Побудова моделі дослідження структури кредитно-депозитного портфелю комерційного банку

1.1 Ресурсне забезпечення банку

Кредитно-депозитний портфель - це сукупність усіх позичок, наданих банком або банками з метою отримання прибутку [13]. При цьому банк може видавати кредити, безпосередньо укладаючи угоду з позичальником, або купувати позику чи частину позики, яка була видана іншим кредитором, шляхом укладання угоди з позичальником. Кредит може надаватися у формі позик, простих векселів, підтверджених авансів, векселів, строк сплати яких уже настав, рахунків факторингу, овердрафтів, короткострокових комерційних векселів, банківських акцептів та інших подібних зобов'язань. Кредитно-депозитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у т.ч. і прострочених, пролонгованих та сумнівних до повернення. Кредитно-депозитний портфель не включає в себе відсотки нараховані, але ще не сплачені, не профінансовані, зобов'язання видати кредит, кредитні лінії, ще не списані, гарантії та акредитиви, депозити в інших банках.

Таким чином, кредитно-депозитний портфель можна розглядати з двох точок зору [10]:

- по-перше, кредитно-депозитний портфель комерційного банку. При моделюванні цього кредитно-депозитного портфелю необхідно вирішувати задачі, пов'язані з ефективним розподілом власних засобів між різними складовими кредитно-депозитного портфелю.

- по-друге, кредитно-депозитний портфель в макроекономіці. В цьому випадку основною задачею стає прогнозування обсягів кредитно-депозитного портфелю за різними складовими в залежності від обсягів депозитів та під впливом різноманітних факторів.

Одним з головних питань при моделюванні кредитно-депозитного портфелю є формування ресурсів банку, зокрема кредитних.

Кредитні портфелі мають наступну класифікацію [14]:

1) за видом кредиту:

- короткострокові;

- довгострокові;

2) за видом валюти:

- в національній валюті;

- в іноземній валюті;

3) за ступенем ризику:

- стандартні;

- під контролем;

- субстандартні;

- сумнівні

Основою кредитно-депозитного портфелю є грошові ресурси банку [16].

Грошові ресурси - фінансова основа всіх видів активних операцій, продажу продуктів, послуг, що надаються або проводяться комерційними банками. Це сукупність коштів, які є власністю банку або тимчасово перебувають у його розпорядженні і протягом певного часу використовуються на власний розсуд.

Саме наявність або відсутність права власності на деякі складові банківських ресурсів є підставою для їх структурного розмежування на власні і чужі, тобто такі, що не належать банку, але на відповідних умовах можуть бути задіяні в кредитно-інвестиційних операціях.

Ресурси кожного комерційного банку мають конкретну структуру, тобто співвідношення між власними та залученими й запозиченими коштами. Ця структура складається насамперед під впливом конкретних умов: універсалізації чи спеціалізації банку, його кредитної тактики і стратегії, позицій на грошово-кредитному ринку, обсягу продуктів і послуг, які пропонуються клієнтам, тощо.

Очевидно, під впливом змін у регулюванні банківської діяльності, зрушень у макро- й мікроекономічній динаміці, ситуації на грошово-кредитному ринку, структурних коливань у доходах юридичних та фізичних осіб тощо можливості формування ресурсної бази комерційного банку не залишаються стабільними. Враховуючи це, актуальним є моделювання кожним комерційним банком шляхів і джерел ресурсного забезпечення його діяльності.

Розробляючи модель ресурсного забезпечення діяльності комерційного банку, важливо застосувати відповідну концептуальну основу, головним принципом якої має стати оптимізація структури пасивів, оскільки саме вони і є першоджерелом ресурсів. Цього можна досягнути, узгодивши структуру пасивів та активів банку.

На практиці функції управління пасивами й активами безпосередньо пов'язані між собою. Однак вони по різному впливають на прибутковість (рентабельність) комерційного банку. Якщо управління пасивами спрямоване на залучення й запозичення найдешевших (у даних умовах) невласних ресурсів банку і тим сприяє зниженню валових витрат на проведення банківських операцій (тобто підвищенню прибутковості), то управління активами передбачає вибір варіантів (якщо це можливо) такого розміщення ресурсів, яке б забезпечувало найвищий валовий дохід. Визначення обсягів, строків, ціни мобілізованих засобів зачіпає весь спектр відносин у сфері управління активними операціями. Очевидно, при цьому структура джерел фінансування діяльності банку має бути адекватною структурі його активів. Інакше кажучи, певні види зобов'язань (пасиви) за розмірами та строками залучення і запозичення повинні відповідати певним елементам активів (також за обсягами й строками). Вирішення даного питання є досить важливим, оскільки від цього значною мірою залежить фінансова стійкість банку.

Зокрема, якщо береться міжбанківський кредит (один із найдорожчих ресурсів для банку) на короткий строк, то він повинен мати цільовий характер, спрямовувати лише під уже визначену (насамперед щодо строків, періоду погашення, процентної ставки, умов нарахування процентів) програму кредитування чи інвестицій. Якщо ж міжбанківські кредити використовуються для поповнення ресурсів за рахунок кореспондентських рахунків, аби виконати зобов'язання перед клієнтами, то подібне їх застосування не можна вважати виправданим, бо в такому разі збільшуються витрати банку, що не може негативно не вплинути на його фінансовий стан.

Коли короткострокові кошти клієнтів надходять на кореспондентський рахунок, доцільно кредитувати ті кредитно-інвестиційні програми, які можуть забезпечити повернення коштів у оптимальні строки. Деякі вітчизняні банки збільшували свій прибуток якраз шляхом надання короткострокових і низькоризикових міжбанківських кредитів. Однак цей спосіб підвищення дохідності можна вважати обгрунтованим лише за умови стабільної тенденції до зростання залишків коштів на розрахункових та інших рахунках клієнтів банку. Зазначене підтверджує взаємозв'язок між узгодженням принципів дотримання ліквідності банку і максимізацією його дохідності.

Щоб забезпечити збалансування структури джерел фінансування, на наш погляд, їх доцільно формувати залежно від кон'юнктури ринку, об'єктів кредитування, прибутковості активів та їх оборотності.

Інший напрямок оптимізації структури пасивів балансу банку пов'язаний з якісним удосконаленням уже існуючих видів і пошуком можливих варіантів модифікацій продуктів і послуг не лише для задоволення потреб наявних клієнтів, а й для освоєння нових сегментів ринку банківського обслуговування.

Практичне значення має спрямованість менеджменту на підтримання структури пасивів, за якої забезпечується таке співвідношення власного, залученого та запозиченого капіталів, яке дає змогу збільшувати прибуток банку і підвищувати його фінансову стійкість. Мобілізація на грошово-кредитному ринку залучених і запозичених ресурсів у контексті фінансових результатів діяльності банку вигідна й раціональна лише тоді, коли ціна цих коштів у вигляді процентної ставки менша від поточної норми прибутку. Ігнорування цього важливого правила здебільше зумовлює збільшення затрат на покриття боргів за рахунок власного капіталу, погіршує фінансові результати діяльності банку, що врешті може призвести до банкрутства.

Звернемо увагу на деякі обставини. З одного боку, управління активами обмежено вимогами щодо ліквідності і кредитно-депозитного ризику, з другого - ціновою конкуренцією з боку інших банків, що сковує свободу банку у виборі ціни кредиту. В свою чергу, управління зобов'язаннями ускладнене обмеженим вибором і розміром боргових інструментів (позики і т.п.), які банк може успішно розмістити серед своїх вкладників та інших кредиторів у будь-який час, тобто обмежено доступність коштів, необхідних для видачі кредиту. Таке ускладнення зумовлене і ціновою конкуренцією з боку інших банків та небанківських фінансово-кредитних інститутів, які теж зацікавлені у наявних коштах.

Важливе завдання комерційного банку - підтримання постійного балансу між потребами в ресурсах і можливостями їх придбання на умовах, що забезпечують фінансову стійкість і задоволення інтересів партнерів та клієнтів [14]. При цьому необхідним принципом є дотримання банком вимоги достатності ресурсів: обсяг мобілізованих на грошово-кредитному ринку коштів повинен бути не меншим, але й не більшим, ніж це потрібно для розміщення коштів у найприбутковіших операціях. Тому для кожного комерційного банку актуальною є розробка програми регулювання і розміщення ресурсів, визначення сфери найдохідніших вкладень коштів у кредитні й інвестиційні проекти на певний період, аналіз виконання програм. При оцінці банківських операцій доцільно застосовувати комплексний підхід, що враховує всю сукупність питань, які пов'язані з конкретною угодою і водночас відображають загальний стан ресурсного забезпечення банку.

У зв'язку із цим важливого значення набуває вирішення ще однієї банківської проблеми - достатності капіталу.

Оцінка достатності капіталу передбачає розрахунок суми фактично наявного капіталу і визначення обсягу капіталу, мінімально необхідного для адекватного покриття ризиків, узятих на себе банком. При цьому рівень необхідного покриття визначається регулятивними нормами, порівнянням фактичного й необхідного обсягу капіталу, в результаті чого складається висновок про його достатність чи дефіцит [24].

Згідно з Інструкцією “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків” встановлено норматив достатності капіталу (Н4). Його суть полягає у співвідношенні капіталу і загальних активів банку, зменшених на суму створених відповідних резервів. Зазначений норматив визначає достатність капіталу на підставі загальних показників діяльності незалежно від розміру різноманітних ризиків, його нормативне значення повинно перевищувати 4% [28].

Як правило, визначаючи достатність капіталу, беруть до уваги найважливіший (хоча це не єдиний) ризик у банківській діяльності - кредитно-депозитний . Удосконалення методу розрахунку достатності капіталу полягає, на наш погляд, у переході до агрегування всіх ризиків (кредитно-депозитного , процентного, валютного, ринкового). Такий підхід дає змогу точніше оцінювати достатність капіталу і відповідно ступінь покриття ризиків, які бере на себе банк.

Тож пропонується схема побудови моделі ресурсного забезпечення комерційного банку, що містить три блоки , які відповідають найважливішим елементам, операціям та умовам формування джерел банківських ресурсів.

Три блоки, які необхідно вводити у модель ресурсного забезпечення діяльності комерційного банку, - це ресурсне регулювання, формування ресурсів, оптимізація ресурсної бази (рис. 1.1).

Рисунок 1.1 - Модель ресурсного забезпечення банку

Ресурсне регулювання стосується внутрішніх і зовнішніх факторів, які зумовлюють найістотніший вплив на формування системи ресурсного забезпечення комерційного банку.

До внутрішніх факторів належать [30]:

тактика й стратегія банку на грошово-кредитному ринку (спеціалізація чи універсалізація, вид кредитної політики, оптимізація депозитної політики, спрямованість на пропозицію переважно нових чи традиційних банківських продуктів і послуг);

оцінка і рівень забезпечення ризиків власним капіталом;

тенденції фінансової результативності.

Серед зовнішніх факторів [30]:

регулювання діяльності комерційних банків із боку НБУ шляхом встановлення обов'язкових економічних нормативів;

державне регулювання грошово-кредитно-депозитного ринку (встановлення облікової ставки, норми обов'язкових резервів, обсягу випуску внутрішніх державних запозичень та їх дохідності, грошової емісії тощо);

правове і нормативне середовище (податкове, валютне, антимонопольне законодавство);

стан макро- та мікроекономічної динаміки;

кон'юнктура і тенденції зміни національного та міжнародного фінансових ринків;

рівень конкуренції на грошово-кредитному ринку.

Другий блок відображає шляхи формування обсягу ресурсної бази, достатньої для забезпечення ефективної банківської діяльності. Цей блок моделі складається з таких елементів:

управління власним капіталом (сумою основного та додаткового капіталу за мінусом відрахувань);

нарощування акціонерного капіталу, реалізація ефективної дивідендної політики;

створення і зміцнення бази залучення та запозичення ресурсів;

удосконалення механізму мобілізації ресурсів клієнтів шляхом освоєння нових видів операцій, банківських технологій і ринків для зростання ресурсної бази;

забезпечення прибутковості кредитно-інвестиційних операцій.

Третій блок - оптимізація ресурсної бази. Її суть полягає у раціоналізації залучення й запозичення ресурсів та їх розміщення у найприбутковіших варіантах. Складовими цього блоку є [30]:

підтримання найраціонального співвідношення між власним і залученим та запозиченим капіталом;

забезпечення оптимальної структури залучених і запозичених коштів та їх відповідності за обсягами, строками й умовами мобілізації структури активів;

реалізація ефективного податкового менеджменту;

узгодження оцінки кредитних ризиків та оптимального (необхідного і достатнього) розміру резерву для покриття збитків за кредитами;

аналіз дохідності кредитно-інвестиційних операцій та банківських продуктів (послуг), оцінка рентабельності всієї діяльності банку у площині виявлення резервів скорочення витрат і збільшення прибутку. Запропоновані підходи до розробки моделі ресурсного забезпечення мають цільову спрямованість: комплексне охоплення всіх елементів, які формують або можуть впливати на побудову й використання ресурсної бази комерційного банку. Практична цінність запропонованої моделі полягає у можливості розробки на її базі конкретних схем (варіантів) діяльності комерційного банку у відповідних макро- й мікроекономічних умовах. Механізм дії моделі полягає ось у чому. Кожну нову схему (варіант), яка застосовується з метою поповнення й оптимізації ресурсної бази, необхідно перевірити і проаналізувати на базі моделі ресурсного забезпечення діяльності банку. Зміст кожної нової схеми (варіанта) повинен вкладатися в рамки всіх трьох блоків моделі та відповідати окремим її складовим.

1.2 Ціноутворення на кредитні ресурси комерційного банку

Значна амплітуда коливань рівня облікової ставки спонукає уважніше розглянути методологію та основні чинники її формування.

Ставка рефінансування - процентне вираження ціни кредитних ресурсів, які розміщує центральний банк серед комерційних банків.

Облікова ставка (у класичному розумінні цього терміна) - процентна ставка, за якою обліковуються векселі.

Ломбардна ставка - ставка, за якою центральний банк надає кредити комерційним банкам під забезпечення високоліквідних активів (державних цінних паперів).

Що ж до терміна “облікова ставка”, то в умовах, коли вексельний обіг перебуває в зародковому стані, а центральний банк практично відмовився від кредитних аукціонів і навіть залучає кредитні ресурси комерційних банків на строкові депозитні вклади, ця категорія дещо втратила своє практичне значення для банківського сектора економіки [14].

Кілька років тому комерційні банки були зобов'язані змінювати ставки за діючими кредитними і депозитними угодами синхронно зі зміною облікової ставки. Нині таке жорстке регулювання кредитно-грошового ринку стало анахронізмом. Сьогодні ніхто не забороняє комерційним банкам (якщо, звичайно, знайдуться охочі контрагенти) залучати депозити під 5% річних, а видавати кредити під 200%, не змінюючи умов діючих угод у зв'язку зі зміною облікової ставки.

Отже, нині облікова ставка НБУ має для комерційних банків не директивний, а швидше індикативний та рекомендаційний характер. Серед суттєвих наслідків впливу облікової ставки на діяльність банківського сектора слід виділити такі:

облікова ставка жорстко регламентує ставку відсотка за кредитними і депозитними угодами інсайдерів (споріднених осіб);

комерційні банки, що обслуговують державний бюджет, сплачують 50% від облікової ставки за середньоденні залишки коштів на відповідних бюджетних рахунках;

облікова ставка є базою для обчислення сум деяких штрафних санкцій (наприклад, штрафу за недотримання комерційними банками нормативу обов'язкових резервів);

облікова ставка є традиційним і більш-менш сталим орієнтиром для комерційних банків, які кредитують стратегічно важливі для держави програми (сільське господарство, вугільну галузь тощо).

Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п'яти основних принципах [18]:

Забезпечення позитивного реального рівня ставки відносно інфляції.

Встановлення у межах коридору ринкових процентних ставок комерційних банків за кредитами та депозитами.

Наближення до рівня міжбанківських процентних ставок у стабільній ситуації на грошово-кредитному ринку.

Урахування інших факторів (обмінний курс, ліквідність банківських установ, попит на кредит у кінцевих споживачів тощо).

Відповідність поточній політиці НБУ щодо регулювання грошово-кредитно-депозитного ринку.

Безперечно, завдяки адміністративному підвищенню облікової ставки в короткостроковому часовому інтервалі можна мінімізувати негативні наслідки фінансової кризи, підвищити ціну національної грошової одиниці для комерційних банків, а отже, послабити спекулятивний тиск на неї. Проте високий рівень облікової ставки в довгостроковому часовому інтервалі зумовлює значне подорожчання кредиту для кінцевих його споживачів, що вкрай негативно впливає на ділову активність, обсяги виробництва, на стан економіки в цілому.

Таким чином, за різних макроекономічних умов держава в особі центрального банку може провадити (залежно від обраних цілей) або політику кредитної рестрикції (подорожчання кредиту за рахунок обмеження кредитної емісії), або політику поступового зниження облікової ставки заради пожвавлення процесу кредитування виробництва.

Слід зауважити, що грошово-кредитно-депозитний ринок - це специфічний вид ринку, на якому купуються чи продаються кредитні ресурси. Тому незважаючи на значну роль держави у процесі формування ціни кредиту головними ціноутворюючими чинниками на цьому ринку все ж є попит і пропозиція грошей.

Процес ціноутворення будь-якого товару некоректно розглядати безвідносно до ринку, в межах якого формується ціна. Фахівці розрізняють чотири види ринків:

чиста (вільна) конкуренція;

чиста монополія;

монополістична конкуренція;

олігополія (олігополістична конкуренція).

У деяких наукових працях замість термін “вид” вживається поняття “модель”, однак практично всі вітчизняні фахівці рекомендують саме наведену вище класифікацію ринків.

Для ринку чистої конкуренції характерна велика кількість економічних суб'єктів, які діють незалежно один від одного. Конкуруючі суб'єкти виробляють стандартизовану або однорідну продукцію, тому для покупців не так важливо, у кого саме її купувати за даною ціною. Оскільки кількість суб'єктів значна, кожен із них як продавець практично не може вплинути на ціну товару шляхом збільшення чи зменшення своєї пропозиції цього товару. Отже, для ринку чистої конкуренції характерні ціни, рівень яких не залежить від бажань окремих продавців чи покупців [8].

За станом 09.06.2002 р. електронний довідник комерційних банків (включаючи обласні дирекції, відділення, філії), що мають власний код із восьми цифр (МФО) і є суб'єктами системи електронних платежів, налічував 2420 одиниць, не враховуючи виносні робочі місця, філії, відділення, які працюють лише з готівкою (наприклад, ощадні каси, як правило, не мають потреби у власному коррахунку і не є суб'єктами системи електронних платежів) [21]. Така кількість банків в Україні обумовлює високий ступінь конкуренції у цій сфері, зокрема цінової. Часто-густо банки залучають клієнтуру за допомогою нижчих, ніж у конкурентів, тарифів на розрахунково-касове обслуговування, пропонують дешевий кредит або зручніші умови його надання (кредитна лінія в межах певного ліміту), пропонують вищу ставку за депозитами. Тому ціна на банківський кредит і банківські послуги формується переважно під впливом попиту на вільні грошові ресурси (або послуги) та відповідної пропозиції грошей (або специфічних послуг). Отже є підстави характеризувати грошово-кредитно-депозитний ринок в Україні як ринок вільної конкуренції.

Слід наголосити: стан рівноваги на такому ринку може порушуватися. При скороченні обсягу залучених коштів (а відповідно й обсягу активних операцій) із певних причин (наприклад, унаслідок переходу на обслуговування до іншого банку кількох підприємств із великими залишками на розрахункових рахунках) паралельно зі зменшенням витрат на залучені кошти зменшаться і доходи від активних операцій. Водночас, залишаться без змін витрати на утримання апарату, плата за оренду тощо (так звані постійні витрати). Відтак їх питома вага у валових витратах зросте, і банк або зазнає збитків, або буде змушений звільняти своїх працівників чи збільшувати тарифи на послуги і підвищувати ставку відсотка за кредитами. Всі ці шляхи вкрай небезпечні як для банку, так і для його клієнтів, працівників, суспільства в цілому.

Тимчасове порушення рівноваги у банківській сфері інколи призводять до ліквідації окремих установ, які проводили власну кредитну політику недостатньо диверсифіковано.

Ліквідація, як правило, супроводжується частковою або повною втратою грошових коштів підприємств-клієнтів, звільненням працівників як банку, так і підприємств, що загострює економічне й соціальне становище в країні.

1.3 Управління кредитним ризиком в банківській діяльності