Державне регулювання зайнятості населення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНОТАЦІЯ

Предметом курсової роботи є державне регулювання зайнятості.

Об'єктом дослідження виступає державна політика стимулювання зайнятості населення в Україні.

Виходячи з дослідженого теоретичного аспекту державного регулювання зайнятості населення дослідити сучасний стан та запропонувати перспективи розвитку державної політики зайнятості населення.

Стійке економічне зростання розширює можливості зайнятості, приводить до скорочення безробіття, збільшення продуктивності праці та підвищення доходів працівників. У випадку, коли економічне зростання не супроводжується збільшенням кількості робочих місць, підвищенням продуктивності праці та доходів, користь отримують тільки ті, хто працює, а у цілому відбувається зростання безробіття та збільшення розриву між зайнятими і безробітними. Необхідність усунення подібних деформацій обґрунтовує актуальність дослідження державного регулювання зайнятості в контексті забезпечення стійкого економічного зростання України.

Основними методами дослідження є абстрактно-логічний підхід на базі системного аналізу процесів економічного життя й відносин зайнятості, який дає змогу простежити процеси становлення, функціонування та розвитку відносин зайнятості як історично визначених типів. Застосування принципів порівняльного, структурно-функціонального й економіко-математичного підходів необхідне для якісного й кількісного аналізу досліджуваних явищ. Система зайнятості та засоби її забезпечення розглядалися на макро- і мікрорівнях.

Ключові слова: ринок праці, зайнятість, рівень зайнятості, державне регулювання.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи державного регулювання зайнятості населення

1.1 Соціально-економічна сутність зайнятості та її особливості в умовах ринку

1.2 Механізм та інструменти регулювання зайнятості населення

1.3 Роль держави в регулюванні зайнятості населення

Розділ 2. Аналіз практики державного регулювання зайнятості населення в Україні

2.1 Аналіз динаміки чисельності та розподілу зайнятого населення

2.2 Аналіз правового регулювання ринку зайнятості України

2.3 Оцінка державного регулювання зайнятості населення

Розділ 3. Шляхи удосконалення державного регулювання зайнятості в України

3.1 Зарубіжний досвід державного регулювання зайнятості населення

3.2 Напрями та шляхи реалізації державної політики зайнятості в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Розвиток економіки будь-якої держави визначається наявними людськими ресурсами, їх здібністю до ефективної праці, а також наявністю умов для її здійснення. Тому можливість займатися ефективною працею, забезпечення зайнятості та її регулювання можна розглядати як чинник забезпечення стійкого економічного зростання держави.

У свою чергу, стійке економічне зростання розширює можливості зайнятості, приводить до скорочення безробіття, збільшення продуктивності праці та підвищення доходів працівників. У випадку, коли економічне зростання не супроводжується збільшенням кількості робочих місць, підвищенням продуктивності праці та доходів, користь отримують тільки ті, хто працює, а у цілому відбувається зростання безробіття та збільшення розриву між зайнятими і безробітними. Необхідність усунення подібних деформацій обґрунтовує актуальність дослідження державного регулювання зайнятості в контексті забезпечення стійкого економічного зростання України.

Предметом курсової роботи є державне регулювання зайнятості.

Об'єктом дослідження виступає державна політика стимулювання зайнятості населення в Україні.

Виходячи з дослідженого теоретичного аспекту державного регулювання зайнятості населення дослідити сучасний стан та запропонувати перспективи розвитку державної політики зайнятості населення.

Для досягнення визначеної мети необхідно виконати наступні завдання:

- дослідити соціально-економічний зміст зайнятості;

- виявити взаємозв'язок зайнятості населення та ринку праці в системі ринкової економіки;

- визначити інструменти регулювання зайнятості населення;

- дослідити динаміку чисельності та розподілу зайнятого населення в Україні;

- виявити фактори та наслідки змін зайнятості населення в Україні;

- з'ясувати позитивні моменти та проблеми у практиці регулювання зайнятості населення України;

- визначити напрямки вдосконалення державного регулювання зайнятості в Україні.

Інформаційною базою послужили праці вітчизняних і зарубіжних економістів та соціологів, що спеціалізуються на вивченні різних аспектів проблем зайнятості; використовувалися збірники наукових статей, матеріали конференцій, журнальні статті, закони й інші нормативно-правові документи, що стосуються питань забезпечення зайнятості населення, соціального партнерства і регулювання соціально-трудових відносин.

Основними методами дослідження є абстрактно-логічний підхід на базі системного аналізу процесів економічного життя й відносин зайнятості, який дає змогу простежити процеси становлення, функціонування та розвитку відносин зайнятості як історично визначених типів. Застосування принципів порівняльного, структурно-функціонального й економіко-математичного підходів необхідне для якісного й кількісного аналізу досліджуваних явищ. Система зайнятості та засоби її забезпечення розглядалися на макро- і мікрорівнях.

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

1.1 Соціально-економічна сутність зайнятості та її особливості в умовах ринку

Зайнятість - діяльність громадян для задоволення особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і приносить, як правило, заробіток, трудовий доход.

Поняття «зайнятість» має економічний, соціальний та правовий зміст і розглядається як тріада категорій: економічної, соціальної та правової.

Зайнятість з економічної точки зору -- це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість має вирішальне значення для суспільства з точки зору корисності, що визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень та якість життя населення в цілому, а також добробут окремих громадян.

Зайнятість із соціальних позицій -- це зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій.

Правовий зміст зайнятості полягає в тому, що праця є природним правом людини, яке гарантується громадянину України державою. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю, а держава створює умови для здійснення цього права, гарантує однакові можливості у виборі професії і роду трудової діяльності; реалізує програму професійно-технічного навчального, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до потреб суспільства.

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин щодо участі людей в суспільному виробництві і пов'язана із забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів.

Концептуально виділяють повну, ефективну і раціональну види зайнятості. Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які забезпечили б можливість працевлаштування працездатного населення. Поняття повної зайнятості працездатного населення розглядається в контексті зайнятості всіх видів ресурсів. Це означає, що кожен, хто хоче й може працювати, має бути забезпечений роботою; не повинні пустувати пахотні землі, простоювати обладнання й машини і т. п.

Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом і пропозицією робочої сили, відповідність наявної кількості робочих місць професійно-кваліфікаційній робочій силі. Дана зайнятість зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці, розподіл трудових ресурсів у територіальному та галузевому розрізах, за сферами прикладання праці та видами діяльності, який дає змогу в кожний момент одержувати найбільший приріст матеріальних і духовних благ і передбачає ефективне використання в трудовому процесі кожного зайнятого.

Поєднання повної і ефективної зайнятості створює раціональну зайнятість. Вона має місце в суспільстві з урахуванням доцільного перерозподілу працівників між галузями та регіонами.

Дані концепції, основані на повній зайнятості, тривалий час використовувалась багатьма країнами. Зокрема, в капіталістичному світі концепція повної зайнятості панувала до середини 70-х років і базувалась на стимулюванні державою попиту на робочу силу. Суттєва структурна перебудова виробництва, безперервне оновлення матеріальної бази, зниження темпів зростання виробництва за умов панування концепції повної зайнятості зробили незворотним процес витіснення живої праці й загострили проблему безробіття. Це зумовило перехід до нового підходу до розв'язання проблем зайнятості, що відповідно до визначення МОП, дістало назву концепції глобальної зайнятості, яка враховує всі види економічної та суспільно корисної діяльності й формулюється як залучення всіх осіб працездатного віку до розширеної сфери економічно і суспільно корисної трудової діяльності.

Крім того, Петюхом В. М. концептуально виділяються примусовий та добровільний вид зайнятості. Примусова зайнятість населення спостерігалася в історичному плані в різних країнах з різними способами виробництва. Одним із прикладів її застосування були колишні соціалістичні країни, в яких конституційно було закріплено обов'язок трудитись. Кожен працездатний громадянин мусив трудитися постійно, протягом робочого дня й тижня, з ранньої юності до пенсійного віку. Добровільна зайнятість передбачає право розпоряджатись своєю здатністю до праці, здійснювати або не здійснювати будь-яку, не заборонену законом, діяльність, у тому числі не пов'язану з виконанням оплачуваної роботи, надання кожній людині підходящої для неї роботи з одночасною відміною будь-яких форм примусу до праці. В умовах добровільної зайнятості людина має право обрати навіть такі види діяльності: догляд за хворим членом сім'ї або родичем, виховання дітей у сім'ї, ремонт квартир, будівництво власного будинку, облаштування дачної ділянки, тривалу подорож, покращення здоров'я, саморозвиток особистості і т. п.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення», зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі.

Процес переходу до ринкової економіки країн Центральної та Східної Європи та країн колишнього Радянського Союзу призвів до драматичних змін у всіх сферах суспільного життя. Ринок праці не є виключенням. Із зміною моделі з виробництва, яке керувалось державними замовленнями, на виробництво, рушійною силою якого є бажання та смаки споживача, драматично змінилися структура й обсяг випуску продукції та, як наслідок, попит на робочу силу. Основним наслідком процесу реструктуризації економіки на ринку праці було безупинне зростання відкритого безробіття: практично з нульового рівня воно сягнуло розмірів, які зафіксовано в розвинених країнах. Це було неминучим явищем в умовах перерозподілу робочих місць та працівників між державним сектором, в якому кількість робочих місць невпинно скорочувалась, та новим приватним сектором, в якому кількість створюваних робочих місць була недостатньою для того, щоб працевлаштувати усіх незайнятих. Реагуючи на постійне зростання безробіття в умовах різкого зниження рівня життя населення, більшість урядів країн з перехідною економікою активно впроваджували реформи на ринку праці.

З самого початку перехідного періоду ці країни встановили такі норми, як мінімальна заробітна платня та робочий час, запровадили заходи соціального захисту найменш захищених верств населення на ринку праці, встановили правила для трудових контрактів, та запровадили систему допомоги по безробіттю. Одночасно із використанням пасивних заходів, спрямованих на матеріальну підтримку безробітних, уряди ввели у дію різноманітні активні заходи політики зайнятості (наприклад, заходи з професійної підготовки та перепідготовки, тимчасові громадські роботи, заходи для стимулювання самозайнятості, дотації для створення робочих місць в приватному секторі), посилаючись на багаторічний досвід використання цих заходів у розвинених країнах.

Ринковий розподіл індивідуальних робочих сил має своїм результатом зайнятість -- явище, що відбиває складні, багатофакторні залежності попиту і пропозиції робочої сили як своєрідних індикаторів сумарної дії різних факторів суспільного буття: економічних, соціальних, політичних, правових, національних. Враховуючи весь спектр аспектів, які виявляються і переплітаються у змісті поняття зайнятість, його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатних індивідів робочими місцями та їхньою діяльністю з метою одержання доходу.

1.2 Механізм та інструменти регулювання зайнятості населення

Сучасний механізм регулювання досить складний, органічно поєднує ринковий механізм саморегулювання економічних процесів і систему заходів державного сприяння зайнятості.

Механізм регулювання зайнятості населення включає сукупність правових, адміністративних та економічних важелів, що реалізуються на рівні держави, регіону та господарюючого суб'єкта для досягнення цілей, визначених державними програмами зайнятості.

Держава може проводити активну і пасивну політику зайнятості. Активна політика зайнятості -- це сукупність правових, організаційних та економічних заходів, які проводить держава з метою зниження рівня безробіття: профорієнтація, професійна підготовка та перепідготовка населення, організація громадських робіт, сприяння у пошуках роботи, кредитування малого підприємства, фінансова підтримка підприємств у збереженні (або створенні) робочих місць, розвиток системи органів служби зайнятості тощо. Пасивна політика зайнятості -- це сукупність заходів, які направлені на згладжування негативних наслідків безробіття: грошова допомога безробітним і членам їх сімей, пільги.

Крім того, виділяють три основні моделі державної політики зайнятості:

1. Європейська модель передбачає скорочення числа зайнятих при підвищенні виробництва праці, що призводить до росту доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних.

2. Скандинавська модель передбачає забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі середніми умовами оплати праці. Така політика проводиться в основному на державні кошти, дефіцит яких призводить до спаду виробництва, безробіття.

3. Американська модель орієнтується на утворення робочих місць для значної частини економічно активного населення, які не потребують високої продуктивності. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Державне регулювання зайнятості є різноплановим за своїми наслідками процесом. Його об'єктом є людина, яка завжди і безпосередньо перебуває в ролі суб'єкта всього спектра суспільних відносин.

Тому цільові орієнтири механізму регулювання зайнятості повинні виходити з багатьох засад, основними з яких є:

- економічна доцільність досягнення певного рівня зайнятості та вибору відповідних регулюючих заходів;

- достатня і стабільна ефективність розподілу ресурсів праці;

- утвердження гуманістичних і демократичних рис суспільства.

Цільові орієнтири зумовлюють відповідний вибір принципів державного регулювання зайнятості, рис. 1.3.

Рис. 1.3 Принципи державного регулювання праці

зайнятість населення державний політика

Державне регулювання зайнятості потребує відповідних інфраструктурних елементів, конкретного набору заходів, певної послідовності й узгодженості впровадження їх, що у своїй сукупності визначає механізм впливу держави на систему зайнятості.

Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові:

- система вивчення і прогнозування стану загальнонаціонального та локального ринків праці;

- розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості;

- система професійної підготовки та перепідготовки;

- розгалужена система органів працевлаштування;

- централізовані й місцеві банки даних попиту на робочу силу та її пропозицію;

- спеціальні програми стимулювання зайнятості у праценадлишкових регіонах.

З самого початку країни з перехідною економікою, в тому числі й Україна, встановили такі норми, як мінімальна заробітна платня та робочий час, запровадили заходи соціального захисту найменш захищених верств населення на ринку праці, встановили правила для трудових контрактів, та запровадили систему допомоги по безробіттю. Одночасно із використанням пасивних заходів, спрямованих на матеріальну підтримку безробітних, уряди ввели у дію різноманітні активні заходи політики зайнятості (наприклад, заходи з професійної підготовки та перепідготовки, тимчасові громадські роботи, заходи для стимулювання самозайнятості, дотації для створення робочих місць в приватному секторі).

Ефективність державного регулювання зайнятості в значній мірі залежить від співвідношення активних та пасивних методів впливу на рівень зайнятості, рис. 1.4.



Рис. 1.4 Методи впливу на рівень зайнятості

Практикою доведено, якщо заходи активної політики ретельно сплановані, добре організовані, а за їх впровадженням здійснено ефективний нагляд, вони можуть допомогти безробітним у пошуку підходящої роботи, підвищити продуктивність праці, призводячи до покращення функціонування ринку праці.

Формування інформаційного суспільства та підвищення інтелектуального змісту праці зумовлюють зростання вимог до якості робочої сили. Тому в державному регулюванні зайнятості розвинутих країн набирають ваги заходи довготривалого характеру, спрямовані на розвиток якісних параметрів трудових ресурсів.

1.3 Роль держави в регулюванні зайнятості населення

Теоретико-методологічні підходи до визначення ролі держави у вирішенні проблем зайнятості різняться в контексті історичного розвитку суспільства та в залежності від тієї або іншої спрямованості економічного аналізу.

Так, класична теорія зайнятості (Д. Рікардо, Дж.С. Міліь, А. Маршалл, А.С.Пігу) базується на невтручанні держави в регулювання процесів зайнятості населення, вважаючи її нормою ринкової економіки. Згідно з цією теорією важелі ринкового регулювання (зокрема коливання ставки відсотка і еластичність співвідношення цін і заробітної плати) спроможні підтримувати повну зайнятість, роблячи її неминучою. При цьому втручання держави може тільки завдати лиха ефективному функціонуванню економіки.

У рамках неокласичного підходу (Дж. Перрі, М. Фелдстайн, Р. Холл) зайнятість розглядається як один з виробничих ресурсів, які розподіляються через ринок. Ринок праці, як і всі інші ринки, функціонує на базі умовної рівноваги, коли основним регулятором виступає ціна на робочу силу (заробітна плата). Вона (ціна) реалізується за потребами ринку, встановлюється автоматично, залежно від попиту та пропозиції, а безробіття, якщо і можливе, то тільки добровільне.

Марксистський підхід (К. Маркс, Ф. Енгельс, Г.А. Лопатін, Н.І. Зібер) розглядає ринок як ринок робочої сили, а безробіття - як „надлишкове робоче населення” як необхідний продукт нагромадження капіталу. При цьому безробіття виступає у вигляді невикорінного пороку капіталістичного суспільства, позбутися якого можна тільки шляхом зміни суспільного устрою.

Кейнсіанський підхід (Дж.М. Кейнс, Р. Гордон, Э. Хансен) сформувався у 30-х рр. ХХ ст., які супроводжувалися у багатьох країнах економічною кризою, масовим безробіттям і соціальними конфліктами. Згідно з цим підходом, попит на робочу силу регулюється не коливаннями ринкових цін на працю, а сукупним попитом, який визначається державною політикою. Кейнсіанські ідеї регулювання рівня зайнятості та безробіття впродовж тривалого періоду часу сприяли вирішенню гострих економічних проблем (у першу чергу, проблем зайнятості та безробіття) у західних країнах. Однак економічна криза 1979-1981 рр. показала неспроможність кейнсіанського підходу до державного регулювання. На зміну ідеям кейнсіанського підходу прийшли нові моделі державного регулювання.

Зокрема, подальшого розвитку дістали ідеї неокласичного підходу до державного регулювання в рамках монетаризму (М. Фрідмен, Ф. Кейген, Д.Майзельманд та ін.). Представниками цього напрямку введено поняття природного безробіття. З метою врівноваження ринку згідно з монетаризмом необхідно використовувати інститути кредитно-грошової політики та інші заходи, спрямовані на розвиток підприємництва. Таким чином, передбачається ліквідувати ряд прямих форм державного регулювання економічної діяльності, у тому числі регламентацію за цінами і заробітною платою, тобто реалізовувати політику дерегулювання.

Отже існують різні погляди на роль держави в регулюванні зайнятості, що багато в чому визначається різними підходами до розуміння причин безробіття, які формуються у контексті конкретно історичних етапів розвитку суспільства та економічних систем, табл. 1.2.

Таблиця 1.2 Порівняльна характеристика теоретичних підходів до вирішення проблеми зайнятості

Теоретичні підходи до вирішення проблеми зайнятості	Роль держави	Чинники безробіття
		особистісні (індивід)	суспільні (суспільство)
Класична теорія зайнятості	Невтручання	Добровільне
Неокласичній	Невтручання	Добровільне
Марксистський	Повний контроль		Неминуче
Кейнсіанський	Активне втручання		Вимушене
Монетаристський	Втручання за допомогою кредитно-грошової політики	Природне

Проте жоден з описаних підходів не розкриває повною мірою всю складність проблеми зайнятості та безробіття. У той же час незаперечним є факт участі держави в регулюванні зайнятості.

Регулювання зайнятості постає складовою управління розвитком суспільства, забезпечення стійкого економічного зростання країни, оскільки економіка держави є цілісною системою і функціонує як єдиний організм.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПРАКТИКИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

2.1 Аналіз динаміки чисельності та розподілу зайнятого населення

За даними вибіркових обстежень населення з питань економічної активності (Додаток А), протягом 2009 року спостерігається збільшення чисельності зайнятого населення віком 15-70 років та зменшення рівня безробіття.

За даними Держкомстату, чисельність зайнятого населення віком 15-70 років у середньому за 9 місяців 2009 року становила 20,4 млн осіб, тоді як у І півріччі 2009 р. - 20,2 млн осіб, а у І кварталі 2009 р. - 20,0 млн осіб. Рівень зайнятості населення віком 15-70 років склав 58,2% (у І півріччі 2009 р. - 57,7%, у І кварталі 2009 р. - 57,2%). Чисельність безробітних у середньому за 9 місяців 2009 року становила 1,9 млн осіб, що на 82,8 тис. менше, ніж у І півріччі 2009 р., та на 169,3 тис. менше, ніж у І кварталі 2009 р. Рівень безробіття за 9 місяців 2009 року становив 8,6%, проти 9,1% у І півріччі 2009 р. та 9,5% - у І кварталі 2009 року.

Поліпшення ситуації щодо зайнятості та безробіття спостерігалось в усіх регіонах. Слід зазначити, що в середньому по країнах Євросоюзу за 9 місяців 2009 року рівень безробіття, порівняно з І півріччям, не змінився і становив 8,8%. Рівень безробіття в Україні був нижчим, ніж у середньому по таких країнах Євросоюзу, як Франція і Португалія (9,4%), Угорщина (9,6%), Словаччина (11,1%), Ірландія (11,7%), Естонія (13,2%), Латвія (16,2%) та Іспанія (17,7%).

Кількість зайнятого населення віком 15-70 років у 2009р., порівняно з 2008р., зменшилась на 780,8 тис. осіб, або на 3,7% та становила 20,2 млн. осіб, з яких особи працездатного віку складали 18,4 млн., або 91,0%. Рівень зайнятості населення віком 15-70 років відповідно знизився за означений період в цілому по Україні з 59,3% до 57,7%, а у населення працездатного віку з 67,3% до 64,7%, рис.2.1

Рис.2.1. Рівень зайнятості населення у % до населення відповідної демографічної групи, 2008 - 2009 рр.

Найвищий рівень зайнятості населення спостерігався у осіб віком 30 - 49 років, а найнижчий - у молоді у віці 15 - 24 років та осіб віком 60 - 70 років, табл. 2.1

Таблиця 2.1

Рівень зайнятості населення за статтю, місцем проживання та віковими групами (% до загальної кількості населення відповідної вікової групи), 2008 - 2009 рр.

	Усього	У тому числі за віковими групами, років	Працездатного віку
		15-24	25-29	30-39	40-49	50-59	60-70
2008р.
Все населення	59,3	37,3	76,4	81,5	79,8	61,0	21,8	67,3
жінки	54,0	32,5	67,5	77,2	78,7	53,4	19,5	63,9
чоловіки	65,2	41,8	85,1	85,9	81,1	70,4	25,3	70,6
міські поселення	58,2	34,8	77,7	82,4	80,4	59,2	13,7	67,2
сільська місцевість	61,8	43,1	72,7	79,3	78,6	65,5	37,3	67,8
2009р.
Все населення	57,7	34,5	72,2	77,8	77,0	59,5	23,8	64,7
жінки	53,9	31,0	65,2	74,2	77,5	54,1	21,8	62,7
чоловіки	62,1	37,8	78,9	81,6	76,5	66,3	26,9	66,6
міські поселення	55,8	31,2	72,7	77,9	76,6	56,8	15,6	63,7
сільська місцевість	62,2	42,1	70,8	77,8	78,0	66,2	40,1	67,1

Зниження рівнів зайнятості населення спостерігалось у всіх регіонах країни. Найбільше зменшення зазначеного показника зафіксовано у Сумській (на 3,9 в.п.), Донецькій (на 3,4 в.п.), Закарпатській (на 3,0 в.п.) областях. Найвищий рівень зайнятості у 2009р. був у м.Києві (63,1%) та м.Севастополі (61,1%), а найнижчий - у Івано-Франківській (51,9%) та Тернопільській (52,9%) областях, табл. 2.2

Таблиця 2.2

Зайняте населення за регіонами України, 2008 - 2009 рр.

	2008р.	2009р.
	усього, у віці 15-70 років	з них працездатного віку	усього, у віці 15-70 років	з них працездатного віку
	тис. осіб	у %	тис. осіб	у %	тис. осіб	у %	тис. осіб	у %
1	2	3	4	5	6	7	8	9
Україна	20972,3	59,3	19251,7	67,3	20191,5	57,7	18365,0	64,7
Автономна Республіка Крим	918,7	60,2	844,7	68,4	905,7	60,0	828,4	67,7
Вінницька	725,6	58,7	656,1	67,0	693,5	56,9	614,4	63,1
Волинська	438,6	58,8	401,8	63,9	428,0	57,4	391,8	62,3
Дніпропетровська	1580,0	59,9	1459,8	69,1	1537,1	59,3	1437,8	68,8
Донецька	2138,8	60,7	1998,0	71,2	1981,3	57,3	1832,0	66,1
Житомирська	568,2	58,9	514,6	66,4	555,2	58,3	489,6	63,6
Закарпатська	552,2	59,9	515,4	66,2	524,7	56,9	488,4	62,8
Запорізька	850,4	59,5	774,5	67,9	824,2	58,6	749,9	66,5
Івано-Франківська	541,9	53,4	498,5	58,8	526,3	51,9	483,8	57,0
Київська	796,1	60,1	733,0	68,9	755,0	57,7	689,0	65,2
Кіровоградська	459,1	58,5	418,6	68,0	432,7	56,2	388,3	63,9
Луганська	1068,8	58,0	993,4	67,4	1026,2	56,7	936,0	64,4
Львівська	1092,5	57,5	997,5	63,2	1085,0	57,2	990,0	62,8
Миколаївська	548,5	58,9	508,7	67,8	535,2	58,2	485,0	65,3
Одеська	1067,2	57,9	970,0	65,0	1040,2	56,9	950,8	64,0
Полтавська	691,6	59,6	644,1	70,2	647,1	56,7	588,2	64,7
Рівненська	478,1	57,4	444,7	63,3	461,5	55,5	424,1	60,4
Сумська	543,7	59,4	515,3	70,4	500,1	55,5	439,6	60,8
Тернопільська	424,9	53,1	386,2	58,5	422,1	52,9	379,8	57,6
Харківська	1312,9	59,8	1209,3	68,4	1265,6	58,5	1154,9	66,0
Херсонська	507,5	59,5	460,1	66,8	486,9	57,9	445,9	65,5
Хмельницька	594,4	59,4	526,7	65,7	579,0	58,5	514,9	64,6
Черкаська	583,1	58,6	527,4	67,6	561,7	57,3	511,0	66,0
Чернівецька	381,0	57,2	329,8	59,6	376,3	56,5	317,6	57,3
Чернігівська	501,4	59,8	441,8	67,1	479,8	58,3	418,2	64,2
м. Київ	1420,2	64,9	1313,7	72,7	1381,0	63,1	1252,9	69,4
м. Севастополь	186,9	62,8	168,0	70,8	180,1	61,1	162,7	69,9

Серед зайнятого населення віком 15-70 років, кожен п'ятий працівник був зайнятий у сільському господарстві або промисловості, шостий - в торгівлі.

Зменшення кількості зайнятих у 2009р. порівняно з 2008р. найбільше відбулося у виробничих видах діяльності: у промисловості (на 29,4%), будівництві (на 16,4%), сільському господарстві (на 16,3%). Водночас збільшення обсягів зайнятості було зафіксоване у діяльності транспорту та зв'язку, охороні здоров'я, операціях з нерухомим майном, діяльності домашніх господарств та інших видах економічної діяльності.

У структурі зайнятих зменшилась питома вага найманих працівників, водночас збільшилась частка працюючих у секторі самостійної зайнятості, табл.2.3

Таблиця 2. 3

Кількість зайнятого населення за статусами зайнятості та місцем проживання, 2008 - 2009 рр.

	2008р.	2009р.
	усього	міські поселення	сільська місцевість	усього	міські поселення	сільська місцевість
Усього, тис.осіб	20972,3	14416,8	6555,5	20191,5	13684,8	6506,7
у тому числі у % до підсумку
працюючі за наймом	82,0	92,8	58,4	81,5	91,8	59,9
самозайняті (включаючи роботодавців та безкоштовно працюючих членів сім'ї)	18,0	7,2	41,6	18,5	8,2	40,1

 

Кількість зайнятих у неформальному секторі економіки у 2009р. порівняно з попереднім роком також зменшилася і складала 4,5 млн. осіб, або 22,1% загальної кількості зайнятого населення віком 15-70 років.

Неформальний сектор економіки, як і в попередні роки, залишається переважаючим місцем прикладання праці майже для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. Проте у міських поселеннях зайнятість у цьому секторі не набула суттєвого розповсюдження завдяки більш сприятливій кон'юнктурі на ринку праці.

Сільськогосподарське виробництво є основним видом діяльності неформального сектору економіки (66,0% зайнятих у цьому секторі, або 73,0% усіх зайнятих у зазначеному виді діяльності). Іншими розповсюдженими видами економічної діяльності населення у цьому секторі економіки були торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів та будівництво, табл. 2.4

Таблиця 2.4

Зайнятість у неформальному секторі економіки за видами економічної діяльності, 2008 - 2009 рр.

	2008р.	2009р.
Усього, тис. осіб	4563,8	4469,9
у % до загальної кількості зайнятого населення	21,8	22,1
у тому числі за видами економічної діяльності:
Сільське господарство, мисливство, лісове господарство; рибальство, рибництво	65,7	66,0
Будівництво	12,1	11,9
Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів	12,8	12,8
Діяльність транспорту та зв'язку	1,5	1,8
Інші види економічної діяльності	7,9	7,5

 

У неформальному секторі економіки в основному працюють особи працездатного віку, їх частка у 2009р. складала 79,0%, табл.2.5

Таблиця 2.5

Зайнятість населення у неформальному секторі економіки за статтю, місцем проживання та віковими групами у 2009 році

	Усього	У тому числі за віковими групами (років), у % до загальної кількості зайнятого населення відповідної вікової групи	Працездатного віку, тис. осіб
	тис. осіб	у % до
		загальної кількості зайнятих	2008р.	15-24	25-29	30-39	40-49	50-59	60-70
Все населення	4469,9	22,1	97,9	29,2	18,2	17,7	17,0	21,5	60,8	3531,8
жінки	2105,9	21,1	97,5	25,8	15,6	15,3	15,1	23,3	64,9	1450,9
чоловіки	2364,0	23,1	98,3	31,8	20,3	20,1	19,3	19,7	55,5	2080,9
міські поселення	1450,2	10,6	101,9	14,3	11,1	10,1	9,3	8,9	19,3	1301,2
сільська місцевість	3019,7	46,4	96,2	54,4	38,9	36,0	34,3	48,7	92,9	2230,6

Дані табл..2.5 свідчать, що найвищий рівень участі населення у неформальному секторі економіки спостерігався серед молоді віком 15-24 роки та пенсіонерів у віці 60-70 років.

2.2 Аналіз правового регулювання ринку зайнятості України

В умовах подальшого розвитку науково-технічного прогресу, всеоб`ємлюючої автоматизації виробництва, її все більш корпоративного або навпаки - локального характеру дістало місце підвищення професійних та особистих вимог до фахівців, тенденції надвиробництва, неможливість швидко знайти підходящу роботу.

Всі зазначені явища та інші дедалі більше перетворюються на чинник деградації робочої сили. Але в Україні формування ринку праці диктує необхідність розробки політики зайнятості, яка буде враховувати специфіку перехідної економіки, національні особливості та менталітет населення.

Це не виключає застосування деяких принципів та методик, які є характерними для стратегій зайнятості в країнах з розвиненим ринковим господарством, але можливо лише при умові їх адаптації до «українських реалій». В Україні трудові відносини як контекст політики зайнятості мають специфіку, яка визначається низкою факторів:

- Ринкові відносини в сфері праці знаходяться в процесі становлення.

- Безпосереднім слідством зниження виробництва стає не зростання безробіття, як це відбувається в умовах розвиненого, ефективно функціонуючого ринку праці, а зростання внутрішньовиробничої незайнятості. Аналіз роботи підприємств останніх років показує, що приховане безробіття зростає значно більшими темпами ніж відкрите. Різке скорочення виробництва не супроводжується адекватним звільненням робочої сили.

- Інфляція і економічний хаос здійснюють двосторонній вплив на заробітну платню: відбувається подальше зменшення й без того низької реальної заробітної платні, особливо в державному секторі, та зростає відрив розміру винагороди за працю від її результатів, якості та складності. В результаті заробітна платня втрачає належну їй функцію розподілу праці між різними секторами економіки у відповідності з попитом. Це призводить до нарощення диспропорцій між структурами попиту на працю та її пропозиції в професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному та інших аспектах. Консервації зазначеної диспропорції сприяє штучне підтримання підвищеного попиту на робочу силу.

У порівнянні із засобами, які мають у своєму розпорядженні центральна та місцева влади у розвитих країнах світу, фінансові, матеріальні та кадрові ресурси, яки мають у своєму розпорядженні відповідні державні органи України, щодо розробки і проведення політики зайнятості, украй обмежені. Тому якісно інше значення набуває правильний вибір пріоритетів.

З урахуванням вищезазначеного можна сформулювати деякі стратегічні принципи політики зайнятості. Державна політика України зайнятості населення базується на таких принципах:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

- сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

- співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

- міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Але політику зайнятості, якою вона повинна бути не можна зводити лише до допомоги безробітним, що спостерігаються сьогодні в Україні. Теоретичною базою для такого явища напевно є дещо звужене трактування простору ринку праці як сфери, що охоплює виключно безробітних та вакансії, а не всю сукупність відносин в області зайнятості.

У світовій науці та праві вже давно сформувалося та знайшло практичне застосування розуміння політики зайнятості як інструмента найбільш повної реалізації та розвитку трудового потенціалу населення. Засоби, які спрямовані на допомогу безробітним, складають органічну частину цього більш загального контексту. Так, документ, що його підготовлено Міжнародним центром економічного розвитку, розташовує в одній низці із скороченням безробіття наступні цілі державної політики зайнятості:

- Більш повне використання недовикористовуваної робочої сили;

- Створення можливостей продуктивної та добре оплачуваної зайнятості;

- Інвестиції до людського капіталу з метою збільшення індивідуальної продуктивності сполученої з адаптацією технологічних процесів до можливостей працівників;

- Стимулювання механізмів адаптації до вимог ринку (і в першу чергу сприяння розвитку виробничої та соціальної інфраструктури).

На сьогодні політика зайнятості в Україні спрямована на допомогу традиційним групам ризику та особам, які знаходяться під загрозою звільнення з промислових підприємств. Питання ж найбільш цінної з людської точки зору довгочасної економічної віддачі частини трудового потенціалу залишається невирішеним. Враховуючи вищезазначене, наведу аналіз діючого законодавства України про зайнятість населення та його відповідність сучасним вимогам та природному стану речей.

Згідно Конституції України засади регулювання праці і зайнятості населення визначаються виключно законами України. Такими законами є:

- Кодекс законів про працю України.

- Закон України "Про зайнятість населення"”.

- Закон України "Про охорону праці".

- Закон України "Про колективні договори і угоди".

- Закон України "Про оплату праці".

- Інші законодавчі акти та міжнародні угоди.

Законодавство про зайнятість поширюється на постійно проживаю чих в Україні іноземних громадян і осіб без громадянства, якщо інше не передбачено законодавством України.

При цьому, згідно статті 8(1) Кодексу законів про працю України встановлено пріоритет міжнародної угоди над національним законодавством: «Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди».

Виконання державної політики зайнятості згідно Конституції України покладено на вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України, який розробляє та втілює в життя конкретні програми регулювання цієї сфери відповідно до законів, що їх приймає Верховна Рада України. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів розробляються річні та довгострокові державні і територіальні програми зайнятості населення.

Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Більш конкретизоване вираження зазначених прав та обов`язків громадян а також державне регулювання трудових відносин знаходимо у Кодексі законів про працю України. Глава ІІІ-А, що має назву «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників» має посилання на безпосереднє регулювання зайнятості відповідно до Закону України "Про зайнятість населення».

Закон України «Про зайнятість населення» визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Відповідно до Закону, зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі. До зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

- працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві;

- обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

- які проходять службу в Збройних Силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу; направлені на виконання оплачуваних громадських робіт;

- які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

- зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

- працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

На відміну від зайнятого населення Закон визначає протилежну групу - безробітних, як працездатних громадян працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Рішення про надання громадянам статусу безробітних приймається державною службою зайнятості за їх особистими заявами з восьмого дня після реєстрації у центрі зайнятості за місцем проживання як таких, що шукають роботу. Процедура надання такого статусу визначається положенням КМУ «Про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки».

Після того, як громадянина визнано безробітним він має право на одержання матеріальної допомоги по безробіттю та безкоштовне сприяння державної служби зайнятості у пошуку підходящої роботи. До державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час.

У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному може бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою кваліфікацію. Для усунення розбіжностей трактування та з метою попередження суперечностей між державними службами зайнятості законодавець чітко визначає поняття "підходящої роботи". Цьому питанню присвячена стаття 7: для громадян, які втратили роботу і заробіток, підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата при цьому повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідної області за минулий місяць.

При пропонуванні підходящої роботи враховується трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, - робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання - інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю).

Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) протягом шести місяців безробіття підходящою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я громадянина і колишнього досвіду, доступних для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

При зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної служби зайнятості підходящою вважається робота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи. За рішенням місцевих Рад народних депутатів, може встановлюватись транспортна доступність та інші критерії підходящої роботи, які посилюють соціальний захист населення.

Згідно статті 5 Закону України "Про зайнятість населення", держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, деяким категоріям населення які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі:

- жінкам, які мають дітей віком до шести років;

- одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів;

- молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

- особам передпенсійного віку;

- особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5 процентів загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій. У разі відмови у прийомі на роботу громадян із числа зазначених категорій, у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у п'ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій населення понад встановлену квоту.

2.3 Оцінка державного регулювання зайнятості населення

В Україні одним із головних інститутів державного регулювання зайнятості населення є Державна служба зайнятості. Це спеціальна служба, створена для реалізації політики зайнятості населення і забезпечення громадянам відповідних гарантій на всій території України. Діяльність Державної служби зайнятості здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих органів державної влади. Державна служба зайнятості діє на підставі Закону України «Про зайнятість населення» та Положення «Про державну службу зайнятості», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 року.

Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються Державною службою зайнятості безоплатно. Діяльність Державної служби зайнятості фінансується з державного фонду сприяння зайнятості, що створений і діє на підставі статті 22 Закону України «Про зайнятість населення» та Положення «Про державний фонд сприяння зайнятості».

Основні завдання:

1. Розробка та здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості, які забезпечують зайнятість (Працездатність працездатного) населення та матеріальну допомогу громадянам у разі безробіття.

2. Систематичне вивчення процесів, що відбуваються на ринку праці, у сфері професійної зайнятості та професійного навчання, і розробка на цій основі необхідних прогнозів для вироблення і вжиття заходів щодо регулювання ринку праці та зайнятості робочої сили.

3. Раціональне й ефективне використання державного фонду сприяння зайнятості населення.

4. Контроль за дотриманням законодавства про зайнятість державними і громадськими органами, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання.

Саме тому оцінку державного регулювання зайнятості населення доцільно проводити за результатами діяльності саме цього органу.

Протягом 2008 року на обліку в центрах зайнятості перебувало 2,5 млн осіб. При цьому протягом останніх двох місяців року було зареєстровано майже 530 тис. незайнятих громадян. Так, у листопаді 2008 року щоденний приріст осіб, які шукали роботу за сприяння служби зайнятості, становив 8 тисяч, у грудні - 9 тис. осіб.

Протягом грудня 2008 року було зареєстровано 286,8 тис. незайнятих осіб, і це найвищий показник щодо чисельності зареєстрованих громадян протягом місяця за 17 років. Зростання звернень до центрів зайнятості відбулося в усіх регіонах, найбільш суттєво у Полтавській, Вінницькій, Харківській, Дніпропетровській та Донецькій областях (на 15-20 тис. осіб протягом місяця).

Чисельність громадян, працевлаштованих за направленням служби зайнятості у 2008 році, становила 1 млн. 084 тис. осіб. Зокрема, шляхом надання дотацій роботодавцям із коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття було працевлаштовано 44,7 тис. безробітних, 31 тис. безробітних отримали виплату допомоги по безробіттю одноразово та організували власну справу.

Однак кількість актуальних вакансій наприкінці 2008 року, порівняно з даними на початок року, зменшилась наполовину та становила лише 91,1 тисячі. Найбільш суттєве зниження кількості вакансій спостерігалось у листопаді та грудні 2008 року (щоденно на 3-4 тисячі).

Якщо станом на 1 січня 2008 року на одне вільне робоче місце претендували 4 особи, які шукали роботу, то на 1 січня 2009 року - 10 громадян, зокрема, у Вінницькій області - 39, в Івано-Франківській та Хмельницькій областях - 48, у Черкаській області - 77 осіб.