Формування взаємин між дітьми дошкільного віку

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Інститут системних досліджень освіти

Харківський гуманітарно-педагогічний інститут

Кафедра педагогіки, психології та

Методик дошкільної освіти

ДИПЛОМНА РОБОТА

Формування взаємин між дітьми дошкільного віку

Виконала: студентка 511 д групи

факультету дошкільної освіти та музичного виховання, спеціальність

«Дошкільне виховання. Логопедія»

Мануйло Олена Валеріївна

Науковий керівник: к.п.н. Козир М.К.

Харків - 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМИН МІЖ ДІТЬМИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

1.1. Співпраця дошкільного закладу та сім'ї у формування соціальної компетентності дитини

1.2. Спільна продуктивна діяльність на заняттях, у трудовій діяльності як засіб формування взаємин у дошкільників

1.3. Становлення взаємин дітей у грі

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ВПЛИВУ ВПРАВ, ЗАВДАНЬ ТА ІГОР У РІЗНИХ ВИДАХ ДІЯЛЬНОСТІ НА ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМИН МІЖ ДІТЬМИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

2.1. Організація, методика і аналіз результатів констатуючого експерименту

2.2. Реалізація розвивальної методики формування взаємин між дітьми дошкільного віку засобами вправ, завдань, ігор у різних видах діяльності дітей

2.3. Аналіз результатів проведеного експериментального дослідження

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Об'єкт дослідження - формування взаємин між дітьми дошкільного віку.

Предмет дослідження - розвивальна методика формування взаємин між дітьми дошкільного віку засобами вправ, завдань та ігор у різних видах діяльності дітей.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити розвивальну методику формування взаємин між дітьми дошкільного віку засобами вправ, завдань, ігор і різних видах діяльності дошкільників у межах розробленої логіко-структурної моделі.

Гіпотезою дослідження є припущення про те, що застосування у роботі з дітьми четвертого року життя вправ, завдань, ігор у різних видах діяльності сприятиме позитивній динаміці формування взаємин між дітьми за умови дотримання відповідного методичного забезпечення у межах розробленої структурно-логічної моделі, яка передбачає:

· організацію різних видів взаємодії (дитини з дорослим, дитини з однолітками у малих, а потім більших групах) у межах спеціально створеного педагогічного середовища;

· поступове включення вправ, завдань, ігор до різних видів діяльності дітей;

· створення умов для якісно вищого рівня формування взаємин у дітей дошкільного віку.

Відповідно до мети і гіпотези визначено основні завдання дослідження:

1. Проаналізувати філософські, психологічні і педагогічні аспекти формування взаємин між дітьми дошкільного віку; виявити особливості, уточнити критерії, показники, рівні та чинники соціальної компетентності дітей дошкільного віку;

2. З'ясувати сутність, види, особливості вправ, завдань, ігор та їх місце у процесі формування взаємин між дітьми четвертого року життя.

3. Розробити логіко-структурну модель розвивальної методики формування взаємин між дітьми дошкільного віку засобами вправ, завдань, ігор та експериментально її перевірити.

4. Розробити методичні рекомендації з застосування вправ, завдань, ігор у процесі формування взаємин між дошкільниками в умовах дошкільного закладу.

Відповідно до визначених завдань було застосовано такі методи дослідження:

· аналіз філософських, психологічних та педагогічних джерел;

· педагогічний експеримент;

· бесіда та спостереження;

· методи математичної обробки експериментальних даний.

Проблема формування в дитини з перших років його життя таких взаємовідносин з оточуючими людьми, які походили б з моральних принципів гуманізму - актуальна сьогодні як в теорії, так і на практиці виховання підростаючого покоління. У нашому суспільстві ці відносини, характеризуються дружнім співробітництвом, взаємоповагою, піклуванням людей один про одного, взаємодопомогою.

Дослідження показують, що між дітьми дошкільного віку існують доволі складні відносини. Задовго до того, як в процесі організованої вихователем сумісної діяльності складуться ділові контакти, між дітьми виникають особисті відносини, що базуються на почуттях симпатії, антипатії тощо, що впливає на становлення дитячого колективу, взаємовідносин в ньому, формуванню позитивних якостей між його членами, впливає на клімат та настрій дітей.

Особисті взаємовідносини істотно впливають на формування дошкільника. При правильному педагогічному керівництві цими взаємовідносинами шляхом організації сумісного життя та діяльності дітей в дошкільному закладі вони стають важливим засобом формування колективу та вихованню взаємодопомоги між дітьми. Особисті взаємовідносини найбільш яскраво виявляються в невеликих дитячих об'єднаннях, що будуються в основному на почутті взаємної симпатії, емоційної прив'язаності. В таких об'єднаннях дошкільники вчаться проявленням чутливості, чуйності, піклуванні про іншого, допомозі один одному, тобто тут беруть свій початок перші паростки доброзичливого відношення до оточуючих людей та своїх ровесників.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМИН МІЖ ДІТЬМИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

1.1. Співпраця дошкільного закладу та сім'ї у формування соціальної компетентності дитини

Виховання громадянина завжди було в епіцентрі уваги педагогічної науки і практики. Останнім часом воно набуває нового звучання у зв'язку із пріоритетністю проблеми виховання незалежної особистості, здатної до самореалізації в змінному соціумі. Відображенням полярності уявлень про особисте та державне є дискусії про пріоритети сучасного виховання, головним чином щодо його спрямування. Але ж виховання суспільно значущих якостей - не данина часу і не виконання «держзамовлення», а неодмінна складова формування особистості! І Базовий компонент дошкільної освіти трактує виховання як залучення дитини до системи вироблених людством цінностей, формування ціннісного ставлення до дійсності.

Сьогодні на перший план вітчизняної науки висунуто теорії, які проголошують пріоритет особистісних цінностей перед цінностями окремих груп. Водночас в умовах глобальної екологічної і духовної кризи проблема співжиття людей на гуманістичних засадах набуває значення категоричного імперативу збереження життя на Землі і людини як духовної особистості. Дуже важливо подолати так званий «кризовий менталітет» сучасності, зумовлений руйнуванням усталених раніше соціально-моральних утворень, які визначали особливості поведінки людини, структуру свідомості та психіки в цілому. Відтак перед вихователем постає завдання - закріпити найбільш стабільні духовні якості соціуму, що передбачає формування ціннісних орієнтацій людини, починаючи з довкілля, адже процес соціалізації особистісні саме в цьому віці найінтенсивніший і найрезультативніший.

Соціальна компетентність передбачає наявність в особистості здатності:

· аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначаючи своє місце в ньому, та проектувати стратегії свого життя з урахуванням інтересів і потреб різних соціальних груп, індивідів, відповідно до соціальних норм і правил, наявних в українському суспільстві;

· продуктивно співпрацювати з різними партнерами в групі та команди, виконувати різні ролі й функції в колективі, проявляти ініціативу, підтримувати взаємини та керувати власною соціальною поведінкою;

· застосувати технології трансформації та конструктивного розв'язання конфліктів, досягати консенсусу;

· спільно вивчати цілі діяльності, планувати, розробляти й реалізовувати соціальні проекти і стратегії індивідуальних та колективних дій, брати на себе відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;

· визначати мету комунікації, застосовувати ефективні стратегії спілкування. Залежно від ситуації, вміти емоційно налаштовуватися на спілкування з іншим.

Соціалізація дитини, тобто її входження у світ людей, починається від самого народження. Першою людиною у цьому процесі стає мати. Саме вона віддає дитині більшу части свого життя, дає перші приклади любові, ніжності, турботи, вчить малюка спілкуватися з іншими людьми.

Вихователі здебільшого скеровують виховні впливи на дитину. Вони посередники між дитиною та світом. Безумовно наука життя, яку викладають близькі та люблячі люди, легше сприймається дитиною, міцніше запам'ятовується.

Вікові прояви соціальної компетентності

Молодший дошкільний вік

Дитина знає себе в сім'ї близьких, дорослих та дітей, їхні родинні стосунки; в дошкільному закладі - ім'я та по батькові педагогів. Розуміє вимоги дорослих до її поведінки, виявляє інтерес до спільної з ними та з іншими дітьми діяльності. Розуміє відмінність між дорослими та дітьми. Розуміє захищеність дітей батьками. Розрізнює рідних, знайомих і близьких людей. Вміє вітатися, дякувати, просити допомоги і пропонувати її. Виражає своє ставлення до людей словами та іншими способами.

Середній дошкільний вік

Дитина знає, що людина народжується і живе в сім'ї, розуміє значення родинних взаємин, злагоди й порядку в домі, вміє виявляти турботу про рідних і любов до них. Знає правила спілкування зі знайомими, «сусідами, друзями батьків» та незнайомими людьми. Виявляє турботу про людей відповідно до їхнього віку. Розуміє стан і настрій дорослих та дітей. Розуміє значення добрих стосунків з дітьми і педагогами в дитячому садку. Вміє спільно діяти у грі, під час занять. Знає і виконує правила ввічливого спілкування. Розуміє, що в товаристві слід дотримуватись певних норм. Виявляє інтерес до дій і слів вихователя, прагне співпрацювати з ним, отримати схвалення за добрі вчинки. Вміє розповідати про своїх друзів, про їхні риси характеру. Розуміє вимоги до своєї поведінки у спільній діяльності. Турбується про молодших дітей і вчиться у старших.

Старший дошкільний вік

Дитина розуміє сімейні взаємини, ставлення членів родити одне до одного. Знає свій родовід, усвідомлює, що честь роду залежить від кожної людини. Бере участь у вшануванні пам'яті предків, у стосунках з сім'єю, родичами, які живуть поруч і далеко. Виявляє інтерес до родинних реліквій, бере участь у підтриманні родинних традицій. Має сформовані уявлення про доброту, гуманність, щирість як важливі якості людини та людських взаємин; про справедливість як здатність правильно оцінювати вчинки людей; про чесність як вимогу відповідати власною поведінкою тим критеріям, які застосовує, оцінюючи вчинки інших людей. Виявляє самоповагу, що ґрунтується на усвідомленні своєї індивідуальності, права на самовираження, на власні почуття та самостійну поведінку, яка не створює проблем для інших людей. Розуміє стан і почуття іншої людини з її вигляду, інтонації, дій, виявляє повагу до її почуттів, усвідомлює її право бути такою, якою вона є. чуйно ставить до інших людей залежно від їхнього віку та статі.

Вміє запобігати конфліктів і розв'язувати їх. Розуміє ставлення людей до себе. Почувається природно в товаристві знайомих і незнайомих людей. Знає, як реагувати на прояви справедливого ставлення до себе, розуміє причини цього і намагається усунути їх. Прагне, щоб взаємини були коректними, толерантними. Розуміє поняття «дружба» і «товаришування» й відповідно поводиться з однолітками.

Має уявлення про державу, її символи, про свій народ, національні особливості українців. Знає національні пам'ятки, героїв, виявляє повагу до них, вшановує національні святині. Розуміє поняття «людство», шанує звичаї інших народів.

Сучасний розвиток педагогічної думки в Україні характеризується пошуком нових підходів до побудови освітньо-виховного процесу. Законом України «Про освіту», державними національними програмами «Освіта» та «Діти України» визначено, що особливої ваги набуває єдність виховних вимог до дитини протягом тривалого періоду становлення особистості, починаючи з раннього дитинства. Це потребує формування в дитини сталих тенденцій у поведінці, здатності до самостійного критичного мислення, до засвоєння нового знання, соціальної та моральної зрілості.

Сьогодні дедалі очевидніше, як важливо формувати в дітей відкритість до світу людей як потребу особистості, навички соціальної поведінки; розвивати усвідомлене ставлення до себе як вільної самостійної особистості та до своїх обов'язків, що визначаються зв'язками з іншими людьми, формувати готовність до сприймання соціальної інформації.

Загальні підходи до формування соціальної компетентності дитини визначаються принципами гуманізації виховання - олюдненні вихованих стосунків, визнанні цінності дитини як особистості, її значущості суспільстві, заснованої на усвідомленні своїх зв'язків з оточуючими людьми і в цілому - місця в людстві. Такий підхід відповідає загальній меті виховання - формуванню цілісної, гуманної особистості, орієнтованої на відтворення цінностей національної та загальнолюдської культури у творчій життєдіяльності, саморозвиток і моральну саморегуляцію поведінки [48]

Питання про співпрацю дошкільного закладу з родинами вихованців завжди було і залишається надзвичайно важливим для дошкільної педагогіки. Адже першою фазою соціалізації дитини є виховання і сім'ї. тут дитина встановлює свої перші зв'язки з іншими людьми, з рідними. На всіх етапах життя людини сім'я є найважливішим компонентом мікросередовища. У житті дитини протягом перших років домінують соціалізуючи впливи сімейного оточення. Перевага сім'ї як виховного колективу полягає в тому, що дитина має можливість постійно спостерігати поведінку батька й матері в неофіційних сімейних стосунках; спілкуватися з людьми різного віку, статі, життєвого досвіду; просто і природно залучатися до реального життя. У сім'ї складаються емоційно насичені взаємини між батьками й дітьми, які мають особистісний характер, набувається необхідний соціальний досвід.

Другою фазою соціалізації є формування початкових соціальних зв'язків дитини поза межами родини. Такі зв'язки діти встановлюють з однолітками й новими дорослими в дошкільному закладі. Саме в дошкільному закладі вони набувають важливого суспільного досвіду, основних знань і вмінь, необхідних для подальшого життя серед людей, залучаються до різних видів діяльності. Інакше кажучи, якщо в сім'ї дитина соціалізується у визначених умовах взаємин членів родини, то дошкільний заклад, значно розширюючи коло близьких і далеких людей, презентує їх взаємини у виховному контексті.

Відтак першим соціальним інститутом, що відповідає за соціальну зрілість дітей дошкільного віку, має бути дошкільний заклад з його виховною, консультативною та просвітницькою функціями. Саме специфіка дитячого садка, як зазначає, О.Л.Кононко, сприяє полегшенню процесу входження зростаючої особистості в широкий світ реальних соціальних відносин, прищепленню навичок практичного життя, її індивідуалізації та соціалізації. Неабияку роль у цій роботі відіграють дорослі, а саме: батьки, вихователі. Найближчі дорослі створюють певний виховний простір, який відповідає умовам духовності, захисту, раціонального дозування позитивних та негативних переживань, що давало б дитині відчуття впевненості в собі та людях, які оточують. Дорослий презентує для дитини суспільство, займає центральне місце в духовному світі дитини, виступає носієм знань, умінь, моральних цінностей, а з іншого боку - безпосереднім організатором виховного процесу. [28]

Перебування дитини в людському оточенні сприяє становленню соціального досвіду, соціальної компетентності, досвідченості, (обізнаності; у дошкільника формуються певна соціальна поведінка, здатність бути адекватним ситуації, вимогам і сподіванням авторитетних дорослих; розвиваються соціальні потреби, здібності, мотиви поведінки та діяльності. Значення соціального розвитку для особистісного становлення полягає, передусім у формуванні соціальної компетентності гарантує усвідомлення дитиною того, як слід себе поводити, щоб бути гармонійною, співзвучною з іншими, почувати себе в будь-якому товаристві комфортно.

Сім'я і дитячий садок мають свою специфіку, особливості впливу на дитину, свої виховні засоби. Ці осередки не взаємовиключають один одного й не конкурують між собою, а взаємодоповнюють і коригують впливи один одного.

У взаєминах з батьками педагоги прагнуть керуватись такими принципами побудови стосунків, як принцип єдності й наступності, відмовляються від принципів паралельних взаємин, спроб підмінити один одного. Партнерство педагогів і батьків - партнерство рівних учасників спілкування, які прагнуть оволодіти мистецтвом спільної дії, налагодити співробітництво.

Формування соціальної компетентності дошкільника розпочинається в родині та продовжується в дошкільному закладі. Тому соціальний розвиток дитини залежить від спільних зусиль батьків та педагогів.

Однак людина стає людиною лише взаємодіючи з людьми. „Свідомість закону, моральне розуміння волі закладається лише спільності, у контексті з людьми, - підкреслює Софія Русова. - Для окремої особи, відірваної від громадського життя, не існує закону, не виявляється безумовної ідеї добра. Лише в спільності, у спільному житті всіх людей складається моральний і юридичний закон, моральні завдання та обов'язки" [52]. Тому у вихованні гуманізму Софія Федорівна чільне місце надає оточенню дитини, оскільки з оточення діти „переймають усе, у чому бачать якийсь інтерес, переймають і добре, і зле, красне й іншого разу - бридке. Через те й треба, щоб вони у своєму оточенні бачили найбільше добра і краси" [52]

Особливого значення С Русова надає сімейному оточенню, оскільки „родинне виховання найкраще, бо в його основі лежить ласка матері". Мати, яка є „найкращим керманичем розвитку психології дитини, - природна вихователька своїх дітей, яка інший раз і без наукової підготовки, інстинктом уміє читати в дитячій душі й розуміти її. У сім'ї виховується повага до старших, взаємодопомога, співчуття. А педагоги повинні стати добрими порадниками для батьків і продовжувача сформування гуманних рис, які заклали батьки.

Софія Русова також визначає такі засоби виховання гуманних рис у дітей, як гра, праця, народні, сімейні свята. На її думку, гра для дитини - найкраща насолода, бо в ній виявляються всі її переживання, нахили, почуття, вчинки. У вихованні взаємодопомоги, доброзичливості, співчуття особливого значення вона надає спільній праці дітей. „У цій гармонії індивідуальної волі й спільного гуртового порядку й лежить зерно громадянського виховання дітей, перемога людського, товариського елементу над звірячим, самовільним, шкодливим, який існує в кожній дитині».

Софія Федорівна Русова вважає, що для виховання гуманізму в дітей особливе значення має підготовка педагогів, яка б «пособила виявити усі найкращі людські почуття вихованців і захопила їх бажанням стати добрими, гарними людьми».

Успіхи у навчанні та вихованні дітей визначаються низкою чинників, кожен з яких є досить вагомим. Важливим чинником дитячого розвитку виступає особистість педагога, який бере на себе роль вчителя та вихователя.

Професійний педагог - це єдина людина, яка більше частину свого часу відводить на навчання та виховання дітей. Інші дорослі люди, батьки дитини теж, зазвичай, зайняті своїми професійними обов'язками і домашніми клопотами і не в змозі багато часу приділити дітям. Якби освітою і вихованням молодшого покоління не займались педагоги, то через кілька поколінь суспільство зупинилося б у своєму розвитку. Нове покоління людей виявилося б недостатньо підготованим для того щоб підтримувати соціальний, економічний і культурний прогрес суспільства. [9]

У сучасному суспільстві педагог є фігурою, яка потребує особливої уваги. Там, де його місце займають недостатньо професійно підготовлені фахівці, насамперед потерпають діти. Втрати, які тут виникають, як правило, невідтворні. Це вимагає від суспільства створення таких умов, щоб серед педагогів опинялись люди, найбільш підготовані інтелектуально і морально до роботи з дітьми. [66]

Головними і постійними вимогами, що висуваються до педагога, є: любов до дітей, прагнення до педагогічної діяльності, наявність спеціальних знань, широка ерудованість, педагогічна емпатії, високорозвинений інтелект, високий рівень загальної культури та моральності, професійне володіння різноманітними методами навчання і виховання дітей. [66]

У перших навчальних закладах для життя та виховання підростаючого покоління - «будинках молоді» навчання дітей здійснювалось під наглядом старшин роду. У Стародавній Греції, яка дала світові взірці побудови навчальних закладів та цілу плеяду філософів-просвітителів, до людей, що займались навчанням і вихованням молоді, висувались досить чіткі і серйозні вимоги. Так, вчитель мав бути як носієм наукових знань, так і життєвої мудрості жити в ладу з оточуючим світом і самим собою. Вчитель повинен був говорити ясно і чітко, з повагою ставитись не лише до учнів та друзів, але й до ворогів. Вчитель мусив бути терплячим і терпимим, спокійним і врівноваженим, вимогливим і водночас добрим. [9]

Я.Коменський у ІІІ розділі праці «Материнська школа» відзначав, що «…за мудрим і рятівним рішенням здавна було встановлено, щоб в кожній державі освіти юнацтва, поряд з правом покарання, доручалась мужам мудрим, благочестивим і поважним». [13] У праці - «Про вигнання з шкіл відсталості» Я.Коменський зазначав: «Хорошим учителем є той, хто намагається не тільки вважатися, але й бути таким, тобто вчителем, а не однією лише личиною вчителя. Отже він не повинен ухилятися від пов'язаної з учителюванням праці, а сам її вишукувати; виконувати її не заради форми, а серйозно. …Хороший учитель шукає учнів. Він шукає чого вчити, бо він горить нетерпінням навчити всіх всього, що тільки можливо. Він думає про те, як навчити, щоб напій науки проковтувався без побоїв, без крику, без насилля, без огиди, словом привітно і приємно». [26] На думку Я.Коменського, школа не може терпіти такого вчителя, який не наділений мораллю, чесністю. Від учителя вимагається бути освіченим і завжди прагнути до розширення своїх знань і досвіду.

На думку німецького педагога А.Дістервега, хороший вчитель повинен досконало володіти своїм предметом, любити свою професію і дітей. Справжній вчитель має твердо і неухильно втілювати в життя свої педагогічні принципи і не відступати від вимог. [18]

К.Ушинський справедливо вважав, що справа вихователя - скромна ззовні - є однією з найвеличніших справ в історії людства. Саме виховання, за його висловом «…має просвітити свідомість людини, щоб перед її очима лежав ясним шлях добра». [13]

Л.Толстой вказував, що основні риси народного вчителя це - любов до педагогічної праці, до дітей, а також педагогічна майстерність, або «талант». Ним була навіть запропонована своєрідна ієрархія професіоналізму вчителя: якщо вчитель любить свою справу, то він буде хорошим вчителем; якщо вчитель любить дітей як батько або мати, то він буде кращим ніж той вчитель, що прочитав усі книги, але не любить ні своєї справи, ні своїх учнів; якщо учитель поєднує у собі знання, любов до справи і любов до учнів, то він - досконалий учитель. «Виховання є вплив на серце тих, кого ми виховуємо» - писав він. [13]

В.Бєлинський, розглядаючи основні професійні риси вчителя, висловив думку, що метою виховання підростаючого покоління має бути людяність, а засобом - любов. Педагогічний гуманізм, на його думку, проявляється коли є потреба приносити користь людям, допомагати дітям рости здоровими духовно і фізично.

Сім'я - це геніальне творіння природи й суспільства. Зв'язок двох осіб різної статі, що називається шлюбом, - це не просто природний союз і не просто цивільний догорів, а передусім моральний союз, який виникає на основі взаємної любові, на довірі й перетворює подружжя в єдине ціле. Двоє людей, які поєднали свої долі, мають надмету - продовжити рід людський, народити й виховати дитину. [33]

Дитина - це сила, що зцементовує родину, основа безсмертя людства. Це маленька людина, яка народилася, щоб залишити на землі вічний слід. Тому кожен юнак і дівчина мають прагнути до того, щоб обіймати найвищі, найпочесніші посади в житті - бути Матір'ю й Батьком. [33]

Дитина - це жива людина. Це аж ніяк не орнамент нашого життя, це окреме повнокровне й багате життя. За силою емоцій, за тривожністю і глибиною вражень, за чистотою і красою вольових напружень дитяче життя незрівнянно багатше за життя дорослих. (А.С.Макаренко) [33]

Усі, хто готуються бути корисними громадянами, повинні спочатку навчитися бути людьми. (М.І.Пирогов). [33]

Батьки мають усвідомити, що вони є першими вихователями своїх дітей. Кожен крок у своїх діях має бути виваженим, відповідальним, бути зразком для дітей. Як батьки ставляться один до одного, як працюють, як поважають інших людей, що і як говорять про сусідів, співробітників, керівник, як дбають про впорядкування свого помешкання, наскільки виявляють доброту, щирість, любов, увагу до своїх дітей, до старших - усе це предмет для соціального успадкування. [33]

Вирішальним чинником розвитку людини є соціальний. Він охоплює декілька складників, зокрема: соціально-побутове оточення родини; діяльність дошкільних виховних закладів (дитячі ясла, садки); діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів; функціонування дитячих позашкільних виховних установ (дитячі бібліотеки, театри, будинки дитячої та юнацької творчості; спортивні школи, музичні й художні школи тощо); засоби масової інформації (радіо, телебачення, книги, газети, журнали); природа та ін. [33]

Соціальний вплив тих, хто нас оточує, може активно відбиватися на соціальному розвитку дитини, сприяти формуванню тих особливостей, якостей, поведінки. Народна мудрість, спираючись на багатовіковий досвід виховання дітей, стверджує:

· Якщо дитина живе серед добра й чуйності - вона вчиться бути доброю й чуйною, турбуватися про інших.

· Якщо дитина відчуває заохочення - вона пізнає свою цінність.

· Якщо дитина знаходить розуміння - вона стає терплячою.

· Якщо дитина живе серед ворожнечі - вона вчиться «воювати».

· Якщо дитина зустрічається з насміхом - вона стає несміливою.

· Якщо дитина приневолена соромитися - вона почувається винною.

· Якщо дитину оточують жорстокість, насилля - вона схильна до вияву подібної жорстокості й насилля.

· Якщо дитина живе в атмосфері радості, мажору (бадьорості) - вона виявляє життєрадісність у своїх діях. [33]

У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ майже цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Саме тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою тощо. [33]

У сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе та інших людей, розвиває необхідні для життя соціальні почуття, навички спілкування і спільної діяльності. Сім'я створює передумови для взаємопроникнення світу дітей і світу дорослих, що є важливим чинником соціалізації особистості. Унікальні виховні можливості сім'ї впливають на людину протягом усього її життя. [33]

Відчуття дошкільником неповноцінності сім'ї, в якій він виховується, може позначитися на його сталевій соціалізації, розвитку очікувань стосовно власної майбутньої сім'ї. [33]

Провідним чинником у структурі всебічного гармонійного розвитку особистості є моральне виховання. Морально-духовні якості, сформовані на засадах загальнолюдських і національних цінностей, становлять найбільше багатство особистості.

У народній педагогіці різних етносів, у висловлюваннях філософів, учених, письменників стосовно окремих сфер життя найбільший пласт думок стосується морального виховання. Наведемо лише маленьку частку роздумів про мораль і моральне виховання. [33]

Мудрість українського народу в прислів'ях:

· Мораль чиста - краще всякого намиста.

· Правдою весь світ зійдеш, а неправдою ані до порога.

· Сумління - найкращий порадник.

· Хто чисте сумління має, той спокійно спати лягає.

· Батьком - матір'ю не хвались, а хвалися честю.

· Все з чоловіком вмирає, одна чеснота віки триває.

· Мудра людина вимагає всього лише від себе; нікчемна людина вимагає від інших.

Мудрість інших народів:

· Скромність - прикраса мудрості (японське прислів'я).

· Совість - це наглядач і суддя доброчинства (античний афоризм).

· Для себе жити - тліти, для сім'ї - горіти, а для народу - світити (російське прислів'я). [33]

Мудрість філософів, учених, письменників, державних діячів:

· Моральні якості визначної особистості мають можливо, більше значення для певного покоління, ніж суто інтелектуальні досягнення (А.Ейнштейн).

· Мораль є вчення не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя (І.Кант).

· Щоб досягти моральної досконалості, треба передусім турбуватися про душевну чистоту. А душевна чистота досягається тільки в тому разі, коли серце шукає правди й воля прагне до святості (Конфуцій).

· Моральне невігластво і дикість у сфері любові приносить нашому суспільству величезну шкоду. Той, хто вважає любов лише задоволенням, породжує горе, нещастя, сльози (В.О.Сухомлинський).

· Моральні сентенції завдають дітям більше школи, ніж приносять користі… Мораль не у словах, а в самому життя родини, яке охоплює дитину з усіх боків і звідусіль щохвилини проникає в душу (К.Д.Ушинський). [33]

Основою морального виховання є етика. Етика (від гр.. ethika - звичка, норов, звичай) - наука, об'єктом якої є мораль. [33]

Мораль (від лат. moras - звичай) - це система поглядів і уявлень, норм, оцінок, що регулюють моральну поведінку людей у всіх сферах суспільного життя - у праці, побуті, політиці, науці, у сімейних, особистісних, колективних, міжнаціональних та міжнародних відносинах.

В основі змісту морального виховання лежать загальнолюдські й національні морально-духовні цінності. Загальнолюдські морально-духовні цінності - це набуті попередніми поколіннями незалежно від расової, національної чи релігійної належності морально-духовні надбання, які визначають основу поведінки й життєдіяльності окремої людини або певних спільнот. [33]

Національні моральні цінності - це історично зумовлені, створені конкретним народом погляди, переконання, ідеали, традиції, звичаї, обряди практичні дії, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях. Але вирізняють певні національні прояви, своєрідності в поведінці, які є основою соціальної діяльності людей конкретної етнічної групи. [33]

На основі загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей можна окреслити коло якостей особистості, які становлять зміст морального виховання. Це гуманність, доброта, чесність, совісність, працелюбність, повага до батьків, до людей узагалі, чуйність, милосердя, дисциплінованість, доброзичливість, національна гідність, скромність, справедливість, інтелігентність, почуття материнства, екологічна й правова культура та ін.

Провідні якості моральності формуються передусім у ранньому дитячому віці на основі «соціального успадкування». Вирішальну роль у цьому процесі мають відігравати батьки, інші люди, які оточують дитину. І права полягає не в проповіді цих моральних істин, а власних діях, поведінці старших. Насамперед конкретні дії батьків мають стати ідеалом для дітей, закласти основи моральних чеснот особистості. Кожна морально доцільна дія батьків і близьких рідних надійна основа формування в дитини благодійних моральних якостей. Одночасно навіть незначні аморальні порухи вихователів залишають у тендітній, чутливій душі дитини гіркоту, негативно впливають на становлення її морального багатства. [33]

Головне завдання виховання -- це вироблення характеру. Людину ми найбільш цінуємо не за її знання, а за її характер, - він найбільше важить в зносинах людей міх собою, він дає змогу людині осягнути найвищі моральні блага.

Навчання може дуже добре причинитися до вироблення характеру, розвиваючи увагу, розум, викликаючи постійно власну ініціативу, даючи дитині справи, цікаві для неї, які, одначе, вимагають від дитини самостійної активності. Треба привчити дитину обмірковувати свої вчинки і чужі, використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, давати дитині змогу в різних обставинах життя виявити свою мудрість, добре серце і правдиве поводження, і підтримувати у дитини віру в саму себе. Ніколи не вживати кари або погрози, а головне, любити дитину і заслужити її любов, - от головний грунт, на якому виховання може осягнути своїх змагань. Дуже добре допомагає моральному розвиткові дітей утворення спеціальних гуртків для самовиховання учнів, самодисципліни в напрямку до добра і опанування своїх емоцій.

Щоб вести дитину до такого суцільного морально-естетичного і розумового розвитку, треба, щоб і вчителі по школах, і керівники по дошкільних установах мали відповідну підготовку, широку свідомість моральних ідеалів.

Програми усіх вчительських семінарів, педагогічних інститутів мають бути поширені більшим обсягом соціальних наук, природознавства, антропології, мистецтва, географії ним знанням свого рідного краю. Нам так бракує для відбудування нашої держави, для освіти нашого народу освічених людей, що виховання дітей, підготовка педагогів набирає особливого значення. В наші часи бути гарним педагогом - це бути апостолом Правди і Науки. Тільки великими зусил-лями таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних робітників і соціальне об'єднану, інтелектуально розвинену народну масу.

Здійснення завдань морального виховання дітей-дошкільників, зокрема формування в них доброзичливих взаємин з ровесниками, передбачає пошуки і розробки ефективних методів і прийомів цілеспрямованого впливу.

Формування - це складний процес становлення людини як особистості, що відбувається в результаті розвитку і виховання, цілеспрямований процес соціалізації особистості, який характеризується завершеністю. Хоча про завершеність можна говорити лише умовно. [33] Вихователі дошкільного закладу спільно з батьками можуть успішно формувати в дітей позитивні навички поведінки і якості, які визначають характер їхніх взаємин і з дорослими, і однолітками.

З тієї миті, як дитина потрапляє в групу ровесників, її індивідуальний розвиток уже не можна розглядати і вивчати поза взаєминами з іншими членами групи. Саме на основі досвіду спілкування з ровесниками формуються моральні якості підростаючої особистості, насамперед ті, які визначають її ставлення до людей.

Хоч групу дошкільного закладу лише умовно можна вважати колективом, проте навіть і тут наявні великі потенційні можливості для .розвитку дітей на основі доступних їм моральних норм і правил. Цьому сприяють сталий склад груп протягом кількох років, сталість педагогічних вимог, які спрямовують і координують взаємини, щоденна організація спілкування та спільної діяльності дошкільників.

У згуртованому колективі, який живе змістовним ї повноцінним життям, діти набувають позитивного соціального досвіду взаємодії, проймаються спільними почуттями і переживаннями ще задовго до того, як починають усвідомлювати високі моральні принципи.

В даній роботі розглядаються особливості формування взаємин дітей дошкільного віку, а саме методам виховання взаємодопомоги, досліджуються прийоми педагогічного керівництва взаєминами дітей різних вікових груп в різни видах їх спільної діяльності -- ігрової, продуктивної, трудової, наголошується на необхідність створення в дитячому колективі атмосфери, пройнятої духом доброзичливості і взаємодопомоги, турботливого ставлення дітей одне до одного.

Застосовуючи у навчальному процесі ділові ігри, конкурси, змагання, ситуації колективного розв'язання педагогічної проблеми, ми виходили з думки В.Мясищева про те, що сама по собі діяльність людини - гра, навчання, праця - для формування психічних якостей і рис характеру людини може виявитись процесом нейтральним, якщо між учасниками не організовано стосунки, котрі вимагають співробітництва, співтворчості, взаємодопомоги, колективізму, якщо не відбувається постійне підкріплення ходу діяльності своєрідним стимулюванням взаємовідносин, що спонукають до моральних вчинків і виправданих стосунків. Стимулюючи розвиток емпатії у парній взаємодії, підтримуючи прояви доброти і толерантності дітей під час роботи у підгрупах, надаючи приклади наполегливості, мобільності, готовності до конструктивних змін у процесі вирішення педагогічних задач чи розв'язання проблемних ситуацій з усієї групою, вихователь створює атмосферу перспективності розвитку кожної дитини і спрямовує її у потрібному напрямі. [9]

Значне місце відведено змісту роботи вихователя, спрямованої на розвиток у дошкільників доброзичливого ставлення до товаришів по групі, взаємодопомоги, в основі якої лежить принцип систематичного виховного впливу на емоційну сферу дитини, розкривається значення сімейного виховання у формуванні в дітей позитивної спрямованості на ровесників.

Аналіз роботи дошкільних закладів свідчить про те, що не всі вихователі приділяють достатню увагу формуванню позитивних взаємин дітей у процесі їх повсякденного спілкування, часто пускають їх на самоплив. Тоді в групі виникають стосунки, які не лише гальмують розвиток у дошкільників доброзичливого ставлення до своїх товаришів, а навіть породжують відверто неприязні прояви щодо однолітків -- черствість, байдужість, приниження гідності іншого тощо.

Взаємини у колективі вибудовуються на засадах доброзичливості, готовності за будь-яких обставин допомогти товаришеві. Ознаки колективізму виявляються в готовності виконувати посильні справи, необхідні для окремих дітей і групи загалом, у безпосередній радості не лише за свої успіхи, а й за досягнення товаришів. Діти у колективі організовані, відповідальні за справу, спільні речі.

Висвітлення питань, які розкривають шляхи формування позитивних взаємовідносин дітей, має важливе значення для педагогічної практики, зокрема поліпшення виховного процесу в дошкільному закладі.

1.2. Спільна продуктивна діяльність на заняттях з трудової діяльності як засіб формування взаємин дошкільників

У педагогічній науці та практиці суспільного дошкільного виховання великого значення надається організації спільної діяльності дітей як важливому засобу формування в них початків колективістських взаємин, які є метою і водночас умовою комуністичного виховання підростаючого покоління.

Спостереження показують, що залучення дитини до роботи разом з ровесниками допомагає їй відчути й зрозуміти необхідність виконувати загальноприйняті норми та правила взаємодії, формує вміння підпорядковувати свої особисті цілі й наміри груповим заради успіху загальної справи. Правильно організована спільна діяльність дітей сприяє тому, що вони поступово навчаються поважати товаришів, розуміти їхні бажання, інтереси, вболівати не лише за свою частку праці, а й за роботу своїх товаришів та її кінцевий результат. Під час виконання колективних або гру-пових завдань у дитини часто виникає потреба поділитися з товаришем власним задумом, досвідом, умінням. Спільні переживання радощів успіху або смутку з приводу тимчасових невдач зближують дітей, згуртовують їх навколо єдиної мети. Емоційне піднесення сприяє розвиткові дружніх взаємин не лише в колективній діяльності, а й у повсякденному спілкуванні, вихованню дружніх відносин. Проте було б неправильно вважати, що залучення .дітей до спільної діяльності само, по собі забезпечує виникнення позитивних взаємин між ними, формування у них колективістських почуттів.

Слід наголосити, що хоча спільна діяльність дошкільників, особливо старших, і спрямована на досягнення певного результату роботи, однак головна її мета -- засвоєння дітьми правил взаємодії з ровесником, вправляння у позитивних формах спілкування з товаришами і турботливому ставленні до них. Значення спільної продуктивної діяльності для виховання дітей навіть важко переоцінити, адже вміння правильно поводитися під час організації спільної діяльності та в її процесі вкрай необхідне маленькій людині для майбутньої участі в житті шкільного виробничого колективу, у громадській діяльності й водночас для формування моральних рис особистості дитини. Звичайно, спільна діяльність лише тоді позитивно впливає на дітей, коли вихователь створює для цього відповідні умови, попередньо готує дошкільників до неї. Насамперед важливо, щоб діти володіли певними уміннями та навичками роботи з тим чи іншим матеріалом, без нього про організацію спільної діяльності не може бути мови. Потрібно, щоб зміст завдань, відібраних для колективного виконання, давав змогу об'єднувати дітей у невеликі підгрупи; щоб у процесі роботи вихователь широко використовував методи, спрямовані на формування дошкільників способів погодження дій і позитивних норм спілкування тощо. Якщо педагог не виховуватиме його, діяльність дошкільників залишиться нейтральною до виховних завдань і діти, хоч працюватимуть разом, досвіду позитивних взаємин не набудуть.

Спільність повинна бути у всіх видах діяльності дітей: грі, у праці, на заняттях. Проте аналіз навчально-виховного процесу в дошкільних закладах показує, що педагог організовує спільну діяльність частіше в іграх дітей, під час праці на ділянці, в ігрових куточках та в куточках живої природи. На заняттях навіть у старших та підготовчих до школи групах спільна діяльність дітей практикується, як правило, дуже рідко. Саме цим пояснюється відсутність у них елементарних умінь домовлятися про спільну діяльність: погоджувати задум, приходити до згоди, розподіляти обов'язки, в коректній формі виражати ровеснику свої претензії або зауваження. Як правило, все це бере на себе вихователь. Приступивши до виконання :спільного завдання, діти виявляють невміння користувався спільним матеріалом -- кожний намагається привласнити якомога більше собі незалежно від реальної потреби в ньому. А це, зрозуміло, неминуче призводить до конфліктів, які уладнуються лише завдяки втручанню дорослого. Під час виконання спільного завдання в багатьох дітей досить чітко виявляється індивідуалістична спрямованість на досягнення успіху лише у власній частині роботи. Результат партнера часто зовсім не цікавить дитину, а іноді навіть породжує і ревниве ставлення до успіху іншого.

Безумовно, коли вихователі не приділяють належної уваги виховному аспекту спільної діяльності, у взаєминах з ровесниками діти користуються тими способами спілкування, які вже склалися раніше. Для одних спільна діяльність справді стає джерелом переживань за успіх спільної справи і створює об'єктивні умови для згуртування всіх її учасників, а для інших -- вона лише засіб виявлення особистих інтересів і пов'язаного з цим задоволення від успішного виконання своєї частини роботи. Спільна діяльність породжує між учасниками різні типи взаємин залежно від того, наскільки правильно її організовує педагог:

· взаємини дружньої взаємодопомоги, для яких характерне справжнє співробітництво, бажання допомогти товаришеві, якщо в цьому є потреба;

· взаємини партнерства, які характеризуються формальним співробітництвом, що ґрунтується на розподілі праці та додержанні законів рівності для досягнення спільної мети;

· взаємини співіснування, сусідства, для яких характерне вболівання кожного учасника за успіх власної частини роботи при відсутності будь-якої турботи про спільний успіх.

Існують різні типи взаємин старших дошкільників у процесі спільної продуктивної діяльності.

При першому типі взаємин позитивне ставлення до спільної діяльності емоційно забарвлює весь її процес: “Подивіться, будь-ласка, якими гарними вийшли в нас ці дві блакитні лінії та червона квіточка посередині! Правда ж, весь торт буде красивим, якщо ми всі добре постараємось?” Вболівання за спільну справу відразу ж позначається і на характері взаємин дітей. Оленка з теплими нотками в голосі звертається до Сашка, усміхається йому: “Сашко, ти просто молодець, а я і не знала, що ти так гарно і швидко вмієш працювати!”. Діти щиро радіють успіху свого товариша: “Ви тільки погляньте, яку гарну квітку виліпила Маринка!”, “Ой, як добре все зробила Наталка!”, “А Дмитрик теж постарався!”.

Коли дітей об'єднує турбота про спільну справу, обов'язково з'являється взаємна вимогливість: “Ти, Ігоре, працюй старанно, а то ми більше ніколи не візьмемо тебе в свою групу. Ти зараз усіх нас дуже підводиш”. “Славо, що робиш? Треба зовсім не так. Он яка в тебе велика квітка, вона займе багато місця, тоді не помістяться прикраси, які роблять інші діти”.

У ставленні до товариша з'являється уважність: “Тетянко, давай не будемо більше розмовляти, а то ми заважаємо працювати Оленці. У неї ще візерунок вийде поганим”. Таня не постаралась і все вийшло погано.

Вияви такого емоційного ставлення до невдач партнерів по спільній діяльності -- вірна ознака справжнього вболівання за спільну справу.

Взаємини формального співробітництва або партнерства характеризуються емоційно позитивним ставленням учасників діяльності до її процесу та результатів при відсутності уваги до переживань товариша з приводу його особистих успіхів або невдач. Діти виявляють радість від схвалення дорослим власного результату, але ревниво ставляться до успіхів іншого. У їхніх взаєминах немає тієї теплоти і вболівання про спільний результат, яку вони демонструють при справжньому співробітництві. Невдачі товариша зовсім не обходять дітей. Яскравим прикладом подібних стосунків може бути така ситуація. Іра, Сашко та, Галя виконують аплікацію. Іра пильно стежить за кожним рухом своїх партнерів, час від часу робить їм зауваження про якість виконання: “Сашко, ти зовсім криво клеїш ланцюжок, робота у нас вийде зовсім поганою”. Галя, дивись, як багато клею ти набираєш на пензлик, папері будуть плями, я вже раз казала тобі про це”. Деякі діти при цьому типі взаємин, навпаки, не роблять ніяких зауважень товаришам, які не можуть справитись зі своєю частиною роботи, не повчають їх, а мовчки забирають у них з рук виріб і виготовляють його самі. Ці діти не пробують навчити свого партнера, допомогти або пояснити йому, як слід виконувати завдання, їх цікавить лише кінцевий результат. Коли ж вихователь відзначає досягнення партнера, вони не пропускають нагоди похвалити себе - “А це я допоміг Толі виконати роботу”.

Цікаво, що при взаєминах формального співробітництва діти намагаються порівну розділити між собою матеріал, чітко окреслити свою ділянку роботи ще до того, як приступлять до її виконання. При першому типі взаємин цим моментам діти не надають особливого значення.

Взаємини типу співіснування характерні тим, що спільність виявляється в тому, що діти виконують завдання на одному аркуші паперу, якщо вони, наприклад, роблять аплікацію. Проте кожний з учасників цілком самостійно виконує власну частину роботи без будь-яких уболівань за успіх спільної справи. Вони за всяку ціну намагаються заслужити похвалу на свою адресу і свідомо “не помічають” навіть очевидних успіхів товариша. Ось приклад:

На аркуші паперу Оленка, Сашко та Дмитрик виконують аплікацію. Вихователь пропонує дітям спочатку домовитися, яким візерунком вони прикрасять аркуш. Кожний з партнерів намагається відстояти свою незалежність: “Я прикрашатиму весь аркуш, робитиму все, що захочу!”. “Оленко, ти не дуже командуй, я теж робитиму, як захочу!” Відсутність домовленості порушує композицію візерунка, що відразу стає очевидним для всіх учасників спільної діяльності. Однак ніхто на це не звертає уваги, кожен зайнятий лише своєю частиною роботи і вболіває лише за неї. Один візерунок насувається на інший, діти сваряться і пропонують один одному зайняти вільне місце на аркуші: “Дмитрику, я вже приєднав свої листочки до твоїх”; “Бережись, Оленко, я зараз твою квітку закрию візерунком”. Жоден з дітей не хоче почекати, поки скінчить товариш, усі працюють одночасно, умовно розділивши аркуш паперу на “свої” частини. Закінчившись кожний піднімається і йде, зовсім не поцікавившись справами товариша.

Відсутність у стосунках теплоти і взаємодопомоги, справжньої турботи про спільну справу стає очевидною з висловлювань дітей: “Ось я почекаю і подивлюся, що вони тут без мене зроблять”. “Ха-ха! Ви тільки погляньте, що вони тут наробили, все зіпсували!”. Переважають позитивні оцінки власної частини роботи, а результат у цілому не оцінюється і взагалі: “Мені подобаються квіточки, які я наклеювала сама”. Деякі діти соромляться признатися, що їм подобається лише своя робота, тому вони кажуть: “Мені подобається ось це” і показують на свою частину роботи.

Різні типи взаємин породжують у дітей і різні переживання. У першому випадку -- радість і задоволення від успіху спільної справи, засмучення з приводу невдач товариша; у другому -- позитивне емоційне ставлення до справи при відсутності уваги до невдач і переживань товариша, почуття задоволення від похвали за спільні та власні успіхи і ревниве ставлення до успіху товариша; у третьому -- байдуже ставлення до спільного успіху, позитивне емоційне ставлення до похвали на свою адресу, намагання її заслужити і негативне ставлення до навіть очевидних успіхів товариша, бажання принизити їх.

Наведені приклади показують, що не можна спрощено уявляти, ніби залучення дитини до нових форм цільної діяльності з ровесниками відразу зумовлює виникнення в неї позитивного емоційного ставлення до них. Цей процес складний і тривалий, а тому потребує певних усиль, спрямованих на формування способів взаємодії, вміння вболівати за успіхи іншого, разом з ним розділяти прикрощі невдач, радіти з приводу вдало виконаної спільної роботи.

Щоб діти вчилися помічати невдачі ровесника, співпереживати йому і приходити на допомогу, вихователь повинен відповідно спрямовувати їхні взаємини в процесі спільної діяльності і при її підготовці. Взаємини кожного типу потребують уваги вихователя. Слід дбати, щоб діти, які будують свої взаємини за типом дружнього співробітництва, контактували з якомога ширшим колом ровесників, особливо з тими дітьми, які не володіють позитивними нормами спілкування.

Не можна спрощено уявляти, ніби залучення дитини до нових форм цільної діяльності з ровесниками відразу зумовлює виникнення в неї позитивного емоційного ставлення до них. цей процес складний і тривалий, а тому потребує певних усиль, спрямованих на формування способів взаємодії, вміння вболівати за успіхи іншого, разом з ним розділяти прикрощі невдач, радіти з приводу вдало виконаної спільної роботи. Значно більшої уваги потребують діти, між якими спостерігаються взаємини формального співробітництва. Цих дошкільників треба більше спонукати до виявлення теплоти і доброзичливості щодо інших, формувати інтерес не лише до результату діяльності, а й до свого партнера, вміння рахуватися з ним, допомагати, коли треба.

Для формування такого ставлення до ровесників слід використовувати різні життєві ситуації, пробуджувати в дітей емоційний відгук на стан, настрій ровесника. Вміння рахуватися з іншими людьми потребує не тільки здатність бачити і розуміти їхній емоційний стан, а й уміння гальмувати свої бажання, поступатися власними інтересами.