Психологія як наука

Важливою характеристикою відтворення є його правильність. Ця риса пам'яті залежить від таких своїх чинників, як об'єм інформації та її точність, мобілізаційна готовність людини до відтворення та її упевненість у правильності відтворення.

4. ЗАБУВАННЯ - процес, протилежний збереженню, і виявляється він у тому, що актуалізація забутих образів чи думок утруднюється або стає взагалі неможливою. Цей процес грунтується на явищі гальмування умовно-рефлекторних зв язків під впливом різних чинників і згасання слідів, що утворилися раніше.

Темп забування - це крива, за якою в першу годину ми забуваємо близько 40% інформації, яку запам'ятали, за наступні 8 годин ще майже 40%, а далі забування різко уповільнюється, хоча кількість збереженої інформації все ж продовжує зменшуватись десь до 3%. Але таку залежність ми маємо лише в загальному вигляді. В дійсності ж цей темп залежить від об'єму запам'ятовуваного матеріалу, його змісту, міри усвідомленості та ступені значимості матеріалу, включення його в діяльність суб'єкта.

Хоча процеси пам'яті мають свої загальні характеристики, але у кожній людини проявляються вони з індивідуальними відмінностями, які можна побачити в різній швидкості запам'ятовування, в міцності збереження, в легкості відтворення. В цілому індивідуальні відміності пам'яті можуть бути двох видів:

1) пам'ять, що відрізняється перевагою тієї чи іншої модальності - зорової, слухової, рухової;

2) пам'ять, що відрізняється за рівнем організації.

Люди також відрізняються за типами пам'яті:

1) люди з наочно-образним типом, які добре запам'ятовують наочні образи, колір предметів, звуки, обличчя тощо;

2) люди з словесно-логічним типом пам'яті, які добре запам'ятовують словниковий, нерідко абстрактний матеріал: поняття, формули тощо;

3) люди з емоційним типом пам'яті, які добре запам'ятовують пережиті ними почуття.

Увага

Увага є формою психічної пізнавальної діяльності людини, яка полягає в її спрямованості і зосередженості на певних об'єктах

Фізіологічною основою уваги є наявність стійкого домінуючого осередку оптимального збудження в мозку - в корі великих півкуль та в стовбурній частині головного мозку - що негативно індукує активність суміжних ділянок.

Залежно від активності людини та співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов виникнення, увагу поділяють на мимовільну, довільну і післядовільну.

МИМОВІЛЬНА УВАГА - це зосередження свідомості людини на об'єкті внаслідок його особливостей як подразника. Особливості подразників, завдяки яким привертається увага людини, це велика сила, інтенсивність, контраст, новизна, посилення або послаблення подразника, просторові зміни руху, раптова поява об'єкта.

ДОВІЛЬНА УВАГА - це увага, що свідомо спрямовується і регулюється особистістю. Така увага виникає тоді, коли людина ставить перед собою цілі, що спрямовані на не задоволення безпосередніх потреб, а відносяться до потреб віддалених. Тому довільна увага пов'язана з силою волі та здатністю долати бажання, що породжуються безпосередніми потребами.

ПІСЛЯДОВІЛЬНА УВАГА - це увага, яка виникає за наступною схемою. Спочатку людина включає довільну увагу, оскільки об'єкт діяльності не викликає у неї безпосереднього інтересу. Але потім, коли особистість втягується в процес виконання діяльності, вид уваги змінюється з довільної на мимовільну. Така увага і розглядається як післядовільна.

Якості уваги

СТІЙКІСТЬ Спрямованість діяльності, що тривало підтримується характеризується часом, протягом якого ця діяльність зберігає свою цілеспрямованість. Фізіологічною основою стійкості є відносна сталість співвідношень процесів збудження і гальмування в корі великих півкуль. Умовами такой уваги є багаті змістом, рухливі, динамічні, різноманітні об'єкти. Окрім цього, стійкість уваги залежить також від ходу діяльності, успіхів людини в подоланні труднощів, від мотивації діяльності, від умінь працювати.

Протилежністю стійкості є НЕСТІЙКІСТЬ, яка виявляється в відвертанні або відволіканні уваги іншими об'єктами, тобто в зміні спрямованості діяльності людини. Фізіологічною основою нестійкості є збудження і гальмування в корі півкуль, викликана побічними для даної діяльності подразниками. Умовами нестійкості є раптові, сильні, різкі, динамічні, зовнішні подразники, а також сильні зміни в органічних станах.

ПЕРЕКЛЮЧЕННЯ. Це довільна зміна людиною спрямованості її діяльності. В цьому випадку людина свідомо переходить від одного об'єкту до другого, сама спрямовує свою увагу на нові об'єкти. Фізіологічною основою переключення є переміщення домінуючого осередку збудження по мозковим зонам, його рухливість. Умовами переключення є наявність зв'язку між змістом попередньої і наступної діяльності, більша цікавість від попереднього нового об'єкту, закінчення діяльності.

КОНЦЕНТРАЦІЯ. Полягає в більшій або меншій мірі заглибленості в діяльність, яку людина виконує в даний момент. Зміни концентрації уваги називають коливанням. Концентрація пов'язана зі стійкістю домінанти збудження і залежить від тих умов, що визначають останню. При цьому, чим більше концентрована увага до певного об'єкту, тим у більшій мірі гальмуються впливи побічних імпульсів. Суттєво, що ступінь концентрації уваги на певному об'єкті не залишається однаковим протягом часу; він то підвищується, то знижується.

РОЗПОДІЛ. При концентрації уваги зберігається можливість її розподілу, який виявляється в одночасному виконанні людиною двох або іноді навіть трьох видів діяльності. Хоча і в цьому випадку людина більше зайнята однією певною діяльністю, яка забезпечується певним осередком оптимального збудження, інша ж діяльність відбувається автоматично, забезпечуючись менш активними в даний момент ділянками кори. Умовами розподілу є достатнє володіння певними видами діяльності, способами та автоматизмом виконання.

ОБ'ЄМ. Кількість об'єктів актуально усвідомлених людиною в даний момент. Використовується також поняття ОБСЯГ під яким розуміють кількість об'єктів, яку людина може сприйняти з певною якістю і чіткістю в одному акті сприймання за найкоротший час. Як об'єм, так і обсяг залежать від змісту матеріалу, його структурованісті смисловими зв'язками, від інтересу особистості до об'єктів та від тих вольових зусиль, що їх докладає людина.

Уважність та її типи

УВАЖНІСТЬ - стійка властивість особистості, яка характеризується її послідовною спрямованістю та зосередженостю на певних об'єктах діяльності;

НЕУВАЖНІСТЬ - нестійкість уваги, поверхова її зосереджуваність, нездатність людини тривало затримуватися на виконуваному нею завданні, легке відволікання, розсіюваність її уваги.

ПЕРШИЙ ТИП НЕУВАЖНОСТІ: розсіяність виникає при відволіканні й дуже малій інтенсивності уваги, надзвичайно легко й мимовільно переключається з предмета на предмет, ні на одному не затримуючись. Цей тип неуважності образно називають “пурхаючим”.

ДРУГИЙ ТИП НЕУВАЖНОСТІ: неуважність відзначається надзвичайно високою інтенсивністю уваги до одних подій, предметів або явищ і важке переключення на інші. Цей тип неуважності називають “липучою увагою”.

ТРЕТІЙ ТИП НЕУВАЖНОСТІ: неуважність як результат перевтоми людини, її поганого самопочуття.

При деяких органічних захворюваннях мозку, насамперед його лобних долей, спостерігається патологічний розлад уваги, який може мати наступні прояви:

- виникає розсіяність, що проявляється в нездатності до довготривалого інтенсивного зосередження, а також в легкому та частому відволіканні;

- велика інертність та незначна рухливість уваги;

- надмірна рухливість уваги;

- патологічна фіксація на обмеженому колі уявлень і думок.



МОДУЛЬ 4: ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ

Тема 4.1 Емоційна сфера особистості, особливості її прояву та перебігу

Емоційні явища відрізняються між собою за багатьма параметрами: за якістю, інтенсивністю, тривалістю, усвідомленістю, глибиною, генетичним походженням, складністю, умовами виникнення, функціями, дією на організм. На цій основі виділяють наступні види емоційних явищ:

Види емоційних явищ та їх параметри
ЕМОЦІЯ - це безпосереднє ситуативне, тимчасове відображення пристрасного переживання людиною ставлення до предметів, подій і явищ навколишнього світу, які мають для неї суб'єктивну значимість. Переживання емоцій пов'язане з задоволенням або незадоволенням людиною її актуальних потреб. Емоція - це душевне хвилювання, душевний рух. На біологічному рівні це сигнал до переключення від автоматичної підтримки фізіологічної рівноваги організму до активної орієнтовної діяльності, що виконує функцію пошуку нових умов для адаптації.	Емоцією називається, наприклад, не саме почуття до музики, а стан насолоди, яке переживає людина, слухаючи музику в даний момент.
ПОЧУТТЯ - більш стале і довготривале емоційне явище, яке полягає у своєрідному та стійкому переживанні ставлення людини до оточуючого світу. Почуття мають чітко вираженний предметний характер, оскільки людина не може переживати почуття взагалі, вони переживаються по відношенню до певних об'єктів та явищ, формуються в процесі задоволення складних суспільних потреб.	Характеризуються соціальністю - пов'язані з задоволенням суспільних потреб, предметністю - стійке ставлення людини до певних предметів та явищ.
АФЕКТ - психологічний стан, в основі якого лежить сильне, відносно короткочасне емоційне переживання. Це реакція на екстремальну ситуацію. Відмінними рисами афекту є його ситуативність, узагальненість, велика інтенсивність, незначна тривалість, бурхливість.	Характеризується значними змінами в свідомості, втратою самоволодіння, змінами всієї життєдіяльності організму.
НАСТРІЙ - загальний, відносно невеликий за інтенсивністю, емоційний стан людини, що характеризує її життєвий тонус протягом певного часу. Йому властива дифузність, відсутність чіткого зв'язку з обставинами дійсності.	Характеризується підсвідомістю та слабкою виразністю. Може бути радісним, сумним тощо.
СТРЕС - сильне емоційне збудження, а також сукупність стереотипних, філогенетично запрограмованих неспецифічних реакцій усього організму, що робить можливим підвищену фізичну активність. Виникає в скрутних, несподіваних та небезпечних ситуаціях.	Сильні стреси порушують вегетатику, дезорганізують психіку, слабкі спонукають до дуже складної діяльності.
ПРИСТРАСТЬ - стійке, глибоке та сильне емоційне праг- нення людини до певного об'єкта.	Максимальний інтерес до предмета пристрасті.

Специфічною формою взаємодії організму з довколишнім середовищем є емоції.

Емоції - це психічний процес відображення у формі безпосереднього пристрасного переживання життєвого сенсу явищ та ситуацій як відношення їх об'єктивних властивостей до потреб організму (суб'єкта)

В житті людини емоції визначають наступне:

- це психічний процес імпульсивної регуляції поведінки людини, що базується на переживанні нею значущості тих чи інших фактів;

- це оцінка впливу зовнішнього та внутрішнього середовища з позицій задоволення або незадоволення актуальних потреб людини;

- це механізм нагального пошуку поведінки індивіда в визначеній ситуації, що веде до успіху, з одночасним блокуванням безперспективної поведінки.

Емоції охоплюють усі психічні процеси та стани людини, оскільки виступають як внутрішня мова, як система знаків, сигналів, завдяки яким ми дізнаємось про життєве значення того, що відбувається довкола.

Важливим також є те, що емоції включають в себе: 1) суб'єктивне переживання; 2) внутрішню реакцію певних систем організму, особливо реакцію автономної нервової системи, серцево-судинної, дихальної і інш.; 3) думки про емоції, та ситуації, що їх викликають; 4) зовнішні виразні рухи, що можна помітити у виразі обличчя (міміка), рухах тіла (пантоміміка); 5) схильність до певних дій.

Емоції людини виконують наступні функції:

- СИГНАЛЬНА ФУНКЦІЯ - завдяки емоціям ми дізнаємось про значущі для нас події, про те, що відбувається навколо;

- РЕГУЛЯТИВНА ФУНКЦІЯ - забезпечує направу і інтенсивність поведінки людини;

- ЕКСПРЕСИВНА ФУНКЦІЯ - виражає внутрішні переживання індивіда в зовнішній формі - міміці, жестах, особливостях мовлення та т.інш.;

- КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ - за допомогою емоцій ми спілкуємось один з одним.

Звертає на себе увагу також поділ емоцій на активні або стенічні та пасивні або астенічні.

В багатоманітності емоційної сфери життєдіяльності людини виділяється така група емоцій, яка за своїм змістом може розлядатись як фундаментальна. Це емоції, на основі яких формуються всі інші емоційні стани і до них відносяться (за К. Ізардом):

ІНТЕРЕС-ХВИЛЮВАННЯ - позитивна емоція, яка сприяє розвитку навичок і вмінь, засвоєнню знань, мотивованого навчання, творчих спрямувань. Вибіркове ставлення особистості до оточуючих об'єктів завдяки їх певному життєвому значенню та емоційній привабливості.

РАДІСТЬ - позитивне емоційне збудження, яке пов'язане з можливістю достатньо повного задоволення актуальної потреби, ймовірність чого до цього моменту була незначна або невизначена.

ГОРЕ-СТРАЖДАННЯ - негативна емоція, яка пов'язана з одержанням інформації про неможливість задоволення важливої життєвої потреби, а також можливими життєвими втратами. Найчастіше протікає у формі емоційного стресу і має астенічний характер та супроводжується упадком духу, відчуттям одинокості, покинутості, нерозуміння оточуючими, особистої непотрібності.

ГНІВ - емоція (негативна за знаком) викликана раптовою появою серйозної перешкоди на шляху задоволення надзвичайно важливої для суб'єкта потреби, а також в разі розходження поведінки іншої людини з нормами етики, моралі. Прояв гніву виглядає насупленими бровами, відтопиреними губами, виставленою вперед нижньою губою, стиснутими кулаками, сильною жестикуляцією. Може протікати у формі афекту (вибуху гніву). Має стенічний характер.

ПРОВИНА (КАЯТТЯ)- негативна емоція, яка виникає як результат розбіжностей між очікуваною та реальною поведінкою, а також в разі порушень, які неспівпадають з моральними, естетичними або ідеологічними принципами та установками суб'єкта, особливо в ситуаціях, в яких людина відчуває особисту відповідальність. Провина - це засудження своїх вчинків та самого себе, може супроводжуватися почуттям каяття та зниженням самооцінки.

ОГИДА - негативна емоція, змістом якої є бажання “звільнитись від чогось або когось”. Може виникати разом з емоцією гніва. ПРЕЗИРСТВО - негативна емоція, яка виникає в міжособистісних взаємовідносинах і виявляється в неможливості прийняття однією людиною поглядів, поведінки, життєвих позицій іншої людини як значимих. Це “холодна” емоція, що веде до деперсоналізації іншої людини або цілої групи, втрати ними значущості для інших та переживанням іншими своєї переваги. Презирство, може з'являтись разом з гнівом та огидою і це зветься “ворожою триадою”.

СТРАХ - негативна емоція, яка проявляється при одержанні суб'єктом інформації про можливу втрату для його життєвого благополуччя, про реальну або уявну небезпеку, яка йому загрожує. Вважається найсильнішою негативною емоцією, яка може паралізувати людину, або мобілізувати її енергію.

СОРОМ - негативна емоція, яка виражається в усвідомленні невідповідності особистих думок, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням оточуючих, а й особистим уявленням про належні думки, поведінку і зовнішній вигляд. Пов'язана з прогнозуванням засудження або різкої негативної оцінки в свій адрес з боку оточуючих.

ЗДИВУВАННЯ - швидкоплинна емоційна реакція на особливості об'єкта спостереження. Виникає раптово, пов'язана з парадоксальним фактом або явищем і відволікає увагу від інших об'єктів. Не має чіткого вираження позитивного або негативного знака.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ЕМОЦІЙНІ ПРОЯВИ: індивідуальні емоційні прояви визначаються такими рисами як емоційна збудливість, емоційна імпульсивність і афективність, емоційна стійкість, сила, темп і ритм емоційних реакцій, емоційний тонус.

Можна вказати наступні варіанти сполучення вказаних рис:

- велика емоційна збудливість поєднується з великою емоційною стійкістю;

- велика емоційна збудливість поєднується із слабкою емоційною стійкістю;

- слабка емоційна збудливість поєднується з великою емоційною стійкістю;

- слабка емоційна збудливість поєднується із слабкою емоційною стійкістю.

За індивідуальними емоційними проявами розрізняють декілька емоційних типів людей, а саме.

Збудливі емоційні натури, які дуже легко „запалюються” під впливом подразників. Для таких натур характерна поривчастість, імпульсивність, яка часто переходить в афект.

Сентиментальні натури, що характеризуються схильністю до споглядання. Світ для них відображається наче через призму переживань і емоційних станів. Ці натури чутливі і пасивні: їх почуття не викликають активної діяльності, світ їх переживань мовби замкнений в самому собі.

Пристрасні натури, що виключно дійові, проявляють прагнення і відданість улюбленій справі, вони живуть багатим і напруженим, емоціонально насиченим життям. У них завжди є предмет пристрасті. Це люди глибоких, великих почуттів.

Холодні натури. Їх інколи називають “людьми холодного розрахунку”. Це люди, у яких почуття, емоції проявляються в такій мінімальній мірі, що практично майже не мають впливу на їх поведінку, вчинки і дії.

В житті людини велике значення мають не тільки безпосередньо емоції, а й такий їх специфічний прояв як почуття. Обидва явища хоч і існують в єдності, все ж мають суттєві відміності.

Емоції	Почуття
Емоції - це реакції, які викликаються певними епізодичними впливами або внутрішніми станами організму.	Почуття - це стале емоційне ставлення до різних сторін оточуючої дійсності.
Емоції - це прості переживання, пов'язані з задоволенням або незадоволенням органічних потреб.	Почуття пов'язані з вищими духовними потребами, що виникли в ході історичного розвитку людства.
Емоції - пов'язані з першою сигнальною системою.	Почуття пов'язані з другою сигнальною системою.

Таким чином, почуття більш складні афективні утворення, ніж емоції. Але розглядати емоції як нижчі, а почуття як вищі прояви афективності було б занадто спрощено. Діалектичне взаємовідношення між емоціями і почуттями можна охарактеризувати наступним чином. Емоції - це фаза виникнення і визрівання почуттів, момент їх перебігу. В свою чергу, почуття є фазою розкриття, виявлення і демонстрації емоцій. Тобто почуття - це в означеному сенсі є рівень розвитку емоційного процесу.

Види почуттів

Залежно від спрямованості особистості, почуття поділяють на:

МОРАЛЬНІ - переживання людиною її ставлення до інших людей, суспільних явищ та процесів;

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ - почуття, пов'язані з пізнавальною, інтелектуальною діальністю;

ЕСТЕТИЧНІ - почуття прекрасного, особливо яскраво виявляється в сприйманні та ставленні до творів мистецтва, явищ природи та суспільного життя;

ПРАКСИЧНІ - почуття, пов'язані з виконанням людиною певної діяльністі.



Тема 4.2 воля, її особливості та можливості розвитку

Воля - це форма психічного відображення, яка виявляється у свідомій організаціі і саморегуляціі людиною своєї діяльності та поведінки, пов'язаної з подоланням труднощів при досягненні поставлених цілей

Воля як характеристика свідомості й діяльності виникла разом з виникненням суспільства і трудової діяльності;

Воля є важливим компонентом психіки людини, нерозривно пов'язаної з мотивами, пізнавальними та емоційними процесами;

Вольові дії за своєю природою причинно зумовлені, виникають в процесі активної взаємодії з середовищем;

Вольові властивості (якості) особистості являють собою стійкі психічні утворення;

Вольова активність має складну психологічну структуру і включає в себе: 1) ставлення до зовнішніх впливів; 2) мотивацію; 3) свідому саморегуляцію;

Воля людина виявляється в діях (вчинках), які виконуються у зв'язку із поставленою метою.

Воля - це свідома саморегуляція суб'єктом своєї діяльності і поведінки, яка:

- забезпечує подолання труднощів при досягненні мети;

- створює додаткові спонукання до зовнішніх і внутрішніх дій, які недостатньо мотивовані;

- гальмує небажану активність.

Воля - найактивніший бік свідомості, покликаний створювати зусилля та утримувати його стільки, скільки необхідно для досягнення мети (результату), здібність людини, яка виявляється в самодетермінації та саморегуляції її діяльності та психічних процесів.

Основні функції волі:

1. Стабілізуюча. Завдяки волі людина здатна за власною ініціативою, виходячи з усвідомленої необхідності, виконувати дії в заздалегідь запланованій послідовності та з потрібною інтенсивністю, яка зберігається на постійному рівні.

2. Активізуюча або ініціююча. Завдяки волі людина здатна послідовно організовувати свою психічну діяльність і свідомо спрямовувати її.

3. Гальмівна. Зусиллям волі людина здатна стримати зовнішні вияви своїх емоцій.

Фізіологічні механізми волі

Подразники зовнішнього світу і сигнали, які надходять від внутрішніх органів, викликають збудження відповідних ділянок мозку. Виникле збудження поширюється до моторної зони, приводить в діяльний стан численні нервові зони. Вольовий процес здійснюється до тих пір, поки в корі головного мозку наявне відповідне джерело збудження. В підтримці цього джерела велика роль належить ретикулярній формації, яка відсіює, не пропускає до кори непотрібні в даний час імпульси та підживлює енергією збудженої зони.

Вольове регулювання поведінки здійснюється за попередньо складеною програмою. Порівняння досягнутого результату з наміченою програмою здійснюється в лобових долях кори головного мозку, руйнування яких приводить до абулії (хворобливому безвіллю).

Фізіологічною основою вольових дій є складна взаємодія першої і другої сигнальних систем. Але провідне місце в цьому процесі належить другій сигнальній системі. Тому слово і відіграє надзвичайно велику роль в вольовій регуляції.



Воля як довільне управління поведінкою і діяльністю людини

Воля, як і багато інших психологічних термінів (сприйняття, мислення, пам'ять) - це узагальнене поняття, що позначає певний клас психічних процесів, дій, об'єднаних єдиним функціональним завданням - свідомим і навмисним управлінням поведінкою і діяльністю людини.

Вольова регуляція як різновид довільного управління, реалізується через різновид довільних дій - вольові дії, для яких більш істотним стає прояв вольових зусиль і які співвідносяться з вольовою поведінкою. Вольова регуляція виявляється в: самодетермінації (мотивації); самоініціації та самогальмуванні; самоконтролі; самомобілізації (увазі) й самостимуляції.

Довільне управління як більш загальний феномен, організовує довільну поведінку (в тому числі і вольову), що реалізується через довільні, тобто мотивовані (свідомі, навмисні), дії.

Довільне управління є інтегральним психофізіологічним процесом, оскільки воно, з одного боку, включає крім вольового зусилля ряд інших психофізіологічних феноменів: мотиви (бажання, повинність), інтелектуальну активність, моральну сферу особистості, але, з іншого боку, базується на фізіологічних процесах і особливостях їх протікання (властивостях нервової системи). Остання обставина свідчить про те, що прояви волі - вольові якості - мають ген

Воля виявляється тільки в довільних діях, тому їх слід відрізняти від дій мимовільних. Останні мають імпульсивний характер, не усвідомлюються або недостатньо усвідомлюються, здійснюються без раніше поставленої мети і усвідомлення вольового напруження. До таких дій відносяться також звичні дії, які здійснюються без довільних зусиль, на основі раніше закріплених стереотипів. Це дії по шаблону, за інерцією.

Власне вольовими діями людини називаються дії, скеровані на досягнення свідомо поставлених цілей і такі, що пов'язані з подоланням труднощів. Суттєво, що це дії розумові, тобто базуються на мові та мислені і завжди більш-менш сплановані.

Особливостями волі (вольових дій) є:

1. Свідома цілеспрямованість. Щоб щось виконати людина повинна свідомо поставити перед собою мету и мобілізувати себе на її досягнення.

2. Зв'язок із мисленням. Досягнення чогось та мобілізація можливі лише за умови, якщо людина все добре спланувала та обдумала.

3. Зв'язок із рухами. Для реалізації своїх цілей людина повинна бути в русі та змінювати форми активності.

Вольові дії можуть бути двох типів:

1. Прості - такі дії, коли людина без вагань йде до накресленої мети, ясно усвідомлює, чого і як їй потрібно досягати;

2. Складні, здійснення яких проходить такі етапи:

Психологічна структура вольової дії

потяг до здійснення вольової дії

усвідомлення мети і прагнення до її досягнення

Оцінка своїх можливостей та визначення способу дій

боротьба мотивів

Прийняття рішення Здійснити дії
Вольові зусилля

виконання прийнятого рішення

Оцінка досягнення

Отже, в структуру вольового акту входять:

МОТИВАЦІЯ ВОЛЬОВОГО ВЧИНКУ. Під мотивацією в психології розуміють три відносно самостійних види психологічних явищ. Це ДЖЕРЕЛО АКТИВНОСТІ: мотитивація пояснює, чому виникає стан активності, які потреби спонукають суб'єкта до діяльності. Це СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ: вибір того, на що направити поведінку людину. Це ЗАСОБИ САМОРЕГУЛЯЦІЇ: до них відносяться емоції, бажання, потяги тощо.

ЛАНКИ ВОЛЬОВОГО АКТА: потяг або бажання, боротьба мотивів, прийнятя рішення, виконання. ПОТЯГ або БАЖАННЯ: перше - це мотив діяльності, який являє собою ще недиференційовану, недостатньо чітко усвідомлену потребу; друге як мотив діяльності характеризуються достатньою усвідомленістю потреби. БОРОТЬБА МОТИВІВ - одне бажання протиставляється іншому бажанню, стикається з ним. ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ, тобто вибирається певна мета і спосіб її досягнення. ВИКОНАННЯ - рішення переходить у дію.

ВОЛЬОВЕ ЗУСИЛЛЯ. Це форма емоційного стресу, яка мобілізує внутрішні ресурси людини (пам'ять, мислення, уяву тощо), створює додаткові мотиви до дії, які відсутні або недостатні. Загальмовує дію одних і підсилює дію інших мотивів. Мобілізує людину на подолання зовнішніх перешкод. Перемога над лінощами, страхом, втомою в результаті вольового зусилля дає значне емоційне задоволення, переживається як перемога над собою. Звичка здійснювати вольове зусилля стає обов'язковою умовою формування стійкого характеру.

Вольові стани

У кожному конкретному випадку вольова регуляція виявляється через вольові стани, до яких можна віднести:

1. Стан мобілізаційної готовності. Цей стан характеризується як досить стійкий, триває від декількох годин до декількох днів і відбиває виникнення цільової домінанти, що направляє свідомість людини на досягнення високого результату, та готовність боротися з будь-якими труднощами під час майбутньої діяльності. Це готовність виявити максимум вольових зусиль, не допустити розвитку несприятливого емоційного стану, направити свідомість не на переживання значимості майбутньої діяльності й очікування успіху чи невдачі, а на контроль своїх дій. Даний стан відбиває самонастроювання на повну мобілізацію своїх можливостей, причому саме тих, які забезпечують досягнення результату в даному виді діяльності.

2. Стан зосередженості - навмисна концентрація уваги на предметі діяльності.

3. Стан рішучості - готовність до дії, крім емоційної й інтелектуальної сторін, у стані рішучості має місце специфічне переживання, завдяки якому сама людина відносить цей стан не до почуттів, а до вольової сфери.

4. Стан стриманості - психічний стан, при якому поведінка підкоряється розумному контролю. Стриманість як може бути вираженням самодисципліни, вихованості людини, а може відбивати її боягузтво. Але в будь-якому випадку це вольовий стан, тому що він пов'язаний з придушенням виниклої потреби за допомогою вольового зусилля.

Ознаки вольового зусилля:

- відчуття внутрішнього напруження;

- спрямованість уваги на виконувану дію;

- напруга м'язів, що не беруть участь у виконанні дії (у т.ч. і мімічних);

- вегетативні прояви, у тому числі і видимі (здуття кровоносних судин, потовиділення на чолі і на долонях, почервоніння обличчя або, навпаки, виражена блідість).

Найважливіші вольові якості особистості

Вольові якості - це особливості вольової регуляції, які виявляються в конкретних специфічних умовах, обумовлених характером труднощів, що подолаються.

Усі вольові якості мають вертикальну та горизонтальну структуру.

Вертикальну структуру утворюють:

- природні задатки - нейродинамічні особливості;

- вольове зусилля;

- соціальні, особистісні фактори - мотиваційна сфера, насамперед моральні принципи людини.

Горизонтальну структуру вольових якостей утворюють задатки, у ролі яких виступають типологічні особливості властивостей нервової системи.

Кожна вольова якість має свою психофізіологічну структуру, що в одних компонентах може збігатися в різних вольових якостях, а в інших - розходитися.

Вольові якості особистості характеризуються:

- широтою: кількість діяльностей, у яких ця якість чітко виявляється;

- силою: рівень прояву вольового зусилля, спрямованого на подолання труднощів;

- стійкістю: ступінь сталості прояву вольового зусилля в однотипних ситуаціях.

До основних вольових якостей особистості належать:

ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ,

САМОВЛАДАННЯ,

СКЛАДНІ МОРАЛЬНО-ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ, а також якості, що з ними пов'язані.

ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ, ПОВ'ЯЗАНІ З ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЮ.

ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ - свідома спрямованість особистості на досягнення більш-менш віддаленої за часом мети, а також полягає в умінні людини керуватися в своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, обумовленими її твердими переконаннями.

Цілеспрямованість пов'язана з проявом двох видів вольових зусиль: а) які стимулюють зусилля, спрямовані на досягнення мети; б) які спрямовані на придушення спонукань, що перешкоджають досягненню мети.

Недостатня ж цілеспрямованість, яка свідчить про слабовілля людини, характеризується відсутністю у неї стійких загальних цілей і схильністю у зв'язку з цим легко піддаватися випадковим спонуканням, бажанням.

ТЕРПЛЯЧІСТЬ - однократна тривала протидія несприятливим факторам (в основному - фізіологічним станам), що викликають стомлення, гіпоксію (недолік кисню) чи почуття голоду, спраги, біль.

ЗАВЗЯТІСТЬ І УПЕРТІСТЬ:

ЗАВЗЯТІСТЬ - прагнення досягти “тут і зараз”, тобто в один момент, бажаного чи необхідного, у тому числі й успіху в діяльності, всупереч наявним труднощам і невдачам. Воно має характер одноразового прикладання вольового зусилля для досягнення конкретної і близької (оперативної) мети;

УПЕРТІСТЬ - це теж вольовий прояв, але він має негативну спрямованість, принаймні здається таким (правда, не з погляду самого суб'єкта).

НАПОЛЕГЛИВІСТЬ - систематичний прояв сили волі, пов'язаний з прагненням людини досягти віддаленої в часі мети, незважаючи на виникаючі перешкоди і труднощі. Полягає в умінні активно викликати дії, потрібні для переборення труднощів, енергійно діяти і досягати мети до кінця.

Прояв наполегливості значною мірою залежить від:

ступеня впевненості людини в досяжності мети;

мотивації досягнення (прагнення до успіху);

наявності вольових установок на подолання утруднень.

Ненаполегливі люди можуть с самого початку виявити навіть велику енергію, однак вони швидко начинають її послабляти, “видихаються” і припиняють свої дії.

Вольові якості, що характеризують САМОВЛАДАННЯ.

САМОВЛАДАННЯ є збірною вольовою характеристикою, що містить у собі витримку, сміливість і почасти рішучість, тобто ті вольові якості, що пов'язані з придушенням негативних емоцій, які викликають небажані для людини спонукання. Самовладання пов'язане із самоконтролем і саморегуляцією емоційної поведінки, із самообмеженням емоційного реагування і залежить від співвідношення між афектом і інтелектом.

ВИТРИМКА - стійкий прояв здатності придушувати імпульсивні, необмірковані емоційні реакції, не піддаватися спокусі, тобто придушувати сильні потяги, бажання. В цьому виявляється гальмівна функція волі. Характеризується вмінням людини гальмувати небажані спонукання і не допускати дій, що перешкоджають досягненню поставленої мети.

Нестриманій людині важко загасити виникле бажання подолати недоречний сором, подолати втому або затаїти зовнішній вияв своїх переживань.

СМІЛИВІСТЬ - здатність людини придушувати захисні реакції при виникненні страху, остраху і якісно здійснювати свої наміри в об'єктивно або суб'єктивно небезпечних для життя, здоров'я чи престижу ситуаціях. вміння побороти страх і йти на виправданий ризик заради досягнення мети, не дивлячись на небезпечність для особистого благополуччя або навіть життя.

РІШУЧІСТЬ - вольова якість, що характеризується мінімальним часом ухвалення рішення в значимій для людини ситуації. Полягає в умінні активно викликати дії, потрібні для переборення труднощів, енергійно діяти і досягати кінцевої мети.

Нерішучість, що є проявом слабкої волі, виявляється в тому, що людина приймає рішення або надто повільно, або ж навпаки, дуже поквапливо.

СКЛАДНІ МОРАЛЬНО-ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ. Це синтетичні якості особистості, до яких належать: самостійність та ініціативність; дисциплінованість й організованість; принциповість; старанність (ретельність) та енергійність; героїзм і мужність; самовідданість.

САМОСТІЙНІСТЬ - полягає в умінні обходитися в своїх діях без чужої допомоги, а також в умінні критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань.

ІНІЦІАТИВНІСТЬ - характеризується умінням всупереч сформованим у особистості стереотипам находити нові, нешаблонні рішення і засоби їх досягнення.

Несамостійність і безініціативність волі особливо виразно виступають у формі навіюваності і негативізму, який являють собою яскравий прояв слабовілля людини. Навіюваністю називають схильність людини легко піддаватися чужим впливам, пропозиціям або порадам, приймати і виконувати їх без достатньої об'єктивної підстави. Негативізм проявляється в схильності людини відкидати сторонні впливи, діяти всупереч ним, незважаючи на відсутність доступних об'єктивних підстав для цього.

ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ - свідоме підкорення своєї поведінки загальноприйнятим нормам, установленому порядку.

ОРГАНІЗОВАНІСТЬ - полягає в умінні людини керуватися в своїй діяльності твердо наміченим планом.

ПРИНЦИПОВІСТЬ - полягає в умінні людини керуватися в своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями в доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємовідносини між людьми.

ЕНЕРГІЙНІСТЬ - здатність вольовим зусиллям швидко посилювати активність до необхідного рівня.

ГЕРОЇЗМ І МУЖНІСТЬ (ХОРОБРІСТЬ) - є системнию якістю і охоплює такі складові як, сміливість, витримку і енергійність.

А також ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ ОСОБИСТОСТІ можуть бути:

ПЕРВИННІ (БАЗАЛЬНІ) вольові якості: СИЛА волі, енергійність, наполегливість, витримка, сміливість тощо;

ВТОРИННІ (ХАРАКТЕРОЛОГІЧНІ) вольові якості: хоробрість, рішучість, упевненість у собі, самоволодіння тощо;

ТРЕТИННІ (МОРАЛЬНО-ЦІННІСНІ) вольові якості: відповідальність, принциповість, обов'язковість, ініціативність, діловитість тощо.

Усі перераховані вольові якості є, власне кажучи, узагальнюючими характеристиками вольової поведінки, в якій важко розмежувати прояви, з одного боку, різних вольових якостей, а з іншого, вольових і моральних якостей людини. Експериментально доведене, що прояв одних вольових якостей не припускає наявність інших і не спричиняє їх прояв. Тому не можна давати узагальнену характеристику “сили волі” людини (вольовий - невольовий).

Параметри вольової активності людини
Сила волі	Характеризуються тим, які за складністю труднощі переборюються людиною. Чим більше перешкод людина переборює, тим сильніша її воля
Стійкість волі	Одні й ті ж об'єктивні труднощі можуть бути суб'єктивно неоднаковими для різних людей
Широта волі	Визначаються тим, як часто в особистості проявляються ті або інші вольові прояви
Моральна Спрямованість	Вольові дії завжди мотивовані, вольова активність має певну моральну спрямованість. Тому при характеристиці волі основну увагу звертають на рівень (високий, низький) її розвитку

Якщо ступінь вольового розвитку характеризує динамічну сторону волі (з якою силою вона проявляється, наскільки стійка, які сторони діяльності охоплює), то рівень - моральну сторону, яка визначається рівнем мотивації поведінки особистості.

Виховання волі

Виховання волі - це по суті процес виховання особистості в цілому, а не якоїсь однієї її якості

Виховання волі залежить від правильного сполучення свідомого переконання людини, в першу чергу дитини, з організацією вимог до її поведінки

Справжні дійові вимоги характеризуються тим, що їх виконання або невиконання реально впливає на життєві відносини людини, на її взаємини з оточуючими людьми, а також на її ставлення до самої себе.

Свідоме переконання людини повинно органічно поєднуватися з організацією її практичного досвіду здійснення вольових дій, вчинків.

Позитивне значення для виховання волі мають передусім свідомі цілеспрямовані вправи у здійсненні вольових дій, тобто вправи, пов'язані с свідомим прагненням людини навчитися володіти собою, опанувати вольові способи поведінки.

В цілому, виховання волі у людини відбувається як єдиний процес, у якому моменти усвідомлення, переконування і виправлення, набування досвіду взаємопов'язані та взаємозумовлені.



МОДУЛЬ 5. ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Тема 5.1 Темперамент

На розвиток та психічні прояви особистості значною мірою впливають біологічні властивості індивіда - вікові, спадкові, соматичні, статеві, фізіологічні, біохімічні, антропологічні. Всі ці властивості особистості вивчає такий напрям психології як психофізіологія, яка досліджує закономірності функціонування нервових механізмів психічної діяльності у двох аспектах. У першому вивчаються нервові механізми, що реалізують окремі психічні функції та процеси - відчуття, сприймання, увагу, мислення, мовлення, емоції, довільні дії тощо. У другому - предметом психофізіології є вища нервова діяльність мозку, що забезпечує цілісну психічну діяльність та поведінку особистості.

Одним з основних понять психофізіології вважається темперамент, наукове вивчення якого ведеться вже протягом двох тисячоліть.

В сучасній психології темперамент не тільки розглядається як невід'ємна риса людини, але й, якщо мова йде про її активність, емоційність, імпульсивність, взагалі є синонімом особистості. Підсумовуючи ж усе, що зараз відомо відносно темпераменту, визначимо його наступним чином:

ТЕМПЕРАМЕНТ - це такі формально-динамичні властивості особистості, які в процесі поведінки людини відображені в перебігу її емоцій, енергії та напрямку уваги, але при цьому не мають прямого відношення до змісту цієї поведінки

Або: темперамент - це формально-динамічна характеристика поведінки особистості, що відповідає на питання “Як здійснюється поведінка?”.

Вивчення феномену темпераменту поставило перед дослідниками два фундаментальних питання: 1) чи є типи темпераменту; 2) темперамент є незмінним чи він змінюється з віком людини.

Відповідь на вказаний перелік питань починається з визнання наявності в темпераменті наступних параметрів: ЖИТТЄЗДАТНІСТЬ (тенденція до швидкого реагування на впливи середовища, підтримка високих темпів діяльності та швидке перемикання з одного виду діяльності на другий); СТАЛІСТЬ ПОВЕДІНКИ (висока-низька); СЕНСОРНА ЧУТТЄВІСТЬ (висока-низька); ЕМОЦІЙНА РЕАКТИВНІСТЬ (швидка-повільна); ВИТРИВАЛІСТЬ (довготривала-короткотривала); АКТИВНІСТЬ (висока-низька).

Сучасне пояснення темпераменту з урахуванням вищеозначених параметрів запропонував І.П.Павлов, який в якості його підвалин вбачав наступні властивості нервової системи:

СИЛА НЕРВОВИХ ПРОЦЕСІВ, що відображає витривалість нервових клітин, або здатність нервових клітин без змін функціонування переносити довготривалу стимуляцію;

ВРІВНОВАЖЕНІСТЬ НЕРВОВИХ ПРОЦЕСІВ, себто співвідношення між силами збудження та силами гальмування (інакше кажучи, що сильніше у конкретної нервової системи - збудження чи гальмування);

РУХЛИВІСТЬ НЕРВОВИХ ПРОЦЕСІВ, що відображає властивість нервової системи до швидких взаємопереходів між збудженням та гальмуванням.

До цього послідовники І.П. Павлова додали ще таку властивість нервової системи як її ЛАБІЛЬНІСТЬ, тобто швидкість виникнення та припинення нервового процесу.

Сполучення розглянутих властивостей нервової системи дають такі варіанти темпераменту:

СИЛЬНИЙ, ВРІВНОВАЖЕНИЙ, РУХЛИВИЙ, СЕРЕДНЬОЛАБІЛЬНИЙ тип нервової системи - САНГВІНИК. Сангвіністичному темпераменту притаманні висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки і рухів, емоційність, вразливість і лабільність. Водночас переживання сангвініка неглибокі, а його рухливість при негативних виховних впливах призводить до втрати необхідної зосередженості, до поспіху, а, іноді, й поверховості.

СИЛЬНИЙ, ВРІВНОВАЖЕНИЙ, ІНЕРТНИЙ, НИЗЬКОЛАБІЛЬНИЙ тип нервової системи - ФЛЕГМАТИК. Флегматичний темперамент характеризується такими ознаками поведінки, як низький рівень активності та невміння переключатись, повільність і спокій у діях, міміці та мовленні, рівність, сталість, глибина почуттів і настроїв. При неадекватному вихованні у флегматика можуть розвинутися такі негативні риси, як млявість, збідненість та слабкість емоцій, схильність лише до звичних дій.

СИЛЬНИЙ, НЕВРІВНОВАЖЕНИЙ, РУХЛИВИЙ, ВИСОКОЛАБІЛЬНИЙ тип нервової системи - ХОЛЕРИК. Для холеричного темпераменту характерні високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкі рухи, а також сила, імпульсивність і яскрава виразність емоційних переживань. Якщо немає адекватного виховання, в рисах поведінки холерика недостатня емоційна врівноваженість може призвести до нездатності людини контролювати свої емоції в тяжких життєвих обставинах.

СЛАБКИЙ, НЕВРІВНОВАЖЕНИЙ, ІНЕРТНИЙ, ВИСОКОЛАБІЛЬНИЙ тип нервової системи - МЕЛАНХОЛИК. Така людина має низький рівень психічної активності, повільність рухів, стриманість моторики та мови, швидку втомлюваність. Меланхоліки вирізняються високою емоціональною сензитивністю, глибиною та стійкістю емоцій за наявності їх слабкого зовнішнього відображення.

Але пояснень павловської школи щодо нейрофізіологічного впливу на поведінку людини було замало. Тому цей напрям був розвинутий в ідеях про ІНТРОВЕРСІЮ - ЕКСТРАВЕРСІЮ та НЕЙРОТИЗМ. Мова йде про наступне.

В структурах головного мозку є ретикулярна формація, яка підтримує оптимальне збудження кори головного мозку, завдяки чому ініціюються та підтримуються різні психічні функції - емоційні, когнитивні та т.ін. Якщо збудження кори у окремого індивіда досить велике відносно якогось оптимуму, то ми маємо ІНТРОВЕРТА, який не потребує додаткової зовнішньої стимуляції. Такі люди малоконтактні, вони орієнтуються на спокійні соціальні ситуації, більш поглиблені в особисті переживання. ЕКСТРАВЕРТАМИ ж, навпаки, є люди, кора мозку яких недостатьньо збуджена, тому вони мають постійну потребу в додатковій стимуляції за рахунок багатоманітних соціальних ситуацій. Крім активуючої ролі ретикулярної формації, звертає на себе увагу також роль лімбічної системи, збуджуюча функція якої стосується почуттів людини в умовах погрози або стресу. Тобто, якщо ця роль завелика, то людина занадто збентежена, навіть за відсутністю для цього об'єктивних причин. Якщо ж вона замала, то людина, навпаки, за наявності відповідних обставин, не демонструє відповідної реакції тривоги. Така нейрофізіологічна обумовленість поведінки людини має назву НЕЙРОТИЗМУ.

Є ще одна цікава теорія, яка стосується, навіть не нейрофізіологічної залежності поведінки людей, а її генетичної обумовленості. Деякі дослідження виявили, що розміри таких особистісних параметрів як пошук новизни, схильність до уникання загрози та залежність від заохочень є похідною від відносно незалежних нейробіологічних систем.

Наприкінці зауважимо, що нейрофізіологічні, нейрохімічні, нейропси-хічні дослідження безумовно поглиблять наші знання відносно темперамету, але важливо пам'ятати: біологічні детермінанти поведінки людини, до яких відноситься темперамент, в залежності від розвитку людини зменшують свій вплив на її поведінку, і, навпаки, когнітивні (знання, досвід), тобто прижиттєві детермінанти збільшують свій вплив на мотивацію людини та її емоційне життя.



МОДУЛЬ 6. ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Тема 6.1 Характер

Усі психічні властивості особистості обов'язково відчувають на собі вплив соціальних факторів. Однією із таких властивостей, що формується за умов безпосереднього впливу суспільства, взаємодії особистості з іншими людьми, є характер (в перекладі з грецької - «риса», «ознака», «відбиток»).

ХАРАКТЕР - це сукупність стійких індивідуально-своєрідних властивостей (рис) особистості, що визначають типові особливості поведінки людини в певних життєвих ситуаціях та її ставлення до оточуючого світу, діяльності, інших людей, самої себе

Підкреслимо, що характер визначає не випадкові, ситуативні реакції людини, а найбільш типові особливості поведінки, які виявляються в значущих для неї вчинках. Тому знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов, бо це певна програма її поведінки.

В своєму формуванні, розвитку та функціонуванні характер людини тісним чином пов'язаний з темпераментом, бо останій визначає його динамічну сторону. До того ж, як і темперамент, характер є достатньо стійким і практично незмінним. В становленні характеру людини провідну роль мають форми її соціальних (міжособистісних) взаємовідносин. Формування характеру починається з дитинства та залежить переважно від тих умов життя, виховання, діяльності та відносин, які дитина бачить навколо, вступає з оточуючими та засвоює.

В структурі характеру виділяють декілька груп рис, які виявляють певне ставлення людини до оточуючого світу і є важливими для формування характеру.

Зазначимо, що в психології існує поділ рис особистості на мотиваційні, які спонукають і підтримують діяльність людини, та інструментальні, що визначають стиль цієї діяльності. Характер відноситься до інструментальних рис особистості, бо від нього залежить манера виконання діяльності, але майже не залежить її зміст.

До складу характеру входять наступні риси особистості.

По-перше, це ті властивості особистості, що визначають вчинки людини відносно вибору більш або менш важких цілей її діяльності. В цьому випадку характерологічні риси особистості можуть, наприклад, виявлятися як раціональність, розсудливість, обачливість або ж навпаки.

По-друге, в структуру характеру входять риси, що відносяться до дій, завдяки яким збувається досягнення визначених цілей: наполегливість, цілеспрямованість, послідовність та т. ін., а також альтернативні риси. З цього боку характер наближається не тільки до темпераменту, але й до волі людини.

По-третє, до складу характеру входять чисто інструментальні риси, що прямим чином пов'язані з темпераментом: екстраверсія-інтроверсія, стриманість-імпульсивність, ригідність та ін.

З іншого боку структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться: 1) ДО ІНШИХ ЛЮДЕЙ, демонструючи увагу, принциповість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси; 2) ДО СПРАВ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, точність, рішучість, ретельність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси; 3) ДО РЕЧЕЙ, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси; 4) ДО СЕБЕ, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Крім того, характер оцінюється не тільки сукупністю значущих особистісних рис, які закріпилися на основі засвоення (інтеріорізації) певного ставлення до різних сторін життя, а й вірогідністю та можливістю здійснення конкретної поведінки за певних обставин.

Сполучення різних рис характеру у однієї людини дозволяє віднести її до визначеного типу. Зауважимо, що було багато спроб побудови типології характеру. Всі вони спирались на наступні ідеї: 1) характер людини формується в ранньому віці і на протязі усього життя демонструє більш-менш значну сталість; 2) сполучення особистісних рис, що входять до характеру, не є випадковим і утворює типи, що чітко розрізняються, що знаходить своє відображення в типовості характерів; 3) більша частина людей належить до якогось типу характеру.

За однією з таких типологій виділяються наступні самостійні різновиди характеру дорослих людей (за К. Леонгардом):

ГІПЕРТИМНИЙ ТИП характеру, для носія якого властива підвищена контактність, багатослівність, чітка визначеність жестів, міміки, енергійність, оптимізм, підвищена конфліктність, деяка легковажність, негативне ставлення до жорсткої дисципліни та т. ін.;

ДИСТИМНИЙ ТИП характеру, носіїв якого відрізняють серьозність, сумлінність, правдивість, домінування песимістичних настроїв, деяка пасивність, індивідуалізм і т. ін.;

ЦИКЛОІДНИЙ ТИП характеру, якому властиві постійні зміни (перепади) настроїв, завдяки чому його носій може виглядати як людина з гіпертимним характером, якщо у неї підвищений настрій, або як людина з дистимним характером, якщо настрій у неї пригнічений;

ЗБУДЖЕНИЙ ТИП характеру, якому притаманна низька контактність в спілкуванні, похмурість, схильність до конфліктів, занудність, сповільненість вербальних та невербальних реакцій, в спокійному стані сумлінність, акуратність, любов до тварин та маленьких дітей, при емоціональному збудженні слабкий контроль за поведінкою, роздратованість і т. ін.;