Постмодернізм як парадигма сучасності є загальним напрямом розвитку європейської культури, що сформувався в 70-ті роки ХХ ст. як інтелектуальна течія, покликана осмислити політичні та культурологічні проблеми. Для постмодернізму характерним є еклектика всіх попередніх напрямів літератури, цитатократичність, використання мовної гри.

Щодо самого терміну, то його уперше вжито в американській літературі 1950-х років на позначення поетичної школи “чорної гори”. Водночас термін “постмодернізм” вживає Ірвінг Хау, літературознавець, культуролог, що належить до старшої генерації критиків, у 1950-ті роки у дослідженнях про літературу midcentury (середини віку), яка, з його погляду, обслуговує потреби саме сучасного американського суспільства mass society, як він його називає, і відрізняється від літератури високого модернізму. Ірвінг Хау називає її постмодернізмом для того, щоб відмежувати від літератури модерністської, яка посідала чільні, провідні позиції у попередню добу. Отже, Ірвінг Хау акцентує увагу на генезі постмодернізму те, що прийшло після модернізму і вже не є автентичним модернізмом [6, с. 234].

Постмодернізм як теорія набув суттєвого обгрунтування в працях Т. Бодріяра “Система речей” (1969), Т.Ф. Ліотара “Постмодерне значення” (1979) та “Спір” (1984), П. Слотейдийка “Чарівне дерево” (1985).

Пізніше сприяли концептуальному становленню постмодернізму, Ж. Лакан, Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дєльоз, Ж. Бодріяр, Ю. Крістева, Ф. Гватарі, У. Еко, Р. Рорті, Р. Барт, І. Хасан, Ф. Джеймсон. Вони розробили фундаментальні напрями, охарактеризували це явище, розвиток культури цивілізації в цілому.

Постмодернізм це конгломерат таких теоретичних шкіл як постструктуралізм, деконструктивізм, рецептивна естетика, герменевтика. Навіть у словнику І. Ільїна “Постмодернізм” вступ починається розмовою про те, що постмодернізм є породженням філософії. Ця думка фактично належить I. Ільїну, ним розвивається і поширюється. Він є знавцем теорії, філософії європейського постмодернізму [13, с. 43].

Постмодернізм як напрям у сучасній літературі та літературній критиці спирається на теорію і практику постструктуралізму (у лінгвістиці) та деконструктивізму (у філософії). До його теоретиків та ідеологів належать Ж. Лакан, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ф. Гватарі, Ю. Крістева, Ж. Дерріда, Р. Барт, Ж.-Ф. Ліотар, П. Клоссовський, які своєю активною критикою феноменологічного та формалістичного підходів спричинили розвиток деконструкції.

У літературі постмодернізму найбільше значення має дослідження мови, тексту та автора [6, с. 303].

Постмодернізм виник в умовах глобалізації постіндустріального суспільства, та культурно-філософського ацентризму, формуючи принципово нові погляди на соціальні явища, у тому числі й мову, головним об'єктом якої стає текст. Для постмодернізму характерне набагато ширше тлумачення тексту світ як текст відносно якого можна назвати такі концепти як “бібліотека”, “енциклопедія”, “словник”, “текст”. Розвинуте на основах філософії постфрейдизму, нове розуміння мови виступає як несвідоме, а бажання - як текст. Текст не підпорядковується жодній структурі, він вільний, він організований різоматично, його центр полісемічний. Звідси народжується цілий ряд різновидів тексту інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність, архітекстуальність, а єдиною формою самовираження стає пастіш метод організації тексту як програмно еклектичної конструкції семантично, жанрово-стилістично і аксиологічно різнорідних фрагментів [7, с. 145].

У постмодернізмі текст має кілька рівнів прочитання, і на кожному рівні він знаходить свого читача. Це істотно відрізняє постмодернізм від модернізму, в якому читач мусив розуміти все, запропоноване автором.

Таким чином, ідея про головну роль тексту зводиться у сучасній філософії та лінгвістиці до думки про те, що “текст не відображає реальність, а створює нову, точніше, багато реальностей, часто зовсім незалежних одна від одної” [7, с. 187]. Жодний текст не можна визначити поза контекстом, але жодний контекст не дає повного проникнення в текст.

Основним з принципів постмодернізму стала “культурна посередність”. Культурна криза тільки називається так, бо насправді, сучасна культура, основним принципом якої виступає гра, псевдореальність, тотальна іронія, підтвердження сумніву та пастиш, протилежність, а точніше дзеркальне відображення культури класичної, високої культури.

У зв'язку з цим запропонована Л. Вітґенштайном мовна гра у межах аналітичної філософії стає єдиною формою реалізації сущності не тільки мови, але й людської суті. Тому традиційна філософія сьогодні перетворюється на філософію мови (Л. Вітґенштайн, Р. Барт, Ж. Дельоз, Ф. Гватарі та ін.).

Мова перетворюється на осередок можливих світів, де просте словосполучення “був вівторок 20-го лютого” відрізняється від словосполучення “був вівторок 20-го листопада” не просто за граматичними та семантичними ознаками, а свідчить про те, що ці висловлювання належать до інших можливих світів, з індивідуальною мовною реальністю, та зовсім різними шляхами розвитку, де відбувається нагромадження самоінтерпретацій реальності, при всьому цьому ми не можемо ні розкрити її ім'я, ні навіть псевдонім. Але ці обидві реальності є ні чим іншим, як окремими текстами.

Щодо місця та ролі автора, то він у постмодернізмі не може більше не усвідомлювати відносний характер будь-якої традиції (своєї зокрема) і серйозно її підтримувати та просувати. Тобто постмодерний автор має бути постійно свідомий себе і своїх припущень, знати, що вони обмежені, що можлива інша перспектива, і водночас не зрікатися їх (повний нігілізм і негація все одно неможливі). Автора знівельовано саме як особистість, він “повинен бути місцем, де суперечності вирішуються, де всі несумісні елементи нарешті зв'язуються докупи” [6, с. 267]. Текст водночас належить усім, насамперед усім читачам, бо кожен з них стає до певної міри його співавтором.

Суть цитатократичності, про що йшлося вище, полягає в тому, що у всіх видах мистецтва відслідковується цитування попередніх епох і стилів. Так, в архітектурі повернення до середньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі до реалізму, навіть з додатками “соціалістичного” або “порнографічного”; в образотворчому мистецтві до до гіперреалізму; у філософії до марксизму, ніцшеанства, фройдизму.

Можна зустріти вторгнення постмодернізму до науки, де цитування минулих культур відбувається за допомогою префіксів “нео”, “пост”, “транс”, “ультра”, “гіпер”, “над”. Постмодерна культура демонстративно синтезує мистецтво й анти-мистецтво, естетику й анти-естетику, психологію і фізіологію, психоаналіз.

Розкриття суті постмодернізму можливе через порівняння його з епохою модернізму. Таким чином, якщо добі модерну (нового часу) було притаманне прагнення відкрити вічні ідеї, перетворити світ за законами краси і мистецтва, схильність до осягнення світу за допомогою численних інтерпретацій міфів, орієнтація на еліту, то постмодернізм заявляє про тимчасовість і нетривалість існування будь-яких ідей, істин, способів пояснення світу, про ілюзорність існування самої людини; він розвінчує будь-які міфи щодо світобудови і виступає проти будь-якого насильства над людиною, як духовного, так і фізичного, симпатизує фемінізму, прагне до розмивання кордонів між елітарним і масовим, закликає до співтворчості, динамізму, спрямований на інтерактивне спілкування.

Якщо мета модерну допомогти людині, яка опинилася в кризовій ситуації, віднайти вихід і надати оптимізму, то постмодернізм заперечує подібний “гуманізм”. Якщо брати до уваги такі критерії, то постмодернізм можна назвати своєрідним “антигуманізмом”. Він не ставить перед собою ніякої мети. Він є нічим іншим, як засобом самовираження людини, яка перебуває в проблематичних відносинах зі світом [11, с. 183].

Таким чином, враховуючи сучасні інтерпретації постмодерної культури, зауважимо, що основними рисами літературного постмодернізму можна вважати:

- культ незалежної особистості;

- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

- сюжети творів це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

- іронічність та пародійність [14, с. 120].

Можна додати, що майже в будь-якому постмодерністському романі є або певна крихта фемінізму, або суперечка з фемінізмом; постмодерністські історичні романи, описуючи минуле, пропонують документальні його свідчення тільки задля того, щоб довести їхню недостовірність і фальшивість; отже, наші знання про минуле і сучасне мають постійно змінюватися.

Крім того, з'ясовано, що саме іронічність та пародійність є найхарактернішими ознаками цього явища. Митець постійно перебуває у пошуку витоків непомітного для суспільства абсурду. Зокрема, в літературі ця мета реалізується за допомогою мови та мовної гри.

До характерних мотивів постмодерністських романів належать:

- мотив утраченого і знову виявленого після тривалого часу рукопису;

- існування в старому замку, вежі або монастирі умовної бібліотеки, яка зберігає таємницю давнього знання про природу людського буття;

- мотив сну, суміш реального та ірреального;

- псевдофактографічність;

- введення словника імен з поясненнями про згаданих у тексті історичних і міфологічних героїв надає твору риси псевдодокументалізму, що дозволяє “пограти з читачем”.

Треба зазначити, що вищеназвані ознаки постмодерністської літератури є досить умовними, оскільки, як уже зазначалося, постмодернізм за своєю сутністю антисистемний, тому не має чітких контурів і властивостей.

У літературі пропонується відносити до постмодерністських таку якість, як “когерентність”, що означає “наявність синхронізованості різноманітних не пов'язаних одна з одною подій, які, накладаючись одна на одну, посилюють або послаблюють розмірність соціальних процесів”. Порушення просторово-часової структури викликає її саморуйнування.

Постмодернізм спирається на внутрішні джерела руху, вбачаючи їх у дуалістичній природі, діалогічності самих явищ. Найхарактернішою ознакою постмодернізму є органічне злиття трагедії і фарсу у трагікомічному, іронії і самоіронії, пародії і самопародії. Найпоширенішими образами-метафорами стають карнавал, лабіринт, Бібліотека, божевільня, хаосмос (хаос+космос), полісемантичність яких є очевидною та загальновизнаною [13, с. 94].

Постмодерністська художня література стала можливою лише тоді, коли мистецтво пройшло етапи “нової критики”, “нового роману”, “театру жорстокості” і абсурдизму. Література постмодернізму беззастережно користується естетичними надбаннями будь-якої культури. Їй притаманний принцип вибудови тексту із матеріалу літературних реалій так само органічно, як із наданого об'єктивною дійсністю. Тому металітературність, інтертекстуальність стає однією з ознак постмодернізму, який схильний цитувати і самоцитуватися, іноді оперує цілими блоками багатозначних цитат. Втім його основна мета не компонувати цитати у певну структуру, а їх переоцінювати і пародіювати, “перелицьовувати”. Головне прагнення створити не метатекст, а інтертекстуальність.

Ось як характеризує постмодерністську літературу відомий американський критик і письменник Дж. Барт. За його словами, зміст постмодерністської програми полягає не в модифікації устоїв модернізму й не у відкиданні традиційного реалізму. Дивлячись на мистецтво з висоти останніх десятиліть XX ст., він говорить, що лінійність, раціоналізм, причинно-наслідковий характер оповіді, наївність та моральні засади середнього класу, які приніс із собою реалізм, не вичерпують сутності літератури. Проте притаманні модернізму ірраціоналізм, антиілюзіонізм, саморефлективність та моральний плюралізм, на думку Дж. Барта, також не можуть претендувати на універсальність. Тож він визначає програму постмодернізму як “синтез цих антитез”. Ідеальний письменник-постмодерніст, за його словами, не наслідує і не відмовляється від своїх батьків-модерністів XX ст., а ідеальний постмодерністський роман мусить якимось чином піднятися над сутичкою між реалізмом та ірреалізмом, формалізмом і “змістовністю”, літературою чистою та заангажованою, елітарною й масовою [12, с. 24].

Отже, явище постмодернізму може бути окреслене як світоглядно-мистецький напрям, що в другій половині XX століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям продукт постіндустріальної епохи, періоду переконструювання світоглядно-філософських, економічних та політичних систем, канонів, догм, вікових традицій. Основними рисами постмодернізму є іронічність, пародійність, парадоксальність, інтертекстуальність, маргіналізм, мовна гра та інші. Як філософська категорія, термін “постмодернізм” поширився завдяки творам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара “Стан постмодерну” (1979). До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз (“Колекціонер”, “Жінка французького лейтенанта”), Джуліан Барнз (“Історія світу в дев'яти з половиною розділах”) і Пітер Акройд (“Мільтон в Америці”), німець Патрік Зюскінд (“Парфумер”), австрієць Карл Рансмайр (“Останній світ”), італійці Італо Кальвіно (“Неспішність”)і Умберто Еко (“Ім'я троянди”, “Маятник Фуко”), американці Томас Пінчон (“Ентропія”), Джон Барт (“Химера”, “Кінець шляху”, “Плавуча Опера”) і Володимир Набоков (англомовні романи “Блідий вогонь” тощо), аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар (“Гра у класики”). Визначне місце в історії новітнього постмодерністського роману посідають і словянські представники, зокрема чех Мілан Кундера і серб Милорад Павич.

1.2 Постать Джона Барта у постмодерністській літературі