Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

Отже, німецька нація в цілому зробила значний внесок у розвиток соціальної педагогіки. На початку XX ст. у Німеччині взагалі була проголошена “соціально-педагогічна ера” (Р.Рьорс). Вона поширювалася і в інших країнах, що дало можливість російським аналітикам педагогіки 1914 року підсумувати, що “соціальна течія за останнє десятиліття стає домінуючою, у будь-якому разі у теорії і серед прогресивних елементів суспільства”[329,303], а 1926 р. підтвердити це: “на початку XX ст. соціальна педагогіка починає переважати всі інші педагогічні напрями”[319,21].

Саме на рубежі століть найяскравіше виявився принцип діалектичної взаємозалежності соціального й індивідуального виховання особистості. Наприклад, “найіндивідуалістичніший” за всіма педагогічними градаціями шведський педагог Е.Кей (1849-1926) бачила мету виховання майбутнього радше з соціально-педагогічного погляду: “створити в цілому добре оточення, щоб в оточенні тому дитина могла рости вільно, … але, правда, лише по ту непорушну межу, де вже починається право іншого”[202,33]. Вона згодна з поглядами соціальних педагогів про необхідність виховання суспільності в новій генерації, але разом з індивідуальністю: “Виховувати в дитині чуття суспільності можна лише єдиним шляхом: треба поводитися з нею як з істотою суспільною, але водночас зміцнювати в ній сміливе прагнення до того, щоб стати людиною-індивідуумом”[202,36]. Е.Кей пояснювала цю необхідність майже у тих же виразах, що й “класики” соціальної педагогіки: “процесами пристосування (до оточення) життя набуває певних форм, - особа ж, із її могутніми прагненнями, в ці форми вливає й новий зміст” [202,37]. Вона пророкувала, що соціальний устрій оновиться лише тоді, коли дорослі зрозуміють душу дитини, до того ж самі стануть як діти.

Проте в Німеччині, починаючи з 20-х років XX ст., виникає значно вужчий погляд на соціальну педагогіку, а саме з позиції соціальної роботи. Соціальне виховання стосується вже не всіх людей, як це було за концепцією П.Наторпа, і навіть не всіх дітей. Герман Нойль та Гертруда Боймер спробували спростити розуміння соціальної педагогіки, звести її до практичної соціальної роботи, тобто до допомоги жертвам несприятливих умов соціалізації, особливо дітям (оскільки ж - “педагогіка”). Г. Нойль, справедливо вважаючи матеріальне і духовне благополуччя нації колективним утворенням, наполягав на тому, що до соціально-педагогічних проблем має входити робота з правопорушниками і професійне навчання безробітних. Він обгрунтував необхідність спеціальної професійної підготовки соціальних педагогів (розпочата 1908р.) і навіть 1929 року видав підручник з соціальної педагогіки. Його учениця Г.Боймер підсилює в соціальній педагогіці аспект соціальної роботи з дітьми. На її думку, все те, що не стосується виховання в родині і школі, є проблематикою соціальної педагогіки. Тому вона, за Н.Бурою, визначила такі компоненти соціально-педагогічної діяльності: 1) “контроль, корекція, а в окремих випадках заміна виховної функції сім'ї; 2) виявлення та усунення організаційних та економічних проблем, які заважають окремим індивідам та їх родинам виконувати їхні виховні функції; 3) забезпечення соціальної допомоги дітям, як мають труднощі у навчання та розвитку”[65,37]. Отже, всі соціально-педагогічні проблеми так чи інакше пов'язувалися з дітьми, навіть робота з дорослими задля гармонійного виховання дітей. Виконуючи обов'язки заступника міністра внутрішніх справ Веймарської республіки, Г.Боймер підходила до соціально-допоміжного аспекту соціальної педагогіки як до знаряддя соціальної політики стосовно дитини.

Наприкінці 30-х р. із розвитком фашизму на теренах Німеччини проблеми соціальної педагогіки зовсім зникають з наукової педагогічної літератури. Однак саме в ці роки там було цілеспрямовано створено систему соціального виховання всього населення відповідно до найкращих наукових розробок соціальної педагогіки. Система соціального виховання просякала всю країну: її ідеологію, політику, економіку, мистецтво, сімейне та шкільне виховання, дитячі організації, весь устрій життєдіяльності. Вона була розрахована на кожного і на всіх, на всю націю, тому мала національний ефект, але руйнівного характеру, оскільки будувалася на фашистських, людиноненависницьких цінностях. Система соціального виховання в Німеччині довела свою могутню силу та ефективність, але, на жаль, як часто трапляється зі всіма великими винаходами людства, була використана не на користь людині, а проти неї, заради маніпулювання індивідом та цілою нацією, що призвело до їх духовної “поразки”. Однак це не провина соціального виховання і зовсім не свідчить про те, що “поганою” є соціальна педагогіка як галузь наукової та практичної діяльності. Система соціального виховання є об'єктивним соціальним механізмом трансляції цінностей, набутим людством протягом історико-культурного розвитку. “Добра” вона чи “погана”, залежить від того, хто нею керує, які цінності і з якою метою поширюються нею. Соціальне виховання не можна скасувати, його можна використати на благо всіх соціальних суб'єктів, враховуючи людство. Саме для цього і потрібна соціальна педагогіка, яка б продовжувала розробляти гуманістичні основи соціального виховання, соціально-педагогічної корекції та реабілітації, обгрунтовувала нові види соціального виховання, та найголовніше - пропонувала би запобіжні заходи маніпулювання соціальною свідомістю. Щоб запобігти останньому, соціальне виховання має бути суспільним, а не державним, що підвищує відповідальність кожної людини за демократизацію і гуманізацію соціального виховання країни.

Отже, в індустріальному суспільстві майже повністю сформувалась сучасна система соціального виховання. Вона складалася з сімейного, державного, суспільного, національного, релігійного виховання, а також виховного аспекту політики, права, економіки, виховних впливів організованої дозвіллєвої діяльності, засобів масової інформації, різноманітних громадських організацій (зокрема дитячо-юнацьких) тощо. Провідним фактором соціального виховання стала держава, а засобом не просто школа, а освіта (від дошкільної до післядипломної, протягом всього життя). Її обов'язковість для кожної людини країни та ефективність все більше визначають рівень держави на міжнародній арені. Ця розгалужена освітня підсистема соціального виховання свідчить про початок домінування в ньому та світі антропоцентричних, зокрема інтелектуальних цінностей, інтелектуального виховання. Керувати такою складною системою соціального виховання в умовах прискореного динамізму індустріальної культури вже не можна було без наукового підходу, отже соціокультурні потреби зумовили виникнення соціальної педагогіки як науки. Про виокремлення соціальної педагогіки в самостійну педагогічну галузь свідчать: розроблення її теоретичних основ (обгрунтування специфічного предмета дослідження, мети, принципів, завдань зовнішніх - соціокультурних - та внутрішньопедагогічних, об'єктів практичної діяльності, визначення рівнів соціальної педагогіки - внутрішньосуспільний та зовнішньолюдський, розробка соціально-педагогічної моделі національного соціуму тощо); поширення в Європі та США; збільшення кількості науковців, що присвятили свої праці соціальній педагогіці, а, отже, приріст соціально-педагогічних публікацій та видань; дискусії стосовно предмета наукового вивчення та об'єкта практичної діяльності; аналіз теоретичного багажу, дослідження її історії, систематизація соціально-педагогічних матеріалів та аналіз доробку провідних персоналій у становленні та розвитку соціальної педагогіки. Соціальна галузь педагогіки стала результатом демократизації суспільного буття та суспільної свідомості. Вона відбивала точку зору: в умовах “пошуку свободи розвитку особистості, але в той же час усвідомлення, що викривлення або крайнощі цієї свободи вироджують її у “розгнузданий індивідуалізм” та розривають усяку спільність, від чого сама особистість знаходить собі погибель, смерть і застій”[474,663]. У цих умовах потрібна внутрішньопедагогічна гармонізація виховного процесу в суспільстві: “Ми маємо уникати помилок та перебільшень як індивідуальної, так і соціальної педагогіки. Не можна виховати людину лише для себе або тільки для суспільства чи держави, а необхідно виховувати її і для себе, і для суспільства, і для держави”[265,43]. Соціальна педагогіка була ознакою усвідомлення людьми можливості керувати суспільною динамікою спільно і мирним шляхом (виховними засобами), а не завдяки окремим лідерам чи угрупованням та фізичній силі держави. Вона стала показником рівня суспільної свідомості, її зацікавленості в гармонізації потреб людини і суспільства, в їх взаємному виживанні і розквіті, проявом реалізації соціоцентричних, зокрема національних цінностей людства, і основою для реалізації антропоцентричних цінностей людства в майбутньому. Соціальна педагогіка водночас мала стати засобом демократизації культури людства, через обгрунтування соціально-педагогічних технологій набуття соціальності людиною, групою, соціумом добровільно, а не з примусу.

3.3 Становлення вітчизняної соціально-педагогічної науки та практики

Перш ніж аналізувати становлення та розвиток вітчизняної соціальної педагогіки, вважаємо за доцільне зробити огляд практики вітчизняного соціального виховання, спираючись на праці істориків, зокрема й істориків педагогіки [17-19;26;43;112;117;121;142;149;188;199;242-244;274;290;325;312;360;386;435;437;446; 463;467;497;524;525;531;532;547;578-582;593-600;607].

Наша країна не визначала у філогенезі динаміку культури людства. Тому вона у вихованні повторювала в цілому досвід авангардних країн світу. До утворення Київської Русі соціальне виховання відповідало родоплемінному первісному вихованню народів Західної Європи в Середньовіччі. “У материнському роді жінка виконувала функції громадського вихователя дітей. Про це свідчить термін праслов'янського походження - пестунья”[532,35]. Історики доводять, що “пестун” рівнозначне більш пізньому поняттю “вихователь”. Виховательство набуває особливої форми, в порівнянні із Заходом. Дітей віддають на виховання братові матері, а батько виховує дітей рідної сестри (“Який дядько, таке й дитятко”[532,36]). З появою малих сімей (VII - VIII ст.) з'являються нові сімейні цінності: подружній обов'язок, авторитет батьків, їх відповідальність за виховання дітей. Тому виховательство трансформується у кумівство - дядько стає духовним наставником племінників у сім'ях їх батьків. Крім того, існувало дитяче побратимство та посестринство, утворюване не за родинними ознаками, а на підставі симпатій дітей-підлітків[532,36].

Однак загальний культурний розвиток пращурів українців уповільнювався, на наш погляд, через відсутність тривалого безпосереднього контакту з античною культурою, зокрема з її системою трансляції соціальних цінностей. Формування системи соціального виховання розпочалося з централізаційними процесами та християнізуванням східнослов'янського соціуму. Як і в Західній Європі, монастирі та церкви були осередками з поширення античної (опосередкованої через Візантію) культури, зокрема освіти. Якщо Володимир Святославович (980-1015) вводив школи “книжного навчання” для дітей “нарочитої чади” задля встановлення зовнішньополітичних зв'язків, зміцнення торгівлі, то Ярослав Мудрий (1019-1054) “інтенсивно насаджував грамотність” на противагу язичництву задля укріплення внутрішньодержавної стабільності: за цих часів писемними, наприклад, були деякі ремісники та навіть селяни. А онука Ярослава - Ганна - створила 1086 року першу в Київській Русі жіночу школу при Київському Андріївському монастирі [19,9]. Наприкінці XII ст., за даними археологів та істориків, існувало близько 70 монастирів та 87 шкіл у давньоруських містах. Проте навала орд Батия унеможливила розвиток підвищених давньоруських шкіл до рівня західних університетів [437,24].

У Київській Русі сформувалося особливе соціальне ставлення до аномальних людей, зокрема дітей. У західноєвропейських країнах їх переслідували, вважаючи “пристанищем нечистої сили”, а в Давній Русі до “блаженних”, “юродивих” народ ставився із симпатією та брав під свій захист. Таких людей утримували громадою і навіть про рівень духовності селища судили за ставленням його до таких людей. Служителі православної церкви оточували їх ореолом святості, виправдовуючи їх наявність “божою волею” і намагаючись довести, “що вони потрібні в інтересах бога і людей, оскільки це спонукає віруючих творити благо в ім'я всевишнього”[437,25]. За свідченнями істориків, за цих часів були навіть спроби виховання глухонімих. А в першій половині XI ст. за “ініціативою ігумена Печерського монастиря Феодосія Печерського (помер 1074 р.) неподалік від монастиря було відкрито окремий дім для дітей-сиріт (сліпих, глухих та калік) [437,27]. Світська влада не лише юридично передала монастирям справу опіки, але й створила відповідні матеріальні умови (десятину) для організації монастирями та церквами притулків, богаділень. Проте, на відміну від західноєвропейських монастирів, які зберігали залишки античної культури серед первісних народів, київоруські - були осередками поширення запозичених цінностей культури вищого рівня.

Татаро-монгольська навала та чума, яка лютувала понад 70 років (1352-1425 рр.), негативно відбилися на всій структурі соціального виховання: на сімейному (смерть батьків), державному (відсутність централізації), релігійному (нищення церков, монастирів татарами), громадському (відсутність спільності). Залишки культури збереглися в монастирях, які відроджували цінності милосердя, громадську опіку над аномальними людьми, виховання калічних дітей, освіту. Постійна школі існувала в Києво-Печерському монастирі. Вона готувала єпископів, мітрополітів, ігуменів, отже, мала ознаки вищої школи. Зрозуміло, що освіта в цілому на терені України за цих часів, як і в Європі, була переважно богословською[437].

Формуванню самосвідомості українського народу на Правобережній Україні, розвиткові його культури, поверненню до принципу суспільності в соціальному житті, без якого неможливе соціальне виховання, сприяли братства - об'єднання самодопомоги міського населення, поширені в західноєвропейських країнах у зв'язку з протестантизмом. Виховна система братств відходила від нав'язування церковних догм, спиралася на гуманістичні ідеї античної філософії, закладала підвалини розвитку національної середньої та вищої школи. “У статутних документах братських шкіл відображено виховні традиції українського народу в таких демократичних принципах: суспільний характер навчання та виховання, загальнодоступність школи, рівні права для всіх дітей щодо навчання, тісний зв'язок із сім'єю, введення самообслуговування. Високі моральні та професійні вимоги до педагогів. Визначалися вимоги щодо батьків, опікунів, вихователів”[19,72]. Братські школи стали грунтом для формування національних середніх та вищих навчальних закладів. Таким чином, на Правобережній Україні завдяки її безпосереднім контактам (іноді вимушеним) з культурою західноєвропейських країн у системі соціального виховання прогресувала саме освітня складова.

На Лівобережній Україні визначальним фактором соціокультурного розвитку було козацтво, яке сформувало національну систему соціального виховання, об'єднавши виховний потенціал родини, школи, громади, суспільного життя (зокрема, військового - в таборах), побратимств, релігії - козацьку педагогіку. “Її принципи, ідеї впливали на формування громадської думки, характеру всього народу. У зв'язку з цим можна говорити про соціальну козацьку педагогіку. Формування особистості здійснювалося під впливом багатьох соціальних факторів (культурних, економічних, моральних, естетичних, етнографічних тощо)”[531,67]. Козацька педагогіка була складовою частиною народної педагогіки, вона увібрала в себе прагнення українського народу до вільного, незалежного розквіту рідної землі. Провідні цінності козацтва (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, свобода особистості, народовладдя тощо) домінували і в козацькій системі виховання, тому основною метою її було формування через родину, громадське життя, школу козака-лицаря, мужнього захисника від чужоземного поневолення, громадянина з “яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю, дійовим патріотизмом, високим рівнем духовності”[244,70].

До системи соціальної козацької педагогіки входило передусім дошкільне родинне виховання. У козацьких сім'ях домінував культ батька і матері, бабусі і дідуся, роду і народу. Батько-захисник символізував у козацькій сімейній педагогіці для дитини високий взірець стійкості, мужності, незаперечний авторитет у ставленні до родини, громадських справ, потреб народу. Саме через постать батька сприймали діти зв'язок із своїм родом та народом, переривати який було найтяжчим злочином, великим гріхом. Батько своїм прикладом, наказами та через спільну діяльність виховував у синів твердість, уміння долати життєві труднощі, витривалість, загартовував фізично, формував мужній характер, лицарські чесноти. Мати підтримувала батька, виховуючи на козацькому фольклорі (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів'я, приказки про героїчну боротьбу козаків проти татар, турків, польської шляхти, російського самодержавства). Значний вплив на дітей мало народне мистецтво (декоративно-побутове, вишивання, танець, рушникарство, тощо, які були проникнуті волелюбним козацьким духом), звичаї, обряди, традиції окремої родини та народу, що засвоювалися через родину [244,71].

“Сімейні виховні традиції, зокрема батьківські, продовжували досвідчені козаки у школі джур. Від своїх наставників джури переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високе військове мистецтво. Разом із ними джури жили в куренях і одночасно обов'язково вчилися в січових школах”[531,66]. Виховання джурів нагадує один з елементів лицарського виховання західноєвропейських країн, а саме виховання зброєносця від 14 до 21 року.

Січовим школам був притаманний волелюбний дух козацтва. Провідне місце посідали засоби народної педагогіки, українознавства. Історики української козацької педагогіки стверджують, що цей елемент системи соціальної козацької педагогіки найдоцільніше називати родинно-шкільним, оскільки в школах домінували родинні, національні духовні і матеріальні цінності. Всі вихованці разом із батьками, педагогами брали участь у впровадженні в життя народних традицій, звичаїв і обрядів[531,64]. Отже, школа жила єдиними з родиною і громадою цінностями та цілями виховання.

Якщо січова школа, крім читання, письма, хорового співу та музики, ще й навчала військової справи, то козацькі школи (в полкових та сотенних містах та містечках) мали загальноосвітній характер, тут набували знань з історії України, оволодівали військово-спортивним мистецтвом, народними здобутками з медицини, навчалися астрономії, метеорології, здобували розумове, моральне, естетичне виховання. До того ж, що ефективність шкільної діяльності підтримувалася повагою та підтримкою всієї країни, зокрема козацької держави. За свідченням істориків педагогіки, у XVII ст. лубенський полковник І.Кулябка розробив проект розвитку козацьких шкіл в Україні. Цей проект було схвалено гетьманом і рекомендовано іншим полковникам, щоб такий “приклад наслідували і чекали за це підвищення від вищого уряду … похвали і нагород”[531,67].

Сприяли розвиткові шкільної системи церква та громадськість. Монастирі відраховували 20-ту, а церкви 30-ту частину річного доходу на забезпечення безкоштовного навчання та годування учнів, а громада жертвувала гроші на будівництво та утримання шкіл [244,78], що значною мірою відбилося на їхньому поширенні. Наприклад, за даними Д.Багалія, у Слобідській Україні 1732 р. у 4 полках було понад 124 школи, зокрема в Харківському - 20 (у Харкові - 4 ). “Вони були більш всього в козачих слободах, але траплялися і в деяких монастирських та панських селах. У полкових містах і по деяких сотенних містечках було навіть по декілька шкіл”[26,193]. Одна школа була приблизно на 2500 душ.

Вищу освіту талановита козацька молодь здобувала у вітчизняних колегіумах, академіях та європейських університетах. Потім саме її представники очолювали визвольний рух українського народу, розбудовували національну освіту, розвивали загальноєвропейську науку, вдосконалювали вітчизняну культуру.

Фахівці з козацької педагогіки відзначають самобутність четвертого ступеня козацької соціально виховної системи, оскільки після завершення навчання юнаки проходили систематичне фізичне, психологічне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, військових таборах, в Запорізькій Січі [244,72]. Отже, будь-яке теоретичне, вербальне навчання доповнювалося практичним закріпленням у війську.

Не останню роль у системі козацького виховання відігравала релігія. Вдосконалення козацької духовності відбувалося не лише на основі національних традицій, але й християнської віри. Однак віра не була самоціллю, вона радше “використовувалася” в інтересах самостійності, соборності України. Бог у козацькій “свідомості оберігав незалежну Україну, надавав їм (козакам - А.М.) духовних сил у боротьбі з численними ворогами”[531,70].

Особливістю козацької системи соціального виховання була така його складова, як численні стійкі козацькі об'єднання - побратимства, гурти, братства. Ці об'єднання віддзеркалювали та захищали потреби, інтереси, права не лише окремої особи, але й усього народу. Вірність і відданість військових побратимів один одному увійшла в фольклор, дивувала іноземців [244,78].

Проте загалом не можна не погодитися з дослідниками козацької педагогіки, що їй було притаманне “родинно-шкільне виховання як вияв глибокої єдності впливу на особистість найважливих соціально-педагогічних факторів - сім'ї і школи при збереженні пріоритетності виховання батьків, родинного оточення”[531,67]. Це свідчить про те, що в соціальному вихованні українського народу (за часів, коли в західноєвропейських країнах формувалися національні держави, цінності яких транслювалися населенню і через соціальне виховання) поки домінували родинні цінності, що індустріальна культура ще не торкнулася вітчизняної економіки. Ефективність козацької педагогіки (військової за суттю і цінностями, розрахованої на хлопців-чоловіків) зумовлена була саме тим, що в усіх елементах системи соціального виховання домінували ті ж самі цінності: родина, школа, мистецтво, церква, громада, об'єднання, організація суспільної життєдіяльності діяли стосовно виховання в унісон, доповнюючи і підтримуючи позитивні наслідки соціального розвитку попереднього етапу та один одного. У результаті “козацька соціальна педагогіка сприяла формуванню в найширших верствах населення морально-вольових, духовних якостей, національної свідомості”[244,78], відповідно до якої українці - велика родина, що потребує захисту. Час вимагав економічного та політичного впорядкування держави, виходячи з потреб розвитку індустріальної культури. Відсутність в козацькій соціальній педагогіці ціннісної складової, яка віддзеркалювала тенденції культурного розвитку людства, була, на наш погляд, одним із чинників, що призвів до втрати країною незалежності, незважаючи на прогресивний виховний ідеал особистості - мудра, шляхетна, мужня і справедлива людина.

Подальший розвиток системи соціального виховання в Україні тісно пов'язаний із динамікою культури Російської держави, до складу якої увійшла наша країна. Поступово система виховання набула таких елементів: релігійне, сімейне виховання, підсистема освіти (початкова - народна, середня, вища), підсистема просвіти (різноманітні громадські товариства просвіщали незаможне населення через недільні школи, заклади культури, мистецтво, інформаційні засоби тощо), підсистема піклування (державні, суспільні, громадські, приватні заклади та ініціативи з надання допомоги жертвам соціальних обставин). Природно, релігійне виховання було домінуючим до початку XX ст., його цінності пронизували родину, освіту та всі інші складові системи, релігійні цінності підтримували держава і суспільство.

Сімейне виховання, як і в Західній Європі, було провідним і єдиним для більшості народу аж до початку поширення промисловості. Тоді воно стає більш усвідомленим, цілеспрямованим у дворянських прогресивних родинах і майже відсутнім, часто-густо негативним - у робітничому середовищі, серед бідних городян та селян. Це породило наукові дискусії про “смерть родини”, потребу “виключно суспільного виховання”, “ суспільне або сімейне виховання?”[446]. Доповнити, відкоригувати, а іноді й замінити сімейне виховання намагалися освіта, просвіта та опіка.

Щодо підсистеми освіти, то культ “ученості” ще з козацьких часів сприяв поширенню на Україні в XVII - XVIII ст. народних шкіл мандрівних дяків. Ці школи дійсно були суспільними, оскільки дяк обирався общиною. “У цих школах навчали граматики (букваря, письма, читати псалтир й часословець і співати на 8 гласів псалми та ірмоси”[26,188-190]. Викладали дяки українською мовою. Народ цінував ці школи, оскільки “все в них було рідним для населення: і помешкання, і зв'язок їх з церквою, братствами й шпиталями, і учитель-дяк, котрий був сам із народу і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї”[26,192]. Катерина II (1729-1796), скасовуючи козацтво і обертаючи підданих в кріпацтво, своїми Указами 1782 та 1788 рр. поклала край мандруванню дяків, а общинні школи поступово замінювалися казенними російськими. Саме зі школою Д.Багалій пов'язував розвиток національної самосвідомості: “Цікаво буде нагадати собі тепер, що міжиріччяни (с.Межирічів - 7 шкіл) виступили з протестом проти нових порядків, котрі заведені були у Слобожанщині царицею Катериною II; очевидно, що тільки там, де є народна освіта, може бути і політична самосвідомість”[26,193]. Середні школи теж були релігійними. У XVIII ст. створюються нові колегіуми у Чернігові, Переяславці, Харкові. Наприклад, Харківський колегіум було перенесено з Бєлгорода, і хоча це була духовна середня школа, але “славний Колегіум … зробився центром освіти на Слобідській Україні, немов її духовною Академією”[26,193]. Утримувався Колегіум на монастирські доходи (Покровського монастиря) і пожертвування (князь Голіцин подарував Колегіуму село і 4 хутора). Зрозуміло, що в переведеному з Росії Колегіумі викладали російською мовою. Програма навчання була традиційною для духовних шкіл України: піїтика, риторика, філософія, богослов'я, слов'янська, грецька, латинська мови, але 1766 року вона розширилася, додалися французька, німецька мови, геометрія, малювання, інженерія, артилерія й геодезія, а християнське добронравіє викладав Г.Сковорода (1722-1794). Разом із духовенством у школі навчалось дворянство; “поміщицькі діти”(особливо цікавилися історією та географією), однак багато, за Д.Багалієм, було і бідноти, загальна чисельність учнів становила близько 500 осіб [26,193-195]. Поступово на терені України почали відкриватися і галузеві школи, наприклад медична колегія у Львові [243,46].

Треба зазначити, що державна система освіти почала формуватися в російській імперії лише на початку XIX ст., тобто на два століття пізніше, ніж, наприклад, у Німеччині. У документах (“Попередні правила народної освіти”, “Статут університетів” та “Устав навчальних закладів, підвідомчих університетам”, 1804) було зафіксовано, що саме для ”моральної освіти громадян, відповідно до обов'язків кожного стану, створюються чотири роди училищ, а саме: 1) приходські; 2) повітові; 3) губернські або гімназії; 4) університети” [422,28]. Соціальну спрямованість виховання, корисну для російського уряду, підкреслено в діяльності більшості закладів. У приходських училищах, наприклад, крім навчання учитель давав настанови щодо головних начал закону божого, благонравія, обов'язків до государя, начальства і ближнього, в повітових - щодо “посад людини та громадянина”. У гімназіях передбачалося читання та переклад творів, які слугуватимуть освіті сердець і даватимуть чисте поняття про закон божий та громадянські обов'язки. На кінець XIX ст. на терені України було чотири університети (в Харкові,1805, Києві,1834, Одесі,1865, 1818 р. відновлено Львівський університет, переведений 1805 р. до Кракова), 129 гімназій (серед яких 77 жіночі; перша - Київ,1850), а крім того, приватні гімназії у великих містах, 16798 початкових шкіл. Розпочато становлення вищої технічної освіти (1844 р. - Технічна академія у Львові, 1885 - Харківський технологічний інститут, 1898 - політехнічний інститут у Києві, 1912 - Катеринославський гірничий інститут). 1874 року відкрився перший в Україні Учительський інститут у Глухові, а 1906 р. засновано Всеукраїнську вчительську спілку. Жіноча вища освіта почала формуватися наприкінці XIX століття. 1878 року створені вищі жіночі курси у Києві, 1907 р. - у Харкові, 1910 - в Одесі. Цього ж року в Харкові засновано жіночий медичний інститут [243,109-112].Заклади освіти неодноразово реформувалися державою протягом століття у зв'язку з соціокультурним розвитком (особливо політичним та економічним), ставали то більш демократичними, то консервативними, але чисельність та галузева різноманітність їх неухильно зростала відповідно до рівня індустріалізації країни.

Складова підсистеми соціального виховання - просвіта - завжди свідчила про певний рівень соціального розвитку населення країни, про сформованість духовного авангарду нації, який переймається проблемами духовного розвитку нижчих верств через залучення їх до культурного надбання національного та світового. На терені України цей процес у XIX ст. ознаменувався створенням низки культурно-освітніх товариств та установ, як вже традиційно було для цього часу - спочатку в Західній Україні ( 1816 р. - у Перемишлі освітнє товариство, 1817 - у Львові культурно-освітня установа - інститут Оссолінських, 1848 р. - культурно-освітнє товариство “Галицько-Руська матиця”[243,75]). У 1901 р. за участю В.Короленка, М.Коцюбинського, П.Мирного відкрився Народний дім М.Гоголя в Полтаві. На початку XX ст. товариства працювали дедалі більш централізовано. Наприклад, засноване 1906 р. товариство “Просвіта” мало осередки в Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові. Об'єднанню творчої інтелігенції сприяли видання 1831 р. у Харкові “Українського альманаху”, скликання 1848 р. першого з'їзду діячів науки і культури “Собор руських вчених”, відкриття 1864 р. в Одесі “Товариства аматорів музики”, виникнення в Києві 1888 р. літературного гуртка (Л.Українка, А. Кримський, інші), заснування 1896 р. літературно-артистичного товариства, а 1915 - “Товариства українських акторів”. У поширенні культури неабияку роль відіграли бібліотеки: перша публічна бібліотека відкрилася в Одесі 1830 р., а наприкінці XIX ст. їх діяло понад 140 [243,109-112)]. Культурно-освітня діяльність товариств виявилася не лише в згуртуванні творчої інтелігенції, але й у формуванні на цій основі громадянського суспільства, спрямованого на підвищення культурного рівня країни, зокрема духовного.

Поступово склалася система просвітніх закладів. Визначну роль в освіті незаможного дорослого населення в XIX - початку XX ст. відіграли недільні школи. Вони були засновані у Східній Галичині в 1848-1849 рр. [243,75], у Києві - 1859 р., а на Слобожанщині - 1862 р.(офіційно відкрита Жіноча недільна школа 1870 р. [142,38]). Недільні школи - наслідок пробудження національної самосвідомості авангарду української громади, її відповідальності за розвиток культури на противагу авторитарній державі. Викладали в цих початкових за змістом навчання школах найкращі представники української інтелігенції: Х.Алчевська, В.Антонович, М.Драгоманов, О.Кониський, В.Лобода та інші. Навчання проводилося українською мовою, за допомогою українських підручників, зокрема букваря Т.Шевченка, “Граматики” П.Куліша. 1860 р. недільних шкіл на Україні було 68, всі вони не лише сприяли освіченню трудового населення, але і його духовному удосконаленню. Навіть в умовах їх заборони Олександром II 1862 р. недільні школи продовжували таємно навчати (наприклад, Харківська жіноча). З 1865 по 1917 рік у сфері народної освіти, зокрема дорослих, активно діяли земські (земства як форма місцевого самоврядування) школи, саме земствам і підпорядковані були з 1870 р. недільні школи, а з 1891 - духовному відомству[142, Т.5,1748].

Дієвим засобом просвіти населення, розширення особистої та громадської свідомості, формування соціальних якостей громадян нашої країни було мистецтво, зокрема література. Керівництво читанням дітей та дорослих оформилося в самостійний метод соціального виховання, до якого вдавалися як педагоги в державних закладах освіти, так і керівники громадської опіки, просвітники: “Книга є життя нашого часу. Її потребують всі - і старі, і молоді, і ділові і ті, хто нічого не робить; діти - також. Вся справа у виборі книги для них”[17,299]. Використання книг, що пишуться для дітей, розглядалося як складова плану виховання. Метою виховання через книгу мав бути “розвиток наданих їм (дітям - А.М) від природи елементів людського духу - розвиток почуття любові та почуття безмежного”[17,302]. У першій половині XIX ст. освіту навіть критикували за перебільшення літературного компонента (“наше повне неуцтво прикрите ... лише знанням сучасної белетристики”). Проте і у другій половині століття педагоги, громадські діячі, творча інтелігенція продовжували зміцнювати в суспільній свідомості значення літератури в соціальному вихованні, особливо дітей. Однак література розглядалася засобом соціального виховання і дорослих, тому відомі освітні діячі, засновники бібліотечної справи складали рекомендаційні покажчики для народу, щоб зорієнтувати населення в літературному потоці, допомогти у систематичній самоосвіті. Наприклад, Х.Алчевська у співпраці з учителями своєї недільної школи склала бібліографічну збірку “Що читати народу” (1-3 кн., 1884-1906 рр.). Крім того, просвіта незаможного населення через літературу була провідною складовою благодійної діяльності, прикладом цього було “Товариство розповсюдження корисних книг”(1861), яке займалося виданням книг для народу, відкриттям народних бібліотек, організацією публічних читань. Отже, все перелічене вище свідчить про те, що в культурі російського суспільства XIX - початку XX ст. (до якого належало і українське) література та її носій - книга свідомо використовувалися як засіб соціального виховання.

Активному поширенню культурно-освітньої роботи з селянами та робітниками в Україні, зокрема в Харківській губернії, сприяли Товариства грамотності. Харківське товариство грамотності (1869) мало відділення в Сумах, Слов'янську, Вовчанську, Богодухові. У складі Товариства були комітети сільських бібліотек, видавничий, шкільно-педагогічний. Воно керувало як шкільною, так і позашкільною освітою народу, особливо слід відзначити методичну та видавничу роботу. Завдяки діяльності членів Товариства не лише відкрилися на околицях міста і в повітах народні, жіноча реміснича, малярно-декоративна школи, організовані безкоштовні народні читання та народні бібліотеки-читальні, але й надавалася методична допомога в створенні, організації і роботі народних шкіл всім бажаючим займатися цією справою, консультативна допомога освітнім товариствам і організаціям з питань шкільної і позашкільної освіти. Видавничий комітет, очолений професорами В.Данилевським та Д.Багалієм, розповсюджував книжки для народного читання художньо-белетристичного, історичного, географічного, природничого характеру. За свідченням істориків, особливо популярною була багатотомна “Народна енциклопедія наукових та прикладних знань”[437,338].

Значного впливу в підсистемі просвіти загальної системі вітчизняного соціального виховання, зокрема одухотворення дозвілля незаможних верств населення початку XX ст., набули народні будинки. Розпочато їх діяльність було, як вже зазначалося, з Полтавського будинку ім. М.Гоголя. У Харкові народний будинок відкрили 2 лютого 1903 року. Його провідні завдання - “надання відвідувачам розумних розваг”, тому тут працювали безкоштовна бібліотека-читальня, книжкова лавка, чайна, кравецькі курси, товариство взаємодопомоги ремісників, зал для глядачів. За шість років існування народного будинку відбулося близько 400 вистав (за п'єсами О.Грибоєдова, В.Шекспіра, М.Островського, М.Горького, Л.Толстого, Т.Карпенка-Карого, влаштовано 12 концертів (Ф.Шаляпін, А.Рубінштейн та інші), 103 читання, 15 лекцій, 7 оперних спектаклів. У червні 1915 р. у Харкові навіть відбувся з'їзд з питань розумних розваг, де діяльність народного будинку дістала високу оцінку, крім того, йшлося про створення мережі народних будинків в повітах [437,347-348]. За цих же часів як форми просвіти розвиваються бібліотечна та музейна справи, народний театр, народні хори, які теж сприяли анімації дозвіллєвої діяльності передусім незаможних верств населення, пробудженню та розвитку духовності всього народу.

Активному проникненню соціально-виховних проблем у суспільну свідомість допомагала преса, бурхливий розвиток якої в Україні завдячує визнанню “малоросійського наречія”, дозволу на видання періодичних видань. Перша щоденна українська газета так і називалася спочатку - “Громадська думка” (з вересня 1906 по 1914 р. мала назву “Рада”). 1906 року в Харкові було розпочато видання газет “Слобожанщина”, “Правда”, на сторінках яких обговорювалися проблеми освіти рідною мовою, формування ширшої системи народних шкіл, які б мали більшу практичну значущість, критикувалася авторитарна схоластична система навчання в державних закладах та пропагувався прогресивний зарубіжний та вітчизняний досвід виховання, зокрема соціального.

З другої половини XVII ст. відбуваються суттєві зміни в організації громадської опіки жертв несприятливих умов соціалізації, керування якою поступово переходить від церкви до держави, а потім до громадськості. У XVIII ст. за часів царювання Петра I розпочато формування державної політики надання допомоги тим, хто на неї потребує через відкрите піклування (харчові гроші, пенсії) та через закриті заклади, створення законодавчої бази піклування, мережі соціальних закладів (“шпиталі” для убогих військових (1712), “шпиталі” для незаконнонароджених (1715), боротьбу з лжестарцями, через облік тих, хто просить милостиню. Стосовно дітей встановлено таку систему закладів громадської опіки: 1) губернські госпіталі для незаконнонароджених дітей; 2) сирітські будинки; 3) сирітські будинки при монастирях [437,106]. Це свідчить про певний рівень духовної культури соціуму, коли усвідомлюється потреба соціальної підтримки людей в скруті, але в цих закладах йшлося радше про “утримання”, ніж про створення умов для повноцінного соціального розвитку. Петро I спробував поєднати державну та благодійну турботу. Наприклад, виданий в 1715 р. Указ про створення шпиталів для незаконнонароджених дітей передбачав їхнє фінансування за рахунок пожертвувань заможних громадян.

Катерина II продовжувала ці традиції. За її указом 1763 р. створено Виховне товариство, у рамках якого для дівчат з бідних шляхетних родин було відкрито Смольний інститут благородних дівиць. Цей інститут багато зробив у справі становлення та розвитку жіночого виховання і освіти. Система дитячих притулків як державних закладів почала формуватися в 60-ті роки XVIII ст. За розробленим І.Бецьким та А.Барсовим “генеральним планом” було відкрито Виховні будинки в Москві (1764) та Петербурзі (1770) для “незаконних” немовлят і дітей, яких батьки залишили через бідність [112]. Метою цих закладів уже було не просте “утримання дітей з милосердя”, а - “виробити спочатку засобом виховання, так би мовити, нову породу або нових батьків та матерів, які своїм дітям ті ж самі прямі і грунтовні виховання правила в серце вселити були в змозі, які одержали вони самі; і так наслідуючи із роду в рід в майбутні століття”[43,38]. Отже, намагалися реалізувати поширену в Європі ідею вдосконалення суспільства через виховання. Діяльність виховних будинків грунтувалася на двох положеннях: моральному вихованні та перевазі загальної освіти над професійною: “Одне навчання неспроможне створити істинно корисних громадян: крім освіти розуму, необхідне облагородження серця”[112,117]. Виховні будинки сприяли славі держави, наприклад, на базі Московського створили балетне відділення, а його перші випускники започаткували славетну московську школу балету. “Державні діти”, які виховувалися в цьому будинку, мали привілеї: їх не можна було закріпачити, вони звільнялися від податей, а найкращі серед них продовжували освіту в імператорському Московському університеті, Академії мистецтва [43,42] або у фельдшерській школі.

Поширенню громадської опіки, вдосконаленню централізованого керування нею сприяв виданий Катериною II в 1775 році “Указ об учреждении Приказов общественного призрения». У кожній губернії громадську опіку очолював губернатор. У віданні громадської опіки були народні школи, сирітські будинки, госпіталі та лікарні, богадільні, будинки невиліковних хворих і божевільних, робітні і гамівні будинки. Указ встановлював вимоги до всіх цих закладів [437,106]. Павло I передав керування громадською опікою своїй другій дружині імператриці Марії Федіровні, назвавши відповідно мережу закладів “Відомство закладів імператріци Марії”[112]. Це сприяло традиції утворення благодійних товариств жінками генерал-губернаторів (1837 р. Т.Голіцина заснувала Благодійне товариство, яке почало розповсюджувати рукодільні школи для незаможних дівчат, 1848 р. Є.Тучкова організовує Дамський тюремний комітет). Олександр I передав опіку у сферу громадського самоврядування, а після скасування кріпацтва Олександром II 1861 р. вона стала справою земств.

Незабаром до широкої благодійної діяльності вдалися люди з вищих верств населення, купецтво і навіть ремісники, яким було не байдуже майбутнє суспільства, що свідчило про поширення цінності соціальної взаємодопомоги, про зростання рівня духовності населення. Серед напрямів їх діяльності доцільно виокремити такі:

- організація багатоаспектної соціальної допомоги - “Товариство заохочення працелюбності” (1863),“Школа кухарок” (1870),“Попечительство Горлецьких” (1881), яке надавало допомогу бідним студентам Московської консерваторії [78];

- організація медичної допомоги вдовам та відкриття лікарні для невиліковних хворих зі школою сестер милосердя при ній [78];

- організація виховної роботи з сиротами. 1842 р. створено дитячий притулок у Харкові, де знаходилися бідні діти як вільних батьків, так і кріпаків (православних). 36 дівчаток і 32 хлопчик віком від 3 до 10 років приходили до притулку вранці, а ввечері їх забирали батьки. Тут за ними наглядали, годували, навчали. Дівчата, які успішно закінчили курс, після виповнення 10 років переводилися до школи Харківського благодійного товариства, яке виникло 1843 року. Там вони навчалися до 17 років. З 1870 р. притулок став інтернатом для дівчат. 1881 року виникає Олександрійський притулок, який виховує бідних харківських хлопців віком від 7 до 13 років (100 дітей). Вони здобувають загальну освіту в обсязі початкових народних училищ, крім того, столярську, слюсарську, ковальську підготовку. А з 1890 р. вводиться курс духовної музики, пізніше, з 1895 р. - садівництва, городництва, співу. Особливу увагу тут звертали на моральне та фізичне виховання. 1874 року створюються харківське Товариство опікування безпритульними неповнолітніми сиротами, яке працювало здебільшого з підкидьками. Відкритий 1899 р. Ольгінський притулок для бідних дітей коштом харківського міщанина Некрасова (згідно із заповітом) свідчить про рівень розвитку соціальності, зокрема духовності суспільства, пересічні громадяни якого турбуються про найнезахищеніших своїх членів, не сподіваючись на жодну подяку країни. 1910 р. Товариством боротьби з жебрацтвом дітей відкритий притулок, де головна увага приділялася перевихованню “дітей вулиці”. Цього ж року ремісник І.Злобін відкриває притулок-сховище для дітей найбідніших ремісників[502]. Це свідчить про те, що у соціальній свідомості того часу соціальне виховання ствердило ідею про неможливість виживати та розвиватися в соціумі без взаємодопомоги. Таким чином, ще у XIX ст. сформувалася система притулків під наглядом Губернського піклування дитячими притулками;

- судовий захист дітей з делінквентною поведінкою. Уперше 1864 р. громадськість порушила проблему про необхідність введення особливих правових норм для неповнолітніх в Судові устави. Наслідком клопотання у цій справі суспільних організацій стало прийняття 1897 р. Закону про неповнолітніх правопорушників. Цим Законом були створені умови і для відкриття спеціальних Дитячих судів. Перший з них відкрили 1910 р. у Петербурзі, 1912 р. - у Москві. На терені сучасної України Дитячі суди існували в Харкові, Києві, Одесі. З 1914 р. виходив щомісячник “Особливі суди для неповнолітніх і боротьба з дитячою бездоглядністю”[149];

- корекція девіантної поведінки. Уперше 1864 р. Дамський тюремний комітет відкрив ремісничо-виховний притулок з метою примусового перевиховання хлопців від 10 до 15 років, які були під слідством або засуджені. Притулок розрахували на 150 хлопців, які утримувалися тут не менше року, але до виповнення 18 років. З 1869 до 1875 р. директором притулку був П.Рукавишников, ім'я якого притулок став носити пізніше. Виховна система цього притулку дала неабиякий ефект: відзначено лише 6-9 % рецидивів поганої поведінки [463]. У селі Болшево (1874) існував аналогічний притулок для дівчат від 6 до 14 років. Ним піклувалося “Товариство заохочення працьовитості”. Дівчата тут виховувалися до 16 років. Перший виправний притулок для неповнолітніх злочинців у Харкові відкрився 1881 р., хоча Харківське товариство аналогічних притулків було створено ще у 60-ті роки. У цьому притулку перевиховувалося понад 50 хлопців, яких приймали віком до 16 років не менш ніж на два роки. Вихованці здобували загальну освіту виховувалися відповідно до релігійної моралі, поваги до чужої власності, покори старшим, призвичаювалися до праці [502];

- організація дозвіллєвої діяльності дітей та підлітків найбідніших верств населення. Притулки розташовувалися близько до міської школи, щоб діти незаможних батьків мали можливість підготувати уроки, проводити дозвілля поза впливом неблагополучної родини. Для бідних дітей організовувалися недільні та святкові розваги, відкривалися “порайонні” бібліотеки тощо [463];

- оздоровлення дітей. Для хворобливих дітей, які не підлягали лікуванню в стаціонарі, створювалися притулки та колонії на свіжому повітрі, за межами міста [463].

Цікаво, що в Росії здійснилася ідея Й.Песталоцці про сільськогосподарчий притулок для дітей-сиріт. З ініціативи А.Жеденьова, за сприяння благодійного Товариства піклування про бідних та хворих дітей, наприкінці XIX ст. почали створюватися сільські колонії, села-притулки, сільськогосподарські сирітські притулки. Провідним тут був принцип самодопомоги, самостійного задоволення своїх потреб. Вихователями могли бути лише подружні пари “простого звання”, допомагала їм вчителька. Складався притулок з трьох відділень: в першому діти до 14 років здобували освіту за програмою однокласної народної школи, в двох інших вели господарську діяльність (вирощували овочі, фрукти, розводили птицю, свиней, працювали на маслоробні та сироварні. “Продаж продуктів праці не лише повністю покривав витрати, але й давав значний прибуток”[112].

Особливим напрямом громадської роботи була пропаганда ідеї про необхідність займатися благодійною діяльністю, такі самі цінності прищеплювала і церква, а крім того, підвищення освітнього рівня населення, особливо заможних його верств, - все це сприяло розвитку суспільної самосвідомості та соціальної активності громадян. У Російський імперії утворювалися навіть династії меценатів. Наприклад, на терені України такими славетними були козацькі родини Харитоненків, Терещенків, Симиренків. Цукрозаводчики Харитоненки на власний кошт тримали лікарню та їдальню для робітників, дві школи. На їх пожертвування були відкриті в Сумах реальне і кадетське училища, дитяча лікарня, школа для дівчат з багатодітних родин і сиріт, яка готувала народних учительок для рідного краю, виділялися пенсії сім'ям, що втратили свого годувальника. У Харкові вони збудували і утримували дитячий притулок, будинок медичного факультету, гуртожиток для студентів університету. Терещенки відкрили та утримували дитячий притулок, жіночу торгівельну школу, трикласне училище у колишній столиці гетьманської України - Глухові, жертвували на відкриття сільської лікарні в Кирилівці та на освітньо-культурні потреби міст Києва, Новгород-Сіверського, Чернігова [244,64-66].

Слід зупинитися на меценатській діяльності Симиренків, яка багато в чому нагадує модель соціально-виховної діяльності Р.Оуена. Як зазначають В.Кузь, Ю.Руденко, О.Губко, “факти свідчать, що він (П.Симиренко - А.М.) чільне місце відводив соціальній педагогіці у формуванні особистості”[244,67]. Свій маєток у Городищі він перетворив на “Місто сонця”. Його завод і контора розміщувалися у красивій, світлій багатоповерховій будівлі. Для службовців було зведено 150 будинків з городами та садами. У крамниці робітники купували товари за собівартістю; працювала лікарня на 100 місць, технічне училище, щоб молодь могла здобути знання та підготуватися до роботи на виробництві. П.Симиренко тримав власний український національний театр, вважаючи, “що просвіта, освіта та виховання - найважливіші шляхи підвищення добробуту народу, його духовності”[244,67].

Що ж до розвитку історії та теорії педагогіки, то російська педагогічна наука грунтувалася в основному на німецькій. Наприклад, перші надруковані в 30-х роках XIX ст. посібники з педагогіки та дидактики (педагогіка вважалася наукою про виховання, а дидактика - навчання) О.Ободовського (1796-1852) були укладені за книгами німецького педагога А.Німайера (1754-1828) “Принципи виховання і навчання”(1796) [17,258]. Багато вітчизняних педагогів популяризували передові ідеї німецької педагогіки, зокрема П.Рєдкін (до речі, учнем якого був і К.Ушинський). У низці статей “Сучасні педагогічні примітки”(1863) він викладає погляди А.Дістервега, у публікації “На чому має грунтуватися наука про виховання” доводить до відома педагогічної громадськості думки іншого німецького педагогів - Браубаха, 1879 р. засновує Фребелівське товариство. Нерідко навчальними педагогічними закладами керували німці: 1811 р. першим директором Харківського педагогічного інституту був призначений Христофор Роммель, який прибув до Харкова з Марбурзького університету, саме він і викладав тут педагогіку, дидактику, написав курс лекцій “Дидактика та методика”(Харків,1812) [430,4]. Це свідчить про те, що вітчизняна педагогічна громадськість була обізнаною з передовою зарубіжною педагогічною думкою і з питань соціального виховання, соціальної педагогіки (до речі, книга П.Наторпа “Соціальна педагогіка” видана в Росії 1911 р.).