З зонами толерантності близько пов'язані типи толерантності, які рівнозначні з точки зору їх впливу на соціальну напругу в суспільстві та на конфлікти, що виникають у ньому. C. Щеколдіна виділяє такі типи толерантності:

расову толерантність - відсутність упереджень до представників іншої раси;

міжкласову толерантність - терпиме ставлення до представників різних майнових верств;

міжнаціональну толерантність - ставлення до представників різних націй, здатність не переносити недоліки та негативні дії деяких представників певної національності на конкретних людей;

релігійну толерантність - ставлення до догм різних конфесій, релігійності, особливостей літургії з боку віруючих та невіруючих, представників різних конфесійних груп;

географічну толерантність - неупередженість щодо жителів невеликих або провінційних міст, сіл та інших регіонів з боку столичних жителів і навпаки;

освітню толерантність - терпиме ставлення до висловлювань і поведінки людей з більш низькою освітою у високоосвічених людей і навпаки;

вікову толерантність - неупередженість до апріорних недоліків людини, які пов'язані з її віком;

фізіологічну толерантність - терпиме ставлення до хворих, інвалідів, фізично неповноцінних, людей з зовнішніми вадами;

гендерну толерантність - неупереджене ставлення до представників іншої статі;

сексуально-орієнтовану толерантність - неупередженість щодо людей нетрадиційної сексуальної орієнтації;

толерантність щодо маргіналів: бомжів, нужденних, наркоманів, алкоголіків, в'язнів;

політичну толерантність - ставлення до діяльності різних партій та об'єднань, висловлювань їх членів;

зовнішньо політичну толерантність - ставлення до країн і народів на основі принципів, затверджених ООН та іншими міжнародними організаціями [211, с.62].

Іншу класифікацію запропонувала М. Міріманова. Вона виділила два типи толерантності, які характеризують ставлення особистості до світу: зовнішню та внутрішню.

Зовнішня толерантність (до інших) - переконання, що вони можуть мати свою позицію, здатні бачити речі під різними кутами зору, враховуючи різні чинники. Внутрішня толерантність (до невизначеності) - здатність зберігати рівновагу у різних несподіваних ситуаціях: у конфліктах, невизначеності, ризику, стресі; здатність до прийняття рішень і дій в цих умовах, навіть якщо невідомі всі факти і можливі наслідки [103, c.29].

Водночас наукові дослідження привели нас до виділення ще одного типу толерантності. Це комунікативна толерантність.

Комунікативна толерантність - це характеристика ставлення особистості до людей, яка характеризує ступінь її сприйняття неприємних або неприйнятних, на її думку, психічних станів, якостей та вчинків партнерів по взаємодії [13, c.21].

Комунікативна толерантність - це збірна риса людини. У ній знаходять відображення чинник виховання, досвід спілкування, культура, цінності, потреби, інтереси, настанови, характер, темперамент, емоційний стереотип поведінки та особливості мислення. Особливості комунікативної толерантності можуть свідчити про здатність до самоконтролю та самокорекції. Люди з високим рівнем комунікативної толерантності врівноважені, конструктивно взаємодіють з різними людьми. Завдяки цим позитивним якостям створюються психологічно комфортні умови для спільної діяльності.

Комунікативна толерантність виявляється в тих випадках, коли людина не бачить особливої різниці між підструктурами своєї особистості та особистості партнера. В. Бойко виділяє такі підструктури особистості, які сприяють прояву толерантності:

а) інтелектуальна передає принципи розуміння навколишньої дійсності, стереотипи осмислення проблем, ідей, ситуацій тощо;

б) ціннісно-орієнтаційна - це світогляд конкретної людини, її мета, зацікавленість та оцінка того, що відбувається;

в) етична виявляє моральні норми людини (проявляється включення таких етичних понять, як совість, обов'язок, зло, добро, справедливість, несправедливість);

г) естетична - зона смаків та почуттів, особливості сприйняття прекрасного та потворного, величного та негідного;

г) емоційна демонструє емоційний настрій, у якому частіше перебуває людина (перебування у "чужому” емоційному полі викликає неприємний стан);

д) сенсорна підструктура передає особливості сприйняття світу на рівні зорового, слухового, нюхового, смакового, шкірного та рухового відчуттів;

е) алгоритмічна - це звички, вміння, стиль діяльності, різні ритуали;

є) характерологічна - стійкі риси особистості, вроджені або набуті;

ж) функціональна - потреби та бажання [25].

М. Міріманова відзначає, що толерантність у спілкуванні - позиція особистості зрілої, самостійної, яка має особисті цінності, інтереси, спроможна їх захищати та одночасно з повагою ставиться до позицій, цінностей інших людей. Толерантна людина добре знає себе і визнає інших, використовує вербальні й невербальні прояви толерантності [103, c.97].

Розцінюючи цю якість як активну сенсоутворювальну позицію, що проявляється в поведінці та діяльності, ми й плануємо стратегію формування толерантності у майбутніх соціальних педагогів.

У процесі формування толерантності ми будемо розглядати такі аспекти:

толерантність у міжособистісному і груповому спілкуванні; формування системи цінностей, широкого світогляду та виховання культури спілкування і поведінки;

толерантність в етнічному відношенні.

Це пов'язане з тим, що саме вони найчастіше стають "каменем зіткнення" в процесі соціалізації підлітків. Дані аспекти ми будемо розглядати у контексті так званої загальної соціалізації особистості.

Структура толерантності

Для виявлення сутнісних характеристик толерантності студентів спеціальності Соціальна педагогіка необхідно встановити структуру толерантності.

Г. Безюлева та Т. Шеламанова визначили такі компоненти толерантності: емпатію, комунікативну толерантність, прийняття себе та прийняття інших [12, c.39].

П. Степанов пропонує розглядати толерантність як ціннісне ставлення людини до людей, яке виявляється у визнанні, прийнятті та розумінні представників інших культур [170].

Визнання - це здатність бачити у людини певної культури носія інших цінностей, інших поглядів, іншого способу життя, а також усвідомлення її права бути іншою. Прийняття - це позитивне ставлення до інакшості людини. Розуміння - це здібність подивитися на світ очима іншої людини, з її позиції.

О. Тодоровцева структуру толерантності як професійно важливої якості особистості вчителя визначила у вигляді взаємодії її трьох провідних компонентів: концептуально-ціннісного, особистісно-мотиваційного й діяльнісно-поведінкового [183].

У контексті нашого дослідження привернула увагу точка зору О. Шавріної, яка займається формуванням міжособистісної толерантності у старшокласників і у своєму дослідженні (2005 р.) виділяє структурні компоненти толерантності, а саме: емпатію, товариськість та прийняття [204].

При аналізі цієї класифікації ми знайшли багато спільного в роботах інших учених.

Так К. Роджерс визначив емпатію як "здатність існування з іншою людиною. Це значить, що треба увійти у внутрішній світ іншого і бути у ньому як дома, бути сенситивним до змін чуттєвих значень, які постійно відбуваються в іншій людині. Тимчасове проживання життя іншого, просування у ньому обережно, витончено, без судження про те, про що інший ледве усвідомлює." [121] (Додаток А)

К. Роджерс говорить про емпатію як про найважливішу настанову. Для характеристики емпатії, на думку вченого, суттєві три особливості:

1) збереження позицій емпатуючого;

2) наявність в емпатії співпереживання;

3) динамічний процес, а не статичний характер феномена емпатії.

Т. Гаврилова, Л. Стрелкова виділяють дві головні форми емпатії: співчуття та співпереживання. Емпатія - співпереживання властива школярам молодшого віку, емпатія-співчуття характерна для підлітків та старшокласників [74, c.39].

Г. Безюлева вважає, що емпатія - "розуміння емоційного стану, проникнення у переживання іншої людини” [13, c. 19]. У старших школярів здатність до емпатії формується як якість, яка виявляється у вмінні проникати у внутрішній світ людей і розуміти його.

На думку дослідників, товариськість - явище багатогранне, воно об'єднує у собі цілий комплекс компонентів. В. Кан-Калік виділяє три основних:

1) комунікабельність - здатність відчувати задоволення від процесу комунікації;

2) соціальну спорідненість - бажання знаходитися у суспільстві, серед інших людей;

3) альтруїстичні тенденції [72, c.47].

Наукові дослідження засвідчують, що некомунікабельні або малокомунікабельні люди часто не досягають високих результатів у професійному зростанні, тому що будь-яка діяльність є постійним та довгим процесом спілкування. Соціальна спорідненість виступає не просто як тимчасовий психологічний стан, а й як стійке особистісне утворення, яке пов'язане зі спрямованістю особистості. Альтруїзм - це безкорислива турбота про благо інших та готовність жертвувати для інших своїми інтересами [72, c.48].

Товариськість як властивість особистості, як особистісна якість, може забезпечити продуктивність спілкування.

О. Мудрик виокремлює такі параметри особистості, що впливають на товариськість: особливості мислення, вільне володіння мовою, емпатію і спонтанність сприйняття, певні соціальні настанови, комунікативні навички, які орієнтовані у часі, у партнерах, у ставленнях, у ситуаціях. Товариськість має яскраво виявлену емоційну природу, основу якої складають комунікативні та альтруїстичні емоції. Серед комунікативних емоцій виділяють бажання ділитися думками, переживаннями, почуття симпатії, прихильності, поваги до учасників спілкування [72, с.48]. В альтруїстичних емоціях - бажання приносити радість тим, з ким людина спілкується, співпереживати, радіти іншим тощо.

Аналізуючи прийняття як компонент міжособистісної толерантності, ми спиралися на праці К. Роджерса [121, с. 199]. Учений говорить про процес безоціночного прийняття та усвідомлення людиною своїх особистих реальних та актуальних відчуттів, переживань та проблем з їх подальшим точним висловлюванням і виявленням у поведінці засобами, які не травмують інших людей. Безоціночне, або безумовно позитивне, прийняття означає, що не існує будь-яких умов для нього, нічого схожого на установку у "Ви мені подобаєтесь, але тільки за умови, якщо ви такий або така”.

Безумовно, позитивне прийняття становить протилежний полюс щодо вибіркової оцінної настанови, до умовного прийняття: "Ви погані у цьому, а хороші у тому”. Безумовне прийняття передбачає, зокрема, прийняття як "хороших" (позитивних, зрілих) переживань і почуттів, так і "поганих" (хворобливих, керованих страхом, інфантильних, асоціальних) фрагментів емоційного досвіду особистості; як стабільних та послідовних проявів особистості, так і її нестабільності та непослідовності.

Позитивне прийняття означає прояв турботи про людину, але такої турботи, яка не є опікою або ж засобом задоволення будь-яких потреб самого суб'єкта.

Здатність до прийняття, згідно з гуманістично орієнтованою психологією, є базисною особистісною особливістю. Особистість є тим більш зрілою, чим в більшій мірі вона здатна до прийняття інших такими, якими вони є, до поваги їх своєрідності та права бути собою, до визнання їх безумовної цінності та довіри до них. А це, в свою чергу, "пов'язане з довірою до людської природи та з почуттям глибинної сутнісної спільності між людьми” [28, c.39].

Прийняттю навколишнього таким, яким воно є, сприяє розуміння. Розуміння без особистісного залучення може підштовхнути до відсторонення від дитини, до посідання "твердої, спокійної та впевненої авторитетної позиції поза знаходженням” [28, c.64].

Основою прийняття повинно стати "співчутливе розуміння”, емоційно-інтуїтивне прийняття та розуміння внутрішнього світу.

Ми вважаємо, що компонент толерантності "прийняття" особливо важливий для педагогіки: вчитель повинен приймати учнів, щоб надати їм конструктивну допомогу. До того ж це прийняття повинно бути активним.

У своєму дослідженні враховуємо, що цінності, які становлять толерантну культуру, належать до всіх основних сфер діяльності особистості: потребово-мотиваційної, когнітивної, інтелектуальної, емоційно-вольової та поведінково-діяльнісної. Ми вважаємо за доцільне виділити такі складові у структурі поняття "толерантність”: когнітивну, аксіологічну, інструментальну.

1. Когнітивна складова - це те, що людина знає, усвідомлює, чим свідомо оперує. Сюди ми включили: - історію і культуру народів світу, регіону мешкання людини; основи релігійних знань; - гендерні, вікові, етнічні та інші соціальні особливості представників різних груп; - процеси, які характеризують сучасність: глобалізацію, підвищену конфліктність світу, кризовість соціуму тощо.

2. Аксіологічна складова - ціннісні установи (які забезпечать або не забезпечать толерантність особистості) на: - цінність особистості й культури як соціального феномена; - паритетне, взаємно шанобливе ставлення; - соціальну відповідальність за свої слова і вчинки; - подолання стереотипів, упереджень, агресії.

3. Інструментальна складова, що забезпечує вміння особистості: - спілкуватися з представниками інших культур, соціальних груп тощо; - вступати в контакт, взаємодіяти з іншими людьми та групами; - здійснювати комунікації; - діяти в умовах полікультурного світу, в умовах гетерогенних груп; - полікультурно мислити; - здійснювати саморегуляцію.

Показники толерантності

Показник - це "свідчення, доказ, ознака чого-небудь" [36, c.465]

Питання про показники толерантності неодноразово розглядали різні автори (О. Асмолов, Н. Асташова, В. Глебкін, О. Грива, І. Гриншпун, П. Комогоров, Г. Оллпорт, Г. Погодіна, О. Садохін, В. Собкін, Г. Солдатова, С. Щеколдіна).

Вони характеризують толерантність з різних боків. С. Щеколдіна виділяє основні психологічні показники толерантності. О. Садохін говорить про показники толерантності як важливої риси громадянського суспільства. Н. Асташова вважає, що образ толерантної особистості поєднує характеристики, які відображають психолого-етичні сторони людських взаємин. Г. Оллпорт запропонував узагальнену характеристику толерантної особистості. Для нас також цікавими є класифікації показників толерантності Г. Погодіної, Г. Солдатової, Л. Шайгерової, Л. Шадрової, О. Гриви, які працюють над проблемою виховання толерантності як стійкої особистісної риси у майбутніх соціальних педагогів.

При визначенні показників толерантності у студентів соціальних педагогів розглянути різні точки зору на цю проблему. С. Щеколдіна виділяє основні психологічні показники толерантності:

1. Соціальну активність - готовність до взаємодії у різних соціальних міжетнічних ситуаціях з метою досягнення поставленої мети й побудови конструктивних стосунків у суспільстві.

2. Дивергентність поведінки - здібність нестандартно розв'язувати звичайні проблеми, завдання (орієнтація на пошук кількох варіантів розв'язання).

3. Мобільність поведінки - здатність до швидкої зміни стратегії або тактики з урахуванням обставин.

4. Емпатію - адекватне уявлення про те, що відбувається у внутрішньому світі іншої людини.

5. Стійкість особистості - сформованість соціально-моральних мотивів поведінки у процесі взаємодії з людьми інших етнічних та соціальних спільностей [211, c.18].

О. Садохін, трактуючи толерантність як важливу рису громадянського суспільства, виділяє такі показники:

1. Реальну рівноправність між представниками різних народів.

2. Взаємну повагу, доброзичливість і терпиме ставлення всіх членів суспільства до різних соціальних, культурних груп.

3. Рівні можливості для участі у політичному житті всіх членів суспільства.

4. Гарантоване законом збереження та розвиток культурної самобутності й мов національних меншин.

5. Реальну можливість дотримуватися традицій для всіх культур, які представлені у цьому суспільстві.

6. Свободу віросповідання за умови, що це не зачіпає прав і можливостей представників інших конфесій.

7. Співробітництво й солідарність у розв'язанні спільних проблем.

8. Відмову від негативних стереотипів у галузі міжетнічних і міжрасових ставлень [184, c.24 - 25].

Н. Асташова вважає, що образ толерантної особистості поєднує важливі характеристики, які відображають психолого-етичні сторони людських стосунків.

1. Гуманність, що передбачає увагу до самобутнього внутрішнього світу людини, віру у її добрий початок, людяність міжособистісних ставлень, відмову від методів примусу і форм придушення гідності людини.

2. Рефлексивність - глибоке знання індивідуальних особливостей, позитивних якостей та недоліків, виявлення їх відповідності толерантному світосприйняттю.

3. Свобода, яка виявляється у дисципліні і обов'язку, не припускає насильницьких наказів та заборон, спроможна привести до справедливих законів, авторитет яких - гарантія їх реалізації у житті.

4. Відповідальність - прояв внутрішньої сили в ситуації прийняття рішення, його якісне виконання на основі варіативного підходу й системи особистих вимог.

5. Захищеність - гарантія розуміння і підтримки, відчуття безпеки й об'єднання з іншими людьми у протистоянні згубному впливу соціума.

6. Гнучкість - уміння залежно від складу учасників подій і через обставини, що склалися, приймати рішення, будувати систему відношень на основі володіння повноцінною інформацією.

7. Упевненість у собі - адекватна оцінка особистих сил і здібностей, віра у можливість подолання перешкод.

8. Самовладання - володіння собою, керування емоціями, вчинками.

9. Варіативність - багатомірний підхід до оцінки навколишнього життя і прийняття адекватних рішень до обставин, що склалися.

10. Перцепція - уміння підмічати і виділяти різні властивості людей, розуміти їх внутрішній стан.

11. Емпатія - співчуття проблемам інших людей, емоційна оцінка подій.

12. Почуття гумору - іронічне ставлення до безглуздих обставин, непродуманих вчинків, уміння посміятися над собою [84, c.77 - 78].

Г. Погодіна, працюючи над проблемою виховання толерантності у старших підлітків, виділяє такі критерії толерантності та їх показники [130, c.5] (Додаток Б)

Цікава характеристика толерантної особистості, яку запропонував Г. Оллпорт. Він характеризує особистість за такими параметрами.

1. Орієнтація на себе (толерантна людина більше орієнтована на особисту незалежність, менше - на приналежність до зовнішніх інститутів і авторитетів).

2. Потреба у визначеності (визнає різноманітність, готова вислухати будь-яку точку зору і почуває менший дискомфорт у стані невизначеності).

3. Прихильність до порядку (толерантна людина менш орієнтована на соціальний порядок, менш педантична).

4. Здатність до емпатії (схильність висловлювати більш адекватні судження про людей).

5. Віддання переваги свободі, демократії (для неї немає великого значення ієрархія в суспільстві).

6. Знання самого себе (толерантна людина добре знає про свої позитивні якості та вади, не звинувачує у всіх бідах оточення).

7. Відповідальність (розвинуте почуття відповідальності, толерантна людина не перекладає відповідальність на інших).

8. Захищеність (відчуття безпеки і впевненість, що з погрозою можна впоратися) [118].

У контексті нашого дослідження цікавою є точка зору Г. Солдатової, Л. Шайгерової, Л. Шадрової, які працюють над проблемою виховання толерантності як стійкої особистісної риси. Учені виділяють такі ознаки толерантної особистості.

1. Відмову від домінування, спричинення шкоди і насильства.

2. Співпрацю, дух партнерства, готовність миритися з чужою думкою.

3. Повагу людської гідності та прав інших.

4. Прийняття іншого таким, який він є.

5. Здатність поставити себе на місце іншого.

6. Повагу права бути іншим.

7. Визнання різноманітності та рівності інших.

8. Терпимість до чужих думок, вірувань і поведінки [168, c. 200].

Ми вважаємо, що всі існуючі погляди на сутність толерантності мають право на існування з тієї причини, що вони не виключають одна одну.

Однак така багатокомпонентність толерантності, на нашу думку, досить ускладнює процес її виховання і діагностики, хоча для розуміння сутності цього соціального феномена вона дає значну інформацію.

Ураховуючи структуру толерантності та предмет нашого дослідження, на підставі проаналізованої наукової літератури, власних експериментальних досліджень і суджень, про які йтиметься далі, ми визначили такі основні показники виявлення і сформованості толерантності у студентів: - пізнавальний - знання історії та культури народів світу, регіону мешкання людини; основ релігійних знань; гендерних, вікових, етнічних, соціальних відмінностей; процесів, характерних для сучасності; - чуттєво-мотиваційний - настанови на цінність особистості та культури; паритетні, поважливі стосунки; соціальну відповідальність; подолання стереотипів, упереджень, агресії; - поведінковий - уміння вступати в контакт, взаємодіяти з іншими людьми; діяти в умовах полікультурності, в умовах гетерогенних груп; полікультурно мислити.

Рівні толерантності

На підставі вивчення сутності толерантності, а також вікових особливостей старших підлітків і повсякденної практики О. Байбаков виділив чотири рівні толерантності. Критерієм виділення рівнів служить міра самостійного прояву підліткової толерантності.

Нульовий рівень (нейтрально-конфліктний). Складається залежно від індивідуального досвіду підлітка, тобто чого його навчили у колі сім'ї, класу, в економічних і культурно-побутових умовах життя, безпосередній конкретній ситуації або зацікавленості у спілкуванні. Також залежить від індивідуально-психічних якостей особистості (сили, урівноваженості, рухомості процесів збудження та гальмування), толерантність носить вибірково-ситуативний характер, тобто підліток виявляє толерантність до вибірково-обраного індивіда в окремій ситуації, з яким готовий здійснювати емоційний та діловий контакт. Проявляється у вигляді діалогу без негативних емоцій, різких, гучних, брутальних виразів, але при деяких змінах (розбіжність поглядів, різке слово співрозмовника, відсутність результативності діалогу), позитивні емоції змінюються негативними, діалог змінюється брутальними, інколи нецензурними виразами. Може виникнути ситуативний або навіть затяжний конфлікт. Гнучкість практично відсутня.

Низький (вибагливий) рівень, або рівень первинної соціалізації (стадія визнання можливих відносин). Показником цього рівня є наявність адекватної самооцінки підлітка. Безпосередня негативна емоційна оцінка щодо членів своєї групи виявляється дуже рідко і, якщо виявляється, то підлітки пояснюють її словами: "Вирвалося, не стерпів, а що він. ”, тобто підліток визнає толерантне ставлення, але виявляти його може не завжди, особливо у палкі моменти обговорення. Конструктивність у діалозі не спостерігається. Міра рефлексії низька. Підлітки прагнуть до прояву толерантності. Чинником, який стимулює розвиток толерантності, є спільно-групова діяльність, визнання можливих стосунків, правильно організована група. Чинником, який стримує інтолерантність, є регламентація групової роботи вчителем, самими членами групи.

Середній (статусний) рівень. Показником цього рівня є наявність мотивації у підлітка для прояву толерантності. Підлітки розуміють важливість і значення цієї якості у спілкуванні з членами своєї та інших груп. У стосунках присутня ситуативно-емоційна оцінка. Самостійно виявляють толерантність у стандартних умовах до членів своєї та інших груп. Конструктивність у діалозі виявляється в результативності роботи. Кожний індивід має відповідний статус. У підлітка накопичений певний досвід взаємодії, у групі та між групами. Чинником, який стимулює становлення толерантності, є усвідомлення толерантності, бачення успіху роботи при прояві толерантності та перспектив її прояву, коректна реакція вчителя при роботі між групами. Чинником, який стримує розвиток толерантності, є відсутність позитивного результату взаємодії індивідів.

Високий (рефлексивний) рівень характеризується емоційно стійким ставленням до членів інших груп, високою мірою рефлексії. Мотиви ставлень, які не пов'язані зі спільною діяльністю підлітків, поєднуються з прийняттям правомірності існування інших точок зору, у діалозі спостерігаємо конструктивність і бажання продовжити розмову. Підлітки, як правило, знають оптимальні способи досягнення хоча б якого-небудь, але все-таки результату, високий ступінь самостійності у прогнозуванні можливих рішень проблем у нестандартних умовах. Якщо вагаються, то просять допомоги, ставлять запитання у формі: "А як ви вважаєте. ”, "Можна поцікавитися.". Підлітки аналізують свою поведінку, свою мову, тобто здійснюється корекція з позиції самого суб'єкта поведінки, можуть стримувати тих, хто має більш низький рівень толерантності, стимулюють тим самим розвиток цих якостей у них. Чинником, який стимулює становлення цього рівня, є прийняття цінностей, які приймає і висуває суспільство. Чинником, який стримує становлення толерантності цього рівня, є відсутність стійких переконань і упевненості у своїх позиціях [8].

На основі проаналізованої наукової літератури, власних експериментальних досліджень і суджень, про які йтиметься далі, ми дійшли висновку, що толерантна вихованість особистості може характеризуватися трьома рівнями: високим (активним), середнім (активно-ситуативним) і низьким (пасивним). Найважливішими показниками їх вираженості є пізнавальний, чуттєво-мотиваційний, поведінковий.

Високий (активний) рівень сформованості толерантності характеризується тим, що діти мають різнобічні, повні, міцні, глибоко усвідомлені знання про сутність поняття "толерантність”, завжди готові до діалогу, співробітництва та позитивної взаємодії з представниками різних культур при збереженні власної ідентичності; у них сформоване стійке ціннісне ставлення до себе, інших, Батьківщини, людства, природи; толерантність переходить в осмислену необхідність і потребу.

У людей, що мають такий рівень толерантності, відсутня упередженість у процесі оцінки ситуації або об'єкта, вони позбавлені такої негативної якості, як зарозумілість, тобто невиправдано високої оцінки власних можливостей і зусиль. Діти завжди доброзичливі до тих, хто їх оточує, готові прийти на допомогу людям похилого віку і молодшим за себе, охоче допомагають друзям, дбають про успіх усього колективу, проявляють ініціативу у класі, громадському житті, школі, місті; бережливо ставляться до тварин і рослин, піклуються про них. Постійно прагнуть до розширення і поглиблення знань про толерантність (відвідують факультативи, гуртки, клуби, молодіжні кафе, театральні студії тощо).

Середній (активно-ситуативний) рівень сформованості толерантності характеризується тим, що у дітей знання про толерантність досить повні, але глибоко не усвідомлені; учні мають чіткі уявлення про важливість толерантності в суспільстві, але не завжди готові до діалогу, співробітництва та позитивної взаємодії; ціннісне ставлення до себе, інших, Батьківщини, людства, природи сформоване фрагментарно.

Особи цього рівня доброзичливі, готові допомогти іншим у випадку явної необхідності. Дбають про батьків та допомагають нужденним у випадку, коли їх про це попросять, а допомога не вимагає великих зусиль; добросовісно виконують разові доручення, проте потребують постійного нагадування, коли це стосується довготривалих доручень. Пишаються успіхами колективу, але малоініціативні.

Низький (пасивний) рівень сформованості толерантності характеризується тим, що знання про сутність толерантності поверхові або зовсім відсутні; пасивністю, небажанням дітей взаємодіяти, недостатньою вихованістю у них толерантних якостей; проявляють навіть інколи ознаки інтолерантності; не бажають розширити й поглибити наявні знання, діти вирізняються хибним уявленням про свою винятковість, прагненням переносити відповідальність на оточення, високим рівнем тривожності; ціннісне ставлення до інших, людства, Батьківщини не сформоване.

Низький рівень характерний для людей-егоїстів, які люблять лише себе та звикли до того, щоб будь-яке їхнє бажання задовольнялося. Такі особи не виявляють турботи про своїх близьких, а тим більше про інших людей. Нерідко вони глузують зі своїх друзів, коли ті припускаються помилок у відповідях на уроці або отримують негативну оцінку вчителя; зовсім не цікавляться справами класу, ухиляються від доручень. Активність у громадському житті школи, класу, міста з власної ініціативи не виявляють. У них явно завищена самооцінка.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що рівні сформованості толерантності були використані нами в системі педагогічної роботи з виховання толерантності у студентів для визначення завдань, проектування виховного процесу, діагностики розвитку особистості та груп, для оцінки результатів педагогічного процесу.

1.3 Аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду виховання толерантності

У 1995 р. Організація Об'єднаних Націй прийняла "Декларацію принципів толерантності”, у якій не тільки були проголошені принципи толерантності в сучасному та майбутньому світі, але й визначені шляхи їх реалізації. Вагомим є той факт, що в цьому документі вирішальна роль у реалізації принципів толерантності відводиться освіті як системі формування людини. А найбільш ефективним засобом попередження нетерпимості є виховання.

"Виховання в дусі толерантності починається з навчання людей тому, в чому полягають їхні загальні права і свободи, щоб забезпечити здійснення цих прав і зміцнити прагнення до захисту прав інших. Виховання в дусі толерантності варто розглядати в якості невідкладного найважливішого завдання. Воно повинно бути спрямоване на протидію впливу, що викликає почуття страху і відчуження стосовно інших. Воно повинно сприяти формуванню у молоді навичок незалежного мислення, критичного осмислення і вироблення суджень, що грунтуються на моральних цінностях" [55, c.177 - 178].

Але мало проголосити виховання і навчання толерантності, необхідно знайти відповідні методики, які дозволяють втілити те, що декларується, у життя. Аналіз чинних досліджень дає підстави стверджувати, що виховання толерантності передбачає розв'язання комплексу конкретних завдань, які складають два блоки.

1. Виховання в підростаючого покоління толерантності як ненасилля: формування негативного ставлення до війни, гуманного ставлення до інших і до самого себе, вміння толерантними шляхами розв'язувати міжособистісні та внутрішньоособистісні конфлікти, розвиток здібності до сприйняття й розуміння іншої людини, незалежно від її нації та расової належності.

2. Всебічна гуманітаризація навчально-виховного процесу: існуючих методів і форм роботи; системи стосунків дорослих і дітей; розробка й упровадження форм і методів педагогічної діяльності на основі ідей толерантності; реформування підготовки майбутніх учителів, формування в них особистісних якостей і спеціальних умінь для виховання дітей у напрямку толерантності.

Перший блок завдань педагогіки толерантності охоплює вміння і навички вихованців у напрямку полікультурного виховання і толерантності як його складової. У світовій практиці накопичений цінний досвід розв'язання цих завдань.

У багатьох розвинутих країнах діють програми з виховання у дусі миру й міжнародної співпраці. Так у Німеччині виховання у дусі миру здійснюється як частина антивійськового руху, як навчання у дусі взаємозбагачення культур. Це навчання дітей вміння розбиратися у складних ситуаціях, шукати шляхи виходу з них без застосування сили, бути активними у справі підтримки миру на Землі. Виховання поваги до дітей і літніх людей, до хворих і інвалідів; це толерантне ставлення до всіх, незалежно від їх національності, мови, культури, це прагнення до встановлення повного взаєморозуміння між усіма народами [60].

У Японії виховання в дусі миру здійснюється у рамках теорії "хейва кейку" (японський еквівалент поняття "освіта у дусі миру”). Теорія "хейва кейку" трактується у двох значеннях. Перше - це поняття миру як відсутність війни, що є фундаментом антивоєнної, антиядерної освіти. Друге - це такий погляд на проблему, згідно з яким навіть при відсутності війни мир неможливий у суспільстві, де існує нерівність між людьми різної національності, між чоловіками та жінками, де недостатньо приділяється уваги боротьбі з забрудненням навколишнього середовища, де росте кількість правопорушень у школах [154].

У США проблемою виховання підростаючого покоління в дусі миру займаються неурядові організацій: "Педагоги за соціальну відповідальність”, "Союз стурбованих учених”, "Організація учнів та учителів за запобігання ядерної війни" тощо. Видана велика кількість навчальних посібників з проблеми миру та ядерної війни.

Виховання толерантної особистості зведене у Росії в ранг державної політики. Особливою віхою у пошуку шляхів побудови толерантного суспільства стала Федеральна програма "Формування установок толерантної свідомості і профілактика екстремізму в російському суспільстві”. Це одна з найбільш дорогих на сьогодні програм, у якій задіяні усі провідні відомства Росії: економіки, освіти, внутрішніх справ, військове, інформації тощо. Програмою передбачені великі завдання з профілактики різних видів екстремізму і формування толерантної свідомості у населення, що продиктовано складністю етнополітичної ситуації в Росії, нерозв'язаністю "чеченського" питання, міжнаціональними і міжконфесійними конфліктами, а також погрозою світового тероризму.

Цікава з цього приводу думка М. Кабатченко, яка вважає, що зміст педагогіки полягає у створенні внутрішньої гармонії в душі людини, в досягненні органічної єдності її моральної свідомості та поведінки. Така гармонія стає наслідком благородних цілей життя і діяльності людини, спрямованих на користь своїм близьким, своїй державі і всьому людству. М. Кабатченко та Е. Соколова розробили "Панораму уроків миру”, корисних з практичної точки зору [98, c.107].

Одним із нових напрямів у виховній роботі в дусі миру є участь навчальних закладів у програмі Асоційованих шкіл ЮНЕСКО, спеціально спрямованих на виховання молоді в дусі толерантності та міжнародного взаєморозуміння й співробітництва. Півстоліття їх функціонування засвідчило доцільність і своєчасність їх створення, миротворчу значущість й ефективність. Нині вони діють у переважній більшості країн світу - 173. Загальна їх кількість - 7000. Україна до цього проекту приєдналася 1971 року і нині (станом на 2005 р.) у ній налічується 38 Асоційованих шкіл ЮНЕСКО.

Особливої уваги потребує друга група завдань педагогіки толерантності. Ці завдання тісно пов'язані з ненасильницькими технологіями, які виділяють у виховному процесі В. Сітаров, В. Маралов.

1. Технології, які пов'язані з оптимізацією ставлення педагога до своєї особистості. Ця група технологій дозволяє забезпечити умови для самосприйняття особистості педагога, розвиває здібності до подолання стереотипів у педагогічній діяльності, дає змогу сформувати терпиме ставлення до дітей.

2. Технології, які спрямовані на гуманізацію взаємодії педагогів і учнів. Їх мета - допомогти педагогу будувати взаємостосунки з дітьми на особистісній основі. Ці технології базуються на таких принципах: діалогізації, проблематизації, персоналізації, індивідуалізації.

3. Технології, які пов'язані з формуванням у дітей здібностей до ненасильницької взаємодії. На жаль, технології цієї групи розроблені у меншій мірі. Існують окремі розробки з навчання вміння будувати свій життєвий шлях без нанесення шкоди іншим людям, на підставі глибинної демократії, з навчання конструктивного спілкування [98, c.147 - 148].

Ці технології перекликаються з висновками педагогів-практиків. Ідеї толерантності повно відображені у так званій педагогіці співробітництва.

Практика роботи таких педагогів, як Ш. Амонашвілі, І. Волкова, Е. Ільїна, С. Лисенкової та інших довела, що досягти високих результатів у сфері навчання і виховання підростаючого покоління можливо тільки в тому випадку, якщо максимально враховувати інтереси дітей, надавати їм право вільного вибору, любити їх і сприймати такими, які вони є.

Найбільш послідовно ці принципи відобразив у своїх психологічних та педагогічних працях Ш. Амонашвілі. Його основні педагогічні принципи такі:

керувати навчанням та всім життям дітей з позицій їх інтересів;

постійно виявляти віру у можливості і перспективи кожної дитини;

співпрацювати з дітьми у процесі навчання;

поважати й підтримувати гідність дитини, що створює атмосферу взаємоповаги, формує у дітей етичні норми моральної поведінки в суспільстві, довіру, підносить авторитет кожної дитини, сприяє вихованню поваги у дитячому колективі;

організація життя та діяльності дітей на уроці повинна будуватися на підставі сприйняття дітей такими, якими вони є, важливо органічно включати їх активність в урок, який потрібно насичувати сучасним життям [3].

Після багаторічної практики Ш. Амонашвілі дійшов висновку про перевагу взаємостосунків з дітьми на гуманних, толерантних засадах порівняно з традиційною школою, навчання в якій побудоване на примушуванні. Формулу гуманістичної педагогіки визначив у такий спосіб: прийняти - зрозуміти - допомогти - любити - співчувати - радіти успіхові дитини - надихати. Цю формулу видатний педагог запроваджував у практику в Школі Життя.

Гуманістичні погляди самоактуалізованої особистості А. Маслоу побудовані на прагненні людини стати тим, ким вона може стати: "Люди повинні бути тими, ким вони можуть бути, вони повинні бути вірні своїй природі" [61, c.66]. За А. Маслоу, самоактуалізуючою є будь-який варіант реалізації здібностей у діяльності. Люди, що не усвідомлюють свій потенціал, страждають низькою самооцінкою, страхами, занепокоєнням, захисними механізмами. Завдання педагога, керівника - побороти занижену самооцінку, допомогти усвідомити свої можливості. Тоді будь-який вплив, спрямований вихователем, керівником, вчителем зовні, позбудеться актуальності, оскільки буде замінений на внутрішнє самокерівництво та саморозвиток.

Виховати психологічно здорову дитину можуть психологічно здорові дорослі. А. Маслоу стверджував, що головна мета педагога - допомогти дитині знайти те, що в ній закладено, потім реалізувати свій потенціал у діяльності. Для цього необхідно створити атмосферу, яка стимулює особистісне зростання та впродовж усього навчального процесу власною поведінкою демонструвати довіру до дітей, необхідно також враховувати їх внутрішню мотивацію до навчання, почувати й розуміти настрій дитячого колективу, відкрито виявляти свої почуття.

Ідеї К. Роджерса про безумовне прийняття клієнта, емпатичне розуміння та конгруентність психотерапевта набуває практичного звучання в педагогіці. К. Роджерс сформулював тезу про особистий досвід дитини у навчанні. Педагогу відводиться роль фасилітатора, тобто людини, яка сприяє ефективному та результативному створенню групового освітнього процесу.

Педагог-фасилітатор покликаний стимулювати особистісне зростання вихованця, створювати особливі умови: повне прийняття, розуміння, конгруентність. Якщо учні стикаються з високим рівнем розуміння, турботи та щирості, вони навчаться більшого і краще себе будуть поводити, ніж коли вони мають справу з невисоким рівнем підтримки. Дуже важливо ставитися до учнів як до "чуттєвих та свідомих людських створінь” [149, c.357]. Серед форм поведінки дорослих К. Роджерс виділяє такі: емоційну відповідь на почуття учнів, діалог, схвалювальне поглажування, конгруентне спілкування, застосування пояснювань, які повинні задовольнити безпосередні потреби дітей, усміхненість педагогів, спільне з дітьми планування навчальних цілей, пріоритет продуктивності та творчості при оцінці завдань, більшу свободу від часових обмежень та більш гнучку послідовність занять.

Р. Дрейкурс назвав мужніми людей, які визнають свою недосконалість. Підставою впевненості у собі є мужність визнати свою недосконалість. Якщо дорослий може змиритися зі своєю недосконалістю та покластися на можливість вдосконалитися, це діє заспокійливо та стабілізуюче на дитину [119, c.78].

Прихильники екзистенційного підходу в педагогіці, зокрема Г. Куперсміт, С. Мадді вважають, що при взаємодії з дитиною треба притримуватися трьох орієнтацій: прийняття дітей, установлення для них певних обмежень, повага їх ініціативи та свободи всередині цих обмежень. Виховувати та навчати дітей може педагог, який вирішив свої внутрішньоособистісні протиріччя та страхи, внутрішньо вільний, активний, який несе відповідальність за свої дії, слова. Різноманітне соціальне середовище, в якому співіснує дитина, сприяє розвитку гнучкості, креативності, життєстійкості.

Актуальними педагогічними технологіями стали різного роду тренінги толерантності. Прикладом цього може бути тренінг "Ступені навчання толерантності" (Teaching Steps To Tolerance - TST), розроблений Центром Симона Візенталя (Лос-Анджелес, США). Основною метою тренінгу є надання допомоги викладачам і вихователям в інтеграції проблеми виховання толерантності у навчальні плани закладів й у весь навчально-виховний процес. Робота під час тренінгу ведеться у мікрогрупах по 3-5 чоловік, що також повинно сприяти посиленню ефекту співробітництва й творчості учасників.

Тренінг передбачає реалізацію таких завдань:

усвідомлення учасниками значущості толерантності в сфері освіти;

вироблення способів вирішування конкретних педагогічних ситуацій на основі толерантності;

розробка стратегії впровадження толерантності в навчальне життя школи (ВНЗ);

складання планів уроків з розвитку толерантності з використанням технічних засобів навчання;

складання списку рекомендованої літератури для вчителів;

створення методики роботи з учителями, що не пройшли цей курс.

Важливе місце у тренінгу з формування толерантності посідають інтерактивні форми роботи: обговорення, дискусії у групах, аналіз уроку, вивчення літератури для викладачів, дітей з прикладами толерантної та інтолерантної поведінки; відвідування віртуального музею толерантності, що демонструє найбільш яскраві історичні події і факти прояву інтолерантності від епохи жертв Голокосту до епохи в'язнів тоталітарних режимів.

Цей тренінг широко практикувався у викладацьких аудиторіях у різних країнах, у тому числі і в Україні. Серед його позитивних рис можна відзначити, окрім загальної спрямованості й шляхетних цілей, дидактичну та методичну грамотність, використання передових інтерактивних методів навчання. Як слабкі сторони - зайву раціональність, заформалізованість, що не завжди відповідають культурній ментальності учасників [52, c.56 - 57].

Російські вчені Г. Безюлева, Г. Шеламова розробили технологію поетапного розвитку толерантності педагогів та учнів: від визначення психологічного клімату в колективі освітянської установи та оцінки психолого-педагогічної компетенції, через інформування з проблеми толерантності та удосконалення комунікативних навичок учителя до індивідуального розвитку толерантних якостей педагога на підставі рефлексії та самодіагностики труднощів у сфері відношень "Я" та "Інші”. У роботі обґрунтована теза про те, що без розвитку толерантності педагогів не відбудеться забезпечення розвитку толерантності учнів. Це дозволило вченим провести дослідження відмінностей між толерантним та інтолерантним педагогом.

Програма передбачає проведення семінарів, дискусій, лекцій з питань підвищення інформаційно-психологічної підготовки педагогічних працівників; круглого столу з проблеми "Формування толерантного простору навчального закладу”, дослідження рівня толерантності педагогів (самодіагностика); тренінгу "Толерантність як основа коректного, безконфліктного спілкування”; ділових ігор. Програма спрямована на розв'язання таких завдань: розвиток здібностей самоаналізу, самопізнання; формування навичок ведення позитивного внутрішнього діалогу з собою; розвиток умінь у пізнанні інших; здійснення корекції самооцінки; формування професійно значущих якостей: емпатії, рефлексії, прийняття себе та прийняття інших, що сприяють толерантному спілкуванню; розвиток емоційної стійкості та гнучкості [12, c.127 - 128].

У Росії з'явилися концепції, у яких розроблені окремі напрямки проблеми виховання толерантності: "Виховання культури міжнаціонального спілкування" (З. Гасанова), "Виховання багатокультурної освіти” (Г. Дмитрієв), "Педагогіка і психологія ненасильства” (Г. Козлова, В. Маралов, В. Сітаров), "Виховання культури світу" (З. Шнекендорфа), "Толерантність як основа соціальної безпеки" (С. Бондарева, М. Губокло). Слід зазначити, що всі вони відштовхуються від ідей міжкультурної взаємодії на підставі принципів толерантного ставлення, прав людини, плюралізму та демократії.

Московський психолого-соціальний інститут розробив проект "Толерантність”. У ході цього проекту проаналізовані різні методики виховання толерантності та їхні цілі [108] (Додаток В)

Цікаві цільові програми з виховання толерантності, які використовують у своїй роботі у Ростовському освітянському комплексі етнокультури, наприклад: "Джерело" - світ дому, сім'ї, Вітчизни; "Спілкування" - світ дружби, людських стосунків; "Турбота" - світ добра, милосердя; "Паросток” - світ живої природи, екології й людини; "Веселка" - світ народного мистецтва національних традицій; "Творець" - світ рукотворних творінь людини, світ праці, ремесел; "Пізнання” - світ мистецтва і натхнення; "Берегиня” - світ здорового способу життя; "Радість" - світ гри, іграшки, свята [88, с.154].

Розроблені такі інтегровані курси для учнів третього ступеня навчання: "Світ Людини”, "Основи етнографії”, "Житло в культурі народів світу”, "Культура й харчування народів світу”, "Етичні цінності світових релігій”, "Світова художня культура”, "Космологія та людина”, "Екологія людини”. Одним із ефективних шляхів розв'язання проблеми виховання толерантності є створення шкіл, які працюють на засадах концепції Школи діалогу культур. Філософсько-методологічна ідея цієї концепції належить філософу В. Біблеру. Творцями експериментального втілення Школи діалогу культур стали С. Курганов, В. Литовський, І. Соломатін та інші. У розробці психолого-педагогічної концепції та здійсненні педагогічного експерименту брали також участь психологи І. Берлянд, Р. Кондратов, Н. Малахова.

Основними завданнями цієї школи є створення людини культури, людини у культурі, розвиток суб'єктності особистості, свідомості й мислення таким чином, щоб вона сама себе навчала, розвивала, вдосконалювала, творила. Школа діалогу культур вбачає в учневі не об'єкт навчання, а рівноправного суб'єкта. Вона визнає право дитини на самостійність та свободу дій, на рівноправність у стосунках педагога та учня, право на вибір, "перевідкриття життя" та його законів самому. Діалог виступає не тільки в якості евристичного прийому засвоєння монологічних знань і навичок, але й починає визначати саму суть і зміст понять, що передаються й творчо формуються.

Діалог отримує реальний освітянський діючий зміст у якості діалогу культур, які спілкуються між собою в контексті сучасної культури. Діалог стає постійно діючим аспектом у свідомості учня (і вчителя), голосів письменників (художників) та теоретиків і виступає основою реального розвитку творчого (гуманістичного) мислення. Крім того, передбачається відмова від гегелівської парадигми включення старого знання в структуру нового, перейшовши до їх прямого діалогу у відповідності з принципом співвідношення додатковості.

Принципово й те, що педагог повинен відмовитися від претензії на обов'язкову правоту в суперечці з учнем у розв'язанні навчальних проблем. Важливо, що нова педагогічна технологія спонукає дітей конструктивно розв'язувати конфлікт, обмірковувати наслідки, рефлексивно мислити, сприймати протилежну точку зору. Відбувається орієнтація на розкриття конфлікту, а не на вихід з нього за будь-яку ціну, на розв'язання його з урахуванням потреб та інтересів учасників [20].

Неможливо у дитини сформувати толерантне ставлення до інших людей, якщо вчителі продовжують залишатися на авторитарних позиціях. Дуже важливо, щоб був гуманізований сам навчально-виховний процес; це передбачає переорієнтацію з навчально-дисциплінарної моделі педагогічної взаємодії на особистісно-орієнтовану модель.

Заслуговує уваги і програма з морального виховання "Positiv Action” ("Виховання особистості дитини позитивним вчинком"), яку розробила група американських учених під керівництвом К. Оллпред. У 1982 р. вона отримала перемогу у США у загальнонаціональному конкурсі "Краща програма нації" серед інших 600 програм у галузі морального виховання [203].

Вихідним положенням у концепції К. Оллпред є позитивний вчинок, який є мінімальною одиницею творчого просування дитини в особистісному розвитку. Він здійснюється одночасно трьома основними лініями психічного розвитку: когнітивною, емоційною та поведінковою. Відповідно у структуру позитивного вчинку входять три складові: думка, емоція, дія, які утворюють замкнене позитивне коло (цикл).

У зміст позитивного вчинку входить уміння дитини дієво допомагати, бути справедливою і чесною до себе, визнавати свої сильні й слабкі сторони, брати особисту відповідальність за вчинок, переборювати страх перед новим і невідомим, змінювати складні ситуації й події, які сприяють особистісному зростанню, аналізувати ситуацію з позиції людини, що не погоджується, тощо.

Ця програма розроблена для дітей різного віку, вона має повне методичне забезпечення. Численні перевірки дослідницького характеру виявили, що заняття за системою "Positiv action” стабільно поліпшують самооцінку, покращують академічну успішність, сприяють розвитку самостійності та ініціативності учнів, покращують психологічний клімат у класі, школі, сім'ї, формують корисні навички психосоматичної саморегуляції, забезпечують досягнення психічного здоров'я дитини.

Цікавою з практичної точки зору є програма виховання толерантності у старшокласників, яку розробила Г. Погодіна. Ця програма варіативна, вона може бути змінена, доповнена, скоректована залежно від умов, які склалися в освітянському закладі, від контингенту учнів, їх розуміння проблеми толерантності і ставлення до неї.

Формування готовності бути толерантним щодо себе і до оточення включає такі три елементи:

психологічна готовність є усвідомленням навколишнього середовища та свого місця в суспільстві й системі суспільних стосунків, розуміння значущості оточення таким, яким воно є, розвиток емпатичних властивостей на підставі вмінь поставити себе на місце іншої людини, формування позитивного ставлення до людей різних національностей;

теоретична готовність характеризується системою знань учня про навколишній світ і оточення, нації та народності, знань про себе, своє місце в соціальній дійсності у процесі взаємодії з різними людьми або групами;

практична готовність забезпечується включенням учнів у процес навчання конструктивним засобам виходу з конфліктних ситуацій, прояву своїх почуттів та переживань без конфліктів й насилля; включенням у процес формування соціальної сприйнятливості, соціальної уяви, довіри, вміння слухати й розуміти інших людей, їх погляди, судження й звичаї; включенням у процес розвитку комунікативних навичок, які закріплюють соціальні зв'язки, включенням у процес вивчення міжкультурного порозуміння.