

Можна навіть сказати, що це найбільш автобіографічний персонаж з усіх, які колись були присутні в її романах. Дуже важливою для сюжету та самої письменниці звучить фраза: «She had been forced into prudence in her youth, she learned romance as she grew older - the natural sequel of an unnatural beginning». З часом Енн вчиться робити власні висновки та відповідати за свій вибір: «But Anne, at seven-and-twenty, thought very differently from what she had been made to think at nineteen. She did not blame Lady Russell, she did not blame herself for having been guided by her; but she felt that were any young person, in similar circumstances, to apply to her for counsel, they would never receive any of such certain immediate wretchedness, such uncertain future good». Характер Енн поступово розкривається на протязі всього роману.

На початку вона постає перед нами декілька невпевненою та покірною своїй долі жінкою, яка вже ні на що не має надії (її внутрішній стан відображається і на її зовнішності). Але коли вона дізнається, що чоловік, з яким її розлучили в юнацтві повертається, щоб знайти собі дружину, Енн ніби розквітає. Вона не сподівається, що капітан Уентуорт зверне на неї увагу, і тільки усвідомлення того, що вони тепер чужі люди робить її нещасною. Вісім років минуло з їх останньої зустріч, але ті почуття, які, здавалося, їй вдалося сховати від самої себе, знову дають про себе знати: «With all her reasoning, she found, that to retentive feelings eight years may be little more than nothing». Енн тверезо ставиться до своїх шансів на щастя, але не нехтує своєю особистою думкою.

Після того, як в неї закохується містер Еліот (її кузен), який за всіма законами повинен успадкувати все після смерті містера Еліота (тільки якщо одна з дочок не народить спадкоємця чоловічої статі), вона все рівно, пам'ятаючи помилки юнацтва, не жертвує собою та своєю долею заради родини. Вона вважає за краще залишитися самотньою, ніж бути з не коханим чоловіком. Лише випадок дозволяє закоханим поєднатися. Капітан Уентуорт підслуховує розмову Енн, в якій вона зізнається в своїй байдужості до містера Еліота і здійснює відчайдушну спробу освідчитися їй. Тут знаходить відображення поширеність листування, як засобу спілкування. Але навіть в цьому існували деякі правила.

Наприклад, за часів Джейн Остін листування між неодруженими молодими людьми вважалося чимось зовсім не допустимим. В тому, що капітан Уентуорт наважився написати листа, а Енн - прийняла та прочитала його письменниця виражає відвертий бунт проти усталених звичаїв та суспільства: «I can listen no longer in silence. I must speak to you by such means as are within my reach» - починає капітан Уентуорт свого листа. Особисте щастя для них важливіше етикету: «When any two Young People take it into their heads to marry, they are pretty sure by perseverance to carry their point-be they ever so poor, or ever so imprudent, or ever so little likely to be necessary to each other's ultimate comfort».

Її сестра Елізабет - цілковита їй протилежність. На момент смерті матері вона: «Elizabeth had succeeded, at sixteen, to all that was possible, of her mother's rights and consequence; and being very handsome, and very like himself, her influence had always been great, and they had gone on together most happily». На момент подій роману їй вже двадцять дев'ять, вона досі незаміжня та керує домом Еліотів. На відміну від Енн, зберегла свою красу, яка разом з походженням здається їй найголовнішою характеристикою людини. Цим пояснюється її байдуже ставлення до сестри. Найбільш її характер виявляється в ситуації, коли її родина потрапила в скрутне фінансове становище.

Після недовгих роздумів, ось що вона вирішила: «She finally proposed these two branches of economy, to cut off some unnecessary charities, and to refrain from new furnishing the drawing-room; to which expedients she afterwards added the happy thought of their taking no present down to Anne, as had been the usual yearly custom». В «Аргументах розуму» Елізабет Еліот та її бітько - приклад того типу, який згодом почнуть звати снобами - людьми, поведінка яких претендує на елітарність. Полягає в захопленні всім елітарним та першокласним, починаючи з витворів мистецтва і закінчуючи одягом. Іншими словами тим, що повинно було, на їх думку, характеризувати людину інтелектуальну, освічену та заможну.

Для Елізабет має першорядну важливість факт, що вона належить до еліти. Коли родина Еліотів переїжджає до Бату, вона знаходиться в щирому захваті від того, що всі шукають знайомства з ними. Про це вона відзивається дуже гордовито: «They had the pleasure of assuring her that Bath more than answered their expectations in every respect. Their house was undoubtedly the best in Camden-place; their drawing-rooms had many decided advantages over all the others which they had either seen or heard of, and the superiority was not less in the style of the fitting-up, or the taste of the furniture. Their acquaintance was exceedingly sought after. Everybody was wanting to visit them. They had drawn back from many introductions, and still were perpetually having cards left by people of whom they knew nothing». Елізабет вважає, що всі повинні поважати родину з таким походженням, як у них.

«Голос розуму» Енн, леді Рассел, вдовиця. Після смерті своєї подруги вона замінила мати для Енн, але іноді її судження, як пише авторка, більше відрізняються розважливістю, ніж поспішністю. До того ж вона, як і майже вся родина Еліотів, відчуває слабкість до походження та титулів. На її думку, людина, яка має титул більш гідна співчуття та участі, ніж звичайна: «Lady Russell was most anxiously zealous on the subject, and gave it much serious consideration. She was a woman rather of sound than of quick abilities, whose difficulties in coming to any decision in this instance were great, from the opposition of two leading principles.

She was of strict integrity herself, with a delicate sense of honour; but she was as desirous of saving Sir Walter's feelings, as solicitous for the credit of the family, as aristocratic in her ideas of what was due to them, as anybody of sense and honesty could well be. She was a benevolent, charitable, good woman, and capable of strong attachments, most correct in her conduct, strict in her notions of decorum, and with manners that were held a standard of good-breeding. She had a cultivated mind, and was, generally speaking, rational and consistent; but she had prejudices on the side of ancestry; she had a value for rank and consequence, which blinded her a little to the faults of those who possessed them.

Herself the widow of only a knight, she gave the dignity of a baronet all its due; and Sir Walter, independent of his claims as an old acquaintance, an attentive neighbour, an obliging landlord, the husband of her very dear friend, the father of Anne and her sisters, was, as being Sir Walter, in her apprehension, entitled to a great deal of compassion and consideration under his present difficulties».

На прикладі леді Рассел письменниця описує ту несправедливість, яка існувала в георгіанській Англії: краще було бути вдовицею, ніж незаміжньою. До того ж, те, що вона була заможною ще послаблювало негативне відношення суспільства до самостійної жінки. В творі письменниця дозволяє собі доволі їдке зауваження з цього приводу: «That Lady Russell, of steady age and character, and extremely well provided for, should have no thought of a second marriage, needs no apology to the public, which is rather apt to be unreasonably discontented when a woman does marry again, than when she does not».

Щодо характеру місіс Рассел, він розкривається на фоні персонажу її подруги та майже дочки, Енн Еліот. Вона вчиться поважати скруту, бачити речі саме такими, які вони є насправді. Коли Енн вирішує вийти заміж за Фредеріка Уентуорта, вона щиро намагається заслужити його вибачення за те, що в минулому вона сприяла їх розлуці: «Lady Russell, in spite of all her former transgressions, he could now value from his heart. While he was not obliged to say that he believed her to have been right in originally dividing them, he was ready to say almost everything else in her favour».

Ще один соціальний тип, описаний Джейн Остін, місіс Клей - збідніла вдова адвоката сера Уолтера Еліота, яка для того, щоб виправити своє фінансове становище намагається стати його дружиною. Вона хитра та обачлива, вміє лестити. Джейн Остін при описі того, що місіс Рассел знаходить незадовільного в цій жінці, наголошує на першості її низького стану в суспільстві перед особистими якостями: «From situation, Mrs. Clay was, in Lady Russell's estimate, a very unequal, and in her character she believed a very dangerous companion» [32 - c. 116].

Зовнішність її не відповідає загальноприйнятим стандартам, але притаманна їй жвавість та кмітливість перекриває недоліки походження: «Mrs. Clay had freckles, and a projecting tooth, and a clumsy wrist, which he was continually making severe remarks upon, in her absence; but she was young, and certainly altogether well-looking, and possessed, in an acute mind and assiduous pleasing manners, infinitely more dangerous attractions than any merely personal might have been».

Саме ця «невтомність улесливості» дозволила місіс Клей швидко ввійти в довіру до Елізабет: «Elizabeth would go her own way - and never had she pursued it in more decided opposition to Lady Russell than in this selection of Mrs. Clay; turning from the society of so deserving a sister, to bestow her affection and confidence on one who ought to have been nothing to her but the object of distant civility». В цьому персонажі найгостріше відчувається перехідність творчості Джейн Остін, для якої раніше існували тільки позитивні та негативні персонажі. Письменниця виразила образ жінки, який був дуже поширений в ту епоху. Через напружений політичний та соціальний стан, в неї було мінімум можливостей для самореалізації. Тому і образ місіс Клей не подається у відверто негативному контексті. Вона - звичайна жінка, яка бореться за свій добробут.

А безтурботне життя могло стати реальністю тільки у випадку вдалого заміжжя. На прикладі Елізабет Еліот ми бачимо, що навіть вдале походження, зовнішність та приналежність до еліти суспільства не могло цього гарантувати. Що вже і говорити про місіс Клей, в якої від початку не було ніякого статку. Тому коли її чоловік помер і вона залишилась без постійного джерела прибутків, і мала два варіанти - опанувати якусь професію та піти працювати самостійно (що дозволило б їй хоча б якось зводити кінці з кінцями, але не більше) чи скоріше вийти заміж знову.

В своїх творах Джейн Остін також не приділяє особливої уваги опису одягу чи модним тенденціям взагалі. Але коли це все ж таки стається, автор переслідує лише одну мету - висміяти дурість сучасних дівчат, які більше турбуються лише про те як краще одягтись чи яка зачіска зараз модніша, чим про свою освіту. В «Нортенгерському абатстві» автор висміює місіс Ален, яка всіх на світі судить за мірками того, як вони одягаються: «Погляньте на цю дивну даму. Що за плаття! Таких не одягають вже хто знає скільки! Тільки погляньте на її спину!». В знаменитому епізоді, де головна героїня Кетрін Морланд турбується про те, що їй одягнути на бал, голос автора перериває оповідання і зазначає: «Жінка вбирається заради власного задоволення. Ніякий чоловік завдяки цьому не стане нею більше захоплюватися, і ніяка жінка не відчує до неї більше прихильності».

2.2 Експресивні засоби відображення жіночих образів у романі «Аргументи розуму»

Відкриття творчої спадщини письменниці початку ХІХ ст. відбулося у ХХ ст. Першою про особливості її творчого методу написала Вірджинія Вульф [3]. Саме вона показала новаторство і значення творчості Остін для літератури ХХ ст. В. Вульф - англійська письменниця, теоретик англійського модернізму, родоначальниця психологічної школи роману ХХ ст. в статті «Джейн Остін» написала: «Джейн Остін є майстром набагато глибших емоцій, ніж ті, які проявляються на поверхні. Вона стимулює нас додавати те, чого там немає. Те, що вона пропонує, ніби дрібниця, яка містить в собі щось таке, здатна розширюватися в уяві читача, і наділене такими найстійкішими формами життєвих ситуацій, які видаються тривіальними. Тут завжди надається значення характерові. Повороти і вигини діалогу тримають нас весь час у стані очікування. Наша уява розполовинюється між теперішнім і майбутнім. І саме в цій незавершеності та основній підлеглості твору полягає велич Джейн Остін».

У лінгвістиці розрізняються поняття експресивності та експресії: експресивність є семантичною (внутрішньою) категорією, у той час як експресія - це функціональне (зовнішнє) явище, яке належить до стилістичних мовленнєвих категорій [4 - c. 43]. Оскільки експресія має зовнішній характер, то її показниками є хронологічні, соціальні, іностильові аб інокультурні ознаки, які виявляються у зв'язку з входженням лексичної одиниці до інших шарів що зумовлює стилістичний контраст.

Поняття мовної експресії широке й трактується в сучасній лінгвістиці доволі узагальнено: сукупність семантико-стилістичних ознак одиниці мови, які забезпечують її здатність виступати в комунікативному акті засобом суб'єктивного вираження ставлення мовця до змісту чи адресата мовлення». При цьому експресивність властива одиницям усіх рівнів мови. Експресивність надає мовленню, з одного боку, стилістичної маркованості, виразності, а з іншого - виражає ставлення мовця до мовленого та до адресата [12 - c. 47 - 52].

Таким чином, мовна (мовленнєва) експресія - це складна стилістична категорія, що спирається на цілий комплекс психічних, соціальних та лінгвістичних чинників і виявляється як інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення сили висловлювання [14 - c. 159].

Термін «експресивність» уживається в лінгвістиці у двох значеннях - у вузькому та широкому. В широкому розумінні експресивність трактується як виразність мовлення, у вузькому - як явище мови, як семантична ознака слова [27 - c. 54]. У найбільш загальному значенні експресивність трактується як стилістична погляду виразність. Цього притримується Т.Г. Винокур, який підкреслює, що терміном «експресія» покривається вся сфера стилістичної виразності взагалі, тобто експресивним є будь яке висловлювання, яке містить стилістичне значення.

І експресивність як семантична категорія, і експресія як функціональна категорія характеризуються в межах антропологічної парадигми. Вони завжди орієнтовані на людину, її емоційно - психічну та кваліфікативну сферу мовленнєво - мислительної діяльності та сигналізують про інтенції суб'єкта мовлення, передають його ставлення до позначуваного і впливають на адресата силою почуттів та афективних станів.

Оскільки експресивність може бути притаманна одиниці будь-якого рівня мови, то логічною видається класифікація експресивних засобів відповідно до рівнів мовної структури, що передбачає виділення принаймні таких видів експресивних засобів: фонетичні, лексико - семантичні, фразеологічні, словотвірні, морфологічні та синтаксичні.

Однак відсутність чітких критеріїв виділення експресивних засобів та єдиної терміносистеми в називанні засобів є причиною того, що дослідники виділяють різну кількість засобів і застосовують різну термінологію. До засобів вираження експресивності, за найбільш типовим поділом, належать:

1. морфологічні: форми виду, ступені порівняння та ін.

2. лексичні вживання слів з постійним емоційним забарвленням, вигуки, підсилювальні частки та ін.

3. словотвірні: префікси, суфікси та ін.

4. синтаксичні: словосполучення, порядок слів, приєднувальні зв'язки та ін.

Класифікуючи експресивно забарвлену лексику за характером становлення експресивно - образного значення, виділяють два її типи:

· експресивно забарвлена лексика з немотивованими стилістичними значеннями

· експресивно забарвлена лексика з мотивованим експресивно - образним значенням

До першого типу належать експресивно забарвлені слова, органічною складовою частиною семантичної структури слова яких є експресивне значення. У цьому випадку лексично значимі слова самою своєю семантикою вказують на конкретну ознаку будь - якого поняття, а отже конкретне уявлення про дане поняття. Як правило, експресія такого типу властива дієсловам, які вказують на спосіб, образ будь якої дії.

До другого типу належать слова, експресивне значення яких є семантичним переосмисленням слова. Ці слова трактуються як такі, яким властива «внутрішня форма». Її наявність в свою чергу пов'язується з процесом виникнення нових слів.

Передусім треба виділити ту лексику, яка має емоційність вже у своєму етимологічному значенні. Тут представлено слова з двома сторонами характеру емоційності: позитивним і негативним. Письменники часто у своїх творах вибирають такі слова, які допомагають їм створити яскраво виражений позитивний або негативний образ. Джейн Остін в «Аргументах розуму» використовує подібну лексику для характеристики леді Еліот (жінки сера Еліота): «Lady Elliot had been an excellent woman, sensible and amiable»; Енн Еліот: «But Anne, with an elegance of mind and sweetness of character, which must have placed her high with any people of real understanding, was nobody with either father or sister», «To Lady Russell, indeed, she was a most dear and highly valued god-daughter, favourite, and friend», «A few years before, Anne Elliot had been a very pretty girl»; Елізабет Еліот «It sometimes happens that a woman is handsomer at twenty-nine than she was ten years before»; леді Расел «She was of strict integrity herself, with a delicate sense of honour», «She was a benevolent, charitable, good woman, and capable of strong attachments, most correct in her conduct, strict in her notions of decorum, and with manners that were held a standard of good-breeding»; місіс Клей «From situation, Mrs. Clay was, in Lady Russell's estimate, a very unequal, and in her character she believed a very dangerous companion», «Mrs. Clay had freckles, and a projecting tooth, and a clumsy wrist, which he was continually making severe remarks upon, in her absence; but she was young, and certainly altogether well-looking, and possessed, in an acute mind and assiduous pleasing manners, infinitely more dangerous attractions than any merely personal might have been»; Мері Мазгроув: «Though better endowed than the elder sister, Mary had not Anne's understanding nor temper», «While well, and happy, and properly attended to, she had great good humour and excellent spirits; but any indisposition sunk her completely; she had no resources for solitude; and inheriting a considerable share of the Elliot self-importance, was very prone to add to every other distress that of fancying herself neglected and ill-used». Але незважаючи на фактичне використання позитивно забарвленої лексики, її кількість в творі значно нижче, ніж в попередніх. Письменниця використовує її тільки для додання твору енергійності та уточнення характеру персонажу.

В художньому та публіцистичному різновидах літературної мови вони використовуються як яскраві стилістеми, що служать для реалістичного зображення дійсності, для характеристики й самохарактеристики персонажів, для надання текстові емоційно-експресивного тону. Саме це і становить різницю між попередніми творами Джейн Остін та «Аргументами розуму». В цьому романі вона намагається уникати лексики з відверто негативним забарвленням. Письменниця дає читачу можливість скрізь павутиння прозорих натяків зробити самостійний висновок про характери персонажів та події, яки описуються в творі [30 - c. 121].

Особливу категорію в «Аргументах розуму» становлять окличні речення. Джейн Остін використовує поєднання цих типів речення з емоційними вигуками, які виражають ситуативний психогічний стан для вираження різноманітного спектру емоцій та рис характеру. Наприклад лексика, яку використовує Мері Мазгроув характеризує її як знервовану, метушливу жінку, яка страждає від браку уваги і тому любить уявити представити себе хворою: «So, you are come at last! I began to think I should never see you. I am so ill I can hardly speak. I have not seen a creature the whole morning!», «Oh! Charles is out shooting. I have not seen him since seven o'clock. He would go, though I told him how ill I was. He said he should not stay out long; but he has never come back, and now it is almost one. I assure you, I have not seen a soul this whole long morning», «I never want them, I assure you. They talk and laugh a great deal too much for me. Oh! Anne, I am so very unwell! It was quite unkind of you not to come on Thursday».

Окрім лінгвістичних характеристик, важливою формою зображення литературного персонажу в творі є психологічний портрет. Він має здатність репрезентувати особливості бачення персонажу, який веде оповідання. В портретах, як і в інших формах опису, відражають ся зміни, які відбуваються в характері, часовій, ментальній позиції суб'єкту [22 - c. 39]. В залежності від особливостей особи, яка веде оповідання, змінюються структура і його зміст.

Тепер більшість дослідників вважають, що портрет в літературному творі є складовою частиною образу персонажу: «Портрет літературного персонажу, який являє собою один зі способів створення його образу, може бути розглянутий як окрема проблема, дослідження якої сприяє більш влучному тлумаченню художнього твору, розкриттю його ідейного змісту» [23 - c. 65].

Принципи створення роману, семантична насиченість компонентів та повнота опису знаходяться в прямій залежності від місця конкретного персонажу в творі, а також визначаються особливостями індивідуального стиля автора, його словесно - художньою установкою в даному творі та жанровою належністю тексту.

Таким чином, опис зовнішності грає велику роль в літературному творі. Під її зображенням часто «ховається» відображення їх душевного та емоціонального стану, психологічної реакції на ті чи інші події; тим самим опис зовнішності літературного героя являє собою один зі способів розкриття його характеру. «Кожен портретний штрих - це ступінь до розкриття образу» [6 - c. 65].

Новими були у Остін не тільки створені нею багатогранні портрети звичайних людей на тлі соціального середовища, відомого їй до найдрібніших своїх проявів, але і сама мова її роману, неповторна в своїй оригінальності художня система. Стиль романістки до цих пір не піддавався всесторонньому аналізу. На відміну від своїх попередників і сучасників, Остін прагне в міру можливості до об'єктивної інтерпретації життя, вважаючи за краще розповіді про людей безпосереднє їхньому зображенню. У зв'язку з цим вона максимально драматизує епічну форму, і в цьому полягає одна зі своєрідних рис її стилістики [19 - c. 378].

Людську суть художниця розкриває, головним чином, за допомогою зображення мовного спілкування людей, тобто прямої і діалогічної мові. Основою поетики Остін вперше в історії англійського романа стає діалог. У ньому виявляються характери, індивідуальний життєвий досвід, культура, образ мислення кожної дійової особи; у ньому відбиваються суперечності і діалектичні процеси приватного життя. Примушуючи героїв говорити про предмет своїх розумових, ділових, побутових інтересів, письменниця завжди проникає в самі інтимні мотиви, що таяться в глибині об'єктивної обумовленості висловлювань. Діалог Джейн Остін - це діалог аналітичний, детермінований подвійним мотивуванням: зовнішнім, не адекватного відчуттям і настроям персонажів, і внутрішнім, відповідно їх дійсним переживанням: «- But now, the matter has taken the strangest turn of all; for this young lady, the same Miss Musgrove, instead of being to marry Frederick, is to marry James Benwick. You know James Benwick.

- A little. I am a little acquainted with Captain Benwick.

- Well, she is to marry him. Nay, most likely they are married

already, for I do not know what they should wait for.

- I thought Captain Benwick a very pleasing young man, - said

Anne, - and I understand that he bears an excellent character».

«Подвійний» діалог був одним з найбільших художніх відкриттів романістки, яким згодом широко користувалися письменники Х1х-хх століть, - Діккенс, Теккерей, Джордж Еліот, Мередіт, Генрі Джеймс, Голсуорси і багато інших.

Психологічно-обумовлена мова героїв Остен завжди відтворюється як прояв їх історично-детермінованої свідомості. Тим самим, весь суспільний фон, соціальні явища, що зображаються, виступають з великою художньою силою і конкретністю. Джейн Остін без особливого авторського натиску, використовуючи переважно засоби мовної характеристики, що завжди включає індивідуальний для мови кожного персонажа словарний склад, синтаксичну будову, стиль, інтонацію, досягає всестороннього розкриття героїв [7 - c. 27, 67, 124]. Індивідуалізація мови дійових осіб служить Остін одночасно і засобом її типізації, за допомогою якої вона характеризує людей певної соціальної зовнішності, складу розуму, психології, викриваючи соціально-обумовлені людські пороки: снобізм, чванство, пихатість, підлабузництво, себелюбство, користь.

У процесі створення своєї стилістичної системи Остін відмовилася від епістолярного оповідання (широко поширеного в ХVIII столітті) як основного способу художнього відображення життя. Проте вона використовує деякі елементи епістолярної форми викладу; у поєднанні з діалогом вони допомагають найбільш всесторонньому опосередкованому розкриттю жіночих характерів. Оповідання Остін сперечається з прозою ХVIII - початки XIX століть, відкидаючи також прийом надмірної деталізації побуту, обстановки, пейзажу. Письменниця проявляє велику помірність при окресленні «фону», на якому розгортаються події її романів. Даються небагато описових деталей і притому тільки ті, які строго підпорядковані загальному задуму, виявленню соціальних зв'язків і вдач. Така техніка непрямої характеризації дійсності була нововведенням в історії англійського романа: «When Lady Russell, not long afterwards, was entering Bath on a wet afternoon, and driving through the long course of streets from the Old Bridge to Camden-place, amidst the dash of other carriages, the heavy rumble of carts and drays, the bawling of newspapermen, muffin-men and milk-men, and the ceaseless clink of pattens, she made no complaint. No, these were noises which belonged to the winter pleasures; her spirits rose under their influence; and, like Mrs. Musgrove, she was feeling, though not saying, that after being long in the country, nothing could be so good for her as a little quiet cheerfulness. Anne did not share these feelings. She persisted in a very determined, though very silent disinclination for Bath; caught the first dim view of the extensive buildings, smoking in rain, without any wish of seeing them better; felt their progress through the streets to be, however disagreeable, yet too rapid; for who would be glad to see her when she arrived? And looked back, with fond regret, to the bustles of Uppercross and the seclusion of Kellynch» [9 - c. 78]. Віддаючи перевагу непрямим образотворчим засобам, Остін прагне передати взаємодію авторської мови і мови персонажів також опосередкованими способами. Авторський голос проникає в мову героїв головним чином за допомогою невластно-прямої мови - стилістичного прийому, який до Остін майже не застосовувався в літературі [10 - c. 82]. Наприклад, роздуми Енн про приїзд капітана Уентуорта та їх зустріч після довгих років розлуки: «Altered beyond his knowledge» Anne fully submitted, in silent, deep mortification. Doubtless it was so, and she could take no revenge, for he was not altered, or not for the worse. She had already acknowledged it to herself, and she could not think differently, let him think of her as he would. No: the years which had destroyed her youth and bloom had only given him a more glowing, manly, open look, in no respect lessening his personal advantages. She had seen the same Frederick Wentworth».