До середини двадцятого століття статева приналежність індивіда вважалась біологічним фактором, з якого автоматично виводились усі тілесні, соціальні й психологічні відмінності між чоловіками та жінками [17, с.18]. Англійське "sex" відповідає поняттю стать. Отже традиційно воно використовувалось що до морфологічних і фізіологічних відмінностей осіб. Проте в 70-ті рр. ХХ ст. соціологи запропонували розрізнити поняття "sex" і "gender", оскільки крім біологічних відмінностей, між чоловіками та жінками існує поділ на соціальні ролі [8]. У 1958 р. психоаналітик Роберт Столлер, що працював в університеті Каліфорнії (Лос-Анжелес, США), ввів в науку термін "ґендер" (соціальні прояви приналежності до статі або "соціальна стать"). У 1963 він виступив на конгресі психоаналітиків в Стокгольмі, зробивши доповідь про поняття соціостатевого (або - як він назвав його - ґендерного) самоусвідомлення. Його концепція будувалася на розділенні "біологічного" і "культурного": вивчення статі (англ. - sex), вважав Р. Столер, є наочною областю біології і фізіології, а аналіз ґендера (англ. - gender) - може бути розглянутий як наглядна область досліджень психологів і соціологів, аналізу культурно-історичних явищ. Пропозиція Р. Столлера про розведення біологічною і культурною складових у вивченні питань, пов'язаних зі статтю, і дало поштовх формуванню особливого напряму в сучасному гуманітарному знанні - ґендерним дослідженням [37].

В історії розвитку зарубіжної ґендерної психології виокремлюють такі етапи:

1. Перша чверть ХХ ст. Нечисленні дослідження психологічних особливостей чоловіків і жінок стосувалися здебільшого психології статі, де стать часто ототожнювалася із сексуальністю. [17, с. 19-20].

2. Друга чверть ХХ ст. Більшість досліджень зосереджувалися на психології статевих відмінностей, які не зводилися до сексуальності, а вважалися заданими природою. [17, с. 19-20].

3. Третя чверть ХХ ст. У зв'язку з накопиченням знань про диференціацію психології статевих відмінностей під впливом соціалізації чільне місце почало займати поняття "відмінності, пов'язані зі статтю", що призвело ослаблення вияву біологічного детермінізму. [17, с. 19-20].

4. Кінець ХХ ст. - початок ХХІ ст. Дослідники стали вести мову про ґендерні відмінності, які можуть взагалі не мати біологічної основи. Сучасні ґендерні дослідження, не заперечуючи значення біологічної статі, акцентують увагу на соціальній детермінації процесу набуття ґендерної ідентичності індивіда [17, с. 19-20].

Розглянемо поняття ґендеру з різних точок зору.

В своїй роботі "Ґендерна психологія" Т.В. Говорун наводяться слова Зігмунда Фрейда "Анатомія - це доля", саме так він вважав наголошуючи що чоловіче властиве біологічному чоловікові, а жіноче - біологічній жінці, а відхилення від цієї норми є симптомом психічного розладу [17, с.258].

Теорія Зігмунда Фрейда про виникнення статевої індивідуальності зробила, можливо, найбільш сильний вплив на розвиток психології, будучи одночасно самою суперечливою. Згідно з Фрейдом, вивчення статевих відмінностей в дитячому і ранньому дитячому віці ґрунтується на наявності або відсутності пеніса. [44] Сказати "у мене є пеніс" - те ж саме, що "я хлопчик"; твердження "я дівчинка" рівносильно "у мене немає пеніса". Фрейд підкреслює, що в даному випадку це не просто анатомічні відмінності: наявність або відсутність пеніса символізує мужність або жіночність [9]. Він вважав, що саме анатомічні відмінності в будові жіночого тіла від чоловічого формують у жінки дві специфічні особливості - кастрацій ний комплекс і заздрість до чоловічих геніталій. Ці комплекси визначають три можливі лінії розвитку жіночої психіки: одна веде до придушення сексуальних імпульсів, а отже до неврозів; друга - до модифікації характеру під чоловічі зразки, для якої характерні чоловікоподібне прагнення до творчої діяльності, сильні соціальні інтереси, активність; третя - до нормальної жіночності, під якою Фрейд розумів прагнення реалізувати бажання володіти чоловіком через заміжжя та народження сина [15]. Найголовнішими рисами жіночого характеру, згідно з Фрейдом, є пасивність, мазохізм, і нарцисизм. Мазохізм і пасивність є взаємопов'язаними. До мазохізму належить будь яке пасивне ставлення до сексуального життя та сексуального об'єкта. Він є нормальною, природною жіночою рисою і ненормальною - чоловічою. Нарцисизм проявляється у тому, що жінка звертає свою любов на своє тіло або на своє Я, ставлячись до нього так само, як поставився б до нього чоловік. Нарцисизм у чоловіка відрізняється від жіночого, оскільки він пов'язаний скоріше із захопленням навколишнім, ніж випинанням свого Я. Тому жіночність, порівняно з чоловічими рисами є меншовартісною [17]. В процесі статевої соціалізації головним фактором Фрейд вважав ідентифікацію дитини з матір'ю чи батьком, а також переборення специфічних конфліктів, головним серед яких являється Едіпів конфлікт (комплекс, чи в випадку дівчаток - комплекс Електри) [43]. Фалічний період розвитку дитини (4-6 років) Фрейд та його послідовники вважали вирішальним для статевої ідентифікації, подальшого засвоєння статево рольової поведінки, оскільки саме на цій стадії діти переживають перший любовний досвід - вищеназвані конфлікти. Якщо, в силу різних сімейних обставин, даний конфлікт залишається не розв'язаним, то дівчинка чи хлопчик можуть у дорослому житті мати серйозні проблеми зі своєю статеворольовою поведінкою.

Саме застряванням на фалічній стадії психосексуального розвитку, нерозв'язаними комплексами Едіпа чи Електри - аналітики пояснювали, наприклад, виникнення гомосексуальної поведінки у чоловіків і жінок або маскулінність жінок чи фемінність чоловіків [17].

Зігмунд Фрейд будував свою концепцію на основі практики - його пацієнтками були жінки середнього класу, що дійсно зазнавали психічних стресів унаслідок пригноблюваного та безправного положення в сім'ї. Інтерпретація та критика Фрейда розглядалась з різних позицій, у тому числі і в рамках психоаналізу. Так, феміністка психоаналітичного напряму Джулієт Мітчел писала що, психоаналіз - це діагноз а не рекомендація [15]. Проти теорії Фрейда висувалися багаточисельні заперечення і багатьма іншими авторами. По-перше, Фрейд, мабуть, ототожнює особові межі, які складаються відповідно до приналежності до певної статі, і обізнаність про статеві органи, хоча, звичайно ж, на особу впливають і багато інших, не так явно виражених чинників. По-друге, його теорія, очевидно, виходить з припущення, що пеніс "природним чином" перевершує піхву, яка є всього лише відсутністю чоловічого статевого органу. Але чому не можна допустити, що жіночі статеві органи є важливішими і значимішими, чим чоловічі? По-третє, Фрейд розглядає батька як основного носія дисципліни, тоді як в багатьох культурах мати грає набагато більшу роль у вихованні слухняності. По-четверте, Фрейд вважає, що статеве вчення в основному відбувається протягом едіпової фази, приблизно в чотири-п'ять років. Після Фрейда багато учених, включаючи і тих, хто випробував його сильний вплив, підкреслювали, що важливо починати статеве виховання дитини ще в немовлячому віці [16].

Учень і послідовник Фрейда Карл Густав Юнг вважав що в структурі позасвідомого є і чоловіче і жіноче начало. В індивідуальному позасвідомому чоловіка міститься його жіноча сторона - аніма, символами якої є Діва Марія, Мона Ліза, Жінка-мати. Архетипний зміст ані мусу - підсвідома чоловіча сторона особистості жінки. Стать є роллю, яка дається природою. У процесі індивідуації відбувається відкриття цілісного, вихід за межі статевої належності, проникнення в архетип Самості, який поєднує і жіноче, і чоловіче начало в одній людині. "Відкрити себе" - значить прийняти інтеграцію чоловічого і жіночого в собі такою, якою вона є [17, с.261].

Дана тема є однією з центральних в ученні К. Хорні. Вона вважала украй важливою і актуальною дослідження специфіки чоловічої і жіночої психології, протистояння полови, шлюбних стосунків. Хорні зробила спробу довести психічне рівноправ'я чоловіків і жінок, в протилежність позиції Фрейда, який бачив причини жіночої пасивності і емоційності у відчутті жінкою своєї фізичної недостатності, відчутті заздрості, прагненні стати чоловіком. Хорні визнавала ситуацію "едіпового комплексу”, але лише як приватний, не вичерпний випадок. Взаємини полови зводилися до комплексу проблем, але не лише до однієї. Розглядаючи ґендерні (культурно-обумовлені) статеві стосунки, Хорні виділяє ряд моментів. Чоловік почитав жінку як Мати, яка піклується, жертвує собою. Але захоплення жінкою є сусідами із заздрістю тому, що сам чоловік не може (наприклад, дітородіння). Ці комплекси компенсуються "народженням" державних систем, релігій, мистецтва. Це накладає відбиток на всю культуру, яка набуває чоловічого відтінку. Інший компенсатор комплексів - утиск жінок. Часто відношення чоловіка до жінки асоціюється із страхом смерті: хто здатний дати життя, той має право її відібрати. Чоловік випробовує страх перед жінкою, як сексуальною істотою, оскільки жінка відбирає у нього силу під час контактів. Сексуальність жінки більше лякає, чим притягує чоловіка, який боїться виявитися неспроможним або якось принизитися перед нею [37].

Багато авторів, запозичуючи ідеї Фрейда, зазвичай піддавали їх значним модифікаціям. В якості важливого прикладу можна навести роботи Ненсі Чодороу, яка сходиться в поглядах скоріше з психоаналітиками нового покоління, ніж з самим Фрейдом. Згідно з її теорії, дитина починає відчувати себе приналежним до певної статі дуже рано, і це обумовлюється прихильністю дитини до своїх батьків. Крім того, Чодороу приділяє набагато більше уваги, ніж Фрейд, важливості ролі матері, а не батька. Чодороу стверджує, що описаний Фрейдом розрив тісному зв'язку, що існує між дитиною і матір'ю, відбувається по-різному в хлопчиків і дівчаток. На відміну від хлопчиків, дівчинки залишаються в більш близьких відносинах зі своєю матір'ю. Дівчатка зберігають прихильність до матері довше, ніж хлопчики. Оскільки різкого розриву з матір'ю не відбувається, характер дівчинки, і пізніше дорослої жінки, складається таким чином, що вона більше пов'язує себе з іншими людьми. Особистість хлопчиків формується завдяки більш радикального заперечення їх первісної близькості до матері, а їх ідеал мужнього являє собою просте заперечення жіночного. Перед ними виникає необхідність навчитися не бути "мазунчиками" або "матусиними синками". У результаті хлопчики виявляються порівняно непідготовленими до близьких стосунків з іншими людьми; вони розвивають в себе більш аналітичний погляд на світ. Вони займають більш активну життєву позицію, надаючи першорядне значення "досягненням", але при цьому пригнічують здатність розуміти свої власні почуття і почуття інших людей. Особа чоловіка формується в процесі відділення від матері. Внаслідок цього чоловіка впродовж всього життя відчувають почуття, ніби їх особу наражається на небезпеку, коли вони зав'язують з ким-небудь занадто тісні емоційні стосунки. Жінки відчувають прямо протилежне: відсутність тісних взаємин з іншими людьми загрожує їх відчуттю самоствердження. Ці зразки поведінки передаються з покоління в покоління через найважливішої ролі, яку жінки грають в ранній соціалізації дітей. Жінки самовиражаються і описують себе переважно в термінах взаємин. Чоловіки пригнічують у себе ці потреби і займають більш активну позицію по відношенню до світу [16].

Перша соціологічна концепція структури жіночих і чоловічих ролей була висунута американським соціологом Т. Парсоном. Він зробив абсолютно природний для традиційної свідомості біодетермініста висновок, що роль інструментального лідера в сім'ї завжди належить чоловіку, а жінка - це експресивний лідер." Фундаментальне пояснення розподілу ролей між біологічними статями, - пише Парсон, - полягає в тому, що народження дітей і догляд за ними створює сувору презумпцію первинності відносин матері до маленької дитини…Це веде до того що чоловік усунений від цих біологічних функцій, повинен спеціалізуватися в альтернативному, інструментальному напрямку" [15].

Біхевіоризм розглядає поведінку людини як систему стимул - реактивних зв'язків, що закріплюють маскулінну та фемінну поведінку як вторинні умовні рефлекси: хлопчики та дівчатка набувають такої жіночої чи чоловічої поведінки, яка заохочувалась батьками й отримувала від них і оточуючих позитивне підкріплення. Спрямування статево рольових установок, оволодіння відповідними вміннями і навичками за біхевіористичною схемою заохочення - покарання відбувається у сім'ї, під впливом ЗМІ, школи, середовища однолітків. Згідно з біхевіористичною схемою найближче оточення від народження дитини підкріплює статевотипізовану поведінку, карає за ґендерно нетипову, диференціюючи психологію статей. На цій підставі біхевіористичну схему закріплення чоловічих і жіночих ролей називають теорією статевої типізації [17, с.269].

Біологічні та соціобіологічні концепції представлені роботами Лайонел Тайгер і Робін Фокс, які стверджували що людські істоти не є продуктом культури, і тому будували свої висновки на основі вивчення приматів, оскільки вони нібито схожі з людиною, але не випробовують на собі впливу соціокультурних чинників. Л. Тайгер і Р. Фокс вважали, що домінування осіб чоловічого роду біологічно детерміноване і характерне для всіх тварин, у тому числі і людини. Влада в будь якому суспільстві належить чоловікам тому, що це обумовлено самою природою [15, с.12,13].

Теорія соціальних ролей Іглі. Відповідно до цієї теорії багато ґендерних відмінностей є продуктами різних соціальних ролей, які підтримують або пригнічують в чоловіках і жінках певні варіанти поведінки. Іншими словами, різні для двох статей види досвіду, що виникають з ґендерних ролей, призводять до того, що навички і аттітюди у чоловіків і дружин - почасти різняться, і саме на цьому ґрунтуються відмінності в поведінці (Eagly & Wood, 1991). Теорія соціальних ролей також говорить, що соціальні ролі нерідко призводять до утворення соціальних стереотипів (не рахуючи тих випадків, коли стереотипи призводять до формування соціальних ролей). Інакше кажучи, ми бачимо, як чоловіки зайняті одними справами, а дружини - іншими, і укладаємо з цього суть, що вони різні люди [7].

Когнітивний підхід розуміння психологічної природи засвоєння ґендерної ролі як наслідку досягнення певного рівня розвитку свідомості представлений у працях Л. Колберга, Д. Раблі, Дж. Стегора, Д. Мартіна, Х. Хелверсона. Статеву ідентичність вони тлумачать як результат поетапного пізнання, поглиблення і розширення інформації про правила соціальної поведінки про себе як статеву істоту. Пізнання статевих відмінностей, згідно з теорією схем, починається з первинного закарбування інформативних, в тому числі моральних, паттернів, завершуючись їх самокатегоризацією - поглибленням, розширенням, пересортуванням, відбором найпривабливіших моделей статево рольової поведінки [17, с.273,274].

Теорія ґендерних схем, запропонована Сандрою Бем. Відповідно до теорії Бем, індивідууми, що випробували вплив статевої типізації, використовують ґендерні схеми більшою мірою, ніж індивідууми,що не піддалися даному культурному процесу. Для виявлення індивідуумів, для яких характерна статева типізація, Бем просила їх оцінити себе по ряду сексуально-типізованих рис особистості. Індивідууми, високо оцінюють себе по типово маскулінних рис (таким як "впевнений в собі", "незалежний"), але низько по типово фемінні рисами ("співчутливі", "ніжний"), визначалися як маскулінні; індивідууми, для яких був характерний протилежний патерн, визначалися як фемінні; а індивідууми, що описують себе як володіють і маскулінні та фемінні рисами, визначалися як Андрогінні (від грец. Андро - "чоловічий" і гіно - "жіночий"). Є багато джерел, що підтверджують теорію ґендерних схем. Наприклад, сексуально-типізовані жінки використовують фемінні конструкти частіше, ніж Андрогінні жінки, розподіляючи людей по категоріях при виконанні реп-тесту (Rep Test, Tunnell, 1981). Сексуально-типізовані люди також схильні групувати висловлювання з маскулінні та фемінні категоріях при описі самих себе (Larsen & Seidman, 1986). Сексуально-типізовані індивідууми також більш схильні уявляти собі персонажів, про яких вони читають, чи як чоловіків, або як жінок, навіть коли їх стать не має значення [36].

Феміністичні теорії ґендеру.

Зміст поняття "ґендер" відображає складний соціокультурний процес становлення відмінностей у чоловічих та жіночих ролях, поведінці, ментальних та емоційних параметрах та ознаках. Значні індивідуальні відмінності мають місце у представників обох статей під час свідомого вибору дій: одні норми мислення, поведінки вони приймають, до інших виявляють стійкість, не піддаючись тискові соціальних очікувань.

У ХХ ст. психологи сконструювали кілька спеціальних шкал мужності-жіночності (тести Термана-Майлз, Гідфорда, MMPI, та ін.). Шкали базувались на уявленні про те, що в межах певної норми індивіди можуть розрізнятися за ступенем маскулінності-фемінності, але самі ці характеристики вважалися альтернативними: висока маскулінність повинна корелюватися в з низькою фемінністю і навпаки, при чому для чоловіків була нормативною та бажаною висока маскулінність, для жінки - фемінність [15, с.32-33]. Такий дихотомічний конструкт фемінності та маскулінності, який можна відобразити двополюсною прямою, тривалий час слугував наочним зображенням взірця належної поведінки для осіб жіночої та чоловічої статей.

Цей взірець будується на принципах взаємовиключення, тобто чим більше особистість набуває ознак,що належать, наприклад, до "чоловічого" полюсу, тим менше вона жінка і навпаки [17, с.56].

Проводячи дослідження на цю тему у 1975р. Сандра Бем вводить поняття андрогінності, та формує гіпотезу про її зв'язок з душевним благополуччям людини, яка емпірично не підтвердилась. Цьому є концептуальне пояснення: андрогінність визначалась як баланс рис маскулінних і фемінних у традиційному розумінні, тобто як активності і пасивності [4].

Як особливі способи існування ґендерної картини світу, маскулінність і фемінність мають загальну родову ознаку - ознаку атрибутивності. Інакше кажучи, маскулінність і фемінність є такі властивості ґендерної картини світу, без яких вона не може ні існувати, ні мислитися. Отже, у форматі ґендерістики немає більш фундаментальних властивостей, ніж властивості маскулінності і фемінності. Одночасно кожен з двох ґендерних атрибутів володіє специфічними ознаками, які найбільшою мірою відрізняють їх один від одного. Такими виступають поняття мужності і жіночності, в яких своє адекватне відображення знаходить сутність маскулінності і фемінності. Проте, як відомо, ніяке явище не зводиться до своєї найбільш глибокої сутності. На рівні різноманітного людського буття маскулінність, будучи за своєю соціальною суттю втіленої мужністю, разом з тим може включати в себе також деякі протилежні риси. Аналогічна ситуація і з фемінністю, яка, будучи по своїй суті втіленням жіночності, на рівні явища поєднується з тими чи іншими чоловічими рисами поведінки [9]. Розглянемо детальніше ці два поняття.

Психологічна маскулінність безпосередньо пов'язана з індивідуалізацією особистості, тобто розвитком її від середовищної залежності до автономності, від конформності до вільного самовизначення. Водночас становлення індивідуальності пов'язане з розвитком самосвідомості і волі за умов, що людина усвідомлює себе як представника конкретного історичного часу, спадкоємця певних культурних традицій, носія тих або інших здібностей. У цій універсумно зорієнтованій унікальності вона приймає своє життєве завдання, визначає покликання, самореалізується. Тому індивідуалізація відображає психологічну реальність розвиткового перебігу людського духу як домінанти чоловічого зародку життя. Становлення статевої ідентичності хлопчика - це усвідомлення себе як іншого, відмінного від матері, необхідність уособлення та утвердження меж свого "Я" [15,33-34].

Психологічна фемінність взаємопов'язана з децентрацією особистості, тобто зміщенням мотиваційно-ціннісної домінанти з егоцентричних і групоцентричних прагнень на універсально-милосердні та альтруїстичні. Отже, фемінність - це психологічна характеристика людини, що, пов'язана із жіночою статтю, або характерні форми поведінки, яких очікують від жінки в даному суспільстві (Ентоні Гідденс), або ж "соціальний вираз того, що розглядається як позиції, внутрішньо притаманні жінці" (Ліза Таттл). У форматі андроцентричної культури вона визначається як маргінальна щодо існуючого символічного порядку, у якому маскулінність виступає як норма. Фемінність - не суто жіноча риса, як це закріпилося у свідомості, переобтяженій різними стереотипами, а певній спосіб осмислення та сприйняття реальності, цілісність характерних рис і якостей - емоційності, сенситивності, інтуїтивного пізнання [15, с.34-35].

Основний методологічний принцип взаємозв'язку маскулінності і фемінності як атрибутів ґендерної реальності виражається в законі їх доповнення. Іншими словами, як протилежностей маскулінність і фемінність доповнюють один одного в рамках єдиної ґендерної картини світу. Найважливіша риса протилежностей такого типу - їх загальна неможливість мінятися місцями і переходити один в одного. Мужність є мужність, а жіночність є жіночність; і в своєму сутнісному аспекті вони не зводяться один до одного, представляючи собою досить жорсткі й певні нормативні утворення. Ці теоретичні викладки підтверджуються всім історичним досвідом. Ще жодного разу в історії людства конструкти маскулінності і фемінності не мінялися місцями (подібно північним та південним полюсів нашої планети) [9].

Також останнім часом більшої популярності набирає поняття гіперґендерність. Т.В. Говорун пояснює це поняття так:

Гіперґендерність як ознака статевотипової чоловічої чи жіночої поведінки є своєрідним символом охорони традиційного розподілу статевих ролей, поляризації фемінності/маскулінності, увиразнення їхньої інакшості, несумісності, діаметральної протилежності [17, с.60]. Відповідно виділяють гіпермаскулінність та гіперфемінність.

Гіпермаскулінні чоловіки сміливі, рішучі, мають сильну волю, не скиглять, не скаржаться, а завойовують. У стосунках із жінками вони емоційно стримані, зверхні, поблажливі до їхніх слабкостей, ніколи не виявляють палких почуттів, не люблять "ніжностей", доводять свої почуття героїчним учинком, ризикованою поведінкою.

Гіперфемінність жінки часто пов'язували з її сексуальною привабливістю, витонченістю, із синдромом "леді Макбет" (кокетливість, хитрість, маніпулювання чоловіком для досягнення власних цілей). Жіночість асоціювалася зі стрункою статурою, гордовитою поставою і ходою, витонченими манерами, одягом, зачіскою, аксесуарами, а також високими моральними якостями [32].

Дослідження останніх років відзначають стійку тенденцію в багатьох регіонах світу до зближення стандартів поведінки чоловіків і жінок, образів маскулінності і фемінності. Цю тенденцію можна позначити як андрогенну. Між тим ця нова світова ґендерна тенденція досить суперечлива [9].

Автори підручника з ґендерної психології Т.В. Говорун та О.М. Кікінеджі описують таке визначення поняття андрогінії - андрогінія є поєднанням в одній людині чоловічого та жіночого, згідно з даосистською філософією, "інь" (жіноче начало) та "янь" (чоловіче начало) [17, с.67]. Назва пішла від міфу про андрогенних істот, що мали дві статі, чотири руки та чотири ноги і виявляли більшу мудрість та гнучкість поведінки.