Кальдерон - одна з центральних фігур у європейській художній культурі XVII століття. Він був видатним сином великого століття, в якому завершився Ренесанс і розвивалося бароко. XVII століття було своєрідним і норовливим спадкоємцем Ренесансу - воно, не заперечуючи його досягнень, висунувши свої ідеї про світобудову і про структуру людського життя, як особистого, так і суспільного. Це було століття урочистості бароко, в якому химерно поєднувалися гуманізм Відродження і християнські ідеї. Якщо письменники Ренесансу робили ставку на силу розуму і на свободу людини, то письменники бароко не забували і про Бога, і шукали гармонію для людини не в його природі, а в його душі. Ренесансний герой опинявся самотнім перед світом і долею і кидав їм виклик. Герой епохи бароко ніколи не був самотній, бо поруч з ним завжди перебував Бог [10, c.48].

Творча спадщина Кальдерона постійно переглядалася і по-різному оцінювався не лише сучасниками, а й представниками всіх наступних епох. Не всі вони були адекватні у своїх оцінках - адже ніколи не слід розглядати творчість письменника без урахування тієї історичної та культурної обстановки, в якій вона розвивалася.

Іспанія епохи Ренесансу була володаркою морів і величезних територій на суші, мала значний політичний вплив. Це була потужна країна, єдина, централізована абсолютистська держава. Відповідно, і культурне життя цієї країни протікало в атмосфері усвідомлення своєї могутності. Але в XVII столітті Іспанія втрачає свої колишні переваги, усередині держави починається розлад і посилюється церковна реакція [10, c.47].

Театр виявляється у глухому куті, дозволені лише постановки на релігійні та історичні сюжети. Тому Кальдерон, прагнучи донести свої ідеї до якомога більшого числа людей, звертається до жанру ауто сакраменталь - так званої "священної п'єси", маленькою одноактної містерії. Саме з цих ауто і "виростає кальдеронівська релігійно-філософська драма" [25, c.93].

У творчості Кальдерона частка ауто, релігійно-філософських драм і комедій побутового плану приблизно рівна. Крім того, всі вони пронизані (ауто та релігійно-філософські драми - більшою мірою) ідеями пошуку ідеалу в самій людині і досягнення вищої правди, а також розумінням життя як сну, в якому пробудження - смерть. Для Кальдерона-католика і людини епохи бароко смерть не була чимось безвихідним і страшним, як для представника Ренесансу. Смерть відкриває ворота вищої правди, і від того, якою вступить людина в ці ворота, залежить її життя після смерті. Ці ідеї були характерні для літератури і театру бароко в цілому і для філософських драм зокрема. Основними темами в них були тема віри і тема любові, а також нескінченності добра, яке ніколи не зникає. Для ауто і філософських іспанських драм були властиві "моралізаторство і деякий дидактизм, можна сказати, що вони були їх жанровими рисами. Крім того, в них обов'язково був присутній конфлікт людини і світу, людини і долі" [10, c.45].

Неодноразово в різних своїх п'єсах Кальдерон підходив до теми ідеального, справедливого монарха. Тема ця дуже характерна для філософської драми і виходить ще з Ренесансу (таким чином, Кальдерон виступає спадкоємцем драматургів і філософів епохи Відродження). У своїй знаменитій драмі "Життя - це сон" він спробував її вирішити. У драмі зображена якщо не програма виховання ідеального монарха, то у всякому разі повчальна картина його самовиховання. Подібно до багатьох інших творів світової літератури, ця драма у розумінні наступний поколінь "набагато перевищила рамки свого первісного змісту" [23, c.75].

Якщо зібрати воєдино існуючі тлумачення драми "Життя - це сон", то вийде цікавий збірник суперечливих і часто взаємовиключних оцінок. Довгий час її розуміли тільки як релігійно-символічну драму, сенс якої зводиться до теологічної тези ствердження вільної волі і тлумачення життя як сну, грандіозної комедії, де люди лише грають відведені їм сценічні ролі, щоб потім воскреснути до вищої правді вже в потойбічному існуванні. Дійсно, не можна заперечувати присутність цих мотивів у п'єсі - вони прийшли з ауто, для яких були не просто характерними, а визначальними ознаками. До того ж і для творчості самого Кальдерона ці мотиви були дуже характерні. Можна сказати, що "Життя - це сон" - це свого роду розширене священне ауто. Відчуття життя як сну і життя як театру було притаманне світовідчуттям іспанців задовго до Кальдерона, він же чітко сформулював його, висловивши те, що витало в повітрі навколо нього. У період національного занепаду ці ідеї були особливо виразні.

Однак, все ж головним завданням п'єси "Життя - це сон" було дати наочний урок виховання ідеального правителя - така думка Б.В. Томашевського: "написане Кальдероном якщо не й програма формування ідеального правителя, то, у всякому разі, повчальна картина його самовиховання" [27, с.31].

Споріднює п'єсу зі священними ауто її релігійний символізм, теологічний теза ствердження вільної волі і тлумачення життя як сну, театру, де люди грають лише відведену їм роль, щоб потім воскреснути до вищої правді вже в потойбічному існуванні. Особливо чітко простежується зв'язок п'єси з ауто "Великий театр світу".

Крім цього, з філософськими драмами п'єсу ріднить її дидактизм, як уже згадувалося вище. Кальдерон неодноразово піднімав питання про виховання ідеального правителя - це йде ще від Ренесансу, але, хоча Кальдерон і ставить це питання так, як його ставили до нього, однак вирішує він його інакше, ніж представники Відродження, які прагнули до граничної ясності і "приземленості", оспівували досконалість людської природи і торжество розуму, забуваючи про Бога і душі. "Ідеальним правителем може бути людина, що володіє освіченим розумом, поміркованістю, терпимістю і, головне, вмінням придушувати свої особисті пристрасті та інтереси" [27, с.33].

Тому "Життя - це сон" - не трагедія ні в якій мірі. Сехізмундо перемагає, пройшовши через падіння. Його перемога - це перемога над самим собою. І це не просто зображення людини, що здатна приборкати свої пристрасті - це власне портрет ідеального правителя, здатного заради блага підданих і держави поступитися своїми власними бажаннями: так, закоханий у Росауру, він, тим не менше, влаштовує її долю так, щоб вона була щаслива. Показовим також епізод з покаранням солдата, який підняв повстання на користь Сехізмундо - хоча він і посприяв тому, що принц зайняв свій престол, але порушив вірність сюзерену, за що він і був покараний. Солдат підняв бунт проти встановленого порядку, справедливий монарх не може не покарати бунтаря.

У цьому процесі самовиховання принца Сехізмундо в ідеального монарха вирішальну роль зіграло сприйняття ним життя як швидкоплинного сну. І крім того, Кальдерон ще розглядає проблему особистої свободи. Заточений у в'язницю Сехізмундо мріє бути вільним, як птах, як дикий звір, але, отримавши свободу, він і справді уподібнюється звіру - так чином Кальдерон вступає в полеміку з гуманістами Відродження, що прагнули до досконалої волі. Драматург стверджує, що "звіряча", нічим не приборкана свобода дуже швидко вбиває в людині все людське - що і відбувається з Сехізмундо, щойно він усвідомлює, що вільний. Зі смиренного в'язня він перетворюється на тирана. Його батько, передбачивши за зірками таке перетворення, з дитячих років заточив сина у в'язницю, щоб убезпечити королівство від тирана і спробувати змінити долю. Король діє з позиції чистого розуму, і зазнає поразки - здавалося б логічний вчинок призводить до того, що пророцтво все одно збувається. Отже, розум зазнає поразки в боротьбі з долею. Король велить напоїти сина снодійним і знову вкинути його до в'язниці, переконавши його, що все бачене ним було сном. Нещасний починає осмислювати все те, що трапилося і розуміє, що поводився гірше від звіра. Крім того, він тепер уже вважає, що досі спить, що все життя - це лише сон: "Сехізмундо під впливом гіркого досвіду ("сну) приходить до сприйняття життя як явища настільки скороминущого, що його сміливо можна прирівняти до сну" [27, с.34]. Відчуття життя як сну викликає розуміння близької розплата, і треба прожити його добре, творячи гідні справи, бо лише добро залишає свій слід навіть уві сні:

"Сехізмундо:

Те, що сню й добро жадаю

Я творити, бо не зникне

Те, що й в снах вдалось зробити" [21, c.153].

Як зазначив Пастушенко, "барокові письменники ставлять у центр і вирішують на різному життєвому матеріалі проблему насиченого драматизмом самоствердження особистості у світі" [20, с.77], при цьому драматург спрямовує п'єсу до пізнання суспільної значимості дій героя, шукає позитивний ефект у самовихованні і прозрінні принца.

Розглядаючи проблему боротьби з долею (традиційну для цього жанру), Кальдерон в процесі розвитку сюжету показує, що фатальне пророцтво здійснюється саме тому, що цьому посприяла сліпа воля батька-деспота, що зачинив сина в башті, де нещасний ріс в дикості і, природно, не міг не "озвіріти". Тут Кальдерон торкається тези про свободу волі і про те, що люди лише виконують забаганки небес, граючи визначені наперед ролі, і вдосконалювати чи змінити долю вони можуть лише одним способом - змінивши самих себе і постійно борючись із гріховністю людської натури. "У Кальдерона реалізація тези про свободу волі відрізняється крайньою напруженістю і драматизмом в умовах ієрархічної дійсності, що межує в розумінні письменників бароко з суперечливими крайнощами - загадковим, але нелюдським небесним приреченням і руйнівним свавіллям людини або безвольною покорою і смиренням, які раптом виявляються трагічною помилкою (образ Басиліо)" [20, с.79]. Барокове розуміння світу як торжества двох протилежних сутностей - божественності і небуття - позбавляє людину того почесного місця, яке їй відводило Відродження. Тому активність особистості в ситуації визначеності її долі не означає піднесення людини до рівня божества; свобода волі виступає синонімом "тотожності індивіда, який загрожує розчинитися в некерованій стихії вищих сил і власних пристрастей" [20, с.79]. Епізод випробування принца владою дозволяє зрозуміти міру моральної відповідальності, яку Кальдерон покладає на ідеального правителя. У його розумінні (характерному для бароко) людина, яка здобула моральну перемогу над собою, володіє найвищою цінністю.

Кальдерон свою філософську драму будує, безумовно, на дещо песимістичному світобаченні, що витікає з релігійної християнської містики. Однак справжнього песимізму тут немає - адже поруч з людиною завжди є Бог, і людина, наділена свободою волі, завжди може звернутися до Нього.

Кальдерон, хоча в якомусь сенсі й успадковує думки давньогрецьких філософів і моралістів про те, що життя - лише сон, а все навколо людини - лише тіні предметів, а не самі предмети, але більшою мірою він наслідує ранньохристиянських моралістів, які говорили, що життя - сон у порівнянні з реальністю вічного життя. Драматург не втомлюється стверджувати, що вічне життя будується самою людиною, її вчинками, і що добро безумовно залишається добром, навіть і уві сні. Полеміка з ренесансним моралістами в питанні свободи людини виразно проявляється у драмі в лінії Сехізмундо і Басиліо. Король, злякавшись страшних пророцтв, ув'язнює принца в башту, щоб, як він думає, перебороти долю силою розуму і так врятувати державу від тирана. Проте самого розуму, без любові і без віри, недостатньо. Принц, проживши все життя у в'язниці, мріючи бути вільним, як птах або як звір, опинившись на волі, і стає схожим на звіра. Так Кальдерон показує, що король, бажаючи уникнути зла, сам створив його - адже Сехізмундо озлобила саме тюрма. Можливо, саме це і передбачали зірки? І виходить, долю не можна перемогти? Але драматург заперечує: ні, можна. І показує, як. Його герой, знову опинившись в ув'язненні, усвідомлює, що "звіряча свобода" насправді помилкова. І починає шукати свободу в самому собі, звертаючись до Бога. І коли Сехізмундо виходить з в'язниці знову, він вільніший, ніж звір - він вільний саме як людина, оскільки пізнав подаровану йому Богом свободу вибору. І Сехізмундо вибирає добро, і розуміє, що повинен постійно пам'ятати про зроблений вибір і йти цим шляхом.

Драма Кальдерона "Життя - це сон", безсумнівно, є вершиною його творчості. У ній виражена кульмінація всієї іспанської драматургії XVII століття.

Драма увібрала в себе всі досягнення філософської іспанської драми, і не тільки іспанської. Кальдерон розвинув в ній ті ідеї, які захоплювали його сучасників - письменників бароко. Деякі дослідники називають період бароко реакцією, що заступила Ренесанс, проте це не так: бароко увібрало в себе всі досягнення Ренесансу і зробило крок вперед, змішавши гуманізм і раціоналізм Відродження з християнськими ідеями любові, віри і боргу.

Кальдерон в драмі "Життя - це сон" порушує ряд філософських проблем, характерних не тільки для його творчості, але й для бароко в цілому. Це - проблема честі, любові і віри, а також проблема свободи людини і стосунків людини з долею. У драмі, з одного боку, висловлюється думка про те, що протистояти долі неможливо, що життя - це театр або сон, в якому події вершаться згідно з чиєюсь волею, і люди не можуть впливати на неї. На прикладі дій короля Басиліо Кальдерон показує нам, як спроба обдурити долю призводить до того, що зле пророцтво здійснюється через провину самого короля, який намагався його уникнути. Однак якщо в трагедіях Шекспіра тяжка невідворотність долі була безвихідною, то у Кальдерона безвиході немає: з'єднавши цю тему з темою пошуку людської свободи, драматург показує, що долю можна перемогти силою своєї волі. Принц Сехізмундо усвідомлює, що людина вільна не тому, що може бездумно творити що завгодно. ніби звір, а тому, що вільна сама обирати свій шлях, здатна відрізняти добро і зло і робити вибір між ними. І, усвідомивши це, він перемагає свою долю і зводить нанівець зле пророцтво. Так Кальдерон стверджує непереможність добра і проводить знак тотожності між добром і Богом. У цьому - великий гуманізм і філософічність драми.

Як бачимо, п'єса П. Кальдерона "Життя - це сон" є класичним зразком барокової літератури. Письменник порушує у ній проблеми, характерні для цього напряму мистецтва: свобода особистості від визначеної наперед долі, двоїстість людської натури, можливості самовдосконалення. Філософські та релігійні питання, які П. Кальдерон порушує у п'єсі, властиві жанру ауто, хоча письменник виходить за його вузькі рамки. "Життя - це сон" - шедевр світової літератури, тому вивчення його вивчення у школі є методично обґрунтованим, дидактично доцільним та педагогічно актуальним.

Висновки