Ділова комунікація в робочій групі
Розгляд сучасного вузу як закладу, що формує комунікативну культуру. Сутність поняття "спілкування". Особливості ділового спілкування у робочій групі майбутніх педагогів. Основні стилі керівництва і шляхи вирішення конфліктів. Описання феномену лідерства.
| Рубрика | Менеджмент и трудовые отношения |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 03.02.2012 |
| Размер файла | 121,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
- Вступ
- Розділ 1. Теоретичні аспекти особливостей ділового спілкування у робочій групі
- 1.1 Сучасний вуз як заклад, що формує комунікативну культуру
- 1.2 Сутність поняття "спілкування"
- 1.3 Основні компоненти комунікативної культури майбутніх педагогів та форми комунікації
- 1.4 Стиль керівництва. Конфлікти та шляхи їх розрішення
- Розділ 2. Соціально-психологічні закономірності у діловому спілкуванні
- 2.1 Феномен лідерства
- 2.2 Основні методи та правила проведення ділового тренінгу як засобу ділового спілкування
- Висновки
- Список використаних джерел
- Додаток
Вступ
Актуальність дослідження. Цілісному, концептуально побудованому осмисленню основ ділової комунікації передували дослідження педагогів, психологів, соціологів, філософів, присвячені вивченню різних доданків культури особистості і комунікативно-інформаційного підходу до даної категорії (в термінах комунікативно-родового поняття).
Наукове поняття "комунікативна культура у діловій комунікації" ще не знайшло своє розкриття ані в педагогічних словниках, ані в педагогічній енциклопедії. Не дивлячись на це, не можна сказати про слабке теоретико-методичне опрацьовування даного феномена.
В сучасному науково-педагогічному інформаційному полі представлені різні підходи до трактування даного поняття: методологічний (Бондаревськая Е .В ., Кузьміна Н .В ., Сластенін В .А ., Щукина Г .И і др .), світоглядний (Бодальов А .А ., Ломів Би .Ф . і ін.), психологічний (Ананьев Би .Г, Андрєєва Г . М ., Зимова І . А ., Котова І . б ., Леонтьев А . А ., Рогів Е .И ., Шерковін Ю .А . і ін.), соціологічний (Дрідзе Т .М ., Самигин З .И ., А .А ., Руденській Е .В . і ін.), лінгвістичний (Головін Би .Н ., Кохтерев Н .Н ., Міхальськая А .К . і др .), мистецтвознавчий (Ершов П .М ., Мурашов А .А . і др .), адаптивний (Ащепков В .Т ., Якушева Г .М . і др .), духовний (Солженіцин А .И ., Соколів Е .В . і др .), що з'ясовно взаємопроникненням наукових знань з однієї галузі в іншу.
В дослідженнях знайшли своє віддзеркалення наступні феномени: сторони загальної культури особистості - інтелігентність в системі вищої школи (Вікторова Л.Г.), адаптивна в системі вищої школи (Ащепков) В.Т., музичність (Волчегурськая Н. Б.); окремі структурні компоненти: особово-професійний розвиток (РогівЕ.І.), особистісно-професійна індивідуальність (Вилясків Ю .Г .), особово-педагогічна саморегуляція (Качан Г .А .), психолого-педагогічна компетентність (Попова Е .В .), гуманна педагогічна позиція (Заніна Л .В .), творча педагогічна діяльність (Князева Л .Г .).
В даній ситуації спектр основоположних питань, що вивчаються нашого дослідження міняється у міру розвитку наукової думки, а також у міру того, як практика усвідомлює проблеми реалізації нових, найдосконаліших технологій в процесі професійної підготовки майбутніх фахівців.
Недостатність теоретичної і практичної розробленості проблеми зумовили вибір теми дослідження.
Мета дослідження - теоретично обгрунтувати, розробити і експериментальним шляхом довести ефективність умов, сприяючих розвитку ділової комунікації у робочій групі.
Об'єкт дослідження - педагогічні умови, що впливають на ефективність розвитку ділової комунікації у робочій групі.
Предмет дослідження - процес розвитку ділової комунікації у робочій групі на прикладі педагогічного колективу.
Гіпотезою дослідження з'явилося припущення про те, що педагогічний процес вищого учбового закладу може виступити умовою розвитку комунікативної культури майбутнього фахівця при дотриманні певних вимог до етапів навчання, форм, засобів і методів навчання: розуміння особистості студента як результату культурно-історичного і індивідуального процесу розвитку;
- організація педагогічного процесу, в ході якого формується комунікативна культура майбутнього фахівця, на основі принципу єдності фило - і онтогенезу;
- розвиток комунікативної культури студента сучасного вузу як пріоритет професійної підготовки;
- розробка і упровадження системи психолого-педагогічної діагностики рівня сформованості комунікативної культури студента в процесі професійної підготовки в сучасному вузі;
- проведення порівняльного аналізу сучасних програм і концепцій розвитку комунікативної культури майбутніх фахівців.
Відповідно до проблеми, об'єктом, предметом, метою і гіпотезою дослідження були поставлені наступні задачі:
- обгрунтувати теоретичні і методологічні основи ділової комунікації у робочій групі;
- визначити сутність і структуру основи ділової комунікації у робочій групі;
- виявити основні характерні риси сучасного викладача вузу, орієнтованого на гуманістичну педагогіку ;
Методи дослідження. Теоретичний аналіз психолого-педагогічної літератури по темі дослідження, анкетування, нагляд, бесіда, опит, психодіагностичні методи, педагогічний експеримент моделювання, методи якісної і кількісної обробки емпіричних даних.
Методологічна основа дослідження включає: філософську концепцію про загальний зв'язок і взаємообумовленість явищ, а також діяльності як способу самореалізації людини в праці і спілкуванні; філософію суб'єктно-гуманістичного підходу, взаємозв'язку теорії і практики, розуміння культури як філософської категорії, що обумовлює зміни цілісної моделі освіти. Як методологія також виступали гуманістичні теорії розвитку становлення особи, ідеї демократизації особово-орієнтованого підходу в процесі дослідження.
Теоретичними джерелами з'явилися: теорія спілкування і діяльності (Андрєєва А .Г ., Ащепков В .Т ., Бабанській Ю .К ., Беляєв А .В ., Безкровна Про .В ., Бодальов А .А ., Брушлінській А .В ., Горовая В .И ., Горячкина Е .В ., Журавльов І .К ., Зимова І .А ., Кузьміна Н .В ., Леонтьев А .А ., Плеськунов В .М .,Рогов Е .И ., Риданова І .И .); теорія професійної діяльності (Ащепков В .Т ., Горовая В .И ., Гуров В .Н ., Бондаревськая Е .В ., Бордовськая Н .В ., Ісаєв І .Ф ., Кузьміна Н .В ., Леонтьев А .Н ., Лобанов А .А ., Малашихина І .А ., Рогів Е .И ., Рубців В .В ., Симонов А .А ., Сластенін В .А ., Швагер В .В . і др .);культурологический підхід до дослідження педагогічної діяльності (Андрохина Л .М ., Арнольдов А .И ., Біблер В .С ., Бондаревськая Е .В ., Брушлінській А .В ., Введенськая Л .А ., Гогоберідзе Г .М ., Головін Би .Н ., Ерасов Би .С ., Захарченко Е .Ю ., Маркарян Е .С ., Шаповалів В .А ., Шаповалова І .А ., Щуркова Н .Е . і др .); концепція особово -ориентированного утворення (Бондаревськая Е .В ., Качан Г .А ., Орлів А .Б ., Реан А .А ., Рогів Е .И ., Сластенін В .А ., Чечет Т .И . і др .); теорія учбової діяльності (Габай Т .В ., Гальперін П .Я ., Давидов В .В ., Ільясов І .И ., Леонтьев А .Н ., Тализіна Н .Ф . Ельконін Д .В . і др .).
Розділ 1. Теоретичні аспекти особливостей ділового спілкування у робочій групі
1.1 Сучасний вуз як заклад, що формує комунікативну культуру
Загальносистемні зміни у взаємовідносинах людини та її соціального оточення в ХХ столітті, які у найзагальнішому вигляді можна сформулювати як принципово новий спосіб інтеграції людини в соціокультурне середовище, ставлять проблему культурологічного виміру системи освіти.
Суть цих загальносистемних змін у тому, що на перший план виходить онтологічний, екзистенціальний аспект взаємовідношень людини та культури, при якому, як зазначено у документах ЮНЕСКО, саме культура є "основоположним елементом життя кожної людини та кожного суспільства".
Фактично міняються основи взаємовідносин людей з навколишнім середовищем- як природнім, так і соціальним- ті основи, що визначають характер соціальної діяльності, а тому- і соціального буття. Інструментально-методологічний раціоналізм техногенного суспільства, що привів до тотального відчуження людини від свого оточення і від своєї сутності("загибель культури") змінюється смисложиттєвою орієнтацією персоноцентризму на синтез природних, культурних та діяльнісних компонентів людського буття.
Фундаментом цієї всеохватньої гуманітарної революції останньої чверті ХХ століття, як підкреслює відомий український філософ С.Кримський, є "вичерпування можливостей методологоцентризму, пріоритету проблем методу перед смисложиттєвим усвідомленням сущого", перехід від позалюдської об'єктивності природи до постнекласичної картини світу, основаної на принципіантропності та зв'язку буття, людини та культури.
"Мова йде про етичний порядок буття тому, що ціннісно-смислова діяльність розкриває ту єдність екології, онтології і праксеології, які забезпечують стійке існування цивілізаційних систем"
Культурно-ціннісна переорієнтація буття та діяльності людини, будучи необхідною відповіддю суспільства на глобальні проблеми ХХ століття, має реалізуватися у конкретних соціальних механізмах смисложиттєвих орієнтацій людей.
Соціальна парадигма розвитку має реалізовуватися у світогляді, мотивації, зрештою- діях кожної людини, і цей чисто практичний аспект проблеми може бути вирішений тільки функціонуванням відповідних соціальних структур та інститутів суспільства, що відповідають за процеси соціалізації та соціокультурного адаптування. Чільне місце серед цих інститутів, звичайно ж, посідає система освіти, культурно-ціннісна переорієнтація якої буде означати і зміну принципів буття та діяльності людей- якщо не в цьому, то в наступному поколінні, коли установки та цінності вихованого на нових смисложиттєвих ідеалах покоління стануть домінуючими в суспільстві. "Зміна відносин у системі "освіта- культура" носить ціннісний характер. Усе змінює орієнтація на розвиток особистісного потенціалу того, хто навчається", за якої культура виступає не як зовнішня ілюстрація, а як модель людського існування.
Структурно-функціональні та змістовні зміни соціального середовища, які відбуваються у сучасній Україні, природно, накладають національно-історичний відбиток на глобальні соціокультурні процеси, що вимагає додаткового аналізу методологічно-концептуальних основ культурологічної парадигми освіти у вітчизняній національній школі.
Але це не може відмінити її основного змісту: культурологічний підхід означає, що змістом освіти повинна стати цілісність культурного досвіду людства: етичного, релігійного, філософського, естетичного, технічного і т.п. в доповнення до наукового досвіду пізнання світу. Саме такий підхід, на наш погляд, дозволяє більш адекватними засобами розробляти тему національної школи України.
Основним процесом, що становить підвалину національно орієнтованої освіти, виступає практика освіти, що розуміється не як передача готових знань, а як самостійне добування особою, що формується, культурних цінностей, способів діяльності і смислів для побудови певних соціокультурних життєвих програм.
Саме таким чином вдається подолати те відчуження людини від культури та цінностей, про яке писав відомий грузинський філософ М.Мамардашвілі: "Вся цивілізація, вся культура, все християнство- це казка, вигадка, ніщо у тій мірі, в якій це не виростає з душі кожного. Віра в Христа не має ніякого значення, якщо ти не породив заново образ Христа, ідучи з глибин своєї темноти".
Особливості соціокультурних процесів в Україні визначають ціннісно-орієнтаційну та педагогіко-технологічну специфіку реалізації культурологічної парадигми освіти в національній школі, а не її загальноцивілізаційний зміст.
Іншими словами, саме особливості та перспективи розвитку України кінця ХХ століття визначають соціальні основи та субординацію цінностей національної культури, що служить орієнтирами при розробці як стратегії розвитку системи освіти в країні, так і конкретних педагогічних технологій.
Тому аналіз теперішньої культурно-освітньої ситуації можна вважати висхідним пунктом соціально-філософського обгрунтування параметрів культурологічного підходу до формування національної школи, і в основі цього аналізу повинна знаходитися проекція загальноцивілізаційних тенденцій розвитку на культурно-національне середовище українського суспільства.
Тільки на основі такого підходу система освіти може отримати інтерпретацію засобу національногокультурного будівництва, без чого вся культурологічна парадигма освіти в національній колі втрачає свій соціальний смисл і перетворюється у загальнотеоретичну умоглядну конструкцію.
Специфіка нинішньої соціокультурної ситуації в Україні визначається одночасовим протіканням двох глобальних соціальних процесів, через які реалізується трансформація українського суспільства у нову соціальну якість. У принципі кожен з цих процесів має самодостатній характер і визначає майбутнє країни.
А їх співпадіння у часі висуває складні завдання розробки синтетичного " дерева цілей" , що об'єднує в ієрархічну систему цінностей всі ті соціальні зміни, що супроводжують обидва ці перехідні процеси, з урахуванням їх взаємодетермінації та взаємодії.
Перший процес пов'язаний з здобуттям та розвитком національної державності і своїм змістом має перехід від старих способів самоідентифікації народу України до нової форми національної ідентичності.
Складність виконання цього завдання обумовлена в першу чергу необхідністю цілком визначеної субординації системи цінностей, пов'язаних із поняттями "нація-етнос" та "нація-держава", надходження соціокультурно обумовлених і в той же час соціально прийнятних способів інституційного взаємовпливу етногенетичних, національно-культурних і державно-політичних процесів.
Україна, що історично довгі століття була позбавлена державної самостійності, після розпаду СРСР та отримання державного суверенітету зіткнулася з проблемою вироблення ціннісного фундаменту подальшого процесу державного будівництва.
Звичайно, у країни є багатий історичний досвід розвитку, але національна традиція, у тому числі й державного будівництва, не давала розвинутих соціокультурних основ вирішення нинішніх проблем. Практично у всіх своїх попередніх соціокультурних проектах, які ми розуміємо услід за М.Фуко як автономну дискурсивну формацію, український народ виступав як частина більш широкого політичного утворення.
Необхідність побудови незалежної держави наштовхується на проблему визначення ціннісної інтерпретації соціокультурної основи- української ідентичності, причому в умовах наявності множинності традиційних способі вирішення цієї проблеми, широко представлених у масовій свідомості українського суспільства у вигляді стереотипів " радянської ідентичності", " комуністичної ідентичності", " євразійської ідентичності" тощо.
Всі ці стереотипи є результатом і формою існування цілком реальних соціокультурних проектів, а тому мають цілком реальну значущість і силу. Їх обов'язково потрібно враховувати, але не в смислі тотального відкидання чи тотальної апологетики, а у відповідності з розробленим Г. Гадамером принципом історичного дистанціювання.
Це ж стосується і традиційних етнічних принципів української ідентифікації, що дуже часто виражають та абсолютизують критерії національності та некритично ретранслюють національний досвід.
Таким чином, синтез процесів соціокультурної та національної самоідентифікації українського народу, що здійснюється у ході будівництва незалежної держави, означає реалізацію специфічного соціокультурного проекту, складовими якого слід вважати в першу чергу відродження культурної історичної пам'яті, рефлексію всього без винятку попереднього культурно-історичного досвіду та його реконструкцію на основі нової системи цінностей та орієнтації, оскільки "національна своєрідність культури розкривається через відношення української спільності до природи, людини, суспільства, космосу, виробки ціннісних орієнтацій".
Звідси також зрозуміло, що в основі історико-культурної реконструкції повинні лежати проблеми сьогодення, що й виступають основними критеріями ціннісного відбору. "Не можна випинати проблеми минулого,- підкреслює у цьому зв'язку відомий західний філософ-культуролог Г.Кюнг,- пріоритетом повинні користуватися широкі багатошарові проблеми людей і людського суспільства сьогоднішнього дня".
Минуле має значення лише у контексті сьогоднішнього буття, сьогоднішніх завдань та тенденцій розвитку, сьогоднішньої системи цінностей.
При визначенні основ цієї нової системи цінностей, що обумовлює характер історико-культурної рефлексії національного минулого, необхідно у першу чергу дійти соціального консенсусу відносно сутності, природи, розуміння характеру процесу української ідентифікації в загальнокультурному та політичному смислі, скільки реально в суспільстві присутні як мінімум дві ціннісні орієнтації, що можуть стати об'єктивною основою реалізації соціокультурного проекту.
Прихильники етнічного підходу до вирішення проблем національно-культурного будівництва цілком справедливо вказують на один бік цього процесу- завершення етногенезу власне українців.
Проте при цьому вони не бачать іншої сторони цього процесу, що одночасно й паралельно з етногенезом розгортається у сучасній Україні- формування нації (націогенез) в межах існуючих державних кордонів України, спільність якої повинна базуватися на єдиній культурі, "державній ідентичності", добровільному об'єднанні людей різних національностей для вирішення проблем своєї країни.
При цьому культурна традиція українського народу, поза сумнівом, складе основу соціокультурного простору, що створюється, проте не вичерпує його, залишаючи місце для полі- та міжкультурного синтезу.
Сам цей простір буде досить різнорідним, полікультурним, і тільки такі його характеристики дозволять зробити українську національну ідею, пов'язану з розвитком української державності, об'єднуючим соціокультурним проектом усього українського суспільства.
Тільки на цих засадах можна досягнути принципу єдності "нації-етносу" та "нації-держави" в рамках цього проекту, без чого процес державного будівництва в Україні буде позбавлений своєї соціокультурної основи.
Реалізація культурологічного підходу у цьому плані особливо важлива в процесі формування національної школи, де закладаються ціннісні орієнтації підростаючого покоління і по суті формується мотиваційна основа вирішення соціальних завдань, що визначає форми діяльності членів українського суспільства у ХХІ столітті, в тому числі в тих сферах, що стосуються державного будівництва та етногенезу.
Повна ціннісна переорієнтація суспільства можлива лише як зміна ціннісних установок поколінь, оскільки одне й те ж покоління нездатне на радикальну переорієнтацію зразків своєї ментальності та поведінки й неминуче потерпає від власної половинчатості та впливу стереотипів минулого.
А тому успішне здійснення грандіозного соціокультурного проекту побудови української держави і відродження української культури можливе лише у тому випадку, коли єдина прийнятна соціальна основа цього проекту буде уже зараз визначати ціннісні установки поведінки людей ХХІ століття у вигляді культурологічної парадигми освіти у національній школі.
Необхідність культурологічної переорієнтації всієї системи освіти в Україні детермінує ще один глобальний соціокультурний процес , що зараз у нас відбувається і за своїм значенням навіть перевершує завдання побудови незалежної держави. Історичним змістом цього процесу є перехід від авторитарно-традиційного суспільства до сучасного динамічного суспільства, що вже отримало назву "інформаційного"- від особливостей технологічного способу виробництва та соцікультурних характеристик.
Таким чином, саме процес модернізації українського суспільства ставить на порядок денний проблему культурного самотворення, культурної самодетермінації усього соціального життя і самостійного вироблення кожною окремою людиною власних ціннісних орієнтирів і способів діяльності без попередньо заданих матриць.
Процес модернізації та пов'язана з ним орієнтація на входження України у світову цивілізацію та культуру вимагають від людини уміння жити у демократичному, громадянському суспільстві, у цивілізованих, правових формах узгоджувати особистий, національний та загальнолюдський інтерес, а також нового рівня професійної компетентності.
Процес модернізації висуває принципово нові вимоги до системи освіти: остання більше не може однозначно орієнтуватися на трансляцію зразків минулої культури.
Мета освіти ускладнюється, оскільки, з одного боку, вона повинна виконувати традиційне завдання- підключення індивіда до сукупного людського досвіду, зафіксованого в культурних нормах, укорінення підростаючого покоління в історії та культурі, а з іншого, виникають нові завдання освітньої системи- підготовка людини до життя у суспільному оточенні, що постійно змінюється, через розвиток у неї таких універсальних культуростворюючих здібностей, як мислення, розуміння, рефлексія, креативність, комунікабельність тощо.
Перехід до інформаційного суспільства примушує переглядати основну парадигму освіти- від передачі відомих знань від покоління до покоління до розвитку уміння оформляти різноманітну інформацію, самостійно генерувати нові знання, у тому числі й методи їх отримання, і при цьому сприймати їх не як абстрактні символи, а як вираз та елемент соціокультурного, смисложиттєвого значення, що пов'язує пізнання з ціннісними орієнтаціями людини у даному соціальному середовищі.
Освіта фактично має перейти від вторинної функції підготовки кадрів до функції джерела та генератора розвитку всього українського суспільства, що принципово змінює її місце у всій системі суспільного життя, і в першу чергу її взаємовідносини з культурою.
Освіта може стати своєрідною управляючою інстанцією по відношенню до всього соціуму- через продукування нової національної культури, що детермінує нові форми ментальності, мотивації та поведінки членів українського суспільства.
Освіта стоїть перед вибором: або працювати на репродукування моделей життя суспільства, що вже склалося- і це приведе до консервації соціальних відносин, або безперервно ініціювати процеси випереджуючого розвитку у всіх сферах життя країни- а цього не можна досягти без культурологічної переорієнтації.
Останнє ж може відбутися лише за такого характеру освіти, коли присвоєння культури має місце не як кінцева та самодостатня мета, а як засіб, що забезпечує більш глибоке і критичне розуміння сучасної соціокультурної ситуації, а також розробку інноваційних проектів, спрямованих на покращення різних сфер людського життя.
Реалізація культурологічного підходу в рамках нової парадигми освіти є одним з компонентів нового соціокультурного проекту, знаходиться з ним у відносинах взаємообумовленості. Як ми вже бачили, основною особливістю цього соціокультурного проекту, який буде визначати освітню практику інформаційного суспільства, має стати установка на світоглядний плюралізм, різноманіття ідеалів суспільного устрою та шляхів їх досягнення.
Суттєвими рисами освіти, побудованої в рамках нового культурно-освітнього простору, повинні бути:
відмова від претензії на формування єдиного світогляду (вироблення світогляду- це справа особистісних зусиль кожної людини);
установка на рівність різноманітних видів досвіду (інтелектуально-пізнавального, релігійно-містичного, морального, естетичного, практично-технічного);
відмова від однобічної орієнтації на трансляцію конкретних знань та вмінь на користь формування універсальних культуростворюючих здібностей, що дозволяють людині самостійно формувати себе, організовувати (раціоналізувати) необхідну інформацію в рамках індивідуальної культурно вмотивованої програми життєвого розвитку;
орієнтація на культурно-національний плюралізм, виходячи з множинності способів раціонального оформлення безпосереднього життєвого досвіду людьми різних культур, і, відповідно, на важливість полікультурності, міжкультурного синтезу, взагалі діалогу культур;
подолання в педагогіці псевдонаукової позиції абсолютного суб'єкта, коли педагог, на основі того, що він нібито володіє істиною, вважає себе уповноваженим приймати рішення за учня та нав'язувати йому свою позицію;
освоєння вчителями нової освітньої парадигми, в якій учитель займає позицію посередника між учнем та культурою;
орієнтація на формування особливого способу світоглядного мислення- системно-ситуаційного, у зв'язку з відмовою від побудови універсально-істинної картини світу та ціннісним переживанням повсякденного буття та діяльності;
зміщення фокуса змісту освіти сфери науки у сферу культури, коли остання виступає не просто ілюстрацією певних сторін буття, а самим цим буттям, що визначає індивідуальні моделі життя та діяльності;
представлення науки в процесі навчання, з одного боку, як однієї з форм буття культури, а з іншого боку- як поліраціональної дисципліни, що включає в себе класичну, некласичну, посткласичну раціональності;
розгляд культури як полісистемного утворення, що акумулює в собі різноголосся епох, народів, світоглядів, кожен з яких має свою унікальну цінність для сучасної цивілізації;
підхід до дитинства як до самоцінного періоду, особливої культури, що зберігає і продукує в собі традиції, вже втрачені чи ще не набуті дорослими, як до потенційного джерела вирішення екзистенціальних проблем сучасної людини.
1.2 Сутність поняття "спілкування"
В науковій літературі наголошується, що для виявлення сутності комунікативної культури педагога необхідний детальний аналіз поняття "спілкування": по-перше, спілкування - це не просто обмін або рух інформації.
Тут ми маємо у вигляді відносини двох індивідів, кожний з яких виступає активним суб'єктом.
Схемно комунікація може бути представлена як інтерсуб'єктний процес (S -S), як суб'єкт-суб'єктні взаємини активного обміну інформацією, в ході якого спільно осягнув предмет спілкування; по-друге, обмін інформацією передбачає взаємовплив суб'єктів, припускає психологічну дію на поведінку партнера з метою його зміни; по-третє, комунікативний вплив можливо лише тоді, коли суб'єкти володіють єдиною або схожою системою кодування і декодування (тобто говорять однією мовою), коли знаки і закріплені за ними значення відомі всім; по-четверте, для спілкування характерні комунікативні бар'єри, що носять соціальний або психологічний характер.
З одного боку, це різне світовідчування, світобачення, що породжує різну інтерпретацію одних і тих же понять
З другого боку, бар'єри можуть носити чисто психологічний характер внаслідок індивідуальних особливостей особистості (соромливість, скритність, недовір'я, несумісність і т .п.).
Педагогічне спілкування одночасно реалізує комунікативну, перцептивну і інтерактивну функції, використовуючи при цьому всю сукупність вербальних, образотворчих, символічних і кінетичних засобів.
Педагогічне спілкування по функціях буває контактна і дистанційна, інформаційна, спонукальна, координаційна, встановлююча відносини взаємодії всіх суб'єктів освітнього процесу.
Воно характеризується подвійною спрямованістю, поліінформативністю, високим ступенем репрезентативності. Педагогічне спілкування утворює специфічний синтез всіх основних характеристик, що виражається в новому якісному змісті і що визначається характером взаємодії суб'єктів освітнього процесу.
Для визначення сутності педагогічного спілкування важливим для нашого дослідження виявляється що розвивається в останні десятиріччя уявлення про функціональну і рівневу організацію спілкування (Андрєєва Г.М ., Бодальов А .А ., Брудний А .А ., Леонтьев А .Н ., Ломів Би .Ф ., Панфілов В .Н . і др .).
Спілкування - це процес взаємозв'язку і взаємодії, в якій відбувається обмін діяльністю, інформацією і досвідом, що припускає досягнення певного результату, рішення конкретної проблеми або реалізацію певної мети.
Ділове спілкування можна умовно розділити на пряме (безпосередній контакт) і непряме (коли між партнерами існує просторово-часова дистанція).
Пряме спілкування володіє більшою результативністю, силою емоційної дії і навіювання, ніж непряме, в ньому безпосередньо діють соціально-психологічні механізми.
Комунікація та комунікативна культура студентів також розглядається деякими авторами як ділове спілкування чи ділова комунікаця.
В цілому спілкування відрізняється від буденного (неформального) тим, що в його процесі ставляться мета і конкретні задачі, які вимагають свого рішення. В діловому спілкуванні ми не можемо припинити взаємодію з партнером (принаймні, без втрат для обох сторін). В звичайному дружньому спілкуванні частіше за все не ставляться конкретні задачі, не переслідується певна мета. Таке спілкування можна припинити (за бажанням учасників) у будь-який момент.
Ділове спілкування реалізується в різних формах:
- ділова бесіда;
- ділові переговори;
- ділові наради;
- публічні виступи.
Далі будуть розглянуті психологічні особливості безпосередніх учасників ділового спілкування, їх уміння і можливість впливати на партнера, здатність добиватися ефективних результатів.
Проблема груп, в які з'єднані люди в процесі своєї життєдіяльності, - найважливіше питання соціальної психології.
Реальність суспільних відносин завжди дана як реальність відносин між соціальними групами, тому для соціологічного аналізу украй важливим і принциповим питанням є питання про те, по якому критерію слід вичленяти групи з того різноманіття різного роду об'єднань, які виникають в людському суспільстві.
"Група - це деяка сукупність людей, що розглядаються їх з погляду соціальної, виробничої, економічної, побутової, професійної, віковий і т.п. спільності.
Відразу ж слід обмовитися, що в суспільних науках у принципі може мати місце двояке вживання поняття "група" (4, 565).
З одного боку, в практиці, наприклад, демографічного аналізу, в різних гілках статистики є зважаючи на умовні групи: довільні об'єднання (угрупування) людей по якій або загальній ознаці необхідному в даній системі аналізу.
З другого боку, в цілому циклі суспільних наук під групою розуміється реально існуюча освіта, в якій люди зібрані разом, з'єднані однією загальною ознакою, різновидом спільної діяльності або поміщені в якісь ідентичні умови, обставини, певним чином усвідомлюють свою приналежність до цієї освіти " (7, 56).
Групи бувають: великими і малими, від двох чоловік і більш, умовними і реальними. Реальні групи ділять на малі і великі, офіційні і не офіційні, стійкі і ситуативні, організовані і стихійні, контактні і неконтактні. Стихійні К.К. Платонов назвав "неорганізованими групами" " (15, 27).
Групи складаються з людей, суспільства - з груп. Індивіди, групи і суспільства - це три сучасні реальності, вони взаємозв'язані. Всі групи більш менш спеціалізовані. Їх спеціалізація залежить від потреби людей.
Так, сім'я в промисловому місті має одночасно генетичну і виховну функції. Інші групи виконують інші функції. Індивіди беруть участь у в багатьох групах. Деякі групи припускають фізичну присутність її членів. Одночасно можна брати участь в декількох групах: члени команди по футболу, учбові заклади.
Існують постійні, тимчасові, випадкові або спорадичні групи. Деякі групи створені для тривалого існування і прагнуть цього: школи, село, підприємства, зацікавлені в продовженні своєї справи. Це групи, які не хочуть зникнути. Інші групи приречені на нетривале існування (туристи). Деякі групи є вільними, інші мають обов'язковий характер. Так, з'явившися на світ, ми не вибирали сім'ю, етнічну групу або націю, інші групи, куди вступають за бажанням: спортивний клуб, культурні суспільства або соціальне об'єднання. Формальні групи характеризуються організованою структурою. Соціальні відносини тут носять безособовий характер (різні партії). В неформальній групі існують особисті, соціальні відносини, які здійснюються в ролях, визначуваних внутрішнім середовищем, симпатіями (це друзі, приятелі, "клуб по інтересах") " [12, 76].
Первинна або обмежена група є основою для людини це - сім'я. В ній відбувається процес культуризации. Вторинні групи - великі за розміром і відносини в них формалізовані. Приклад: баскетбольний клуб в який входять декілька команд, - це вторинна група. А одна команда - первинна група.
Соціальна психологія робила багатократні спроби побудувати класифікацію груп. Американський дослідник Ювенк вичленував сім різних принципів, на підставі яких будувалися такі класифікації. Ці принципи були найрізноманітнішими: рівень культурного розвитку, тип структури, задачі і функції, переважаючий тип контактів в групі. Проте загальна межа всіх запропонованих класифікацій - форми життєдіяльності групи " (34, 65).
Для соціальної психології значущо розділення груп на умовні і реальні. Вона зосереджує своє дослідження на реальних групах. Але серед цих реальних існують і такі, які переважно фігурують в загальнопсихологічних дослідженнях - реальні лабораторні групи. На відміну від них існують реальні природні групи.
Соціально-психологічний аналіз можливий відносно і тієї, і іншого різновиду реальних груп. Проте найбільше значення мають реальні природні групи. У свою чергу ці природні групи підрозділяються на так звані "великі і "малі" групи". Малі групи - обжите поле соціальної психології. Та все ж зупинимося на ній.
Під малою групою розуміється нечисленна по складу група, члени якої з'єднані загальною соціальною діяльністю і знаходяться в безпосередньому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення емоційних відносин, групових норм і групових процесів.
Доцільність дослідження груп очевидна, оскільки вони є зручною моделлю вивчення процесів навіюваності, конформності спілкування і т.д. за певний проміжок часу.
Лабораторні дослідження малих груп можуть бути наближені до реальних життєвих умов двома різними способами.
Перший спосіб йде по шляху створення експериментів, ізолюючих всі найважливіші і другорядні атрибути цих ситуацій.
Другий спосіб зближення йде по дорозі не тільки організацій умов експерименту, але і включає дослідження реальних контактних груп в "життєвих (модельованих) умовах" взаємодії.
І що цінно, в лабораторних дослідженнях малих груп дотримується загальний - психологічний принцип підбору випробовуваних: вони повинні бути одного віку, пола, близького рівня освіти.
Що ж до великих груп, то питання про їх дослідження значно складніше і вимагає особливого розгляду. Важливо підкреслити, що ці "великі групи" також представлені в соціальній психології нерівноцінно: одні з них мають солідну традицію дослідження на Заході (це по перевазі великі, не організовані, стихійно виниклі "групи", сам термін "група" по відношенню до яких вельми умовний), інші ж, подібно класам, націям значно слабкий представлені в соціальній психології як об'єкт дослідження " [2, 25].
В групах першого вигляду, процеси протікаючі в них, добре описані в деяких розділах соціальної психології, зокрема при дослідженні способів дії в ситуаціях зовні колективної поведінки.
Точно також малі групи можуть бути підрозділені на два різновиди: групи, вже задані зовнішніми соціальними вимогами, що формуються, але ще не згуртовані спільною діяльністю в повному розумінні цього слова, і колективи, тобто групи більш високого рівня розвитку, пов'язані із специфічними видами соціальної діяльності. Групи першого різновиду можна позначити як що "стають".
Ця класифікація може бути наочно представлений у вигляді схеми представленої в підручнику Г.М. Андреевой "Соціальна комунікація" (12, 55).
Всі, починаючи з рубрикою "реальні природні групи", представляють об'єкт дослідження в соціальній психології.
Традиційно в соціальній психології вивчаються деякі параметри групи: композиції групи (або її склад), структура групи, групові процеси, групові цінності, норми, система санкцій.
Кожний з цих параметрів може придбавати абсолютно різне значення залежно від того загального підходу до групи, які реалізується в дослідженні.
Так, наприклад, склад групи може бути, у свою чергу, описаний по абсолютно різних показниках, залежно від того, чи значить у кожному конкретному випадку, наприклад, вікові професійні або соціальні характеристики членів групи.
Очевидно, не може бути даний єдиний рецепт опису складу групи, особливо у зв'язку з різноманіттям реальних груп. у кожному конкретному випадку починати треба з того, яка реальна група вибирається як об'єкт дослідження.
Іноді склад мікрогрупи і відповідно структура відносин в ній носять складніший характер. Проте в більшості реальних груп на практиці такі об'єднання школярів зустрічаються украй рідко. Тому можна вважати, що групи - діади і групи - тріади є найтиповішими мікрогрупами, з яких складається будь-яка мала група. Їх уважне вивчення може дати дуже багато корисній інформації для розуміння складнішої системи взаємостосунків, що є в малій групі або колективі.
Різноманітна структура великих груп, в які входять малі:
- соціальні класи;
- різні етнічні групи;
- професійні групи;
- вікові групи (як група можуть бути розглянуті, наприклад, молодь, жінки, літні люди і ін.).
Існує декілька достатньо формальних ознак структури групи: структура переваг, структура комунікацій, структура влади.
"З'єднання" процесів, що протікають в групі і інших характеристик групи - дотепер не цілком вирішена для соціальної психології проблема. Якщо послідовно йти по шляху, закладеним початковим методичним принципом, то до групових процесів перш за все слід віднести такі процеси, які організовують діяльність групи.
Слід також детально зупинитися на питаннях загальних якостей групи і проблемі розвитку груп.
Безпосередньо загальні якості групи:
Інтегратівность - міра єдності, злитої, спільності членів групи один з одним (відсутність интегративности - роз'єднаність, дезинтеграція).
Мікроклімат визначає самопочуття кожної особи в групі, її задоволеність групою, комфортність знаходження в ній.
Референтность - ступінь ухвалення членами групи групових еталонів.
Лідерство - ступінь ведучого впливу тих або інших членів групи на групу в цілому у напрямі здійснення групових задач.
Інтрагрупповая активність - міра активізації груповий составлящих її осіб.
Інтергрупповая активність - ступінь впливу даної групи на інші групи.
Окрім цих якостей розглядаються ще і такі:
- спрямованість групи - соціальна цінність прийнятих нею цілей, мотивів діяльності, ціннісних орієнтацій і групових норм;
- організованість - реальна здібність групи до самоврядування;
- емоційність - міжособові зв'язки емоційного характеру, переважаючої емоційний настрій групи;
- інтелектуальна комунікативність - характер міжособового сприйняття і встановлення взаєморозуміння, знаходження спільної мови;
- вольова комунікативність - здатність групи протистояти труднощам і перешкодам, її надійність в екстремальних ситуаціях ".
Проблема розвитку групи ніколи не ставилася з метою з'ясувати різні рівні цього розвитку, і, далі, розкрити специфіку різних параметрів групової діяльності на кожному з цих рівнів. Разом з тим без такого підходу картина розвитку групи не може бути повною.
Цілісне уявлення про розвиток групи по характеристиці групових процесів допускає і більш дробовий аналіз, коли окремо досліджується розвиток групових норм, цінностей система міжособових відносин і т.д.
З погляду соціальної психології дослідження характеристик великих соціальних груп натрапляє на цілий ряд труднощів. Багатство методик вивчення різних процесів в малих групах часто контрастує з відсутністю подібних методик для дослідження, наприклад, психологічного вигляду класів, націй і інших груп такого роду. Звідси іноді народжується переконання, що спільність психології великих груп не піддається науковому аналізу. Відсутність традиції в такому дослідженні ще більш укріплює такі погляди. Разом з тим, соціальна психологія в точному значенні цього слова, без розділу про психологію великих соціальних груп, взагалі не може претендувати на успіх.
За твердженням Дилигенского Г.Г., розгляд психології великих груп не може вважатися правомірним, бо це не одна з проблем даної дисципліни, а найважливіша її проблема. "як би ні була велика роль малих груп і безпосередньо міжособового спілкування в процесах формування особи самі по собі ці групи не створюють історично конкретних соціальних норм, цінностей, установок".
Всі ці і інші змістовні елементи суспільної психології виникають на основі історичного досвіду.
Посилаючись на Дилигенского Г.Г. "цей досвід лише "доведе" до індивіда через посредство малої групи і міжособового спілкування".
Тому соціально - психологічний аналіз великих груп можна розглядати як "ключ" до пізнання змісту психіки індивіда.
1.3 Основні компоненти комунікативної культури майбутніх педагогів та форми комунікації
Ми дали аналіз поняттю "спілкування" як одному з початкових по відношенню до терміну "педагогічна комунікація".
Комунікація виділилася в самостійний об'єкт соціальних наук у зв'язку з розвитком технічних засобів передачі інформації в 20-х рр. XX в.
Системно-комунікативно-інформаційний підхід дозволяє визначити критерії, умови і способи ефективності комунікації на основі обліку специфіки протікання психічних процесів в умовах передачі інформації по каналу зв'язку. Для нашого дослідження це є важливим фактом, оскільки при цьому уточнюється саме поняття комунікації і взаємодіючих суб'єктів як систем, тобто взаємодіють системи, що функціонально погоджують: психіка комуникатора і психіка реципієнта (або реципієнтів).
Багатьма дослідниками (Белоусова Г.Ф., Бондаревская Е.В., Звездунова Г.В., Попова Е.А. і ін.) підкреслюється синонімічність понять "культура" і "педагогіка".
Зробимо спробу з таких же позицій прослідити зв'язок понять "комунікація" і "культура".
Комунікативна культура - це позиція особи, що виявляється в потребі взаємодії з іншими суб'єктами, цілісності і індивідуальності, творчому потенціалі людини і його здатності підтримувати "мажорний характер" (Звездунова Г .В.) комунікації, доброзичливе відношення до навколишніх суб'єктів.
Аналіз досліджень, що обумовлюють становлення комунікативної культури (Кан -Калик В .А ., Мудрік А .В ., Рудь М .Г . і др .), дозволяє збудувати деяку ієрархію цілей: соціально -психологічних, комунікативно-організаторських, інтеграційно -комунікативних.
В педагогічному процесі це представлено як взаємозв'язок різних етапів діяльності (наприклад, плануючого, координуючого і ін.).
В нашому дослідженні нас цікавить педагогічний механізм розвитку комунікативної культури (КК) студентів в процесі вивчення іноземних мов. Педагогічний механізм розвитку КК, в нашому уявленні, складається навкруги поняття і показників культури людини.
Культура (лат . cultura) - рівень, ступінь розвитку, досягнутий в якій-небудь галузі знання або діяльності (культура праці, культура мовлення і т.д.). В 70-х гг . формувався погляд на цю проблему як на педагогічну етику викладача (лат . ethica - звичай, характер).
Технологія розглядалася як виховання педагогічної спрямованості: схильності до педагогічної діяльності, любові до педагогічної професії, відносини до неї як до свого життєвого покликання, педагогічної етики.
З опорою на проект професіограми виділяються наступні професійні якості (розглянемо тільки ті, які важливі для нашого дослідження):
педагогічна зіркість і спостережливість,
педагогічний такт,
педагогічна уява,
товариськість.
Комунікативна компетентність студента як майбутнього викладача - це комплекс знань, мовних і немовних умінь і навиків спілкування, що придбавалися людиною в ході природної соціалізації, навчання і виховання.
Поза сумнівом, важливу роль при цьому грають природні дані і потенціал індивіда.
Під педагогічною культурою в соціально-історичному аспекті розуміють якусь сукупність педагогічного досвіду, що нагромадився, за час існування всіх наявних світових цивілізацій і історичних епохальних періодів (Бондаревськая Е .В ., Захарченко Е .Ю ., Карпова Г .Ф ., Пешкова Н .Г ., Чумічева Р .М .).
Автори розглядають педагогічну культуру як складну відкриту систему, інформаційний наповнювану наукою, що самоорганізовується, мистецтвом, релігією, морально-етичними постулатами суспільства і, в той же час, репродукуючу і транслюючу новим поколінням духовно-естетичні, морально-етичні цінності окремої нації і всього людства .
На думку Захарченко Е .Ю., педагогічна культура - це частина загальнолюдської культури, що інтегрує сферу педагогічної дії.
Виходячи з різноманіття підходів до пояснення феномена "педагогічна культура", гуманістична педагогічна культура потрактує як динамічна система педагогічних цінностей, творчих способів педагогічної діяльності і особових досягнень вчителя, в нашому випадку, майбутнього вчителя, в створенні зразків педагогічної практики з позицій людини культури.
Такий підхід до виявлення сутності явища, що вивчається, і розуміння педагогічної культури, як частини культури соціуму, дозволяють нам виділити наступні структурні компоненти педагогічної культури: ціннісний, особовий, діяльнісний.
Оскільки поняття педагогічної культури як частині загальної культури суспільства незмінно розглядається дослідниками в площині філософського осмислення, ми можемо зробити висновок, що і комунікативну культуру, як частина педагогічної культури, можна також розглядати в цьому плані.
Отже, комунікативна культура - це система цінностей - регуляторів педагогічної діяльності (аксіологічний підхід).
Таким чином, комунікативна культура є сукупністю норм, способів і форм взаємодії і несе в собі кращі зразки і цінності поведінки.
Комунікативні якості студентів складаються з комунікативних здібностей і комунікативних умінь. Перелік і опис цих здібностей і умінь широко представлений в психолого-педагогічній літературі .
Компоненти комунікативної культури майбутнього викладача
1.Система соціальних норм і правил.
1. Знання комунікативних норм і правил.
2. Сукупність відносин людей до природи;
3. відносин до себе;
4. відносин між собою.
2. Знання індивідуальних особливостей учнів.
3. Знання власних комунікативних якостей.
4. Уміння володіти комунікативною ситуацією.
5. Система духовних цінностей .
6. Продукти матеріальної і духовної праці .
6. Комунікативний ідеал.
Діалог як універсальна природна форма людського спілкування є сукупністю що зміняли один одного реплік, зв'язаних відносинами "стимул -реакция " (S -R), взаємообумовлених і взаємозв'язаних між собою в структурному, семантичному і функціонально -прагматическом планах, які утворюють одну цілісну комунікативну одиницю акту спілкування, звану діалогічною єдністю (ДЄ ).
Можна сказати, що діалогічне мовлення - це його початкова і вічна форма.
В нашій роботі діалог досліджується як універсальна характеристика педагогічної ситуації, що обумовлює особовий розвиток індивіда. Діалог в цьому значенні розглядається як специфічне соціокультурне середовище, що створює сприятливі умови для ухвалення особою нового досвіду, ревізії колишніх значень і т .п .
Хоча діалог протікає в просторі особового досвіду, але задача його в тому, щоб відділити "особисте" від об'єктивних достоїнств або недоліків обговорюваного предмету, так би мовити, значення від значення. Ця дивергенція значень і значень додає особливу якість діалогу: в ньому "гуманітарне" - рефлексія позиції учасників діалогу, її логико-вербальне виклад органічно поєднується з когнітивним, дослідницьким відношенням до проблеми.
Ця двудоминантність діалогу робить його універсальною характеристикою особово-розвиваючих освітніх технологій.
В діалозі продукуються процеси самопізнання, які мають декілька рівнів протікання : самопізнання (частіше всього неорганізоване, спонтанне ) рефлексії, пізнання себе "від іншого" і, нарешті, науково організований процес самопізнання за допомогою спеціальних методик, яким що навчається і може бути навчений в діалозі з викладачем.
Умови формування комунікативної культури студентів в учбовому процесі вузу " - присвячена реалізації педагогічних умов розвитку комунікативної культури майбутніх фахівців; аналізу сучасних програм формування комунікативної культури студентів в процесі професійної підготовки у вузі.
Практика ділових відносин показує, що в рішенні проблем, пов'язаних з міжособовим контактом, багато що залежить від того, як партнери (співбесідники) уміють налагоджувати контакт один з одним. При всьому різноманітті форм ділового спілкування ділова бесіда є найпоширенішою і частіше всього вживаної.
Поняття "бесіда" вельми широко і достатньо невизначено: це і просто розмова зацікавлених осіб, і усний контакт між партнерами, зв'язаними діловими відносинами.
Під бесідою розуміють мовне спілкування між співбесідниками, які мають необхідні повноваження для встановлення ділових відносин, дозволу проблем або вироблення конструктивного підходу до їх рішення.
Бесіда виконує ряд найважливіших функцій. До їх числа відносяться:
- взаємне спілкування;
- сумісний пошук, висунення і оперативна розробка робочих ідей і задумів;
- контроль і координування вже початих заходів;
- підтримка контактів;
- стимулювання ділової активності.
Основними етапами ділової бесіди є:
- початок бесіди;
- інформування партнерів;
- аргументування положень, що висуваються;
- ухвалення рішення;
- завершення бесіди.
Максимальну трудність представляє для співбесідників початок бесіди. Партнери дуже добре знають суть предмету, мету, яку вони переслідують в даному спілкуванні, чітко представляють результати, які вони хочуть отримати. Але практично завжди з'являється "внутрішнє гальмо", коли йдеться про початок бесіди. Як починати? З чого починати? Які фрази понад усе підходять? Деякі партнери припускаються помилки, ігноруючи цей етап, переходять відразу до суті проблеми. Можна, образно кажучи, сказати, що вони переходять до початку поразки.
На першій фазі бесіди ставляться наступні задачі:
- встановити контакт із співбесідником;
- створити сприятливу атмосферу для бесіди;
- привернути увагу до теми розмови;
- збудити інтерес співбесідника.
Як не дивно, багато бесід закінчуються, так і не встигнувши початися, особливо якщо співбесідники знаходяться на різних соціальних рівнях (по положенню, освіті і т.д.). Причина полягає в тому, що перші фрази бесіди виявляються дуже незначними.
Слід мати у вигляді, що саме декілька перших пропозицій часто вирішальним чином впливають на співбесідника, тобто на його рішення вислухати нас чи ні. Співбесідники звичайно більш уважно слухають саме початок розмови - часто з цікавості або очікування чогось нового. Саме перші дві-три пропозиції створюють внутрішнє відношення співбесідника до нас і до бесіди, по перших фразах у співбесідника складається враження про нас.
Не слід своїми першими питаннями вимушувати співбесідника підшукувати контраргументи і займати оборонну позицію. Хоча це логічна і абсолютно нормальна реакція, в той же час з погляду психології це промах.
Існує безліч способів почати бесіду, але практика виробила ряд "правильних дебютів". Ось деякі з них.
1. Метод зняття напруженості дозволяє встановити тісний контакт із співбесідником. Достатньо сказати декілька теплих слів -- і ви цього легко доб'єтеся. Потрібно тільки задатися питанням: як би хотіли відчувати себе у вашому суспільстві співбесідники? Жарт, який викличе усмішку або сміх присутніх, також багато в чому сприяє розрядці первинної напруженості і створенню дружньої обстановки для бесіди.
Подобные документы
Повідомлення як спосіб спілкування, способи впливу на людей під час спілкування. Моделі та стилі спілкування, умови та особливості їх практичного застосування в діловій сфері. Стратегії та тактики, що використовуються в даному процесі, їх ефективність.
реферат [45,4 K], добавлен 04.05.2015Аналіз взаємозв’язку становлення людської свідомості та розвитку мови. Визначення поняття і сутність мови як інформаційно-знакової системи. Особливості формування цілей ділового спілкування, загальна характеристика його структури та механізму сприйняття.
контрольная работа [38,9 K], добавлен 03.08.2010Спілкування як інструмент професійної діяльності менеджера. Формування особистісних морально-етичних принципів керівника. Оптимальне вирішення організатором економічних і соціальних завдань. Типи співрозмовників. Розмовні форми ділового спілкування.
курсовая работа [45,7 K], добавлен 05.02.2014Стилі керівництва. Стилі управління через структуру і увагу підлеглих. Ситуаційні стилі керівництва як чинники зростання ефективності діяльності і розвиток співробітників. Поведінський і ситуаційний підхід до лідерства і стилю керівництва на підприємстві.
курсовая работа [161,7 K], добавлен 21.11.2008Відмінність лідерства від керівництва. Характеристика основ лідерства. Формальне та неформальне лідерство. Типи лідерства: ділове; емоційне; ситуативне. Значимість лідерства для ефективності керівництва. Сутність керівництва та рівнів керівників.
контрольная работа [19,0 K], добавлен 09.06.2010Характеристика невербальних засобів спілкування. Жести як показники внутрішнього стану. Жести і міміка, що свідчать про брехню. Пози співрозмовників та їх психологічна роль. Сигнали, що посилають очі. Посмішка та положення губ. Фізіономічні типи особи.
курсовая работа [66,4 K], добавлен 20.04.2012Теоретичні питання здійснення механізму управління. Система органів управління, засобів і методів, спрямованих на задоволення потреби підприємства в робочій силі. Теорії управління "Х" та "Y". Сітка Блейка-Моутона. Критерій орієнтації працівників.
контрольная работа [25,5 K], добавлен 15.01.2005Дослідження ефективності роботи підприємства. Характеристика сутності і теорій лідерства. Розгляд міжособистісних стосунків між менеджерами та підлеглими як особливого джерела влади в організації. Ситуаційний підхід до використання стилів керівництва.
курсовая работа [307,7 K], добавлен 13.03.2019Дослідження поняття, сутності та видів конфліктів. Аналіз стадій їх розвитку. Шляхи та методи подолання конфліктів у системі управління. Оцінка ефективності системи менеджменту та управлінської діяльності ВАТ "Гощанський завод продовольчих товарів".
курсовая работа [96,1 K], добавлен 22.10.2013Навички і якості керівника: організаційні здатності, людські якості. Взаємодія керівника з людьми з використанням комунікативних засобів. Значення зовнішнього вигляду керівника туристичної фірми. Національні особливості ділового спілкування у Франції.
контрольная работа [22,8 K], добавлен 17.11.2011
