Музично-співацьке виховання за системою Д. Огороднова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

На тему: «Музично-співацьке виховання за системою Д. Огороднова»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади музичного виховання молодших школярів

1.1 Основні засади музичного виховання

1.2 Вікові особливості молодших школярів як основна передумова особливостей музичного виховання молодших школярів

1.3 Основні напрями індивідуалізації та диференціації процесу навчання

1.4 Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів як основа застосування індивідуально-диференційованого підходу

Розділ 2. Специфіка музично-співацького виховання за системою Д. Огороднова

2.1. Основні засади системи Д. Огороднова

2.2 Практичні переваги системи Д. Огороднова

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Методика музичного виховання входить у систему педагогічних наук і займає в ній своє самостійне місце. Вона вивчає закономірності музичного виховання з метою удосконалення його змісту і методів. Значення методики музичного виховання зумовлено важливою роллю музичного мистецтва в вихованні підростаючого покоління. Саме знання методики дозволяє педагогу виховувати в дітей розуміння музики та інтерес до музичного мистецтва, формувати погляди на його сутність і роль у житті суспільства. У вирішенні своїх проблем методика спирається на психологію. Наприклад, вивчення розвитку музичного сприйняття, творчих, музичних здібностей неможливе без знання закономірностей психіки дитини, її розвитку, без розуміння того, що являють собою музичні здібності та людська діяльність.

У вирішенні проблем співацької діяльності учнів методика спирається на дослідження в галузі фізіології.

Методика музичного виховання як педагогічна наука підкоряється закономірностям загальної педагогіки і, подібно будь-якої методики, спирається на дидактичні принципи і методи. Загальна педагогіка школи, як ми знаємо, визначила загальнодидактичні принципи: доступність, наочність, науковість, зв'язок із життям, систематичність і послідовність засвоєння знань. Однак, кожний предмет має свої особливості, специфіку, свої принципи і методи викладання. Таким чином, музичне мистецтво як навчальний предмет та складова освітніх галузей «Мистецтво» та «Естетична культура» Державних стандартів освіти повинен мати свою власну дидактику - художню дидактику, тобто принципи і методи, що розкривають його специфіку.

Викладання музичного мистецтва в загальноосвітніх навчальних закладах будується на основі загальнодидактичних принципів: принцип реалізації системного, цілісного, індивідуально-диференційованого підходів до організації залучення дітей до музичного мистецтва; принцип структурування змісту навчально-виховного матеріалу з урахуванням закономірностей мистецтва та художньо-педагогічної діяльності як творчого процесу; принцип тематизму; принцип зв'язку музичного навчання з життям; принцип систематичного включення учнів у самостійну (творчо-виконавчу) діяльність, що реалізується в процесі виконання творчих завдань; принцип відбору організаційних форм, методів і засобів навчання, розвитку та виховання, що відповідають поставленим завданням професійної діяльності вчителя; принцип оптимізації процесу навчання, котрий характеризує діяльність учителя на уроці й звернений до процесу навчання з виявленням особливостей розвитку кожного учня, його музикальності, спостереженням за засвоєнням змістового музичного матеріалу; принцип захопленості, позитивного ставлення до уроків музики.

Суттєвий внесок в сучасну теорію і практику естетичного виховання школярів засобами музики внесли відомі педагоги-новатори: В.О. Сухомлинський, С.Т. Швацький. У свою чергу, формування у дітей та молоді естетичних ідеалів, потреб, ціннісних орієнтацій отримало авторську інтерпретацію у працях В. Бутенка, Є. Голобородько, Є. Квятковського, С. Мельничука, В. Кудіна, Є. Подольської, О. Рудницької, Г. Тарасенко. Відповідний інтерес для нашого дослідження мають доробки Н. Анищенко, Є. Антонович, А. Дмитрівої, С Дєгтерьової, Ю. Калягіна, Л. Масол, Н. Миропольської, Б. Йєменського, Г. Шевченко та інших учених, які розглядають питання інтеграції мистецтв у естетичному розвитку школярів.

Об'єктом дослідження є музично-співацьке виховання за системою Д. Огороднова.

Предметом дослідження є музичне виховання за системою Д. Огороднова.

Мета дослідження - визначити специфіку музично-співацького виховання за системою Д. Огороднова.

Розділ 1. Теоретичні засади музичного виховання молодших школярів

1.1 Основні засади музичного виховання

Музичне виховання - це процес цілеспрямованого пізнання музики, розвиток музично-естетичних смаків та музикальності людини, збагачення її музичної культури та здібностей; це процес передачі суспільно-історичного досвіду музичної діяльності новому поколінню з метою підготовки його до майбутньої роботи не лише в цій сфері, а й в інших галузях. Це пояснюється тим, що засвоєння способів музично-естетичної діяльності всебічно збагачує особистість дитини. У процесі передачі музичного досвіду застосовується система цілеспрямованих і організованих впливів. їхнє призначення подвійне: дати знання, озброїти способами дій і вплинути на формування особистості дитини.

Цілеспрямована і систематична музична освіта здійснюється в школі на уроках музичного мистецтва. Назва навчального предмета говорить про те, що він відрізняється від таких, як математика, хімія, фізика, біологія, що мають назву відповідних наук. музика ж є одним із видів мистецтва. Разом з образотворчим мистецтвом вони складають художньо-естетичний цикл. Необхідність навчального предмета «Музичне мистецтво» пояснюється тим соціальним значенням, яке надається музичному мистецтву в естетичному вихованні підростаючого покоління [11; 67].

Мета уроків музичного мистецтва в школі - виховання музичної культури учнів як частини духовної культури. На уроках музичного мистецтва вчитель знайомить учнів з кращими зразками народної музики, творами української і світової класики, в тому числі і сучасної. Засвоєння класичної спадщини є основою виховання музичної культури учнів. Різноманітна музична діяльність (слухання музики, вокально-хоровий спів, гра на елементарних музичних інструментах, музично-ритмічні рухи, диригування, музично-дидактичні ігри, імпровізація - вокальна, інструментальна, ритмічна, інсценізація) є однією з умов всебічного розвитку музичних здібностей учнів.

Одним із найважливіших завдань музичного виховання в школі є формування слухацької музичної культури учнів, тому що сьогоденний учень у майбутньому, безумовно, слухач, який виявлятиме свої інтереси і смаки в повсякденному житті. Від сформованості слухацької музичної культури залежить, чи буде людина сама удосконалювати свій внутрішній світ, спілкуючись з мистецтвом, чи ні, сприймаючи тільки суто розважальну музику. Саме вчитель має формувати в учнів потребу до сприйняття музики, тим самим збагачуючи їх внутрішній світ.

У сучасній шкільній практиці, як і в музичній практиці, реально існують два історично складених підходи у викладанні музичного мистецтва. Один із них - викладання музики як шкільного предмета, - більш систематизований, що розглядає музику на загальнодидактичних принципах.

Другий - викладання музики як живого образного мистецтва (Б. Асаф'єв, Б. Яворський, Д. Кабалевський) - враховує загальнодидактичні принципи, що випливають із природи самого мистецтва. На питання, який з цих підходів кращий, можна відповісти таким чином: кожний учитель обирає для своєї роботи той підхід, який йому ближчий, у якому він бачить більше можливостей щодо досягнення мети викладання [8; 98].

Урок музичного мистецтва - це основна форма організації музичної освіти і виховання в школі. І хоча є можливою організація музичних гуртків, факультативних занять, урок музичного мистецтва, охоплюючи всіх учнів, ніколи не втратить свого значення. За роки своєї діяльності вчитель проводить тисячі уроків, і до кожного він має ретельно готуватися, щоб естетично розвивати учнів і самому отримувати задоволення та радість від своєї праці. Урок може включати різні види музичної діяльності учнів: вокально-хоровий спів, слухання, музично-ритмічні рухи, інсценування, імпровізацію гру на елементарних музичних інструментах. Для розучування пісні або слухання музичного твору потрібно декілька уроків. Тому на одному й тому ж занятті відбувається знайомство з новими музичними творами, продовження розучування частково засвоєних раніше, повторення пройдених.

Для уроків музичного мистецтва характерна особлива емоційна атмосфера, що є вкрай необхідним, адже музика - «мова почуттів». Вона хвилює, викликає в учнів відповідний настрій і переживання. Отримані враження посилюються під впливом учителя, котрий передає свої почуття не тільки у виразному виконанні твору, але і в словах, жестах, міміці. Концентруючи увагу учнів на звучанні музики та розвиваючи їх уяву, він допомагає їм увійти в світ музичних образів, яскраво відчути їх виразність.

У зміст уроку входять твори, різні за характером настроєм. Тому, для досягнення цілісності уроку важливо визначити його структуру, послідовність різних видів музичної діяльності. Кожен урок має свою дидактичну структуру, тобто етап побудови уроку, їх послідовність.

Діяльність учителя музики та учнів у позаурочний час повинна здійснюватися на єдиних принципах і вести до мети музичної освіти, котра є загальною незалежно від форм і методів її досягнення. Усі вимоги, що висуваються до уроку музичного мистецтва, відносяться і до позаурочних форм: дух живого образного мистецтва, атмосфера співпраці, співтворчості.

1.2 Вікові особливості молодших школярів як основна передумова особливостей музичного виховання молодших школярів

До 7 років дитина досягає такого рівня розвитку, який визначає її готовність до навчання в школі. Фізичний розвиток, запас уявлень і понять, рівень розвитку мислення і мови, бажання йти в школу - все це створює передумови того, щоб систематично вчитися. Зі вступом до школи змінюється увесь лад життя дитини, міняються його режим, відносини з навколишніми людьми. Основним видом діяльності стає учення. Усі діти молодшого віку за дуже рідкісним виключенням, люблять займатися в школі. Їм подобається нове положення учня, привертає і сам процес учення. Це визначає добросовісне, відповідальне відношення молодших школярів до навчання і школи. Не випадково вони на перших порах сприймають відмітку як оцінку своїх старань, старанності, а не якості виконаної роботи. Діти вважають, що якщо вони «стараються», значить, добре вчаться. Схвалення вчителя спонукає їх ще більше «старатися» [9; 76].

Молодші школярі з готовністю і інтересом оволодівають новими знаннями, уміннями і навиками. Їм хочеться навчитися читати, правильно і красиво писати, лічити. Правда, їх більше захоплює сам процес учення, і молодший школяр проявляє в цьому відношенні велику активність і старанність. Про інтерес до школи і процесу учення свідчать і ігри молодших школярів, в яких велике місце відводиться школі і ученню. У молодших школярів продовжує виявлятися властива дітям дошкільного віку необхідність в активній ігровій діяльності, в рухах. Вони готові годинами грати в рухомі ігри, не можуть довго сидіти в застиглій позі, люблять побігати на перерві. Характерна для молодших школярів і потреба в зовнішніх враженнях; першокласника, як і дошкільника, в першу чергу привертає зовнішня сторона предметів або явищ, виконуваній діяльності.

З перших днів навчання в школі у дитини з'являються нові потреби: опановувати новими знаннями, точно виконувати вимоги вчителя, приходити в школу вчасно і з виконаними завданнями, потреба в схваленні з боку дорослих (особливо вчителі), потреба виконувати певну суспільну роль. Зазвичай потреби молодших школярів, особливо тих, хто не виховувався в дитячому саду, носять спочатку особисту спрямованість. Першокласник, наприклад, часто скаржиться вчителеві на своїх сусідів, нібито що заважають йому слухати або писати, що свідчить про його заклопотаність особистим успіхом в ученні. Поступово в результаті систематичної роботи вчителя по вихованню у учнів відчуття товариства і колективізму їх потреби набувають суспільної спрямованості. Діти хочуть, щоб клас був кращим, щоб всі були хорошими учнями. Вони починають за власною ініціативою надавати один одному допомогу. Про розвиток і зміцнення колективізму у молодших школярів говорить потреба завоювати пошану товаришів, що росте, наростаюча роль громадської думки [9; 78].

Для пізнавальної діяльності молодшого школяра характерна перш за все емоційність сприйняття. Книжка з картинками, наочна допомога, жарт вчителя - все викликає у них негайну реакцію. Молодші школярі знаходяться у владі яскравого факту; образи, що виникають на основі опису під час розповіді вчителя або читання книжки, дуже яскраві. Образність виявляється і в розумовій діяльності дітей. Вони схильні розуміти буквально переносне значення слів, наповнюючи їх конкретними образами. Враховуючи образність мислення, вчитель застосовує велику кількість наглядної допомоги, розкриває зміст абстрактних понять і переносне значення слів на ряду конкретних прикладів. І запам'ятовують молодші школярі спочатку не те, що є найбільш істотним з погляду навчальних завдань, а то, що справило на них найбільше враження: те, що цікаво, емоційно забарвлене, несподівано або ново.

В емоційному житті дітей цього віку змінюється перш за все змістовна сторона переживань. Якщо дошкільника радує те, що з ним грають, діляться іграшками тощо, то молодшого школяра хвилює головним чином те, що пов'язане з ученням, школою, вчителем. Його радує, що вчитель і батьки хвалять за успіхи в навчанні; і якщо вчитель піклується про те, щоб відчуття радості від навчальної праці виникало у учня якомога частіше, то це закріплює позитивне відношення що вчиться до учення. Разом з емоцією радості важливе значення в розвитку особи молодшого школяра мають емоції страху. Нерідко із-за боязні покарання малюк говорить неправду. Якщо це повторюється, то формується боязкість і брехливість. Взагалі переживання молодшого школяра виявляються часом дуже бурхливо.

Поява в житті суспільства системи загальної обов'язкової середньої освіти зумовила виділення особливого періоду в розвитку дитини - молодшого шкiльного вiку. Він відсутній у дітей, які взагалі не вчились у школі, або ж освіта яких завершилася на цій початковій ланці. У цей період відбувається активне анатомо-фізіологічне дозрівання організму. Так, до семи років завершується морфологічне дозрівання лобного відділу великих півкуль, що створює сприятливі можливості для здійснення довільної поведінки, планування і виконання певної програми дій [9; 80].

До шести-семи років зростає рухливість нервових процесів, дещо збільшується врівноваженість процесів збудження і гальмування (хоч перші ще довго продовжують домінувати, що зумовлює непосидючість та підвищену емоційну збудливість молодших школярів). Зростає роль другої сигнальної системи в аналізі та синтезі вражень зовнішнього світу, в утворенні тимчасових зв'язків, у виробленні нових дій і операцій, формуванні динамічних стереотипів.

Узагальнюючи, можна сказати, що у дітей семи-десяти років основні властивості нервової системи по своїх характеристиках наближуються до властивостей нервової системи дорослих, хоч самі по собі ці характеристики ще не дуже стійкі. У цьому віці також відбуваються істотні зміни в органах та тканинах тіла, що підвищує фізичну витривалість дитини. Із особливостей анатомо-фізіологічного дозрівання слід звернути увагу й на те , що дрібні м' язи розвиваються досить повільно, внаслідок чого дітям важко виконувати рухи, які вимагають чіткої координації.

Основною особливістю цього віку є зміна соціальної позиції особистості: вчорашній дошкільник стає учнем, членом шкільного та класного колективів, де слід дотримуватись нових норм поведінки, вміти підпорядковувати свої бажання новому розпорядку тощо. Все це сприймається дитиною як певний переломний момент у житті, який супроводжується ще й перебудовою системи взаємостосунків з дорослими, найбільш авторитетною фігурою серед яких стає вчитель. Слід мати на увазі, що цілі i зміст освіти не є чимось остаточним, раз i назавжди визначеним, в силу чого специфічні особливості молодшого шкільного вiку як особливої ланки шкiльного життя також не можна вважати остаточними. На сьогодні можна говорити лише про найбiльш характерні i відносно сталі риси цього вiку, враховуючи, що переосмислення суспільством цілей та ролі початкової освiти призведе i до зміни його місця та значення у психічному і особистiсному розвитку дитини.

Нагадаємо, що розвиток психіки здійснюється передусім на основі провідної для певного вікового періоду діяльності. Такою діяльністю для молодших школярів виступає учiння, суттєво змінюючи мотиви їх поведінки та відкриваючи нові джерела розвитку пізнавального та особистісного потенціалу. Включаючись у нову для себе навчальну роботу, діти поступово звикають до її вимог, а дотримання останніх, в свою чергу, зумовлює розвиток нових якостей особистості, ще відсутніх у дошкільному віці. Такі якості (новоутворення) виникають i розвиваються у молодших школярiв відповідно до формування навчальної дiяльностi. Основними новоутвореннями психiки молодшого школяра є довільність як особлива якість психічних процесів, внутрішній план дій та рефлексія. Саме завдяки їм психіка молодшого школяра досягає рівню розвитку, необхідного для подальшого навчання в середніх класах, для переходу до підліткового віку з його особливими вимогами та можливостями [9; 81].

Розвиток молодшого школяра в процесі навчання забезпечується передусiм змістом останнього. Однак один i той же зміст по-різному засвоюється дітьми i по-рiзному, залежно від методу навчання, впливає на їх розвиток. Методи ж мають забезпечувати створення для кожного етапу навчання i для кожного предмету систем навчальних задач, які б поступово ускладнювалися, формування необхідних для їх розв'язання дiй (мислительних, мовних, перцептивних тощо), трансформацію останніх в операції складніших дiй, вироблення узагальнень i використання останнiх до нових конкретних ситуацій.

Ефективність розвитку істотно залежить вiд того, наскільки цілеспрямовано в процесі навчання учнів спонукають аналізувати свої враження вiд сприйнятих об'єктів, усвідомлювати їх окремі властивості та свої дії з ними, виділяти суттєві ознаки об'єктів, оволодівати критеріями оцінки окремих їх параметрів, виробляти способи класифікації об'єктів, утворювати узагальнення, усвідомлювати загальне у своїх діях при розв'язанні різних видів задач тощо. Ставлячи перед учнями нові пізнавальні i практичні задачі, озброюючи їх засобами розв'язання цих задач, навчання має передувати розвитку, спиратись не лише на його актуальні досягнення, а й на потенційні можливості. Навчання впливає на розвиток молодших школярів i своєю організацією, оскільки саме вона визначає форми їх колективного співжиття, спілкування між собою та з вчителем.

Для молодших школярів навчальна діяльність стає провідною і набуває характерних особливостей. Своєрідність навчальної діяльності полягає в тому, що її зміст в основному складають наукові поняття та зумовленi ними узагальнені способи розв'язання задач, а її основна мета та головний результат полягає в засвоєнні наукових знань та відповідних їм умінь. В структурі навчальної дiяльностi прийнято виділяти такі компоненти як мета (засвоєння певних знань, умінь та навичок), навчальні ситуації (задачі) і навчальні дії та операції, за допомогою яких учні оволодівають змістом освіти, контроль i оцінку, мотиви і форми спілкування учнів з учителем та між собою.

Структура навчальної діяльності складається поступово, відповідно до того, як учні навчаються її здійснювати, виробляючи перші вміння вчитися. Складнішими стають цілі навчальної діяльності, які тепер визначаються змістом шкільного навчання. Оволодіння останнім вимагає не тільки активності, але й формування в учнів нових дій. Серед останніх на перший план в сучасних умовах виходять мислительні та мовні дії, потрібні для усвідомлення навчального завдання, розуміння його змісту, розкриття внутрішніх зв'язків, причинних залежностей в пізнаваному об'єкті тощо. Їм підпорядковуються мнемічні, уявні, практичні та інші дії. Конкретне співвідношення різних дій залежить від етапу навчання та його змісту (мова, математика, природознавство тощо).

Істотну роль у навчанні молодших школярів відіграють різні види наочності. Підкреслимо, що її використання є засобом донесення до учнів необхідних для формування уявлень і понять про пізнавані об'єкти чуттєвих даних, засобом розвитку здатності сприймати різноманітні явища оточуючої дійсності. Поступово збагачується мотивація навчальної діяльності молодших школярів. Розвиваються їх пізнавальні інтереси, зацікавленість не лише процесом, а й змістом навчання, усвідомлення необхідності виконання навчальних завдань, почуття обов'язку, відповідальності перед вчителем та батьками. Специфічними є і навчальні ситуації. По-перше, тут школярі мають засвоїти загальні способи виділення властивостей понять та розв'язання певного класу конкретно-практичних завдань. По-друге, відтворення зразків таких способів виступає основною метою навчальної роботи. Вчитель ставить молодших школярів у такі умови, коли вони мають шукати загальний спосіб розв'язання всіх конкретно-практичних задач певного типу. Під керівництвом вчителя учні знаходять і формують такий спосіб [9; 83].

Наступний етап роботи - це відтворення його окремих операцій та засвоєння системи умов по використанню цього способу. В подальшому, зустрічаючись з відповідними конкретно-практичними задачами, учні зразу використовують засвоєний загальний спосіб їх розв'язання, виявляючи вміння, попередньо сформоване в навчальній ситуації. Однією з найважливіших психологічних вимог до організації початкового навчання є викладання більшості тем та розділів програми на основі навчальних ситуацій, які зразу орієнтують школярів на засвоєння загальних способів виділення властивостей поняття та розв'язання задач певного класу. Робота учнів в навчальних ситуаціях складається з дій різного типу, особливе місце серед яких займають навчальні дії. Саме з допомогою останніх учні відтворюють і засвоюють зразки загальних способів розв'язання задач та загальні прийоми визначення умов їх використання. Виконуються ці дії як в предметному, так і в розумовому плані.

Окремою задачею навчального процесу на цьому етапі є спеціальне формування в учнів системи необхідних навчальних дій. Без цього засвоєння програмного матеріалу буде протікати поза рамками навчальної діяльності, тобто формально, шляхом механічного запам'ятовування словесних характеристик понять чи прийомів розв'язання задач. Повноцінна робота дитини в навчальних ситуаціях вимагає виконання ще одного типу дій - дій контролю. Учень має вміти співвідносити свої навчальні дії з заданими зразками, пов'язувати отримані результати з рівнем та повнотою виконаних навчальних дій. Спочатку основна роль в організації контролю належить вчителю, і лише поступово на цій основі формується самоконтроль з боку учнів за процесом засвоєнням. Контроль тісно пов'язаний з оцінкою дорослого, в якій фіксується відповідність (невідповідність) результатів засвоєння вимогам навчальної ситуації. По мірі формування в учнів самоконтролю функції оцінки також мають переходити до них.

Навчальній діяльності притаманні певні загальні закономірності, які слід враховувати, організовуючи процес її формування. Передусім необхідно систематично залучати дітей в навчальні ситуації, разом з дітьми знаходити і демонструвати відповідні навчальні дії, а також дії контролю і оцінки. Важлива вимога - домагатись усвідомлення школярами суті навчальних ситуацій та послідовного відтворення всіх дій. По суті, мова йде про необхідність на перших порах розгорнуто знайомити учнів з основними компонентами навчальної діяльності, забезпечуючи активну участь дітей в їх здійсненні. Саме це послуговує важливою умовою розвитку пізнавальної активності дітей, їх інтересу до навчання. При ознайомленні учнів з послідовністю навчальних дій слід розрізняти серед останніх предметні та такі, що мають виконуватись у внутрішньому, мисленому плані. При цьому важливо домагатись, щоб предметні дії набували внутрішньої форми при належній узагальненості, скороченості («згорнутості») та усвідомленості.

Вже в кінці другого та в третьому класі учні поступово розпочинають виконувати окремі компоненти навчальної діяльності шляхом саморегуляції. Передусім це відноситься до розуміння загального способу вирішення задачі та визначення своїх можливостей при розв'язанні тих чи інших конкретно-практичних задач. Серед різних навчальних дій особливої уваги вимагають ті, які спрямовані на виділення і відображення головних, істотних характеристик у предметі, що вивчається. Особливо інтенсивно вони формуються в II - III класах, коли учням постійно пропонують переказати оповідання своїми словами, скласти план переказу, коротко записати умови задачі тощо. Не менш важливим є вміння (хоч на його формування звертається явно недостатня увага) самостійно ставити перед собою навчальні задачі перед вирішенням тих чи інших конкретно-практичних задач. В умінні перетворювати конкретно-практичні задачі в навчально-теоретичні проявляється найвищий рівень розвитку навчальної діяльності молодших школярів. Конкретно це виявляється в тому, що учень прагне знайти загальний спосіб розв' язання серії конкретно-практичних задач, а не пробує методом спроб і помилок вирішувати кожну по черзі; встановлюється такий спосіб через теоретичний аналіз декількох задач та знаходження спільного в їх умовах. Впродовж молодшого шкільного віку має місце і певна динаміка ставлення дітей до учіння. Якщо спочатку діти оцінюють його просто як діяльність до якої схвально ставляться дорослі, то потім їх приваблюють окремі навчальні дії, нарешті, вони починають самостійно перетворювати конкретно-практичні задачі в навчально-теоретичні, цікавлячись внутрішнім змістом навчальної діяльності.

Молодший шкільний вік є найбільш сенситивним для формування певних знань, умінь і навичок у сфері музичного мистецтва на уроках музики, особливо під час співу, надзвичайно важливо враховувати особливості психофізіологічного розвитку учнів, застосовувати особистісноорієтований підхід до кожної дитини, бо хоча першокласники легко вживаються в роль школяра, їм притаманні нестійкість уваги збудливість та швидка втомлюваність, особливо в одноманітній діяльності, малий об'єм легень, тонкі та короткі голосові зв'язки. Саме тому вчитель музики в молодших класах у першу чергу має бути добрим психологом, володіти психологічними прийомами і, що не менш важливо, досконало знати специфіку фізіологічного розвитку дитини, будову голосового й особливості охорони дитячого голосу.

Враховуючи своєрідність дитячої психології, значення хорового співу як фактора виховного, який піднімає загальний рівень навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі, дуже зростає. На відміну від дорослих, які мають певний досвід у різних життєвих ситуаціях, діти з ранніх років свідомого життя отримують естетичні враження одночасно зі сприйняттям навколишнього світу. Учням молодших класів важливо отримувати найьбільш позитивні враження, адже для них джерелом успіху в перших роках навчання є наслідування, копіювання дорослих. великий вплив на маленьких співаків має усвідомлення ними сили колективного музикування, того, що дружна пісня звучить виразніше, цікавіше, ніж одного виконавця. Позитивний вплив хорового співу проявляється і в формуванні естетичних уподобань школярів, у результаті чого розширяється кругозір, уява, розвивається художній смак, творчі й виконавські здібності.

Спів має великий емоційний вплив на слухачів і на самого співака ні один музичний інструмент не може зрівнятись з голосом - найпрекраснішим дарунком природи, який із дитинства необхідно берегти і правильно виховувати. Спів не тільки приносить задоволення ,але й тренує і розвиває слух, дихальну систему, яка тісно пов'язана із серцево-судинною. Відповідно, займаючись дихальною гімнастикою, співом зміцнюємо наше здоровя. Правильний, чіткий спів формує мовно-артикуляційний апарат, без активної роботи якого людина стає незрозумілою, нечіткою, згодом не цікавою. Правильна й чітка мова характеризує мислення співрозмовника, виконавця. Аналізуючи потенціал хорового співу, хоча б фізіологічні сторони, варто звернути увагу на його місце в системі освіти і виховання молодших школярів.

Що стосується виконавських характеристик дитячих голосів, слід наголосити на прозорості, ніжності гнучкості звука. Дитячі хорові колективи порівняно з дорослими мають обмежені динамічні можливості, значно менший обсяг звуків, але це аж ніяк не применшує красу,живу безпосередність, невимушеність виконання. Проблемою формування вокально-хорових навичок дітей молодшого шкільного віку це непостійність складу учасників, випадкова якість голосових зв'язок, недостатня кількість годин для занять, відсутність, як вже згадувалось єдиної методики.

Для дітей початкової школи важливою умовою навчального процесу є наочність, адже у дітей активно розвивається уява, мислення, сприймання. Дисципліни мистецького напрямку з огляду на вікові характеристики молодших школярів найсприятливіші у формуванні цих якостей. Якщо учням показати відповідні зображення до пісні, процес розучування матиме швидший ефект і кращу якість. Кольорові картинки зосереджують увагу дітей і мимоволі, підсвідомо створюють асоціації зображення і тексту, тексту і мелодії.

Використання наочності при розучуванні пісень, цей важливий чинник формування і розвитку особистості,не так часто застосовується вчителями.

Основна діяльність його полягає в активній грі на музичному інструменті, а в розвитку звуковисотного гармонічного, внутрішнього слуху. Про акапельні твори в загальноосвітніх школах більшість не чули. У цьому проявляється своєрідна деградація культурного розвитку суспільства,відступ від традицій українського народу,адже з давніх-давен, коли музичний фольклор був невід'ємною частиною обрядовості, активному супроводу не надавалося великого значення, основною була пісня.

Класичний урок у загальноосвітній школі триває 45 хвилин, для хорового співу відводиться 20-25 хвилин.

Учителі музики нехтують цією вимогою, збільшуючи час на спів до 35-40 хвилин, що негативно впливає на голос. ще одним істотним недоліком формування вокально-хорових навичок молодших школярів є відсутність контролю над культурою звука, осмисленим, творчим виконанням пісні, що в кінцевому результаті формує відповідні асоціації і вражень від почутого.

Розділ 2. Специфіка музично-співацького виховання за системою Д. Огороднова

2.1 Основні засади системи Д. Огороднова

Методика Д.. Огороднова - це комплексна система виховання співака та музиканта, яка враховує як закони акустики, так і закони роботи центральної нервової системи людини. Методика основана на корекції своєї початкової природи за допомогою спеціальних вправ. Насамперед це тілесно орієнтована робота з музичним слухом. Постановка голосу за методикою Д.. Огороднова передбачає роботу над голосом через пластику жесту. При цьому вплив на всі психофізіологічні параметри особистості відбувається одночасно. Тобто, розвивається музичний слух - паралельно формується тембр голосу, зміцнюється співоцьке дихання, виникає почуття метро-ритму та почуття музичної форми.

Д. Огороднов пропонує систему, яка дозволяє більш виразно і точно сформувати програму зі співу. Робота націлюється на формування фундаментальних і міцних навиків, на всебічний розвиток здібностей дітей. У зв'язку з цим по новому організовується і планується вся робота на уроці. Методика головним чином спирається на об'єктивні закономірності мають місце в музичних явищах і їх сприйняті дозволяє підключити до справи вокального виховання всіх вчителів початкової школи. На думку Д. Огороднова, основним принципом виховання музичного слуху є розвиток ладового чуття. В основі музичного мелодичного слуху лежать ладове чуття і музичне представлення. Саме ладове чуття проявляється в тому, що всі звуки мелодії сприймаються в їх відношенні до стійких звуків ладу, в результаті чого кожний звук, набуває своєрідну якість, ладове забарвлення, характеризується ступінь стійкості його тяготіння [5; 87].

Маючи справу не з окремими звуками - ступенями ладу, а з їхніми відношеннями по висоті, ладове чуття зв'язує між собою звуки, завдяки чому звуковисотні уявлення приводяться в конкретну систему, і в єдності з метроритмічними стають музичними представленнями. Звідси можна зробити висновок, що ладове чуття це основа музичних здібностей і загальної музичності людини. Формуючи та вдосконалюючи ладове чуття дитини, ми тим самим закладаємо фундамент. його всебічного музичного розвитку.

Багато що стає більш зрозумілим, якщо говорити не про задачу навчання дітей співу по нотах, а вихованні музичного слуху на основі нотного запису. Іншими словами, спів по нотах потрібно розглядати не як ціль, а як засіб виховання чим воно по суті і являється. Здібність до музичних уявлень( внутрішнім слухом) охоплює як метроритмічні, так і висотні відношення звуків. Але і ті, і інші наочно вираженні саме в нотному запису. Уже це говорить про те, що нотна грамота може полегшити формування у дітей звуковисотного слуху.

З допомогою ладового чуття і почуття ритму звуковисотні і метроритмічні уявлення наводяться в певну систему. Ця системи динамічна і достатньо складна, і її глибоке, свідоме і прогресуюче освоєння можливо тільки на основі нотної, зорово-наочної системи. Музична ладофункціональна система, переставляє собою як логічного так і емоційного основ в музиці, повинна формуватися і закріплюватися в корі головного мозку вигляді стереотип співочих рухів зв'язку з системою нотного запису тільки тоді і її логічна основа проявиться в повністю. Пов'язана з ладофункціональною системою нотація стає зоровою опорою для розвитку музичного ладового чуття, а на цій основі і для розвитку музичного мислення.

Музичне мислення тісно зв'язано з здібністю музичного слуху спів ставляти і порівнювати інтонації і елементи музичної мови. Навик співу по нотах пов'язаний з музичним мисленням і формується на основі уміння відрізняти, диференціювати в своєму уявленні, різноманітні інтонації один від одного. Для того що довести це вміння до автоматизму потрібно багаторазові повторення однієї й тієї дії - інтонування - в зв'язку з нотним записом. В роботі над виробітком навиків інтонування ладових відношень музичних звуків можна використати прийом перемежованого протиставлення. Особливо додоцільним цей прийом стає тоді, коли інтонації і їх диференціація освоюються з допомогою нот. Тут має місце паралельне протипоставлення відповідних звукових і зорових уявлень. Таке поєднання слухо-зорове протиставлення сприяє, а головне усвідомленому засвоєнню матеріалу і набуття більш міцного навику інтонування по нотах на основі ладу. Різноманітні відношення ступенів ладу якісно протиставляються і в звучанні, і в нотному запису - слух і зір працюють разом. І це швидше приводить до цілі. Звідси випливає, що будь-яка вправа по сольфеджіо повинно складатися з двох частин - двох інтонації протиставленні одна одній.

Будь-яка музична задача, пропонована учневі, може бути як завгодно спрощена при умові, що вона зостанеться музичною. Якщо ми ізолюємо метроритм і будемо мати справу на початку роботи тільки з ним одним, звільнивши дидактичний матеріал від складнощів звуковисотних відношень.

Виділив метроритмічні вправи в окреме заняття, ми досягнемо не тільки виправданого спрощення задачі, але і того, що до моменту, коли учень зустрінеться з труднощами інтонування по нотах звуковисотних відношень, він до цього достатньо буде готовий, оскільки у нього уже буде в якійсь мірі сформований навик читання елементарних метро ритмічних відношень. Розвиток у дитини метроритмічного чуття буде природнім початком формування самого ладового чуття. Фізіологічні переваги мажорного тризвуку, тому головне положення в музичній практиці. Звідси наступне, що роботу по формуванню ладового чуття у дітей потрібно починати з мажорного ладу. Мінорний лад освоюється на міцній базі мажорного ладу. Починати потрібно з показу і закріплення в сприйнятті. Бажано, щоб тоніка була в звукоряді нижнім звуком, наступні - інші з тонікою стійкі ступені. (І-ІІІ-V). Таким чином, працюючи на стійких ступенях, ми тим самим фізіологічно готуємо дитину до сприйняття їх домінант. Так сприйняття VII готується ІІІ-VІ обертонів ІІІ ступені, а ІІ-V. Наступними вводяться VI-IV. Сприйняття VI ступені виявляється фізіологічно більш підготовленим, оскільки вона є домінантою по відношенню до другої. З фізіологічної точки зору в мелодіє має місце не один вид тяжіння а три - звуковисотний, метроритмічний, ритмічний. Необхідно, щоб на початку ці три види тяжіння не вступали в протиріччя між собою, не маскували один одного, коли це не викликано необхідністю. При вихованні музичного слуху на основі сольфеджіо, не байдуже як в нотному тексті метроритм відноситься з звуковисотною стороною мелодії: від цього залежить, як в процесі інтонування ладове чуття дитини відноситься з відчуттям метроритму. Оскільки елемент «тяжіння» міститься і в метричних і ритмічних відношеннях звуку, при складанню вправ чи підбору мелодії для початкового сольфеджіо необхідно:

1. Перші вправи повинні починатись з тоніки.

2. Стійкі звуки, і особливо тоніка, повинні бути, по можливості, підкресленні більшої тривалістю і метроритмічним ударом.

3. Перша доля в першому такті( далі по можливості) не повинна бути роздроблена.

4. Якщо ми ставимо своєю задачею зосередити увагу учня на будь - якій іншій ступені ладу , її як наслідок помістити на сильній долі довгим звуком.

Для того, щоб поступово ускладнити матеріал, Д. Огороднов рекомендує такі етапи:

1. Запропонована для засвоєння ступень, являється головну складність в даній інтонації, розміщається на сильній долі і в вигляді відносно довгого звуку.

2. Звук тієї ж ступені на сильній долі роздрібнений.

3. Звук тієї ж ступені, але не роздроблений, переноситься на слабку долю такту.

4. Він дробиться на слабкі долі такту.

5. Сама інтонація, в яку входить ступінь засвоєння , розміщається в роздробленому вигляді на сильній долі такту.

Нотний запис, на переконання Д. Огороднова, повинний бути для дітей зоровим образом, відповідних слухових уявлень і відчуттів, випробуваних про інтонуванні запропонованих їм мелодії. В нотах є легко помітна форма знаків, зорово полегшуючи таку дифереренцію метру та ритму. Особливо наочно в нотах виражено звуковисотна сторона мелодія. Проте ладова структура нотної системи ніяким чином не відображена. Для того щоб компенсувати цю недосконалість потрібно зображення стійких звуків, по можливості, виділяти розміром або кольором. Спів восьмими та четвертями менше загружає голосовий орган дитини дозволяючи використовувати поєднання прийомів стакато і легато, маючи велике значення для вокального виховання, сприяє легкості, безпосередності звуковидобування.

школяр музичний виховання огороднов

2.2 Практичні переваги системи Д. Огороднова

У шкільній практиці недооцінюється значення вокального виховання дітей. Відбувається це тому через слабкі методики дитячого співу, не дозволяючи відповідним чином виявити потенційні можливості і розвинути вокальні здібності, які є у кожної дитини. Чим раніше і більш цілеспрямовано ми організуємо вокальну діяльність дитини, тим більше впливу надамо на розвиток його вокальних задатків та здібностей. У вихованні голосу, як і будь-якому іншому вихованні те, що не зроблено але зроблено не належним чином в дитинстві залишається непоправним і вже дійсно фатальною втратою. До речі, доведено, що голосовий орган виконує не тільки функцію відтворення, але й приймає активну участь і в процесі сприйняття музики.

Вкажемо доцільність і можливості формування навику мішаного голосоутворення. Органічне функціонування грудного механізму і співі разом з фальцетним у же з дитинства може привести до формуванню природного механізму змішаного голосоутворення, тобто до формування добре налагодженої системи спільної координованої роботи грудного і фальцетного механізму. Зазвичай мішане голосоутворення є складнішою і важливішою задачею підготовки голосу у дорослого співака. Таким чином, не виключено можливість з допомогою відповідним чином організованого в дитячі роки вокального виховання перетворить в масове явище, а можливо, зробити надбанням кожної людини те, що дано від природи тільки «щасливим». Відповідно тільки при вокальному тренуванні, з самого початкового його формування, внутрішній голосовий м'яз, може досягнути його повного розвитку і відповідно повно проявити себе в вокальному відношенні.

Першою умовою формування мішаного механізму голосоутворення у дітей є безпосередність звуковидобування. Друга умова, тісно пов'язана з першою,є правильним вибором висоти тону, з якого починається вокальна робота з дітьми, діапазону, теситури, в яких ведеться робота. Ще однією умовою є вибір для початку вокальної роботи відповідної голосної обгрунтована наступність включення в подальшу роботу решти фонем і їх поєднання.

Діти мають певний досвід спілкування з музикою, різноманітнішою стає музична діяльність. Виконання пісень і танців, утілення музично-ігрових образів у русі набуває виразності, що свідчить про змогу учнів передати своє ставлення до музики. У них з'являються улюблені пісні, танці, ігри, вони здатні навіть мотивувати свої музичні вподобання, оцінювати твори, виявляти художні інтереси. У дітей помітними стають вияви музичних здібностей, особливо в царині мелодійного слуху. Учні можуть впізнати знайому пісню, визначити не тільки характер музики, але й її настрій. У них поступово налагоджується вокально-слухова координація, диференціюються слухові відчуття - більшість дітей здатна розрізнити високі й низькі звуки в інтервалах квінти, кварти, терції. У сфері сприймання музики можливості дітей досить широкі: їм доступні такі основні жанри, як пісня, танець і марш, близька музика зображального характеру. Через незначний обсяг довільної уваги першокласників, твори повинні бути невеликими за обсягом, з яскравим музичним образом. У сфері співу можливості дітей залежать від попередньої музичної підготовки: їх співацький діапазон може складатися від кількох звуків до октави і більше. Водночас у всіх дітей голосовий апарат ще не сформувався, дуже тендітний, змикання складок крайове. Це вимагає обережного й послідовного розвитку діапазону голосу, обмеження сили звучання. У сфері творчості можливості першокласників такі: вони легко відгукуються на різні творчі завдання, можуть імпровізувати на заданий образ, створювати ритмічні й мелодичні імпровізації на дитячих музичних інструментах, інсценізувати знайому пісню або інструментальну п'єсу зображального характеру.

Музично-творча діяльність молодших школярів виявляється в імпровізації пісенних мелодій, придумуванні нескладних мотивів, інсценуванні сюжетів пісень, пластичному інтонуванні музики, складенні елементарних танців, створенні ігор-драматизацій, темброво-ритмічних супроводів тощо. Музикальність дітей значною мірою визначається розвитком музичного слуху, під яким розуміється здатність до такого сприймання звучань, яке відповідає специфічним особливостям музики як особливого виду людської діяльності.

Для того, щоб застосувати систему Д. Огороднова, варто врахувати такі положення:

1) безглуздо вважати, що можна спочатку розвинути музичний слух, а потім приступити до його використання для емоційно насиченого сприймання музики. Не можна підходити до виховання музичного слуху як до особливого завдання, незалежного від завдання виховати музичне сприймання;

2) на початковому етапі особливо важливий зв'язок музичного слуху з іншими сенсорними і сенсомоторними здібностями. Штучне роз'єднання зорових, рухових та інших відчуттів гальмує музичний розвиток дітей;

3) основою розвитку звуковисотного слуху є формування мелодичного слуху як узагальненої музичної здібності;показником рівня розвитку музичного слуху школярів є здатність змістовно сприйняти чисто інструментальну музику (без зовнішньої програмності).

Розвиток ладового почуття дітей виражається в тому, що діти поступово засвоюють інтонаційне місце кожного звука, починають відчувати стійкий і нестійкий характер звуків, тяжіння їх до більш стійких і відчувати тоніку як найстійкіший звук ладу. Розвиток музичного слуху у дітей, що зростають в атмосфері європейської музичної культури, найприродніше починати з формування ступеневих уявлень мажорного ладу.

Виховання чуття ритму є частиною музичного і фізичного виховання, вважає Н. Ветлугіна, бо воно сприяє впорядкуванню діяльності нервової системи, а також є важливою стороною естетичного виховання. Ритміка сприяє фізичному розвитку дитини. Власне слуховий розвиток передбачає наявність у дітей здатності розрізняти темпи, звукові тривалості (половинні, четвертні, восьмі, шістнадцяті ноти, метричні долі). Припускається, що діти повинні відчувати і передавати прості ритмічні рисунки, динамічні та агогічні відтінки. Передбачається також спонтанна творча імпровізація дітей на теми, що їх підказують різні малюнки, оповідання, фільми.

Слабкість музичних слухових уявлень суттєво затрудняє для дитини будь-які спроби співу, зменшуючи можливості розвитку іншого, емоційного компонента музичного слуху. У свою чергу, це перешкоджає й розвитку музично-ритмічного почуття. У таких випадках дітей нерідко відносять до категорії немузичних. Та, на думку вченого, подібна оцінка здебільшого буде помилковою. Достатньо звернути увагу на розвиток саме музичних слухових уявлень, як інші музичні здібності теж почнуть успішно розвиватися.

Музичне виховання дітей починається з набуття досвіду, складовими частинами якого є слухання музики та її створення. Творча здібність - це природжена здібність, яку можна розвивати. Творчість розвиває дитячу схильність до свободи і відкриттів, до пригод і оригінального вираження. Музична діяльність може бути тоді творчою, якщо брати в ній активну участь: драматизувати пісні, тлумачити їх, придумувати ритми тощо.

Активний розвиток вокально-слухових уявлень дає змогу інтенсивніше розвивати почуття ладу та відпрацьовувати вміння та навички двоголосного співу. Але таку роботу можливо проводити за умов, якщо партії першого та другого голосу написані у зручному діапазоні і дітям легко їх виконувати. А взагалі на початковому етапі навчання, в умовах класу чи вокального гуртка, доцільно використовувати одноголосний, унісонний та з елементами двоголосся спів, який сприятиме випрацьовуванню чистої інтонації та вмінню контролювати й узгоджувати свій спів в ансамблі. Поєднання ансамблевого та сольного співу не лише урізноманітнює вокальні заняття, але й підвищують їх ефективність.

Процес вокального виховання є складним і потребує багато часу, так як учні початкових класів ще не вміють в цілому аналізувати поставлені перед ними завдання, а також переносити набуті знання і уміння, які вони одержали, на виконання нового завдання. Вік молодших школярів не дозволяє їм самостійно усвідомити і проаналізувати зв'язки між окремими співацькими навичками. Формування співацьких навичок слід починати уже з перших уроків музики і одразу познайомити молодших школярів в доступній для них формі з правилами правильного співу, вчити дотримуватись цих правил під час співацької діяльності тобто самостійно контролювати себе.

Вирішити проблему розвитку вокальних навичок та слуху у дітей допоможуть, зокрема:

1) творча взаємодопомога керівництва навчального закладу, вихователів, колег-учителів у роботі музичного керівника та вчителя музичного мистецтва;

2) забезпечення підвищення рівня кваліфікації музичних керівників, учителів музичного мистецтва;

3) збільшення часу на музичні заняття (уроки) - принаймні, варто шукати і знаходити цей час у межах кожного навчального закладу;

4) організація за бажанням батьків окремих невеличких груп для додаткових музичних занять - це дасть можливість індивідуально підходити до кожної дитини.

Пісенний репертуар має велике значення у навчально-виховній роботі з учнями молодших класів на уроках музики в загальноосвітній школі. У його змісті зосереджуються і реалізуються усі сторони педагогічного процесу. Пісенний репертуар є важливим засобом формування і розвитку співацьких навичок та виховання високих морально-психологічних якостей у молодших школярів. Він дозволяє розширювати музичні враження учнів, надає можливість розкриття взаємозв'язків музики і життя, тому необхідно обирати такий матеріал, який би ніс в собі навчально-виконавські задачі і одночасно був високохудожнім, не втрачаючи при цьому дитячості.

Але, розпочинаючи роботу над двоголосним співом, вокальний педагог має розуміти і зворотний бік цього процесу, а саме - психологічний. Що мається на увазі? Не сама робота над двоголоссям чи спів на два голоси, а психологічні наслідки поділу дітей на альти і сопрано. Дитина, яка з фізіологічної точки зору не дозріла до грудного звучання, вимушена викривлювати власну природу, переходити на крик, щоб досягти якоїсь подоби альтового співу. А це у кінцевому результаті призведе до напруженого «насадженого на груди» звучання, що стане причиною негативного кінцевого результату. Виходячи з вищевикладеного, вважаємо, що до того часу доки у дітей не з'явиться природне грудне звучання, тобто коливання голосових зв'язок не набудуть більш широкої амплітуди не лише країв зв'язок, але й самої їх маси (а це відбувається приблизно у десятирічному віці), до тих пір недоцільне і навіть згубне для розвитку дитячого голосу акцентування уваги на поділ дітей на сопрано і альти.

Висновки

Музичне виховання - це процес цілеспрямованого пізнання музики, розвиток музично-естетичних смаків та музикальності людини, збагачення її музичної культури та здібностей; це процес передачі суспільно-історичного досвіду музичної діяльності новому поколінню з метою підготовки його до майбутньої роботи не лише в цій сфері, а й в інших галузях. Це пояснюється тим, що засвоєння способів музично-естетичної діяльності всебічно збагачує особистість дитини. У процесі передачі музичного досвіду застосовується система цілеспрямованих і організованих впливів. їхнє призначення подвійне: дати знання, озброїти способами дій і вплинути на формування особистості дитини.

Молодший шкільний вік є найбільш сенситивним для формування певних знань, умінь і навичок у сфері музичного мистецтва на уроках музики, особливо під час співу, надзвичайно важливо враховувати особливості психофізіологічного розвитку учнів, застосовувати особистісноорієтований підхід до кожної дитини, бо хоча першокласники легко вживаються в роль школяра, їм притаманні нестійкість уваги збудливість та швидка втомлюваність, особливо в одноманітній діяльності, малий об'єм легень, тонкі та короткі голосові зв'язки. Саме тому вчитель музики в молодших класах у першу чергу має бути добрим психологом, володіти психологічними прийомами і, що не менш важливо, досконало знати специфіку фізіологічного розвитку дитини, будову голосового й особливості охорони дитячого голосу.