Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

У справі поширення позитивного ставлення до соціального виховання та формування соціально-педагогічних знань серед населення з дитинства до кінця життя освіті в інформаційному суспільстві доцільним було б використати можливості усіх засобів масової інформації: створити соціально-педагогічні програми, де б висвітлювався зв'язок ефективного соціального виховання з соціокультурною динамікою, з благополуччям соціуму в цілому та кожного з його індивідів, де б розкривалися механізми соціального виховання щодо створення умов для розвитку сутнісних сил та соціоціннісних орієнтацій громадян, маніпулювання індивідуальною та соціальною свідомістю.

Таким чином, трансформація соціальної педагогіки відповідно до культури інформаційного суспільства потребує перегляду її теоретико-методологічних основ. Об'єктом соціально-педагогічного дослідження має стати процес соціального розвитку людства (вдосконалення його соціальних рис, поведінки стосовно інших соціальних суб'єктів, динаміка соціальних цінностей), а предметом - соціальне виховання як створення умов добровільного і усвідомленого розвитку соціальності всіх соціальних суб'єктів - творців глобальної культури, а, отже, людини, групи, суспільства, групи суспільств, людства. Глобалізація світу актуалізує саме культурологічну концепцію соціальної педагогіки - активізація та регулювання виховного потенціалу не лише системи освітніх закладів (педагогічна концепція), але й усіх інших факторів культури і на всіх рівнях - суспільному, регіональному, глобальному. Метою культуровідповідної соціальної педагогіки інформаційної доби є створення виховних умов в соціумі для засвоєння і розвитку нового типу соціальності, а саме духовного рівня глобальної соціальності індивідом, групою, суспільством, душевного - регіонами світу та фізичного (пом'якшеного усвідомленою спрямованістю на душевно-духовний) рівня соціальності - людством. Це визначає специфічність положення соціальної педагогіки серед інших педагогічних наук, вона має водночас і методологічне, і прикладне значення, що віддзеркалюється на її змісті та методі. Провідним принципом інформаційної соціальної педагогіки стає принцип гармонізації соціального розвитку на рівні всіх соціальних суб'єктів та соціального виховання всіх рівнів. Розширення об'єктів практичної соціальної педагогіки потребує виокремлення її власних рівнів - суспільного, регіонального, глобального, розробки та здійснення відповідних соціально-педагогічних технологій та методик. При їх створення фахівці мають зважати на тенденції практики соціального виховання, зумовлені інформатизацією світу: зміна технологічної парадигми виховання соціальності із “запізнювальної” на “випереджальну”; переакцентування уваги у змісті соціального виховання; розширення кількості об'єктів та суб'єктів соціального виховання; зміна провідних засобів соціального виховання. Завданням соціальної педагогіки в інформаційному суспільстві на методичному рівні є поширення соціально-виховних цінностей, знань, умінь, навичок серед соціальних суб'єктів певних соціумів для активізації та гармонізації соціально-виховних впливів: людини, родини, освіти, різноманітних об'єднань, економіки, політики, законодавства, релігії, мистецтва, науки, ЗМІ, глобальних комунікацій тощо. Проте починати треба з підвищення соціальної культури освітньої сфери. Отже, культурологічний підхід до соціальної педагогіки на методологічному рівні дозволяє трансформувати соціально-виховний процес з дискретного, відомчого, що реалізується у виховних закладах і організаціях, у безперервний, не обмежений місцем і часом виховний процес, який здійснюється через педагогізацію всіх сфер культури та намагається подолати стихійні складові соціалізації, сягнути нової, на найвищому рівні, синкретичності виховання і соціалізації.

4.3 Перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки інформаційної епохи

Перспективи розвитку соціальної педагогіки в Україні залежать від розвитку соціокультурної ситуації, а саме: зворотнім чи ні є процеси гуманізації та демократизації суспільного буття. Незважаючи на більш складне становище в порівнянні з іншими європейськими країнами, практичне трансформування вітчизняної соціально-виховної системи в Україні теж має грунтуватися на внутрішніх та зовнішніх потребах розвитку її культури. Поряд із об'єктивним глобальним завданням інформатизації суспільства (зовнішні культурні потреби) наша країна має розв'язувати суб'єктивну пострадянську проблему (внутрішні культурні потреби) демократизації країни, реалізації її статусу правової держави. Провідним завданням вітчизняного соціального виховання пострадянського періоду на рівні внутрішньокультурних потреб є гармонізація ставлення індивіда до суспільного життя та держави - до індивіда. Індивід має набути відчуття провідного соціального суб'єкта і навчитися діяти відповідно до цього статусу, щоб через об'єднання, групи, рухи уможливити створення суспільства, яке, у свою чергу, обмежить і спрямує діяльність держави, різних груп та індивідів на розкриття, вдосконалення сутнісних сил пересічного індивіда і всього українського народу. Розв'язання за допомогою соціального виховання внутрішньокультурних проблем України, а саме збудження її людського потенціалу, надасть можливість задовольнити і зовнішньокультурні потреби.

Проте перспективи розвитку соціальної педагогіки в Україні не є досить певними. Як ми вже відзначали, соціальна педагогіка як наукова галузь можлива лише в демократичному суспільстві. Необхідність гармонізації соціального розвитку людини, різних соціальних груп задля мирного прискорення культурної динаміки соціуму дістала своє відображення у виокремленні соціальної педагогіки в самостійну галузь педагогіки за індустріальної доби. Сучасна Україна вимушена розв'язувати досить схожі проблеми, але в умовах становлення нової - інформаційної - культури світу. Сучасні інтеграційні процеси поступово перетворюють індивіда на активний суб'єкт не лише певного релігійного, національного, регіонального соціуму, але й глобального, що зумовлює необхідність нового рівня соціального розвитку особи, який не забезпечується генетично. Однак те ж саме стосується і держави. Наскільки вона сформувалась як “особистість”, демократично вирішуючи проблеми внутрішнього соціального виховання своїх громадян, настільки вона просувається у засвоєнні цінностей країн свого регіону світу, що визначає її місце серед держав, які вдосконалюють цінності людства і тим самим відкривають нові обрії соціального, зокрема духовного, виховання всіх соціальних суб'єктів світу.

Таким чином, майбутнє соціальної педагогіки в Україні залежить не лише від визначеності її наукового апарату (це справа фахової компетентності вчених), але й від спрямованості суспільства, влади (яку воно обирає) на демократизацію культури, оскільки соціально-педагогічні технології потрібні для гуманізації соціального виховання людини, групи, а отже, і самовиховання суспільства. Якщо в країні переважать зворотні тенденції ставлення до людини не як мети, а як до засобу, то вітчизняна соціальна педагогіка стане непотрібною, навіть за ідеальної визначеності її об'єкта, предмета, категоріального апарату.

Сьогодення потребує не лише кількісного переліку населення (перепис), але й глибокого дослідження його якісного стану, оскільки для того, щоб усвідомлено спрямовувати свій подальший розвиток, і соціум, і індивід однаково потребують процесу самопізнання. Не випадково дедалі частіше з екранів наших телевізорів лунає вислів про те, що в Україні існує проблема не де взяти гроші, а кому їх доручити, щоб бути впевненим у використанні їх на добробут суспільства. Отже, без гармонізації вітчизняної культури, а саме підвищення рівня її духовної складової, не можуть бути розв'язані ані внутрішні, ані зовнішні проблеми інтеграції України до Європи.

Щодо аксіологічної складової вітчизняної культури, то, на нашу думку, соціально-педагогічні технології мають подолати кризу переходу від одних цінностей до інших. В Україні традиційно домінували соціоцентричні цінності. Століттями українці виборювали національну самостійність, відстоювали право розмовляти рідною мовою, зберігати свої звичаї, вірування. Зі здобуттям незалежності та ствердженням державності логіка розвитку соціоцентричних цінностей, як провідних в нашому суспільстві, досягла свого апогею. Тому сучасній соціальній педагогіці, на наш погляд, слід будувати соціальне виховання на підвищенні антропоцентричної ієрархії цінностей, саме з її позицій долаючи невирішені питання реалізації попередніх. "Благо кожного, що зміцнює благо всіх", очевидно, може стати девізом соціального виховання на перехідний період, який згуртує суспільство.

Сьогодення потребує від соціального виховання утвердження ідеї про те, що головною цінністю в Україні є благополуччя людини, звільнення її сутнісних сил, незалежно від національних, расових, релігійних, ідеологічних, політичних, статевих, соціальних, сексуальних, вікових ознак та здоров'я. Ця ідея має реалізуватися в суспільній та індивідуальній свідомості через політику, економіку, право, мистецтво, освіту, виробництво, ЗМІ, суспільну думку, родину, медицину, дозвілля, тобто через всі без винятку сфери культури. Інакше лише силовими методами можна буде відвернути людей із позиції, що стихійно набрала сили і зміцнює відцентрові спрямування в країні: "моє особисте благо (частіше матеріальне) понад усе і за будь-яку ціну". Проте, коли справа вирішується за допомогою сили, навіть з благородною метою, тоді вже не може бути мови про демократію в соціумі, зокрема і соціально-педагогічну. Адже сутність суспільного (на відміну від державного) виховання в тому і полягає, що його цілі реалізуються не кимсь зовні чи обраними всередині, а спільно самим населенням країни. У процесі реалізації цілей і цінностей формується та згуртовується суспільство, яке не прислуговується державі, а спрямовує держапарат на створення сприятливих умов для кожного і всіх громадян України разом.

З огляду на це, завданням сучасної соціальної педагогіки в соціальному розвитку вітчизняного є, насамперед, подолання очікування населенням визначення майбутнього України президентом, Верховною Радою, урядом (тими, кому "видніше"). Всенародне обговорення образу суспільства, в якому ми хочемо жити та на побудову якого не шкода зусиль, сприяло б усвідомленню соціальних цінностей, зумовило б перехід від держави "людини при владі" до суспільства "рівних можливостей". Зрозуміло, що в світі сягнули вищих духовних висот, проте ми зможемо усвідомити потребу в антропоекосферних цінностях, тільки коли засвоїмо та хоча б частково реалізуємо ієрархію антропоцентричних цінностей. Без усвідомлення індивідом своєї соціальності, своєї провідної ролі в суспільстві нам не "перестрибнути" до прекрасного культурного майбутнього, оскільки людина не зможе зрозуміти своєї нової ролі на планеті та відповідальності за неї.

Однак, щоб соціально-педагогічна система України змогла вирішити завдання трансформації духовної культури країни, вітчизняна соціальна педагогіка сама має відповідно, але із значним випередженням, реформуватися, долаючи при цьому непрості проблеми авторитарного соціального виховання попереднього періоду, серед яких "найболючими" є такі:

- подолання недовіри суспільства до виховання;

- формування позитивного іміджу виховання через ствердження його сприйняття як залучення людини протягом життя "до системи вироблених людством цінностей, організація умов для їх духовного зростання, формування основ ціннісного ставлення до дійсності" [27,6];

- подолання верховенства державного різновиду соціального виховання;

- ствердження суспільного виду соціального виховання через виховання відповідального ставлення кожного громадянина, всіх соціальних структур, інституцій, груп до соціального виховання як до засобу звільнення сутнісних сил людини та стабільного розвитку культури суспільства, через поширення соціально-педагогічних знань, умінь, навичок серед всього населення, через його залучення до регуляції соціального виховання країни;

- відтворення та трансформування відповідно до потреб демократичного суспільства всіх видів соціального виховання в соціокультурній дійсності країни, об'єднання їх в єдину соціально-виховну систему України.

Домінування державного виду соціального виховання спричинило споживацтво та безвідповідальність, зокрема за соціальне виховання і соціодуховний розвиток країни. Тому перед вітчизняною наукою та практикою постають завдання створення і реалізації таких соціально-педагогічних технологій, які би спрямували соціальне виховання на відновлення цієї відповідальності в суспільній свідомості, особливо інтелігенції.

На межі 90-х років з'явилися реальні передумови відродження і подальшого розвитку демократичного досвіду соціального виховання, накопиченого до 1917 р. та у 20-30-ті роки:

політичні (відмова від тоталітарної системи);

соціальні (переструктуризація населення, нові соціальні відносини);

економічні (стало “важко” жити, з'явилася потреба у “буфері” і економічному вихованні);

аксіологічні (поява ціннісного плюралізму).

Ці та інші чинники сприяли відтворенню вітчизняної соціально-педагогічної теорії та практики. На терені України працювали експериментальні соціально-педагогічні майданчики в Запорізькій та Донецькій областях, діяли Постанова Держкомітету СРСР з народної освіти “Про введення інституту соціальних педагогів” (липень 1990 р.) та кваліфікаційні характеристики соціального педагога (березень 1991 р.). Проте з розпадом СРСР розвиток соціальної педагогіки в Україні уповільнився. Головними причинами, що заважали розвиткові вітчизняної соціальної педагогіки, на наш погляд, були такі:

відсутність спочатку республіканського, а потім національного науково-методичного центру та інформаційного органу з соціальної педагогіки;

відсутність загальної концепції розвитку соціальної педагогіки як науки та соціального виховання як галузі її практичної діяльності, хоча розроблялися більш детально її складові (Концепція соціальної роботи з дітьми та молоддю України, Концепція реабілітації дітей-інвалідів та дітей з обмеженими фізичними та розумовими можливостями тощо);

повільне створення законодавчої бази. В Україні не були продубльовані союзні документи у сфері соціальної педагогіки, як це зробили, наприклад, в Росії. Тому в Законі “Про освіту”(1991) йшлося про соціально-педагогічний патронаж, що здійснюється соціальними педагогами, але кваліфікаційні характеристики соціального педагога були затверджені Кабміном України лише 1994 р., а статус соціального педагога як педагогічного працівника - лише в редакції Закону “Про освіту” 1996 року;

несформованість іміджу соціальної педагогіки та соціального педагога в соціумі, що є наслідком насамперед недостатньої кількості експериментальних майданчиків ТНДК в Україні за радянських часів;

недостатня увага держави та суспільства до проблем духовного виховання людини упродовж усього життя.

Організацією, що сприяє розвиткові вітчизняної соціальної педагогіки, є Українська Асоціація соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної роботи (1992). З 1994 року вона є повноправним членом Міжнародної Федерації Соціальних Працівників. Найбільш ефективним є їх спільний проект, створений за підтримки ЮНІСЕФ та Християнського Фонду, - “Соціальна освіта в Україні”.

Значною мірою прискорив би процес трансформування соціально-виховної системи України, на нашу думку, якщо не інститут, то хоча б міжвідомчий науково-практичний центр соціальної педагогіки, який би ініціював увагу суспільства до соціально-педагогічних проблем, обговорюючи найболючіші питання з представниками уряду, парламенту, науки та мистецтва, з населенням через ЗМІ, досліджував би шляхи їх розв'язання, аналізував впливи різних сфер суспільства на розвиток морально-духовного рівня громадян протягом життя тощо, але найважливіше - створив би єдину соціально-педагогічну концепцію України та програму її реалізації, координував би соціально-педагогічні дослідження, сприяв практичній трансформації вітчизняного соціального виховання.

За змістом його діяльність має бути спрямована на об'єднання та організацію суспільних сил, відповідних державних структур, на оновлення соціальних ціннісних орієнтацій людини, а саме на формування і розвиток почуття власної гідності, оскільки через призму ставлення до себе особа ставиться до навколишнього світу. Центр мав би спрямувати соціальне виховання на подолання недоліків нашої ментальності, насамперед відцентрових настроїв, і сприяти усвідомленню того, що вижити і квітнути ми можемо лише разом, тільки підтримуючи і допомагаючи один одному, не ображаючи почуття власної гідності навіть маргіналів і жебраків, безпритульних і інвалідів, зокрема людей з психічними вадами. Водночас соціальне виховання має бути скерованим на переборення споживацьких нахилів на всіх рівнях, на ствердження впевненості, що наше (як особисте, групове, так і суспільне) сьогодення та майбутнє залежить від нашої активності, від спроможності адаптуватися до змін, що всі наші негаразди - це випробування нашого суспільства та нашої культури на життєздатність, долаючи які разом, ми разом будемо і духовно міцніти.

Вітчизняна соціальна педагогіка як стратегія багатосторонньої, міжвідомчої діяльності, зверненої до всіх вікових і соціальних груп, щоб забезпечити свій випереджальний характер, має грунтуватися не лише на внутрішніх, національних потребах, але й на глобальних цінностях людства. Отже, вона має сприяти усвідомленню та зміцненню в серцях, розумі та вчинках людей культури миру, що починає ототожнюватися з культурою в цілому. Зокрема, для вітчизняного соціального виховання вже сьогодні є доступною, оскільки збігається з внутрішньокультурними потребами, поступова активізація: "1) трансформації цінностей, ставлення і поведінки з метою суспільної взаємодії на принципах свободи, справедливості і демократії всього комплексу прав людини ("всіх прав, всіх людей"), терпимості і солідарності; 2) навчання і засвоєння навичок вирішення проблеми за допомогою діалогу й переговорів, що передбачає відмову від насильства та намагання запобігти розвиткові конфліктів шляхом звернення до їх початкових причин, а також гарантує повне здійснення прав конфліктуючих сторін; 3) використання засобів повної участі в процесі розвитку свого суспільства"[374,286]. Зрозуміло, що кожна національна соціальна педагогіка при трансформації глибинних культурних коренів своєї країни зважає на свої соціокультурні особливості.

При розробці соціально-педагогічних технологій реформування соціально-виховної системи країни маємо зважати на те, що розпочинати треба з вдосконалення освітньої системи - єдиної суспільної інституції, субкультури людства, створеної спеціально для культивування нової генерації, тим більш, що значення молоді в суспільній життєдіяльності дедалі зростатиме. Сьогодні освітні заклади мають покласти на себе обов'язок відновлення культуротворчого потенціалу людей другого та третього віку через прискорену динаміку культури протягом життя однієї людини. На наш погляд, культурологічною проблемою вітчизняної освіти є її розбюрокрачення та одухотворення антропоцентричними цінностями. Система освіти має бути зразком для всього соціуму в здійсненні соціального виховання, побудованого на принципах культуровідповідності й, природно, наступності.

Аналіз законодавчих актів, провідних документів освіти [27;153-157;358] дає змогу констатувати, що в цій галузі поступово відбуваються позитивні зміни в бік демократизації, гуманізації, гармонізації індивідуальних та соціальних потреб в освіті громадян країни. Позитивним є й те, що внутрішньонаціональні освітні тенденції визначаються в останніх документах, відштовхуючись від цінностей авангарду світової спільноти, а саме: стратегії сталого людського розвитку, орієнтації у бік демократії, піднесення авторитету особистості, культури миру, толерантності і ринкових відносин. Найсучаснішою є стратегія освіти України - "прискореного, випереджального розвитку освіти і науки, фізичних, інтелектуальних, моральних та інших сутнісних сил особистості, які забезпечують її самоствердження і самореалізацію"[358]. На жаль, ціннісні орієнтації особистості, її духовність, яка визначає мету та спрямування використання фізичних, інтелектуальних, моральних здібностей, не висувається як стратегічно значуща в освіті нашої країни на перше місце (хоча саме так сприймається і обґрунтовується передовою науково-педагогічною громадськістю [452,242]), а сподіваємося, ховається під висловом "інші сутнісні сили особистості". Незважаючи на це, така стратегія свідчить про затвердження державою особистісно-орієнтованої моделі освіти, що, до речі, проголошується і першим за порядком пріоритетом державної політики в розвитку освіти, і це є неабияким досягненням країни, що лише 10 років тому звільнилася від тоталітарного режиму. Радикальною зміною статусу освіти в нашій країні, безумовно, є визнання, нарешті, державою того факту, що саме "розвиток освіти є стратегічним ресурсом подолання кризових процесів, поліпшення людського життя, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності української держави на міжнародній арені, ... утвердження України на світовому ринку високих технологій". Сподіваємося, що наступні кроки держави (економічні, політичні, юридичні, соціальні тощо) сприятимуть усвідомленню цього всім суспільством і кожною особистістю. На наш погляд, реалізація такого ставлення до освіти в дійсності та подальше визнання її пріоритетною галуззю економіки стане тим кільцем, потягнувши за яке, можна буде витягнути в інформаційну епоху весь ланцюг української культури.

Однак мета освіти стосовно індивіда, на наш погляд, свідчить не про самоцінний розвиток особистості, про що йшлося в документах ЮНЕСКО, а про перевагу, пріоритет в індивідуальному розвитку саме його громадянської складової: "головна мета української системи освіти - створити умови розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України...". Те саме підкреслюється й у визначенні національного характеру освіти: "освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови і культури, повагу до народних традицій. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості". Треба підкреслити, що в Доктрині віддається належне регіональним та глобальним цінностям. Наприклад, в пункті "Мета освіти..." пропонується забезпечити усвідомлення "професіоналом - патріотом України" своєї належності до сучасної європейської цивілізації, а в "Національному характері освіти" додається до вище переліченого те, що освіта "сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу, ... не допускає поширення шовіністичних, расистських та інших антигуманних ідей та поглядів"[358].

На нашу думку, така актуалізація громадянських, тобто соціоцентричних, цінностей в освіті не лише Доктриною, а й створеною напередодні “Концепцією громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності” [227] у нашій країні виправдовується затяжним характером перехідного періоду. За 10 років незалежності досі не відбулася "консолідація українського народу в українську політичну націю", ще поки не існує міцного суспільства, яке спрямовує державу, без чого неможливим є формування демократичного устрою країни. Отже, в освіті нашої країни визнано стратегічними цілями антропоцентричні, а тактичними - поки ще соціоцентричні цінності. Цей шлях є випробуваний (німцями наприкінці XIX - початку XX ст.), оскільки без просоціального спрямування і соціальної відповідальності людини за постійне вдосконалення соціуму не можна створити сприятливих умов для розвитку сутнісних сил кожної особи країни. Головне тут, щоб не впасти в націоналізм, - втриматися "на лезу бритви" солідарності зі "своїми" без протистояння "чужим". На наш погляд, запобігти цьому зможе саме суспільний характер соціального виховання та поширення регулювання суспільних відносин освітянським законодавством у галузі виховання громадянина на всі сфери життєдіяльності країни, причому не формальне, а змістовне поширення з розцінюванням його як вирішення провідної потреби вітчизняної культури на внутрішньому рівні.

Отже, нагальна соціальна потреба освіти - виховання творчого, відповідального громадянина має вирішуватися за допомогою соціально-педагогічного підходу до неї на суспільному, а не державному рівні. За Б.Бітінасом, громадянська позиція - це складова системи соціальних орієнтацій, а саме відчуття себе громадянином певної країни, позитивне ставлення до якої сприймається через приписування собі відповідальності за все, що в ній відбувається. Відсутність громадянської позиції або негативне ставлення до країни призводять до заперечення індивідом залежності того, що відбувається, від власних дій [47,24 ]. Як відомо, системи стосунків, зокрема громадянських, любові до країни навчити не можна. Формальне нав'язування цих соціальних цінностей лише через знання в освітніх закладах швидше призведе до зворотного ефекту, тому копітка виховна (а отже, неформальна) діяльність всього суспільства (тобто соціально-виховна) під керуванням освіти є єдино можливим (у специфічних вітчизняних умовах) способом формування патріотизму та громадянської відповідальності. Головним засобом цієї діяльності є демонстрація повсякчасної поваги до кожної особи країни, піклування про її добробут, щастя. Лише від громадянина, що сформувався в таких стосунках з державою, суспільством, можливо і потрібно очікувати любові та відповідальності за країну. Однак за цю справу треба братися не формально і не лише освітянській системі, а через її керування цим процесом.

Ідеальним варіантом є той, коли позитивне ставлення до країни, в якій живеш, закладається на рівні підсвідомості з дитинства через відповідне ставлення членів сім'ї, які, в свою чергу, сприймають соціальну підтримку країни через економічну, політичну, юридичну, медичну, освітню, мистецьку тощо сфери суспільства. Потім це ставлення закріплюється через систему дошкільної освіти, а в шкільних закладах воно усвідомлюється через знання цих цінностей та зміцнюється через вміння, навички громадянської поведінки у "шкільній державі дітей", через спроби громадянської діяльності в реальному навколишньому середовищі під патронатом соціальних педагогів. Підсистема вищих освітніх закладів насамперед мала б виховувати громадянську відповідальність за майбутню професійну діяльність в суспільстві. Якщо лише одна освіта навіть і виконає свої безпосередні функції, вони не будуть достатніми для формування "професіонала-патріота України", якщо в реальному житті не будуть підтримані прогромадянські дії кожної особи, не припиняться в суспільстві будь-які і будь-де зневажання громадянських прав індивіда. Якщо в суспільній свідомості громадянином буде вважатися не той, хто завжди підносить взагалі все українське тому, що воно "наше", а той, хто виявляє недоліки (навіть в менталітеті), щоб, долаючи їх, насправді піднести і українців, і Україну на новий рівень буття. Саме для цього, вважаємо, освіта має поширити регулювання не лише на внутрішньоосвітні суспільні відносини, але й в цілому на внутрішньокультурні виховні впливи. Тож всі політичні, економічні, інформаційні тощо закони, плани, дії мають "зважуватися" та контролюватися освітою з метою з'ясування їх виховного впливу в даному випадку на формування громадянської позиції кожного індивіда країни і виноситися, у разі негативного впливу, на всенародне обговорення, щоб суспільство мало можливість само вирішувати і реально здійснювати напрями свого самовиховання через заборону антигуманних, антигромадських заходів окремих осіб, політичних та інших угруповань, держави. Саме в цьому, вважаємо, є соціально-виховна місія освіти в інформаційному майбутньому нашої країни, крім, зрозуміло, підвищення соціально-виховного рівня самої освітянської системи на внутрішньому рівні. Підсилення такої зовнішньої суспільної діяльності освіти потребує, звісно, поповнення структурних підрозділів керівних органів освіти на всіх рівнях соціально-педагогічними аналітичними одиницями, поступової фахової підготовки соціальних педагогів-аналітиків для всіх галузей народного господарства. Організатором цієї діяльності міг би бути згаданий вище міжвідомчий соціально-педагогічний центр.

Соціально-педагогічне регулювання освітою умов виховання в суспільстві не повинно мати каральний характер. Воно мусить полягати в підтримці та сприянні державі, суспільству, групам, особам в цілеспрямованому демонструванні їх реального, а не формального, позитивного ставлення до громадянина і збудження соціальної активності, спрямованої на припинення їх антигуманних, антигромадянських рішень, вчинків. Хтось мусить у державі аналізувати, як державна, суспільна діяльність впливає на людину, на розвиток її людяності. Освіті це під силу (особливо за допомогою міжвідомчого соціально-педагогічного центру), оскільки саме тут згуртовані фахівці (науковці, менеджери, практики) з виховання. Лише таким чином, можливо відновити соціально-виховну систему країни, яка існувала за радянських часів, але на демократичних засадах, антропоцентричних цінностях, та забезпечити підсистемі освіти тут належне провідне місце.

Однак, перш ніж виходити на загальнокультурний рівень, освіта має впорядкуватися на внутрішньому освітянському субкультурному рівні, зокрема реалізувати принцип єдності та наступності закладів освітньої системи у розвитку соціальності, становленню духовності громадян. На наш погляд, державні документи різних ланок освіти навіть останніх років свідчать про недотримання цього принципу, наприклад, у дошкільній та шкільній освіті.

Визначною подією, вважаємо, для соціального виховання, зокрема дошкільної його ланки, стало затвердження Колегією Міносвіти і Президією АПН України Базового компонента дошкільної освіти (1998) [27]. Цей довгоочікуваний за спрямованістю та змістом документ був першим реальним кроком трансформації вітчизняної освіти згідно з вимогами інформаційної епохи на рівні розширення професійної свідомості і досі є теоретичним підґрунтям початку розбудови оновленого стосовно цінностей соціального виховання кожної дитини дошкільного віку. Документ містить найкращі педагогічні досягнення людства: соціокультурний підхід до освіти, особистісно-зорієнтовану модель дошкільного виховання, дбайливе ставлення до дитячої субкультури, пріоритет ціннісного, морально-соціального розвитку особистості з перших років її життя.

На нашу думку, цей документ має загальнопедагогічне, внутрішньо-дошкільне та загальнокультурне значення. Так, визначенням провідних для педагогіки термінів - розвиток, виховання, навчання, освіта - Базовий компонент кладе край розриву між феноменами культури і педагогіки, відновлює розуміння освіти як "культивування", тобто творення особистості в умовах культури, відмовляється від концепції освіти як "накачування" знаннями, спрямовує на озброєння дитини наукою життя. Крім того, трактування терміна "освіта" як "процесу набуття особистістю в ході виховання і навчання духовного обличчя під впливом моральних цінностей, вироблених людством і зафіксованих у культурі"[27,6], припиняє за суттю суперечки дилетантів щодо того, "чи то виховання є засобом навчання, чи то навчання - засобом виховання". Сподіваємося, що і цілком сучасне розуміння виховання, наведене нами вище, подолає існуюче в багатьох загальноосвітніх закладах ставлення до нього як до низки позакласних заходів, покладе початок, хоча б теоретичний, припиненню кризи виховання в освіті. У цьому загальнопедагогічне значення Базового компонента.

Реалізація цього документа на практиці, безумовно, просуне вперед до загальносвітового рівня дошкільну ланку соціального виховання, а разом з нею і суспільство. Природно, що цей документ перш за все розрахований на працівників дошкільних закладів, спрямовує їх на реформування цінностей та змісту виховання дітей. Виокремлення серед виховних сфер не лише "Природа", "Культура", "Люди", а ще й "Я сам" є свідченням не декларованої, а реальної переорієнтації соціального виховання, починаючи з дитинства, на антропоцентричні цінності, дитино-центровану дошкільну педагогіку, що, у свою чергу, закладає підвалини оновлення суспільства на якісно новому рівні.

Проте Базовий компонент, на наш погляд, має і велике соціокультурне значення. Дбайливе ставлення до дитячої субкультури неможливо здійснити лише за безпосередньою допомогою фахівців дошкільних закладів. Більшість соціальних інституцій, закладів, товариств, посадових осіб, фахівців, пересічних громадян України, що оточують дітей, мають поважати в них Людину, сприяти її духовному зростанню. Найбільше це стосується батьків.

Дедалі зростає відсоток дітей дошкільного віку в нашій країні, які не відвідують дошкільні заклади як з об'єктивних, так і суб'єктивних причин. Проте дошкільне соціальне виховання, з точки зору соціокультурного підходу, передбачає виховання людяності, соціальної компетентності, створення умов для духовного розвитку кожної дитини країни, а не лише тих, хто відвідує дошкільні заклади. Таким чином, Базовий компонент дошкільної освіти за суттю призначається всьому суспільству і, зокрема родині. Сім'я, яка зробила вибір на користь самостійного або за допомогою сучасних Мері Поппінс виховання своїх дошкільнят, має бути відповідальною перед суспільством за різнобічний розвиток, підготовку до школи і життя, за засвоєння ними означених в Базовому компоненті мінімальних обов'язкових вимог.

Звичайно, що на допомогу родині в дошкільному елементі вітчизняної соціально-педагогічної системи має бути передбачено ланку, що забезпечувала б вдосконалення соціального виховання родини, це дало б право державі контролювати його рівень, здійснений сім'єю. Соціально-педагогічний патронаж дітей дошкільного віку вважаємо логічним продовженням соціокультурного спрямування Базового компонента, створенням бази його реалізації серед всіх дітей країни незалежно від соціального статусу, економічного рівня, національних, релігійних ознак, освіченості родини.

Отже, Базовий компонент дошкільної освіти в Україні є найсучаснішим документом освітянської галузі, реалізація якого закладає підвалини реформування не лише дошкільної підсистеми, освіти в цілому, але і гуманізації, демократизації основ вітчизняної культури.

У загальній середній освіті теж поступово створюються умови відродження соціального виховання в школі, перетворення загальноосвітніх середніх закладів із "шкіл-навчання" в "школи-життя". Підсиленню соціально-педагогічної діяльності школи сприяють: закон України про освіту (1996), де визначено статус провідного фахівця з соціального виховання - соціального педагога - у школі (ст. 22), Концепція виховання в національній системі освіти [226], орієнтований зміст виховання в національній школі [382], затверджені кваліфікаційні характеристики соціального педагога [201], підготовка різноманітними вищими навчальними закладами України фахівців із соціальної педагогіки, введення обов'язкового викладання курсу "Соціальна педагогіка" в усіх педагогічних вищих закладах.

Тим часом цей процес відбувається суперечливо. Наприклад, провідний для школи Закон України про загальну середню освіту [155] у трактуванні сутності терміна "загальна середня освіта" не відповідає принципу наступності щодо визначення "освіти" в Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні. Перший фактично обминає притаманний середній загальній освіті процес виховання: "загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності". У законі трапляються і внутрішні суперечності, наприклад, між сутністю освіти та її завданнями, оскільки лише за допомогою знань, навіть про людину, суспільство, культуру, неможливо виконати такі завдання середньої освіти: "виховання громадянина України; виховання поваги до Конституції, державних символів, прав і свобод людини і громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини та громадянина; виховання шанобливого ставлення до родини, народних традицій, звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності тощо" [155]. У цих безперечно фундаментальних для культивування людини завданнях йдеться про формування системи соціальних ставлень дитини, але ця система може бути наслідком саме процесу соціального виховання, тому тільки пізнавальною діяльністю, навіть виховним навчанням у реалізації цих важливих завдань не обійтися. Сподіваємося, автори закону не "заховали" виховання під "практичну діяльність". Оскільки виховання завжди є й таким, що навчає, а також має і теоретичний, і практичний аспекти.

Треба зауважити, що в законі загалом згадується виховання. У статті 17 зафіксовано, що воно "здійснюється в процесі урочної, позаурочної та позашкільної роботи з учнями (вихованцями); цілі виховного процесу визначаються із загальносуспільних, закладених у Конституції України, законах тощо". Проте в цілому цей закон щодо термінологічного визначення, загального спрямування реформування освіти, на наш погляд, не наслідує розпочатий Базовим компонентом дошкільної освіти в Україні підхід до освіти як до духовного творення людини, де навчання є одним з засобів соціального виховання, а мав би наслідувати, оскільки ті ж самі діти проходитимуть через ці ланки єдиної соціально-педагогічної системи освіти. Це акцентування на інтелектуальному розвитку та навчанні в законі про загальну середню освіту можна зрозуміти намаганням його авторів сприяти інформатизаційним процесам, підвищенню ролі знань, інформації в суспільстві, але ж саме за цих умов освіта має гармонізувати інтелектуальність і духовність через пильну увагу до соціального особистісного розвитку, до формування людяності, ціннісних орієнтацій особи, зокрема виховання позитивного ставлення до знання, інформації, без якого неможливі глибинні інформаційні зміни в суспільстві. Закладення законом перебільшеного ставлення до інтелектуалізації нової генерації, на наш погляд, ще більше посилює дисгармонію між матеріальною та духовною складовими української культури.

До речі, те ж саме, на наш погляд, стосується і Закону України про вищу освіту [153], де її значення трактується як процес навчання: "рівень освіти, який здобувається ...в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання...". Майже ототожнення понять "освіта" та "навчання" закріплюється у визначенні терміна "зміст освіти", більш того через нього стверджується, що світоглядних та громадянських якостей можна навчити: "зміст вищої освіти - зумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва". При цьому уточнюється, що зміст навчання - це є "структура, зміст і обсяг навчальної інформації”. Таким чином, вважається, що через навчальну інформацію можна досягти належної якості вищої освіти, тобто сукупності якостей, яка відображає, крім професійної компетенції, ще й ціннісну орієнтацію, соціальну спрямованість особи. На наш погляд, яке б велике значення не мали знання, інформація в інформаційному світі, фахівці освіти не мають права допустити інтелектуалізації індивіда, суспільства, не дбаючи про ще вищий рівень їх духовності. Озброювати бездуховну людину сучасними знаннями з допомогою інноваційних дидактичних технологій - все одне, що сприяти світовому суїциду. Тому, незважаючи на визначення сутності вищої освіти з точки зору домінації навчання, у Законі проголошуються серед головних завдань вищого навчального закладу і виховні: “здійснення… культурно-виховної… діяльності; … забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України; підвищення освітньо-культурного рівня громадян”[153,11]. Та й процес освіти таки є тут навчально-виховним, який має забезпечити, крім результатів навчання, ще й можливість “інтелектуального, морального, духовного, естетичного і фізичного розвитку особи, що сприяє формуванню знаючої, вмілої та вихованої особистості”[153,14]. Отже, якщо інтелектуальний розвиток і сам процес навчання відповідають принципу єдності та наступності в законах про середню та вищу освіту, то єдиний процес соціального виховання, соціодуховного розвитку особистості в дошкільних, шкільних вищих освітніх закладах не є таким очевидним у відповідних провідних та законодавчих документах України. На наш погляд, в умовах переходу до інформаційного суспільства одухотворення людини має стати провідною метою всіх ланок системи соціального виховання України, зокрема освітньої її підсистеми, саме в цьому гармонізаційна сутність соціальної педагогіки.

Сподівання на повернення позитивного ставлення до виховання (без чого неможливе ефективне соціальне), його доленосного для країни статусу пов'язуються з проектами закону “Про виховання дітей та молоді”[153] й “Національної програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні”[357]. Їх прийняття і реалізація є нагальною необхідністю, проте ці документи, на нашу думку, потребують доопрацювання.

Позитивним є те, що даний закон фіксує на рівні права значення виховання у розвитку та збереженні соціуму, оскільки його метою є “утвердження в суспільстві гуманістичних цінностей, забезпечення соціальної та національної безпеки України”[153,4], а, крім того, зазначає культуровідповідність мети і завдань виховання. Підтримуємо намагання авторів уникнути ставлення до виховання як процесу, можливому лише в сімейному та освітньому середовищах, і надати йому загальносуспільного характеру через відтворення системи виховання, її розширення виховними впливами об'єднань молоді, дозвіллєвої сфери, інформаційного простору. Інноваційний підхід застосовують автори закону до визначення основних напрямів виховання, обминаючи традиційні: моральне, трудове, фізичне тощо.

Проте, на наш погляд, закон віддзеркалює недосконалість розробленості теорії виховання в цілому, перш за все, стосовно визначення термінів. У законі неможна наводити їх ситуативні характеристики, як, наприклад, це вийшло з поняттям “виховні завдання”, оскільки розкривається не сутність терміну, навіть не зміст завдань, а скоріше формулюється мета виховання - “забезпечення виховання людини з демократичним світоглядом, яка поважає громадянські права і свободи, традиції народів і культур світу, національний, релігійний, мовний вибір кожної людини”[153,4]. Мета навпаки визначається як одне із завдань - “надання дітям та молоді допомоги в пізнанні та засвоєння моральних та духовних цінностей…”, але ж значення “виховання”, за авторами закону, і так полягає у “процесі залучення особистості до засвоєння вироблених людством цінностей…”. Отже, з тексту закону випливає, що сутністю мети виховання є або “надання допомоги”, або специфіка певних цінностей (“які відповідають стратегічній меті розвитку суспільства, забезпечують гармонію взаємин людини із соціальним і природним середовищем”), проте ніяк не узагальнений образ людини з певними цінностями, рисами, поведінкою. Переконання, стимулювання, спонукання, котрі традиційно сприймалися як методи виховання, в Статті 3. називаються засобами (?!). Неможна так вільно поводитися з термінами, адже це - закон. З іншого боку, автори у Статті 7. фактично називають види виховання: державне, сімейне, суспільне, але не визначають їх сутність, специфіку щодо один одного. Однак це - принципово, якщо від загальноосвітнього закладу вимагається “встановлення та підтримка балансу” між ними. Від цього в законі немає цілісності та чіткості: завдання виховання схожі на зміст, якій вужче за них; напрями нагадують певні якості людини; методи зовсім не згадуються, хоча форми є.

При всій “любові” до соціального виховання (як до розвитку соціальних рис людини, формування соціальної поведінки та оволодіння соціальними цінностями), не можна не визнавати, що процес виховання - значно ширший. Безумовно, він спрямований і на встановлення ціннісних відносин людини до себе, на розвиток внутрішнього “Я”, тієї самої, проголошеної гуманістичною психологією, “унікальної екзистенції” кожного індивіда. Більш того, без пізнання своєї “відмінності”, без почуття власної гідності не може йтися про виховання добровільної соціальності. У цьому концептуальне протиріччя закону, через який намагаються ствердити в країні гуманістичні цінності, але в його тексті не проходить червоною ниткою усвідомлення дитиною саме людини (зокрема себе) як провідної цінності суспільства з певною відповідальністю за це. Наприклад, цінності, що зазначені у меті виховання, “забезпечують гармонію взаємин людини із соціальним і природним середовищем”, а - з собою? Основні напрями задиференційовані (хоча і не чітко) за ставленням до соціуму і до природи, а до себе знову не має. У Статті 2. Декларується, що цінності виховання “покликані забезпечити гармонію поведінки людини в соціальній сфері та в її стосунках з матеріальним світом (ще один напрям? - А.М) і природою”, з собою - відсутнє.

З одного боку, закон закладає загальносуспільний характер виховання, про що йшлося вище, але з іншого - не може уникнути обмеженості у визначені суб'єктів виховання (сім'я, навчальні заклади, спеціальні установи для неповнолітніх). Порушенням логіки вважаємо відсутність серед суб'єктів: територіальної та регіональної громад (виховання у дозвіллєвій сфері, інформаційному просторі), суспільства, держави (навчальні заклади - її осередки). Якщо закон наполягає на системі виховання, то цей процес щодо дітей та молоді (крім сім'ї, навчальних закладів, об'єднань) здійснюється і в трудових колективах, і у війську, і за місцем проживання. Можливо є сенс розширити її даними елементами та налагодити зв'язки між ними, зважаючи на педагогічний принцип наступності.

Щодо організації виховного процесу, то вона обмежується майже (крім дозвілля та ЗМІ) навчальними закладами. Складається враження, що держава “соромиться” втручатись в організацію сімейного виховання. Проте індустріалізація зламала традиції народного виховання в родині, а інформатизація - суспільно-національного, в школі сімейному вихованню не навчають, набувати досвіду в рідній сім'ї практично неможливо, там, як правило, одна дитина. Отже, молоді батьки залишаються сам на сам з цією проблемою. Доцільним за цих умов вважаємо введення посади сімейного соціального педагога, на зразок, дільничного педіатра.

Позитивним у законі є ставлення до соціального педагога в цілому, але насторожує його відсутність у вищих навчальних закладах, коли напруження оволодіння соціальними цінностями досягає апогею, проте юнак часто залишається поза безпосереднього впливу родини через навчання в іншому місті. Однак на ролі цих педагогічних фахівців в соціальному вихованні зупинимося нижче.

У цілому, на наш погляд, доцільним було би розроблення закону України “Про виховання людини”, де виховання дітей та молоді складало важливу, але не єдину частину. Адже, відповідно до визначення терміна авторами закону, “виховання” не завершується молодим віком. “Залучення до засвоєння вироблених людством цінностей” триває протягом життя, а “створення сприятливих умов для реалізації особистістю свого природного та творчого потенціалу до життя”[153,4] й зовсім стосується більш дорослого населення, ніж дітей. Не говорячи вже про те, що соціальна складова виховання, має специфічні завдання, методи та наслідки для суспільства і людини у кожній віковій групі, на що зважав ще Я.Коменський.

Оскільки “Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні” (далі Програма) фактично створює умови для реалізації закону, то вона багато в чому повторює деякі його недоречності, але й дещо виправляє їх. Так в Програмі уточнюється, що її “спрямовано на реалізацію соціальної функції виховання - забезпечення наступності духовного і морального досвіду поколінь, підготовки особистості до успішної життєдіяльності”. Але ж “хто” і “де” тоді має займатися особистісно-індивідуальним виховання, про що вже йшлося при обговоренні закону. Така недооцінка цієї складової виховання загрожує, на нашу думку, з двох боків. По-перше, якщо не створюватиме умов для виховання індивідуальної неповторності кожної нашої людини, а лише зосередимося на тому, що її єднає з іншими, то “наступність” стане за непотрібне, оскільки не буде розвитку, як за архаїчних часів вдосконалюватиме минуле. По-друге, маємо зважати на вітчизняну ситуацію в педагогіці, коли більшість фахівців сформувалися професійно в радянській системі освіти і сприймають виховання як тотожне лише його соціальній складовій (що саме і знищило авторитет виховання в суспільстві). Отже, їм складно перебудувати свою професійну свідомість, засвоїти іншу систему відносин з вихованцями, використовувати відповідні методи виховання. Таке спрямування Програми не прискорюватиме реальну гуманізацію суспільства, не додасть авторитету вихованню. Заради справедливості відзначимо, що Програма більш звернена до особистісно-індивідуального, ніж закон. Наприклад, автори переконують, що в сучасній соціокультурній ситуації головною домінантою виховання є формування ціннісного ставлення не лише до навколишньої дійсності, але й до самої себе [357,6]. Серед перших виховних завдань теж зафіксована увага до індивідуальності: “забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості відповідно її інтересів та суспільних вимог; реалізація індивідуального підходу до виховання, відмова від уніфікації в процесі виховання…”[357,7]. Серед інших виховних принципів виокремлюється “принцип особистісної орієнтації”. Дійсно, педагог має культивувати почуття самоцінності, впевненості вихованця у собі, проте не можна погодитися з тим, що вихователь “визнає право особистості на вільний розвиток та реалізацію своїх здібностей; надає їй право почуватися індивідуальністю”. Ці права визнає і надає суспільство, що розвивається за гуманістичними цінностями, а от педагог має забезпечити умови їх здійснення. Деталізація змісту виховання особистості має складовою і “Ціннісне ставлення до себе”[357,8]. Однак, коли зважити на ствердження психологів про те, що через призму ставлення до себе, людина ставиться до інших, мабуть було би доцільніше, щоб цей розділ передував іншим, зокрема розділу “Ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави”. Та і в меті виховання, на наш погляд, на перше місце має бути висунуто позицію про становлення людини з почуттям власної гідності, оскільки без цього не може бути ані громадянина, ані патріота тощо. Вважаємо, що соціальні аспекти виховання провідними мають бути в індивідуалізованих суспільствах (Західна Європа, США), щоб через виховання гармонізувати розвиток людини. Але в умовах нашої країни, де більшість населення сформувалася під лозунгами “Соціальне понад усе”, хоча б на перехідний період від тоталітарної культури необхідно підсилити індивідуальний аспект, з тієї ж причини.