Соціальна політика держави та її реалізація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський професійно-педагогічний коледж ім. Антона Макаренка

Циклова комісія загальноекономічних та обліково-аналітичних дисциплін

Курсова робота

на тему: Соціальна політика держави та її реалізація

м. Київ 2015 рік



ВСТУП

Соціальна політика являється віддзеркаленням тих проблем, які мають місце на сучасному етапі суспільного розвитку. Її значення обумовлене не лише актуальністю і вагою соціальних проблем, а й багатосторонніми, кардинальними змінами у світовій економіці, пов'язаними з пошуком нових якісних шляхів економічного зростання. Соціальна політика повинна насамперед передбачати створення належних умов для довгострокового збільшення доходів населення та підприємств як вихідних джерел забезпечення достатнього рівня життя та соціального забезпечення громадян. Видається очевидним, що з цією метою соціальна політика має бути інтегрованою у систему стратегії економічних реформ та відбуватися узгоджено із заходами грошово-кредитної, фіскальної, промислової політики, заходами стимулювання економічного зростання тощо. Об'єктом соціальної політики є соціальна сфера життя суспільства, яку можна розглядати як процес функціонування і розвитку людини і суспільства. Всі складові елементи суспільства, будь то соціальна група або індивід, по-своєму включені в соціальну сферу, займають у суспільстві своє особливе положення. Члени товариства, соціальні групи і спільності постійно в різних формах взаємодіють один з одним, тобто знаходяться у відносинах з приводу їх положення, ролі в суспільстві, умов життєдіяльності, способу й укладу життя. Ці суспільні відносини і складають зміст соціальної сфери. Отже, якщо об'єктом соціальної політики є соціальна сфера, то суб'єктом її виступають, перш за все, інститути політичної системи - держава, партії, профспілки та інші суспільно-політичні об'єднання.

Метою соціальної політики держави є боротьба з бідністю, збереження людського капіталу, його пристосування до потреб ринкової економіки, сприяння економічному зростанню, забезпечення соціальної справедливості та політичної стабільності. Головною метою дослідження є висвітлення актуальних проблем фіскального механізму забезпечення реалізації соціальної функції держави в галузі соціального захисту, соціального страхування та виконання системи соціальних гарантій в Україні.

Способом реалізації соціальної політики є система соціального захисту і соціальних гарантій.

Предметом дослідження є механізм фіскального забезпечення соціальної функції держави в Україні.

Об'єктом дослідження є соціальна функція держави.

До основних завдань дослідження відносяться:

· узагальнення теоретичних аспектів фіскального забезпечення соціальної функції держави;

· визначення функцій та економічного механізму системи соціального захисту, соціальних гарантій та соціального страхування у єдиному комплексі соціальної політики держави;

· дослідження етапів становлення та розвитку системи соціального страхування в Україні та особливостей її нормативно-правового забезпечення;

· розкриття специфічних рис державного соціального страхування, соціальних гарантій та норм;

· аналіз сучасного стану системи соціального захисту та пенсійного забезпечення в Україні та їх фіскального забезпечення;

· визначення приорітетних напрямків подальшого реформування механізму фіскального забезпечення соціальної функції держави в Україні із використанням провідного світового досвіду.

З аналізом сутності соціальної політики тісно пов'язане питання про її соціальної функції, суперечки про яку тривають до цих пір. Спочатку вважалося, що соціальна політика виконує функцію "регулятора праці та споживання". Згодом до зазначеної функції були додані "функція підвищення добробуту народу" і "функція надання соціальних послуг населенню". В останні десятиліття тенденції такі, що обсяг та зміст функції соціальної політики в усьому світі розширюються.

Курсова робота, метою якої є вивчення соціальної політики держави, складатиметеся з трьох пунктів:

1. Соціальна політика: поняття, функції, структура і основні принципи.

2. Основні напрями реалізації соціальної політики.

3. Стан і проблеми розвитку соціальної політики в Україні.

Процес створення громадянського суспільства має свої специфічні особливості. Для його появи необхідна наявність розвиненої соціальної структури і налагодженої соціальної політики держави.



1. Соціальна політика: поняття, функції, структура і основні принципи

Соціальна політика -- чи не найважливіший напрям державного регулювання економіки, органічна частина внутрішньої політики держави, спрямованої на забезпечення добробуту й усебічного розвитку його громадян і суспільства загалом. Можливість створення певних механізмів, спрямованих на формування лояльності персоналу, підвищення його якості, зниження плинності персоналу, на підвищення коефіцієнта стабільності. Стратегічною метою соціальної політики є створення висококваліфікованого, згуртованого колективу, здатного своєчасно й мобільно реагувати на змінювані вимоги ринку [8, с. 30]. Більшість країн світу здійснює перехід від односпрямованої, орієнтованої на техніко-технологічну ефективність, моделі розвитку сучасних соціально-економічних систем до багатоцільової, соціально-гуманістичної. Людина стає не лише метою і мірилом суспільного прогресу, а й головним, визначальним фактором розвитку економіки і суспільства. Пріоритети розвитку основних напрямів соціальної політики періодично зазнають змін. Але незмінним має залишатися те, що форми реалізації соціальної політики покликані надавати позитивний вплив на створення, підтримку і зміну умов ефективної взаємодії людей, груп і суспільства в цілому на всю соціальну сферу та рівень життя населення.[3, с.14] При цьому важливо, що ефект впливу форм, заходів, способів для створення ефективних умов взаємодії людей не повинен бути короткочасним і виявлятися в поодиноких випадках. Форми, методи та інструменти реалізації соціальної політики мають бути спрямовані на створення довгострокових, ефективних результатів. Проблема соціалізації економіки, визначення місця та ролі соціальних критеріїв економічного розвитку досліджувалися у працях Дж.К. Гелбрейта, К. Маркса, А. Мюлера-Армака, П. Самуельсона, Дж. Стігліца, М. Фрідмена, Ф. Хайєка та інших видатних економістів. Широке відображення проблем соціальної орієнтації, аналізу форм та методів реалізації соціальної політики знайшли в працях відомих українських вчених Ю. Бажала, В. Базилевича, В. Ворони, А. Гальчинського, С. Мочерного, А. Нестеренка, А. Чухна, М. Шульги та інших, а також відомих російських економістів Л. Абалкіна, Т. Заславської, Л. Колганова, В. Радаєва та ін. Оскільки різні автори, виходячи із своїх дослідницьких позицій, для класифікації застосовують різні підходи, в науковій літературі представлена низка типології соціальної політики - економічні, політичні, правові, історичні, плюралістичні тощо. Одна з перших спроб класифікації соціальної політики країн належить Р.Тітмусу. Він виділяв три моделі такої політики залежно від її сутності, об'єктів і механізмів, які характеризують еволюцію теорій соціальної політики. На початковому етапі соціальна політика являла собою підтримку окремих верств населення, на наступному етапі вона переходить до соціального страхування і лише на заключному етапі соціальна політика - це цілісна система захисту населення в цілому, де державі відводиться вирішальна роль. Одна з класифікацій була запропонована Г.Віленським і Ч.Лебо. За цією класифікацією держави загального добробуту можуть бути представлені двома моделями: "інституціональною", яка передбачає перерозподіл матеріальних благ на державному рівні, та "залишковою", що передбачає надання державної підтримки в разі крайньої потреби. Також існує класифікація Г.Еспін-Андерсена, який виділяє "соціал-демократичну", "ліберальну" та "корпоративістську" моделі соціальної держави. Поглиблення європейської інтеграції у сфері гармонізації соціальної політики дало підстави дослідникам протиставляти загальноєвропейську й американську соціальні моделі. Загальноєвропейська модель - це модель вбудованості ринку в державу. Вона надає особливе значення урівноваженню тих тенденцій капіталізму, які ведуть до масової нерівності. Американська модель спрямована на майже повне звільнення ринку від розподільчих і політичних обмежень. В останніх дослідженнях усе більше зосереджується увага на певному "розмиванні" усталених моделей соціальної політики розвинутих країн, що зумовлено адаптацією до змін внутрішніх і зовнішніх умов розвитку - зрушень у соціально-демографічній структурі населення, особливостей інформаційного суспільства і "викликів" глобалізації. Спільними закономірностями розвитку соціальної політики є: посилення значущості соціальної політики в системі регулювання економічних процесів; ускладнення функцій соціальної політики; зміна екстенсивного характеру соціальної політики на переважно інтенсивний. Так, А. Колот характеризує відмінності соціальної політики різних держав за такими ознаками: масштаби участі держави в розробленні та реалізації соціальних програм, джерела фінансування і структура соціальних витрат; структура категорій населення, які підпадають під дію соціальних програм; форми соціального захисту; характер управління соціальним розвитком тощо [2, с. 10]. В. Волгін вважає, що істотними факторами, які вирізняють національні соціальні моделі держав одна від одної, є структура й конфігурація (поєднання) найважливіших інститутів соціального захисту (обов'язкового соціального страхування, соціальної допомоги і державного соціального забезпечення), медичної допомоги й освіти, розміри ресурсів, які спрямовуються на їх функціонування, а також домінуюча роль одного з інститутів соціального захисту [6, с. 799]. О. Сочнєва критеріями класифікації моделей соціальної політики вважає: глобальний соціальний інститут, який несе основну відповідальність за реалізацію соціальної політки; вид соціальної солідарності; рівень перерозподілу доходів у суспільстві; рівень надання соціальних послуг, джерела фінансування; система управління. Також автор зауважує, що всі критерії визначаються іншим критерієм, а саме - видом солідарності - одним із видів неформальних інститутів [7, с. 30]. Особливістю всіх класифікацій соціальної політики є те, що, будучи внутрішньо несуперечливими, вони не конгруентні одна одній, не зіставні, не кореспондуються. Різні основи типологізації часто мають різну природу, яка передбачає різні механізми їх функціонування. Значення соціальної політики визначається її впливом на процеси відтворювання робочої сили, підвищення продуктивності праці, освітнього і кваліфікаційного рівня трудових ресурсів, на рівень науково-технічного розвитку продуктивних сил, на культурне і духовне життя суспільства. Соціальна політика, спрямована на поліпшення умов праці й побуту, розвиток фізкультури і спорту, дає зниження захворюваності й тим самим відчутно впливає на скорочення економічних втрат у виробництві. У результаті розвитку таких систем соціальної сфери, як громадське харчування, дошкільна освіта, звільняється частина населення зі сфери домашнього господарства, підвищується зайнятість у суспільному виробництві. Наука й наукове забезпечення, визначальні перспективи економічного розвитку країни в епоху НТП, також є частиною соціальної сфери, а їхній розвиток і ефективність регулюються в межах соціальної політики. Соціальна сфера не тільки регулює процеси зайнятості населення, а й забезпечує роботою мільйони людей у країні. Такі галузі соціального комплексу, як охорона здоров'я, освіта, торгівля, житлово-комунальне господарство й інші забезпечують робочими місцями до 20 % економічно активного населення, а в економічно розвинутих країнах у сфері послуг зайнято до 70 % всіх працівників. Якість соціальної сфери важлива не тільки завдяки її величезному впливу на економіку, головне її призначення -- задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб, формування всебічно й гармонійно розвинених членів суспільства. Це і є стратегічна, вища мета розвитку будь-якої цивілізованої держави. [5, с.74]

Завдання соціальної політики:

· Довгострокові (перспективні) -- обумовлюються пошуком оптимального співвідношення соціально-економічної стабільності з економічним зростанням;

· Короткострокові (поточні) -- формуються залежно від вихідних позицій суспільства.



Рис.1.1

Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці - превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в “натуральному вираженні” (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.



Рис.1.2[12] Ознаки моделей соціальної політики.

Сучасні моделі соціальної політики, що зображенні на рис.1.3, відрізняються ступенем втручання держави в соціально-економічну сферу суспільства та ступенем соціальної захищеності громадян, забезпеченості свободи соціального вибору в різних верств населення та впливу соціальних процесів на економічний розвиток країни.

Рис.1.3[12] Моделі соціальної політики

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) - найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

Американська модель соціальної політики - найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується значними обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виокремлення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнованими шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, цій моделі притаманний приблизно однаковий розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

Рис.1.4[11] Принципи соціальної політики

До основних принципів української соціальної політики також належать:

· підтримка за рахунок державних коштів тільки слабко захищених груп населення та їхня адресна підтримка;

· підвищення обґрунтованості пільг, що надаються, переваг і привілеїв, перенесення центру соціальної сфери на місцевий рівень влади; оприлюднення наслідків соціальних перетворень;

· державний і суспільний контроль у соціальній сфері тощо.

При здійсненні економічних реформ держава повинна оцінювати їх наслідки для всього населення. Щоб визначити ефективність соціальної політики, використовуються різні індикатори. Так, найважливіший міжнародний індикатор -- якості життя -- визначається через індекс розвитку людського потенціалу, який розраховується на основі трьох показників: очікуваної тривалості життя, рівня освіти і рівня життя, що вимірюється на базі реального ВВП на душу населення.

На сучасному етапі перехідної економіки також використовуються:

· показники рівня життя (децільний коефіцієнт диференціації прибутків, індекс концентрації прибутків населення (індекс Джинні), поріг бідності та багатства, коефіцієнт соціальної стратифікації населення, ступінь задоволення потреб, структура прибутків і витрат і т. ін.);

· мінімальні державні стандарти (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата і т. д.);

· соціально-демографічні показники (тривалість життя, динаміка захворюваності, народжуваності, смертності);

· показники економічної активності населення (співвідношення зайнятих у різних секторах економіки, рівень зайнятості та безробіття, самозайнятість, міграція населення та її причини, міграція інтелектуалів);

· показники соціальної напруженості (участь у політичних заходах, страйках, поріг безробіття, динаміка злочинності, корупція і т. д.);

· показники розвитку соціальної сфери (рівень бюджетної забезпеченості регіону, частка державних і комерційних структур, позабюджетні соціальні фонди, співвідношення платних, пільгових і безкоштовних послуг і т. д.);

· частка витрат на екологію у ВВП.[5, с.76]

Соціальний захист посідає чільне місце в соціальній політиці. Як діяльність держави соціальний захист відноситься до одного із напрямів соціальної політики поряд із такими, як зайнятість населення, система охорони здоров'я, житлова політика, освіта тощо.



Рис.1.5[12]Соціальна захищеність

До соціальної захищеності входять основні поняття, які зображенні на рис.1.5:

Соціальний захист - це система економічних, соціальних та організаційних заходів, які здійснюються державою для підтримки незахищених верств населення - пенсіонерів, інвалідів, ветеранів війни, багатодітних сімей та інших малозабезпечених громадян.

Соціальна підтримка - це система соціально-психологічних засобів і методів, сприяють соціально-професіональному самовизначенню особистості ході формування її здібностей, ціннісних орієнтації й самосвідомості, підвищення конкурентоспроможності ринку праці і адаптованості до місцевих умов реалізації власної професійної кар'єри.

Соціальна допомога - це державна грошова допомога людям, для реалізації їх конституційних права на соціальний захист, яка надається на основі перевірки їхнього доходу або ж за певними критеріями без перевірки доходу і фінансується із місцевих бюджетів.

2. Основні напрями реалізації соціальної політики

Зазвичай соціальна політика реалізується через різні форми соціальної роботи, великі разові державні рішення та заходи, а також через соціальні програми (спеціалізовані та комплексні). У свою чергу, на виконання цілей і завдань соціальної політики орієнтований весь складний механізм її реалізації, який структурно представлений наступним чином:

· суб'єкт соціальної політики - держава, представлене сукупністю всіх його органів, орієнтованих на регулювання соціальних відносин

· політичні партії, суспільно-політичні рухи та інші інститути громадянського суспільства;

· об'єкт соціальної політики - соціальні процеси в суспільстві в усьому їх змістовному різноманітті і різноманітних формах прояву;

· система нормативно-правових актів, що регулюють взаємодію між суб'єктами та об'єктами соціальної політики;

· предметно-політична діяльність з вирішення завдань соціальної політики на різних стадіях, включаючи та оцінку ефективності реалізації соціальних програм [13, с. 241]. При вирішенні конкретних завдань дана структура доповнюється та іншими елементами, найважливішим із якого є соціальна робота.

На сьогодні наявні певні здобутки у сфері соціальної політики, але проголошені в законодавчих актах орієнтири потребують серйозної роботи для їх реалізації. У зв'язку з цим вкрай важливими є реалізація наступних завдань:

· запровадження нових механізмів відновлення виробництва, стимулювання економічного зростання та соціального прогресу, зокрема, забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом створення життєспроможних підприємств;

· створення умов для гідної праці, в тому числі забезпечення поваги та дотримання прав людини у сфері праці, продуктивної, вільно обраної зайнятості та соціального захисту, а також розвитку та активізації соціального діалогу на всіх рівнях;

· реалізація в кризових умовах короткострокових заходів з надання невідкладної допомоги найбільш уразливим верствам населення, подолання хронічної бідності, бідності серед працюючих;

· забезпечення реформування систем оплати праці, соціального захисту, пенсійного страхування, надання медичної допомоги, медичного обслуговування;

· запровадження дієвого механізму надання молоді, насамперед випускникам вищих навчальних закладів, першого робочого місця;

· розширення можливостей для працевлаштування людей з особливими потребами, зайнятості людей похилого віку;

· упровадження системи надання дієвої адресної соціальної допомоги.[11]

Ефективний процес реалізації соціальної політики відбувається на основі науково обгрунтованих принципів, що визначають найсуттєвіші та найважливіші моменти здійснення такої політики. Розглянемо основні принципи реалізації соціальної політики. Принцип єдності об'єктивного і суб'єктивного в реалізації соціальної політики. Зазначений принцип передбачає врахування в соціальній політиці комплексу об'єктивних і суб'єктивних чинників, що зумовлюють розвиток соціального буття, соціальної сфери життя суспільства.

Ефективне здійснення соціальної політики можливе в разі органічної єдності об'єктивного й суб'єктивного. Співвідношення між ними демонструє ступінь урегульованості процесів соціального буття, ефективність здійснення соціальної політики. Застосування у практиці соціальної політики зазначеного принципу означає насамперед пізнання та врахування об'єктивних законів суспільного розвитку загалом і соціальної сфери зокрема, свідоме використання їх у процесі реалізації такої політики. Цей принцип потребує якнайповнішого аналізу суб'єктами соціальної політики при виконанні своїх функцій усіх суспільних явищ, соціальної сфери, конкретності та розв'язання їх суперечливості. Реалізація цього принципу дає змогу своєчасно виявити і розв'язати суперечності процесу соціального розвитку, формування й збагачення цінностей соціального буття. Застосування на практиці розглядуваного принципу передбачає недопущення розриву об'єктивного й суб'єктивного, забігання наперед в оцінюванні тих чи інших процесів, тенденцій соціального розвитку, зокрема пов'язаних із соціальною безпекою. Цей принцип означає також недопущення абсолютизації впливу тих чи інших процесів життєдіяльності суспільства на соціальну безпеку людини, спрощеного, надто прямолінійного трактування закономірностей, тенденцій соціального розвитку, необгрунтованої переоцінки досягнутого, спроб видати бажане у сфері утвердження соціальних цінностей за досягнуте, що реально функціонує, урахування різноманітності, багатоваріантності розвитку соціального буття, складного, суперечливого переплетення соціального з економічним, політичним, духовним, позитивних і негативних тенденцій, що впливають на соціальний розвиток особистості, її соціальну безпеку. Задля ефективної реалізації цього принципу потрібно переосмислити співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в соціальному розвитку, відмовившись від абсолютизації об'єктивних законів розвитку соціального буття, під впливом яких перебуває людина, індивідуальність, соціальні спільності загалом, що спостерігалося в минулому і спонукало розглядати їх як пасивні об'єкти соціальної політики, які втрачають самостійність, можливість вільного самоствердження, соціального індивідуального самовираження. Сучасне бачення співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в соціальному розвитку має полягати в тому, щоб такі важливі складові суб'єктивного начала, як соціальна активність людини, здатність її до цілеспрямованої соціальної мобільності, соціальна культура особистості, зрілість її суспільної свідомості розглядалися не як похідний чинник, що відображає об'єктивну реальність, соціальне буття, а як важливе джерело їх розвитку та збагачення. Діяльність суб'єкта соціальної політики, який не враховує об'єктивних тенденцій розвитку соціального буття, соціальної сфери, умов суспільного розвитку або ігнорує їх, призводить до суб'єктивізму в регулюванні, гальмує процес збагачення соціального потенціалу особистості. Що глибше у процесі життєдіяльності суспільства відображатимуться об'єктивні чинники соціального розвитку, то повніше їх пізнаватиме суб'єкт соціальної політики, ефективніше й досконаліше функціонуватиме соціальна система загалом і її елементи -- системи соціальних відносин, соціальної безпеки та інші складові соціальної сфери життя суспільства, що безпосередньо впливають на реалізацію людиною свого соціального потенціалу. Принцип взаємозв'язку об'єктивної соціальної саморегуляції і цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики. Цей принцип означає, що реалізація багатогранних завдань соціальної політики має ґрунтуватися на діалектичній єдності процесів конструктивної саморегуляції соціального розвитку та цілеспрямованій регулятивній діяльності, пов'язаній із здійсненням, реалізацією основних засад соціальної політики. Процеси об'єктивної соціальної саморегуляції в соціально-економічному розвитку пов'язані насамперед з функціонуванням ринкових відносин. Ринок є соціальним по суті й постає як об'єктивний саморегулятор соціально-економічного життя, багатьох процесів, що зумовлюють розвиток соціальної сфери та соціальної політики. Складовими такої саморегуляції, що безпосередньо чи опосередковано впливають на соціальний розвиток, є процеси соціальної мобільності, соціально-демографічні відносини, пов'язані з відтворенням населення, ринок праці, що формується на основі попиту й пропозиції робочої сили, міграційні процеси, орієнтація трудових ресурсів на власні сили, а не на державу, процеси, пов'язані із створенням умов для соціального самозахисту людини, самозайнятості населення, саморегулювання структурних елементів фінансової системи соціального страхування тощо. Об'єктивна соціальна саморегуляція формує умови для різноманітних форм самоздійснення людини, передусім у сфері соціально-економічних відносин, сприяє повнішому розкриттю й самореалізації її трудового потенціалу, самовіддачі у трудовому житті на основі життєздатних мотиваційних механізмів продукуючої праці, а також створенню умов для розширення та поглиблення простору соціальної активності, утвердженню нової, позитивної логіки соціальної динаміки особистості й суспільства. Однак об'єктивна саморегуляція процесів розвитку суспільства, зокрема його соціальної сфери, містить як конструктивні, творчі, так і руйнівні, деструктивні моменти. Тому будь-яка абсолютизація ролі чинників об'єктивної саморегуляції суспільного розвитку неминуче пов'язана з недооцінкою свідомої цілеспрямованої діяльності в цій сфері, насамперед активної, зваженої соціальної політики, значення якої в сучасних умовах істотно зростає, оскільки вона має реконструювати, здійснити кардинальну реформу соціальної сфери життєдіяльності суспільства. Принцип єдності організаційних і самоорганізаційних засад у реалізації соціальної політики. Єдність організації та самоорганізації у здійсненні завдань соціальної політики, пошук ефективних організаційних структур, які були б гнучкими, динамічними, різноманітними, адекватними механізмові процесу соціального буття, є важливою умовою оптимальних форм реалізації такої політики. Перебудова організаційної структури соціальної політики передбачає утвердження гнучкого, демонополізованого механізму суб'єктних відносин на всіх рівнях організації, який має замінити жорстку, командну систему ієрархічної організації соціального життя. Слід виходити з того, що ефективними можуть бути лише ті організаційні системи, які найкраще пристосовуються до збурюючого впливу зовнішніх факторів. Таким системам, як правило, властиві внутрішня самоорганізація, самодостатність, що є джерелом їх саморозвитку, багатогранного функціонування, яке не допускає жорстких, командних форм організації соціального буття. Досвід засвідчує, що при жорстких формах здійснення соціальної політики нові організаційні форми, які втілюються через декрети, врешті-решт не спрацьовують. Оптимізація організаційно-функціонального механізму реалізації соціальної політики передбачає автономність усіх складових такого механізму, їх свободу у прийнятті смисложиттєвих рішень. Така автономія, свобода є обов'язковою складовою, яка дає змогу запобігти процесам командно-адміністративної регламентації соціальної діяльності щодо розвитку соціального буття, умовою самореалізації суб'єктів організації, самозбагачення кожного з них на основі вільного вибору альтернатив організації та самоорганізації їх життєздійснення. Максимальне використання резервів організаційно-функціонального процесу у здійсненні соціальної політики передбачає реалізацію різних засобів, форм організаційної діяльності, які були б найбільш адекватними об'єктивним процесам розвитку соціального буття, соціуму взагалі. Однак жодна окремо узята форма сама по собі не здатна активізувати, оптимізувати процеси організації. Нині важливою умовою оптимізації процесу організації у здійсненні соціальної політики є всебічна його демократизація, постійне поєднання зовнішнього (відносно людини) управлінського, регулятивного впливу з її внутрішньою самостійністю та активністю в реалізації соціального потенціалу, неприпустимість заорганізованості, що бюрократизує організацію. Особливого значення набуває організація діяльності суб'єктів соціальної політики, спрямована на створення об'єктивних і суб'єктивних умов для ефективної самореалізації особистістю цінностей соціального буття на основі самоорганізації. Самоорганізація в реалізації соціального потенціалу особистості спрямована насамперед на розвиток її соціальної творчості, індивідуально-особистісної об'єктивної соціальності людини, активне залучення її до загального процесу самореалізації, самовдосконалення. Важливе завдання самоорганізації в соціальному самоздійсненні полягає у звільненні розуму, соціальної енергії, у саморухові до вищих форм соціальної культури, соціальної самозрілості розумних засад, що сприяють збагаченню соціального буття людини й суспільства. У сучасних умовах істотно підвищується роль оптимізації процесу організації у здійсненні соціальної політики, самоорганізуючих засад у цьому процесі. Це спричинюється складністю процесів соціального розвитку, багатогранністю суперечностей, що виникають, зміною характеру соціальної мотивації, індивідуальністю свого смисложиттєвого вибору в напрямку зміни внутрішніх чинників її поведінки, здатністю до саморегуляції, самореалізації, що, у свою чергу, ускладнює здійснення функції організації. Це зумовлює необхідність поглиблення процесу безперервного збагачення, оновлення організаційних форм підвищення ефективності соціальної політики, всебічного розвитку багатогранних самоорганізуючих основ у реалізації соціального потенціалу, які були б адекватні сучасному рівню соціального розвитку суспільства, сприяли переведенню цінностей соціального буття у вищий, якісно інший стан. Процес оптимізації організаційно-функціонального механізму здійснення соціальної політики передбачає врахування у процесі соціального розвитку, реалізації особистістю свого соціального потенціалу, різних видів детермінації: внутрішньої і зовнішньої, системної детермінації, кореляції, синхронної та діахронної детермінації, само-детермінації. У процесі реалізації соціальної політики, організації процесу освоєння соціального буття відбуваються складні детермінаційні процеси -- лінійного та нелінійного, динамічного та статичного типу. Саме сукупність видів, типів детермінації, а не якийсь один її вид забезпечує саморозвиток, саморегуляцію соціального потенціалу людини. Серед різних видів детермінації надзвичайно важливими в розглядуваному аспекті є багатогранні взаємозв'язки зовнішніх і внутрішніх видів детермінації, що перебувають в органічній єдності. Діалектика внутрішніх і зовнішніх детермінант в організаційно-функціональному здійсненні соціальної політики і реалізації соціального потенціалу людини полягає ось у чому: що динамічніший, стійкіший, сталіший процес внутрішньої детермінації (самодетермінації, самоорганізації соціального розвитку, соціальної безпеки), то меншою мірою впливають на нього процеси зовнішньої детермінації (регулятивні, управлінські чинники організації). Природно, що більшою мірою розвинені чинники самоорганізації, свідомої саморегуляції соціального потенціалу, то слабкіші чинники зовнішньої регламентації, детермінації, і навпаки, що свідчить про обернено пропорційну залежність цих двох видів детермінації.

Логіка розвитку внутрішніх і зовнішніх детермінант зумовлена рівнем їх розвиненості, власної організованості. Ступінь такої розвиненості, у свою чергу, задається здатністю системи до саморегуляції, самоорганізації соціального буття, до багатоваріантності, альтернативності його розвитку, до інновацій, динамічних змін, схильністю до самовідновлен-ня. Що динамічніший процес утвердження цих складових процесу саморегуляції, внутрішньої організованості, то слабкішими, менш суттєвими стають зовнішні детермінанти, їх вплив на загальний процес такого розвитку, то повноцінніший, життєвіший процес функціонування соціального буття як саморегульованої системи.

Рис.1.6

Існує кілька технологічних фаз механізму реалізації:

· науковий аналіз і вивчення реально існуючої соціальної ситуації, її всебічний і поглиблений аналіз, виявлення головних проблем і основних протиріч, домінуючих перспектив розвитку конкретних соціальних відносин;

· визначення конкретних стратегічних і тактичних цілей соціальної політики, методів і засобів їх досягнення, виходячи з готівкових матеріально-фінансових, організаційних та інших можливостей;

· контроль за ходом та ефективністю проведення соціальної політики та внесення відповідних корективів в попередні технологічні фази.

соціальний система фіскальний пенсійний

3. Стан і проблеми розвитку соціальної політики в Україні

Сьогодні актуальності набуває необхідність осмислення оптимальної моделі соціальної політики у контексті сучасних концепцій управління, оскільки яскраво виявляється запит українського суспільства на сильну соціальну політику, що припускає готовність влади витрачати кошти на соціальні цілі. Полеміка навколо питання питань соціальної політики точиться практично в усіх цивілізованих країнах. Досвід Європи свідчить, що саме соціальна політика все більшою мірою визначає темпи, характер і ефективність економічних процесів, стає надійним стабілізатором суспільного розвитку. Однак в Україні довгострокова соціальна стратегія споконвічно була відсутня. При цьому відзначимо, що сьогодні у влади відсутні не лише систематичні дії щодо реформування соціальної сфери, але також і чітке розуміння того, яких саме цілей вона бажає досягти. Тобто відсутнє стратегічне осмислення ролі й функцій соціальної політики в українському суспільстві. Хоча очевидно, що в процесі визначення стратегічних цілей слід врахувати не тільки ресурсні, але й інституційні обмеження.[9] Україна, прагнучи інтегруватися до європейського простору та будуючи власну стратегію розвитку, має чітко усвідомлювати як свої можливості, так і зовнішні чинники впливу. Вибір можливих альтернатив є надто складним завданням, але провідною ідеєю соціально політики має залишатися прагнення до більшої справедливості суспільства та забезпечення сталого розвитку, який не погіршує умови та можливості для прийдешніх поколінь. Сьогодні Україна перебуває у надто складних умовах (військові події на Сході, погіршення економічної ситуації, значна соціальна напруга), які суттєво ускладнюють можливості реалізації соціальної політики та формують поле невизначеності. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають дослідження, які спрямовані на створення наукового підґрунтя для розроблення та реалізації дієвої політики соціального захисту та підтримки населення. [4, c. 114] Основними проблемами погіршення демографічної ситуації в Україні є зниження показника народжуваності і збільшення показника смертності, скорочення тривалості життя і загальне старіння населення. Це впливає на кількісно-якісний склад трудового потенціалу, продуктивність суспільної праці. Економічні та соціальні проблеми спричинили безробіття, поширення нелегальної трудової діяльності, зниження національного інтелектуального та освітнього потенціалу, значне розшарування населення за рівнем доходів. Наростання кризових явищ на національному ринку праці відбувається в результаті погіршення макроекономічної ситуації, скорочення обсягів вітчизняного виробництва, обумовлених впливом кон'юнктурної та інституційної кризи, звуженням можливостей створення нових робочих місць. Найгострішою є проблема подолання бідності. Сьогодні подолання бідності - це той момент, який розглядається світовим співтовариством, як ключовий у політиці будь-якої держави. Україна ж належить до країн з високим рівнем бідності, особливістю якої є значне скорочення доходу більшості населення, яке при цьому працює і зберігає відносно високий соціальний статус. На відміну від країн Західної Європи, наявність роботи в Україні ще не є гарантією мінімального достатку. Як правило, рівень бідності визначається за показником, що свідчить, яку частку доходів громадяни витрачають на продовольчі та житлово-комунальні послуги. Чим вища ця сума по відношенню до зарплати, тим серйозніша проблема бідності в країні. Проблема бідності в Україні набула офіційного визнання після затвердження Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. Стратеги подолання бідності, яка встановила значення терміна «бідність», єдиний відносний критерій віднесення різних верств населення до категорії бідних, визначила основні напрями та етапи подолання бідності на період до 2010 року. У Державній цільовій соціальній програмі подолання та запобігання бідності на період до 2015 р. зазначається, що за кожним напрямом подолання бідності відбулися позитивні зрушення. Забезпечено виконання завдань, а також досягнуто усунення найгостріших проявів бідності. Високий рівень бідності спостерігається в сім'ях з двома дітьми (40,7 відсотка) та багатодітних сім'ях (58,4 відсотка), в сім'ях, у яких є діти і непрацюючі дорослі (36,3 відсотка). Залишається високим рівень бідності в сільській місцевості (32,3 відсотка), який значно перевищує рівень бідності у містах (20,2 відсотка). Крім того, не ліквідовано заборгованість із заробітної плати, не запроваджено ефективну систему надання державної допомоги. Для розв'язання проблеми бідності необхідна цілеспрямована політика, що ґрунтується на економічних та фінансових можливостях держави та максимальній ефективності їх використання.

У зв'язку з цим вкрай важливими є реалізація наступних завдань:

· запровадження нових механізмів відновлення виробництва, стимулювання економічного зростання та соціального прогресу, зокрема, забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом створення життєспроможних підприємств;

· створення умов для гідної праці, в тому числі забезпечення поваги та дотримання прав людини у сфері праці, продуктивної, вільно обраної зайнятості та соціального захисту, а також розвитку та активізації соціального діалогу на всіх рівнях;

· реалізація в кризових умовах короткострокових заходів з надання невідкладної допомоги найбільш уразливим верствам населення, подолання хронічної бідності, бідності серед працюючих;

· забезпечення реформування систем оплати праці, соціального захисту, пенсійного страхування, надання медичної допомоги, медичного обслуговування;

· запровадження дієвого механізму надання молоді, насамперед випускникам вищих навчальних закладів, першого робочого місця;

· розширення можливостей для працевлаштування людей з особливими потребами, зайнятості людей похилого віку;

· упровадження системи надання дієвої адресної соціальної допомоги.

Перед системою соціального захисту стоять широкі стратегічні завдання, пов'язані із політичною, економічною, соціальною сферами. Система соціального захисту має значний вплив на стабільність у суспільстві, на розвиток людських ресурсів шляхом підтримки добробуту, стимулювання споживання, на суспільний розвиток в цілому, і посідає чільне місце в політиці соціальної держави.

Рис.3.1 Соціальний захист населення

З метою забезпечення соціального захисту населення в Україні створено: пенсійний фонд; фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; фонд загальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття; фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві. Пенсійний фонд України - центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, інших соціальних виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України.

Рис.3.2 Пенсійне забезпечення в Україні

На шляху вирішення проблем у сфері соціальної політики дуже важливим є збільшити значення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у розв'язанні проблем соціальної політики. Це зумовлено тим, що надання соціальних послуг має здійснюватися на максимально наближеному до населення територіаль­ному рівні, на якому повинні бути належні організаційні, матеріальні та фінансові засоби, що забезпечують їх обсяг і якість відповідно до загальнодержавних стандартів. Саме на регіональному та місцевому рівнях повинна вирішуватись більшість соціальних проблем. Надання соціальних послуг населенню на регіональному рівні повинно бути максимально децентралізоване. Централізований підхід до визначення потреби в соціальних послугах і формування мережі соціальних служб, закладів та установ зумовлює орієнтацію якості та обсягу таких послуг переважно на фінансові можливості бюджету, а не на потреби населення і не передбачає залучення отримувачів послуг та їх представників до планування і контролю за якістю наданих послуг. Це веде до високої вартості утримання в стаціонарних закладах для інвалідів, людей похилого віку, що пояснюється значними витратами на забезпечення матеріально-технічної бази та численного медичного адміністративно-господарського штату. Отже, для держави значно дешевше налагодити систему домашнього обслуговування за допомогою кваліфікованих соціальних, медичних працівників та функціонування мережі відповідних служб - відділень соціальної допомоги або територіальних центрів. У зв'язку з цим треба інтенсивно розвивати мережу служб, таких як, територіальні центри, з організації соціально-побутового обслу­говування інвалідів та одиноких непрацездатних громадян похилого віку вдома. Необхідно також розширювати мережу центрів і відділень соціально-побутової та медико-соціальної реабілітації. Це один із важливих шляхів здійснення завдань інтеграції інвалідів, ветеранів війни та праці у суспільство, підтримання їхньої соціальної активності та життєдіяльності. Важливим для покращення соціальної політики є підвищення ролі недержавних громадських організацій. Недержавні організації здатні зробити вагомий внесок у розвиток системи соціального захисту. Саме НДО розробляють і апробують новаторські моделі та схеми роботи з клієнтами, до того ж вони здатні отримувати допомогу з боку міжнародних організацій.

Для покращання партнерських відносин між органами влади та громадськими організаціями необхідно здійснювати спільне планування і координацію дій. Наступним аспектом вдосконалення соціальної політики є посилення адресного характеру соціального захисту незахищених верств населення. Поглибленню адресності повинно сприяти вдосконалення методо­логічних підходів до визначення показників бідності, встановлення єдиних критеріїв оцінок майнового стану сім'ї для визначення права на призначення певного виду соціальної допомоги, спрощення процедур надання соціальної допомоги, регулювання надання соціальних послуг через видачу ліцензій, впровадження стандартів якості та контролю за їх дотриманням. У сфері надання соціальних послуг адресність передбачає диференціацію надання соціальних послуг з урахуванням умов життя їх отримувача, адресне фінансування з місцевих бюджетів, закупівлю послуг або цільову соціальну допомогу отримувачу для оплати послуг обраного ним надавача послуг. Також потребує вдосконалення нормативно-правова база соціальної політики в таких аспектах, як запровадження єдиного соціального внеску з метою уніфікації страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; розроблення юридичних, нормативно- правових основ благодійності задля її стимулювання; передбачення певних податкових пільг при запровадженні у життя соціальних проектів та програм, здійснення яких сьогодні не забезпечено або недостатньо забезпечено державою; укладення договорів з іншими країнами щодо соціального захисту громадян України, які працюють за її межами. У сфері соціальних послуг забезпечення рівної конкурентоспроможності кожного з надавачів потребує вдосконалення нормативно-правової бази щодо можливості укладати контракти на надання соціальних послуг, стимулювання та регулювання діяльності комерційних організацій з надання соціальних послуг, а також удосконалення послуг та інфраструктури у державних закладах. З метою підвищення ефективності соціальної політики доцільно посилити її активну складову шляхом продуктивної, спрямованої політики зайнятості.

Саме у такий спосіб можливо здійснити закріплений у багатьох державних документах орієнтир на «активність» соціальної політики. Особливе значення мають такі аспекти політики зайнятості, як сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці, посилення мотивації до легальної зайнятості, сприяння зайнятості населення шляхом збереження існуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, впровадження заходів щодо детінізації відносин у сфері зайнятості населення. Соціальні послуги мають спрямовуватися на надання допомоги у розв'язанні проблем і відповідати індивідуальним потребам людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Важливе значення мають такі вихідні принципи, як добровільність отримання соціальних послуг, можливість вибору закладу; подолання споживацького підходу до отримання соціальних послуг; розвиток самостійності і активності отримувача послуг, його власних можливостей у розв'язанні проблем, що виникають; вивчення і поширення найкращого вітчизняного та міжнародного досвіду застосування методик надання соціальних послуг. Система забезпечення якості соціальних послуг передбачає введення мінімальних державних стандартів якості та здійснення постійного контролю за їх дотриманням, регулювання діяльності з надання соціальних послуг шляхом ліцензування та реєстрації суб'єктів, що надають соціальні послуги. Зміст та організація соціальних послуг має забезпечувати найповніше задоволення індивідуальних потреб отримувачів послуг та спрямовуватися на досягнення позитивних змін в їх житті, сприяння інтеграції в суспільство. Шляхи покращення соціальної політики пов'язуються з забезпеченням подальшого поетапного наближення мінімальних соціальних державних гарантій до прожиткового мінімуму, із загальним підвищенням рівня життя населення, мінімального розміру заробітної плати і пенсії, соціальних виплат. У той же час наявні серйозні невирішені проблеми від вирішення яких залежить майбутнє соціальної державності в Україні.[10]



ВИСНОВОК

Таким чином, стратегічна мета соціальної політики має бути спрямована на взаємну відповідальність держави і людини. Досягнення поставленої мети і вирішення конкретних завдань потребує реалізації та формування соціальної політики з урахуванням таких положень: взаємна солідарна відповідальність усіх суб'єктів соціальної політики держави, неурядових об'єднань, підприємців, громадян за результати соціального розвитку; добровільність і різноманіття форм участі людей у формуванні та реалізації соціальної політики; відвертість і підконтрольність соціальної політики суспільству, людині; міжнаціональна, міжгрупова і міжособистісна толерантність; захист працездатного населення від соціальних ризиків переважно за страховими принципами; гарантоване збереження раніше придбаних соціальних прав для людей, які фактично користуються цими правами, чий матеріальний стан багато в чому ними визначається. Отже, соціальна політика, як основа управління соціальними процесами та відносинами на підприємстві -- це сукупність заходів, спрямованих на розв'язання соціальних проблем, виділення пріоритетів на цьому шляху, пошук ресурсів і ефективних шляхів з формування команди, яка ухвалює соціально-відповідальні рішення для отримання найбільшого соціального ефекту за найменших управлінських витрат. У висновку підкреслимо, що проблема можливості реалізації в Україні тієї чи іншої моделі соціальної політики полягає навіть не у фінансових чи інституціональних обмеженнях, а в тім, що деякі експерти саму суть соціальної політики, засновану на відповідальності держави від будь-якої турботи про своїх громадян. Саме тому і необхідно важливим є те, що саме влада вважає першочерговим завданням соціальної політики. Соціальна політика - це не лише питання соціального захисту і життєзабезпечення населення, турбота про здоров'я нації, допомога соціально скривдженим верствам суспільства. Вона містить у собі турботу про майбутнє економіки, удосконалення системи освіти, використання нових технологій, запобігання соціального партнерства, досягнення взаєморозуміння у суспільстві.